Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
use it (використовуй і будь використаним).docx
Скачиваний:
11
Добавлен:
07.06.2015
Размер:
434.23 Кб
Скачать

Тетяна Горщар

use it

2013

Оскільки світ є ілюзією, то всі події, місця й персонажі вигадані теж.

« – Мадам, мне кажется, вы несёте хреновину».(Кен Кизи)

ДО АНОНІМНОГО СПІВРОЗМОВНИКА

Вийшло так, що я пішла з універу раніше за тебе, за Настю, за Дашу і за всіх, кому хочеться втекти Звідси. Як брата свого, люблю тебе і жалкую, що нам не випало колись, десь вчитися в одному класі чи поливати брудом систему в якомусь вищому закладі чотири роки поспіль. Але все ще попереду, якщо трішки почати мріяти, відсотків на п’ять, і повірити на слово нашій викладачці з релігії Маші та її буддизму.

Ти чомусь завжди гадаєш, що люди бачать в тобі те, що недоступне тобі самому. Дивуєшся своєму характеру і музиці, яку слухаєш. Я підсіла на твою музику – і від цього ні трохи більше не зрозуміла тебе. Може, проблема в мені. І вчинкам своїм ти дивуєшся, і постійним думкам, які рятують і набридають: звідки воно, коли з’явилось, чому саме так? Чому тобі так байдуже до рідних людей, ти жорстоко знущаєшся з них словами своєї правди й водночас любиш любов’ю маленьких дрібниць? Я почула в якомусь фільмі: «Ти любиш мене за мої очі? Але вони не мої». Це не твоє, справді. Зреагував, як звичайний організмик, на режим виховання; в чому слабкі твої батьки – в тому ти наче титан (я трішки всміхаюсь). Знаєш, наша сутність завжди була при нас. Яка ж в тебе?… ти добрий і чутливий – під маскою саркастичного «нетаківця» серед всіх. Маски – це вічна тема, вічна тема.

Відкрию таємницю: як середньостатистична, як посередній персонаж навіть у твоєму житті, я не знаю нічого й не можу знати: всі правила, вигадані надвох – в основному мною, пробі, щоб погратись яскравіше, закони, які прийшли до нас з поганих серіалів, всі вигуки «так не можна» і «не розмовляйте на парах» звідкись сиплються і ошелешують ніжні романтичні студентські душі. Я б сказала, ми в цьому випадку безсилі, бо просто мусимо щось споживати. От тільки мені відомо, що люди живуть – і дуже погано, – в суєті власних творінь, сповнених нудьги і страждань. Ти оформив свій особистий зошит, придбав перші джинси, зробив ремонт у кімнаті, власноруч посадив скількись картоплі – так і почав впливати на своє життя, зробив його залежним від мірок, від себе. Життя стало Анонімовим, а не просто життям. Я хочу написати про рамки використання тебе собою самим, і в твоїй грі беруть участь інші.

Раптом ти все-таки зміниш статус філософа на статус історика чи ще когось із поважних, то знай те, що я хотіла б тобі сказати, якби в час цих змін опинилася поруч: ти знаєш більше, ніж будь-хто. Знаєш найбільше про те, яку малу вагу мають найцінніші речі у певний час. Ніде не знайдеш потрібніших лекцій, аніж у себе в голові і в спостереженні. Ніде не знайдеш таких потрібних фраз, як у власних книгах. Тільки не треба їх любити, вчити, пам’ятати, тримати – те, що тримаєш, стає сторінкою, яку не зрозуміють ніколи. Чужі літери використовують, аби забити свої голови правильно написаними словами, подарувати собі мозок, який скаже, що під ногами в тебе є ґрунт. Коли нема ніг. Освіта вб’є тебе.

Знаєш, я пишу, приїхавши додому на Пасху. Вдома я завжди страшенно об’їдаюсь. З цього приводу – не знаю, для чого пишу тобі про це і для чого їм (щоб потім було заняття скидати вагу?) – я стояла біля холодильника у кладовці – і раптом відчула, що ніби живу від сьогоднішнього дня, а минуле стало одним суцільним пластом. І не треба нікуди йти, можна варитися в власному соку тут, вдома. Затягло рідне селище в свої тенета. Най-най… запеклося в голову те, що й місто, і ти, А., і три роки, які змінили мене до основи – все стало ніби маревом. Я ніби щойно після школи. От. По-свинячому відхилилася від теми. Ти не май часу слухати гарну музику, читати – думай, пиши і забувай все, хотіла сказати. Залишай тільки сліди, які болять і від яких сльози. Не злочинствуй проти народу словами, які принесуть тобі не тебе, а славу чи гордість – то й все буде добре. Будь здоровим.

Розпочинаю таку собі «білу книжечку» – бо у ній вміщено думки, яким не загрожує зникнення. «Не загрожує» в тому сенсі, що люди думають одне й те ж, але в різний час – і не знають про це. Вони, мої думки, – абсурдні, безглузді, шизофренічні істоти, і разом з тим, кожне моє слово – просто статистика того, що відбувається у голові звичайної людини. Якою б незвичайною я тобі не видалась. Таких людей ти сотнями зустрічаєш в тролейбусах і аудиторіях, за столиками в «Там-Тамі», – будь-де. Кожну людину можна ласкою примусити виконати один той самий сценарій.

Книга розпочинається з гучної пісні за кадром, тобто в навушниках: Глеб Самойлов - «13». Я сиджу на ліжку в позі лотоса чи в якійсь дуже схожій на неї позі. Відповідно, ти чуєш те, що слухаю зараз. Це моя книга, відверте звернення до тебе й до люду. Мене звати Таня, мені майже двадцять років – коні й собаки до такого віку ледь доживають. А я нічого, тримаюсь. Я тупа. Люблю читати і слухати книги, але не запам’ятовую їх. Тому й проповідую іншим свою хворобу «незапам’ятовування». Це не обдарованість якась, але я в інших поняттях нічого не тямлю. Хочу, щоб кожен став ніким, як я – нуль, рослинка. В нашому світі це жалюгідно: так вже вийшло, що «бути собою» - це бути ніким і робити «ніщо». Зовсім не вмію писати книги – але це не проблема для мене, як і для більшості сучасних писак. Писатиму про людей, оскільки все, що нами мислиться – саме про них. Таким буде привід для доброго десятка наступних сторінок.

Весна, 2013р.

Загальні риси

Це наша хвороба; це ставлення до життя, що коріниться у нашім характері, який неможливо змінити, хоча можна випити таблетку й на трохи забути симптоми. Вона почалась страхітливо й закінчиться одинаково. Вона супроводжується біготнею людини, закритої всередині кулі, з метою досягання стелі своєї клітки; але щоразу, коли «отримуєш» цю стелю, вона стає дном посудини – і все наново. Я дитиною писала в своїй маленькій книжечці-повісті: про хлопчика, якого зла магія ув’язнила в кульку. Наша кулька починається де?

Перша хибна дія – це дозвіл виховувати твої думки суспільству – він дається в ту пору, коли ти опиратися ще не можеш, і за тебе вирішують твої батьки або просто інші люди. Потім відбувається наслідковий рух, який затягує своєю звичністю, і майже неможливо його припинити. Зараз він в декого на стадії університету.

А знаєш, що відсутність руху є стійкість? Враховуючи, що ми рухаємось в нікуди. Мій знайомий сказав, що такої відсутності бути не може. Гадаю, можлива відсутність руху в суспільство й у відточування інтелекту за прийнятною лінією. Спробую гарненько описати болячку, що захопила – може, вдасться знайти протиотруту. Думки розкидані і заплутані, та не розкрити їх я не зможу.

Революції не буде

«Якщо добре все обдумаєш, захочеться повстати. Думай ніжно».

«І вранці я зрозуміла: все так, як треба. Система, що розкриває людям безмежні обійми знань – вірна. Мені лиш через мою дитячість хочеться проти будь-чого повстати. Бо я обурююсь, що інші здатні бути кимось, а я – ні. Тільки ще досі здається, що наука затуманює розум, що в ній ми тікаємо…» (З записника).

Слухаю зараз iamempty – «Избранный». І зараз розкрию тобі таємницю: всі тебе обманюють. Першого брехуна звати А. – це ти, анонімний співрозмовнику. З певної підстави вирішив ти, що можна вірити не тільки світу, а й собі. Про світ легше робити висновки, бо від нього можна відмовитись. А в якій мірі ти можеш відмовитись від себе? Можливо, пройшло трохи часу, і звертання зараз не актуальне. О, я тобі все одно розкажу, як ти все це створив… згадай! Спочатку була порожнеча і не було світла, не було темряви. Ти озирнувся – і зрозумів, що Ніщо викликає таку нудьгу, що може з’їхати дах. Почав зв’язувати відчуття, надумані твоєю головою, в `образи – і тепер все має добрі й лихі імена. Ти навіть знаєш, як це – любити чи ображатись, як розчаровуватись. Дитинство наслідило. Знаєш, воно зробило нас потворами певного штибу, потворами з поглядами, потворами, обмеженими поглядами і такими, що зважають на ці погляди; кожного краса чи ницість характеру ховається саме там.

А випадково не в курсі, що всі хороші й погані ситуації влаштував ти сам, своїми ручками з великими нігтиками? І завжди міг сказати: «Я чекав на це». У тебе завжди такі очі, ніби ти обнадіяний і розчарований. Ще більше, ніж я, готовий до плавання будь-якої миті і повномірно думаєш про себе, на 15% обманюючись людинофільством. Причина того, що ти будуєш собі пастки відчуттів, схожі на «реальну реальність» – підштовхнути до того, що ти й так маєш зробити. «Я» знає це, але вся ідіотська моральність, свідомість, домисли – заважають просто зібратися і зробити. Зникнути. Ти запрограмований зникнути кожною квазіматеріальною клітиною своєї істоти. І ми відтак ходим околяса, не зважуючись по-справжньому розчинитися, померти. «Есть много способов умирать», - як писав Ремарк. На кожен з них ми заплющуємо очі й обираємо найдовшу дорогу до смерті – життя. Все, що називається життям – проблема для справжнього існування, період, якого не мало б бути, якби не твоя не смішна впертість і впевненість в істинності «живого стану».

Чого не зупиняєшся? Ти ж кажеш, що тобі байдуже до цих клоунів, які ховають свій секс в дитячих візочках і морозивах з фісташками, коли ми гуляємо парку – вони тебе тримають? Вони відрізняються від близьких тобі людей тільки тим, що ти не наблизився до їхньої душі ні на дюйм, не звик – от і все. Коли вже вирішиш покінчити з своїм життям – на жаль, в цю хвилину ти не покличеш мене в свідки, – роби те, чого ніколи раніше не робив. Стань посеред вулиці й подивись, як пролітають повз люди, які лиш пеленгують тебе й мігрують далі. Сядь на стільчик посеред «зебри» на проїжджій частині й чекай просто так… Куди ти? Ідеш в гуртожиток, щоб заснути й на завтра знову бути тут? Для чого тобі стільки грошей, скільки плануєш заробити в майбутньому – щоб їсти дорожчу вермішель і пересісти з тролейбуса на маршрутку, щоб нарешті зробити точкове освітлення? Тобі треба кімнату з пустими стінами, щоб подумати; а не втікати в роботу і «фільми», де можна помріяти, втомитись, спітніти – і ще більше наповнитись продуктами Аноніма. Не засмічуй себе сам.

Для чого ти пишеш, якщо не пояснюєш свої думки всім… а тільки `обраним, для чого тоді твоя творчість? Такі обрані сотнями вивалюються з балконів кожної ночі й марнують шматки мила, міцні паски та стільці. В якому напрямку ти дієш, якщо вже визнав, що революції не буде? Чому тобі страшно зробити все, що не показано в фільмах? Думай ширше, я ж пишу образно. І до того ж, тебе використовують, як я й казала. Всі. Можеш не помічати цього юзання (1), так само як не бачити, що юзаєш себе сам (2). Я відчула тебе зараз машиною в руках власного тіла. Перефразовуючи Ніцше, ти навісив на себе свою волю як закон.

Приклад першого юзання, з боку інших, – людина, яка вчинила щось безкорисно або з любові до тебе; приклад другого, власноручного – дії, що йменуються «гучними вчинками» – кожне твоє рішення. По суті, твій дозвіл на вчинки стосовно тебе є просто способом відрізати собі шлях назад, пасивним прийняттям звичайнісінької ролі у власноствореній грі. Запам’ятай: від кожного твого походу під чуже вікно задоволені двоє, але в твоєму разі одне страждає також від того, що іншому добре – одночасно. Ти посмієшся, звісно, коли розкажу, що А. отримує задоволення від того, що принижує свою невичерпну гордість перед Н. з її чистотою і непроникністю. І я проходила все те ж, тільки в іншій реальності, з іншими людьми. Скажу знову, що люди неоригінальні. Тобі подобаються невиліковні питання й хвороби без відповіді як ключ до знущань над самим собою, мазохіст ти. Я посміхаюсь, але сумно.

Надворі погода тепла. Згадуються також теплі дні квітня, які дехто називав тільки «літом». Спочатку ми не говорили про секс – поки він був присутнім в фантазіях щодо іншої. Зараз би й від банальних зізнань знесло голову: росте уява, яка потім напише книги. Людинка – вона така, що хоче вражень, не просто по своїй молодості. Вражень і вражень. Від нових шпалер до вбивства. Кожне з нас бажає бути обожнюваним. Віці К., моїй подрузі, до подоби, коли через неї в сторонніх людей серце б’ється шалено. Смішно, коли подумати, що всіма благородними вчинками людини керує плоть, навіть материнським інстинктом. А втеча від світу зазвичай і по-перше має на увазі втечу від власного тіла. Тут і набожність з’явиться, і начитаність. Відчуваю, що пишу як дитинка.

Люди прикрашають все. Це майже незбагненний факт. Як спонукати їх відмовитися від… Бога? Атеїзм і релігійність не можуть мати однакових прав: в очах атеїстів віра робить людей смішними! Віра в Ісусика – це обман; атеїзм – це жорстокий погляд очі своєму страху з іронічною посмішкою проти тендітності своєї душі, яку потрібно загартувати самотужки, бо інші це зроблять боляче. Атеїзм-егоїзм – це ніжність стосовно себе. На Бога ж ми покладаємо відповідальність за майбутнє, знаходимо «підтримку», засіб для подолання самотності, завдяки якому людей можна ігнорити як щось минуще, в ім’я Отця і Сина…

Як цитувала мені Віка щось із промови батюшки, «В тривозі – до Бозі, мине тривога – від Бога». Ми обманюєм себе і там, і там. В радості ми прибріхуємо собі предметами радощів – метою, важливими для нас речами. А коли раптово розуміємо, що обманулись, втікаємо до Розради: в церкву – замолити грішки, віднайти сенс, «просто пережити цей період». Брат переживає «цей період», качаючи «біцуху», п’ючи пиво зі мною й палячи цигарки, ремонт робить, фізично грузиться. Люди страждають від нудьги, але не зважаться її позбутись. Вони згідні руйнувати щось, тільки якщо на зміну «чомусь» прийде нове. А просто зруйнувати, зібгати, викинути, безповоротно – це неможлива річ для «розумно мислячих істот», краще виснажувати себе до останку барвистостями. Носимся з своїми розумами й тілами, хоча неповторною є душа. А може її в них нема, а є багатство, оригінальність і сексуальність? А може ні в кого душі нема? Оце вже питання.

Пасха для нас – привід прибрати своє житло, привести себе в норму. Те ж саме, що фарбування й миття себе перед походом в універ. Чи на роботу. Або примарафечування для коханої людини. Просто привід не запліснявіти в пофігізмі пасивності. Вже не кажу про соцмережі й ігри на ноуті – по собі знаю, що це, як шампанське і надмір хавчику чи алкоголю, - все просто так. Щоб нудьга забулась. Тато пройшов повз п’яний – я зрозуміла, що нашій сім’ї всі такі самі. «Батько пє по пятницях, мама – на свята», як співає якась пісня.

Якісь думки – про революцію, революцію… кого я хочу переконати в її неможливості – тебе чи себе? Бо я не бачу, задля чого звільнятися: ніщо не має сенсу. Правду кажу, що нічого. І «якщо тобі сумно», ніякі враження-адреналіни не порятують. Якщо по-справжньому сумно! Ми-то собі знаємо план на життя – від садочка до винайнятої квартири. А якщо піти не за цим планом, як вже міркував мій брат? «Ти швидко згориш, опустишся на саме дно» – це розмірковував також він. І тоді, виходить, мѝ це – все геть, що робимо – робимо для спокою. Хоча дехто й шалено протестує. Але це нормально для людей – словесно-кулачно випускати пар, аби далі виконувати свою «місію». Без системно розпланованого майбутнього в безмір разів важче тягнути своє теперішнє й вантаж ідеального минулого – ідеального, оскільки реалізованого і фактологізованого.

Я зараз проводжу рукою по потилиці – і розумію, що моя зачіска не-реальна, бо вона випадкова (настільки, наскільки завдяки обставинам/настрою вона могла би бути іншою). Що ж реальне тоді – для тебе, для мене? До слова: була вражена, дізнавшись, як насправді повинна була закінчитись «Матриця».

Не буде… революції. Жодних лицарів, жодних кардинальних змін. Ми, слабкі противники соціуму, самі потрапляємо в його пастки. Ми потрапляємо в пастку жаху і неготовності на все. Я особисто, дев’ятнадцяти-двадцятирічна недостудентка, не уявляю собі, що це – зруйноване місто, незакопані кладовища трупів, голод, гній огидних болячок, безмежна жорстокість, хаос. Чому ми цього не зробимо? Бо немає сенсу в руйнації, так само як в розвитку. Бо ми любимось в затишку. В салатах на Пасху і в традиційному сватанні. Мені подобається мити підлогу й робити її чистою, Ромі подобається дивитись на результат ремонту кімнати, йому подобається бути першим у шпаклюванні; Віці до вподоби, коли хтось потребує її турботи; Бабаю, непоганому хлопчині, «нрав» мучитись «невиліковним»; сестрі подобається неявно повчати когось; мамі подобається, коли люди позитивно реагують на її роботу. Мені подобається завдавати людям емоцій, які мають на них вплив, і спостерігати за цим – вада лиш та, що я хочу втримати поруч «використаних» людей, так ніби вони розгадали мене. Ось як ми всі обдаровуєм своє самолюбство у мирний час. Може ти знаєш, як створити людей, з ніжністю готових віддатися всій жорстокості світу? Як створити школу для перевиховання люду і яку школу? Здається, це Ніцше казав, що мир не повинен тривати довго.

Справжнє, тихе й мирне спілкування – це втома критикувати свого сусіда, коли звикаєш до його повадок; звичка до батьків, які навіюють тобі безтурботність і тому заважають побачити всякі проблеми; відраза до стрибків долі – в стосунках, – найтупіший спокій, в вісімнадцять від якого нудить, а в двадцять п’ять до якого вабить. Там, де спокій, там зрештою й приживешся. Але емоцій там вже не буде, одне задоволення від Нічого. Від якогось хобі в суміші з ситістю і комфортом. Лови момент, поки ти щось відчуваєш, і кайфуй від болю. Потім настане вражаюче відкриття істини на зразок «та пішло воно…» – тоді ти розвернешся й підеш. Але це не похід до траліка чи в навчальний корпус. Скоро люди в твоїй грі вже пішаками стануть – тими, без яких легко обійтись, аби поговорити з собою; ти продасиш королеву, аби виграти партію. Ти підеш від усіх всередину себе – тихо, спокійно, без повстань. Після тебе нічого не буде, діткам ти не передасиш себе, тільки тепло віддаси, якого буде занадто мало. Слухаю Самойлова – «Задыхающийся».

Найприємнішим вважається життя, в якому тобі доводиться стикатися з «керівною верхівкою» якнайменшу кількість разів. Аби не чіпали. Аби для себе можна було пожити – але яке те «для себе»? Про це мало знаю. На що ми вважаєм достойним тратити час, обміняний на свободу? Твої ідіотські хобі, продовження роду як жалюгідний доказ тваринності, ефемерні насолоди, «праця на благо людства» – цим ти змарновуєш час?

Справді, для чого тобі свобода гарячої молодої крові, проти чого повстати? Вітер цей задовбав, зима і весна, вічне їдіння і самоїдство, й нічого не хочеться міняти тепер. Сподіваюсь, ти зараз старший. Немає на що міняти. Ну за що нам битись? Якби кожен зізнався, що йому до держави ані найменшого діла, як і до народу, а є тільки «Я»… коли б не виявилось проти чого протестувати, а революції хотілось би? Твоя маленька вразлива душа хоче, щоб її обійняли, а спина хоче бути роздертою чужим манікюром. У тебе слабкі м’язи серця, говори про себе і свою революцію мені, поки вона не вмерла. ПТВП – «Моя революция».

Протестувальники «красиві», поки знаходиться привід для протесту. А коли ми залишимся просто нещасними, та й зникне ця і будь-яка інша причина? Зміни більше не здивують, не заспокоять: вони ж-бо не зачеплять того, що ниє й гниє у депресії – душу. Засісти в брудній квартирі за найменшу плату, аби «є що поїсти, є вода, є тЕпло». Якби я піднялась на боротьбу, то це була б революція заради революції – ніяк не більше, адже мені плювати на кожного із «людей». Немає достатньої причини, аби вбивати їх; ненависть – теж почуття. Тому плювала я на них й не натискала би на курок.

ЗА П. І С.

Сиджу за столом чи їду в дорозі – мені немає значення, з ким я і де. Більшість часу людина дивиться в мертву точку поперед себе. Може себе прив’язати до будь-кого і з легкістю відв’язатись, якщо подумає вірно. Тож я є сама в себе, все інше йде своїми шляхами.

Ігор, наречений моєї сестри, каже, що ми, люди, і тварини також, живемо з тією самою метою – продовження роду; тільки в людини більше шаблонів для досягнення своєї цілі. Інші дрібниці, напевно, не мають значення: ти підеш – хтось інший прийде на твоє місце, або не прийде – нам до цього байдуже. Ми граєм в байдужі ігри, й твоєю дружиною може стати перша, яка зрозуміє тебе й залишить в пам’яті незабутні враження. А чому вона захотіла зрозуміти тебе і чому певні враження є незабутніми, якщо розібрати їх до дрібниць – цим ти не поцікавишся. Далі ж нема потреби шукати – всілякі ідеали, досконалу формулу любові, стовідсоткову виховну систему для пливу на власних дітей: коли доходить до проблем цього рівня, стадія молодечого ідеалізму давно минає. «Якщо для тебе той пацик є хоч невеличкою частинкою сенсу життя, то ти розумієш, про що я говорю», – написав ти мені, ніби людина може бути твоїм сенсом, якщо ти не брешеш собі. Є тільки нудьга і прагнення чи бажання, яке неможливо здолати. А чи не мине воно, Аноніме? Якщо однієї миті я, наприклад, жити не можу без якоїсь людинки, а іншої мені нічого не треба – то хіба це істинний сенс – людина чи почуття до неї, певні стосунки? А може, заспокоївши себе, сказати, що «нічого не треба» – це такий короткочасний настрій, який мине, і знову буде все в нормі? Думаю, все це пуста балаканина всередині твоєї голови. Важливим є те, від чого не можна відмовитись.

Любов до предмета або живої істоти з нижчим рівнем свідомості, звичайно, відрізняється від взаємодії homo-«сапіенсів» між собою: адже в останньому випадку в відповідь ми отримуєм надпотужний заряд. Не існує тієї речі, про яку ми балакаємо. Тост за любов, тобто за прив’язаність і секс.

Другий день святкування Пасхи, сватання моєї сестри. Я думаю сп’яну. Щоб забутися і втекти від реального світу, людинка п’є. Рома затуляє обличчя руками. Ми вмостились на канапі. Якщо в нормальному стані довгий час приймати реальність всередину себе, то станеш простим, судячи з слів мого брата – ось ми вже сидимо гаражі, від затягується і запускає потік філософських фраз, – станеш таким як батько: радітимеш маленьким подійкам, які не варті навіть уваги. Обійдусь без прикладів – ти ж розумієш суть цього псевдооптимізму.

Потихеньку починає складатись в одне драматична картина людського існування: їсти, аби думати про смак їжі, спати, аби думати про сон, грати в ігри, аби просто грати, працювати і думати про роботу, ростити дитину й підтримувати сім’ю, щоб продовжити життя свого роду… все це – забування нудотного стану під назвою «Нема що робити». Який підкрадається, коли сісти на диван у вітальні і, не порушуючи заборони на куріння, просто застигнути, поки нудьга не з’їсть тебе й не перетворить у Спрощеного, як інтелектуала-батька перетворив час.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]