Лекции по социологии / Соціологія Лекція №6

Лекція №6. Соціологія культури.

1. Соціальна сутність культури.

2. Соціальні цінності та соціальні норми.

3. Сутність та роль системи соціального контролю.

4. Поняття соціальної девіації. Соціальна аномія.

Слово “культура” – латинського походження, яке спочатку буквально означало обробку, догляд, поліпшення. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона “De agri cultura” (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці.

На сьогоднішній день важко віднайти інше поняття, яке мало б стільки різних відтінків смислу і було настільки широковживаним, як поняття культури. З іншого боку, культура й досі залишається поняттям, в яке кожен бажаючий відповідно до власних уподобань ладен вкласти будь-який зміст. І все ж, простежується певна загальна тенденція його осмислення як повсякденною, так і науково-теоретичною свідомістю. Ця тенденція концентрується у розумінні культури як утворення духовного, як того, що підвладне людському духу і є його проявом. Так, у широкому вжитку культура переважно асоціюється або з чемністю та освіченістю, або зі сферою функціонування соціокультурних інститутів ідеології, моралі, релігії, мистецтва, або навіть обмежується лише мистецтвом та релігією.

Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді дефініцій (визначень). Наприклад, культура це: 1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється; 2) форми і способи комунікації; 3) соціальна пам'ять людства; 4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей; 5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку; 6) єдність людських дій, відносин і установ, які забезпечують соціальну стабільність. Сучасне розуміння культури у контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй в цілому.

Культура відіграє важливу роль у житті суспільства. Ця роль, насамперед, у тому, що культура виступає засобом акумуляції, збереження і передачі людського досвіду. Ця роль культури реалізується через ряд функцій.

1. Виховна функція культури. Індивід стає людиною, членом суспільства, особистістю в міру соціалізації, тобто освоєння знань, мови, символів, цінностей, норм, звичаїв, традицій свого народу, своєї соціальної групи і всього людства. Рівень культури особистості визначається її соціалізованістю, тобто прилученням до культурної спадщини, а також ступенем розвитку індивідуальних здібностей.

2. Інтегративна і дезінтегративна функції культури. Культура єднає людей, інтегрує їх, забезпечує цілісність суспільства. Але, згуртовуючи одних на основі якої-небудь системи цінностей, вона протиставляє їх іншим. Таким чином, культура може і нерідко виконує дезінтегруючу функцію.

3. Регулююча функція культури. У ході процесу соціалізації цінності, ідеали, норми і зразки поведінки стають частиною самосвідомості особистості. Вони формують і регулюють її поведінку. Можна сказати, що культура в цілому визначає ті рамки, у яких може і повинна діяти людина. Культура регулює поведінку людини в родині, на виробництві, у побуті тощо.

У вузькому значенні культура – цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому – соціальний механізм взаємодії особистості або спільноти із середовищем існування (природним і соціальним). Таким чином, культура — це поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в цінностях, які створюються ними.

Отже, в соціології культура – система соціально значимих цінностей, норм і правил поведінки, ідей, вірувань і традицій, що передаються від покоління до покоління і сприяють соціальному регулюванню в межах усього суспільства або окремої соціальної групи.

Культура функціонує в суспільних системах на різних рівнях у визначених конкретних формах. Для відображення такої конкретної форми буття культури в соціології використовується поняття субкультури. Субкультура – це набір символів, переконань, цінностей, норм, зразків поведінки, які відрізняють ту чи іншу спільноту або соціальну групу. Кожна соціальна спільнота створює свою субкультуру. Субкультура не заперечує загальної культури, але в той же час вона має свої специфічні відмінності. Ці відмінності зумовлені особливостями життєдіяльності тих чи інших спільнот.

Соціальною базою формування субкультури можуть бути вікові групи (молодіжна субкультура), великі неформальні групи, територіальні спільності (городяни, сільські жителі, населення малих міст), національно-етнічні утворення і т.д. Носії субкультури, як правило, не заперечують панівної культури, проте все ж істотно відрізняються від неї.

Коли субкультура вступає в суперечність з панівною культурою, вона може переходити у форму альтернативної культури або навіть контркультури.

Альтернативна культура – це різновид субкультури, що принципово розходиться за певними позиціями з основною, панівною в суспільстві культурою. Відмінності її, як правило, задаються насамперед особливостями ціннісної ієрархії, яка не збігається із традиційною або панівною системою норм і цінностей. До альтернативних можуть належати молодіжні субкультури, нетрадиційні релігійні рухи тощо.

Ряд соціологів виділяє також так звану контркультуру, у якій відбиваються опозиційні соціально-культурні установки й настрої.

Контркультура – це субкультура певної соціальної групи, яка протистоїть або перебуває у стані конфронтації з пануючою культурою. Наявність і поширення контркультури розцінюється соціологами як ознака кризи культури того або іншого суспільства, незадоволеності людей існуючою системою цінностей культури.

2. В соціології традиційно розглядають культуру як сукупність цінностей. Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання соціальної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.

Культура є фундаментом будівлі суспільного життя, а цінності — осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, утворюють соціальні групи, об'єднуючись у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріп в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості і організованості його членів.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей. Спочатку вони з'являються як сукупність звичок, прийомів людського побуту, специфічні форми поведніки, що передаються від покоління до покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних, інстинктоподібних. З часом ці прийоми побуту закріплюються, схематизуються в таких нормативних утвореннях, як традиції, обряди, звичаї, ритуали. В них кодуються еталони суспільно схваленої поведінки людей. В подальшому вартісні взірці транслюються, зберігаються і передаються через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо. Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей є формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

Соціальні цінності – це загальновизнані поведінкові стандарти, тобто соціально схвалені переконання щодо цілей, яких необхідно досягнути, і тих основних шляхів і засобів, які ведуть до цих цілей.

Цінності виростали з нестатку як стану об'єктивної нестачі того, ідо потрібне для розвитку й існування індивіда. Потреба формувалась уже як усвідомлений нестаток, а потім потреба трансформувалась в інтерес. На відміну від потреби, що спрямовувала людину на об'єкт її задоволення, інтерес орієнтований на ті умови, які забезпечують можливість задоволення потреби.

Важливу роль у ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоційні переживання, пристрасті. Завдяки емоційному переживанню відбувається внутрішнє освоєння життєвих ситуацій, надається їм особистісний смисл.

Об'єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси й емоційні переживання утворюють єдиний феномен цінності. Можна визначити цінність як об'єктивну значимість явищ, ідей, речей, зумовлену потребами й інтересами соціального суб'єкта. Але цінністю є не тільки наше ставлення до об'єктивних речей, а й предмет, який знаходить потреба для свого задоволення, отже, це — функція предмета задовольняти наші потреби. Маючи таку складну будову, цінності в процесі діяльності виконують роль останньої підстави вибору цілей і засобів реалізації діяльності.

Вищі цінності відображають фундаментальні відношення та потреби людей, складають фундамент індивідуального світогляду. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Що для людини найважливіше, вона з'ясовує на рівні фундаментального вибору, коли визначає свою особистість. Вищими цінностями можуть бути: здоров'я, сім'я, кохання, свобода, мир, війна, держава, праця, істина, честь, споглядання, творчість тощо. Отже, визначення цінностей як вищих здійснюється на рівні індивідуального вибору.

На основі соціальних цінностей виробляється система соціальних норм, яка регулює суспільні відносини. Щоб підкреслити взаємозв'язок ціннісних і нормативних систем, вживають термін "ціннісно-нормативна система".

Норма посідає в цій системі підпорядковане місце щодо цінності. Цінність є фундаментом, підставою, джерелом норми.

Категорія норми почала активно розроблятись в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальних груп.

Соціальні норми – це правила поведінки, очікування і стандарти, що регулюють поведінку людей, у відповідності з цінностями певної культури і зміцнюють стабільність та цілісність суспільства.

Норми можуть існувати як стандарти поведінки чи як очікувана поведінка. Незалежно від форми існування, норми виконують такі функції:

• інтеграційну – полягає в об'єднанні членів групи;

• контрольну – проявляється в контролі за поведінкою членів групи;

• еталонну – полягає у виробленні зразків і стандартів поведінки.

Види соціальних норм:

1) норми моралі (етичні норми). Мораль оцінює поведінку людини за поняттями «добрий» і «поганий». Норми моралі, зазвичай, не зафіксовані документально, вони існують як моральні орієнтири у свідомості людей;

2) норми права. Норми права орієнтують людей на виконання та дотримання встановлених державою правил поведінки;

3) релігійні норми. Норми релігії регулюють відносини віруючих у межах церкви або іншої релігійної організації, порядок відправлення релігійних культів;

4) корпоративні норми. Головним чином вони закріплюють порядок формування корпорацій, права й обов’язки їх членів.

5) звичаї та традиції. Такі, наприклад, як звичай потискувати один одному руку під час зустрічі, традиція зустрічати Новий рік;

6) естетичні норми. Цих норм люди дотримуються найчастіше не цілком свідомо (вибір одягу, манера поведінки).

Соціальні норми можна класифікувати і за іншими підставами:

залежно від кола осіб, на які поширюється дія соціальних норм, розрізняють загальні норми (поширюються на все суспільство) та спеціальні (поширюються на окремі соціальні групи або колективи). Прикладом загальних соціальних норм є норми права та моралі, спеціальних – корпоративні норми;

• за ступенем визначеності та конкретності розрізняють формально визначені норми (наприклад, правові, корпоративні) і формально невизначені норми (наприклад, етичні);

• за способом забезпечення соціальні норми поділяють на забезпечені державним примусом (правові норми) та забезпечені соціальним недержавним примусом – громадським осудом, совістю, примусовими заходами соціальної групи або колективу (етичні, корпоративні).

Попри всі свої відмінності соціальні норми щільно взаємозв’язані. Їх взаємозв’язок виявляється в наступному:

1) регулятивність – усі соціальні норми регулюють суспільні відносини шляхом встановлення певних правил поведінки людини в суспільстві;

2) єдина мета – всі соціальні норми спрямовані на впорядкування життя, на стабільність і спокій у суспільстві. Результатом реалізації (втілення в життя) соціальних норм є громадський порядок. Норми релігії, моралі, права мають також величезний виховний потенціал, вони впливають на формування людської особистості;

3) єдність оцінки бажаної і небажаної для суспільства поведінки - нерідко і право, і релігія, і мораль забороняють чи дозволяють ту саму лінію поведінки. Наприклад, крадіжка розцінюється правом як злочин, релігія — як гріх, мораль – як дурний вчинок.

Взаємозв’язки соціальних норм носять парний або багатобічний характер. Наприклад, і мораль, і релігія вимагають поважного ставлення дітей до батьків. У той же час право не містить аналогічного наказу. Повага, любов, прихильність — це глибоко внутрішні почуття людини, що не піддаються правовому регулюванню. Не містять будь-яких вимог щодо цього й інші соціальні норми. Таким чином, взаємозв’язок моралі та релігії в цьому випадку має парний характер.

Розглянемо з позицій соціального регулювання таке явище як власність. На її захисті стоять і право, і мораль, і релігія, і корпоративні норми. У цьому випадку можна казати про багатобічний взаємозв’язок соціальних норм.

3. Термін "соціальний контроль" був запроваджений в науковий обіг французьким соціологом і соціальним психологом Габріелем Тардом. Він розглядав його як важливий засіб виправлення кримінальної поведінки. Згодом Тард розширив розуміння цього терміна і розглядав соціальний контроль як один із найголовніших факторів соціалізації.

Соціальний контроль – спосіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного впливу на діяльність соціальних суб'єктів.

Повноцінний соціальний контроль являє собою сукупність засобів і методів впливу суспільства на небажані форми поведінки з метою їх знищення або мінімізації. Дієвим соціальний контроль може бути лише тоді, коли використовують різні його механізми, враховуючи особливості самих відхилень.

До таких механізмів належать:

• власне контроль, який здійснюється зовні, у тому числі шляхом покарань та санкцій;

• внутрішній контроль, який забезпечується інтеріоризацією соціальних норм та цінностей;

• побічний контроль, зумовлений ідентифікацією з референтною законослухняною групою.

Неформальний контроль ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку її родичів, друзів, колег, знайомих, а також з боку громадської думки, яке висловлюється через звичаї і традиції, або через засоби масової інформації.

У традиційному суспільстві існувало дуже мало усталених норм. Більшість аспектів життя членів традиційних сільських спільнот контролювалися неформально. Суворе дотримання ритуалів і церемоній, пов'язаних із традиційними святами й обрядами, виховувало повагу до соціальних норм, розуміння їх необхідності.

Неформальний контроль обмежений невеликою групою, у великій групі він неефективний. Агентами неформального контролю є родичі, друзі, сусіди, знайомі.

Формальний контроль ґрунтується на схваленні або засудженні дій людини з боку офіційних органів влади й адміністрації. У суспільстві зі складною структурою неможливо підтримувати порядок засобами неформального контролю. У сучасному суспільстві контроль за порядком здійснюють спеціальні соціальні інститути, такі як суди, освітні заклади, армія, церква, засоби масової інформації, підприємства та ін.

Якщо індивід виходить за межі суспільних норм, а його поведінка не відповідає соціальним очікуванням, він неодмінно стикається з санкціями.

Соціальні санкції – це реакція суспільства або соціальної групи на поведінку особистості в соціально значущих ситуаціях.

Оскільки соціальний контроль буває формальним або неформальним, то виділяють чотири головних типи санкцій: формальні позитивні, формальні негативні, неформальні позитивні і неформальні негативні.

Формальні позитивні санкції – це публічне схвалення з боку офіційних організацій: грамоти, премії, титули і звання, державні нагороди і високі посади. Вони тісно пов'язані з наявністю приписів, які окреслюють, як повинен себе поводити індивід і які передбачені нагороди за дотримання ним нормативних приписів.

Формальні негативні санкції – це покарання, передбачені юридичними законами, урядовими постановами, адміністративними інструкціями і розпорядженнями: позбавлення громадянських прав, ув'язнення, арешт, звільнення з роботи, штраф, службове стягнення, догана, смертна кара та ін. Вони пов'язані з наявністю приписів, які регулюють поведінку індивіда і вказують яка кара призначена за недотримання цих норм.

Неформальні позитивні санкції – це публічне схвалення з боку неофіційних осіб та організацій: публічна похвала, мовчазне схвалення, аплодисменти, слава, посмішка тощо.

Неформальні негативні санкції – це покарання, непередбачені офіційними інстанціями, такі як зауваження, висміювання, злий жарт, зневага, недоброзичливий відгук, наклеп тощо.

З огляду на спосіб застосування санкцій виділяють актуальні та перспективні санкції.

Актуальні санкції – це ті, які фактично застосовуються у певній спільноті. Кожен може бути певен, що якщо він вийде за межі існуючих суспільних норм, то буде покараний або нагороджений, відповідно до наявних приписів.

Перспективні санкції пов'язані з обіцянками застосування до індивіда покарання чи нагороди у випадку виходу за межі нормативних приписів. Дуже часто сама тільки погроза карою (обіцянка нагороди) є достатньою для того, щоб утримати індивіда в нормативних рамках.

4. Життя будь-якого суспільства характеризується наявністю поведінкових відхилень. Відхилення, або, як вони називаються науково, девіації, присутні в кожній соціальній системі. В основі відхилень часто лежить конфлікт цінностей, інтересів, розходження потреб, деформація способів їх задоволення, помилки у вихованні, життєві негаразди, прорахунки тощо.

Девіантною називається поведінка особистості або групи, що спрямована на руйнування соціальних норм і цінностей даного суспільства.

Сутність девіантної поведінки полягає в недотриманні вимог соціальної норми, у виборі іншого, ніж вона прописує, варіанту поведінки в тій чи іншій ситуації, що призводить до порушення ступеня взаємодії особистості й суспільства, групи й суспільства, особистості й групи.

Визначаючи сутність девіантної поведінки, необхідно зазначити, що вона поділяється на два типи. До першого типу відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть дуже небезпечних форм (наприклад, злочинність), внаслідок чого суспільство змушене застосовувати відповідні санкції. Соціальні наслідки цього типу девіантної поведінки полягають у підриві громадського порядку, розпаді особистості, зниженні якості роботи й рівня суспільних стандартів, наростанні соціальної апатії тощо. Рушійною силою цього типу девіантної поведінки є деформовані потреби і цінності, що спонукають особистість або соціальну групу діяти всупереч вимогам суспільства. Причинами такої поведінки можуть бути також дефекти правової й моральної свідомості людей, які часто пов'язані навіть із особливостями їхньої емоційно-вольової сфери, настроєм, сподіваннями.

Другий тип девіантної поведінки пов'язаний із процесом розвитку суспільства, застарілістю його соціальних норм, критеріїв та стандартів, які необхідно змінювати, оскільки вони гальмують процеси суспільного розвитку. Масштаби поширення різноманітних форм девіантної поведінки цього типу рухливі. Наприклад, вони можуть значно зростати в періоди соціальних змін, реформ, революційних перетворень, коли відбувається руйнування стереотипів і застарілих норм поведінки.

У цих випадках далеко не кожна форма соціального відхилення (девіації) заслуговує лише негативної оцінки. Вона часто містить у собі вказівку щодо необхідності зміни «непрацюючих» норм та оновлення застарілих цінностей. Таким чином, цей тип соціальних відхилень має відповідний прогресивний зміст, зародження майбутніх суспільних змін.

Слід зауважити, що соціальні відхилення (девіації) в поведінці людей настільки ж різноманітні, наскільки різноманітні й існуючі еталони поведінки – норми, шаблони, стандарти тощо. Вчинок (дія) може не відповідати соціальній нормі з об'єктивних або суб'єктивних причин, цілями або мотивами, прямими або побічними наслідками. Він може бути новаторським або консервативним, типовим чи нетиповим, випадковим або закономірним, позитивним чи негативним. Однак межі й переходи між усіма такими оцінками досить відносні й мінливі. Найбільш стійкі й небезпечні для суспільства і особистості, найбільш важкоусувані соціальні відхилення в поведінці належать до явищ соціальної патології. Тому подолання явищ соціальної патології, як і інших форм девіантної поведінки, є необхідною умовою оздоровлення суспільства, важливою складовою соціальної політики держави.

До основних форм девіантної поведінки належать правопорушення (включаючи злочинність) пияцтво, наркоманія. Серед них злочинність є найнебезпечнішою формою, проявом гострого конфлікту між особистими та суспільними інтересами. Алкоголізація (пияцтво і алкоголізм) та наркоманія є формою втечі від повсякденних турбот і життєвих негараздів, засобом зняття напруження й невпевненості.

Девіація, як вже зазначалося, є результатом протидії нормам будь-якого суспільства. Теоретичний огляд основних концепцій девіації засвідчує їх комплексно-системний характер. Адже біологічний, психологічний та соціологічний підходи органічно взаємопов'язані, тобто інтегровані в єдину, комплексну системну цілісність. Причому соціологічний аспект виступає системоорганізуючим чинником, у якому синтезуються біолого-психологічні характеристики. Адже людина — біосоціальна істота. Соціальна суть людини визначає її як особистість за врахування біологічних і психологічних ознак. Саме в цьому полягає глибинний зміст соціології людської поведінки, включаючи її відхилення від норм на рівні правопорушень чи злочинності.

Перше соціологічне пояснення відхилень дав Емiль Дюркгейм, який

Запропонував теорiю аномiї. Слово "аномiя" буквально означає

"вiдсутнiсть норм", "вiдсутнiсть нормативностi". Цим термiном Дюркгейм

позначив ситуацiю, що складається для iндивiдiв та суспiльства, коли

соцiальнi норми стають взаємно суперечливими, втрачають яснiсть або

навiть ( для деяких аспектiв соцiальної дiяльностi) взагалi зникають.

Соціальна аномія являє собою негативний, кризовий стан суспільства, за умов якого більшість або значна частина його суб'єктів порушує встановленні соціальні норми або ставиться до них байдуже.

Дюркгейм звернув увагу, що такi ситуацiї складаються у часи криз

та радикальних соцiальних змiн , коли люди втрачають впевненiсть в тому,

що вiд них очікується, i коли їм важко формувати свої дiї в поняттях

узгоджених норм. У такi часи старi норми у поточних умовах не видаються доречними, а норми, що тiльки виникають занадто двозначнi та ще не

досить ясно сформульованi, щоб забезпечити зрозумiлi та ефективнi нас-

танови для поведiнки. За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очікувати зростання масштабiв вiдхильної поведiнки.

Термiн «соцiальна дезорганізація» позначає теж саме, що й аномія,

тобто такий стан суспiльства, коли цiнностi, норми та соцiальнi зв'язки стають хиткими, суперечливими або взагалi зникають.

Подальший розвиток теорiя Дюркгейма отримала у працях вiдомого

американського соцiолога Роберта Мертона. Мертон вважає, що причиною

вiдхилу (девiацiї) є розрив мiж цiлями суспiльства та соцiально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазi така ситуацiя, коли у бiльшостi випадкiв соцiально прийнятнi засоби не дають можливостi досягнути мети, що визначається цiннiстю культури.