2. Місто і його населення 7

Дрогобич міжвоєнного періоду був типовим містом українсько-польського пограниччя, з майже обов’язковими для того часу кількома національними громадами, які визначали своєрідність усіх сфер суспільного життя.

На прикладі Дрогобича добре простежується процес урбанізації як цілого суспільства, так і його окремих етнічних одиниць. Зокрема, доволі яскраво виділяється великий відсоток урбанізації польського та єврейського населення, тоді як українці фактично виключались з активної участі у цьому процесі. Водночас можна виділити факт великої динамічності української інтелігенції, яка своєю працею створювала передумови для активного життя в місті українського населення в різних сферах.

Місцевому суспільству було притаманне польсько-українське протистояння що проявлялося, насамперед, у боротьбі за власну самоідентифікацію, власну мову, школу, а також у політичній боротьбі, яка іноді призводила до трагічних наслідків. Польські історики заперечують односторонній тиск польської влади та оскаржують героїчні подвиги українців в обороні своєї культури та нації. При цьому вони забувають про постійні репресії польської влади щодо українців. Таким чином, міжнаціональні стосунки в цей період були достатньо складними і напруженими.

Дрогобицький повіт, порівняно з іншими повітам Львівського воєводства посідав друге місце за площею, охоплюючи близько 150 кв. км. За 20 років (від 1921 по 1939) населення міста зросло більш ніж на 10 тис. чол.

РОЗДІЛ 2. 8

1.Соціально – економічний розвиток

Після окупації Дрогобича в травні 1919 р. польськими військами, завод «Ґаліція» повернули англійським власникам. Державне підприємство «Польмін», де працювало до 600 чоловік, став власністю держави.

Посилився приплив іноземного капіталу у нафтову промисловість, зокрема французького і бельгійського. У 1921р. 40% акціонерного капіталу заводу «Польмін» належало французам. Упродовж 1920-х – 1930-х рр. американський капітал поступово витіснив французький і бельгійський. В 1936 р. американські монополісти стали власниками майже 80% нафтовидобутку в Бориславі.

Промислове обличчя Дрогобича визначало солеваріння. Як і колись, сіль виварювали із ропи, добуту з криниць 40-50-метрової глибини коловоротом, що приводився в дію кіньми. Сіль накладали в невисокі металеві топки конічної форми і клали в піч. Вона спікалася, її охолоджували і продавали. Згодом сіль насипали в мішки для збуту на розсип. Кілограм солі коштував 10 грошів.

У міжвоєнний період розвинулись лісопильна промисловість. Паровий тартак (по суті цілий лісопильний цех) мав на вулиці Трускавецькій Й. Кумеркер, віце-директор заводу «Ґаліція». Працювали до тридцяти чоловік, які виготовляли паркет і столярні матеріали. Дерево селяни доставляли возами. Якщо власник купував ліс на корені і далеко, то привозив залізницею. Власниками другого тартака на вулиці Фабричній були Р. Ярош і підприємець Розенберґ.

З інших галузей промисловості слід назвати харчову, зокрема мукомельну, хлібопекарську, виробництва пива, спирту. Так, на розі вулиць Стрийської – А. Сахарова (Різницької) бориславський господар Михайло Сасик побудував для сина млин. Електрика подавалась від дизеля, а з другої половини 1920-х років – бориславської електростанції. Послугами млина користувалися міщани і селяни. Горілчаний завод Леонарда Вишневського з напівфабрикату виробляв горілку, лікер, наливку тощо.

Діяли 5 цеголень, що виробляли цеглу, дахівку, керамічні труби, кахлі. Власниками цеголень були Корнґабер, Фукс, Кусман, Купферберґ, отці Василіяни. Чавунно-ливарний цех продукував кухонні плити, дверцята, ґратки, а котельний завод О. Купфермана – цистерни, котли, резервуари. Це були дрібні промислові підприємства з невеликою кількістю робітників – від 10 до 40.

Постійну роботу в Дрогобичі мали тільки 7-8% мешканців, решта перебивались випадковими заробітками На державну роботу місцевих українців приймали

9

тільки за умови «принесення до костьолу метрики», тобто зречення своєї віри, національності. Виняток складали ті, хто працював на державній роботі ще з Австрії, наприклад, на «Польміні».

Привілейоване становище мали лише працівники колії, де переважно працювали поляки. Вони належали до категорії добре оплачуваних робітників, мали ряд пільг. Колійники на пільгових умовах купували вугілля, оплачували лише третину вартості за помешкання.

З огляду на несприятливі умови українське населення могло розгорнути господарську ініціативу лише в середньому та дрібному бізнесі. У міжвоєнний період набув великого розмаху кооперативний рух. Поширеною на Дрогобиччині стала споживча кооперація. У 1938 р. діяло 35 споживчих кооперативів, річний товарообіг яких становив 2 млрд. злотих. За допомогою споживчої кооперації дрібні виробники намагалися полегшити тягар великої різниці цін на свою продукцію та вироби, які купували для себе.

У Народному домі містилась філія централізованого об’єднання споживчих кооперативів «Народна торгівля», директором якої тривалий час працював О. Нестор. В її розпорядження знаходилися три кімнати і підвал. Торгували крупами, цукром, мукою, вином, сіллю, фіґами, родзинками, перцем, ваніліном, лавровим листям, гвоздикою тощо. Якщо в склепах єврейських чи польських власників можна було поторгуватись, то в «Народній торгівлі» товари йшли за твердими цінами. Культура обслуговування була на висоті, товари – високої якості. За бажанням покупця товар доставляли за мінімальну плату додому спеціальним ручним візком.

Значного розвитку набула кредитна кооперація. У 1938р. на Дрогобиччині в 25 кредитних кооперативах об’днувалося 5,5 тис. чоловік. Їх кредитні операції щороку складали більше одного мільйона злотих. Крелитному кооперативу «Українбанк» Народний дім. Починаючи з 1938 р., «Українбанк» став організаційним осередком кредитних кооперативів Дрогобицького повіту, перейнявши нагляд за ними від Повітового союзу кооператив.

В «Українбанку» в різний час працювали директорами Осип Бойко, Іван Блажкевич, касири Олександр Угрин і Антін Максимович, начальник бухгалтерії Юліян Панчишин, інструктор-організатор низових кооперативів Іван Скочиляс. Початковий капітал банку склали пайові внески заможних українців, - далі пайовиком ставав кожен, хто вніс 25 злотих. Тут позичали гроші селяни, кооперативи, купці, підприємці та інші категорії людей і організацій, однак тільки українські. Віддавали позичене частинами – ратами у взаємовизначений термін.

Активно працював «Маслосоюз». У Дрогобичі його армією в різний час були Михайло Синечко, Микола Никифорук, Роман Луцик. У Дрогобичі та шести селах існували районні молочарні, що збирали сировину з навколишній сіл і переробляли на сметану, сир, масло. На нинішній вулиціЧ. Дарвін «Маслосоюз» відкрив у 1935 р. механічну молочарню, де молоко з приміських сіл пастеризували. В кооперативі торгували також маслом, сиром, яйцями, бринзою, сметаною.

Торговим знаком кооперативу були літери «МС», а між ними – чотири листки конюшини. Кілограм масла, яке привозили зі Стрия, коштував, залежно від сорту, від 2,5 до 3,2 злотого, літр молока – 18 грошів, кілограм сиру – 50-60 грошів, 1 яйце 5-7 грошів. У 1937 р. при «Маслосоюзі» в Дрогобичі, Бориславі та Трускавці працювало шість крамниць, які збували вироблену ним продукцію.

У 1932 р. в Дрогобичі одним із перших у Східній Галичині організували кооператив «М’ясозбут». Кожного тижня він переробляв на м’ясну продукцію 5-6 свиней. Його вироби користувалися попитом, а ковбасу і полядвицю навіть екпортували до Варшави.

Кооперативом «Український базар» керував Ілля Михаць. Крамниця мала паперовий, шкіряний, антикварний і галантерейний відділи. Члени кооперативу матеріально відповідали за його фінансовий стан. У разі банкрутства кооперативу кожен із власних коштів виплачував кредиторам трикратну вартість взятих у них товарів.

Займався кооператив продажем канцелярського і шкільного приладдя, підручників, часописів, книг українських авторів, чоловічої та жіночої галантереї, шевського приладдя, шкіри. Галантерейний відділ мав свою машину для в’язання панчіх і шкарпеток, шевський верстат для виготовлення і ремонту взуття. Кооператив «Труд» шив жіночий одяг, організував кравецькі курси.

Дрогобицька повітова філія товариства «Сільський господар» у 1934 р. нараховувала 30 місцевих гуртків. До керівництва філії «Сільського господаря» входили Володимир Дидинський, Григорій Канда, о. Григорій Когут, Роман Луцик, Степан Витвицький та інші. Філія постійно влаштовувала курси: годівельно- ветеринарні, городничо-садівничі, шиття, крою, «Хліборобський вишкіл молоді», Дні українських господинь тощо. Вони були добре організовані, давали селянам необхідні знання для господарської діяльності.

10

Наприкінці 1930-х років ХХ ст. кооперативи Східної Галичини мали свою розгалужену організацію. Кредитні спілки об’єдналися в асоціацію, названу «Центробанк», сільські споживчі і торгові спілки – в «Центросоюз», молочарські кооперативи – в «Маслосоюз». Разом з товариством «Сільський господар» вони утворювали Ревізійний союз українських кооперативів (РСУК) з центром у Львові. Останній, в свою чергу, складався з повітових союзів українських кооперативів (ПСУК).

ПСУК у Дрогобичі започаткував свою діяльність на зламі 1922-1923 року. Це був один з 27 українських кооперативних союзів, що діяли в Галичині до 1939 р. Він об’єднував 53 низові кооперативи із закупки та продажу різних споживчих товарів і обслуговував майже 200 тисяч жителів Дрогобицького повіту. Керували ним Ілько Яворський, Петро Новосельський, Дмитро Німилвчи, Трохим Зарицький та ін.

Завданням Повітового союзу кооператив було забезпечувати сільські кооперативи продовольчими та промисловими товарами, що доставлялися зі Львова поїздом. Із сіл Дрогобича за ними приїжджали возами уповноважені кооперативами люди. Кооперативи існували тоді майже в кожному селі і мали свої крамниці, а у великих селах (Меденичі, Грушів, Дорожів, Літиня, Уличне) було по дві крамниці. У 1937 р. в Дрогобичі налічувалося понад 40 українських приватних і кооперативних крамниць, а у місті та повіті - понад 200 українських підприємців.

За умов іноземної окупації кооперація виконувала для українців важливу суспільну функцію. Вона сприяла економічному прогресу краю, загальному розвитку селянських господарств та ринкових відносин, формуванню підприємництва, підносила престиж високопродуктивної праці дрібного виробника, підвищувала його фахову кваліфікацію і стимулювала чесну конкуренцію.

Дрогобич мав стабільне залізничне сполучення зі Стриєм, Сколем, Станіславом, Ходоровом, Львовом, Краковом, Перемишлем та іншими містами. Основним видом транспорту у місті був гужовий.

У міжвоєнний період соціально-економічний розвиток краю відбувався в умовах окупації польської влади, що проводила колоніальну політику щодо українців. Незважаючи на це, в економічному житті відбулися значні зрушення, широкого поступу набрала українська кооперація, яка захищала співвітчизників від соціального та національного гніту.