Лекція №7. Особистість у системі соціальних зв’язків.

1. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її місця в суспільстві.

2. Соціологічна структура особистості.

3. Соціалізація особистості. Етапи особистісної соціалізації. Агенти соціалізації.

4. Соціальний статус та соціальна роль особистості. Особистісний статусно-рольовий набір.

Соціологія розглядає людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів.

Отже, як бачимо, специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, — тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються у соціогуманітарних науках по відношенню до людини.

У буденній свідомості досить часто ототожнюються поняття «людина», «особистість», «індивід». В соціології ж ці поняття як синоніми не використовуються і достатньо чітко розрізняються.

Термін «людина» вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду — вищої сходинки розвитку живої природи на нашій планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну відмінність людей від тварин, на людину — продукт природи, і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві «homo sapiens», або «людина розумна».

Термін «індивід» вживається у значенні «конкретна людина», одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом і не про будь-яку людину в ньому.

Термін «індивідуальність» означає те особливе і специфічне, що вирізняє одну людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями. Але і у випадку вживання цього терміну соціологію цікавить не сама по собі неповторність та індивідуальність, а її вплив на соціальні процеси та місце в них.

Термін «особистість» служить для характеристики соціального в людині. Якщо «людина» — це перш за все продукт природи, то «особистість» — продукт суспільства. Але було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. В соціології, особливо сучасній, особистість трактується переважно як суб'єкт суспільних процесів, тобто їх активний діяч і творець.

Особистість – стійка система соціально значущих рис, що характеризують людину як члена суспільства

Соціологія у розгляді цих категорій та їх співвідношення виділяє кілька важливих вихідних принципів. По-перше, кожен індивід є людиною, але не кожен — особистістю. Особистістю не народжуються, — нею стають. По-друге, особистість є конкретним виразом суті людини, але й одночасно втіленням соціально значущих рис і властивостей даного суспільства та його культури. Немає людини і особистості «взагалі» — обидві вони чітко ідентифікуються з певним суспільством, конкретною спільнотою і нормами та цінностями культури.

По-третє, включення особистості у суспільство здійснюється через її входження до різноманітних соціальних спільнот, прошарків і груп; саме вони є основним шляхом сполучення суспільства і людини протягом усього її життя.

Але ці основні проблеми соціології особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямків з врахуванням філософської традиції розгляду людини.

В історії соціологічної думки число концепцій, де б соціальне життя людини виводилось просто з біологічних чинників і закономірностей, було незначним і обмежувалось соціальним дарвінізмом та расово-антропологічним напрямком. Нині ідеї такого гатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е.Уілсона, Р.Тріверса, Ч.Ламсдена та небагатьох інших. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має ряд усталених рис, спільних для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напрямку твердять, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого, ними обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу соціальної поведінки людей. Більше того, генетична основа людини відіграє певну роль як в індивідуальній, так і у деяких формах групової поведінки. Людина генетичне запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними формами. Критично ставлячись до подібних поглядів в цілому, багато сучасних соціологів зазначає, що вони є реакцією на абсолютизацію ролі культури і суспільності у житті людства, на нехтування біологічною складовою людського єства. Недарма, наприклад, Е.Уілсон стверджує, що марксизм — це «соціологія без біології» і що Маркс помилково інтерпретує людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил.

У сучасній соціологічній думці виробляється помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тої чи іншої складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. Особистість в усій її повноті, в сукупності раціональних та чуттєвих сутнісних властивостей все більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження.

2. Структура будь-яких складних явищ, а до них, безумовно, відноситься людська особистість, являє собою сукупність, ієрархію і певну взаємодію різних елементів.

У першому наближенні особистість може розглядатися як структурна цілісність біогенних, психогенних і соціогенних компонентів, що дає підстави для виділення біологічної, психологічної та соціальної структур особистості, що вивчаються відповідно біологією, психологією і соціологією.

Соціологічна структура особистості містить сукупність об'єктивних і суб'єктивних властивостей індивіда, що виникають і функціонують у процесі його різноманітної діяльності, під впливом тих спільнот і об'єднань, в які входить людина. Аналіз структури особистості без аналізу форм її діяльності неможливий.

Найвідоміші підходи до виділення структурних компонентів особистості здебільшого беруть початок з філософськи і психологічно орієнтованих вчень. Американський психолог Гордон Олпорт розкриває структуру особистості у термінах системного підходу, звертаючи увагу на її відкритість зовнішньому світу, здатність перетворювати себе і навколишнє середовище завдяки реалізації планів, проектів і цілей.

У сучасній соціології окреслились два підходи до аналізу соціологічної структури особистості – нормативний і функціональний.

Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає віднайти ті найсуттєвіші ознаки, яким особистість має відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особистості такими є світогляд, духовне багатство, висока мораль.

Струтура особистості є узагальненою системною характеристикою ступеня розвитку людини в її взаємодії з навколишнім світом і самою собою. Як полісистемне явище вона є інтегративним показником якості, рівня соціальності, соціальної зрілості, активності людини.

Відомо, що джерелом діяльності людини є її потреби. В означеній структурі вони посідають чільне місце й класифікуються як біологічні й соціальні (соціальні у свою чергу поділяються на матеріальні і духовні, а духовні – на моральні, естетичні, релігійні тощо). Потреби завжди знаходяться у певній системі й ієрархізовані. Особливу роль у становленні й функціонуванні особистісної структури відіграють духовні потреби. Усвідомлені потреби кристалізуються в інтереси, які стають базою індивідуальних, групових, колективних і суспільних цінностей, що проявляються у ціннісних орієнтаціях, мотивах особистості. На основі цінностей і ціннісних орієнтацій формуються ідеали. Усі вони визначають спрямованість і характер духовно-практичної діяльності людини.

Одним із базових елементів структури особистості є рівень знань, що виражає ступінь і обсяг засвоєння емпіричних фактів, наукових понять, законів розвитку природи, суспільства. У процесі індивідуального розвитку людина здобуває знання, розрізнені й безсистемні чи системні, емпіричні й теоретичні тощо, які згодом можуть упорядкуватись, структуруватись у цілісну систему. Накопичення й застосування знань, інтелектуальна рефлексія, збагачення понятійно-категоріальної структури інтелекту змінюють і коректують соціально-психологічні настанови, світогляд, мотивацію діяльності, поведінки особистості, їх зміст і спрямованість.

Найважливішим елементом структури особистості є переконання. Це певна якість свідомості особистості, стійкі утворення, що складають внутрішню позицію індивіда і мають надзвичайну значущість для особистості. Основою переконань є актуальне знання, що пройшло через емоційно-почуттєву сферу людини. Емоційно-почуттєва сфера людини є безпосереднім підґрунтям її ціннісного ставлення до навколишнього світу і до самої себе. Оптимальне співвідношення раціонального знання й емоційно-почуттєвого переживання (ціннісного ставлення) у структурі переконань є однією із необхідних умов становлення особистості. Залежно від рівня знань (системні, безсистемні; теоретичні, емпіричні; наукові, побутові; істинні, хибні тощо) у процесі соціальної практики можуть формуватися відповідні типи й рівні переконань.

Знання й переконання складають базу світогляду особистості як стійкого ядра її свідомості. Світогляд є цілісною системою поглядів, уявлень, переконань стосовно навколишнього світу, місця людини в ньому, ставлення людини до цього світу і до самої себе. Світогляд спрямовує діяльність людини, визначає оптимальні технології досягнення результатів діяльності.

Моральна культура особистості є мірою її соціалізації, тобто ступеня засвоєння і набуття пануючих у суспільстві моральних цінностей і реалізація їх у різних сферах діяльності та поведінці. Це досягнута особистістю міра морального розвитку, що характеризується засвоєними й реалізованими в діяльності моральними цінностями. Рівень розвитку структури особистості може визначатись через систему функціонально пов’язаних покажчиків: знання основних моральних норм, вимог, принципів й ідеалів суспільства; оцінювання їх як необхідних, соціально справедливих; утілення їх у поведінці, різнобічний діяльності, спілкуванні; дотримання вимог обов’язку і совісті у складних життєвих ситуаціях та в екстремальних обставинах; здатність до постійного морального самовдосконалення тощо. Ці змістовні покажчики моральної культури особистості є невід’ємними складовими її загальної культури.