Телепатія і емпатія – свободолюбивому

«Що, ви вийшли й мовчали?.. а про що?» (Віка Ш.)

Буває, кожна людина й тваринка викликає в мене замилування – своїми простими діями й простими судженнями. Я перестаю критикувати їх, тільки аналізую і відчуваю. Я розвиваю емпатію. Буває в мене така любов. А в інший час я людей зневажаю… або й ненавиджу (не по-справжньому): вони ж нічого не роблять, щоб поміняти лад, – думається моєму дитячому мозку. Звісно, в цьо́му світі найкраще – зробити вибір на користь села, батьківського дому, бути ніким і на всіх покласти. Бо лише в час нашої юності нам потрібно завоювати весь світ, аби почуватися добре. А через років десять наші цінності стануть красивими і сумними.

Я колись грала в «Heroes-III» – зізнаюсь, що то були хороші часи… Так о́т. Мене завжди дивувало, як ці істоти, дерева, каміння, всі предмети на карті можуть виконувати у грі свою роль (навіть вода і пляшки у воді мали свою романтичну історію!). Троглодити, ельфи і гноми, гарпії, дракони; герої, що підіймають вітрила й пливуть завойовувати чужі землі, колекціонують артефакти і замки, досвіду набираються… У них там ціле життя, героїчно-містичне, багатозначне, а в нас тут – ніби копія цього. Нам природа чужа. І людина сприймає її як робот, якому пофіг на декорації. Зараз я сиджу на ліжку, втупившись в аркуш – і мені так само файно, як зараз тим, хто пішки міряє місто. Клята зміна обстановки. З тим самим щастям могла б зараз сидіти у парку біля фонтанів й нічого не відчувати – вдячна за це цивілізованій байдужості. Так, все природне – теж бутафорія, але вона неприкрита і не ховає свій страх, страхітливість, вона швидше повірить, що розум – не основна цінність людини.

Розумні ж люди припуска́ють: існує тільки один орган сприйняття – мозок, а інші п’ять – то нікчемні його відростки. Мозок та розум інколи судять дуже невірно. Вони не можуть визначити ознаки, сильнішої за ім’я – специфічної, незмінної. Якщо такої нема, тоді я з готовністю визнаю, що й нічого окре́мо індивідуального довкола нема, а є багато однакових точок, деякі з них люди, деякі – ні, в силу обставин названі іменами. Ми називаємо іменами обов’язки, які, нам здається, хтось примушує виконувати нас. Здається, яке маєш право не піти на пари і який обов’язок – піти? І яка різниця, що нам виконувати? Немає, наскільки я пам’ятаю твої слова.

Просто стало цікаво: це справді буря у склянці води – мати власні погляди, намагатись спростити чи ускладнити… – змінити себе, – планувати своє майбутнє? Я вчора й сьогодні думала про дівчат, які живуть зі мною в кімнаті: вони б хотіли одного дня не піти на пари і спати до обіду (наприклад, сьогодні). Але це не змінить нічого: завтра система знов зрушить з місця (згадуються рядки «Тріумфальної арки»), нам вона необхідна як декора́ції, серед яких ми існуємо як о́брази. Такѝй незграбний шепіт «свободи» на один день, бажання втекти від самих себе. Може, в підсумку вони й пішли на пари тільки тому, що тікати марно? Чого ж тоді варті їхні гнівні слова, і проти чого взагалі можна повстати? Що́ є сіра маса, яка пригнічує нас, насправді і що є вона для тебе, А.? Поневолювач?

Здається, що докорінно треба змінити суспільство, демонстративно повстати або ж втекти від нього у не відоме нам місце: ця велика рибина, здається, уже давно згнила. Від рибини не може відділитися «лусочка» і створити нову рибину – за умови, що ця частинка не є ікра. Ікринка ж несе в собі генетичну пам'ять всієї рибини, так що вона приречена на відсутність Себе́. Якщо їй хочеться звільнитись – то треба звільнятись від се́бе.

Як легко людина може піддатися чужому впливу! – ліричний відступ. – І яке жалюгідне це має значення: «Ну то й що з того, що ви на мене вплинули? Це не зобов’язує мене ні до чого», – так всім відповідай.

Людина сумнівається, наскільки вона може щось вважати своїм: своє – це те, що є і буде, чи те, що є зараз чи було колѝсь – і недовгочасне? Мені визнання своєї незмінності до істерики смішне; але, разом з тим, якщо ми постійно міняємся, то хто ж ми? Десь читала такі парадокси: якщо кожну деталь корабля замінити новою, то чи це буде той самий корабель, чи вже новий? «Енергетично – той самий» – белькотіли мудрі мужі. Я маха́ла на них рукою і думала: Господи, а де ж я, і коли я зникну? А може я в цю хвилѝну зникаю, чи може Я перестала існувати ще хвилину назад, і це вже я нова? Треба на когось спихнути провину за те, що ми не маєм свого обличчя: що «мають» для нас наші обличчя інші люди, накидаючи на нас капкани безлічі масок. Ролі позичені зі стада – з тих, які були раніше. І біс знає, звідкіля повадки запозичили ті. І нам зараз кажуть, чого ми повинні хотіти – як звичайно, шепчуть про це інтуїтивно. Інші подібні імпульси надходять в процесі виховання, «годування» інформацією. Це робиться назумисно і обставинно, винні всі і не винен ніхто.

Так, я можу сказати собі те, що сказала зараз, але це все неправда й неправда. Лише частина мене десь глибоко усвідомлює, що всі мої поривання, закоханості й емоції – фальшиві, і я користуюсь ними як гаянням часу, перед тим як зануритись у безконечність. Безконечність… це той вимір, де тобі спокійно і добре? Як би не так! Один мудрий чоловік писав, що людина не може загартуватись, може просто звикнути багато до чого – це правда. Страшне те звикання, коли вже тобі сіро-фіолетові і страх, і хіть, і надія. Це називається «щастя аскета» – у всякому разі, в моїй термінології. А щастя тих людей, які ходять по вулиці, ніжаться на сонці, видуваючи мильні бульбашки і перечитуючи есемески від коханих? У них це інша ілюзія – не ілюзія відсутності, а ілюзія присутності. Хоча, за великим рахунком, чи є різниця між цими поглядами дивних істо́т на невідомий вимір їхнього існування!

Ні… заткти на секундочку всі голоси у своїй голові: тут у парку весна. Хочеться зваритись на сонці у супроводі бульбашок, що запускають дівчата. Є гармонія і тепло. Повітря стало свіжішим, воно наповнює нашу кров – і від цього здається, що ми більш живі, ніж узимку. В сутності просто день стає довшим і змінюється температура; ночі стають коротшими й від цього романтичними, а не страшними. На колінах в мене книжка, довкола гарно.

Весною все народжується, щоб наприкінці року без користі вмерти. З дня в день відчуваю, як руйнуються зв’язки зі знайомими людьми і потім знов повертаються, ніби рука маятника, – але вже інакшими. Зараз це та́к, ніби потяг зі мною рушив з місця, а Інші залишились на пероні: страшно їхати подалі від всього. Чи навпаки: я насамоті, а всі в дорозі.

На жаль, часто я слухаю людей і мені видається, що вони використовують свій мозок не за призначенням: базікання, плітки, коментування дій – те, що може в більшості проходити мовчки, у них галасливе; а про настрої, причини почуття вони не говорять. Тоді мені й справді здається, що люди використовують свій мозок не за призначенням. Я починаю сумніватись у попередніх моїх словах: що вони милі і просто не усвідомлюють свого «Я», використовують його абияк. Тоді людство просто стає «галаслива маса». А коли намагаюся познайомитися з кимось із них ближче – все класно, дуже класно, але з часом проступає плоскість чужого світогляду – може тоді, коли людина розказує все і перестає говорити. Чого вимагаю?!.. Мені починає здаватись, що я самотньою буду завжди.

Люди можуть сказати менше, ніж дозволено – така халепа! Довго-довго думають, а потім збираються разом і обговорюють всілякі дурниці… хоча стоп, хіба є нам про що насправді поговорити? Слова, які всі використовують як ганчірки для фізичних занять, як їх з’ясувальне доповнення – і ти хочеш з цього лайна винайти глибинний зміст? «А чим, і як же тоді спілкуватися?» – запитаєш.

Чого ж такого незвичайного нам хочеться, якої Новинки? І яка різниця, чи вигадувати щось нове, чи забити і жити, як і минулі покоління забили, з нестачею чогось нікчемного? Напевно, нам ці новинки потрібні для відчуття руху. Тільки для вражень – і лахи, й слова, й перебування, і люди, і наші враження від чогось.

А далі скажу про слова як про засіб утримати біля себе людей: тому більш емоційні створіння, трапляється, і розмовляють більше – хоча це не категорично так. Маєш рацію: ти, виходить, менш емоційний – але тільки зовнішньо. Знаєш, чим скована твоя зовнішня емоційність? Захистом із самолюбства та егоїзму; вони – частина пазлу під назвою «ти сам», куди також входять ілюзії – щодо «хорошості» чи «поганості» світу, бажання мучити себе фізично й морально. Морально терзати – це можливість тримати себе на відстані від об’єкта задоволення бажання, тим самим продовжуючи це красиве бажання, задоволення якого означало б його смерть.

Ми використовуємо людей – повторюся у десять тисяч-перший раз. Емпатія можлива в нас тільки на егоїстичному, на тако́му людському рівні, коли інші можуть вирішувати за нас наші проблеми: бо будь-яка проблема полягає в тому, що ніхто інший, окрім тебе, не бачить тієї проблеми. Коли б побачили й перейнялися – допомогло б: люди поділяються на страждальців-егоїстів і альтруїстів. При тому інколи одна істота може вмістити в собі дві ці ролі, залежно від настрою. Це окремо від теми, а далі – питання.

Яка глибина твоїх знань про те, що наші дії – рудиментарні? Я розумію, зараз тобі ба́йдуже, ти десь на автовокзалі чи в салоні автобуса, з навушниками-музикою. Їздиш туди-сюди і робиш те, що тобі пропонують зробити – саме тому, що все дурня. Скільки можна так як вода лежати пластом поверх трави, перетікати й не бути вразливим до життя? Хоч я не підбурюю на повстання і революції. «Найбільші революції відбуваються у нас в голові», як хтось сказав. Тільки вони відбуваються в тій самій, незмінній матерії твоєї свідомості, що твоїми пориваннями роздулась до розмірів повнокровного і яскравого світу. Пориваннями до неназваного «не знаю чого хочу». І, як завжди, коли ти дізнаєшся ймення мети, до якої слід крокувати, то виявиться надто пізно: ти проминув забагато кварталів свого життя і вже майже кінець.

Те, що я бачу, не вселяє мені довіри. Коли йду до бібліотеки – задумуюсь, для чого я це роблю, – і знаходжу лише логічну відповідь. Коли одного разу добиралася до сусіднього факультету, подумала: а чи буде він там, якщо я поверну за ріг вулиці? Одного разу ледь не сіла за сусідню парту, подумавши: а чому я не сиджу тут? Пам’ятаю, на мене поглянули дивно. Загалом, ті, що веселяться попереду і позаду мене, ліворуч і праворуч – на вигляд лишень реалістичні примари.

А сьогодні крізь навушники ледь-ледь почула шум вулиці – і згадала, як вчора він звучав на повну. З чого складається цей шум? Із конкретних звуків, створених людиною. Якщо людина нереальна, тоді реальне все це. За життя ми прикріплені до шматка м’яса, який постійно чогось бажає. Нам самим це ніяк не потрібно. В цій думці я ще сумніваюсь… Ми, свідомість, містимся в конкретних найменших шматочках цього м’яса і з’єднуємося воєдино на підставі своєї схожості. А коли тіло протухне, ми не маємо змоги виразитися, діяти через це тіло – і нас живцем закопують в землю. Там нас розтягують черв’яки, мурашки і т.п. – і ми вже існуємо в багатьох тілах, перебуваємо і виходимо з них. О, пригадала слова Гамлета про хробаків.

Чи є якийсь глибокий сенс в цій оболонці, якась вища мета homo, що заборонить мора́льно мені умертвити її?

Отож, кожного разу, повертаючи за ріг вулиці, я боюсь, що там не буде нічого. А чому, власне, світ має опинитися там? Та́м якраз іще та порожнеча, яку ми можемо побачити, поки паршивий розум ще не вивернув її у яскраві фарби – що він зробить, здобувши потрібну кількість Можливостей і підстав для цього – звернувши за ріг. Правду кажуть, минулого є настільки багато, що ми тягнем його, наче залізний хрест, з кварталу в квартал. Любко Дереш з цього приводу пише, що враження спочатку розвивають організм, а потім – саме тому, що вони не припиняють надходити – швидко вбивають його. Людині треба насичитись в молодості п’ятіркою-десятком жагучих літ, аби накачати організм старими мріями, поношеними й розтріпаними, настільки, що він би своєю свідомістю повністю поселився всередині себе й спокійно виконував матеріальні дії, як тягловий кінь. Цим користуються не-інтелектуали, царі земного, матеріального світу, і, скорше за все, обурення й огида виникне найперш щодо нѝх, щодо такого відкритого використання нас ними – ними, уособлювачами Світу. Людина не любить, коли світ аж до щирої жорстокості відкритий по відношенню до неї. Людина спиняється на обуренні, проводить тут межу і вже обирає, як поставитися до зв’язку «я-світ»: чи то з мене визискують, чи то я працюю собі на користь? Зазвичай не йдуть глибше – аж до факту, що кожному об’єкту і створінню мỳка – тиснути на когось своїм відображенням, тиснути тим, що хтось сподівається здобути щось від нього. Кожне засмучується існуванням в чужій свідомості, існуванням процесу загальновзаємного використання. Ну так повторимось, чого ми від цього тікаємо: напевно, істота існує тільки тому, що її потребують інші. Ти ніщо, у тебе навіть нема свого світу, якщо ти непотрібен.

А в сутності, яку установку ти обереш – не має ніякого значення. Це як фіолетовий і чорний кольори для моніста. Можеш грати в «добру» чи «злу» реальність світу – доки не знаєш, що світу не існує. Всі речі реальні, матеріальні, але на вищому рівні їх вже нема. Ти будеш дивитись на груди – і бачити, як перетікають емоції, як зливаються тіла, як тріпотить плоть, як щось вже народжене – на шляху до вмирання, наскільки багата твоя свідомість на ознаки, як вона може назвати себе «класним транспортом - маршруткою», «відображенням в дзеркалі» й одночасно – «тілом іншої людини», – і в той же час відчути, що в цьому о́бразі є суть всього твого життя, і що за мить він мине й стане іншим, що свідомість покотиться по-іншому, що суть життя перекочỳє в дерево, яке тріпотить од вітру і починає розгортати життя твоїх о́бразів в одну секунду. Ти будеш просто дивитись на груди дівчини, що пройшла повз – і бачити все, а не тільки уявляти статевий акт. Варто не відокремити такі частини твого буття, як наївно-романтична, жорстоко-реальна й висока – і понесе тебе, і понесе…

Ти вже ближче до телепатії, тому прошепочу тихенько: інколи тобі здаватиметься, що ти кохаєш. Якщо трапилось, не став цю людину поряд з деревами, стовпами і перехожими, яких «юзаєш» для загальної картини. Хай вона рухається як вільне тіло з вільною свідомістю, як метелик – який може розтанути (може померти) – й тобі все одно буде спокійно, бо він так само перебуває в тобі, але як ідея без виразника, просто як ідея, доступна завжди лише в завтрашньому дні, доступна в Ніщо, якого боїшся тѝ. Метелик може полетіти до іншої квітки, опісля тебе – але, але… суміш збочень і мазохістичних насолод, і о́бразів, і емоцій наповнила тебе – і ти вже проюзав цього метелика, та й він визначив нову частину пазла, яка замінить стару частину в тобі. Відчувай смертність у сталості і насолоджуйся нею; «нічого не відбувається» – це найбільша й найістинніша дія в твоєму житті. Відкрий її просто так: ця дія є твоє серце, в якому тобі соромно бути просто нічим у контрасті з вигаданими цим Нічѝм створіннями, і тому «Ніщо» й себе для чогось ускладнило. Страшно бути нецікавим і простим для цих надскладних ляльок.

Відчуй паніку, яка з’являється, коли покидаєш масу – ту, яка вже вигадала імена твоїм цінностям, – і, минаючи манекенів, опиняєшся в лісі, якому байдуже. Тобі не вистачить сторінок, із яких ти звертатимешся до себе, тобі б не вистачило й сім’ї, що складається з манекена і манекенчика, яких ти любиш і яким передаєш себе, перед тим як померти. Може навіть тобі здасться, що ці двоє – чудові капіталовкладення багатств твоєї душі у майбутнє, де тебе вже не буде. Але ти, – це боляче, – ти тільки собі,ти, блін, зникаєш, ти нікому не треба! Це все бридня – твої курсові роботи, ІНДЗ, гроші, жарти сусідів по кімнаті, багатозначні слова – ба́йдуже, ба́йдуже. Світ знову став розумним і матеріальним. Живи.

Я уявляла собі ілюзію гармонії так: «Щоб гроші мене не турбували, їжа й житло були завжди. І просто існувати: мовчати десь на лавочці, дивитися в стелю, на місяць, записувати думки. Ну щоб десь поза суспільством». Просто бажала спокою і безтурботності, аби було звідки брати ідеї і був час думати. Але хтось інший обов’язково скаже: «Ця людина, що пише (автор) – безалаберна. Це саботаж з її боку – вимагати в суспільства не розвиватись собі на користь. Якщо вона не хоче працювати, а хоче жити як трутень, віддаючись своїм маснѝм мріям десь на подушка́х, страждаючи, як емочка, від недотраху-нерозуміння, – то хай повіситься. До чого тут інші? То ж в ній проблема і… всім плювати на цю її довбану творчість! Незріло, нікчемно, неталановито».

Хотіла просто відбігти від всіх на безпечну відстань – у грі, де відстань не має значення і неймовірно важлива одночасно. Все для того, аби нікого не втримати біля себе – й водночас не бути покинутою. Й тобі кажу: ні для чого утримувати людину. Біля себе. Чи нав’язувати їй себе. Твої ревнощі й одержимість, яку відчуваєш – бажання зафіксувати мить у себе на прив’язі, зловити те, що красивим буває тільки в польоті, що цвіте лиш тоді, коли його не зриває людська рука; це жадібність, бажання обмежити доступ інших людей до об’єкта, який тобі не потрібен. Довго не ризикуй ставити когось в статус «потрібен поруч», поки не матимеш певності. Усвідом: між тобою й тією людиною постійно існує телепатичний зв'язок. Образ, створений тобою… – розмірковуй над ним і відчувай його. Всі люди є одне, тож неважливо, чи та людина з тобою, чи з кимось: хочеш «кохати» – вперед, але це не проблеми інших людей; це окремо від спілкування і суто потреба твоєї душі. А згодом перемкнешся на когось іншого. Якщо ж зв’язок між вами – не вигадка, ти загѝнеш сам.

Отож, якщо ми віримо, що люди є, згадаєм, до чого призведе телепатія: зв'язок між людьми ущільниться й вони стануть цілим, проте перестануть усвідомлювати існування значень таких слів як «єдність» і «окремість». Інколи мені взагалі здається, що непотрібні слова: їх хитрі сплетіння – це втеча від фактів. Із найдорожчими людьми ми розмовляємо вкрай мало й не завжди можемо визначити: що́ ж таке неповторне ми в них любимо? Думаю також, для кохань чи любовей присутність Іншої не обов’язкова – іншої людини окрім тебе.

«Кохання» не приходить і не минає, воно завжди з нами – про це тобі пише та, яка ніколи не кохала. Воно проявляється, коли ти вчиш конспект, облизуючи ложку з варенням, зав’язуєш кросівка, закладаєш ноги під себе, доторкаєшся до комахи, гладиш собаку по животі, коли намилюєшся в душі, коли засинаєш, коли дивишся порно або комедію. Скрізь любов! Це не та́ насправді любов, яку ми знаємо.

Тільки залишки одного міфу не дають мені спокою: бути дрỳзями – так, щоб мені було з ким поговорити й тобі було з ким, завжди – чи не найпевніша це гарантія того, що жоден з двох не потоне в собі? Не знаю, чи ці відносини – стандартна дружба, чи ні. Чи вони можливі були б? У всякому разі, я б хотіла позбутись того, що, зрештою, вбиває зв'язок – суб’єктивності. Прив’язаності. Це означає спокійну байдужість окремо і поруч. Ти готовий досконально вислухати мене, я – тебе, немає заборонених тем; але, разом з тим, кожен сконцентровується сам на собі. Ми не ревнуєм, не ображаємось – просто є погані настрої, причини яких – в нас самих, і цими причинами треба ділитись: одразу з’ясовуєм всі «неполадки» і йдемо далі, бо таких дрібниць, як фальшиві обра́зи і т.п. нам вистачає і в «реальному житті», від інших людей. А є й хороші настрої. Прийшло на думку: до того, хто стає мені другом, – а отже стає моєю частиною, – я відчуваю те ж, що й до самої себе. Тільки відчуття різнорідності вселяє новизну; воно ж дарує й нові емоції. Збільшується вдвічі розмір моєї душі і я можу поглянути на неї ніби збоку, провести здоровий діалог… О боже, які обра́зи? Ніхто нічого і ні від кого не чекає.

Ти завагався, коли я розповіла тобі про можливість незвичайного зв’язку й нетрадиційних відносин. Тобі здасться смішним моє прохання: як мо́жна відкинути традиційні засоби спілкування, опе́ршись тільки на телепатію – у спілкуванні з звичайними людьми? Я говорила тобі про це усно. Таке спілкування з погляду співрозмовника буде цілком звичайним, але ти відчуватимеш його і посилатимеш знаки, які повністю описують твій стан, і тільки такі знаки. Головне вміти розшифрувати твій стан. Тобто це повна відкритість будь-кому з твого боку – у відповідь на мимовільну відкритість для тебе людей, які навіть не підозрюють, що їх «читають». Твоє спілкування буде багаторівневим, і ти нічого не програєш від того, що тупоỳм сприйме лише кілька перших змістових оболонок твоїх дій і слів, твоєї уяви; ти не постраждаєш од своєї відкритості, якщо її не зрозуміють – хіба що розум твій засіяли фальшиві сподівання. Важливо було б знайти однозначні знаки. Ну, для самовираження або сприймання. Тобто моя порада: говори правду. Люди, налаштовані з тобою на одну хвилю, не завдадуть тобі шкоди: той, хто зайшов так далеко у відчуттях, не може принести зла, він беззбройний – як дитина чи як філософ.

Люди, лиш віддалено знайомі зі своєю свідомістю, промовлять купу непотрібних слів; ти можеш слухать, але не чути цих слів: те, по що каже їхній мана́с і їхня душа, і що й самі вони почують лише згодом, ти знатимеш наперед. Можеш назвати це даром передбачення або світознавством. Вони не здатні приховатись від тебе за будь-яким пустослів’ям, адже жодна зброя не має влади над безстрашною людиною. Якщо не можеш одразу налаштуватись на телепатію – розпочни з фізіономіки, літератури, музики, тиші.

Телепатія, на мою думку (майже у всіх випадках одностороння, поверхова чи недостатньо глибока в напрямку від інших до тебе), стане твоєю таємною знаряддям-ключем до розуміння кожного. Разом з тим, зрозумівши, напевно ти будеш нещасним. Не факт, що тебе зацікавить чийсь світ більше, ніж в якості музейного експонату чи знаряддя праці над самим собою: в цій книзі міститься також думка, що світ іншого – це тільки одна з напівматеріальних голограм того́ світу, що є для тебе. Таким чином, кожен відносно інших є вѝщим, оскільки черпає із багатьох джерел. І томỳ є надзвичайна ймовірність страждань від самотності. Як я вже казала, розуміння – ключ до справжнього зв’язку, що знаходиться за дверима душі, але воно – ніяк не привід до нормального спілкування з людьми, звичного для них. З людьми, які не хочуть ні з ким зв’язуватись. Люди взагалі не відкриваються нікому, і те, що ти їх «читаєш», звертаєшся до них на підсвідомому рівні, а на звичайному – промовляєш і дієш занадто прямолінійно, – можна назвати страшним гріхом.

До речі, про божественне: я вважаю, що Бог – це особливий шарм людини у відносинах людини зі світом… Ти казав, що не віриш в кохання надовго. Певно, коли одна функція – та, яка називається «любити», перебуває в надмірі, всі інші перебувають в гармонії, тобто навідується Муза. Тому ти й не відмовляєшся зовсім від цієї манѝ… Чому люди перестають вірити в кохання? Кохання, як віра в Бога, як будь-яка містична річ, дарує шарм, але чіпляється значно легше – ніби грип? Навіть до атеїстів навідується ця мрійлива болячка. Добре, що закоханість минає: це надуманий образ, надія, захоплення, піднесення, інтерес, манія, поселені в наші душі таємничим Дитинством. А що таке відсутність кохання? Це коли може прийти SMS а ти спокійно продовжиш дивитися фільм, бо розумієш: немає претензій, ти погоджуєшся на те, що все «просто так», і не вигадуєш собі «подружньої вірності». Слабкий приклад. Шукай собі останню деінде. Тут відкритість, а не капличка святого Валентина. Наберись жорсткості за межами такого спілкування; добре коли добре і поки добре.

Просто намагайся, щоб було комфортно – як на дачі, куди приїжджаєш для відпочинку від життєвих і любовних перипетій. А., я не знаю, як вдалося тобі наштовхнути мене на стільки слів! Дякую. Ніяких прощань і сентиментальностей – розмову закінчено і я йду спати. Зрозумілими стати переваги простоти.

P.S. Я зрозуміла, для чого жити в системі: щоб віднайти собі місце всере́дині неї, де вона тебе не дістане; скромний куточок, звідки можна здійснювати партизанські рейди у світ і куди можна прийти як додому.