До іншого

«Всё дальнейшее – результат того, что ты видишь здесь.» (к/ф «Я – робот»)

Те, чим ти живеш зараз і те, чим мрієш жити в майбутньому, може мати однакову реальність, оскільки будується на фактах, що передують йому. Лінійку часу можна стиснути чи розтягнути. Попередні факти – це звичайні події, до яких були інші й ще інші, тож якщо рухатись в сторону першопочатку, події 2025-го і 13-го років є тим же самим фактом, розгорнутим в різній мірі. Мені шкребуться в вуха слова музики й `образи, пережиті і створені мозком. Думаю, фантазія відіграє значну роль у формуванні мого майбутнього: спочатку вигадую, що я б хотіла пережити, а потім щоденно шукаю дійових приводів для реалізації мрій.

Характер – це найпростіше, чим обдарувала нас природа, якщо навчитись дивитися на себе просто. Пропозиції, з якими я звертаюся до людей, потай кишать непристойностями, в курсі чого лиш моя персона – і попри це я для себе самої залишаюся чистим створінням з веселковими мріями. Таке самозамилування: воно й ключ мого характеру, все інше – засоби. Вусики під носом пахнуть кавою. Заспане обличчя, буденщина. В мене є фантазія, яка розкриє мені будь-кого. Наперед знаю, яку вежу треба будувати на добротному ґрунті іншої людини, якщо помічаю там фундамент: люблю будувати вигадки, як і кожна людина з «дна». Перші штрихи того, що буде далі – найзагальніші – намалювалися мною в дитинстві: тоді це був розуміючий «принц», згодом – чиєсь обличчя в еротичній обстановці. Сприяла всій грі уяви культура, яка оточувала завжди, імпульси, які батьки посилали одне одному, мої незадоволені бажання: виходить, якби в дитинстві я мала все, то зараз не мала б нічого. Виходить теж, якби родина мені трапилась погана, то мала б я більший шанс стати незвичайною, якщо б характер не дозволив зламатись; якби в школі трапився клас поганий, невірні друзі, кохані; якби дошкуляла бідність, якби мене затисло собою життя… І все погане не є насправді поганим.

Наразі не все, про що я мріяла, вже встигло відбутись: не вистачає мені телепатії, може й навіть вигаданої; може й навіть дах в мене поїхав і я плету такі дурниці; як екстрасенси і віщуни, розкладаю карти для марних надій, сподіваюсь на найвищі блага дешевою ціною; сподіваюсь. Я звертаюсь до тебе, Аноніме; деякі речі, що ти прочитаєш тут про себе, не мають місця в твоїй реальності: може, вони теж фантазії. Ти ж дозволяєш таке вільнодумство звичайному дівчиську? Думаю, дозволяєш. Далі я припускатиму, що інколи тобі починає думатись, наче світові байдуже, є ти чи нема, що люди допомагають тобі тільки тому, що це входить в їхню моральну програму, й ніякої любові у їхніх вчинках зовсім немає; і що в повазі до когось інколи проскакує їх церемонність і самозакоханість, бажання тримати в узді дружби тих, кого потім можна буде використати. Ти, посміхаючись з іронією, згадуєш, що від всіх можеш відмовитись, навіть від себе можеш відмовитись в певній ситуації; а можеш проявити безмежну доброту всуміш із почуттям любові, з жертовністю, благородством чи ще якоюсь нудотою – і в такому випадку думатимеш, що світ добрий. Бач, все залежить від твоїх емоцій. Тобі стає тоскно тільки тоді, коли ти хочеш, щоб тебе любили; або коли тебе люблять, а ти хочеш, щоб любили сильніше. Насправді таке життєдайне почуття лише заповнює порожнечу в тобі і дозволяє втонути по вуха в якійсь емоції, переключити увагу з себе на кохану людину. Що ти відчуваєш, коли приходить думка: «Мені здається, що я кохаю її»? Окрім «кохання» (я посміхаюсь). Останнім поняттям ми називаємо те, в чому не хочемо розбиратись, щоб не порушити солодкаву рівновагу. Що любить в тобі твоє «коханнячко» (я про щасливу обраницю) – не себе поруч з тобою часом? Справжнє почуття передбачає терплячість поряд і окремо, його можна описати словами «ми разом просто так», але розірвати не можна. Банально сказано. Я навіть не знаю, що це за почуття, і тільки перед смертю дізнàюсь, коли все буде пройдено.

Ти моє Его, мій образ, вигадка, – і мій співрозмовник. Якщо є десь реальний анонім, для якого ця книжка, то я, як ніхто з решти, не привласнюю тебе – просто надихаюсь, щоб жити. Я теж хочу, щоб мене любили, тому скажу тобі, Аноніме: ти поруч. Ми навіть не знайомі і не зустрінемось ніколи – в силу багатьох фантастичних фактів. Але я люблю те, що є десь ти – втілений в різних людях чи один такий, з плоті і крові, можливо житель Середньовіччя з позначкою «минуле», можливо навіть житель сторінок книги. Люблю те, що ти мені снишся, заполонюєш мою голову картинками і віршами, або приходиш час від часу в моє життя різними своїми подобами і змушуєш врешті забувати і відпускати тебе; що я тебе вигадала. Весь наш світ… весь мій світ – це єдиний образ, який я силкуюсь охопити й сприйняти, цілий світ переношу в одну невловиму думку.

«Сонце падає на двері, люди-духи у печері грають з тінями-зайцями. Молодиці з молодцями…» – пробувала римувати. Але краще подивлюсь фільм. Знаєш, я пишу безглузді дурниці, ти не маєш нічого сприймати на віру, просто не повинен. Вже не парюсь, що моя писанина не має сенсу: мені подобається, що я пишу. Я так граюсь. У тебе теж є забави, тому ти розумієш мої слова. Я таки допишу свою «поему» через кілька годин, передрукую тобі сюди:

«…мають мать якусь різницю: імпульс, орган і зіниця, – явно дихаю з надривом. Подивися, як зі зривом дні проходять по кімнаті; гості, бідні і багаті, розважають шлунок, око… де тут «низько», де «високо»? Тут немає зла й неправди, і нема добра, і завжди кожен вечір все вмирає. Тихо. Чаю попиваю і дивлюсь, як гине мама – я помру колись так само. Від рутини і турботи, яку милі ідіоти знай вигадують нінащо. Найсумніше я ледащо! Що мені якийсь сценарій – краще іграшку до пари вигадаю по приколу. Надто грубо, надто кволо я до неї наближаюсь; не наблизитись стараюсь, щоби знать, для чого жити, щоб кохатись і любити.

Тільки полюби мене. Хай все зникне і мине, хай промчать далекі тіні – дивні, лагідні створіння, – я забуду, я змирюся. Як захочеш – підкорюся, як захочеш – то не стану, тільки ж ти не перестанеш завжди прагнувать до мене, нудно гріти мої вени? Ти, хто зрячий і незрячий, тільки ти б зумів пробачить не слова, а їхні теми, міль – людинку у системі, і сказати, ніби правду: «Я тобі повірю радо».

Потім вигадаю знову ще одну тривку основу, як набридне бути разом – потихеньку, не одразу я собі куплю синочка. В нього ліжечко, сорочка; зубки ріжуться і плаче. Більше я тебе не бачу: маю я нове звірятко. Ти для нього будеш татком: важко тебе відпускати, знов шукати і звикати. Під шарами із відходів заживем собі, під сподом. Будемо пропагувати «вищі цінності» маляті. Жаль, що зовсім ти несправжній. Знаєш, навіть трохи страшно: всі дорослі, також діти – просто думка мого мозку, суміш вигадки і лоску, буріме чужих історій: хепі-ендів, лове-сторі. Каламбур заради смерті – весь несправжній, рамки стерті. Каламбур заради часу, щоб розвіять сіру масу. Утечімо: я, реальна, ти – все більше віртуальний, – у мої тривожні міфи в голові, де їде стріха.

Попри це, читаєш книжку; я лежу собі на ліжку, лину я до монітора. Плеєр. Треки і повтори. Ти пісні читаєш швидко, погляд в стелю – ні, не видко, що довкола ірреальне слово править за банальне Те, що ми назвемо «жити». Не спиняйся говорити, не спиняйся мити посуд, не спиняйся шмигать носом і відвідувати пари, рахувати днів удари у очікуванні щастя, що не збудеться й не вдасться тільки з тим, що ти – обманка. А на серці в тебе ранка. Ти здригаєшся на дотик, подих видає твій ротик. Не дивися тільки в очі: я тебе страшенно хочу – це побачиш у зіницях. Глупа ніч, тобі не спиться: я ж так само ірреальна, просто ти мене в вітальні, сидячи за склянкой соку так придумав ненароком. Нащо я тобі? Зізнайся! Подивуйся і пограйся… далі викинь, далі викинь. А душа, до біса, скрипне – і посиплються химери, і полізуть на шпалери з голови твоєї брудом. Ти цілуєш шиї, груди тих повій, яких немає; ти сопеш і член виймаєш. Ти кінчаєш у коханку – а, як виявиться зранку, ти заснув в пустій кімнаті. Наші мрії небагаті познущались з Аноніма. Хто його тепер обніме? Всі пішли; мов залізяки, зникли радісні шизяки – холодно і пусто стало. «Вранці», гаючись, настало. Гребінець і тюбик-щітка. Холод. Осінь-інвалідка першим днем скрипить у вікна, ти ось-ось – і гірко скрикнеш: «Досить, досить, це фантоми!» Я тебе чигаю вдома; ну, не зовсім я – дружина. Спальня, ліжко на пружинах. В головах стоїть колиска – підійди до неї близько. Там лежить твоя дитина. Ох, і виросте ж скотина! – з головою, як у тата, все життя, постійно грати буде. Милі тарганята визирають з оченяток – їм брехнею чухай спинки: для Майбутнього дитинки. Ти не можеш не брехати, адже так програмувати здумалось тебе дитинці, ти для неї – вош, дрібниця, острівок в думках про себе. Добре буде і без тебе; час іде, а ти вмираєш, з тебе соки випиває це майбутнє покоління, ти зогнив вже по коліно і піти не можеш в простір. Все не «складно» і не «просто». Все і є, його й немає. Ти розслабся: просто граєм, просто гра не має сенсу; більше драйву, більше сексу, більше радості і щастя – ось тоді і гра удасться. Далі інші будуть грати – все, аби не нудьгувати.

Минула доба. Думаю, що, читаючи сторінки чужих книг, я оцінюю свої маленькі крочки на шляху до нібито Істини – не потрібної насправді нікому зовсім: правильні слова, як і правильні дії, насправді просто покликані для насолоди. Доводиться вибачатися перед гордістю, бо я влаштовую їй страшний попуск, хоча насправді всім відомо: хочу бути першою. Ніякого гуманізму мені не треба – хіба лише для розваги.

Скільки розумних слів, скільки геніальних думок! Жодним чином я не зможу перевершити їх. Щоб стало спокійно, лишається повернутись спиною до гострих спокус і в іншому напрямку вже діяти: прагнути народження дітей – зі сподіванням, що вони будуть розумнішими, якщо вірити словам старих бабусьок.