71. Поняття та основні теорії агресії. Ситуативні та диспозиційні детермінанти агресії. Масова культура агресії.

Термін «агресія» має різні значення. Сучасні психологи дотепер сперечаються з приводу термінологічного визначення агресії, але багато в чому їхні думки сходяться. Зокрема у «Психологічному словнику» (під ред. А.В.Петровського і М.Г.Ярошевського, 1990) дається таке визначення: «Агресія – це індивідуальна або колективна поведінка, дія, спрямована на заподіяння фізичної або психологічної шкоди, збитків, або на знищення іншої людини чи групи людей». Слово «агресія» походить від латинського «agressio» - напад, приступ і визначається як мотивована, деструктивна поведінка, яка суперечить нормам і правилам існування людей в суспільстві і наносить фізичну шкоду живим істотам (негативні переживання, стан напруження, пригніченості, страху тощо). Агресія (лат. aggredi — нападати) — індивідуальна чи групова форма деструктивних дій чи поведінки особистості, яка спрямована на використання сили, нанесення фізичної або психологічної шкоди людям і суперечить нормам існування у соціумі. Готовність суб'єкта до агресивної поведінки розглядається як відносно стійка риса особистості — агресивність, неконтрольований вияв якої деструктивно впливає на взаємодію.

Агресивність може реалізовуватись у різноманітних формах — мстивість, ворожість, хамство, заздрощі, образи, сварки, погрози, нищівна критика. Все це збентежує, посилює напруженість співрозмовника, активізує у нього різні способи психологічного захисту. Навмисна агресія спричинює шкоду партнеру. Як правило, суб'єкт її заздалегідь усвідомлює наслідки свого вчинку, отримуючи потім задоволення від досягнення мети. Завдаючи болю, створюючи проблеми іншій особі, агресивна людина намагається підтримати свою високу самооцінку. Агресивна поведінка має ефект зараження. Якщо, наприклад, на зупинці транспорту у натовпі з'являється роздратована, обурена особа, у решти людей також підвищується тон розмови, з'являються погрозливі нотки.

Поняття “агресія” використовується в різних значеннях. Теорія інстинктів і потягів (У. Мак-Дугалл, 3. Фрейд) тлумачить її як природну внутрішню властивість людини, форму поведінки, що визначається вродженими інстинктами і потягами. Згідно з цією теорією агресивна енергія періодично накопичується в індивіда, потребуючи вивільнення або трансформації. 3. Фрейд у межах психоаналітичного підходу доводив, що поряд з інстинктом життя (Ерос) існує інстинкт смерті (Танатос). Тому, щоб уникнути саморуйнації, людина повинна позбутися пов'язаної з ним деструктивної енергії. На його думку, агресивна поведінка спрямовує у певне русло деструктивну енергію, знижуючи напруження. Нині теорію агресії як інстинкту не вважають актуальною.  Фрустраційні теорії агресії (Д. Доллард, Л. Берковіц та ін.) розглядають агресію як наслідок фрустрації (лат. frustratio — обман) — перешкоди цілеспрямованій дії людини. Теоретичне ядро цієї теорії вибудовується на таких положеннях: агресія є суттєвою, але не єдиною відповіддю індивіда на фрустрацію; регулюють агресивну поведінку культура, звичаї, виховання; агресивна енергія не виробляється автоматично як внутрішній процес, вона є наслідком події, що відбувалася в навколишньому середовищі, поразки в досягненні мети; агресія пов'язана з покаранням: в одних випадках воно може посилити, а в інших — послабити чи взагалі не вплинути на її прояв.    Досліджуючи причини цього феномену, Л. Берковіц обґрунтував поняття “відповідні умови середовища (сигнали), що викликають агресію”, яке є проміжним між поняттями “фрустрація” та “агресія”. Фрустрація, на його погляд, не завжди і не відразу спричинює агресію, вона пробуджує у людини стан емоційної активації (гнів), який готує агресивну поведінку. Ця поведінка проявляється лише в наповненій агресивними сигнальними стимулами ситуації. Отже, джерелами акту агресії є гнів індивіда та зовнішні сигнали. Згідно з теорією соціального научіння (А. Бандура та ін.) агресії, як й інших форм поведінки, набувають у результаті індивідуального досвіду взаємодії. Людина вдається до агресії не тільки тому, що це може бути корисним, вона переймає її як модель поведінки, спостерігаючи за іншими людьми. Зрозуміти і дослідити агресію можна, підійшовши до неї не з точки зору фрустраційних умов і покарань, а з погляду заохочувальних її наслідків. Агресивної поведінки можна навчитися шляхом моделювання, перебуваючи під впливом середовища. Серед інших чинників, які провокують агресивну поведінку, виокремлюють такі: — норма відплати (вендети, кровні війни та ін.). У деяких культурах агресія, ворожість щодо іншого є нормою; — ефект зброї. Якщо у людини є зброя, вона шукатиме можливостей її використати, тобто наявність зброї підвищує схильність до агресивної дії;

• страх покарання. Небезпека бути покараним знижує агресивність, проте на рецидивістів загроза покарання менше впливає;

• самоствердження.

Вдаючись до агресивних вчинків, приниження іншого, людина стверджується сама.

Дослідники вважають, що мовчки стримувати агресію так само неефективно, як і зривати гнів на інших. Потрібно заохочувати і розвивати в собі кооперативність і неагресивну поведінку. Особистість стає менш агресивною, частіше вдається до неагресивних дій, якщо її агресивну поведінку ігнорувати.

72. Соціально-психологічна сутність натовпу. Підходи до класифікації натовпу. Психологічна характеристика масових способів впливу: зараження, паніка, мода, навіювання, наслідування, чутки. Натовп - це універсальний засіб "усереднення людей". Варто великій (або не дуже) кількості людей зібратися в одному місці, як одразуж відбувається процес усереднення - люди з вищої психологічної організації опускаються до рівня людей з нижчою психологією. У натовпі зникає особистість, почуття і думки індивідів нівелюються. У натовпі індивіди "заражають" один одного своїми почуттями, думками, ідеями. Сприйнятливість до навіюванняв в натовпі призводить до того, що у індивідів як би зникає, "засипає"свідома особистість і вони стають автоматами, готовими на будь-які дії, у тому числі на самопожертву. Індивіди в натовпі нагадують первісних людей - їм властиві буйство, лютість, ентузіазм, героїзм, хоча в ізольованому стані кожний індивід і може бути цілком розумним. Утім натовп здатен не тільки на злі вчинки, він здатен і на героїзм - все залежить від того, яке навіювання йому було зроблено. Натовп може утворюватися з приводу будь-яких подій: транспортної аварії на дорозі, невдоволеності діями органів влади, затриманням правопорушника та ін. Термін його існування визначається значимістю інцидента: натовп може розійтись, як тільки елемент видовища ліквідовано. В іншому випадку, особливо коли це пов'язано з вираженням невдоволеності яким-небудь соціальним явищем, натовп може все більше збуджуватися і переходити до дій. Емоційне напруження натовпу, зростаючи, може породжувати агресивну поведінку учасників. У натовпу можуть виникати елементи організації, якщо знайдеться людина, яка зможе його очолити. Стихія залишається основним законом поведінки натовпу. Спонтанна елементарна масова поведінка може виникнути в умовах нестійкості або порушення звичних форм існування або звичного розпорядку життя. У сучасній психології виділяють чотири основні види натовпу:. Випадковий натовп можна спостерігати на місці дорожньо-транспортної аварії. Він складається з зацікавлених перехожих, які затрималися на деякий час. Такий вид натовпу може зберегтися навіть після від'їзду винуватців аварії. Це пов'язано з процесом «емоційного кружляння» - натовп по колу відтворює одну й ту саму розповідь, додаючи до неї свої емоції та свій погляд на ситуацію. Експресивний натовп - це сукупність людей, що відкрито виражає свої емоції: радість, горе, гнів, заперечення. Одним з варіантів експресивного натовпу є екстатичний натовп, він може виникати під час релігійних обрядів, шалених карнавалів чи концертів музикальних кумирів, коли індивіди молитвами, ритуалами або іншими спільними діями доводять себе до стану шаленства. Конвенційний натовп складається з людей, що поєднані спільними інтересами та дотримуються ряду правил. Але лише до певного моменту конвенційний натовп діє відповідно правилам. Прикладом цього виду натовпу можна назвати групи вболівальників - «фанатів» футбольних команд, що підтримують своїх кумирів, вболіваючи за них на стадіонах. Діючий натовп. У соціальній психології вивченню саме цього виду натовпу приділяється особлива увага. Він вважається найбільш значимим у соціально-політичному відношенні. У свою чергу, діючий натовп поділяють на чотири підвиди: агресивний, панічний, здирницький та бунтівний. Агресивним натовпом рухає ненависть та гнів. Це маса людей, яким притаманна жага вбивств та руйнувань. Панічний натовп поєднує людей, що намагаються уникнути небезпеки, реальної або вигаданої. Люди, що входять у склад здирницького натовпу, прагнуть до надбання певних матеріальних цінностей - це можуть бути звичайні мародери або ошукані вкладники фінансових пірамід, їх головна особливість - емоційна єдність, але при цьому неминучий конфлікт. Бунтівний натовп - обов'язковий атрибут усіх революційних потрясінь. Найчастіше він характеризується класовою однорідністю та єдністю переконань. Між різними видами натовпу існують суттєві розбіжності, при цьому реальним є факт швидкої трансформації натовпу з одного виду у інші. Масові способи впливу: зараження-психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу; Під час психічного зараження передається емоційний стан від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Сфера свідомості за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел. Психологія тлумачить зараження як неусвідомлювану, мимовільну схильність людини до певних психічних станів. Паніка-це один з видів поведінки натовпу і одночасно це особливий емоційний стан, що виникає як наслідок або дефіци-ту інформації про якусь незрозумілу ситуацію, або її надлишку, який виявляється в стихійних імпульсивних діях; Паніку можна визначити як стан жаху, що супроводжується різким послаблениям вольового самоконтролю. Поведінка стає антивольовою: еволюційно примітивні потреби, що пов'язані з фізичним самозбереженням, придушують потреби, що пов'язані з особистісною самооцінкою. навіювання-процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, необмеженою довірою до її джерел;    Основою ефективності навіювання є довіра. Джерелом навіювання можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової інформації, реклама та ін. Навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до них діяти. При цьому велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, твердість переконань, стать, вік, емоційний стан тощо. Неабияким чинником, що зумовлює ефективність навіювання, є авторитет, уміння і навички, статус, вольові якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація. наслідування-процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис її характеру та стилю життя; чутки-це неточна, недостовірна інформація, що виникає в результаті багаторазової інтерпретації якогось факту, події чи явища. У натовпу чутки є найбільш розповсюдженим типом інформації. Вони надають значения ситуації, яку люди не розуміють, і допомагають їм підготуватися до дії.    Наслідування є емоційно і раціонально спрямованим актом. Буває воно як свідомим, так і несвідомим. Свідоме наслідування є цілеспрямованим виявом активності, ініціативи, бажання індивіда. Людина намагається повторити все, що здається їй правильним і корисним (навички майстерності, ефективні способи спілкування і діяльності, раціональні прийоми виконання трудових операцій). За несвідомого наслідування вона виявляє активність внаслідок впливу інших людей, які розраховують на таку реакцію, стимулючи її різними засобами.

  

73. Проблема альтруїзму та про соціальної поведінки в соц. психології. Основні теорії альтруїстичної поведінки: соц. обміну, соц.. норм, еволюційна теорія. Диспозиційні та ситуативні детермінанти. Просоціальна поведінка – поведінка спрямована на допомогу, благо, іншій людині без власної вигоди собі. При прояві такої поведінки люди керуються зовнішньою або внутрішньою мотивацією. При зовнішній мотивація людина прагне бути прикладом для наслідування,  отримати якусь матеріальну винагороду, розширення коло спілкування або ввійти до певної групи. При внутрішній мотивації людина прагне отримати визнання, ріст самоповаги, зміцнити почуття власної гідності та впевненості в собі. На мою думку, не важливо якою мотивацією людина керується, важливо чи людина готова до прояву такої допомоги, чи готова вона пожертвувати собою заради допомоги іншим, у різних життєвих ситуаціях. Існує досить багато підходів до розуміння поняття «просоціальна поведінка». Одні дослідники говорять, що така поведінка проявляється ще в дитинстві, і формується під впливом виховання, суспільства, та на основі зразка для наслідування. Інші говорять, що це є моральний обов’язок кожної людини, але більшою мірою проявляється, такий обов’язок, у осіб жіночої статті. Але найголовніше це  те, що така поведінка закладена у кожному з нас, однак її прояв може бути різним. Хтось є більш просоціальною особистістю, а хтось менш, залежно від особистісних якостей людини.Альтруїзм — надання допомоги, не пов'язане свідомо із власними егоїстичними інтересами; вчинки, спрямовані на благо іншої людини; допомога іншому, що здійснюється без винагороди, без свідків, ціною можливих власних втрат. Чистий (справжній, автентичний) альтруїзм не має свідків, не пов'язаний з винагородами, вдячністю. Великі гуманістичні вчення, класична література проповідують його як найвищу цінність людства, взірець. Але іноді альтруїстична поведінка виявляється лише на публіці, а вчинки зумовлені особистою вигодою. Справжню природу альтруїзму неможливо з'ясувати без знання її мотивів. Теорія соціального обміну, яка стверджує, що взаємодія людей є своєрідними угодами, призначеними збільшити винагороди і зменшити витрати, тлумачить альтруїзм як взаємодію, спрямовану “соціальною економікою”. Йдеться про те, що людина у процесі взаємодії обмінюється не лише товарами, грошима, іншими благами, а й любов'ю, статусом, інформацією та ін. При цьому відбувається зменшення витрат і збільшення винагород. Однак це не означає, що людина розраховує на винагороду — аналіз витрат і винагород (чи зменшиться почуття провини, чи збільшиться повага, чи буде почуття задоволення від того, що комусь допоміг та ін.) і бажання досягти максимально позитивного результату зумовлюють альтруїстичні вчинки. Такі мотиви, як моральні зобов'язання, емпатія (співчуття), бажання аналогічно віддячити за послугу, підвищення самооцінки, прагнення до визнання люди вважають альтруїстичними. Готовність допомогти зростає за гарного настрою (відсутність небезпеки), викликаного успіхами, добрими, радісними спогадами; поганий настрій (наявність небезпеки), за якого людина зосереджена на собі, пригнічує альтруїзм. Найчастіше надають допомогу іншим люди емоційні, а також здатні до самостійного життєвого вибору. Можливі також ситуації, в яких людина автоматично або з примусу чинить альтруїстично. До альтруїзму спонукає і “гріхопадіння”, яке породжує почуття провини. Перепонами альтруїстичної поведінки є дефіцит часу (людина, котра поспішає, менш за все схильна надати допомогу), стрес, небезпека, матеріальні витрати, некомпетентність.

У близьких взаєминах особливо значущими стають солідарність, міжособистісна гармонія, згуртованість, справедливий розподіл винагороди. Наріжним каменем поверхових взаємин є розподіл винагороди відповідно з вкладом кожного у виконане завдання. У процесі обміну між незнайомими або відносно знайомими людьми домінують егоїстичні мотиви, пов'язані з досягненням максимальної винагороди. Цілком протилежна за своєю суттю така операція між близькими людьми (друзями), оскільки під час її здійснення не менше, ніж свої, враховуються інтереси протилежної сторони. Якщо близька людина перебуває у скрутному становищі, готовність допомогти їй зростає. Такий вид альтруїзму ґрунтується на співчутті. Альтруїстичні дії пов'язані із соціальними нормами, які диктують відповідні їм поведінку, життєві зобов'язання. Доведено, що альтруїзм мотивують норми взаємності, справедливості, соціальної відповідальності. Норма взаємності є моральним кодом і передбачає, що люди швидше за все допоможуть, а не нашкодять тим, хто їм допоміг. Норма справедливості є критерієм перевірки блага чи його дефіциту, відсутності. Йдеться про те, що людині властива віра у справедливе існування, в те, що кожен отримує по заслузі. Вона особливо співчуває тим, чия доля видається їй несправедливо тяжкою, що є мотивом альтруїстичних вчинків стосовно них. Послаблюють альтруїстичний вчинок безвідповідальна поведінка, зовнішній вигляд жертви, гіпертрофоване розуміння внутрігрупової солідарності та ін. Норма соціальної відповідальності передбачає, що люди повинні надавати допомогу іншим, не розраховуючи на винагороду чи вигоду. За екстремальних умов готовність допомогти вища там, де свідок небезпеки один. Процес надання допомоги гальмують такі причини: розмивання відповідальності. Якщо свідком складної ситуації є одна особа, вона відчуває, що саме їй потрібно втрутитися, за наявності багатьох свідків почуття відповідальності розподіляється між всіма; суспільна оцінка. Кожен із свідків зволікає, оскільки намагається з'ясувати, що відбувається, як розгортатимуться події далі, тому всі вони подають один одному приклади пасивної поведінки.   Еволюційна психологія виокремлює два типи альтруїзму — захист роду, відданість йому і взаємна вигода. Представники її вважають, що людей потрібно вчити альтруїзму, оскільки гени егоїстичних індивідів виживають з більшою вірогідністю, ніж гени тих, хто собою жертвує. Вважається, що альтруїзм може передаватися дітям як частина сімейного сценарію, звична модель поведінки через наслідування і через телевізійні просоціальні моделі впливу. Ефективнішим є навчання альтруїзму без залучення засобів зовнішньої стимуляції: заохочення і покарання, адже такі вчинки не підлягають матеріальним вимірам, їх здійснюють за велінням серця, совісті, честі. Знання умов, які сприяють альтруїстичній поведінці, причин, що гальмують вияви альтруїзму, допомагають людям ст

74. Особистість як об’єкт соц.. психології. Поняття соц..-психол. типу. Особистість — суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Поняття “особистість” має сенс лише в системі суспільних відносин — там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Нині існує дві основні концепції особистості. Одна з них трактує особистість як функціональну (рольову) характеристику людини, інша розглядає її як сутнісну характеристику людини. Погляд на особистість як функціональну характеристику людини спирається на поняття “соціальна функція людини”, “соціальна роль”. Таке розуміння особистості не дає змоги цілком розкрити її внутрішній, глибинний світ, оскільки зовнішня поведінка не завжди і не обов'язково виражає справжню сутність індивіда. Значно глибшим є намагання пізнати особистість у сутнісному плані. Йдеться про регулятивно-духовні потенції особистості, її самосвідомість, джерела волі, ядро характеру, які реалізуються у соціальному способі життя, суспільних відносинах і певним чином впливають на них. При цьому головною властивістю особистості як результату відтворення соціальної реальності є світогляд, одночасно з яким формується і характер особистості — психологічний стрижень людини, що стабілізує її соціальні форми активності. У цьому контексті особистість розглядається як міра цілісності людини. Без внутрішньої цілісності немає особистості. Водночас в особистості важливо бачити не тільки загальне, а й своєрідне. Таке розуміння її сутності передбачає погляд на неї не тільки як на соціальну, а й як на індивідуально-самобутню істоту. Особистість є унікумом, зумовленим як її спадковими особливостями, так і умовами соціального середовища, в якому вона формується і розвивається. Для пізнання особливостей формування властивостей особистості, у тому числі й соціально-психологічних, необхідно розглядати її життя в суспільстві, її рух у системі суспільних відносин. Без колективу, групи, людських спільностей особистість в її діяльній соціальній сутності не можлива, тому охарактеризувати її можна тільки в системі міжособистісних стосунків, у колективній діяльності. Суспільство для особистості є не просто зовнішнім середовищем, а певною системою взаємозв'язків. При дослідженні особистості в соціальній психології акцент робиться на конкретно-історичних особливостях психологічних властивостей і внутрішніх структурах особистості як суб'єкта со­ціальних відносин. Соціальна психологія як межова галузь знань здійснює синтез соціологічного та загально психологічного підходів у дослідженні особистості. Вона досліджує процес становлення людини як осо­бистості - соціалізацію, що починається з перших хвилин її життя. Якщо людину виключити із системи соціальних зв'язків, вона так і залишиться на рівні тваринного існування

Соціально-психологічний тип — узагальнене відображення сукупності соціально-психологічних особливостей і якостей особистості, які виявляються в конкретному соціально-психологічному середовищі. Його ментальність характеризують власна соціальна активність, ціннісні орієнтації, позиції, мотиваційна сфера, когнітивні якості, соціально-психологічна компетентність, програма і лінія поведінки людини у групі, статусно-рольові показники та ін. У структурі соціально-психологічного типу представлені суспільні відносини, які завжди пов'язані з конкретною поведінкою особистості. Вони, власне, і виступають як поведінка індивіда у конкретних ситуаціях його життєдіяльності. Це дає підстави стверджувати, що один соціальний тип охоплює різні соціально-психологічні типи.    Поширеним є і описове визначення соціально-психологічних орієнтирів аналізу особистості, яке полягає у перерахуванні її структурних складових. Найчастіше до соціально-психологічної структури зараховують “Я-характеристики”, ментальність, ціннісно-смислову, когнітивну сфери, емоційно-психічні стани, мотиваційну сферу, локус контролю, соціально-психологічний досвід, статусно-рольові параметри та ін.    “Я-характеристики” передусім включають “Я-концепцію”, “Я-образ”, самооцінку. “Я-концепція” (лат. conceptio — сприйняття) — цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх суперечностей образ власного “Я”, формування якого відбувається поетапно аж до самосвідомості. Йдеться про відносно стійку, певною мірою усвідомлену систему уявлень індивіда про себе, на основі якої він вибудовує свою взаємодію з іншими людьми і ставлення до себе.“Я-образ” — остаточне уявлення про себе, результат роботи над пізнанням себе, осмислення своєї ролі_на кожному життєвому етапі; особистість у єдності всіх аспектів її буття, відтворених у самосвідомості. На різних вікових етапах, у різних типів особистості “Я-образ” може мати високу чи низьку стійкість. Загроза його стійкості переживається хворобливо, як втрата самого себе. Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе і свого місця серед них. Самооцінка є складовою “Я-концепції”, “Я-образу”, виявом суб'єктивної активності особистості. Індивідуальні особливості самооцінки впливають на формування таких рис характеру, як упевненість, критичність та ін.

75. Загальна характеристика процесу соціалізації. Етапи та види соціалізації. Соціалізація – процес входження ін­дивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досві­ду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві. Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

Соціальна адаптація – вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого від­бувається узгодження вимог та сподівань обох сторін. Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольо­вих функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функ­ціонування різних сфер суспільства. Інтеріоризація – процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елемен­тів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я». Людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються наріз­них рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, ус­тановки. Соціалізація у широкому розумінні – це визначення походження і форму­вання родової природи людини (йдеться про філогенез – історичний процес розвитку людства), у вузькому – про­цес включення людини в соціальне життя шляхом актив­ного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів. Соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організова­ним, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним. Поняття «соціалізація» та «розвиток» не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповню­ються. Успіш­ній соціалізації сприяють такі чинники, як зміна пове­дінки, очікування і прагнення відповідати їм. Сфера соціалізації – середовище дії, в якому відбувається про­цес розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом.Основними сферами соціалізації є діяльність, спілку­вання та самосвідомість.

Стадії соціалізації – етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду. Етапи: пер­винну соціалізацію (охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до почат­ку соціальної зрілості та вибору професії) і вторинну соці­алізацію (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування). Ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації: залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок та способи їх відтворення); рівень розвитку самосвідомості людини; провідні інститути соціалізації, що здійснюють до­мінуючий вплив на процес становлення та розвитку інди­віда на цій стадії; способи соціалізації (опосередковані провідною ді­яльністю стосунки з іншими людьми, котрі визначають со­ціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі); соціально-психологічні механізми соціалізації. Суспільство здійснює вплив на особистість через інсти­тути соціалізації. Інститути соціалізації – конкретні групи, в яких людина долуча­ється до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, шко­ла, неформальні організації, засоби масової інформації тощо). Соціально-психологічні механізми – психологічні впливи або за­соби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне ві­дображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки. Со­ціально-психологічні механізми С. поділяють на цілеспрямо­вані (навчання, виховання, інструктаж тощо) та стихійні (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерс­тво тощо) впливи. За озна­кою «усвідомлювання – неусвідомлювання» виокремлю­ють усвідомлювані (переконання, вплив авторитету та ін.) та неусвідомлювані (проявляються здебільшого в ранньо­му дитинстві, виражаються через навіювання, наслідуван­ня, психологічне зараження, ідентифікацію) механізми соціалізації. Із соціально-психологічного погляду соціалізація по­лягає у формуванні соціального досвіду індивіда в процесі його взаємодії з найближчим оточенням. На соціалізацію юнаків і дівчат впливають умови та пе­ребіг психічного й особистісного розвитку. Залежно від їх­ніх індивідуально-психологічних особливостей виокрем­люють такі типи соціалізації: соціалізація, яка супроводжується серйозними проблемами в поведінці, конфліктними ситуаціями, труд­нощами у засвоєнні соціальних ролей тощо; плавна, розмірена соціалізація. За такого її перебігу юна особистість включається в доросле життя порівняно легко, не завдаючи клопоту батькам і педагогам; соціалізація, яка характеризується швидкими, стрибкоподібними змінами, що ефективно контролюються особистістю. Таким юнакам і дівчатам властивий високий рівень самоконтролю, самодисципліни. Соціалізуючись, старшокласник розвиває світогляд, самосвідомість, ставлення до дійсності, характер, особистісні та комунікативні якості, психічні процеси, накопичує соціально-психологічний досвід, набуває самостійності, впевненості в собі, стійкості до стресів тощо. джерела соціалізації старшокласників: первинний досвід, пов'язаний із періодом раннього дитинства, з формуванням основних психічних функцій та елементарних форм суспільної поведінки в сім'ї, загалом власний індивідуальний досвід старшокласника (стереотипи поведінки формуються шляхом сигнальної спадковості, тобто через наслідування дорослих і є досить стійкими, що може стати причиною психологічної несумісності, асоціальної поведінки тощо); культурно-соціальний досвід, що цілеспрямовано передається учням через різні соціальні інституції, передусім через систему освіти, навчання й виховання (дошкільні заклади, школу і т. ін.); активність самої особистості у виборі знань та їх осмисленні; вміння порівняти різні погляди і критично їх оцінити; активна участь у практичній, перетворювальній діяльності і спілкуванні.

76. Статус як соціально-психологічна характеристика особистості. Його детермінація та діагностика. У системі міжособистісних стосунків кожен член спільності має певний статус, що зумовлює його офіційно не регламентовані права, обов'язки, привілеї. Найвищий статус має лідер, за яким визнається право приймати відповідальні рішення і впливати на поведінку членів спільності. У різних спільностях одна й та сама людина може мати різний статус: в одній вищий, в іншій – нижчий. І в кожній з них її поведінка повинна узгоджуватися з її статусом. Звичайно, індивід краще почувається в групі, де її статус вищий. Відмінності між такими статусами нерідко породжують конфліктний стан самосвідомості. Його часто виявляє, наприклад, школяр, що має низький статус у класі, але високий серед своїх друзів. Зі статусу випливає певна роль, яка виявляється у відповідній рольовій поведінці. В такий спосіб член спільності реалізує свої права і обов'язки у межах неофіційної структури спільності. Статус і роль виразно характеризують становище індивіда в системі міжособистісних стосунків. У спільностях, в яких така система стійка, це становище більш-менш стабільне, але може змінюватися залежно від чинників, що впливають на міжособистісні стосунки. Роль, яка виконується в системі міжособистісних стосунків, має відповідати експектаціям – очікуванням членів спільності, що індивід поводитиметься відповідно до її цінностей і норм. Цінності – це вироблені в процесі становлення спільності своєрідні еталони, які мають вигляд колективних уявлень про дійсність і виконують функцію ідеалу – бажаної мети. З цінностями порівнюються події як у спільності, так і поза нею, що зумовлює певне ставлення до них. Предметом цінності є також групові норми – правила, яким повинна підпорядковуватися поведінка кожного члена спільності. Найчастіше індивід узгоджує свої дії з експектаціями спільності. У разі неузгодження до нього застосовують санкції – покарання, за допомогою яких спільність домагається дотримання своїх норм. Це може бути засудження, зниження статусу і навіть виключення із системи міжособистісних стосунків. Статус (стан, становище) – місце індивіда в системі міжособистісних відносин у групі, суспільстві, його права, обов'язки і привілеї. Статус є свідченням визнання значущості особистості групою чи суспільством. Визначається статус позицією, соціальним рангом (офіційний статус), а також ставленням до особистості осіб групи, ступенем їх поваги, симпатії, авторитетом, престижністю індивіда в спільноті (неофіційний статус). Залежить він від соціальних ролей особистості в спільності. Між офіційним і неофіційним статусом існує тісний взаємозв'язок: авторитетна особистість має більше шансів зайняти високий ранг, водночас підвищення офіційного статусу піднімає рейтинг людини, її оцінку іншими. Авторитет і престиж особистості є головними складовими статусу. Авторитет – загальновизнаний вплив індивіда на займаній посаді; визнання за індивідом права на прийняття відповідального рішення в умовах спільної діяльності. Престиж – міра визнання суспільством заслуг індивіда, громадська оцінка його суспільної вагомості; результат співвідношення соціально значущих характеристик особистості зі шкалою цінностей, що склалася в певній групі.

77. Роль як соціально-психологічна характеристика особистості. Рольові моделі та рольова поведінки. Роль – певна соціальна, психологічна характеристика особистості, спосіб поведінки людини залежно від її статусу і позиції у групі, суспільстві, в системі міжособистісних, суспільних відносин. Класифікують соціальні ролі за різними кри­теріями. Наприклад, беручи за основу ступінь зада­ності, поділяють їх на конвенціональні (формалізовані – закріплені у суспільстві і визначені позицією індивіда в соціальній взаємодії) та міжособистісні (їх визначають учасники соціальних відносин).

Концепція соціалізації класифікує ролі задані на включення людини в соціальні структури та групи (визначаються народжен­ням, статтю, соціальним походженням індивіда тощо) та досягнуті завдяки особистісним зусиллям (пов'язані з ос­вітою, кар'єрою та ін.). Особистість протягом свого життя виконує безліч ро­лей. Постійне виконання однієї чи кількох ролей сприяє їх закріпленню. Серед великої кількості ролей, що їх засвоює людина, для нормальної соціалізації особистості велике значення мають статеві та гендерні ролі. Ці ролі тісно пов'язані з усвідомленням себе представником певної статі і з нормативами поведінки, характерної для представників цієї статі.

Гендерна роль – це сукупність суспільних норм і стереотипів поведінки, що визначає приналежність людини тій чи іншій статі. Процес розвитку гендерних ролей, як соціально зумовлених варіантів статевих ролей та статево-рольової поведінки, відбувається в контексті досить важливого для життя особистості процесу, який називається соціалізація. За більшістю означень, соціалізація особистості – це засвоєння людиною суспільного досвіду, суспільних норм і цінностей.

Гендерно-рольова соціалізація – засвоєння людиною гендерних ролей, суспільних очікувань до цих ролей, а також гендерний розвиток особистості, тобто формування психологічних характеристик, що відповідають гендерним ролям.

одною з основних складових соціалізації людини є засвоєння нею соціальних ролей. По-перше, в соціальних ролях закріплені норми і правила соціальної поведінки у вигляді рольових експектацій, тобто нормативних вимог до виконання соціальних ролей. По-друге, рольова поведінка – це найважливіший вид соціальної поведінки, а соціальні ролі – це засіб включення особистості в групу, в соціум, форма соціальної адаптації і особистісного самовираження одночасно.

Особливості рольової соціалізації полягають не лише в засвоєнні суспільних очікувань до соціальних ролей, а й рольовий розвиток особистості, тобто формування психологічних ролей, як соціальних, так і особистісних, міжособистісних, характерних, життєвих тощо.

Серед великої кількості ролей, що їх засвоює людина, для нормальної соціалізації особистості велике значення мають статеві та гендерні ролі. Ці ролі тісно пов'язані з усвідомленням себе представником певної статі і з нормативами поведінки, характерної для представників цієї статі. Статеві та гендерні ролі тісно пов'язані зі статевою та гендерною ідентичністю особистості.

Ідентичність – це одна з найістотніших характеристик людини, без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість. Ідентичність – це збереження і підтримка особистістю власної цілісності, тотожності, нерозривності історії свого життя, а також стійкий образ „Я”, усвідомлення у собі певних особистісних якостей, індивідуально-типологічних особливостей, рис характеру, способів поведінки, які визнаються своїми, достовірними.

Статеворольова ідентифікація – це ціннісне ототожнення себе із представниками певної статі, характерними для них способами поведінки та виконання соціальних ролей. Соціостатеві приписи та нормативи поведінки інтеріоризуються суб'єктом діяльності у процесі онтогенезу, набуваючи суб'єктивного осмислення, переживання статевої ролі, яке проявляється в єдності поведінки і самосвідомості. Статеворольова ідентифікація формується поступово в процесі статеворольової соціалізації. Вирішальним етапом її формування є підлітковий вік, у цей період відбувається її остаточне формування.