
- •37. Метод семантичного диференціалу: теоретичні засади і сфери застосування.
- •39. Проблема діагностики комунікативної діяльності.
- •42. Психологічна діагностика уваги і пізнавальних процесів.
- •50. Характеристика психодіагностичних підходів (об'єктивний, суб'єктивний, проективний).
- •70. Упередження як соціально-психологічний феномен. Соціальні, емоційні та когнітивні джерела упереджень. Боротьба з упередженнями.
- •71. Поняття та основні теорії агресії. Ситуативні та диспозиційні детермінанти агресії. Масова культура агресії.
- •78. Предмет та завдання інженерної психології. Основні напрямки наукових досліджень у цій галузі.
- •84. Інженерно-психологічні принципи створення систем «людина-машин». Особливості проектування й моделювання діяльності оператора.
- •87. Професія як система соціальних відношень. Класифікація професій. Трудовий пост і робоче місце.
- •90. Шляхи розвитку трудової діяльності. Працездатність і функцій ні стани.
- •92. Професійний відбір як елемент управління персоналом. Методи оцінки професійного потенціалу субєктів праці.
1. Джерела психології. Основні проблеми, галузі психології. Наукові методи психологічних досліджень. Методологічні принципи психології (детермінізм, відображення, єдність психіки і діяльності, розвитку, системно-структурний).
Психологія - це вчення про душу. Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості. Різноманітні психічні якості утворюють систему регуляції, що надає поведінці й діяльності стійкості та ефективності. У людини ця система виступає як психічний склад особистості, який утворюється її комунікативними здібностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру, самосвідомістю, інтелектуальними здібностями, темпераментом. Об'єкт психології становить психічна реальність як така. Предмет психології: індивідуальний світ «Я» людини; людина, як суб'єкт психіки. За спрямованістю діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки виділяють три групи галузей – теоретичну, науково-прикладну та практичну психологію. До теоретичної психології належать: Загальна психологія, що систематизує експериментальні дані, здобуті у різних галузях психологічної науки, розробляє фундаментальні теоретичні проблеми психології, формулює основні принципи, категорії, поняття, закономірності, становить фундамент розвитку всіх галузей та розділів психологічної науки. Історія психології – розглядає формування психологічних категорій і понять упродовж усього часу існування наукової психології, історію психологічних досліджень та перспективи розвитку психології як науки. Експериментальна психологія займається розробкою нових методів психологічного дослідження для більш глибокого вивчення психічної реальності. Генетична психологія вивчає закономірності розвитку психіки тварин і людини у філогенезі (протягом біологічної еволюції усього живого та історичного розвитку психіки) і в онтогенезі (упродовж життя окремої особи). Соціальна психологія досліджує психічні явища у процесі взаємодії людей у великих та малих суспільних групах, а саме: вплив засобів масової комунікації на різні верстви населення, особливості формування та поширення чуток, смаків, суспільних настроїв, моди, питання психологічної сумісності, міжособистісних взаємин, становище особистості у групі, стосунки між членами сім'ї. Порівняльна психологія має предметом свого дослідження особливості психіки тварин (зоопсихологія) у порівнянні з психікою людини. Диференціальна психологія досліджує індивідуально-психологічні особливості психіки з урахуванням вікового рівня розвитку та механізмів функціонування психіки, ролі задатків і здібностей індивіда тощо. Психофізіологія вивчає фізіологічні механізми діяльності мозку, вищої нервової системи, які лежать в основі функціонування психіки. Психологія особистості займається вивченням психічних властивостей людини як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні взаємозв'язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов'язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.
До науково-прикладної психології характерне дослідження і практичне використання знань з метою оптимізації поведінки та діяльності людей. Практична психологія функціонує як система спеціальних психологічних служб, спрямованих на надання безпосередньої допомоги людям у вирішенні їхніх психологічних проблем. Метод - це шлях наукового дослідження або спосіб пізнання будь-якої реальності. Методи психологічної науки звичайно поділяють на 4 групи: Методи теоретичного дослідження - вони застосовуються на першому та другому етапі загальної методики психологічного дослідження і допомагають подумки пізнавати сутність певного психічного явища. До цієї групи методів належать моделювання, реконструкція, типізація. Методи емпіричного дослідження - вони застосовуються на третьому етапі загальної методики психологічного дослідження і допомагають реальній взаємодії дослідника з проявами. психічного явища. Ці методи спрямовані на отримання фактичного матеріалу і застосовуються до певних носіїв психічних явищ: до людей-випробуваних, інколи до тварин, інколи - до самого дослідника (при застосуванні методу самоспостереження). До цієї групи належать методи спостереження, експерименту, опитування, бесіди, тестів, аналізу продуктів діяльності. Методи організації дослідження складають окрему групу методів; вони мають відношення не тільки цо певного етапу загальної методики психологічного дослідження, але й до пізнавального циклу в цілому. До цієї групи належать лонгітюдний та порівняльний методи. Методика наукового дослідження становить собою певну послідовність пізнавальних дій. Науковий метод в широкому розумінні цього слова утворюється в результаті поєднання методології з методикою та конкретними техніками. Основні методологічні принципи психологічної науки: Принцип детермінізму розкриває причини виникнення психіки у філогенезі та онтогенезі, закономірну зумовленість психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини. Принцип детермінізму має велике значення не лише для пізнання психіки й розробки психологічної теорії, а й для пошуків шляхів передбачення, виховання психічних властивостей людини, керування ними. За принципом відображення всі психічні функції за своєю природою є відображувальними. Психічне відображення має сигнальний характер. Воно випереджає фізичний контакт суб'єкта з об'єктом, попереджаючи суб'єкта, сигналізуючи про значущі для нього об'єкти за допомогою нейтральних відносно об'єкта подразників (сигналів). Психічне відображення в людини є знаково-опосередкованим. Для організму психічне відображення забезпечує життєдіяльність, для індивіда – дії з метою привласнення і репродукції загальноприйнятих зразків суспільного досвіду, а на особистісному рівні – дії, спрямовані на творення нових, суспільно значущих продуктів і способів діяльності. Спосіб буття і розвитку особистості є, таким чином, діяльність особливого гатунку – перетворювальна, творча. Принцип єдності психіки та діяльності конкретизує принципи детермінізму й відображення. За цим принципом психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка виступає як внутрішній, ідеальний план діяльності. Психічні моделі дійсності дають можливість орієнтуватись у навколишньому середовищі на всіх рівнях детермінації – організму, індивіда й особистості, забезпечуючи життєдіяльність, засвоєння і продукування суспільного досвіду. Принцип єдності психіки та діяльності дає змогу вивчати «таємниці» психіки через процеси і продукти діяльності та поведінки людини, розкриваючи об'єктивні закономірності внутрішніх психічних явищ. У принципі розвитку психіки об'єктивно виявляються й реалізуються детермінація поведінки, зв'язок психіки та діяльності. За цим принципом кожному рівневі детермінації притаманний свій тип розвитку. На рівні організму суб'єкт розвивається в процесі визрівання і формування психофізіологічних підструктур, на рівні індивіда – у процесі діяльності присвоєння, а на рівні особистості – у процесі перетворювальної діяльності. Принцип розвитку психіки дає змогу адекватно розуміти психіку, розглядати її не як щось стале, а як результат розвитку й діяльності на різних етапах становлення особистості. За системно-структурним принципом психіка є складною системою взаємопов'язаних елементів, таких як пам'ять, воля, мислення, уява та інші, котрі розглядаються як складові елементи цілого. Психіка виступає при цьому як особлива відкрита система зі зворотними зв'язками. На кожному рівні детермінації психіка ввімкнена у регуляцію взаємодії суб'єкта з ширшою біологічною системою (на рівні організму), з соціальною системою (на рівні індивіда), із створюваними культурно-історичними цінностями суспільства та предметного світу (на рівні особистості).
2. Характеристика сучасного етапу розвитку психології. Основні напрями вітчизняної та зарубіжної психології: гештальтпсихологія (М.Вертгеймер, В.Келер, К.Левін), біхевіоризм (Дж.Уотсон, Б.Скіннер, К.Халл, Е.Толмен), психоаналіз (З.Фрейд, К.Юнг, К.Хорні, А.Адлер), гуманістична психологія (А.Маслоу, К.Роджерс), діяльнісний підхід (О.Леонтьєв, С.Рубінштейн, Л.Виготський). Наука психологія створила чимало шкіл, напрямів, концепцій. Ставлення до них було різне, аж до заперечення. Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою виникнення якого вважається 1910р. - виникла як спроба теоретичного обґрунтування деяких феноменів зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності. Гештальтпсихологи вказували на те, що первинними даними психології є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю стверджуються факти свідомості. Гештальтисти застосували в своїх дослідженнях феноменологічний метод - варіант інтроспективного методу, який не вимагає від людини розщеплювати свій досвід на елементи, а навпаки, заохочує до проникнення в реальність душевного життя у всій можливій повноті (тут має допомогти позиція «наївного» спостерігача, не обтяженого попередніми уявленнями про те, якою ця реальність має бути).
Гештальтпсихологія знайшла продовження у сучасному напрямі психотерапії (гештальттерапія), автор якого Ф. Пєрлз застосував феномени цілісності, досліджені гештальтпсихологами на матеріалі сприймання, до людської особистості (і розробив засоби поновлення цілісності особистості, яка перебуває у внутрішньому конфлікті). Біхевіоризм – напрям в американській психології, представники якого заперечують свідомість як предмет психології. Засновник цього напряму Дж. Б. Уотсон виступив проти розуміння психології як науки про безпосередні суб'єктивні явища. Натомість він запропонував вважати предметом психології поведінку. Поняття про образи, мислення, почуття тощо Дж. Уотсон замінив поняттями про м'язові та секреторні реакції. Уотсон запропонував схему "стимул – реакція" (S – R), яка означає, що в кожній ситуації стимулу S відповідає певна поведінка чи реакція R. Він вважав, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь-яку діяльність людини. Стимулом є кожний фізичний, хімічний чи механічний агент, здатний подразнювати рецептори шкіри, ока, вуха, носа чи язика. Проте такі погляди виявилися обмеженими. Психоаналіз. З.Фрейд виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, – лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Структуру особистості, за Фрейдом, утворюють три основних компоненти: “Воно”, “Я” і “Над-Я”. У сфері “Воно” домінують витиснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. “Я” підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого – нормам і вимогам дійсності. “Над-Я” – це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль “цензора”. “Я” звичайно перебуває у конфлікті, поскільки вимоги “Воно” і “Над-Я” несумісні. Тому “Я” постійно звертається до механізмів психологічного захисту (сублімація, проекція, заміщення, витиснення та ін.). К.Г.Юнг – швейцарський психолог, засновник аналітичної психології – відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. За Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Колективне несвідоме утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження. Відомим учнем Фрейда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер. Він заснував так звану індивідуальну психологію. Адлер підкреслював, що основне в людині – не її природні інстинкти, а “суспільне почуття” або “почуття спільності”. Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації. К.Хорні також виходила із заперечення положень Фрейда про пансексуалізм і провідну роль лібідозної та агресивної тенденцій в організації поведінки людини. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Згідно з Хорні, людиною керують дві головні тенденції: потяг до безпеки (корінна тривога) і потяг до задоволення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одному, і тоді може виникнути невротичний конфлікт. Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років XX ст. Представники цього напряму – американські психологи А. X. Маслоу і К. Роджерс та ін. зосереджували увагу на автономності, самоактуалізації, самовдосконаленні, свободі вибору, відповідальності, прагненні людини до вищих цінностей тощо. У центрі уваги гуманістичної психології – проблеми особистості, її розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості в причинній зумовленості людини. Наприклад, К. Роджерс розглядає емпатію як основний метод "центрованої на клієнтів" психотерапії, в якій психолог вступає в глибокий емфатичний контакт із пацієнтом і допомагає йому усвідомити себе повноцінною особистістю, здатною взяти на себе відповідальність за розв'язання власних проблем. А. Маслоу джерелом психічного розвитку особистості вважає її прагнення до самоактуалізації – якомога повного вияву своїх можливостей. Самоактуалізована особистість орієнтується на розвиток свого потенціалу, вона підпорядковує своє існування досягненню стану цілісності, інтегрованості, спонтанності, гумору, відкритості досвіду. Діяльнісний підхід об'єднує вчених, для яких психіка –- функція мозку, явище, що виникає у процесах активності живої істоти й опосередковує їх своїми специфічними функціями. Цей підхід виник на ґрунті філософії марксизму – офіційної ідеології колишнього СРСР і був відмітною ознакою радянської психології. Л.С.Виготському належить культурно-історична теорія психіки, яка реалізувала історичний підхід до вищих психічних функцій. За теорією Виготського, вищі («культурні») функції виникають на базі нижчих («натуральних»), спільних для людини і тварини, але підпорядковуються законам, що випливають із суспільного життя людини. Процес формування вищих функцій проходить через “зону найближчого розвитку” – здатність дитини у співдружності з дорослим виконувати те, чого вона не може робити сама.С.Л. Рубінштейн здійснив аналіз природи психіки, виділивши два плани – онтологічний (від гр. суще), який розкриває сутність буття психіки, і гносеологічний (від гр. пізнання), що пояснює закономірності її пізнання. З онтологічної точки зору психіка, психічне є матеріальним явищем, тоді як з гносеологічної – ідеальним, похідним від матеріального. Воно розглядається у контексті реальних відношень суб'єкта – носія практичної і пізнавальної активності і об'єкта – предмета його активності. Ця активність має характер соціальної за змістом діяльності, у процесі якої суб'єкт змінює об'єкт відповідно до своїх потреб, О. М. Леонтьєв розробив психологічну теорію діяльності, до основи якої покладено проведений ним аналіз розвитку психіки у філогенезі і соціогенезі. За Леонтьєвим, кожна стадія такого розвитку є результатом ускладнення будови діяльності як форми зв'язку живої істоти з довколишнім середовищем. Психіка формується в діяльності, посідає у ній певне місце, виявляє через неї свої особливості.
3. Природничо-наукові основи психіки. Генетичне і поведінкове: Е. Соколов (рефлекторна дуга), М. Бернштейн (регуляція рухів, рефлекторне кільце), К.Халл (психофізіологія поведінки), П.Анохін (акцептор дії). Психіка та мозок. Нервова та гормональні системи. Хоча фізіологічне й психічне – різні явища, в історії науки було чимало спроб знайти конкретні механізми переходу від першого до другого. В цьому зв'язку досліджується людський мозок. Учені здавна прагнули визначити ділянки мозку, які відповідають за конкретні психічні явища. Мозок складається зі структур – функціональних блоків, які взаємодіють. Це блок тонусу кори, блок прийому, переробки і збереження інформації, блок програмування, регуляції і контролю діяльності. Будь-яке психічне явище є результатом спільної і водночас спеціалізованої функції всіх блоків. Так, під час сприймання перший блок забезпечує потрібний тонус кори, другий здійснює аналіз і синтез одержуваної інформації, третій визначає пошукові рухи, зумовлює активний характер цього явища. Остання обставина є свідченням того, що у виникненні психічного образу поряд з суто мозковими явищами виняткове.значення мають м'язові рухи. Рухи є начебто посередниками між мозком і психікою: з одного боку, регулюються мозком, з іншого, є інтимним механізмом функціонування психіки. У межах такого «горизонтального» принципу роботи мозку виявлено наявність жорстких і гнучких систем забезпечення психічних процесів. Поряд з «горизонтальним» діє «вертикальний» принцип функції головного мозку. Йдеться про явище функціональної асиметрії – спеціалізованої активності півкуль. Вона має широкий спектр проявів: починається з рухової і закінчується психічною асиметрією – розподілом психічних функцій між правою і лівою півкулями. Так, ліва півкуля здебільшого оперує інформацією, яка існує у словесній або знаковій формі, й забезпечує читання й лічбу, права – наочною інформацією й забезпечує орієнтацію людини у просторі, розрізнення музичних тонів, мелодій, розпізнавання складних об'єктів, продукування сновидінь, емоційне ставлення до оточення. Проте головні відмінності між півкулями полягають у характері переробки інформації. Ліва півкуля здійснює аналіз даних сприймання та словесно-логічної пам'яті і формує образ світу, ознаки якого можна передати словом. Права півкуля забезпечує миттєве й цілісне оперування інформацією різного, не завжди усвідомлюваного, змісту, що робить образ багатим, різноплановим і різнорівневим явищем. Загалом обидві півкулі діють як єдине ціле. Психічна асиметрія притаманна лише людині, а передумови її становлення передаються генетично. Проте характер цієї асиметрії (домінування лівої чи правої півкулі при функціонуванні психічних процесів) формується протягом раннього онтогенезу (у дитинстві). Якщо психіка людини, особливо її вищі прояви, залежить від спеціалізованої і водночас інтегрованої роботи головного мозку, то її поведінка, як і будь-якої живої істоти, передбачає мобілізацію структур не лише центральної, а й периферичної нервової системи. Таке широке об'єднання різно локалізованих, різнорівневих нервових структур і процесів дістало назву функціональної системи організму і стало предметом теорії функціональних систем [Анохін]. Згідно з цією теорією, деякі системи мають вроджений характер (наприклад, система дихання, травлення), інші формуються протягом онтогенезу й відрізняються високою гнучкістю і складністю механізмів. Найважливішими з них є 1)аферентний синтез, 2)прийняття рішення й 3)акцептор результатів дії. 1)Аферентний синтез – об'єднання різноманітної інформації, необхідної для прийняття рішення залежно від того, який результат потрібен у певний момент пристосувальної дії. Для цього залучаються відомості з пам'яті, актуалізується певна потреба, відбувається зворотна аферентація – враховуються відомості про навколишнє середовище. Все це є відповіддю на пусковий стимул – подразник, що пристосовує аферентний синтез до умов, найпринятніших для успіху виконуваної дії. Важливо, що аферентний синтез здійснюється вже на рівні окремих нейронів у будь-якій, а не лише у центральній частині нервової системи. Він охоплює також соматичні компоненти та обмінні, біохімічні процеси організму. 2)Прийняття рішення – переведення аферентного синтезу до програми дій, унаслідок чого з великої кількості варіантів пристосувального акту обирається той, що дає змогу організмові досягти найбільшої ефективності. Це ключовий механізм функціональної системи, в якому особливу роль відіграють лобові частки. Цей процес охоплює також нейронний рівень. Прийняття рішення зумовлює різноманітні функції організму, від вегетативних реакцій примітивної тварини і до процесів морального вибору, що його здійснює людина. 3)Акцептор результатів дії – апарат прогнозування й оцінки властивостей (фізичних, хімічних, біологічних) результату дії функціональної системи. Він формується раніше, ніж відбувається дія, і має всі ознаки майбутнього результату. Тобто цей механізм виконує функцію випереджувального відображення дійсності. Він використовує попередній досвід й існує у вигляді схеми майбутньої дії, яка порівнюється з параметрами реального результату завдяки інформації, що надходить шляхом зворотної аферентації. Якщо ці параметри не збігаються, до програми дій вводяться корективи або функціональна система формується заново. У цьому разі спочатку виникає орієнтувальна реакція, яка супроводжується електричною активністю кори і підкірки. З позицій теорії функціональних систем організму психічні явища вплетені в згадані механізми. Так, сприймання, пам'ять є компонентами аферентного синтезу; мислення, воля стосуються прийняття рішення; увага – акцептора результатів дії. У разі невідповідності параметрів виконаної дії акцептора дії продукуються негативні емоції, які спонукають до продовження дії за скоригованою програмою доти, доки не буде отриманий очікуваний результат. Якщо збігу було досягнуто з першої спроби, виникають позитивні емоції і виконувану дію припиняють. До того ж емоції пронизують і аферентний синтез, і етапи прийняття рішення. Наприклад, відомо, що за дефіциту інформації ступінь негативних емоцій обернено пропорційний оцінюваній імовірності досягнення результату. Якщо ж у процесі прийняття рішення прогнозується безперечна можливість досягнення корисного результату, емоції не виникають, а поведінка набуває автоматизованого вигляду. Отже, нервова система має центральну і периферійну частини. Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку. Периферійна нервова система складається із спинномозкових та черепномозкових нервів. Аналізатор складає вихідну і найважливішу частину усього шляху нервових процесів, або рефлекторної дуги. Рефлекторна дуга = аналізатор + ефектор. Ефектором є моторний орган (певний м'яз), до якого надходить нервовий імпульс із центральної нервової системи (мозку). Взаємозв'язок елементів рефлекторної дуги забезпечує основу орієнтування складного організму в навколишньому середовищі, діяльність організму в залежності від умов його існування. Для виникнення відчуття недостатньо, щоб організм піддавався відповідному впливу матеріального подразника, ще необхідна деяка робота самого організму. Оптимізація процесу відчуття здійснюється за рахунок перцептивного регулювання. Органи відчуттів тісно пов'язані з органами руху, що виконують не тільки пристосувальні, виконавчі функції, але і безпосередньо беруть участь в процесах одержання інформації. В першому випадку (І) в якості ефектора виступає м'язовий апарат. В другому випадку (II) сам орган відчуття може бути то рецептором, то ефектором. Жоден сенсорний імпульс, жодне подразнення рецептора саме по собі не може однозначно визначити адекватного образу відчуття та сприймання без м'язової корекції (оскільки неминучі помилки вимагають зворотного зв'язку). При одержанні сенсорного образу цей зворотній зв'язок є наявним завжди, тому є підстави говорити не про рефлекторну дугу, а про замкнене рефлекторне кільце.
4. Генетичні корені психіки та поведінки. Проблема генетичного та середовищного, біологічного та соціального в детермінації психічного та поведінкового розвитку людини. Генотип – сукупність усіх генів організму, успадкованих ним від батьків. Генотип несе інформацію про програму індивідуального розвитку, яка адаптується до специфічних соціальних умов життя. Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру, морфологічні ознаки організму, що відрізняють людину від тварин, будову нервової системи, стать, стадії і темпи дозрівання, ряд індивідуальних (нейробіологічних і функціональних) особливостей, зокрема групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів, деякі анатомічні та фізичні аномалії, безумовно-рефлекторні структури. Вони є природною основою активності людини, її здатності розвиватися, навчатися і виховуватися.Генотип зумовлює ознаки і властивості організму через хромосомний апарат і гени. У розгортанні його програми існують певні перешкоди, зокрема такі зовнішні чинники, як радіація, екологія, харчування, пологові травми. Тому не всі властивості організму зумовлюються спадковістю. Головною ланкою, яка опосередковує можливі впливи генотипу на становлення психічних особливостей людини, є центральна нервова система. Генетичні фактори, ініціюючи процеси дозрівання окремих утворень головного мозку, забезпечують внутрішні умови для виникнення психічних новоутворень. Центральна нервова система виконує і зворотну функцію – опосередковує вплив середовища на реалізацію генетичної програми розвитку.Генотип ініціює стадії розвитку, зумовлює періодичність виникнення чутливості до певних зовнішніх впливів. Однак неможливо з певністю стверджувати, наскільки конкретний тип поведінки залежить від генетичних чинників, а наскільки від чинників оточення, оскільки індивідуальні відмінності певної характеристики, в тому числі й психологічної, можуть бути спричинені оточенням, генотипом або одночасно ними обома. На ранніх етапах онтогенезу людини передусім формуються загальновидові (універсальні) форми поведінки, розвиток яких забезпечується переважно стійкою частиною гена. Індивідуально-специфічні особливості поведінки розвиваються пізніше в процесі активної взаємодії людини з оточенням. Воно може бути сприятливим для розвитку людини з одним генотипом і менш сприятливим для людей з іншим генотипом. Дитина може одержувати від батьків не тільки генетично зумовлені передумови певних здібностей, а й відповідні для їх інтенсивного розвитку обставини. Свідченням цього є професійні, творчі династії, наприклад музикантів, художників, ремісників, спортсменів, науковців, політиків. Співвідношення між генотипом та оточенням може бути різне. Якщо дитина, успадкувавши певні гени, живе у відповідних умовах для розвитку здібностей та нахилів, то така відповідність між генотипом та оточенням є пасивною. Це виявляється у тих випадках, коли дорослі звертають увагу на розвиток дитини і допомагають їй у цьому. Бувають ситуації, за яких дитина сама активно шукає умови для розвитку своїх задатків (без відома батьків записується у музичну чи спортивну школу). Загалом, значні індивідуальні відмінності в розвитку інтелекту зумовлені співвідношенням генотипу, оточення та активності дитини. Ненормативний психічний розвиток характеризуватимуть відхилення, які виникають за певних умов: біологічних, соціальних або ж власне психологічних. Біологічні умови – генетично і негенетично зумовлені відхилення у роботі фізіологічних систем організму. До негенетичних умов належать: токсикози плода, мозкові інфекції, асфіксія плода, пологові травми, недоношення або переношений плода, хвороби, негативні емоційні стани матері. Вони більше впливають на хлопчиків, які взагалі частіше за дівчаток виявляють ознаки психічної ненормативності. Такою умовою є недоїдання дитини чи незадовільна якість їжі, до чого дуже чутливий мозок у перші роки життя. Наслідком дії негенетичних умов часто є мінімальна мозкова дисфункція – мікроорганічна патологія, яка виявляється у вигляді незначних відхилень у роботі мозку дитини. Ознаки таких умов знаходять у 30-90% соціально дезадаптованих дітей і підлітків. До цих умов належить також алкоголізм батьків, який, до того ж, часто є причиною дефекту. Прикладом може бути алкогольний синдром плода (його показниками у ранньому віці, поряд з мінімальною мозковою дисфункцією, є затримання росту, зменшений розмір черепа, підвищена збудливість, розгальмованість рухів). Діти, в яких його діагностували, але що пізніше не виявляли ознак розумової відсталості (що нерідко трапляється), не досягали високих показників IQ. У дорослому віці вони характеризувалися зниженими здібностями та самоконтролем, меншим темпом реакцій, малопродуктивною пам'яттю, здібностями. До того ж, хворі на алкоголізм створюють несприятливе сімейне оточення, яке позначається навіть на третьому поколінні. Ще згубнішою для розвитку дітей є наркоманія батьків: у цьому разі ознаки ненормативності мають місце практично завжди. Соціальні умови ненормативного психічного розвитку – умови життя дитини, які перешкоджають освоєнню нею культури: неповна сім'я, низька освіта батьків, незадовільні умови життя родини (відсутність житла, вимушене безробіття її членів, брак коштів на необхідне тощо), аморальний спосіб життя батьків, асоціальні сімейні цінності, відсутність сім'ї, несприятливе соціальне оточення. Наприклад, у групі дітей з непатологічними відхиленнями у психічному розвитку такі умови наявні у 50-90% випадків. При цьому безпосередньо негативне значення для психічного розвитку має педагогічна занедбаність – повне або часткове виключення дитини із системи навчально-виховних впливів, нездоровий психологічний клімат у родині, неправильне виховання, неповне виховання та виховання поза сім'єю. Нездоровий психологічний клімат створюють конфлікти між членами сім'ї, а також тривожність, емоційна нестійкість, інтравертованість, ригідність матері, знижена активність, надмірна сенситивність, невпевненість у собі батька. Загалом же матері частіше за батьків спричиняють відхилення у психічному розвитку дітей. Тому непересічне значення має прив'язаність – вибіркове, емоційно насичені стосунки між матір'ю і дитиною. Її відсутність згубно позначається на ставленні дитини до інших людей. Неправильне виховання має вигляд гіпоопіки, емоційного неприйняття, гіперопіки, потурання, жорстокості, завищених вимог. Неповне виховання має місце у неповній сім'ї, де дитина часто не бачить необхідних зразків поведінки дорослого. Однак ще несприятливішим є виховання поза сім'єю – в інтернатному закладі. Тут діє умовне виховання, яке, на відміну від безумовного, материнського, характеризується ставленням до дитини залежно від того, як складаються її стосунки з дорослим. Це одна з причин депривації – незадоволення основних потреб дитини, що накладає специфічний відбиток на її психіку. Зокрема, вже у віці немовляти вона може перебувати в стані госпіталізму – різкого відставання фізичного і психічного розвитку внаслідок розриву зв'язку з матір'ю. Співвідношення соціальних і біологічних умов ненормативного психічного розвитку змінюється залежно від віку дитини: так, у дворічних переважають другі, у шестирічних – перші. Важливо, що коли кількість перших і других надто велика, то діти втричі частіше відстають у психічному розвитку від однолітків, у яких кількість таких умов незначна. Водночас за сприятливих соціальних умов, але коли наявні ще й негативні біологічні, починаючи з шостого року життя, розвиток дитини поступово наближається до вікової норми. Натомість, якщо негативні біологічні умови обтяжені ще й соціальними, розвиток регресує.
5. Психологія пізнавальної діяльності: основні принципи. Поняття чутливості. Відчуття (И.Мюллер, І.Сєченов, І.Павлов, О.Леонтьєв). Пороги чутливості (абсолютний, розрізнення (диференційований). Психофізика відчуттів (Г.Фехнер, константа Вебера-Фехнера). Сенсорна адаптація. Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Відображення реальності в людській свідомості може відбуватися на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання. Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об’єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини – її зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори і відображуються у мозку. Багатоманітність навколишнього світу в певній мірі стає доступною для нас завдяки різноманітності наших відчуттів. Відчуття - це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи. Відчуття, їхня природа, закони формування і зміни вивчаються в спеціальній галузі психології, що називається психофізикою. Вона виникла в другій половині XIX століття, і її назва пов'язана з головним питанням, яке ставиться і вирішується в цій області знань, - з питанням про залежність між відчуттями та фізичними характеристиками стимулів, що впливають на органи відчуттів. Еволюційно відчуття виникли на базі подразнень, які властиві живій матерії, яка вибірково реагує зміною свого внутрішнього стану на біологічно значущі впливи середовища. Елементарна відповідь на подразнення виявляється у найпростіших, одноклітинних живих організмів, які на вплив середовища реагують рухом. Подразнення, або збудливість органів почуттів, є найважливішою передумовою відображення організмом об'єктивних властивостей навколишнього середовища, що і складає суттєвість процесів чуттєвості. Згідно гіпотезі О.М.Леонть'єва, чуттєвість є генетично не що інше, як подразнення по відношенню до такого роду впливу середовища, що співвідносять організм до інших впливів, тобто орієнтують організм в середовищі, виконуючи сигнальну функцію. Завдяки чуттєвості ознаки предметів (запахи, форма, колір), самі по собі байдужі (в тому сенсі, що ними не можна задовольнити органічні потреби), набувають сигнального значення. Чим більш розвинуті органи почуттів, тим більше можливостей відображати вплив зовнішнього середовища. Слід розрізняти подразники, адекватні для даного органу почуттів і не адекватні для нього. Спеціалізація органів відчуттів до відображення того або іншого вигляду енергії, певних властивостей предметів або явищ дійсності - продукт тривалої еволюції, а самі органи почуттів - продукт пристосування до впливів зовнішнього середовища. Адекватне відображення реальності на сенсорно-перцептивному рівні необхідно з еволюційно-історичної точки зору, бо є передумовою виживання. Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Говорячи про аналізатори, слід мати на увазі дві обставини. По-перше, ця назва не цілком точна, бо аналізатор забезпечує не тільки аналіз, але й синтез подразників у відчуття й образи. По-друге, аналіз і синтез можуть відбуватися поза свідомим контролем цих процесів з боку людини. Більшість подразників вона відчуває, переробляє, але не усвідомлює. Відчуття носить рефлекторний характер; фізіологічно його забезпечує аналізаторна система. Аналізатор - нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, котрі прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища організму. Поняття аналізатору ввів І.П.Павлов. Аналізатор складається з трьох частин: 1) периферійний відділ - рецептор, що перетворює певний вид енергії в нервовий процес; 2) аферентні (доцентрові) шляхи, що передають збудження, яке виникло в рецепторі у розташованих вище центрах нервової системи, і еферентні (відцентрові), по яким імпульси з розташованих вище центрів передаються до нижчих рівнів; 3) підкоркові і коркові проективні зони, де відбувається переробка нервових імпульсів з периферійних відділів. До закономірностей відчуттів належать: пороги відчуттів; адаптація; сенсибілізація; взаємодія відчуттів: компенсація; синестезія. Перша з означених закономірностей є психофізичною, тобто стосується відносин між психікою і фізичним світом; інші є психофізіологічними, тобто стосуються взаємодії психіки, і нервової системи людини. Пороги відчуття поділяються на абсолютні та відносні (диференціальні, різнісні); абсолютні пороги бувають верхніми і нижніми. Всі види відчуттів виникають при впливі відповідних подразників. Однак щоб викликати відчуття, необхідно, щоб інтенсивність подразника була достатньою. Перехід від невідчутних стимулів до відчутних відбувається не поступово, а стрибками. Мінімальна чинність подразника, що викликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом відчуттів. Подальше збільшення чинності подразників, що діють на рецептори, викликає або зникнення відчуття, або болюче відчуття (наприклад, гучний звук, яскравість, що засліплює очі). Верхнім абсолютним порогом називається максимальна чинність подразника, при якій ще зберігається адекватне діючому подразнику відчуття. Нижній поріг дає кількісний вираз для відчуттів, що висловлюється зворотною залежністю: чим менше величина порогу, тим вище чуттєвість даного аналізатору. Величина абсолютних порогів змінюється в залежності від різноманітних умов: характеру діяльності і віку людини, функціонального стану аналізатору, чинності і тривалості подразнення тощо. Окрім величини абсолютних порогів, відчуття характеризуються також відносним (диференційним або різнісним) порогом. Це величина, на яку повинен бути змінений висхідний стимул, який вже викликає відчуття, щоб людина помітила, що він дійсно змінився. Для подразників середньої інтенсивності ця величина є постійною. Перейдемо до викладу психофізіологічних закономірностей відчуття. Адаптація, або пристосування органу до тривалого впливу подразнику виражається в зміні чуттєвості - зниженні або підвищенні її. Розрізняють три різновиди цього явища: -Повне зникнення відчуттів в процесі тривалого впливу подразника. Наприклад, чітке зникнення нюху, пов'язане з будь-яким тривало діючим запахом, в той час як чуттєвість до інших запахів зберігається -Притуплення відчуття під впливом чинності сильного подразника. Наприклад, світлова адаптація, зв'язана з зниженням чутливості ока при інтенсивному світловому подразненні, коли з напівтемної кімнати попадаєш в яскраво освітлений простір -Підвищення чуттєвості під впливом чинності слабкого подразника. Наприклад, для зорового аналізатора - це адаптація до темряви, а для слухового аналізатора - адаптація до тиші. Отже, органи відчуттів характеризуються чутливістю, тобто відображають предмет з більшою або з меншою точністю. Чутливість визначається силою мінімального подразника, який викликає відчуття. Подразники меншої сили – підпорогові, а більшої – надпорогові. Ці подразники хоча і впливають на органи відчуттів, але не викликають адекватного відчуття. Для кожного органа відчуттів є свій поріг чутливості. Чим вища чутливість, тим меншої сили подразник необхідний для виникнення відчуття – обернено пропорційна залежність. Сила подразника і інтенсивність відчуттів пов’язані між собою основним законом психофізики (закон Вебера-Фехнера): при зростанні сили подразника у геометричній прогресії, інтенсивність відчуття зростає в арифметичній прогресії (логарифмічна залежність).
6. Феноменологія відчуттів: інтроцептивні, екстероцептивні, пропріоцептивні відчуття. Субсенсорні відчуття. Загальні закономірності відчуттів. Синестезія і сенсибілізація органів відчуттів. Відчуття - це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи. Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Головними ознаками для виділення класів (видів) відчуттів виступають розміщення рецептора, характер рецептора та модальність відчуття. За ознакою розміщення рецептора три основних класи відчуттів: • екстроцептивні, що виникають при впливі зовнішніх подразників на рецептори, розташовані на поверхні тіла; • проприоцептивні (кінестетичні), що відображають рух і відносне положення частин тіла завдяки роботі рецепторів, розташованих в м'язах, сухожиллях і суглобних торбах; • інтероцептивні (органічні), що відображають подразнення рецепторів, розташованих в внутрішніх органах і тканинах тіла, і протікання обмінних процесів в внутрішньому середовищі організму. Загальними закономірностями відчуттів є: якість, просторова локалізація, тривалість, інтенсивність. Якість відчуттів – відмітна ознака сенсорного образу, яка дозволяє відрізняти його від такого ж образу іншої модальності. Так, залежно від природи подразника і відповідної спеціалізації аналізатора зорові відчуття будуть принципово іншими, ніж слухові, нюхові та ін. Якість відчуттів може змінюватись і в межах одного виду. Наприклад, зорові відчуття, своєрідність яких полягає у відображенні світла, розрізняються за насиченістю, інтенсивністю, емоційним тоном тощо. Слухові відчуття, якість котрих визначають фізичні характеристики звукових впливів, мають певну висоту, гучність, тембр. Загалом, якість відчуттів – відображення світу у розмаїтті його властивостей. Просторова локалізація відчуттів – відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Це психофізіологічний парадокс: властивість, дана у відчуттях, належить до предмета, а не до рецептора. Відбувається це завдяки рухам, які відтворюють просторово-часові характеристики подразників. Тобто, як випливає з рефлекторної теорії, рухи будують сенсорний образ властивостей предмета там, де цей предмет дійсно розташований. Тому локалізація, наприклад, дистантних відчуттів вказує місце подразника у просторі, контактних – місце його безпосередньої дії на певну ділянку шкіри. Тобто відчуття мають предметну віднесеність, їх джерело бачиться людині в середовищі (у тому числі і в середовищі її організму), а не в органах чуття. Тривалість відчуттів залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. При цьому відчуття виникають не відразу після початку дії подразника, а через деякий період, який називається латентним. Він залежить, насамперед, від спеціалізації аналізатора. Відмінності в часі пояснюються будовою рецептора та особливостями роботи відповідного аналізатора, зокрема швидкістю проходження збудження аферентними та еферентними нервами. Після припинення дії подразника нервова система, в силу притаманної їй інерційності, протягом певного часу зберігає слід від збудження. Тому відчуття не тільки не виникають, а й так само не зникають раптово. У зоровому аналізаторі це явище виступає у формі послідовного образу, який може бути позитивний або ж негативний. Перший за силою світла та кольоровим тлом відповідає сенсорному образу, другий змінює свої характеристики. Якщо подивитися на засвічену електричну лампочку, а потім заплющити очі, то те відчуття світла, яке матиме місце, є прикладом позитивного послідовного образу. Якщо ж після цього розплющити очі і перевести їх на білу стіну, то можна побачити білу пляму на темному тлі. Це негативний послідовний образ. При кольорових подразниках він формується шляхом переходу основного кольору у додатковий. Послідовні образи супроводжують також роботу інших аналізаторів, але виявляються не так очевидно, як у зоровому. Інтенсивність відчуттів – кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подразника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини. Цей бік відчуттів досліджує психофізика, на підставі даних якої можна кількісно описати закономірності виникнення, розвитку і функціонування відчуттів. Предметом таких досліджень є передусім чутливість – здатність аналізатора певним чином реагувати на появу подразника і зміну його фізичних параметрів. Так були встановлені пороги відчуттів – величини подразників, що викликають або змінюють сенсорний образ певної якості. При цьому мінімальна величина подразника дістала назву нижнього абсолютного, а максимальна, за межами якої подразник втрачає свою якість і стає больовим, – верхнього абсолютного порогу відчуттів. Виявлено також диференціальні пороги, які характеризуються мінімальним приростом величини подразника, супроводжуваним ледь помітним посиленням або послабленням відчуттів. Прикладом нижнього абсолютного порогу буде сила світла, яка починає відчуватися, верхнього – момент осліплення зорового аналізатора дуже яскравим світлом, диференціального – зміна яскравості світла, яка помічається. Абсолютні й диференціальні пороги можуть змінюватись залежно від стану аналізатора, віку людини, особливостей її професійної діяльності. Подразники, які не викликають відчуттів, називають підпороговими (субсенсорні). Проте вони все ж впливають на аналізатор: тією чи іншою мірою змінюють його чутливість. Підпороговими часто бувають подразнення від внутрішніх органів людини на початкових стадіях захворювання. Дитячим лікарям, наприклад, відомі випадки, коли дитина, ще не усвідомлюючи симптомів наступних змін в організмі, починає «лікувати» свою ляльку. Доросла людина у подібних випадках може бачити сновидіння, сюжет яких вказує на захворювання. Сенсибілізація – підвищення чутливості аналізатора під час дії специфічних або неспецифічних подразників. Сенсибілізація найчастіше є прямим наслідком посилення збудливості центральних відділів аналізаторів. Причинами такого посилення можуть бути зміни у роботі залоз внутрішньої секреції (наприклад, у жінок при вагітності), вплив на аналізатор попереднього подразника (наприклад, при дії короткочасного світла на око), стан очікування людиною значущого для неї подразника (наприклад, очікування оператором на появу потрібного сигналу). В усіх цих випадках спостерігається тимчасове зниження нижнього абсолютного порогу відчуттів. Триваліші зміни настають внаслідок систематичних вправ, яких часто потребує певна професійна діяльність. Це відома гострота зору в мисливців, дотику в шліфувальників, висока чутливість нюху і смаку в дегустаторів. Випадком сенсибілізації може бути підвищення чутливості внаслідок компенсації – посилення роботи одного аналізатора за відсутності іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинений слух, у глухих – зір, у сліпоглухонімих – дотик. Сенсибілізація виявляє себе також в результаті дії підпорогових, неспецифічних подразників. Встановлено, наприклад, що залежно від місця подразнення шкіри фокусований ультразвук спричинює дотикові, больові відчуття, відчуття вібрації, тепла, холоду, лоскотання, свербежу. Синестезія – перенесення якості одного відчуття на інше, внаслідок чого до відчуття, специфічного для того чи того аналізатора, додається відчуття, неспецифічне для нього. У невеликої кількості людей синестезія виявляється у вигляді «кольорового слуху», при якому звук, поряд зі слуховими відчуттями, викликає й зорові.
7. Процес сприймання: фізика, фізіологія, психологія. Механізм побудови перцептивного образу. Перцептивні дії: сукцесивні та симультанні. Рівні перцептивної діяльності: знаходження, ідентифікація, розпізнавання. Сприймання - цілісне відображення предметів і явищ при їхньому безпосередньому впливі на органи почуттів. У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивостей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на співвідношення між його якостями. У результаті сприймання виникають образи об'єктів, що сприймаються, - уявлення. Процес сприймання відбувається у взаємозв'язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об'єкт сприймання), мовою (називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяльність). Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан особистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. Емоції постають як мотив, внутрішнє спонукання до пізнання предметів та явищ. У продуктивності сприймання предметів та явищ навколишнього світу важливу роль відіграють активність, дієвість особистості. Вона виявляється вже в рухах органів чуттів, спрямованих на об'єкти, які сприймаються, в їх обмацуванні, обстеженні зором їхніх контурів, окремих частин. В усіх різновидах сприймання моторний компонент сприяє виокремленню предмета з-поміж інших об'єктів. На це звертав увагу ще І. М. Сеченов, вказуючи, що сенсорний і моторний апарати в набутті досвіду об'єднуються в єдину відображувальну систему. Практичні дії - це одна з головних передумов адекватного сприймання предметів і явищ об'єктивної дійсності. Перцептивні дії постають у формі різноманітних рухів: руки, яка обмацує предмет, гортані, що відтворює звук, ока, яке простежує контур предмета, зрештою всього тіла. Саме тіло забезпечує безпосередньо-практичний контакт людини зі світом, і без цього неможливе існування образу. Без рухів тіла образ взагалі не виникає: людина не бачитиме предмета, стабілізованого відносно сітківки її ока. Відчуття, які дає рух, створюють чуттєву тканину образу, насичують образ чуттєвим змістом. Так забезпечується зв'язок образу з реальністю, хоча це й не завжди позначається на його будові. Певною мірою образ навіть незалежний від відчуттів, і це дає змогу розрізняти у разі зорового сприймання зорове поле – потік зорових відчуттів і видимий світ – власне сприймання цілісних предметів. У зв'язку з практикою сприймання, перцептивні дії істотно змінюють свою форму і час. Проте це тривалий процес. Лише у віці 16 тижнів немовлята починають тягнутися рукою до об'єкта. 20-тижневі діти вже доторкуються до об'єкта, виконуючи рухи, які визначаються як «кутово-колове ковзне наближення». До 28 тижнів життя рухи набувають вигляду «колового петлеподібного наближення». Вік 36 тижнів характеризується «злегка коловим плановим наближенням», а вік 52 тижні – «прямим плановим наближенням». Та мине ще багато часу, доки дитина почне обходитися без руки і повноцінно сприйматиме предмет лише за допомогою зору. Відтоді око нібито бере на себе функції руки: обстежує, досліджує. Проте в складних випадках сприймання людина знову звертається до рухів руки: коли бачить новий для себе об'єкт, то прагне доторкнутися до нього, щоб пізнати його властивості. Розгорнуті в часі і просторі перцептивні дії називаються сукцесивними, миттєві – симультанними. Відповідно сукцесивним або ж симультанним буває сприймання. Дорослий сприймає предмети і явища переважно симультанно, а коли ці предмети нові або малознайомі – сукцесивно. Перцептивні дії розрізняють також за функціями. Зокрема, ті з них, які відповідають за пошук об'єкта, установку та коригування позиції аналізатора, є підготовчими, а ті, які забезпечують вимірювання просторових характеристик об'єкта і побудову перцептивного образу, – виконавчими. Уточнюючись, змінюючись, скорочуючись, останні дедалі більше підпорядковуються властивостям об'єкта, відтворюють його істотні характеристики, переводять їх у нову систему координат. Таким є шлях переходу об'єктивних, фізичних характеристик об'єкта в суб'єктивні, психічні. Предмет сприймання зі стану незалежного від суб'єкта існування, переходить у стан самого суб'єкта. Це відбувається за рахунок таких перцептивних дій, як знаходження, розрізнення, ідентифікація і розпізнавання. Фактично це різні рівні перцептивної діяльності. Перші два рівні забезпечують виокремлення предмета серед інших і вимірювання тих його властивостей, що виступають на перший план. Вони дають початкові характеристики перцептивного образу, які згодом конкретизуються та узагальнюються. При цьому процес знаходження і розрізнення – це порівняння створюваного у такий спосіб перцептивного образу з еталонним, тобто досвідом сприймання, який зберігається у пам'яті індивіда. Ідентифікація (лат. identicus – тотожний) – звіряння еталонного образу з образом, що будується, та включення останнього в систему значень, якими володіє індивід. За звичайних умов цей процес відбувається симультанно, а якщо з'являється перешкода, то сукцесивно – шляхом висування та перевірки гіпотез стосовно предмета сприймання. Людина за цих умов начебто губиться: їй потрібно пояснити собі, з яким предметом вона має справу, відповісти на питання: що це? для чого? Така обставина підкреслює суспільно-історичну зумовленість сприймання – індивід має справу з предметами, позначеними діяльністю попередніх поколінь. Тому, коли він не знає, що це за предмети, то шукає значення, які відповідають їм, завдяки цьому вони й усвідомлюються; усвідомленим є й перцептивний образ індивіда. Процес такого усвідомлення пов'язаний з наступним рівнем перцептивної діяльності. Розпізнавання – усвідомлення предмета сприймання шляхом позначення. Фактично, йдеться про сукцесивний або ж симультанний аналіз значень. Адже розпізнавання спирається на цілісні, інформативні, а не поодинокі елементи предмета сприймання. На цьому наголошує і когнітивна психологія, для якої побудова перцептивного образу є звірянням предмета сприймання з образами пам'яті та висновком про ступінь їх відповідності. За її даними, про це свідчить зміна часу сприймання залежно від змісту стимулів. Коли досліджувані натисканням на кнопку секундоміра реагували на появу слів, серед яких траплялися й нецензурні, то на сприймання останніх витрачалося майже вдвічі більше часу, ніж на сприймання слів нейтрального змісту. Після продовження експерименту ця різниця зменшилася, а коли досліджуваних заздалегідь попереджали про характер слів, то на нецензурні вони реагували навіть швидше, ніж на нейтральні. Як і в попередніх випадках, перцептивні дії цього рівня також відбуваються за рахунок рухів. Навіть у симультанному розпізнаванні мають місце мікрорухи в мікроінтервали часу: стабілізація зображення щодо сітківки ока супроводжується зміною чутливості її окремих ділянок. Отже, сприймання – активний процес побудови перцептивного образу за допомогою перцептивних дій. Можна сказати, що сприймання – живий зв'язок людини зі світом.
8. Феноменологія сприймання. Організація сприймання: сприймання форми і нервова система. Фігура і фон. Сприймання руху (стробоскопія), простору, часу, відчуття тіла. Основні детермінанти сприймання глибини. Ілюзії сприймання. Сприймання простору – відображення взаємного розміщення предметів, включаючи їх форму, віддаленість, розмір і напрямок, в якому вони розташовані. Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного. Наприклад, за рахунок м'язових рухів предмет виділяють в навколишньому середовищі, встановлюють його властивості. Бінокулярний зір і відчуття м'язових зусиль від рухів ока забезпечують сприймання предмета у трьох вимірах. Вестибулярний аналізатор сигналізує про зміни положення тіла в просторі і визначає точку відліку, порівняно з якою цей предмет оцінюється. Ці аналізатори функціонують у структурі перцептивних дій, завдяки яким забезпечується сприймання всіх складників простору. Сприймання форми здійснюється внаслідок перцептивних дій, які виявляють інформативні ознаки предмета сприймання, насамперед його контур і організацію елементів. Гештальтпсихологія дослідила принципи такої організації і встановила, що вони можуть спричинити ілюзії сприймання. Це принципи «гарного продовження» (відтинки ліній, які є продовженням одна одної, сприймаються як одна форма), близькості (розміщені поруч елементи сприймаються як частини цілого), схожості (ділянки, зафарбовані схожими кольорами, об'єднуються в одне ціле), замкненості (елементи, що утворюють замкнене ціле, сприймаються як такі, що мають певну форму), «фігури і тла (фон)» (вибір предмета сприймання залежить від особливостей його оточення, розмірів і міри симетричності побудови, ступеня контрастності кольорів), орієнтації (вертикальної чи горизонтальної). Дія цих принципів поширюється не лише на зорове, а й на слухове та дотикове сприймання форми. Сприймання віддаленості в глибину також передбачає дії, які забезпечують тривимірність перцептивного образу. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання. Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'язок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), перекриття (предмет, шо частково приховує інший, здається розміщеним попереду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близько), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс – зміна положення предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі – йому назустріч. При цьому що ближче предмет, то більшою здається швидкість його відносного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного руху. Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку описує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений предмет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється прямо пропорційно розмірові його зображення на сітківці. Проте під дію цього закону не підпадає явище константності сприймання розміру, яке виникає в результаті зіставлення інформації про зоровий кут та про віддаленість предмета від спостерігача. Тим часом, це явище нерідко зумовлює невідповідність зображення предмета на сітківці його реальній величині (права рука, яку піднято до очей, і ліва, витягнута уперед, сприймаються як однакові). Константність сприймання розміру підпорядковується законові Еммерта, за яким між величиною послідовного образу і віддаленістю проекційного екрана, на якому він відбивається, є прямо пропорційна залежність. Сприймання напрямку – відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях. Під час слухового сприймання напрямок задається джерелом звуку, що слугує сигналом повороту голови на певний кут, а також площинами, які проходять через голову. Так, звук, що йде зверху або знизу, локалізується стосовно горизонтальної площини; той, що надходить спереду або ззаду – фронтальної площини; справа або зліва – медіанної. Найточніше напрямок, з якого іде звук, оцінюється, коли джерело розташоване справа або зліва від медіанної площини. В основі цієї закономірності – явище бінаурального паралаксу – зміни характеристик образу звукової хвилі залежно від того, якого вуха вона досягає раніше. Під час зорового сприймання напрямку істотне значення має взаємне розміщення предметів відображення на сітківці ока. Тут є своя система координат. Положення предмета задається в ній вектором, що виходить з точки між очима. Центр, щодо якого визначається місце предмета, розташовується на вертикальній осі повертання голови, в одній горизонтальній площині з центрами очей. Це робота відповідної вродженої і стереотипно діючої функціональної системи. Сприймання часу – відображення тривалості і послідовності явищ дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора. Вважається, що механізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Особливе значення має у цьому випадку послідовність, ритмічність дії стимулів. Зокрема, штучне гальмування рухів людини під час сприймання нею звукових ритмів зумовлює стійкі помилки при їх відтворенні. У середовищі, де немає звукових подразників, оцінка часу спотворюється. Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприймання тривалості і орієнтування в часі.
Орієнтування в часі має місце при великих інтервалах між подіями, які вимірюються днями, тижнями, роками. Це складна форма сприймання часу, що спирається на систему координат з точками відліку: «теперішнє», «минуле», «майбутнє». Важливими елементами цієї системи є зміна дня і ночі, пори року, історичні і пам'ятні події. Це психологічний час, що відбиває особливості життєвого шляху особистості. Значущі події, які трапляються на цьому шляху, надають орієнтуванню в часі виразного суб'єктивного відтінку. Впродовж життя психологічний час змінює свої характеристики та ніби рухається з різною швидкістю і по колу: повільніше в перші і останні вікові періоди життя, швидко – в середні. Сприймання руху – відображення зміни положення предметів в просторі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори. При фіксованому погляді рух відображається за рахунок зміни положення зображення предмета на сітківці; при нефіксованому – внаслідок функціонування окорухової системи. В останньому випадку має значення оточення, серед якого перебуває рухомий предмет: від цього залежить, правильно чи неправильно оцінюється швидкість руху. Погляд на нерухомі об'єкти нерідко породжує ілюзії руху. Вони мають вигляд індукованого, стробоскопічного і автокінетичного руху. Індукований рух виникає під час сприймання непорушного предмета. Наприклад, місяць, що ховається за хмари, часто здається таким, що рухається. В цьому та подібних випадках «рухається» той предмет, який є фігурою щодо тла, створюваного іншим, рухомим, предметом. Стробоскопічний рух виникає при швидкій зміні нерухомих картин, як наприклад у кіно. Подібна ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідовних спалахах джерел світла, розміщених один за одним. Це явище пояснюється невронною взаємодією слідів подразників, що чергуються, а також судженням індивіда про наявність руху. Автокінетичний рух має місце при фіксованому погляді на точку, що світиться в темряві. Людині видається, ніби вона рухається: вбік, уперед або вниз.
9. Основні властивості образу сприймання: предметність, асиміляція, цілісність, аферентний синтез (сторобоскопія). Константність сприймання: розмірів, форми, яскравості. Аперцепція. Позасенсорне сприймання. До основних властивостей сприймання відносять константність, предметність, цілісність, узагальненість, апперцепцію. Чуттєві дані, що виникають в процесі сприймання і наочний образ, що формується при цьому, в той же час набувають предметного значення, тобто відносяться до певного предмету. Предметність сприймання виявляється в тому, що об'єкт сприймається нами саме як відокремлене в просторі і в часу фізичне тіло. Найбільш яскраво дана властивість виявляється в феномені виділення фігури і тла. При цьому вся дійсність, що спостерігається людиною, поділяється на дві нерівні за значущістю частини: одна - предмет - сприймається як конкретне, чітко окреслене, розташоване на передньому плані замкнуте ціле, а друга - тіло - як більш аморфне, невизначене, розташоване позаду предмету і необмежене поле. Досить ефективно цю особливість сприймання використав в своїх роботах митець С. Далі, створюючи картини з подвійним зображенням, коли чергування сприймання фігури і тіла призводить до кардинальних змін змісту картини. Предметність пов'язана не тільки з виділенням предмету з тла як таким, але і з функціональною специфікою сприйнятого, адже кожний предмет має не тільки певні обриси форми, але й специфічне призначення у світі людини. Цілісність сприймання виявляється у незалежності цілісного образу від якості елементів. Будь-який образ цілісний. Під цим розуміється внутрішній органічний взаємозв'язок частин і цілого в образі. При аналізі цілісності сприймання можна виділити два взаїмопов'язаних аспекти: 1) об'єднання різних елементів в ціле; 2) незалежність освіченої цілісності (в певних межах) від якості елементів. Декілька правил групування частин в ціле були вперше сформульовані М. Вертгеймером: • правило подібності: чим більше частини картини схожі одна на одну по будь-якій зорово сприйманій якості, з тим більшою ймовірністю вони будуть сприйматися як розташовані разом. В якості властивостей, що групують може виступати схожість по розміру, формі, по розташуванню частин та інш. В єдину цілісну структуру об'єднуються також елементи з так званою гарною формою, тобто ті, що володіють симетрією або періодичністю; • правила загальної долі: безліч елементів, що рухаються з однаковою швидкістю і по одній траєкторії, сприймаються цілісно - як єдиний об'єкт, що рухається. Це правило можна застосувати і тоді, коли об'єкти нерухомі, але рухається спостерігач; • правило близькості: в будь-якому полі, що містить декілька об'єктів, ті з них, що розміщені найбільш близько один біля одного, візуально можуть сприйматися цілісно, як один об'єкт.
Незалежність цілого від якості елементів, що його складають, виявляється в домінуванні цілісної структури над елементами, що її складають. Виділяють наступні форми такого домінування: • при заміні окремих елементів, але збереженні співвідношення між ними, загальна структура образу залишається незмінною. Як відомо, можна зобразити профіль і штрихами, і пунктиром, і за допомогою інших елементів, зберігаючи портретну схожість; • збереження сприймання структури як цілого при випаданні окремих її частин. Так, для цілісного сприймання людської особи достатньо лише декількох елементів її контуру. Це свідчить про те, що деякі з частин можуть мати пануюче значення при сприйманні інших. І від них переважним чином залежить розпізнавання цілісної структури. Значення структури цілого для сприймання складових його частин проявляється дуже яскраво і наочно в деяких оптико-геометричних ілюзіях. Ще однією важливою характеристикою образу сприймання є його узагальненість. Вона означає віднесеність кожного образу до деякого класу об'єктів, які мають назву. В цьому відображається вплив не тільки мови, але й досвіду даної людини. З розширенням досвіду сприймання, образ, зберігаючи свою індивідуальність і віднесеність до конкретного предмету, відноситься до найбільшої сукупності предметів певної категорії, тобто класифікується. Узагальненість сприймання дозволяє не тільки класифікувати і розпізнавати предмети та явища, але і завбачувати деякі властивості, безпосередньо ті, які не сприймаються. З огляду на те, що об'єкт за окремими своїми якостями віднесений до даного класу, з певною ймовірністю можна очікувати, що він володіє і іншими властивостями, характерними для цього класу. З різноманітного потоку і потоку, що змінює рухи рецепторних апаратів і відповідних відчуттів, суб'єкт виділяє відносно постійну, інваріантну структуру об'єкту, що сприймається. Багатократне сприймання одних і тих самих об'єктів при різних умовах забезпечує інваріантність перцептивного образу відносно цих змінних умов, а також рухів самого рецепторного апарату, отже породжує константність цього образу. Константність - це відносна незалежність образу від умов сприймання, що виявляється в його незмінності: форма, колір, розмір та інші ознаки предметів і явищ сприймаються нами як постійні, незважаючи на те, що сигнали, що надходять від цих предметів в органи відчуттів, безперервно змінюються. Якби ми не мали цієї властивості, то у кожному випадку, коли ми рухались, при кожній зміні відстані до предмету, коли ми хоча б трохи повертали голову або змінювалось освітлення, - практично безперервно мінялися б і всі основні ознаки, за допомогою яких ми дізнаємося про предмет. Людина перестала б сприймати світ постійних явищ, і сприймання не могло б служити засобом пізнання об'єктивної дійсності. Між всіма перерахованими характеристиками сприймання є деяка функціональна схожість. І константність, і предметність, і цілісність, і узагальненість додають образу важливу рису - незалежність в деяких межах від умов сприймання і викривлення. В цьому сенсі константність - це незалежність від фізичних умов сприймання, предметність - від того тла, на якому об'єкт відображається, цілісність - незалежність цілого від викривлення і заміни компонентів, і, нарешті, узагальненість - це незалежність сприймання від таких викривлень та змін, що не виводять об'єкт за межі класу. Іншими словами, узагальненість - це внутрішньокласова константність, цілісність - структурна, а предметність - семантична константність. Особливою властивістю, пов'язаною із суб'єктивною стороною сприймання, виступає апперцепція, яка внутрішньо обумовлює процес сприймання і є джерелом неповної відповідності образів сприймання їхнім об'єктам. Сприймання залежить не тільки від подразнення, але і від самого суб'єкта, який сприймає, в тому сенсі, що в сприйманні завжди в тій або іншій мірі відбиваються особливості особистості, яка сприймає. Згідно філософському тлумаченню цієї властивості І.Кантом, формами трансцендентальної апперцепції виступають простір і час: ми не в змозі сприйняти речі такими, які вони є насправді, бо тільки у просторі і часі ми здатні їх уявляти. Сучасне емпіричне тлумачення апперцепції зводить цю властивість до впливу на процес сприймання минулого досвіду людини, а також її актуальних потреб та настановлень. Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей його особи носить назву апперцепції. Ця залежність виявляється в наступному: • при сприйманні будь-якого предмету або явища активізуються і сліди минулого сприймання. Тому природно, що один і той же предмет може сприйматися і відтворюватися по-різному різними людьми; • зміст сприймання визначається і поставленим перед людиною завданням, і мотивами її діяльності; • зміна змісту сприймання під впливом настанови суб'єкта; • різноманітні емоційні стани, в яких знаходиться суб'єкт в момент сприймання, можуть впливати на його зміст.
10. Система і рівні основних форм відображення: фізичне, фізіологічне, психічне. Допсихічні і психічні форми існування матерії. Підходи до визначення субстрату психіки (пан-, біо-, антропо-, нейропсихізм). Подібно до філософії, основним питанням якої є взаємовідношення матерії і духу, буття і свідомості, психологія, конкретизуючи те саме питання, протягом своєї історії з'ясовує місце психіки у довколишньому, фізичному світі – розв'язує психофізичну (від гр. природа) проблему. Зміст основної проблеми психології не був незмінним. Психологічні дослідження доповнювали його новими даними про сутність та природу психіки, що висвітлювало нові аспекти проблеми. В такий спосіб були виокремлені психофізіологічна – про відношення мозку і психіки, психогностична (від гр. пізнання) проблема – про зв'язок психіки і довколишнього та проблема людини – про місце людини в світі й роль її психіки у взаєминах з ним. Кожну з цих проблем можна співвіднести з певним рівнем життя та відповідним типом активності. Отже, психофізіологічна проблема стосуватиметься головним чином організму з притаманною йому поведінкою як пристосуванням, психогностична – індивіда та його діяльності як освоєння, проблема людини – особистості з її вчинками та прагненнями до самореалізації і творчості. Хоча психіка є функцією мозку, а мозок – матеріальним носієм, органом психіки, детермінантою як психічних, так і фізіологічних явищ є навколишній світ, а точніше – діяльність істоти, що живе у ньому. І перші, і другі є її невід'ємними сторонами, бо у ній виникають, формуються, через неї виявляються. При цьому психічне і фізіологічне – якісно відмінні явища, про що свідчить, наприклад, психофізіологічний парадокс, за яким характеристики відчуттів формулюються не в термінах стану суб'єкта – їх носія, а в термінах властивостей його джерела – об'єкта. На відміну від психічних фізіологічні явища, наприклад висока температура тіла, спричинена порушенням роботи якоїсь системи організму, безпосередньо пов'язані з цією роботою. Хоча вони й породжуються взаємодією організму з середовищем, проте відносяться не до світу, а до організму. Тому характерною ознакою фізіологічних явищ є їх локалізація в одному просторі з органом, що їх породжує. Тим часом орган психіки і його продукт – різно локалізовані явища. До того ж психічне є багаторівневим явищем, яке на рівні організму виконує функцію випереджувального відображення дійсності. Воно виникає на ґрунті фізіологічного, але відноситься до світу, який відображає. Світ наповнює його своїм змістом, змінює його форми та механізми функціонування. Якщо на цьому рівні життя психіка опосередковує біологічні процеси, то на рівні індивіда – соціальні, а на рівні особистості вплетена в процеси творення людиною самої себе. Тому на нижчих рівнях життя зв'язок психічного з фізіологічним є очевидним, тоді як на вищих приховується за активністю та власними закономірностями психіки. Хоча фізіологічне й психічне – різні явища, в історії науки було чимало спроб знайти конкретні механізми переходу від першого до другого. Інтенсивно досліджується в цьому зв'язку людський мозок. За сучасними даними, він має складну будову і є наслідком еволюції нервової системи – сукупності центральних і периферичних утворень, що регулюють і контролюють усі функції організму. Якісно новим етапом її еволюції стала поява у хребетних головного мозку – системи нервових апаратів, які дають змогу виробляти індивідуально мінливу поведінку. Розвиток у ссавців кори головного мозку, апарати якої здатні отримувати, обробляти та зберігати інформацію, що надходить із середовища, зумовив надзвичайну різноманітність форм поведінки. Учені здавна прагнули визначити ділянки мозку, які відповідають за конкретні психічні явища. Фізіологічні дослідження з'ясовують ті процеси організму, які є основою функціонування психіки. Однак вони не дають можливості зрозуміти конкретні шляхи переходу від фізіологічного до психічного і однозначно розв'язати психофізіологічну проблему. Звичайно, можна сподіватися, що поступальний рух науки зробить у цьому напрямку значний крок уперед. Проте слід пам'ятати, що фізіологічне і психічне – різнорідні явища, тому без урахування цієї обставини сам по собі конкретно-науковий підхід до психофізіологічної проблеми навряд чи дасть бажані результати. Більше підстав для розуміння їх реальних взаємовідношень дає рефлекторне вчення І.М.Сєченова, в світлі якого фізіологічне і психічне є ланками однієї і тієї самої рефлекторної (відображальної) діяльності живої істоти, яка здійснюється фізіологічними механізмами і регулюється психікою. У межах цієї активності вони пов'язані між собою, але не прямо, а опосередковано – через рух організму. В процесі рухової активності формується і ускладнюється нервова система, багаторівневе функціонування якої забезпечує життя організму, виникає психіка, яка, спираючись на роботу мозку, своєю функцією відображення зумовлює пристосувальний ефект поведінки. На цьому рівні життя (рівні організму) зв'язок психічного і фізіологічного має функціональний характер: він детермінується поведінкою як ланцюгом рухових актів. Тому мозок слід розглядати як орган не стільки психіки, скільки поведінки (що й наголошує теорія функціональних систем організму), умовою і компонентом якої є психіка. Психіка, опосередковуючи поведінку психічним образом та пов'язуючи організм із середовищем, відноситься не лише до організму, а й передусім до зовнішнього світу, зміст якого несе в собі. На рівні індивіда психіка ускладнюється, набуває нових рис і властивостей. У цьому разі її характеристика не вичерпується аналізом відношення «мозок – психіка». Остання тепер має розглядатись у межах відношення іншого порядку – відношення «буття – свідомість», що є змістом психогностичної проблеми. Проблема розвитку психіки розглядається у двох аспектах: на якому рівні розвитку матерії могла виникнути психіка, у якій первісній формі проявляється психічне або що вважати критерієм психічного. Рівень розвитку матерії. Існує кілька точок зору: Панпсихізм – психікою володіють усі. Антропопсихізм – психіка є тільки у людини. Біопсихізм – психікою володіє вся жива матерія. Нейропсихізм – психіка є в тих, хто має нервову систему. Отже, зародження і розвиток психіки пов'язуються з еволюційними процесами в природі на стадії виникнення живої матерії. Деякі дослідники вбачають коріння психіки в неживій матерії, інші пов'язують появу психіки з виникненням тварин. Спираючись на наукові дані, можна стверджувати, що психіка постала у процесі взаємодії найпростіших живих істот з навколишнім середовищем. Завдяки психіці вдосконалювалася регуляція цього процесу, що забезпечувало виживання й життєдіяльність живих істот. Психіка, таким чином, виникла як необхідний механізм сигналізації, орієнтації, організації поведінки живих істот, що поліпшувало умови їхнього життя. Розвиток психіки здійснювався як доцільний процес і проходив ряд етапів, набуваючи на кожному з них якісно нових ознак.
11. Стадії та рівні розвитку елементарної сенсорної та перцептивної психіки (О.М.Леонтьєв, К.Фабрі): біологічно доцільні реакції (подразливість, чутливість, тропізми, таксиси), інстинкти, научіння, інтелектуальна поведінка. Реконструкція процесу виникнення та становлення психіки ґрунтується і на тій обставині, що у тваринному світі ще й досі існують різні за своєю складністю й давністю походження живі організми. Вони є носіями психіки різного рівня розвитку – від найпростішої, як у амеб, до найскладнішої у світі – психіки людини. Крім того, існують численні археологічні дані, що свідчать про ступінь розвитку мозку та його функцій у тварин і людини у минулому, про характер результатів їхньої поведінки й діяльності. Тому процес філогенезу психіки значною мірою може бути відтворений на підставі як зазначених даних, так і більш або менш вірогідних гіпотез. Розвиток психічних механізмів регуляції поведінки живих істот проходив ряд етапів: чутливість щодо окремих властивостей об'єктів у найпростіших організмів – сприймання цілісних предметів у більш складних живих істот – практичний інтелект вищих тварин – практичний і абстрактний інтелект як основа первісної свідомої психіки у прадавньої людини – свідомість і самосвідомість стародавньої людини – особистість людини до нашої і нашої ери, зокрема епох Відродження, Просвітництва, промислової революції та сучасного соціального і науково-технічного поступу. При переході від попереднього до наступного етапу форми психіки трансформуються у досконаліші психічні системи регуляції поведінки та діяльності живих істот, дедалі ефективніше забезпечуючи їхню життєдіяльність. Виникнення первісної психіки пов'язане з переходом від допсихічних форм регуляції поведінки – так званих тропізмів, або таксисів, найпростіших рослинних і тваринних організмів – до власне психічних, сигнальних форм регуляції тварин. Завдяки тропізмам організм реагує залежно від контакту з середовищем. Так, якщо організм потрапляє у середовище з несприятливими фізичними параметрами, наприклад, дуже високою чи низькою температурою, то він, перегріваючись або переохолоджуючись, намагається відійти у безпечніше місце. Навпаки, потрапляючи в середовище з оптимальним температурним режимом, він залишається там і шукає таке місце, яке б сприяло кращому перебігу обмінних процесів. У наведених прикладах регуляція поведінки здійснюється за допомогою термотропізму. Існують й інші види тропізмів: фототропізм як форма рухової реакції на безпосередню дію світла; хемотропізм – рухова реакція на дію хімічних агентів середовища; топотропізм – рухова реакція на механічну дію середовища тощо. Тропізм, таксис – це засоби рухового реагування найпростіших організмів на фактори, від яких залежить їхнє біологічне існування. До біотичних факторів належать об'єкти харчування, температура, механічні властивості об'єктів тощо. Тропізми утворюють одну з важливих форм подразливості живих істот – до безпосереднього реагування на біотичні подразники, що притаманно більшості одноклітинних рослинних і тваринних організмів. У процесі еволюції виникає інша форма відображення, яка надає організмам значних переваг у виживанні та розвитку. Вона пов'язана з переходом від реакції на безпосередній вплив біотичних подразників до опосередкування цього впливу за допомогою сигналів. З'являється чутливість – здатність реагувати на біотично значущі об'єкти не в процесі безпосереднього контакту з ними, а на відстані – за допомогою сигналів про них, завдяки чому організми можуть уникнути загрози для свого існування або скористатися сприятливими умовами.
Спочатку чутливість регулює найпростіші рухові реакції, на основі яких поступово складаються і фіксуються складні ланцюги дій організму. Закріплюючись при переході від покоління до покоління у генетичному апараті тварин, тобто за законами еволюції, чутливість сприяє здійсненню інстинктивних форм їхньої поведінки. Фізіологічною основою інстинкту є безумовні рефлекси, які передаються спадково. Характерною ознакою інстинкту є його причетність до конкретної ситуації, що приводить у рух весь ланцюг автоматизованих дій тварини. Чутливість притаманна як одноклітинним організмам, наприклад інфузоріям, так і багатоклітинним, наприклад гідроїдним поліпам, медузам. Формується нервова сітка як об'єднання чутливих до сигнальних подразників клітин. Зароджується нервова система. В ній диференціюються аналізатори, тобто органи почуттів, а серед них – рецептори, центральні нервові механізми переробки інформації та ефекторні механізми дії, що слугує основою сенсорної психіки, здатної до відображення окремих якостей. Об'єктивна дійсність виступала для живих істот не тільки через окремі властивості, а й через різноманітні предмети. Тому поступово сформувався новий тип цілісного сигнального, психічного відображення предметів у сукупності їхніх якостей. Виникає так звана перцептивна психіка як здатність тварин до сприймання, перцепції цілісних предметів і до предметного відображення дійсності. Здатність до сприймання різноманітних предметів об'єктивної дійсності стимулювала формування ще складніших ланцюгів інстинктивної поведінки тварин як природжених безумовнорефлекторних актів. На базі інстинктів виникають нові форми поведінки, які значно підсилюють можливості адаптації тварин до середовища упродовж життя одного покоління. Одним із видів набутої окремою особиною популяції форми поведінки є навичка, що формується на основі умовного рефлексу. Сприймання і навички помітно розширюють межі можливостей організму у взаємодії з довкіллям. Вершиною психічного розвитку тварин є практичний інтелект, який дає змогу відображати не лише окремі якості об'єктів, цілісні предмети й предметні ситуації, а й динамічні міжпредметні відношення, що виступають переважно у вигляді наочних образів. Інтелектуальна психіка притаманна так званим вищим тваринам, наприклад вовкам, лисицям, ведмедям, дельфінам, собакам та особливо мавпам. Практичний ситуаційний безпосередній інтелект вищих тварин разом із сенсорною та перцептивною психікою значно розширює можливості ефективної регуляції поведінки. Остання здійснюється завдяки формуванню складних безумовних, умовних, зокрема орієнтовно-дослідницьких, рефлексів і виявляється у вигляді розвинутої системи інстинктів, навичок і практичних інтелектуальних дій. Принципово новий етап у розвитку психіки у філогенезі пов'язаний із змінами в поведінці людиноподібних мавп та прадавніх людей, що відбулися кілька мільйонів років тому. Вони виявлялися передовсім у виготовленні матеріальних знарядь дії на об'єкти середовища. Велику роль при цьому відігравало формування різних форм спільної діяльності членів первісних угруповань прадавніх людей. Важливе значення в організації спільної діяльності мала мовленнєва діяльність, передання досвіду від одного покоління прадавніх людей до іншого. Розвиток людського інтелекту проходить три фази. Перша фаза еволюційного розвитку вищих тварин – научіння та навички. Научіння спирається на індивідуальну пам'ять, завдяки якій фіксуються апробовані ефективні засоби поведінки. Научіння формує індивідуальну пам'ять, стає рушієм її інтенсивного розвитку. Інформаційний та операційний зміст пам'яті, що накопичується в процесі научіння, стає основою для розвитку розумових процесів. Починається друга фаза розвитку інтелекту – період переходу від тварини до людини. Відрив процесів мислення від реальності, поява суто людського абстрактного інтелекту становить зміст третьої фази. Отже, у прадавньої людини, крім практичного інтелекту, формуються такі компоненти абстрактного інтелекту, як мислення й уява, словесна пам'ять та довільна увага, воля, а також дедалі зростаюча система знань, умінь і навичок. Формувалися суспільні засоби фіксації та передання досвіду у вигляді обрядів посвячення, фольклору, навчання тощо. Поступово винаходилися зовнішні матеріальні – зарубкові та письмові – і внутрішні (знакові) засоби фіксації досвіду.
12. Природа людської свідомості. Виникнення та розвиток свідомості. Культурно-історична та діяльнісна теорії (Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв). Змінені стани свідомості. Вищим рівнем психічного відображення, властивого тільки людині як суспільно-історичній істоті, є свідомість. Свідомість – це відображення у психіці людини ідеальних образів дійсності, своєї діяльності, самої себе. Свідомість не слід ототожнювати з психікою. Це не є особливий психічний процес чи їх сукупність, містилище чи ідеальний простір, у якому цей процес проходить. Свідомість – особливе утворення, що сформувалось у ході суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспрямованого психічного відображення. Вона являє собою таку функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекватному, узагальненому, цілеспрямованому активному відображенні, що здійснюється в символічній формі, й творчому перетворенні зовнішнього світу, у зв'язку вражень, що постійно надходять, із попереднім досвідом, у виділенні людиною себе з навколишнього середовища і протиставленні йому як суб'єкт об'єкту. Свідомість полягає в емоційній оцінці дійсності, забезпеченні діяльності цілеполягання – у попередній побудові дій та передбаченні їхніх наслідків, у контролюванні поведінки і керуванні нею, у здатності особистості давати собі раду в оточуючому матеріальному світі, у власному духовному житті. Отже, свідомість – не просто образ дійсності, а особлива форма психічної діяльності, орієнтована на відображення і перетворення дійсності. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості. Однак свідомість не зводиться тільки до знання, не тотожна йому. Свідомість проявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінковому, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Якщо призначення пізнавальної діяльності свідомості – це якомога більш адекватне пізнання об'єкта, то, відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до обставин, що вже існують або передбачаються нею, до власної діяльності та її результатів, до інших людей, до того, що задовольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням і поняттям. Людина усвідомлює не тільки об'єкти, їхні властивості та зв'язки, а й їхню значущість для себе, суспільства, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності.
Свідомість не дана людині від народження. Вона формується не природою, а суспільством. Свідомість – це продукт суспільно-історичного розвитку людства. Як і завдяки чому розвивалася свідомість? Одне з можливих розв'язань цих питань знаходимо в працях О.М.Леонтьєва. Основою якісної зміни в розвитку психіки – переходу до свідомості – є специфічна людська діяльність, праця, що являє собою спільну перетворювальну діяльність, спрямовану на загальну ціль (при відмінності функцій, що виконуються окремими людьми і суттєво відрізняються від будь-яких дій тварин). Складна діяльність вищих тварин, зазначає Леонтьєв, що підпорядкована природним предметним зв'язкам і відношенням, у людини перетворюється на діяльність, підпорядковану суспільним зв'язкам і відносинам. Це має вирішальне значення у зародженні власне людської психіки. Вона є тією безпосередньою причиною, завдяки якій виникає специфічна людська форма відображення дійсності – свідомість людини. У тварин будь-яка діяльність безпосередньо відповідає певній біологічній потребі, вона стимулюється впливами, що мають для тварини безпосередній біологічний смисл. У людини завдяки її участі в спільній діяльності з іншими людьми (в умовах розподілу функцій між ними) те, на що спрямована дія, саме по собі може і не мати прямого біологічного смислу. Кожна окрема дія для людей має сенс тільки завдяки тому місцю, яке вона займає у спільній діяльності відповідно до взаємостосунків, що утворюються між ними під час її виконання. Суспільними є цілі розумової діяльності людини і способи й засоби її інтелектуальної діяльності. Конкретною формою реального усвідомлення людьми об'єктивного світу є мова. Саме тому свідомість, на думку О. М. Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять. Видатний вітчизняний психолог Л. С. Виготський відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії Л. С. Виготський виділяє три основних закони розвитку особистості. Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвитку психологічних функцій. Цей період в онтогенезі відповідає процесові історичного розвитку людської поведінки, вдосконалення існуючих форм і засобів мислення та вироблення нових, що спирається на мову або іншу систему знаків. Другий закон формулюється так: відношення між вищими психологічними функціями були колись реальними відносинами між людьми. Колективні, соціальні форми поведінки у процесі розвитку стають засобом індивідуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості. Вищі психологічні функції виникають із колективних соціальних форм поведінки. Третій закон може бути названий законом переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Психологічна функція в процесі свого розвитку переходить із зовнішньої форми у внутрішню, тобто інтеріоризується, стає індивідуальною формою поведінки. У цьому процесі можна виділити три ступені. Спочатку будь-яка вища форма поведінки опановується дитиною лише з зовнішнього боку. Об'єктивно вона містить у собі всі елементи вищої функції, але для дитини ця функція є чисто натуральним, природним засобом поведінки. Однак люди наповнюють цю натуральну форму поведінки певним соціальним змістом, що пізніше набуває для дитини значення вищої функції. У процесі розвитку дитина починає усвідомлювати будову цієї функції, керувати і регулювати свої внутрішні операції. Тільки тоді, коли функція піднімається на свій вищий, третій, ступінь, вона стає власне функцією особистості. змінені стани свідомості (ЗСС) – особливі стани свідомості, які суттєво відрізняються від її нормального стану. Здатність до змін мають всі форми нормальної свідомості, наприклад чуттєвий образ Я як сукупність звичних для людини відчуттів власного тіла разом з межами тіла і його схемою. Існує багато факторів (психічні захворювання, емоційні перевантаження, фармакологічні засоби та ін.), які змінюють свідомість, і, як наслідок, – багато ЗСС: галюцинації, псевдогалюцинації, дереалізації, деперсоналізації та ін. Явища ЗСС не завжди є проявами психопатології. До психопатологічних їх відносять лише тоді, коли ці стани не контролюються особистістю, є стійкими і не зникають без спеціального терапевтичного впливу. У більшості випадків ЗСС є короткотривалими і зникають із припиненням дії породжуючих їх факторів. На практиці відомі способи свідомого створення ЗСС. (йога, аутогенне тренування та ін.). Набутий в ЗСС інтелектуальний досвід може бути таким унікальним, що здійснює на особистість сильний вплив і змінює її подальше життя. Діапазон емоцій, що переживаються в ЗСС, широкий: від жаху до натхнення і екстазу. Тому їх іноді намагаються використовувати як джерело нових творчих здібностей людини. ЗСС є загадковою і не вивченою сферою психіки людини, а одержані в процесі дослідження факти часто не можна пояснити з позиції існуючих уявлень про людську психіку.
13. Несвідомі психічні процеси: їх фізіологічний та психологічний аналіз. Крім свідомих форм відображення дійсності, для людини характерні й такі, що перебувають немовби за «порогом» свідомості, не досягають належного ступеня інтенсивності або напруженості, щоб звернути на себе увагу. Терміни «несвідоме», «підсвідоме», «неусвідомлене» часто трапляються в науковій і художній літературі, а також у повсякденному житті. Інколи про людину говорять: «Вона зробила це несвідомо»; «Вона не хотіла цього, але так сталося» тощо. Часто ми звертаємо увагу на те, що ті або інші думки виникають у нас в голові мовби «самі по собі», в готовому вигляді, невідомо як і звідки. Явища людської психіки дуже різноманітні. І далеко не всі з них охоплюються сферою свідомості. Психічна діяльність може не перебувати у фокусі свідомості, не досягати рівня свідомості (досвідомий чи передсвідомий стан) або опускатися нижче порога свідомості (підсвідоме). Сукупність психічних явищ, станів і дій, відсутніх у свідомості людини, що лежать поза сферою розуму, непідзвітні їй і принаймні в даний момент не піддаються контролю, належать до несвідомого. Зона максимально ясної свідомості у психічній діяльності порівняно невелика. За нею починається смута просто ясної свідомості, а потім мінімальної свідомості, за якою вже йде неусвідомлене. Останнє виступає то як потяг, то як відчуття, сприймання, уявлення і мислення, то як сомнамбулізм, то як здогадка, інтуїція, то як гіпнотичний стан або сновидіння, стан афекту чи несамовитості. До несвідомих явищ відносять і наслідування, і творче натхнення, що супроводжується раптовим «осяянням» новою ідеєю, яка народжується немовби від якогось поштовху зсередини, і випадки миттєвого вирішення задач, які тривалий час не піддавалися свідомим зусиллям, і мимовільне згадування того, що здавалося назавжди забутим, та ін. Несвідоме не є чимось містичним, його не варто уявляти як ірраціональну, «темну» силу, що затаїлася в глибинах психіки людини. Це цілком нормальна сторона психіки, особливий рівень психічної діяльності. Несвідомі процеси і явища реалізують специфічну функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекватному відображенні людиною дійсності й ефективному регулюванні її стосунків з цією дійсністю, що відбуваються за порогом свідомості. На відміну від свідомості несвідоме не передбачає попередньої уявної побудови дій, проектування їхніх результатів і постановки мети. Кінцевим результатом несвідомого відображення та пізнання є пристосування до дійсності, засноване на неосмисленому врахуванні інформації про властивості та відношення предметів зовнішнього світу. Несвідомі процеси виконують певну охоронну функцію: позбавляють психіку від постійного напруження свідомості. Людина не могла б ані результативно думати, ані розумно діяти, якби всі елементи її життєдіяльності одночасно потребували усвідомлення. Несвідоме як психічне явище характеризується не лише негативно – в розумінні чогось неусвідомленого (прихованого у даний момент, але здатного за певних умов виявитись у свідомості або приреченого назавжди залишатися невиявленим). Воно має позитивну особливість: це специфічне відображення, що має свою структуру, елементи якої пов'язані як між собою, так і з свідомістю та дією, впливаючи на них і відчуваючи їхній вплив на собі. Розглянемо деякі із структурних елементів Несвідомого. Почнемо з відчуттів. Ми відчуваємо те, що впливає на нас. Але далеко не все, що впливає, стає при цьому фактом свідомості. Значна частина наших відчуттів не усвідомлюється нами, залишається підсвідомим. Нескінченна кількість речей, явищ, властивостей і відношень, що існують об'єктивно і постійно потрапляють у поле зору, не усвідомлюється нами. Якби на кожний вплив людина реагувала усвідомлено, вона не впоралася б із цим, оскільки не здатна миттєво переключатися з одного впливу на інший або утримувати у фокусі своєї уваги практично нескінченні подразники. На щастя, ми маємо здатність відключатися від одних впливів і зосереджуватися на інших, зовсім не помічаючи третіх. Діяльність людини у звичайних умовах є свідомою. Разом із тим окремі її елементи здійснюються несвідомо або напівсвідомо, автоматизовано. В житті людини формуються складні звички, вміння і навички, в яких свідомість одночасно і присутня, і відсутня. Будь-яка автоматизована дія має неусвідомлений характер, хоча, зрозуміло, не кожна неусвідомлена дія є автоматизованою. Свідома діяльність людини можлива лише за умови автоматичного здійснення максимальної кількості її елементів. Автоматизація функцій є суттєвою і необхідною особливістю багатьох психічних процесів (мислення, сприймання, мовлення, запам'ятовування та ін.). її порушення може паралізувати нормальний перебіг психічних процесів. Автоматизм відточує і полегшує різні види діяльності, в ряді розумових і практичних дій обслуговує вищі форми свідомої діяльності. Механізми психічної автоматизації позбавляють свідомість від постійного спостереження і непотрібного контролю за кожним фрагментом дії. Несвідоме проявляється і в так званих імпульсивних діях, коли людина не дає собі ради в наслідках своїх учинків. Наші наміри далеко не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як нам би цього хотілося. Іноді, здійснивши той або інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона вчинила саме так. І досить часто саме про такі імпульсивні вчинки, коли їхні наслідки не прогнозувалися усвідомлено, нам і доводиться шкодувати. Несвідоме проявляється в тій інформації, що накопичується протягом усього життя й осідає у пам'яті як досвід. З усієї суми наявних у нас знань у кожний даний момент у центрі свідомості осідає лише невелика їх частка. Про деякі знання, що зберігаються в пам'яті, люди навіть не підозрюють. Проте спеціальні дослідження показали, що в регулюванні поведінки людини значну роль відіграють враження, отримані в ранньому дитинстві і закладені в глибинах несвідомої психіки. Формою прояву несвідомого є й так звана психологічна установка. Цей психічний феномен являє собою цілісний стан людини, який виражає динамічну визначеність її психічного життя, спрямованість особистості на активність у якомусь виді діяльності, загальний нахил до дії, стійку орієнтацію на певні об'єкти, що зберігається доти, доки очікування людини виправдовуються. Проявляється несвідоме і в інших психічних процесах. Навіть мислення людини може протікати на несвідомому рівні. Що ж до уявляння або таких явищ, як інтуїція і творчість, то їх без участі несвідомих компонентів навіть важко собі уявити.
14. Поняття та будова людської діяльності. О.М.Леонтьєв про основні поняття і принципи теорії діяльності. Види та розвиток людської діяльності: спілкування, гра, навчання, праця. Діяльність та психічні процеси. Уміння, навички та звички. Видатний вітчизняний психолог О.М.Леонтьєв визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім продуктом суспільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини. Категорія діяльності є центральною для системно-діяльнісного підходу в психології. Діяльність розглядається тут як одиниця життя, система активних взаємин людини зі світом, що опосередковується і регулюється психікою. Діяльність – багаторівневий процес, що змінює свої характеристики залежно від рівня, на якому функціонує. На рівні індивіда – це активність, що реально пов'язує суб'єкт з об'єктом. Діяльність – зв'язок двох полюсів життя: суб'єкта й об'єкта. Індивід, як правило, є суб'єктом не одного, а певної сукупності видів діяльності. Причому, залежно від співвідношення мотивів, вони бувають однопорядковими або ж, що частіше, підпорядкованими. В останньому випадку один вид діяльності є провідним, тоді як інші відіграють другорядну роль. Так, у першокурсника зі стійкою пізнавальною потребою провідною, очевидно, буде навчальна діяльність, тоді як розваги, заняття спортом, спілкування з друзями тощо матимуть менш істотне значення. Визначальним мотивом тут буде та сфера знань, в якій «знайшла себе» ця потреба. Він же буде й смислоутворювальним: зумовлюватиме особистісний смисл діяльності. Зміна в мотиваційній сфері індивіда – поява нового домінуючого мотиву – не може не позначитись на його житті. Зокрема, на рівні особистості провідна діяльність може набути вигляду «справи життя». У цьому разі вона підпорядкує собі всі інші стосунки суб'єкта зі світом. Окрема діяльність складається з певного ланцюга дій, коли виконання однієї дії спонукає іншу. Наприклад, навчальна діяльність студента передбачає такі дії, як слухання лекцій, вивчення і конспектування літератури, підготовка до семінарських і практичних занять, складання заліків і екзаменів. Більше того, діяльність реально існує лише у вигляді дій, тому що це та сама активність, тільки у першому випадку взята з боку мотиву, а в другому – з боку мети. Проте не будь-яка активність є дією. На відміну від звичних, стереотипних або імпульсивних реакцій, дія, крім того, що вона цілеспрямована, завжди опосередкована – включає в себе певні знання, вміння, навички, здійснюється за якимись зразками, схемами, зіставляється з тими чи тими соціальними нормами. Форми діяльності різноманітні. Спочатку, як у філо-, так і в онтогенезі, вона існує у вигляді зовнішніх процесів, що пов'язують суб'єкт з об'єктом. Однак уже перше знаряддя праці включає людину в стосунки не лише зі світом речей, а й з іншими людьми. Це докорінно змінює діяльність: вона набуває ознак внутрішньої активності, в якій роль знаряддя виконують значення мови. Є підстави вважати, що перехід від зовнішньої до внутрішньої діяльності здійснюється шляхом інтеріоризації, що має у цьому разі поетапний характер. На першому етапі діяльність має вигляд безпосередніх контактів дитини з об'єктами, що її оточують (предметами побуту, іграшками). На другому вона супроводжується голосним мовленням, яке з часом стає розгорнутим. Третій етап – поступовий перехід від зовнішнього мовлення до внутрішнього мовлення «про себе». На заключному етапі з'являється внутрішнє мовлення, яке не контролюється свідомістю й має вигляд «чистої думки» – розумової дії. Не випадково будь-яка внутрішня діяльність, наприклад, розв'язування задач, супроводжується м'язовими рухами артикуляційного апарату, які можна реєструвати за допомогою технічних засобів. Видами діяльності, виділеними за генетичною ознакою, є: гра, учіння, праця. Гра – діяльність, що відбувається в умовних ситуаціях і спрямована на відтворення суспільного досвіду, зафіксованого в продуктах культури. Учіння – діяльність, спрямована на освоєння суспільного досвіду. На відміну від гри, мотив якої полягає у ній самій, учіння ґрунтується на пізнавальних потребах, а його мотиви тією чи іншою мірою пов'язані з процесом практичного і теоретичного освоєння людством дійсності. Результатом учіння є набуття суб'єктом певних знань, умінь, навичок, звичок. Спеціально організоване учіння – це навчання, спрямоване на оволодіння суспільно виробленими способами дій, узагальненими за формою теоретичних знань. Загалом навчальна діяльність – необхідний засіб психічного розвитку, без якого він збіднюється й перешкоджає індивідові вийти за межі буденного життя і піднятися до рівня теоретичного освоєння дійсності. Праця полягає у виробництві суспільно корисних продуктів, представлених у матеріальній або ж ідеальній формі. Це та діяльність, в історичному розвитку якої вдосконалювалася психіка, відбувалося становлення свідомості. В процесі праці образ, що регулює її, отримує своє об'єктивне існування у формі продукту і це збагачує життя суб'єкта, а отже, і його самого. Як і будь-яка інша діяльність, праця реально існує у вигляді зовнішніх і внутрішніх дій, спонукається певними мотивами, має конкретний смисл, спрямовується на досягнення якихось цілей, виконується за допомогою сукупності операцій. Гра, учіння, праця – головні, але не єдині види діяльності, в процесі яких виникає, функціонує, розвивається і виявляє свої особливості психіка. Етапом такого розвитку є особистість. На цьому рівні життя індивід заявляє про себе як про суб'єкта власної діяльності. Суб'єктом не народжуються. Індивід стає суб'єктом своєї діяльності, а в ширшому плані – життя, протягом життєвого шляху, в процесі свого сходження до особистості. Людина не стає суб'єктом уже в утробі матері, вона не може бути «автором» своєї психіки. Психіка – життєве явище, тобто явище, що виникає, закономірно ускладнюється в процесі життя й існує як його осередок, тобто у ньому самому. Відтак, розвиток психіки (філогенез, історіогенез і онтогенез) – це розвиток, спрямований на дедалі більше опосередковування життя. Психіка «йде» за життям, а не «веде» його за собою. На певному етапі ускладнення життя, а саме з переходом останнього до соціальних форм (що надбудовуються над біологічними, водночас видозмінюючи їх) і відповідними видозмінами діяльності як «одиниці» життя, людина отримує можливість певним чином ставитись до своєї психіки – використовувати її як засіб свого життя. Це ознака переходу від одного рівня життя до іншого – від рівня індивіда до рівня особистості. Саме у цьому разі можна говорити про особистість як про суб'єкта діяльності, життя. Психологічні підструктури особистості – темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання й інтереси, навички та звички, моральні риси характеру тощо – виявляють себе в умовах життя особистості. Важливою є думка Леонтьєва про те, що особистість розвивається не в межах задоволення потреб людини, а у творчості, яка не знає меж.
15. Увага, об'єктивація і установка людини. Психологічні теорії уваги: Т.Рібо, Д.У.Узнадзе. Функції та види уваги. Розвиток уваги (концепція Л.С.Виготського). Навколишнє середовище постійно впливає на органи чуття людини, проте не всі подразники вона відображає однаково чітко. Свідомість індивіда не спроможна відобразити все, що робиться навколо нього. Для їх чіткого усвідомлення потрібне виділення окремих предметів і явищ дійсності та послідовне їх відображення. Можливості ясного бачення дорослої людини обмежуються 4-6 об'єктами одночасно. Тому вона завжди спрямована на щось, уважна до одних предметів і явищ навколишнього середовища й неуважна до інших. Функцію уваги можна порівняти з лінзою, яка збирає у фокус сонячні промені й запалює дерево. Так і увага збирає у фокус розумові сили людини й спрямовує їх на розв'язування проблем, що постають перед нею. Саме зосередженість на об'єктах дає змогу поглибити бачення, деталізувати явища та успішно розв'язати проблему. У взаємодії з навколишнім середовищем складається вибіркове відображення свідомістю предметів і явищ, що забезпечується увагою. Вибірковість, яка регулює пізнавальну й продуктивну діяльність, визначається можливостями особи та спрямованістю, метою її діяльності. Механізмами вибірковості уваги служать процеси довільної регуляції діяльності. В здатності довільно спрямовувати й зосереджувати увагу виявляється активність людини. Постановка й постійне уточнення мети діяльності викликають, підтримують, поглиблюють, розподіляють і переключають увагу. Увага – не саме відображення, вона не має свого предмета пізнання. Це не самостійний психічний процес, а швидше його необхідна умова, форма окремої відображувальної й продуктивної діяльності на різних рівнях свідомості. Отже, увага є формою організації психічної діяльності людини, яка полягає в спрямованості й зосередженості свідомості на об'єктах, що забезпечує їх виразне відображення. Увага слугує внутрішньою умовою психічної діяльності, завдяки увазі чуттєве відображення об'єктів зовнішнього світу відбивається у свідомості суб'єкта, а кожний акт цілеспрямованої діяльності доходить до свідомості. Концепції довільної внутрішньої зосередженості свідомості та емоційно-вольової активності, що виявляються в увазі, розроблялися ще в межах інтроспективної психології. Проте вони не пояснювали механізми виникнення і розвитку уваги. На спробу науково обгрунтувати ці механізми вперше натрапляємо в моторній теорії уваги, авторами якої були французький психолог Т. Рібо і російський психолог М.М. Ланге. Ця теорія надає надзвичайно важливого значення зовнішнім виявам уваги, розглядаючи роль рухів не стільки як побічний вияв, скільки як умову виникнення уваги. Рух, зазначали вони, фізіологічно підтримує і посилює акт уваги, налаштовуючи органи чуття на зосередження або відвернення свідомості. Руховий ефект уваги та вміння ним керувати розкриває механізми довільної уваги. Довільно регулюючи рухи, пов'язані з чимось значущим, можна відповідно активізувати й спрямувати увагу. Якщо, підкреслювали прихильники цієї теорії, усунути рухи, то від уваги нічого не залишиться, тобто неможливою стане сама увага. Звичайно, роль рухів у підтриманні уваги безперечна. Проте не можна зводити до них саму увагу. У 20-30-ті роки досить поширеною була теорія уваги Д. М. Узнадзе, пов'язана з поняттям установки. Згідно з цією теорією, увага – особливий стан налаштованості, породжений впливом попереднього досвіду на наступні дії суб'єкта. Наприклад, пояснює автор, якщо потримати в руках однакові за об'ємом, але різні за вагою кульки, то потім суб'єктивно по-різному будуть оцінюватися за вагою інші кульки. Установка, що виникла внаслідок ілюзії, впливатиме на сприймання ваги предмета, що пов'язано з увагою. Вона внутрішньо зумовлює стан уваги людини, що в подальшому впливає на орієнтацію в умовах певної ситуації. Види У.: Мимовільна увага виникає і підтримується незалежно від свідомих намірів індивіда. мимовільна увага є формою зв'язку між потребою та предметом, що їй відповідає. Довільна увага є результатом усвідомлюваної спрямованості індивіда на певний об'єкт, супроводжується переживанням вольового зусилля і цим принципово відрізняється від мимовільної. Післядовільна увага також пов'язана з метою діяльності, але не потребує активного зосередження. Зовнішня увага – мимовільна, довільна чи післядовільна зосередженість індивіда на об'єкті, даному в органах чуттів. Внутрішня увага – зосередженість на уявленнях пам'яті, почуттях, думках, умовах задачі. Властивості У.: 1)Концентрація – ступінь зосередженості індивіда на певному об'єкті. За теорією установки (Д.М.Узнадзе), процес концентрації уваги є актом об'єктивації – виділення об'єкта в умовах, що порушують дію установки яка регулює перебіг попередньої діяльності. Проте предмєтом концентрації уваги є також те, що лежить у царині актуального – цільової установки. 2)Стійкість – властивість, яка визначається часом, упродовж якого об'єкт є предметом діяльності – і внутрішньої, і зовнішньої. 3)Переключення – властивість У., яка виявляється при довільному переході індивіда від однієї дії до іншої. 4)Обсяг – властивість У., що визначається кількістю об'єктів, на яких одночасно зосереджується індивід. 5) Розподіл – властивість У., з якою пов'язана можливість одночасного виконання дій з різними об'єктами. Розвиток У. Мимовільна увага виникає в перші тижні життя. Це безумовно-рефлекторна увага, що викликається подразниками, пов'язаними із задоволенням органічних потреб. Дитина реагує на зовнішні подразники тільки за їх різких змін: при переході від темряви до яскравого світла, зміні температури, раптових сильних звуках. Умовно-рефлекторні зв'язки утворюються на першому році, коли дитина починає реагувати на голос матері. Розвиток уваги посилюється, коли дитина починає сидіти, ходити, говорити, гратися з предметами. Увага стає дедалі більш стійкою і керованою. Велике значення для розвитку довільної уваги в дошкільному віці має гра. В грі виникає потреба домагатися певного результату й координувати свої дії відповідно до завдань, підпорядковувати їх певним правилам, підкорятися вимогам групи. Гра виробляє здатність навмисно зосереджувати увагу на певних предметах, переключати й розподіляти її відповідно до програми діяльності. З розвитком розумових дій виникає внутрішня увага. Подальший розвиток уваги в дітей відбувається в шкільний період. В процесі шкільного навчання роль уваги змінюється залежно від ступеня новизни і складності засвоюваного матеріалу. Добре засвоєний матеріал не вимагає напруження уваги. Зосередженість свідомості потрібна там, де виникають труднощі, і чим вони більші, тим більше напруження уваги необхідне. Звідси подвійна функція уваги: коли робота нова й складна, то вимагається довільна увага, яка б спрямовувала діяльність; коли ж робота засвоєна до автоматизму, то вимагається увага, яка б тільки контролювала правильність процесу виконання завдання.
Щоб активізувати увагу учнів, слід цікаво викладати навчальний матеріал, але потрібна й наполеглива розумова активність учнів. Необхідні різноманітні види й форми роботи, чітка організація уроку, формування інтересу, волі та відповідальності самого учня. Існує точка зору, що увага є ідеальна, скорочена й автоматизована дія контролю, а це створює можливість і необхідність цілеспрямованого її формування як функції психологічного контролю. Він виконує також функцію управління становленням самої увага в процесі навчальної діяльності, виробленням таких її властивостей, як концентрація, розподіл, переключення та стійкість. При ньому необхідно створити такі умови, які б сприяли формуванню уваги: 1) привчити учнів працювати в різних умовах, тренуючи довільну увагу; 2) захоплювати цікавою і важкою працею, формуючи післядовільну увагу; 3) домагатись усвідомлення суспільної значущості діяльності учня; 4) пов'язувати увагу з вимогою дисципліни; 5) розвивати стійкість увага, формувати вольові якості; 6) формувати обсяг і розподіл уваги як певну трудову навичку виконання кількох дій у високому темпі; 7) формувати переключення увага вправами переключення уваги з об'єкта на об'єкт. Треба привчати дітей за жодних обставин не робити щось недбало. Це є запорукою формування в них уважності.
16. Психологія пам'яті. Функції та види пам'яті. Індивідуальні відмінності пам'яті у людей. Теорії та закони пам'яті: асоціативна, гештальттеорія, смислова, психоаналітична, діяльнісна (Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв). Явище ремінісценції, інтерференція. Крива забування (Г.Еббінгауз). Формування та розвиток пам'яті (концепції П.П.Блонського та Л.С.Виготського). Пам'ять – процеси запам'ятовування, збереження, відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда. Завдяки пам'яті індивід у формі знання привласнює досягнення попередніх поколінь, оволодіває продуктами культури. Людська пам'ять, таким чином, є ланкою зв'язку між минулим, теперішнім і майбутнім. В онтогенезі пам'ять забезпечує всі аспекти психічного розвитку індивіда, становлення його як особистості. Залежно від характеру матеріалу, часу його зберігання та ступеня опосередкованості механізмів пам'ять поділяється на види. За змістом пам'ять може бути руховою, емоційною, образною і словесно-логічною. Рухова пам'ять – основа формування практичних навичок ходіння, письма, танцю, їзди на велосипеді, складових професійної діяльності. На руховій пам'яті ґрунтуються всі інші – складніші її види. Емоційна пам'ять надає можливість зберігати емоції та почуття. Завдяки предметності почуттів – віднесеності до ситуації, що їх викликала, змістом емоційної пам'яті є не самі по собі почуття, а емоційно забарвлені події, які відбувалися в минулому. Образна пам'ять – відображення минулого у формі переважно зорових, слухових, нюхових, смакових, дотикових мнемічних образів. Словесно-логічна – специфічно людська пам'ять на думки, висловлювання, закономірності та особливості побудови складного за змістом матеріалу. Залежно від часу зберігання матеріалу пам'ять поділяється на сенсорну, короткочасну і тривалу. Сенсорна пам'ять характеризується дуже коротким (до 2 с) часом збереження матеріалу. Це миттєвий, безпосередній відбиток різної модальності, обсяг якого може бути більшим за обсяг короткочасної пам'яті Короткочасна пам'ять забезпечує оперативне утримування і відтворення матеріалу, що надходить із сенсорної і тривалої пам'яті. Матеріал зберігається у ній до 30 с, часто у вигляді відлуння явища, яке щойно мало місце. Обсяг короткочасної пам'яті обмежений. Тривала пам'ять є головним сховищем людського досвіду. Вона забезпечує довгочасне (від годин до десятиліть) збереження матеріалу часто значного обсягу. Але, зберігаючись, він зазнає впливу процесів запам' ятовування, забування, відтворення. Залежно від ступеня опосередкованості, пам'ять поділяється на мимовільну, перехідну, довільну і метапам'ять. Мимовільна пам'ять – мимовільне запам'ятовування має місце за відсутності усвідомлюваного прагнення запам'ятати певний матеріал. Перехідна (зовнішньо опосередкована) пам'ять характеризується використанням дитиною зовнішніх засобів для керування своїми уявленнями. Довільна пам'ять – сукупність мнемічних дій, що їх виконує дорослий за допомогою мнемічних операцій. Головними серед таких є: прилучення матеріалу до системи досвіду індивіда, пошук і визначення способу організації матеріалу для його наступного відтворення. Асоціативна теорія – виразник асоціанізму, напрямку, який виник ще на філософському етапі історії психології (Арістотель). Пояснювальним принципом для нього стало поняття асоціації – зв'язку між психічними явищами. Стосовно пам'яті такі зв'язки встановлюються між окремими частинами матеріалу, що запам'ятовується чи відтворюється. Було встановлено такі закономірності утворення асоціацій, як схожість (матеріал запам'ятовується і відтворюється завдяки зв'язку з матеріалом подібного змісту), суміжність (матеріал запам'ятовується і відтворюється шляхом поєднання з попереднім матеріалом), контраст (матеріалом пам'яті стає те, що відрізняється від матеріалу, який зберігається). Ґештальтпсихологічна теорія долає останній недолік і засвідчує, що не лише сприймання, а й пам'ять значною мірою визначається будовою її предмета. Відомо, наприклад, що безглуздий, погано структурований матеріал запам'ятовується дуже важко, натомість добре організований – легко, практично без повторень. Цікаво, що навіть тоді, коли матеріал об'єктивно не має чіткої структури, він нерідко розчленовується або об'єднується індивідом шляхом ритмізації, симетризації тощо. Діяльнісна теорія виходить з аналізу особливостей взаємодії індивіда з предметом пам'яті. З її позицій, закономірності пам'яті визначаються не тільки зв'язком між елементами матеріалу, його організацією чи процесами закріплення і обробки, а, головним чином, тим, що робить індивід з цим матеріалом і яке місце він посідає в структурі його діяльності. Концепція діяльнісного підходу до вивчення процесів пам'яті дістала розвиток у культурно-історичній теорії походження вищих психічних функцій. У цьому контексті більш ґрунтовне пояснення дістали уявлення про пам'ять, яка спирається на свідомо поставлену мету і використання суспільно вироблених знакових засобів.
Фізіологічні теорії механізмів пам'яті пов'язані з ученням І. П. Павлова про утворення тимчасових нервових зв'язків. Акт утворення зв'язку між новим і вже закріпленим змістом являє собою фізіологічний механізм запам'ятовування. Завдяки пластичності кори нервове збудження в мозку, викликане дією подразника, зберігається у вигляді слідів. Сліди мають свої біохімічні основи. Необхідно, щоб подразнення аналізатора були пов'язані із задоволенням потреб, досягненням мети. Пам'ять людини грунтується на взаємодії першосигнальних і другосигнальних зв'язків, тому домінуючого значення набувають смислові причинно-наслідкові асоціації. Завдяки мові процеси пам'яті мають довільний характер. Довільне відтворення передбачає специфічну – репродуктивну мнемічну спрямованість – активність, яка забезпечує цілеспрямований пошук потрібного матеріалу. Як правило, така спрямованість дає кращі результати, коли відтворення не дуже відстає у часі від запам'ятовування. В деяких випадках спостерігається ефект ремінісценції – повніше і точніше відтворення матеріалу порівняно з його станом після запам'ятовування Найчастіше це буває у дошкільному та молодшому шкільному віці, коли час збереження матеріалу – необхідна умова його відтворення. Ремінісценція виявляється, як правило, під час роботи з великим обсягом логічно побудованого матеріалу, який ще й викликає в індивіда певні емоції. Пригадування – довільне відтворення, пов'язане з активним пошуком, відновленням і добуванням з тривалої пам'яті матеріалу, який потрібен індивідові. Він потребує і застосування вольових зусиль. Згадування – відтворення індивідом емоційно забарвлених образів свого життєвого шляху. Цей процес може проходити мимовільно, і тоді мнемічні образи виникають на ґрунті асоціацій. Забування – процес пам'яті, який призводить до втрати чіткості і зменшення обсягу закріпленого у тривалій пам'яті матеріалу, а інколи й неможливості відтворити його. Забувається насамперед те, що не відіграє особливої ролі в житті, що не набуло сенсу або втратило його. Одним з механізмів забування є витіснення в несвідоме неприємного матеріалу (З.Фрейд). Темп забування залежить від обсягу матеріалу, його змісту, схожості з уже відомим матеріалом, і, головне, – часу збереження (крива Еббінгауза). Інтерференція – погіршення запам’ятовування в результаті дії (накладання) іншого матеріалу, з яким оперує суб’єкт. Розвиток пам'яті залежить від того, як забезпечується управління цим процесом. Педагоги мають створювати умови, що прискорюють навчання, дають можливість краще засвоїти і зберегти в пам'яті знання. Особистість тільки тоді матиме вагомі успіхи, коли буде достатньо наполегливо докладати зусиль до запам'ятовування необхідного якнайбільше. Пам'ять погіршується від неповного її використання. Розвиток пам'яті насамперед залежить від зацікавленого включення особистості в продуктивну діяльність, зокрема навчальну, спрямовану на самостійне пізнання світу або досягнення нових результатів діяльності. Чим вагоміші мотиви супроводжують діяльність, тим успішніші результати запам'ятовування. Виховання пам'яті нерозривно пов'язане з вихованням самої особистості.
17. Природа та види мислення. Аналогічні і символічні представлення. Логічні операції мислення. Мислительний процес та індуктивні і дедуктивні судження. Особливості творчого мислення. Поняття інтелекту. Мислення – активний процес узагальненого вiдображення об'єктивної дiйсностi, що пов'язаний з розв'язанням безмежної кiлькостi задач. У своїх розвинених формах мислення – це внутрішня діяльність, яка опосередковується мовленням і здійснюється за допомогою певних дій та операцій. Онтогенез (розвиток упродовж життя окремої особи) мислення – це перехід від наочно-дійового через наочно-образне до словесно-логічного мислення. Йдеться про види мислення, виділені за генетичною ознакою. Наочно-дійове мислення – розв'язування задач, поданих у наочній формі, шляхом практичних дій. Наочно-образне {образне, просторове) мислення – розв'язування задач шляхом ідеального перетворення їх умов. Абстрагування від наочно даного стає можливим у процесі оволодіння дитиною поняттям, що знаменує перехід до якісно нового виду мислення. Формою наочно-образного мислення є також візуальне мислення – розв'язання задач шляхом активного оперування зоровими образами об'єктів. Словесно-логічне мислення – провідний засіб теоретичного освоєння дійсності, що інтенсивно формується під час оволодіння дітьми науковими поняттями в процесі навчання. Воно має вигляд міркування і здійснюється шляхом таких мислительних дій, як аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, порівняння. Якщо за основу класифікації взяти характер задач, то мислення можна поділити на теоретичне, практичне або ж творче. Теоретичне мислення можна вважати різновидом словесно-логічного. Це засіб цілеспрямованого теоретичного освоєння дійсності, відтворення її у поняттях. Поширеною його формою є дискурсивне мислення – розгорнуте в часі міркування за допомогою умовиводів – способів логічного зв'язку суджень. Теоретичне мислення спрямоване, як правило, на побудову узагальненого і значною мірою усвідомленого образу світу. Практичне мислення генетично пов'язане з наочно-дійовим, але за механізмами функціонування нагадує теоретичне, тобто також може бути як дискурсивним, так і інтуїтивним. Проте, на відміну від теоретичного, воно є засобом розв'язання конкретних задач і передбачає внесення якихось змін у дійсність. Потім, якщо теоретичне мислення абстрагується від чуттєвих даних, то практичне, навпаки, базується на них. Цей вид мислення визначає успішність багатьох видів професійної діяльності, наприклад педагогічної. До того ж, практичне мислення часто розгортається в умовах дефіциту часу, що підкреслює його значущість. Творче (продуктивне) мислення може бути наочно-образним або словесно-логічним, дискурсивним або інтуїтивним, теоретичним або практичним. Це головне знаряддя творчості, спосіб розв'язання оригінальних і складних задач. Зрештою, це мислення, продуктом якого є принципово новий або вдосконалений образ того чи того аспекту дійсності. Як і процес мислення взагалі, воно проходить такі етапи: створення образу, що відповідає умовам завдання; операції аналізу, синтезу і, передусім, узагальнення; знаходження принципу розв'язування; одержання результату. Проте у цьому разі зміст кожного етапу відзначається особливою складністю. Крім того, цей вид мислення ґрунтується на високій інтелектуальній активності та ставленні до творчості як до цінності. Мислительні дії і операції – структурні одиниці мислення, але з різним ступенем автоматизованості: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, порівняння. Аналіз – розчленування об'єкта мислення як цілого на частини за допомогою зовнішніх або внутрішніх дій чи операцій. Синтез – практичне або теоретичне об'єднання виділених у процесі аналізу частин у нове ціле. Абстрагування – виділення одних властивостей об'єкта мислення серед інших. Узагальнення – об'єднання важливих властивостей об'єкта мислення, отриманих у результаті аналізу, синтезу, абстрагування. Порівняння – мислительна операція, що дає змогу встановити подібні і відмітні ознаки аналізованих об'єктів. Поняття постає однією із форм уявного узагальнення. Судження - це висловлювання, яке містить певну думку. Умовивід являє собою серію логічно зв'язаних висловлювань, з яких виводиться нове знання. Визначення понять розглядається як система суджень про деякий клас предметів (явищ), яка виділяє найбільш загальні їх ознаки. Індукція і дедукція -це способи вироблення умовиводів, які відображають направленість думки від часткового до загального або навпаки. Індукція передбачає вивід часткового судження із загального, а дедукція - вивід загального судження із часткових. Доказом особистісної зумовленості мислення та інтелекту є поняття інтелектуальної активності особистості. Йдеться про активність особистості в пошуку, постановці й розв'язуванні інтелектуальних задач. Інтелектуальні властивості особистості: Швид-кість мисленнєвих процесів – дуже важлива властивість тоді, коли мислення включене в конкретну практичну діяльність, яка вимагає невідкладного прийняття нестандартних рішень, часом у складних, екстремальних умовах. При цьому швидко може протікати як згорнутий, інтуїтивний мисленнєвий процес, переважно неусвідомлений, так і процес логічного мислення з повним усвідомленням, рефлексивним аналізом усіх етапів. Саме швидкість мисленнєвих процесів є основним моментом, який вимірюється в так званих тестах інтелекту (Г.Ю.Айзенк), коли потрібно якнайшвидше дати правильну відповідь на поставлене в задачі запитання. Глибина мислення – властивість, що сприяє аналізові, порівнянню, знаходженню суттєвих зв'язків. У конкретно-психологічному плані вона означає здатність ураховувати всі відомі й необхідні дані, запропоновані в умовах задачі, і зв'язки між ними. Широта мислення виявляється в залученні до розв'язування задачі необхідних засобів і знань, не даних безпосередньо в умовах задачі, а взятих з інших сфер знань, наук тощо. Широта мислення є особливо важливою при розв'язуванні так званих відкритих задач, коли для постановки задачі в межах «розмитої умови» потрібно залучити певні знання й засоби. Стратегічність мислення – це поняття, пов'язане з терміном «стратегія», що передбачає вибір адекватних способів розв'язування задачі та відповідних розумових дій. Імпульсивність–обережність мислення, більшості людей властива обережність у мисленні, для них досить складно приймати ризиковані рішення. Однак у творчому мисленні інколи без ризику не обійтися, бо нове завжди є певною мірою ризикованим і незвичайним. Самостійність (дивергентність, нешаблонність) мислення – це досить важлива риса творчого продуктивного мислення, що сприяє виникненню оригінальних задумів і нових підходів у різних сферах мистецтва, науки й техніки. Рефлексію (здатність до рефлексивного аналізу ситуацій) звичайно визначають як самосвідомість особистості в проблемній ситуації, яка виражається в усвідомленні, аналізі та корекції не тільки власних дій, а й їхньої бази, дій супротивника (якщо має місце ігрова або аналогічна ситуація), передбаченні та прогнозуванні тощо. Специфічне поєднання різних властивостей розуму, їх стійкий вияв у процесі розв'язування різних задач характеризують стиль інтелектуальної діяльності, той самий «єдиний інтелект» особистості, за допомогою якого людина не тільки пізнає, а й перетворює навколишній світ, активно впливає на нього, будує стратегію свого життя і реалізує її упродовж багатьох років. Найвищим рівнем розвитку інтелекту є така його структура, яка забезпечує творче перетворення дійсності, творчість у її різноманітних видах і виявах.
18. Теорії мислення в психології: логічна теорія (С.Л.Рубінштейн), діяльнісна теорія (О.М.Леонтьєв, П.Я.Гальперін). Розвиток мислення. Концепція дитячого інтелекту (за Ж.Піаже), теорія поетапного формування розумових дій (П.Я.Гальперін). Дослідження формування понять (концепція Л.С.Виготського). С.Л. Рубінштейн в системі поглядів на мислення використав підхід, до мислення як до діалогу двох логік – логіки абстрагування і логіки конкретизації й дав можливість задовільно пояснити як логіку рубінштейнівського “вичерпування”, так і механізм “аналізу через синтез”. Згідно з ним, концепція “включення НЕВІДОМОГО у все нові і нові зв’язки з ВІДОМИМ, завдяки чому воно виступає у все нових і нових якостях” і в результаті чого перетворюється в ВІДОМЕ – це одна сторона мислення. Іншою його стороною є те, що одночасно це “включення” відкриває такі нові якості того, що щойно оцінювалося як ВІДОМЕ, що воно фактично предстає НЕВІДОМИМ. Таку взаємовиключаючу єдність ВІДОМОГО і НЕВІДОМОГО Рубінштейн назвав “процесом прогнозування” механізм реалізації якого отримав назву “аналіз через синтез”. Діяльнісна теорія (О.М.Леонтьєв, П.Я.Гальперін) виходить з аналізу особливостей взаємодії індивіда з предметом пам'яті. З її позицій, закономірності пам'яті визначаються не тільки зв'язком між елементами матеріалу, його організацією чи процесами закріплення і обробки, а, головним чином, тим, що робить індивід з цим матеріалом і яке місце він посідає в структурі його діяльності. Виходячи з пізнавальної потреби і практично діючи з предметами довкілля, дитина виявляє їх нові властивості, встановлює невідомі раніше відношення між ними, тобто мислить, діючи. Її мовлення виконує при цьому комунікативну функцію і лише супроводжує дію. Дитина оперує образами предметів, здійснює безпосередньо практичний аналіз і синтез, втілюючи результати такого наочно-дійового мислення у грі, малюванні, конструюванні. При цьому вона засвоює і поглиблює зміст значень слів, що збагачує її діяльність і відкриває нові властивості довколишнього вже без прямого контакту з ним – засвоюючи знання. Розвиток мислительних операцій забезпечує формування дедуктивного мислення – вміння узгоджувати свої судження, уникати у них суперечностей. Спочатку дитина, навіть оперуючи загальними положеннями, не може їх належно обґрунтувати або висловлює випадкові обґрунтування, поступово набуваючи вміння робити правильні висновки.
У дослідженнях П. Я. Гальперіна розроблена теорія поетапного формування розумових дій, яка базується на закономірностях процесу інтеріоризації, тобто переходу від зовнішніх матеріалізованих до внутрішніх психічних дій. У цій теорії дії розглядаються у своїх певних характеристиках, таких як форма дії (матеріальна, зовнішньомовна і розумова), ступінь узагальненості, міра розгорнутості дії, міра засвоєння дії (ступінь її автоматизованості та швидкість виконання). У дії виділяються такі функціональні складові, як орієнтовна, виконавча, контрольна. Найбільше уваги надається орієнтовній основі дії, що характеризується формою, мірою узагальнення, рівнем засвоєння, а також повнотою відображення в ній умов, необхідних для успішного виконання дії, і тим, як (самостійно чи несамостійно) виконує її учень. Теорія П. Я. Гальперіна виділяє в процесі засвоєння розумових дій п'ять етапів. На першому етапі учні отримують необхідні пояснення мети дії, їм показують, на що слід орієнтуватися при виконанні дії та як її треба виконувати. Це етап попереднього ознайомлення з дією. На другому етапі учні виконують дію у зовнішній, матеріальній, розгорнутій формі. На третьому етапі елементи дії представляються і виконуються у формі зовнішньої – усної або письмової – мови. Дія зазнає узагальнення, скорочення. Четвертий етап – це етап «зовнішньої мови про себе», коли дія виконується у формі внутрішнього проговорювання і змінюється за параметрами узагальнення і згорнутості. Остаточне становлення дії відбувається на п'ятому, розумовому, етапі, реалізуючись у формі внутрішньої мови, при цьому максимально скорочуючись, автоматизуючись. Послідовність етапів може мати більш скорочений і згорнутий вигляд. Деякі етапи виконуються зразу ж у розумовій фюрмі. Однак коли виникає необхідність у формуванні принципово нових дій, треба спиратися на повну схему етапів відпрацювання розумових дій, умінь, навичок тощо. Необхідність підпорядковувати навчання законам розвитку дитини обґрунтував у своїх дослідженнях швейцарський психолог Жак Піаже, стверджуючи, що у процесі соціологізації дитини відбувається виникнення і розвиток структур операцій інтелекту. Навчання може прискорити або уповільнити процес розумового дозрівання, але суттєво не впливає на нього. Поки у дитини недозріло логічне оперативне мислення, безглуздо навчати її вмінню міркувати. На думку Ж. Піаже, синкретизм є основною якістю дитячого мислення, що характеризує його доаналітичний ступінь. Дитина мислить схемами, злитими (нерозчленованими) ситуаціями відповідно до образу, який у неї зберігається на основі сприймання, без його аналізу. Подоланню синкретичності образів сприяє правильно організоване навчання. Злитість образів особливо помітно проявляється у сприйманні дітьми малознайомого змісту. Наприклад, вони неправильно розуміють синкретично образні літературні вислови, складні метафори, алегорії: «І веселий, і крилатий ходить вітер над землею. Це потужний вентилятор б'є в обличчя струминою». Прослухавши це, 5-річні діти запитують: «Чому він б'є?», «Кого він побив?», «А де у вітру ніжка?», «Де він ходить?», «Вітер сміється?», «Чому він веселий?». Такі запитання і зауваження дітей свідчать, що слово виражає конкретний образ одиничного предмета, якого воно стосується. Цей образ злитий, нерозчленований (проаналізований), тому використовується цілісно (якщо «ходить», повинен мати ноги, якщо «веселий» – сміється). Уперше образ розпадається не через виокремлення істотної або характерної ознаки предмета чи явища, а ознаки, що отримала в досвіді дитини найсильніше підкріплення. Тому, не вміючи абстрагувати ідею з чуттєво збереженим образом, дитина не розуміє поетичних образів. На думку Л. Виготського, синкретизм має велике значення у розвитку дитячого мислення, оскільки синкретичні зв'язки є основою виокремлення зв'язків, які перевіряються практикою і відображають дійсність. Для використання слова як самостійного засобу мислення, який забезпечує розв'язання розумових завдань без використання образів, дитина повинна засвоїти вироблені людством поняття (концепція Л.С.Виготського). Поняття – знання про загальні, суттєві і закріплені у словах ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності. Об'єднані у струнку систему поняття допомагають виводити з одного знання інше, тобто розв'язувати мислительні завдання без використання предметів або образів. До того часу, доки мислення дитини є наочно-образним, слова для неї виражають уявлення про предмети, властивості, відношення, які вони позначають. Слова-уявлення дитини і слова-поняття дорослого істотно відрізняються. Уявлення жвавіше і яскравіше відображають дійсність, ніж поняття, але не такі чіткі, визначені і систематизовані як вони, не можуть стихійно перетворитися на поняття, але їх можна використати при формуванні понять, які діти засвоюють у процесі вивчення основ наук. Систематичне оволодіння поняттями починається у процесі шкільного навчання. Однак за відповідно організованого навчання деякі поняття можуть бути засвоєні і старшими дошкільниками. Для цього необхідно насамперед організувати особливі зовнішні орієнтувальні дії дітей з матеріалом, який вони вивчають. При цьому малюки, як правило, повинні за допомогою власних дій виокремити у предметах або їх співвідношеннях суттєві ознаки, які мають увійти у зміст поняття. Далі формування понять відбувається при переході від зовнішніх орієнтувальних дій до дій в умі. Для цього зовнішні засоби замінюють словесним позначенням. При утворенні абстрактних понять і зовнішні орієнтувальні дії, і процес інтеріоризації є іншими, ніж при оволодінні наочно-образним мисленням.
19. Визначення та види уяви. Функції уяви, її розвиток. Уява та типи творчого мислення. Уява та органічні процеси. Уява – процес створення індивідом наочних образів, внутрішня активність, за допомогою якої він здійснює випереджувальне відображення дійсності, розширює виднокруг свого життя. Уява виникає на ґрунті потреби в передбаченні результатів дії. Можливості задоволення такої потреби приховані в пам'яті. Саме уявлення пам'яті, які в образній формі закріплюють досвід взаємин людини з природою, створюють підстави для відображення очікуваного. Дошкільний вік – сенситивний період бурхливого розвитку уяви. Дослідження показують, що з віком розвиток уяви уповільнюється, поступається розвиткові мислення. Про це свідчить закон (ефект) Рібо, за яким перша стадія розвитку уяви починається з трьох років життя дитини і охоплює дошкільний, підлітковий вік, юність. У цей час уява не залежить від мислення, але у зв'язку з формуванням останнього між ними виникають антагоністичні стосунки. Наступна стадія характерна послабленням ролі уяви і посиленням здатності міркувати. На третій стадії уява підпорядковується мисленню, тому у більшості людей вона занепадає і лише у деяких підноситься над мисленням, стаючи справді творчою силою. Уява виникає на ґрунті потреб індивіда і тому щільно пов'язана з емоціями. Особистість використовує уяву як засіб творчості. Це творча уява, що має свої процесуальні характеристики, спільні і для літературної, і для художньої, і для технічної, і для наукової творчості. Уява поділяється на види залежно від способів утворення нових образів. Відтак вона може бути пасивною та активною. Пасивна уява – мимовільне або довільне створення образів, не призначених для втілення в дійсність. До цього виду уяви належать сновидіння, фантазування та ілюзії. Сновидіння – певним чином організована система образів, що мимовільно виникають під час сну – стану, протилежного неспанню, ознакою якого є відключеність організму від зовнішніх впливів. Фантазування – довільне оперування образами уяви, що має задовольнити потребу, на шляху реального задоволення якої є перешкоди. Тому фантазування є ілюзорним засобом задоволення потреби, створенням образів, що усвідомлюються як приємні, але нездійсненні. Ілюзії уяви мають місце у сприйманні об'єктів зі спотворенням окремих їхніх властивостей. Причому ілюзорний образ ототожнюється з об'єктом сприймання і розцінюється як реально існуючий. Інколи ілюзії уяви виникають водночас у всіх членів спільноти під впливом таких характеристик спілкування, як зараження та навіювання. Активна уява – процес довільного створення індивідом наочних образів. Він має відтворювальний і творчий характер. Відтворювальна (репродуктивна) уява обслуговує сприймання та відтворення об'єктів, які потребують представлення у формі наочних образів. Творча (продуктивна) уява – це створення нових наочних образів, які можуть бути втілені в оригінальних і суспільно цінних продуктах. Зразком творчої уяви є мрія – внутрішня діяльність, що полягає у створенні образу бажаного майбутнього. Творча уява може бути художньою і науковою. ПРОЦЕС УЯВИ. У ході пізнавальної діяльності уява взаємодіє зі сприйманням, пам'яттю, мисленням. Під час сприймання вона доповнює елементи об'єктів, яких бракує, привносить у пам'ять зміни з боку можливого майбутнього, разом з мисленням виходить за межі наявного і відкриває шлях до майбутнього. При цьому уява чи не найтісніше пов'язана з наочно-образним мисленням, яке також передбачає відтворення образу певної ситуації. На відміну від мислення, завжди спрямованого на встановлення реально існуючих, але ще непізнаних, зв'язків, уява створює те нове, якого насправді немає, а інколи й не може бути взагалі. Роль уяви зростає, коли особистість звертається до неї як до свого «інструмента» і використовує її як засіб творчості. Вона є засобом формування ідеального мотиву, необхідного для подолання, здавалося б, непереборних труднощів. Участь уяви у виконавчих механізмах діяльності свідчить про те, що вона не зводиться лише до усвідомлюваних процесів. Це також неусвідомлювані образні узагальнення, які доповнюють логічні побудови мислення. Часто підсвідомою буває й аналогія – порівняння на ґрунті подібності. Агглютинація – об'єднання в створюваному образі властивостей і елементів образів інших предметів. Залежно від кількості і якості синтезованих таким способом елементів виникають образи різного ступеня складності і новизни. Саме внаслідок агглютинування об'єкт включається у нову ситуацію, що змінює його риси, «одухот-ворюється» неживе, живому приписуються ознаки, притаманні неживому. За допомогою подібних прийомів створюються казкові образи: дракони, русалки, крилаті бики, а також реальні машини та механізми: танк-амфібія, що поєднує в собі властивості танка і човна; аеросани тощо. Гіперболізація (перебільшення) – збільшення або зменшення даного в образі реального об'єкта, кількісна зміна його частин. Цей спосіб використовувався для створення образів богатирів, дракона з сімома головами, багаторуких богинь в індійській міфології, Гулівера. Гіперболізацію люди нерідко використовують у спілкуванні, довільно або мимовільно спотворюючи форму та зміст подій, напевно, для рельєфнішого їх виділення на тлі інших. Загострення – уявне підкреслення якихось властивостей реального об'єкта, внаслідок якого образ набуває особливої виразності. Цей спосіб широко застосовується в літературній творчості, де одні характеристики персонажа витісняють усі інші і простежуються у всіх можливих ситуаціях. У такий спосіб створюються також шаржі й карикатури. На відміну від гіперболізації загострення не спотворює дійсність, а лише підкреслює її характерні особливості. Схематизація – згладжування відмінностей між порівнюваними об'єктами. Це дає змогу позбавитись від зайвих і другорядних деталей, що перешкоджають утворенню нового образу. Цей спосіб відіграє істотну роль у науковій творчості, він сприяє образному узагальненню ланок шуканого, яких бракує. Типізація – уявне виокремлення істотного в однорідних явищах і втілення його у новому образі, завдяки чому цей образ поєднує в собі риси, притаманні різним об'єктам. Типізація – поширений прийом різних видів творчості. Творчість була б неможливою без здатності індивіда до антиципації. Вона забезпечує проведення мисленого експерименту – уявної зміни створюваного образу – з метою перевірки певної гіпотези Експериментуючи таким чином, і вчений, і художник, і письменник мислено оперують об'єктом, наділяють його різноманітними властивостями, комбінують, зіставляють та випробовують їх, з'ясовують можливість втілення образу в дійсність. Нерідко при цьому вони вдаються до ідеалізації – побудови досконалого образу-ідеалу, заради якого творить автор. розвиток творчої активності дітей вимагає впровадження в навчально-виховний процес активних форм і методів навчання, що значною мірою могли б забезпечити формування дивергентного мислення, проблемного бачення, фантазії та уяви. З-поміж них: стимулювання пізнавальної активності, пошук нового у звичайному; усвідомлення і засвоєння матеріалу через запитання; формування вмінь прогнозувати наслідки прийнятих рішень; розкриття навчальних тем як вправ на активізацію уяви. У навчальній діяльності уява бере активну участь у відтворенні умов задач і пошукові шляхів їх розв'язку. Є чимало задач, які потребують створення наочного образу шуканого. Особливо помітною є роль уяви в літературній і художній творчості, де вона безпосередньо визначає і виникнення творчого задуму, і процес його втілення. Для того щоб зробити якусь річ, спочатку потрібно створити відповідний наочний образ, від якості якого ця річ залежатиме. Виразно характеризує уяву наукове пізнання. Незважаючи на переважне значення мислення у цьому разі, уява нерідко є необхідним засобом побудови наукової гіпотези, проведення мисленого експерименту, осмислення нових фактів.
20. Поняття про мову і мовлення. Генетична основа мови. Функції мови. Анатомо-фізіологічні механізми мовлення. А.Р.Лурія про функціональні блоки і центри мови. Види мовлення. Розвиток мовлення у дітей (Л.С.Виготський, Ж.Піаже). Мова і мислення. Мова – система словесних знаків, яку використовує людина для спілкування, мисленнєвої діяльності, нагромадження, збереження і передавання наступним поколінням суспільно-історичного досвіду людства. Мова є соціальним продуктом, який в житті суспільства виконує такі важливі функції: комунікативну, сигнікативну, експресивну і функцію впливу. Людська мова охоплює слова, у яких поєднано значення і звучання. У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється, що породжує їх багатозначність. У мові виділяють словниковий склад і граматичну будову. Словниковий склад – це сукупність слів, які використовують в певній мові. Граматичну будову мови визначають її морфологія (правила зміни слів) і синтаксис (правила побудови речення). Історичною основою виникнення мови була праця, спільна діяльність людей. Її творцем і носієм є народ. «Жива» мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання. Вона реалізується в мовленні людей. Мовлення – процес практичного використання мови в спілкуванні між людьми. Мовлення є невіддільним від мови. Мовленнєве спілкування відбувається за законами конкретної мови (української, російської, німецької тощо), які є певною системою фонетичних, лексичних, граматичних та інших засобів і правил спілкування. З розвитком науки і суспільної практики воно змінює і вдосконалює мову. Мовлення – основа створення мови і її активного існування. Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні Без мовлення неможливе оволодіння знаннями і формування свідомості. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням. У людини мовлення тісно пов'язане з усіма психічними процесами. Будучи включеним у сприймання, воно робить його більш деталізованим і глибоким. У процесах пам'яті вербалізація матеріалу полегшує його осмислення, запам'ятовування і наступне відтворення. мовлення стало основним механізмом людського мислення. Робота мовлення керується мовленнєвими зонами кори головного мозку і підкорковими утвореннями через аферентні і еферентні волокна, завдяки чому досягається їх злагоджена робота. Особлива роль у продукуванні звуків належить слуховому контролю, який подає в мозкові мовні ділянки зворотну інформацію про утворений звук і цим забезпечує можливості його корекції. Мовлення поділяється на види: зовнішнє і внутрішнє. Внутрішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення). Функції мови: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна. 1. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.2. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.3. Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні – суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.4. Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін. У працях окремих авторів виділяються також: функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання). Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти. Розвиток мовлення у дітей. Людина в онтогенезі освоює різні види діяльності засобом спілкування. Дитина “присвоює” (інтеріоризує) соціальні знаково-символічні структури і засоби цієї діяльності та спілкування, на основі інтеріоризації і формується її свідомість. Цей складний процес на різних етапах супроводжується словесною за формою та виховною за змістом системою. Завдяки зв'язку з мисленням мовлення дитини є важливим засобом планування і регулювання її практичної поведінки. У цьому полягає його планувальна функція, яка виникає у 4–5-річних дітей. Вона є провідною особливістю мовного розвитку дошкільнят, який спочатку виявляється у мовленні вголос, а з часом переходить у внутрімовний (інтеріоризується). Наприкінці раннього, у молодшому і середньому дошкільному віці мовлення часто вплітається у самостійну практичну діяльність дитини. Дошкільник, нікому не адресуючи своїх слів, називає предмети, з якими діє, розповідає про власні дії, планує майбутні, аналізує їх результати. Оскільки таке мовлення не виконує функції спілкування, Ж. Піаже назвав його егоцентричним. Л. Виготський експериментально довів, що егоцентричне мовлення за своєю природою є соціальним. Егоцентричне мовлення – звернене до себе мовлення дитини, яке виникає під час її діяльності. Виникнення його пов'язане з невідособленістю і невиокремленістю у дитини мовлення для себе і мовлення для дорослих. Чим менш самостійна дитина, чим важче дається їй діяльність, тим вища ця тенденція. Егоцентричне мовлення є своєрідним мовним замінником реального практичного співробітництва з дорослим, який уособлює для дитини бажаний зміст цього співробітництва і допомоги. Егоцентричне мовлення забезпечує планування діяльності: дитина формулює задум своєї діяльності, словесно фіксує отримані результати, знову намічає нові дії і здійснює їх. Спочатку мовлення включається в усю діяльність дитини (регулююче, констатуюче мовлення з приводу здійсненої дії), потім поступово переноситься на початок діяльності, постаючи як прототип майбутнього внутрішнього планування і розв'язання завдання. На першому етапі дитина звертається до дорослого і називає йому свою дію (планування для іншого), потім вона мовно оволодіває власною поведінкою (планування для себе). До кінця дошкільного віку самостійна діяльність дитини охоплює два етапи: 1) прийняття рішення і планування, що здійснюється у мовній формі; 2) діяльність відповідно до прийнятого рішення і плану. Із часом егоцентричне мовлення поступово згортається, інтеріоризується, у 5–б-річному віці перетворюється на внутрішнє мовлення, зберігаючи свою планувальну функцію. Це означає, що егоцентричне мовлення є проміжною ланкою між зовнішнім і внутрішнім мовленням дитини. У дошкільному віці ускладнюються зв'язки мислення і мовлення, формується узагальнювальна функція мовлення, у процесі реалізації якої мовлення використовується як інструмент мислення. Психологічний механізм цього явища полягає у фіксуванні у слові результату пізнавальної діяльності, закріпленні його у свідомості дитини. Вона не лише констатує сприйняте, відтворює минулий досвід, а й міркує, зіставляє факти, робить висновки, відкриває у предметі приховані зв'язки і закономірності. Словесні міркування 6–7-річних дітей обумовлюють спосіб розв'язання завдань. Включення мовлення у пізнавальну діяльність забезпечує інтелектуалізацію усіх пізнавальних процесів: воно перебудовує чуттєве пізнання, змінює співвідношення мислення і дії, закріплює оцінки, судження, що сприяє розвитку вищих форм інтелектуальної діяльності.
21. Воля та її основні ознаки. Теорії волі. Вольова регуляція поведінки, детермінація, само детермінація. Первинні, вторинні, третинні вольові якості. Вікові особливості вольової регуляції. Розлади вольових процесів. Воля – регуляція діяльності індивідом, що забезпечує досягнення мети за відсутності актуальної потреби чи утримування від бажаної дії в ситуації вибору; це активність особистості всупереч наявним обмеженням. З часів Арістотеля і дотепер воля розглядається як проблема породження реальної дії (В. Вундт, І. Сєченов, В. Джемс, Л. Виготський, Ш. Чхартишвілі, В. Іванников), але двома основними шляхами, двома основними лініями. 1. Лінія Арістотеля – поняття волі пов'язується з проблемою породження не всякої дії, а лише дії на основі розуму, роздумів. 2. Лінія Декарта – воля розглядається у контексті породження будь-якої дії. Тривалий час домінувало саме таке розуміння. Античні мислителі свободу волі ототожнювали зі свободою дії, виконанню якої не перешкоджають жодні перепони. Індетерміністи вважали, що воля цілком свобідна, не залежить від мотивів і зовнішніх впливів, це самопричина поведінки (А. Шопенгауер, Й. Фіхте, Ф. Ніцше). У межах інтелектуалістичної теорії воля зводиться до асоціації відчуттів, уявлень. В емоційній теорії воля – це особлива форма емоцій. Вундт уважав, що воля є афект, який з метою отримати задоволення і запобігти стражданням намагається перетворитися в дію. Але потяги є лише спонукальною причиною нашої практичної діяльності. Ми керуємося не лише потягами, а й повинністю (я мушу). У волюнтаристичній теорії В. Джемса воля не виводиться ні з емоційних, ні з інтелектуальних явищ. Вона розглядається як самостійний процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка сама по собі містить силу, що може викликати поведінку людини. Такі підходи до розуміння волі лише підкреслюють взаємопроникнення афективної й інтелектуальної сфер свідомості. Завдяки волі, докладаючи вольові зусилля, людина регулює свою діяльність. Вольова регуляція – це не лише здійснення небажаної дії, а й утримання від бажаної в ситуації вибору. Довільні і вольові дії виконуються шляхом певних операцій – способів, що за їх допомогою індивід долає наявні перешкоди. Формуючись, стабілізуючись та закріплюючись, вони набувають вигляду вольових властивостей індивіда (наполегливість, цілеспрямованість, рішучість, витримка тощо) і стають складниками його характеру. Вольова регуляція – не завжди одномоментний акт, а часто активність, розгорнена у часі. На виконавчому рівні вольова дія виявляється у формі вольового зусилля, тобто до усвідомлення необхідності виконання дії та пошуку засобів підсилення спонуки долучається також проблема її забезпечення. Боротьба мотивів, прийняття рішення, вольове зусилля – різнорівневий процес вольової дії. На вищих етапах свого розвитку вольова регуляція набуває вигляду самоконтролю – здатності індивіда впливати не лише на формування мотивації вольової дії, а й на її виконання. Самоконтроль залежить від мотивації, яка його «запускає», характеру еталону, умов діяльності та властивостей її суб'єкта. Самоконтроль можна тренувати, що свідчить про існування резервів підвищення ефективності довільної та вольової регуляції діяльності. Процес вольової регуляції супроводжується вольовими станами індивіда. У них відображається як готовність індивіда здійснити дію, так і усвідомлення самого процесу здійснення. Ці стани підлягають самоконтролю, за допомогою якого індивід у певний момент мобілізує вольові дії та підсилює рівень їх усвідомлення. Результатом закріплення способів виконання як вольових, так і довільних дій є вольові властивості характеру. Вони характеризують своєрідність вольової сфери окремого індивіда і свідчать про рівень її розвитку. До таких властивостей належать відповідальність, цілеспрямованість, витримка, принциповість, ініціативність, організованість, наполегливість тощо. Відтак, вольові властивості – це закріплені вміння індивіда долати перешкоди в процесі досягнення поставленої мети.
Вольові властивості пов'язані з вольовими діями не лише за походженням, а й функціонально. Про це свідчить можливість співвіднесення тієї чи тієї властивості з рівнем вольової регуляції діяльності. Так, цілеспрямованість (уміння висувати особисто значущі цілі й досягати їх), принциповість (уміння дотримуватися прийнятого рішення), ініціативність (уміння висувати нові цілі й самостійно здійснювати необхідні дії) найчастіше виявляються під час постановки мети, яка виходить за межі актуальних потреб, тобто їх витоки приховані в процесі прийняття рішення – цільовому компонентові вольової регуляції. Організованість (уміння планувати свої дії і керуватися виробленим планом), наполегливість (уміння протягом тривалого часу систематично йти до поставленої мети), витримка (вміння гальмувати дії, почуття і думки, що заважають реалізації прийнятого рішення) стосуються насамперед операційного рівня вольової регуляції. З мотиваційного компоненту вольової регуляції випливає відповідальність – уміння дотримуватися схвалюваних суспільством соціальних норм і готовність відповідати за наслідки своїх дій. При цьому одні схильні перекладати відповідальність з себе на незалежні від них обставини, інші – саме себе вважають відповідальними за те, що з ними відбувається. Тут і йдеться про локус контролю: в першому випадку він буде зовнішнім, екстернальним, у другому – внутрішнім, інтернальним. Тип локалізації контролю впливає також на прийняття рішення. Як правило, більш обґрунтовані рішення приймають особи з інтернальним контролем, у них більш виражені вольові властивості характеру. До того ж, у процесі досягнення поставленої мети вони краще мобілізують вольові зусилля. Воля є власним надбанням індивіда. Вона дає йому можливість свідомо й відповідально ставитися до власного життя. У дошкільному віці активно розвивається спонукальна сфера дитини, свідченням чого є формування мотивів: змагання у грі, моральні мотиви. Під впливом нової провідної діяльності у молодших школярів формується більш стійка структура мотивів, у якій мотиви навчальної діяльності стають провідними. А також соціальні мотиви (добре працювати, успішно вчитися, після закінчення школи вступити в університет) та вузькоособисті, які втілюють прагнення до власного благополуччя (заслужити похвалу дорослих, подарунок, отримати добру оцінку). У підлітковому віці основою мотивації стають цінності, однак система ціннісних орієнтацій дитини перебуває ще на стадії формування. Важливим показником розвитку мотиваційної сфери підлітка є їхні інтереси: З дорослішанням підліток усе частіше виявляє просоціальну та індивідуально-суспільну мотивацію діяльності, що супроводжується ослабленням групової мотивації; формування блоку «внутрішнього фільтра» – своєрідної внутрішньої позиції. У ранній юності виникає соціально спрямований мотив професійного самовизначення. У дівчат більше виражений мотив спілкування, у хлопців – мотиви саморозвитку, самореалізації, розвитку особистості. Розлади: ірраціональні пристрасті та потяги, що заволодівають й підкорюють людину, яка рабськи реалізує неконтрольовані пориви.Гебефренія – це форма шизофренії, за якої афективні розлади виражені найяскравіше у вигляді маячення і галюцинацій, швидких і фрагментованих за характером. Для цієї форми шизофренії притаманна також відсутність контролю, непередбаченість у діях, манірність у поведінці, емоції поверхові і не відповідають ситуації, спостерігається дезорганізація мислення, мова неконкретна. Наявна тенденція до соціальної ізоляції. Як правило, прогноз невтішний через швидкий розвиток "негативних" симптомів, зокрема, зникнення афекту і втрати волі. Гебефренія, як правило, діагностується тільки у підлітків та осіб молодого віку.
22. Темперамент. Еволюція уявлень про темперамент (школа І.П.Павлова). Типи темпераментів і властивості. Місце темпераменту у структурі індивідуальних властивостей людини. Темперамент – характеристика індивіда з боку динамічних особливостей (інтенсивності, швидкості, темпу, ритму) його психіки. Це форма способу життя, яка, на відміну від змісту, виникає на ґрунті дозрівання, а не навчання чи виховання. В історії психології відомо кілька теорій темпераменту. Найдавніша з них– гуморальна теорія – пов'язує темперамент з особливостями внутрішнього середовища організму. Саме на підставі цієї теорії давньогрецький лікар Гіппократ виділив широковідомі типи темпераменту: меланхолійний, сангвінічний, холеричний, флегматичний. Так, меланхоліком, у внутрішньому середовищі якого нібито переважала чорна жовч, вважали людину зі зниженим рівнем активності, вповільненими рухами, швидко втомлювану; сангвініком, який мав уже інший склад цього середовища, – людину з високим рівнем активності, працездатну, зі швидкими і жвавими рухами, багатою мімікою, високим темпом мовлення, емоційністю, комунікативністю; холериком – людину з також високим рівнем активності, енергійну, проте бурхливу, невтримну, з рвучкими рухами; флегматиком – уповільнену, емоційно-невиразну людину, якій важко переключитися з однієї діяльності на іншу. В XX ст. на зміну гуморальній прийшла соматична теорія, яка пояснювала темперамент особливостями будови тіла людини. Стверджувалося, що людям з вузькою грудною кліткою, довгими кінцівками, видовженим обличчям, слабкою мускулатурою притаманний шизотимічний темперамент із властивим йому заглибленням у свій внутрішній світ, невідповідністю реакцій зовнішнім стимулам, контрастом між надмірною ранимістю і байдужістю (Кречмер). І.П.Павлов висунув нервову теорію темпераменту, яку обґрунтував з позицій свого вчення про вищу нервову діяльність людини і тварин. Основою темпераменту він вважав властивості центральної нервової системи: силу, зрівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування. За цією теорією, ознакою сили нервової системи є її здатність витримувати, не переходячи в стан гальмування, тривале або часто повторюване збудження. Зрівноваженість характеризують показники співвідношення між збудженням і гальмуванням. Рухливість – це ступінь легкості, з якою збудження переходить у гальмування і навпаки. Певне поєднання цих властивостей являє тип нервової системи. Останній, за Павловим, і є темпераментом. Так, сильний, зрівноважений, рухливий тип нервової системи – це сангвінічний темперамент; сильний, зрівноважений, інертний – флегматичний; сильний, незрівноважений (з переважанням процесу збудження) – холеричний; слабкий тип нервової системи – меланхолійний. Кожна із згаданих властивостей нервової системи вивчалася методом умовних рефлексів, а об'єктом дослідження були собаки. У світлі нових даних, властивостями нервової системи є: сила, динамічність, лабільність і рухливість, які, до того ж, відносно процесів збудження і гальмування проявляють себе по-різному. Сила нервової системи характеризується здатністю невронів витримувати тривале збудження і гальмування. Динамічність – властивість, що відповідає за легкість генерування нервовою системою збудження і гальмування. Лабільність є швидкісною ознакою нервової системи, від якої залежить темп зміни циклів збудження за серійної подачі стимулів. Рухливість проявляється в легкості і швидкості реагування на зміни в навколишньому середовищі. Щодо балансу, то на відміну від згаданих – первинних, він є вторинною властивістю нервової системи і визначається співвідношенням індексів збудження і гальмування за кожною з її первинних властивостей. Властивості темпераменту: активність, реактивність, сенситивність, темп реакцій, пластичність, екстраверсія, емоційна збудливість, тривожність. Активність – властивість, яка свідчить про динаміку енергетичної напруженості життя індивіда. В неї жваві рухи і мовлення, її пізнавальна діяльність досить стрімка, вона не вдовольняється тим, що є, і прагне вийти за наявні обмеження. Протилежною властивістю є пасивність, носій якої характеризується байдужістю, млявістю, бездіяльністю. Це стосується як зовнішньої, так і внутрішньої діяльності. Реактивність – властивість, яка характеризує інтенсивність реагування індивіда на зміни ситуації життя. Високореактивні люди відразу ж, під безпосереднім впливом обставин, здійснюють якісь, найчастіше мимовільні дії. Низькореактивні, навпаки, виявляють обачність, прагнуть осмислити можливі наслідки своєї поведінки. Їм притаманні вповільненість процесів діяльності, запізнення з прийняттям рішення. Якщо високореактивні люди є імпульсивними особами, то низькореактивні – розважливими й поміркованими. Сенситивність – високосенситивні люди сором'язливі, вразливі, схильні до зосередження на минулому, переживання можливих неприємностей, усвідомлення власних недоліків, в них підвищена вимогливість до себе, знижений рівень домагань. Натомість особам з низькою сенситивністю притаманні переважно протилежні властивості. Темп реакцій – швидкість переробки інформації, час розв'язування задачі, динаміка запам'ятовування, забування, відтворення, швидкість прийняття рішення. Пластичність – показник ступеня пристосування людей до змін умов життя. За необхідності пластичні особи швидко змінюють спосіб життя, переходять від однієї діяльності до іншої. Завдяки цьому вони легко пристосовуються, рідше конфліктують з довколишніми. Водночас ригідні – непластичні особи тяжіють до усталених способів діяльності, хоча це й не сприяє її ефективності в нових умовах. Екстраверсія свідчить про переважну орієнтацію індивіда на довколишні об'єкти. Протилежною властивістю є інтроверсія– зосередження індивіда на власному внутрішньому світі. Екстравертам притаманні імпульсивність, ініціативність, гнучкість поведінки, комунікативність. Інтроверт зосереджується на своїх переживаннях і тому його менш цікавить те, що відбувається навколо. Якщо екстраверсія ґрунтується на сильній нервовій системі, то інтроверсія – на слабкій Екстраверти пластичніші, інтроверти – ригідніші {Юнг). Емоційність – властивість темпераменту, яка вказує на швидкість виникнення і перебігу емоцій. При цьому емоційна нестійкість {нестабільність) є свідченням високої швидкості, а емоційна стійкість {стабільність) – низької. Тривожність – це очікування людиною несприятливого розвитку подій, до яких вона причетна. Як правило, високотривожні люди емоційно нестійкі. Вони невпевнені в собі, глибоко переживають наявні й можливі труднощі, перебільшуючи при цьому їх роль і загрозливе значення. Високий рівень тривожності може свідчити про несприятливі умови психічного розвитку, наявність травмуючих психіку чинників. Низькотривожні люди більш упевнені в своїх силах, а тому з меншими зусиллями долають труднощі, що трапляються на їхньому шляху, емоційно стійкі в ситуаціях, які зачіпають їхні потреби. Проте вони менш пластичні й більш реактивні.
23. Характер та його місце у структурі особистості. Типологія характерів за Е.Кречмером, У.Шелдоном, Е.Фромом. Типи акцентуацій характерів за К.Леонгардом, А.Лічко. Формування характеру. Характер – це особливі прикмети, риси, котрих людина набуває в суспільстві. Людину звичайно характеризують як добру чи злу, скромну чи настирну, делікатну чи грубу, чуйну чи черству, ліниву чи працелюбну, колективіста чи егоїста, боязку чи сміливу. Характером пояснюють також вчинки і проступки, життєві досягнення і невдачі. Поза сумнівом, це властивості індивідуальності, але на відміну від властивостей нервової системи, темпераменту чи здібностей вони відображають не динаміку і не результативність, а зміст стосунків людини зі світом. Якщо темперамент – це сукупність властивостей, які ґрунтуються на процесах дозрівання, то характер – на загальних закономірностях психічного розвитку в онтогенезі, серед яких особлива роль належить вихованню. Якщо темперамент є формальною ознакою способу життя і виявляється як індивідуальний стиль діяльності, то характер – також як змістовий і є ознакою індивідуального стилю життя. Характер – це зафіксована у вигляді властивостей і сповнена глибокого змісту форма усталених стосунків індивіда зі світом. За характером приховане життя індивіда в певних суспільно-історичних умовах. Характер – індивідуальний стиль життя в межах певної культури. Найвиразніше це виявляється на рівні особистості, де характер є засобом життя, послуговуючись яким індивід веде діалог з культурою, втілює себе у світ. Характер утворюється із сукупності стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби поведінки, вчинки у стосунках з іншими. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов; характер – це певна програма поведінки. В ньому можна виділити провідні та другорядні риси. Є цільні, суперечливі, сильні, вольові та слабкі характери. Структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться: а) до інших людей, демонструючи увагу, принциповість, прихильність, комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси; б) до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси; в) до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси; г) до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси. На відміну від темпераменту та здібностей характер є продуктом діяльності. Дитина не народжується доброю чи злою, відповідальною чи байдужою, ввічливою чи грубою. Вона стає такою за певних обставин і під впливом виховання, яке створює для формування цих властивостей необхідні умови. Саме на ґрунті таких умов з'являються потреби та виникають мотиви тих чи інших діяльностей. Ставлення до дійсності формується на ґрунті настановлення, бо під характером мають на увазі фіксовану форму досвіду, що актуалізується в притаманному особистості індивідуальному стилі діяння, засобами якого досягаються ті або інші її мотиви. Мається на увазі смислове настановлення, особливості якого важливі для розуміння сутності характеру. Справді, воно несе в собі, по-перше, ставлення у вигляді проекту майбутньої дії, який втілюється під час зіткнення індивіда з відповідними їй ситуаціями. По-друге, актуалізуючись, смислове настановлення виявляється в типових діях людини. По-третє, воно відбивається також у рухах: позі, міміці, жестах. Усміхнене обличчя може свідчити про оптимізм, похмуре – несе на собі знак песимізму, презирливе – зневажливого ставлення до довколишніх. Завдяки смисловим настановленням характер набуває вигляду стійкого ставлення, яке позначається не лише на діях індивіда, а й на його зовнішності. Це засвідчують також спостереження: характер виявляється в манері одягатися, триматися, спілкуватися, у ході людини, її рухах, особливостях мовлення тощо. Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру – це крайні варіанти норми характеру як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людини. Типологія К.Леонгарда: гіпертимний (постійно піднесений настрій, зрідка змінюється спалахами агресії), циклоїдний (періодичне коливання настрою і життєвого тонусу), лабільний (мінливість настрою, який залежить від зовнішньої ситуації), астено-невротичний (з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності), сенситивний (вразливі, боязливі, у них різко виражене почуття власної неповноцінності), тривожно-педантичний (є нерішучими, схильними до роздумів, самоаналізу, тривожної підозрілості), інтровертований (властиві замкненість, утруднення в спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими), збудливий (часто мають поганий настрій, вони здебільшого є похмурими, роздратованими, озлобленими, навіть агресивними), демонстративний (властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті), нестійкий (патологічна слабкість волі, легко підпадають під чужий вплив, виявляють схильність до навіюваності) типи. Є підстави вбачати і вплив на формування характеру різних систем організму, зокрема його конституції. Е.Кречмер виділив два основних типи конституції – астенічний та пікнічний. Астенічному типу конституції тіла властиві довга і вузька грудна клітка, довгі кінцівки, видовжене обличчя, слабкі м'язи. Цьому типу конституції відповідає шизоїдний (шизотемічний) темперамент, якому притаманні індивідуальні особливості – від надмірної афективності та подразливості до безчуттєвої холодності й тупої байдужості, а також замкненість, вихід у внутрішній світ, невідповідність реакцій зовнішнім стимулам, контрасти між конвульсійною рвучкістю та скутістю дій. Для пікнічного типу конституції тіла характерні широка грудина, кремезна фігура, кругла голова, випнутий живіт. Цьому типу відповідає циклоїдний (циклотемічний) темперамент з індивідуальними особливостями від постійно підвищеного, веселого настрою у маніакальних суб'єктів до постійно зниженого, сумного, похмурого стану у депресивних індивідів. Циклоїдному типу властиві відповідність реакцій стимулам, зідкритість, уміння з'єднатися з навколишнім середовищем, природність, м'якість та плавність рухів. Акцентуаціями є індивідуальні риси особистості, які за сильної вираженості, несприятливих умов можуть набувати патологічного характеру, руйнувати цілісну її структуру. Акцентуація характеру – надмірне вираження окремих рис характеру та їх поєднань, яке є крайнім варіантом норми і межує із психопатією.Типології акцентуацій характеру ґрунтуються на клінічному (психіатричному) і психологічному підходах. Клінічний підхід передбачає гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астено-невротичний, сенситивний, психастенічний, шизоїдний, епілептоїдний, істероїдний, нестійкий типи акцентуацій характеру (типологія А. Личка); психологічний – гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астено-невротичний, сенситивний, тривожно-педантичний, інтровертований, збудливий, демонстративний, нестійкий типи (типологія К. Леонгарда). Характер може стати предметом самовиховання, що найчастіше буває в підлітковому та юнацькому віці. Це не означає, що особистість і характер пов'язують прості відношення, що індивід «виховує» свій характер свідомістю. Характер, радше, виховується перебігом його життя. Звідси випливає принципове положення: не характер пояснює життя індивіда, а життя є ключем до розуміння та аналізу характеру.
24. Здібності та задатки як індивідуально-типологічні відмінності людини (Б.Теплов, А.Анастазі, В.Небиліцин) та їх психофізіологічна основа. Розвиток здібностей. Здібності – індивідуально-психологічні особливості, які є умовами успішного виконання певного різновиду діяльності. Здібності не зводяться до наявності в індивіда знань, умінь, навичок. Вони проявляються у швидкості, глибині та міцності оволодіння засобами і прийомами діяльності. З. не з'являються на порожньому місці. В основі розвитку З. лежать певні природжені особливості людини, її задатки. Людина народжується з певними генетичними, анатомо-фізіологічними особливостями, на ґрунті яких за певних соціальних умов у процесі діяльності та спілкування формуються здібності особистості. Від задатків до здібностей – таким є шлях розвитку особистості. Тільки за умови хороших задатків здібності можуть розвиватися дуже швидко навіть у несприятливих життєвих обставинах. Втім, і найкращі задатки самі по собі автоматично не забезпечують високих досягнень. З іншого боку, і за відсутності хороших задатків (але не за цілковитої відсутності), людина може за певних умов досягнути значних успіхів у відповідній діяльності. Розвиток здібностей у сукупності з задатками здійснюється у вигляді спіралі. Реалізація можливостей, які надають здібності одного рівня розвитку, відкриває нові можливості для подальшого розвитку здібностей більш високого рівня і т. д. Із здібностями тісно пов'язані нахили, тобто вибіркова спрямованість індивіда на певну діяльність, що спонукає нею займатися. В основі цієї спрямованості лежить стійка потреба. Нахили є передумовами розвитку здібностей, але можливі випадки їх незбігу. Здібності людини поділяються на види за змістом і характером діяльності, в якій вони виявляються. Розрізняють загальні й спеціальні здібності. Загальними називаються здібності людини, що тією чи іншою мірою виявляються у всіх видах діяльності. Такими є здібності до навчання, загальні розумові здібності людини, здібності до праці. Вони спираються на загальні вміння, необхідні в кожній галузі діяльності, зокрема такі, як уміння усвідомлювати завдання, планувати й організовувати їх виконання, використовувати наявні в досвіді людини засоби, розкривати зв'язки тих речей, яких стосується діяльність, оволодівати новими прийомами роботи, переборювати труднощі на шляху до мети. Під спеціальними здібностями розуміють здібності, що виразно виявляються в окремих спеціальних галузях діяльності (наприклад, сценічній, музичній, спортивній тощо). Розрізнення загальних і спеціальних здібностей має умовний характер. Загалом, йдеться про загальні і спеціальні сторони в здібностях людини, які існують у взаємозв'язку. Високі спеціальні здібності мають у своїй основі достатній рівень розвитку загальних здібностей. Кожна здібність має свою структуру, в ній розрізняють провідні й допоміжні властивості. Так, провідними властивостями в літературних здібностях є особливості творчої уяви та мислення; яскраві наочні образи пам'яті; розвиток естетичних почуттів; почуття мови; в математичних – уміння узагальнювати; гнучкість процесу мислення; легкий перехід від прямого до зворотного ходу думки; у художніх – особливості творчої уяви і мислення; властивості здорової пам'яті, що сприяють створенню і збереженню яскравих образів; розвиток естетичних почуттів, що виявляються в емоційному ставленні до сприйнятого; вольові якості особистості, що забезпечують перетворення розуму в дійсність. Обдарованість – сукупність загальних і спеціальних здібностей, яка обумовлює успішну діяльність людини у визначеній діяльності. Талант – вищий рівень здібностей людини до певної діяльності. Талант – це поєднання здібностей, які дають людині змогу успішно, самостійно й оригінальне виконати певну складну трудову діяльність. Механізм, здатний виконувати творчу роботу, є у кожній людині. Однак, механізм таланту може бути у різних станах дієздатності. Талант може працювати у певних станах на повну потужність, може тривалий час простоювати без роботи, а також працювати напівсили, на третину, а то й менш від своїх можливостей. А якщо людина ним не користується, то механізм творчих здібностей просто стоїть без роботи, але не "іржавіє". Крім того, цей механізм включається в роботу мимохідь, коли перед людиною постає завдання, яке містить щонайменше одне невідоме. Геніальність – найвищий рівень творчих проявів особистості, втілюється у творчості, що має історичне значення для життя суспільства. Для генія характерна творча продуктивність, оволодіння культурною спадщиною минулого і водночас рішуче долання старих норм і традицій. Геніальна особистість своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства.
Основні шляхи та умови розвитку здібностей: включення в активну діяльність; формування і підтримка позитивних мотивів; адекватна оцінка і самооцінка здібностей; самовиховання здібностей; врахування індивідуальних особливостей особистості; різносторонній розвиток особистості. Під час роботи над собою задатки перетворюються на здібності, а останні, інтегруючись у деяку нову цілісність, створюють механізм таланту. Важливий фактор розвитку здібностей – це стійкі спеціальні інтереси. Мається на увазі інтереси до змісту певної галузі людської діяльності, які переростають у схильність до професійної діяльності. Таким чином формується певна схильність, що стимулює дійове оволодіння прийомами та способами діяльності. Практично діагностувати вияви тих чи інших здібностей можна лише при наявності таких показників: 1) швидке оволодіння діяльністю; 2) якісний рівень досягнення; 3) міцність дійової і стійкої схильності людини до занять цією діяльністю. Талант у поєднанні його загальних і спеціальних якостей – це лише можливість творчих успіхів. Вона може бути розвинена в випадку потреби та певних прикладених зусиль. Відмінність здібностей від рис особистості, з психологічної точки зору, слід вважати відносною. Здібність – це ніщо інше, як звичайна риса, до оцінки якої ми застосовуємо соціокультурний норматив. Тому при відсутності “правильної” поведінки ми кажемо про відсутність відповідної здібності. Наприклад, підвищена здібність до концентрації уваги нерідко сприяє зниженій здатності до переключення уваги. З точки бачення псилохогії особистісних рис, ми говоримо в цьому випадку, шо когнітивна регідність переважає над когнітивною гнучкістю. Коли ситуація вимагає частого пеключення уваги, ми кажемо про те, що у даної особистості понижена чи недостатньо розвинута певна здібність. Таким чином, коли стильова риса впливає на результат, на успіх чи невдачу в якійсь ситуації, то вона часто описується в термінах здібностей. Проміжні між рисами і пізнавальними здібностями психічні якості часто визначаються в психології поняттям “когнітивний стиль”.
25. Емоції. Фізіологія емоцій. Психологічні теорії емоцій: еволюційна (Ч.Дарвін), психоорганічна (Джемса-Ланге, Кеннона-Барда), інформаційна (П.В.Сімонов), когнітивного дисонансу (Л.Фестінгер). Емоції та особистість. Емоції – це специфічна форма взаємодії людини з навколишнім світом, з середовищем, спрямована на пізнання світу та свого місця в ньому через саму себе. Ця специфічність виявляється в суттєвих якостях позитивного і негативного полюсів емоції. Згідно з трьохвимірною теорією емоцій В. Вундта, в емоціях присутні полярність приємного і неприємного, протилежності напруження і розрядки, збудження і пригніченості. Поряд із збудженою радістю (радістю-тріумфом) існує радість спокійна (радість-умиротворення, радість-зворушення) і радість напружена (радість палкої, жагучої надії, радість тремтливого очікування). Відповідно існують напружений смуток (тривога); збуджений смуток, близький до відчаю, і тихий сум, в якому відчувається розрядка, смуток, що тяжіє до меланхолії. Ці висновки Вундта близькі до сучасної теорії диференційованих емоцій К. Ізард (1980). Власний досвід підказує кожній людині, що саме вона відчуває: щастя, печаль чи страх; вона знає, що вони відрізняються за внутрішніми переживаннями і за зовнішнім виглядом. Водночас емоції взаємодіють одна з одною, а також із перцептивними, когнітивними, моторними процесами і впливають як на них, так і одна на одну. Радість послаблює страх, печаль посилює відчай. Названі особливості виступають характеристиками емоцій. Це якісні характеристики: знак – позитивні чи негативні, модальність – страх, гнів, радість, сором і т. д. І кількісні: сила – слабкість як збудженість та пригніченість, інтенсивність, що визначається через напруженість – розрядку. Відчуття емоційних органічних змін не обмежується усвідомленням (визначенням) задоволення – незадоволення, а спирається на диференціацію цих змін, насамперед температурних реакцій, м'язових (похолов, закляк від страху, стало гаряче від думки про радість зустрічі тощо). Емоції виявляються в різноманітних периферичних змінах, що охоплюють усі органічні функції і відображаються на внутрішніх, вісцеральних процесах, від яких залежить життя організму. Спираючись на такі емоційні прояви, фізіологи, зокрема Кеннон, підкреслювали позитивну пристосовуючу роль емоцій; емоції приводять організм у стан готовності до термінового витрачання енергії, мобілізуючи всі його сили, які будуть використані, наприклад, при страхові, гніві чи болю. У філогенетичному та індивідуальному розвитку людини породжені емоціями вісцеральні реакції, залишаючись стереотипними, вже не відображають специфічних тих чи інших емоцій, які виникають у процесі життєво важливих актів взаємодії людини з середовищем. Складна інтелектуальна робота може бути дезорганізована сильним емоційним збудженням, бо емоції втрачають свій адаптивний характер. Досить різні емоції, такі як страх і гнів, супроводжуються вісцеральними змінами (виділення адреналіну тощо). Тому вісцеральні реакції не можуть пояснити емоції за їхніми специфічними рисами. Фізіологічний механізм емоцій не зводиться до периферичних процесів. Досліди В. Кеннона і Ч. Шерінгтона над оперованими кішками і собаками (після видалення частини симпатичної нервової системи, роз'єднання мозку та його соматичних зв'язків тварини продовжували відчувати страх, задоволення, гнів) свідчать, що вісцеральні прояви емоцій настають після мозкового процесу, пов'язаного зі свідомим психічним процесом. Емоції включають процеси які відбуваються як у підкіркових центрах, так і в корі великих півкуль, процеси, пов'язані передусім з діяльністю гіпоталамуса, лімбічної системи. Вивчаючи роль периферичних реакцій в емоціях, В. Джемс (1894) і Г. Ланге (1895) побудували психологічну теорію емоцій, так звану периферичну теорію. Згідно з цією теорією емоція – це усвідомлення тілесного збудження, яке ми відчуваємо безпосередньо після сприймання факту, який це збудження викликає. Зовнішні враження чисто рефлекторно, без участі вищих центрів, спричинюють зміни в організмі. Подальше їх усвідомлення шляхом проекції на кору головного мозку і становить емоцію. Прихильники периферичної теорії, виходячи з тези, що без вегетативних вісцеральних реакцій немає емоцій, перебільшують роль органічних змін в емоціях, що призводить до хибного висновку про периферичну зумовленість емоцій. На виникнення і формування емоцій впливають оцінка інформації, фізіологічний стан та оточення. В емоціях завжди присутня оцінка. Згідно з інформаційною теорією емоцій П. В. Сімонова, емоція – це відображення відношення між величиною потреби та ймовірністю її задоволення в даний момент. Живій істоті потрібно розрізняти впливи, оцінювати їх і будувати на цьому свою поведінку. В оцінці виявляється ставлення до цілей. Це когнітивна сторона емоції. Емоція виникає за недостатності знань, необхідних для досягнення цілі, і компенсує цю недостатність. Саме емоція забезпечує продовження пошуку нової інформації. Емоції виникають щоразу, коли задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає цілі. Зв'язок інформації та емоції П. Сімонов показав у вигляді логічної формули:
Е = П(Н – С), де Е – емоція, П – потреба, Н – інформація, необхідна для задоволення потреби, С – інформація, якою суб'єкт володіє. З цієї формули випливає:
1) Е = 0, коли П = 0;
2) Е = 0, коли Н = С;
3) Е = max, коли С = 0.
Отже, емоції виконують функцію компенсаторного механізму, вони заповнюють дефіцит інформації, необхідної для досягнення цілі, тобто для задоволення потреби. Ч. Дарвін і І. Сєченов на основі спостережень і теоретичних узагальнень довели, що міміка, інші виразні рухи відображають стан нервової системи і залежать від емоцій. Дарвін підійшов до пояснення виразних рухів з біологічної точки зору: виразні рухи є рудиментарними проявами раніше доцільних дій. Дія – це не лише зовнішній вираз поведінки, як вважають біхевіористи, в дії розкривається внутрішній світ особистості та її ставлення до навколишнього світу. Тому дія є зовнішньою формою існування внутрішнього духовного світу особистості – виразні рухи не супроводжують емоції, а виступають зовнішньою формою їх існування. Згідно з теорією когнітивного дисонансу А. Фестінгера, особливістю психічного життя людини є прагнення до того, щоб в усій системі поведінки – поглядах, думках, спонуках – існувала певна відповідність між усіма компонентами. Фестінгер наголошував наявність відповідності між тим, що людина знає, у що вона вірить і тим, що вона робить. Індивід має певні думки, погляди, емоційне ставлення до життя й прагне до їх внутрішньої відповідності. Якщо в сукупності наших знань про дійсність виникає невідповідність між окремими їх елементами, то це спричинює психологічний процес, спрямований на послаблення або зняття цього дисонансу. Дисонанс створює стан дискомфорту людини й спрямовує її поведінку на те, щоб його зменшити. Дисонанс може бути викликаний новою інформацією, яку людина або приймає і змінює свою поведінку згідно з новими даними, або не приймає (запобігає їй), або змінює самі об'єктивні умови. Дисонанс і сила його тиску на особистість виявляють, які саме елементи не співвідносяться між собою. Якщо суперечливі елементи нашого знання є дуже значущими для нас, – наприклад, ми дізнаємося про такі вчинки симпатичної нам людини, які суперечать нашим очікуванням, – то вплив дисонансу на нашу поведінку буде інтенсивним, в інших випадках – слабким.
26. Психофізіологічні аспекти адаптації організму. Прийоми саморегуляції функціональних станів. У звичайних умовах існування людині притаманна стійка психічна адаптація, яку можна вважати синонімом "норми", "здоров'я". Під стійкою адаптацією розуміють ті регулятивні реакції, психічну діяльність, систему відношень, котрі виникли у процесі онтогенезу за конкретних екологічних і соціальних умов і функціонування котрих у межах оптимуму не потребує значної нервово-психічної напруги. При різкій зміні екологічних та соціальних умов людина змушена змінювати характер адаптації, тобто переадаптовуватись у різних планах – починаючи зі сприйняття оточуючих людей та об'єктів і закінчуючи ціннісними орієнтаціями та картиною світу. За нездатності людини до переадаптації часто виникають нервово-психічні розлади. Так, добре відомі випадки, коли внаслідок ностальгії в емігрантів часто виникає психічне напруження, яке іноді закінчується психічними порушеннями, зривами і навіть самогубством. У подібних випадках відбуваються "прорив" адаптаційного бар'єру, ламання динамічних стереотипів. Настає психічна криза, що супроводжується негативними емоційними переживаннями, нездатністю реально оцінювати ситуацію і знайти раціональний вихід з неї, розвивається стрес. Вихід із кризи передбачає психічну переадаптацію: людина переоцінює духовні цінності, переосмислює сенс життя, намічає новий шлях, но-новому бачить своє місце у довкіллі. У процесі переадаптації людина здійснює складну внутрішню роботу, долає важкі життєві ситуації, відновлює душевну рівновагу. Проте це не всім удається. Отож саме в період переадаптації, "переродження особистості" людина особливо потребує кваліфікованої психологічної допомоги. Кризові явища виникають не лише при переадаптації до нового, а й при поверненні до старих, звичайних умов існування (реадаптація). З подібними утрудненнями стикаються, приміром, космонавти або моряки при поверненні із тривалого рейсу, проходячи через фази напруження, відновлення та звикання. Назагал раптове виникнення в житті людини нових, незвичних, екстремальних умов та її повернення до звичайного існування супроводжуються такими етапами адаптації: 1 – підготовчий; 2 – стартова психічна напруга; 3 – гострі психічні реакції входу; 4 – переадаптація; 5 – заключна психічна напруга; 6 – гострі психічні реакції виходу; 7 – реадаптація. Дана схема перебігу адаптації та відповідного до нього процесу виникнення психологічної проблеми може наповнюватись конкретним психологічним змістом, набувати індивідуальних, особистісних, вікових ознак. Принциповою відмінністю функціональної діяльності системи психічної адаптації людини від всіх інших самоуправляючих систем є наявність механізмів свідомого саморегулювання, в основі яких лежить суб'єктивна індивідуально-особистісна оцінка природних і соціальних дій на людину. Завдяки цьому здійснюється те, що координує, направляє втручання свідомої інтелектуальної активності людини в саморегульовані процеси адаптації. Адаптована психічна діяльність є найважливішим чинником, що забезпечує людині стан здоров'я. У тому випадку, коли ці „здібності” відповідають рівню, необхідному для активної життєдіяльності, або перевищують його, можна говорити про адаптовану, „нормальну” психічну діяльність людини.
Сучасні теоретичні, експериментальні і прикладні підходи в психофізіології, психології і психотерапії характеризують психосоматичне здоров'я й успішну адаптацію як розвиток, ступінь зрілості й активність механізмів саморегуляції. Саморегуляція (від лат. упорядковувати, налагоджувати) – доцільне функціонування живих систем різних рівнів організації і складності. Психічна саморегуляція є одним із рівнів регуляції активності цих систем, що виражають специфіку реалізуючих її психічних засобів відображення і моделювання дійсності, зокрема, рефлексії суб'єкта. Адаптивна саморегуляція є опосередкованою ланкою в структурі адаптивності і являє собою розвиток системи біологічних і психологічних контурів регуляції, мимовільних і довільних механізмів, що взаємно перетинаються. Довільна адаптивна саморегуляція може компенсувати недостатній розвиток чи тимчасове зниження ефективності функціонування мимовільних контурів регуляції. Адаптивна саморегуляція містить три види механізмів: функціональні; операційні; мотиваційні. Функціональні механізми – пов'язані з визначеними структурами біологічної організації людини і є ефектами тих чи інших нейро-динамічних і біоенергетичних властивостей. Недостатній розвиток функціональних механізмів може компенсуватися операційними механізмами. Операційні механізми – це складні узагальнені системи активних адаптивних дій, спрямованих на регуляцію свого стану. Операційні механізми опосередковані культурно-історичним досвідом саморегуляції. Ці механізми довільні. Їхніми характеристиками є усвідомленість і опосередкованість. Мотиваційні механізми – містять усі рівні мотивації від біологічних потреб до ціннісних орієнтацій. Дані механізми знаходяться у стані постійної взаємодії. Адаптивна саморегуляція може бути мимовільною і довільною. Мимовільна саморегуляція здійснюється фізіологічними підсистемами організму і механізмами несвідомого психічного. Характеристиками довільної адаптивної саморегуляції є усвідомленість і опосередкованість. Основна характеристика довільної саморегуляції – це усвідомленість, що складається з трьох компонентів: 1).Усвідомлення мотивів саморегуляції. 2).Усвідомлення способів саморегуляції. 3). Усвідомлення об'єкта саморегуляції. Усвідомлення мотиву саморегуляції відбувається через відбиття у свідомості відносин мети саморегуляції до мотиву адаптації у певних умовах життя, діяльності і спілкування. Усвідомлення способів саморегуляції забезпечується знаннями і уявленнями щодо тих історично вироблених прийомів фізичного тренінгу, психосоматичного тренінгу, психотренінгу і соціально-психологічного тренінгу, на засадах яких здійснюється становлення і розвиток узагальненого індивідуального способу адаптивної саморегуляції. Третій компонент (усвідомлення об'єкта саморегуляції) включає наявність усвідомленого образу цілісного психофізіологічного стану й образу його окремих компонентів – біоенергетичного, психофізіологічного, когнітивного, особистісного тощо. Кожний компонент представлений у свідомості як специфічні відчуття. Для біоенергетичного компонента стану, наприклад, властиві відчуття підвищеної активності, бадьорості, приливу сил, високої працездатності, енергійності, чи навпаки, пасивності, виснаження, млявості. Психофізіологічна складова цілісного стану відбивається у свідомості як відчуття тілесного комфорту-дискомфорту, фізичного самопочуття. Власне психічний компонент стану представлений у свідомості різними суб'єктивними шкалами задоволення-незадоволення, радості-суму, ейфорії-дісфорії тошо. Довільна адаптивна саморегуляція може бути прямою й опосередкованою. Об'єктом прямої довільної саморегуляції є окремі компоненти стану (біоенергетичний, психофізіологічний, когнітивний, особистісний, поведінковий, соціально-психологічний) або цілісний стан. Метою опосередкованої довільної саморегуляціїє цілеспрямована зміна чи створення антистресових умов діяльності, організація навколишнього середовища, звертання за допомогою тощо.
27. Фізіологічні механізми та біологічне значення стресу; вегетативні показники стресу. Характеристика стадій стресу; гормони стресу та адаптації; стрес та дистрес. Стрес – емоційний стан індивіда, який виникає в ситуаціях, що порушують усталений перебіг його життя. Цей стан полягає у неспецифічній реакції організму на вимоги, які до нього висуваються. Дослідження цієї реакції, започатковані Г. Сельє у 1936 р., спричинили створення теорії стресу. На першій стадії цієї реакції мобілізуються захисні сили організму, які й протидіють несприятливому чинникові. На другій – сили, що діють і протидіють, начебто врівноважуються й організм адаптується до шкідливих умов життя. Проте, якщо шкідлива дія триває, може настати стадія виснаження, яка призводить до негативних і незворотних змін в організмі. Це вже дистрес – зворотний бік стресу. Якщо стрес може мати позитивне значення, то дистрес – завжди негативне. Фази розвитку стресу (за Г. Сельє): Фаза виснаження; Реакція тривоги; Фаза опору. Виявилося, що на несприятливі дії різного роду, які викликають негативні емоції, переживання, хвилювання (холод, втома, страх, приниження, біль, хвороба – своя та близьких, втрата чогось важливого, смерть близьких, соціальні потрясіння, епідемії, катастрофи) організм відповідає відповідною комплексною реакцією, незалежно від того, який саме подразник діяв в даний момент. Інтенсивність реакції визначається не абсолютною величиною подразника, а суб'єктивним його значенням для цієї людини. Стрес викликають не тільки негативні події. Стресорами можуть бути і ситуації, які супроводжуються надмірним приємним хвилюванням (весілля, народження дитини, підвищення по службі, подорож). Стрес виникає тоді, коли вплив подразника (стресора) перевищує пристосувальні можливості організму і психіки. Фізіологічний механізм стресу полягає в тому, що під дією сильного подразника в кров викидаються певні гормони. Під їх дією змінюється режим роботи серця, підвищується тиск, частота пульсу, змінюються захисні сили організму. Якщо навіть у важкій стресовій ситуації людина повністю зберігає контроль за своїми діями, вчинками, станом в цілому, то при цьому знижується адаптаційний резерв її організму, і, як наслідок, підвищується вірогідність захворювання (знижується захисна здатність організму). Можна виділити три фізіологічних механізми стресу.
По-перше, у корі головного мозку формується інтенсивне стійке вогнище збудження, так звана домінанта, що підкорює всю діяльність організму, усі вчинки і помисли людини. Для заспокоєння треба ліквідувати, розрядити цю домінанту або ж створити нову, конкуруючу. Всі відтяжні прийоми (читання захоплюючого роману, перегляд кінофільму – переключення на заняття улюбленою справою) фактично спрямовані на формування конкуруючої домінанти. Чим захопливіша справа, на яку намагається переключитися засмучена людина, тим легше їй створити конкуруючу домінанту. По-друге, слідом за появою домінанти розвивається особлива цінна реакція – збуджується одна з глибинних структур мозку – гіпоталамус, що змушує сусідню залозу – гіпофіз – виділяти у кров велику порцію адренокортикотропного гормону (АКТГ). Під впливом АКТГ надниркові залози виділяють адреналін та інші фізіологічно активні речовини (гормони стресу), що викликають багатосторонній ефект: серце починає скорочуватися частіше і сильніше, кров'яний тиск підвищується (може розболітися голова, виникнути серцевий приступ), частішає дихання. У цій фазі підготовляються умови для інтенсивного м'язового навантаження. Але сучасна людина, на відміну від первісної, слідом за стресом звичайно не пускає в хід м'язову енергію, що зібралася, тому в неї в крові ще довго циркулюють біологічно активні речовини, що не дають заспокоїтися ні нервовій системі, ні внутрішнім органам. Необхідно нейтралізувати гормони стресу, і кращий помічник тут – фізкультура, інтенсивне м'язове навантаження. По-третє, через те що стресова ситуація зберігає свою актуальність (адже конфлікт не розв'язався благополучно і якась потреба так і залишилася незадоволеною, інакше не було б негативних емоцій), до кори головного мозку знову і знову над ходять імпульси, що підтримують активність домінанти, а в кров продовжують виділятися гормони стресу. Отже, треба знизити для себе значущість цього незадоволеного бажання або ж відшукати шлях для його реалізації.
Виділяються наступні види стресів:
1) фізіологічний (викликається надмірним фізичним навантаженням);
2) психологічний (обумовлюється складними відносинами з оточуючими);
3) інформаційний (породжений надмірністю, недостатністю або безсистемністю життєво важливої інформації);
4) управлінський (висока відповідальність за наслідки прийнятих рішень);
5) емоційний (проявляється в ситуаціях загрози, небезпеки).
Виявлена залежність між соматичними захворюваннями людини і її особистими рисами. Люди, які прагнуть до професійних досягнень, кар'єри, честолюбні, які не вміють розслаблятися, відступати і помилятися, більш схильні до серцево-судинної патології. До розвитку гіпертонії приводять ситуації, в яких людина позбавлена можливості успішно боротися за своє достоїнство; вона не може розраховувати на визнання власної особистості оточуючими, самоствердження, постійно „ковтає” образи. У людей з підвищеною тривожністю, схильних покладати на себе більше справ, чим вони реально можуть виконати, занадто ранимих, невпевнених у собі, через міру вимогливих до себе часто розвивається виразка шлунку. В кінцевому результаті цінність цих та інших навичок боротьби зі стресом полягає в ідеї, що стрес в більшості випадків генерує сама людина. Адаптивність є багатомірним, багатокомпонентним, багаторівневим утворенням, системоутворювапьним чинником якого виступає «корисний пристосувальний ефект», що досягається за допомогою адаптивної саморегуляції. Під адаптивністю розуміють полісистемну функціонально-структурну властивість інтегральної індивідуальності, яка визначається сукупністю її різнорівневих індивідуальних властивостей (індивідніх, особистісних і суб'єктних), що виявляються в результативності діяльності і «ціні» адаптації. Адаптивна саморегуляція є опосередкованою ланкою в структурі адаптивності і являє собою розвиток системи біологічних і психологічних контурів регуляції, мимовільних і довільних механізмів, що взаємно перетинаються. Довільна адаптивна саморегуляція може компенсувати недостатній розвиток чи тимчасове зниження ефективності функціонування мимовільних контурів регуляції. Фізичний тренінг спрямований на розвиток функціональних резервів організму, вдосконалювання соматичної організації, регуляцію маси тіла, розвиток гнучкості, витривалості, спритності, розвиток механізмів фізіологічного і біоенергетичного регулювання. З цією метою можуть використовуватися різні системи фізичних вправ, системи загартовування. Психотренінг орієнтований на розвиток і корекцію психічних процесів і станів, формування здатності саморегуляції станів фрустрації, тривоги, страху.
Зміна системи установок, соціальних орієнтацій, очікувань і стереотипів, формування комунікативних умінь, розвиток упевненості і є метою соціально-психологічного тренінгу в контексті розвитку адаптивної саморегуляції.
28. Поняття про метод, методику, техніку та процедуру психологічного дослідження. Класифікація методів. Характеристика методів збору даних про особистість (L, Q, Т-даних). Проблема підвищення надійності кожного виду даних. Усі науки ґрунтуються на методології як системі науково і соціально апробованих принципів (правил) і нормативів пізнання дійсності, її об'єктивних законів і є формою теоретичного осмислення принципів пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, структури і змісту знання, а також шляхів, які ведуть до істини. Реалізується методологія на філософському, загальнонауковому, конкретно-науковому рівнях. Філософський і загальнонауковий рівні пов'язані з філософсько-теоретичними основами і мають світоглядний характер. Саме ці рівні методології визначають психологічний напрям, або школу (психоаналіз, біхевіоризм, гештальтпсихологія, гуманістична психологія, вітчизняна діалектико-матеріалістична позиція тощо). Конкретно-науковий рівень пов'язаний з розробленням методу, тобто форми практичного і теоретичного освоєння дійсності, системи засобів, прийомів, принципів, підходів, які застосовує конкретна наука для вивчення свого предмета. Ця система поєднує як універсальні, так і притаманні кожній науці елементи. З вибору методу починається окремий акт дослідження, тому що він дає змогу виокремити предмет вивчення, сформулювати проблему, окреслити процес дослідження, оскільки метод концентрує накопичене знання. Будь-який метод повинен бути втілений на практиці. Таку можливість йому дають окремі методики, за допомогою яких дослідник отримує емпіричні дані. Методики психодіагностики є інструментами, за допомогою яких дослідник вивчає досліджуваного. До них належать різноманітні тести, питальники тощо. Методи класифікують за певними критеріями (наприклад, загальнонаукові: спостереження, експеримент; конкретно-психологічні: поперечні зрізи, лонгітюд, клінічний метод тощо). Для вимірювання індивідуально-психологічних особливостей особистості, отримання різнобічної інформації про її розвиток застосовують спеціальні психодіагностичні методи. Дослідження у психодіагностиці підпорядковане методології науки – системі принципів побудови і способів організації наукового дослідження. Ці методологічні принципи втілюють неекспериментальний, експериментальний і психодіагностичний дослідницькі методи. До неекспериментального методу належать різні види (методики) спостережень, бесіди та метод вивчення продуктів діяльності. Суть експериментального методу полягає у цілеспрямованому створенні умов, які забезпечують активний вияв досліджуваного фактора (змінної) і реєстрацію змін, а також можливість активного втручання експериментатора у ситуацію дослідження і діяльність досліджуваного. Цей метод детально вивчається в експериментальній психології. Деякі вчені (Л. Бурлачук) наполягають на виділенні ще одного – психодіагностичного – методу, що має певні особливості і узагальнює багато конкретних методик, зокрема тести. Психодіагностичний метод – спосіб дослідження, що дає змогу отримувати точні кількісні і якісні характеристики досліджуваних індивідуальних психічних властивостей особистості з дотриманням основних. Інформацію для психологічного дослідження можна отримати різними каналами: за людиною можна спостерігати у повсякденному житті, їй можна запропонувати пройти тестування, а також дати відповіді на питання анкети. Відповідно до каналу групують методи вивчення індивідуальності. L-дані – дані, що грунтуються на реєстрації поведінки людини у повсякденному житті. Оскільки навіть з науковою метою одному психологу неможливо вичерпно вивчити поведінку людини в різних умовах, звичайно залучають експертів – людей, котрі мають досвід взаємодії з випробовуваним у досліджуваній сфері. L-дані важко зробити валідними, тому що не можна уникнути спотворень, пов'язаних з особистістю спостерігача, діють ефект ореолу (систематичні спотворення) та інструментальні спотворення, зумовлені недосконалістю методик обстеження (некоректно сформульованими питаннями). Ще один недолік L-даних – великі витрати часу. Щоб підвищити валідність L-даних, потрібно дотримуватись таких вимог при експертному оцінюванні:
1) визначати властивості в термінах спостережуваної поведінки (заздалегідь домовитися, що саме фіксуватиметься, наприклад, як прояв тривожності, агресивності тощо);
2) забезпечити тривалість спостереження;
3) залучити не менше десяти експертів на одного випробовуваного;
4) рангувати випробовуваних протягом однієї зустрічі не більше ніж за однією ознакою, щоб не було ефекту наведення й експерти не повторювали свого списку.
Оцінки мають бути обов'язково формалізовані і виражені кількісно.
Т-дані – дані об'єктивних тестів (випробувань) з контрольованою експериментальною ситуацією. Для підвищення валідності й евристичності дослідження корисно застосовувати такі тактичні прийоми:
– маскування істинної мети дослідження;
– несподівана постановка завдань;
– невизначеність і нечіткість формулювання цілей дослідження для створення зони невизначеності і стимулювання активності випробовуваного;
– відвертання уваги випробовуваного;
– створення емоційної ситуації при тестуванні;
– використання емоційного змісту тестової ситуації;
– фіксація автоматизованих реакцій;
– фіксація мимовільних індикаторів (електрофізіологічних, біохімічних, вегетативних змін);
– фіксація фонових індикаторів (фізичного стану, рівня активності і втоми тощо).
Прикладами використання Т-даних є досліди на запам'ятовування незавершених дій, а також з моделюванням ситуацій для вивчення альтруїстської поведінки. При цьому створюють цілісну об'єктивну ситуацію для прояву певних особливостей індивідуальності. Цей канал отримання даних теж потребує великих часових витрат та людських ресурсів і використовується переважно на етапі пілотажного дослідження для визначення гіпотези, яку потім перевіряють за допомогою інших, економічніших методів.Q-дані – дані, одержувані за допомогою опитувальників, анкет та інших стандартизованих методів.
Перевага цього каналу – висока економічність (можна застосовувати у групі, автоматизовано обробляти результати), проте Q-дані не вважають високонадійними. Спотворення одержуваної інформації зумовлені такими причинами: низьким культурним та інтелектуальним рівнем випробовуваних (заповнювати анкети складно сільським жителям і дітям, молодшим за десять років), браком навичок самопізнання і спеціальних знань, використанням неправильних еталонів (особливо в обмеженому соціумі, коли людина порівнює себе з близькими, а не з популяцією загалом). Крім того, р13на мотивація випробовуваних може призводити до спотворень у бік соціальної бажаності (дисимуляції, послаблення симптоматики) або підкреслення своїх дефектів (агравації і симуляції). Отже, абсолютно досконалого способу пізнання індивідуальності не існує, але, усвідомлюючи вади і переваги кожного методу, можна навчитися одержувати за їх допомогою достовірну інформацію
29. Опитування (анкетування, інтерв'ю) як метод психології. Правила складання плану опитування і його проведення. Використання даних анкетування та інтерв'ю. Бесіда, її значення в роботі практичного психолога. Опитувальні методи (інтерв'ю, анкетування) широко застосовують для отримання психологічної інформації, оскільки за короткий проміжок часу можна зібрати достатньо стандартизований значний фактичний матеріал. За допомогою опитування та анкетування отримують не тільки фактологічну інформацію, а й відомості про мотиви поведінки людей, їх ціннісні орієнтації, інтереси, потреби, плани на майбутнє та оцінки минулого. При їх проведенні можна моделювати будь-які необхідні дослідникові ситуації. Анкетування – проведення опитування у письмовій формі за допомогою заздалегідь підготовлених бланків. Перед опитуванням необхідно ретельно підготувати анкету, що передбачає: аналіз теми, виокремлення проблем анкетування; розроблення пробної; пілотажне анкетування та аналіз його результатів; уточнення формулювань інструкцій і змісту питань; анкетування; узагальнення та інтерпретацію результатів, підготовку звіту.
За змістом (спрямованістю) питання допомагають з'ясувати: – особистість респондента (стать, вік, освіта, професія, родинний стан). На підставі цих даних обробляють матеріал в межах підгрупи людей, за необхідності зіставляють подібну інформацію з різних підгруп;
– факти свідомості (думки, мотиви, очікування, плани, оцінні судження респондента);
факти поведінки (реальні вчинки, дії і їх результати).
Метод інтерв'ю (інтерв'ювання) застосовують для реалізації багатьох дослідницьких цілей, а різноманіття отримуваних за його допомогою психологічних фактів свідчить про значний його потенціал. Інтерв'ювання – метод одержання інформації у процесі усного безпосереднього спілкування, який передбачає реєстрацію та аналіз відповідей на питання, вивчення особливостей невербальної поведінки опитуваних. Найкращі результати отримують за використання інтерв'ю з іншими засобами психологічного дослідження, зіставлення отриманої з його допомогою інформації з даними спостережень, експериментів, офіційної або особистої документації, матеріалами опитувань інших осіб. Залежно від умов проведення і кількості опитуваних процедура інтерв'ювання може бути: одноразовою або багаторазовою; індивідуальною або груповою. Крім дослідницького інтерв'ю, за метою дослідження виокремлюють:
– діагностичне інтерв'ю, використовуване на ранніх етапах психотерапії як засіб проникнення у внутрішній світ клієнта і розуміння його проблем;
– клінічне інтерв'ю, застосовуване як терапевтична бесіда, спосіб надання психологічної допомоги в усвідомленні людиною внутрішніх проблем, конфліктів, прихованих мотивів поведінки, шляхів саморозвитку.
За формою спілкування інтерв'ю розрізняють:
– вільне інтерв'ю, тобто бесіду, в якій дослідник має змогу самостійно змінювати спрямованість, порядок і структуру питань, дбаючи про необхідну ефективність процедури. Характеризується гнучкістю побудови діалогу в межах запропонованої теми, максимальним урахуванням індивідуальних особливостей респондентів, природністю умов опитування. Його недоліком є труднощі у зіставленні усіх отриманих результатів, зумовлені варіативністю заданих питань; перевагою – сприяння респондентам у формулюванні думок і вираженні своїх позицій. Вільне інтерв'ю, як правило, використовують на початкових стадіях психологічного дослідження;
– стандартизоване інтерв'ю (опитування за чітко розробленою, однаковою для усіх респондентів схемою).
– напівстандартизоване інтерв'ю, засноване на використанні двох обов'язкових і основних питань, на які повинен відповісти кожен опитуваний. План. Ефективність методу інтерв'ю залежить від дотримання послідовності процедур методу, зміст яких передбачає підготовчий, комунікативний та аналітичний етапи. Підготовчий етап має таку послідовність: 1) визначення предмета та об'єкта опитування, постановка дослідницьких завдань, вибір різновиду інтерв'ю; 2) проектування інструментарію психологічного дослідження (у т. ч. складання плану інтерв'ю, формулювання приблизної сукупності питань респондентам, виокремлення категорій аналізу інформації, розроблення інструкцій, підготовка технічних засобів реєстрації та оброблення даних); 3) пілотажне інтерв'ювання; 4) уточнення програми дослідження, редагування питань, зміна інструкцій, аналіз помилок і невідповідностей, що виникли у процесі пробного інтерв'ю; 5) складання остаточного варіанта сукупності питань, способів аналізу інформації, а також текстів інструкцій респондентам. Наступним за усного опитування є комунікативний етап. Процес спілкування з респондентом, як правило, має таку структуру: 1) вступ (встановлення контакту, інформування про мету опитування, умови його проведення, формування установки на співробітництво, відповіді на питання, що виникають у респондента); 2) основна частина (докладне дослідження, здійснюване за заздалегідь розробленим планом); 3) завершення (зняття напруги, висловлення подяки за участь у роботі). Ефективність інтерв'ю залежить від того, наскільки психолог на початку бесіди проявить себе як доброзичливий і зацікавлений співрозмовник. Вступне слово слід виголошувати коротко, обґрунтовано і впевнено. Повідомлення про мету дослідження здійснюють у формі, що стимулює респондента до співпраці. Створення комфортної атмосфери спілкування не передбачає панібратських відносин із респондентом, оскільки це може ускладнити керування діалогом. Недоцільним буде і менторський тон. Завдання дослідника полягає в одержанні інформації, а не наданні психологічної допомоги чи моралізаторстві. Інтерв'юер повинен демонструвати зацікавленість у відповідях респондента, позитивно реагувати на його жарти, висловлювати за необхідності співчуття, поважати небажання відповідати на питання, навіть якщо вони пов'язані з важливою інформацією. Повернення до цих питань в іншому формулюванні можливе на подальших етапах опитування. Природність інтерв'ювання залежить від уміння інтерв'юера здійснювати його вільно, не вдаючись до записів. Не слід допускати тривалі паузи, оскільки респондент може спробувати перехопити ініціативу, перетворити інтерв'ю на бесіду. Якщо обговорювана проблема має особливу емоційну значущість для опитуваного, його монолог може тривати невизначену кількість часу. Недоцільно різко переривати його, намагатися перейти до наступного питання або демонструвати відчуження і байдужість. Збереження атмосфери взаємодовіри і зацікавленості більше сприятиме успіху інтерв'ю, ніж згаяний час. Значну шкоду дослідженню завдають нетактовність, авторитарність інтерв'юера. Іноді інтерв'юер фіксує суперечливі відповіді опитуваного, що зумовлено або його ставленням до питання (необдуманість, нестійкість думки), або ставленням до дослідника (підвищення довіри, зменшення роздратування тощо). За такої ситуації слід делікатно звернутися за роз'ясненнями до респондента, вказавши на зауважені суперечності. На аналітичному етапі інтерв'ювання здійснюють оброблення та інтерпретацію, аналіз зібраної інформації, зіставлення результатів усного опитування з даними, отриманими за допомогою інших методів психологічного дослідження.
30. Тестування як метод психології. Історія виникнення і використання методу. Види тестів. Процедурні аспекти тестування. Психологія розглядає тест як основний інструмент психодіагностичного обстеження, призначений для встановлененя психологічного діагнозу шляхом вимірювання кількісних і якісних психологічних відмінностей. Тест психологічний – сукупність стандартизованих, стимулюючих певну форму активності, іноді обмежених часовими межами завдань і запитань, результати яких піддаються кількісному і якісному оцінюванню і дають змогу встановити індивідуально-психологічні відмінності особистості. Психологічний тест є ефективним за його відповідності таким основним вимогам: застосування шкали інтервалів, надійність, валідність, дискримінативність, наявність нормативних даних або можливість опису з високою точністю, а в індивідуально-орієнтованих тестах – наявність критеріїв, встановлених експертами. Отже, тест є інструментом, який дає змогу за короткий період часу і незначних матеріальних затрат отримати максимально об'єктивну і повну інформацію про досліджуваного. Однак для забезпечення досягнення цієї мети тест повинен відповідати комплексу основних психометричних вимог. Тести класифікують за різними ознаками. Поширення набув технологічний підхід до класифікації (С. Розенцвейг), заснований на виявленні рівня об'єктивності отримання та інтерпретації психологічних даних, як найпродуктивніший. Ця класифікація охоплює основні методики, які застосовують на практиці. За способами отримання інформації для психодіагностування тести поділяють на об'єктивні, суб'єктивні та проективні. Об'єктивні методики. Вони засновані на уявленні про можливість вимірювання результативності, способу і особливостей виконання діяльності людини. Успішність людини (її оцінка в балах) залежить від кількості правильно розв'язаних завдань, часу, витраченого на цю дію, помилок тощо. Характеристика досліджуваних за даними об'єктивних тестів може бути отримана з огляду на особливості проведення дій і досягнення ними певного критерію або норми. Оцінку особливостей дії отримують шляхом порівняння темпу або результату дій досліджуваних при виконанні специфічної діяльності з встановленим еталоном, який має відомі характеристики. Оцінювання рівня дій здійснюється через порівнювання результату з нормативними або критерійними оцінками. У методиці пропонують завдання, що відображають цілісну структуру досліджуваної діяльності. Рівень розвитку досліджуваного (рівень уміння, навичок, функції) оцінюються за кількістю розв'язаних завдань або виконаних дій за одиницю часу. Об'єктивні тести поділяють на тести особистості і тести інтелекту. Суб'єктивні методики. Суб'єктивність цих методик визначається не протиставленням певному об'єктивному виміру, а тим, що психологічне вимірювання здійснюється на основі особистої інформації, наданої досліджуваним. Вплив суб'єктивного фактора на кінцевий результат помітніший, оскільки відповіді досліджуваного більше залежать від його настрою, стану, рівня інтелекту, розуміння теми опитування і змісту питання. Тому питальники формуються з урахуванням захисту від суб'єктивного фактора. Суб'єктивні методики можна поділити на кілька видів. До першого виду належать особистісні та спеціальні опитувальники, анкети, інтерв'ю, метод опису власної поведінки у певних ситуаціях, методики герменевтики. Проективні методики. Психологічне вимірювання із застосуванням проектних методик здійснюється на основі інтерпретації результатів діяльності досліджуваного за допомогою слабоструктурованого стимулювального матеріалу, який людина доповнює, проектуючи таким чином свою особистість. Існує кілька видів проективних методик: конститутивні, конструктивні, інтерпретаційні, катартичні, експресивні, імпресивні, адитивні, семантичні. Тести, орієнтовані на статистичну норму. Процедура їх розроблення передбачає встановлення норм виконання через попереднє тестування репрезентативної вибірки осіб, для яких ці тести призначені. При цьому виокремлюють діапазон тестових балів, характерний для низького, середнього і високого рівнів розвитку психічної властивості чи функції. Потім результати досліджуваного порівнюють з даними, отриманими при тестуванні вибірки. Критеріально-орієнтовані тести (КОрТ). Вони не передбачають зіставлення даних досліджуваних з підсумками попереднього тестування вибірки. Точкою відліку обирають не нормальний розподіл, а встановлений обсяг вимог суспільства до психічного та особистісного розвитку людей. Цей узагальнений феномен виражається у розробленій укладачами сукупності конкретних критеріїв. Під час формулювання кожного такого критерію виокремлюють дві частини:
1) змістово-операційну, що характеризує особливості дій досліджуваних при виконанні тестових завдань («пояснює», «обчислює», «ділить», «вибирає» тощо); 2) співвідносно-предметну, що детально описує певний фрагмент змісту знання, за матеріалами якого складені тестові завдання. Ця частина конкретизується при аналізі укладачами навчальних програм, освітніх стандартів, що входять до навчально-методичних посібників і вказівок. Перша частина критерію визначає, як треба зробити роботу (як), друга – що слід зробити з призначеного для засвоєння (який матеріал). Не кожну галузь знання можна послідовно формалізувати для вираження через сукупність критеріїв. КОрТи, як правило, розробляються для діагностики сформованості розумових дій, а також для контролю за станом знань, умінь і навичок тих, кого навчають. На думку А. Анастазі, у таких випадках їх застосування дає змогу здійснювати інтерпретацію з огляду на те, «що індивід може робити і що він робить, а не на те, як він виглядає на фоні інших». Більш поширеними є тести, інтерпретація виконання яких орієнтована на статистичну норму. Тести розрізняють також за характером завдань, кількістю досліджуваних, часом виконання. У психодіагностичній практиці широко застосовують особистісні питальники. Особистісні питальники – питальники, спрямовані на вимірювання різноманітних особливостей особистості. Виокремлюють комп'ютеризовані тести – пристосовані до умов комп'ютера, і комп'ютерні – психодіагностичні методики, розроблені і адаптовані з урахуванням специфіки і можливостей комп'ютера, які передбачають постановку завдання тестів на екрані комп'ютера та запис відповідей зі стандартної або спеціально розробленої клавіатури. У психодіагностиці використовують і комп'ютерне ігрове тестування – дослідження з використанням комп'ютерних ігор. Один його напрям передбачає використання готових комерційних комп'ютерних ігор для психодіагностики досліджуваного, другий – зорієнтований на розроблення спеціалізованих ігрових тестових програм. Ефективне використання різноманітних тестів можливе за умови врахування багатьох чинників при їх виборі дослідження, серед яких найважливішими є: теоретична концепція, на якій ґрунтується конкретний тест, галузь застосування, весь комплекс відомостей, обумовлених стандартними вимогами до психологічних тестів, дані про валідність та надійність тестів. Важливою є наявність інформації про соціальне середовище особистості, без якої неможливий прогноз, що зумовлює розроблення інструментів психодіагностики середовища.
31. Спостереження як метод психологічного дослідження. Види спостережень. Вимоги до наукового спостереження. У науковій традиції закріпилося виділення особливого – самостійного обсерваційного методу, що поєднує спостереження й самоспостереження (інтроспекцію). Він базується на двох принципах: пасивності суб'єкту пізнання, що виражається у відмові від втручання в досліджувані процеси для збереження природності їхнього плину; безпосередності сприйняття, що обмежує можливості одержання даних рамками наочної ситуації у теперішньому часі (спостерігається зазвичай те, що відбувається "тут і тепер"). У психології під спостереженням розуміють метод вивчення психічних особливостей індивідів на основі фіксації проявів їхньої поведінки. Предметом спостережень є вербальні й невербальні акти поведінки, що мають місце в певній ситуації або середовищі. Наукове спостереження відрізняється властивостями: цілеспрямованістю: спостерігач повинен чітко розуміти, що він збирається сприймати й для чого, інакше його діяльність перетвориться в реєстрацію окремих яскравих і виразних другорядних ознак, а істотний матеріал залишиться неврахованим; систематичністю, що відрізняє випадкове від типового, закономірного; планомірністю, тому що дотримання плану, програми сприяє підвищенню ефективності дослідження, визначаючи, яким чином буде здійснене спостереження: коли, де, за яких умов; аналітичністю, адже воно припускає не тільки констатацію спостережуваних фактів, але і їхнє пояснення, виявлення психологічної природи; реєстрацією результатів, що дозволяє виключити помилки пам'яті, зменшити тим самим суб'єктивізм висновків і узагальнень; оперуванням системою однозначних понять, спеціальних термінів, що сприяє чіткому й недвозначному позначенню спостережуваного матеріалу, а також однаковості можливих інтерпретацій. Спостереження може випереджати експериментальне дослідження і психодіагностичу бесіду, оскільки дозволяє виявляти ті ознаки поведінки і стану, ті ознаки властивостей особистості, що потрібно вимірювати. Дослідження нерідко завершується спостереженням, що дає можливість підтвердити або внести уточнення в отриману інформацію. Результати спостереження використовуються як зовнішні критерії, щодо яких визначається валідність і надійність інших методів. Залежно від ступеня включеності дослідника в досліджуване середовище виділяють два види спостережень: включене, коли мас місце особиста участь спостерігача у тій діяльності, що ним сприймається. При цьому інші люди зазвичай вважають його учасником події, а не спостерігачем; стороннє, коли подія відбувається без особистої участі в ній спостерігача, що діє ніби зі сторони. За характером взаємодії з об'єктом існують наступні види спостережень: закрите, при якому люди не знають, що за ними спостерігають; відкрите, при якому люди поінформовані про здійснення спостереження. Залежно від об'єкту спостереження протиставляють один одному два види: зовнішнє, за поведінкою інших людей; інтроспекцію, тобто самоспостереження. Щодо часу дослідження розрізняють спостереження: однократне, одиничне, здійснене тільки один раз; періодичне, здійснюване через певні проміжки часу; лонгитюдне, що характеризується особливою тривалістю, сталістю контакту дослідника й об'єкта.. За характером сприйняття спостереження може бути: суцільним, коли дослідник звертає свою увагу рівною мірою на всі доступні йому об'єкти; вибірковим, коли його цікавлять лише певні параметри поведінки, або типи поведінкових реакцій. За характером реєстрації даних спостереження підрозділяють на: констатуюче, де завдання дослідника - чітко зафіксувати наявність і характеристики значимих форм поведінки, зібрати факти; оцінююче, де дослідник порівнює факти за ступенем їхньої вираженості в якому-небудь діапазоні. І, нарешті, за ступенем стандартизованості процедур виділяють: вільне, або пошукове спостереження. Хоча воно й пов'язане з певними цілями, але позбавлено чітких обмежень у виборі того, на що треба звертати увагу, які моменти фіксувати, і тому в ньому припустима зміна предмету дослідження й правил, якщо виникає в цьому необхідність; структуроване, або стандартизоване, коли події фіксуються у якомога ретельнішій відповідності до заздалегідь розробленої програми. При цьому чітко визначені правила спостереження, запропонований весь зміст дослідницьких дій, уведені однакові способи реєстрації й аналізу даних. Подібне спостереження зазвичай застосовується там, де дослідникові потрібно виділяти вже відомі й очікувані характеристики реальності, а не шукати нові. Таким чином, зрозуміло, деякою мірою звужується поле спостереження, але зростає ступінь порівняння отриманих результатів. Етапи наукового спостереження: 1. Визначення мети спостереження (для чого, навіщо воно виконується?); 2. Вибір об'єкту досліджень (який індивід або який вид груп підлягає вивченню?); 3. Уточнення предмету дослідження (які саме аспекти поведінки розкривають зміст досліджуваних психічних феноменів?); 4. Планування ситуацій спостереження (у яких випадках або за яких умов предмет досліджень виявляється найбільш чітко?); 5. Підбір способу спостереження, який найменше впливає на об'єкт і найбільшою мірою забезпечує збір необхідної інформації (як спостерігати?); 6. Встановлення тривалості загального часу дослідження і кількості спостережень (скільки спостерігати?); 7. Вибір способів реєстрації досліджуваного матеріалу (як проводити запис?); 8. Прогнозування можливих помилок спостереження і пошук можливостей їхнього запобігання; 9. Здійснення сеансу попереднього, пробного спостереження, необхідного для уточнення дій попередніх етапів і виявлення організаційних недоліків; 10. Виправлення програми спостереження; 11. Етап проведення спостереження; 12. Обробка та інтерпретація отриманої інформації. Більш детально варто зупинитися на питанні щодо способів реєстрації матеріалу, який спостерігається. Процес ефективного спостереження неможливий без штучного виділення із загального ходу подій визначених одиниць активності об'єкта, тобто того, що він робить у даний момент, яким чином це робить. Подібні одиниці активності виражаються за допомогою звичайних слів або наукової термінології. Вони і реєструються в протоколі спостережень. Карти спостереження різноманітні за своєю формою і складністю. Найбільш проста форма карти – непараметрична – служить для фіксації результатів спостереження за вербальною і невербальною поведінкою. У параметричних картах спостереження фіксуються ознаки поведінки, наявність яках вказує на наявність діагностованої властивості або стану.
32. Соціальні та етичні аспекти психодіагностики. Основні принципи професійної етики психолога. В діяльності будь-якої професійної групи виробляються свої норми, правила професійної поведінки, які в сукупності створюють професійну етику. Професійна діяльність психолога – це робота з внутрішнім світом людини, з людською особистістю. А цей об'єкт роботи вимагає дотримання особливих принципів і правил етики. Мета прийнятих соціально-етичних та морально-етичних норм – дати практикуючим психологам чіткі орієнтири в тому, що стосується етики проведення психодіагностичних обстежень. В основі норм лежать загальновизнані права людини, основним критерієм і контролером їх виконання повинна бути професійна чесність і гуманність самих психологів. Метою норм у психодіагностиці є виклад професійних і етичних вимог до осіб, по роду своєї діяльності пов'язаних з розробкою і застосуванням психодіагностичних методик. Як будь-який науковий інструмент, психодіагностичні тести, щоб бути ефективними, повинні правильно використовуватись. Хибними уявленнями про природу і мету тестів, а також неправильною інтерпретацією результатів тесту пояснюється багато з поширених критичних зауважень на адресу психологічних тестів. В руках несумлінного або некваліфікованого користувача тести можуть принести серйозну шкоду. Тому дві основні причини необхідності контролю за використанням психодіагностичних тестів такі: а) запобігти загальній доступності змісту тесту, яка робить його невалідним; б) гарантувати використання тестів тільки кваліфікованими фахівцями. Для того, щоб запобігти неправильному вживанню психологічних тестів, виникає необхідність в дотриманні ряду вимог як до розробки і проведення самих тестів, так і до використання їх результатів.
Загальні етичні принципи психодіагностичного обстеження.
1. Психолог, що запитує у людини в ході обстеження інформацію про його особу або допускаючий, щоб йому довірили цю інформацію, робить це тільки після того, як обстежуваний повністю усвідомив цілі обстеження, а також цілі і способи використання цієї інформації.
Коментар. Для ефективності обстеження може бути необхідно приховувати від досліджуваного істинну мету тестування і специфіку інтерпретації його відповідей, проте особа не повинна піддаватися якому б то не було тестуванню обманним шляхом.
2. Будь-яка людина має право відмовитися від участі в психологічному обстеженні або експерименті і тим самим захистити від небажаного втручання свій внутрішній світ.
3. Коли обстеження проводиться на користь якої-небудь установи, обстежуваний повинен бути цілком проінформований щодо використання одержуваних результатів. Бажано також пояснити, що адекватна оцінка його особи буде вигідна самому досліджуваному.
3.1. Результати обстеження, проведеного на особисте прохання і на користь обстежуваного, не можуть бути надані будь-якій установі, якщо досліджуваний не дає на це згоди.
3.2. Якщо обстеження проводиться на користь особи і за ініціативою організації, то для використання отриманих результатів в рамках цієї організації додаткової згоди обстежуваної не потрібен. Для передачі отриманої інформації за межі організації необхідна згода обстежуваного.
3.3. Якщо через необхідність захисту інтересів суспільства або прав громадян результати психодіагностичного обстеження повинні бути повідомлені іншій особі або до офіційного органу, обстежуваний повинен бути проінформований про це.
3.4. Зобов'язання берегти професійну таємницю втрачає силу, якщо положення закону зобов'язало психолога повідомити про отриману інформацію.
4. При тестуванні дітей до 16 років в галузі учбових досягнень, навичок і умінь достатнім є згода шкільної або педагогічної ради; у випадку ж оцінки особи необхідна індивідуальна згода дитини і її батьків. На прохання батьків їм повинні бути повідомлені результати тестування дитини з дотриманням умов, вказаних в пунктах 1.6 і 1.7. Щодо передачі відомостей іншим людям дотримуються вимоги пункту 1.3. Представниками дитини вданому випадку є її батьки. При психодіагностичному обстеженні підлітка 16 років і старше потрібна тільки його згода.
5. Для уникнення неправильного поводження з тестовими даними необхідно, щоб доступ до них підлягав суворому контролю.
Коментар. Доцільно виробити точні критерії для збереження, знищення і доступності відомостей про індивіда.
6. При повідомленні результатів тестування необхідно ураховувати особливості тієї людини, якій вони призначаються.
Коментар. Наприклад, при повідомленні тестових результатів школяра слід пам'ятати, що емоційна причетність батьків і вчителів до життя дитини може перешкоджати розумінню фактичної інформації.
7. Індивідові не повинні повідомлятися результати його обстеження без їх інтерпретації фахівцем. У ряді випадків необхідний також відповідний коментар фахівця.
Коментар. Навіть якщо тест ретельно проведений і є вірно інтерпретований, повідомлення тестових результатів індивіду без можливості обговорити їх більш детально може йому пошкодити. Наприклад, школяр може бути надто стурбованим, дізнавшись, що він погано виконав тест здібності до навчання; серйозні порушення в розвитку особи можуть посилюватись, якщо хворому повідомити результати його тестування.
Таким чином, найбільш загальні та значущі норми поведінки відносять до поняття моральних принципів. Наслідки спілкування з психологом мають для клієнта велику особистісну значущість. Від дотримання ним етичних принципів професійної діяльності залежить те, яким буде втручання – розвиваючим або руйнуючим особистість клієнта.
33. Психодіагностика свідомості і самосвідомості людини. Метод репертуарних решіток. Самосвідомість – динамічна система уявлень людини про себе, усвідомлення нею своїх фізичних, інтелектуальних та інших якостей, їх самооцінка, а також суб'єктивне сприйняття факторів, які на неї впливають. У психічному житті особистості, в її структурі самосвідомість разом зі свідомістю є центральною складовою, необхідною умовою цілісності і спадкоємності формування внутрішнього світу особистості. Онтогенетично самосвідомість виникає дещо пізніше від свідомості. Самосвідомість не є самостійним явищем психіки, фактично це свідомість, тільки з іншою спрямованістю. Людина не тільки усвідомлює дії об'єктів реального світу, виражає ставлення до них, але, виокремивши і протиставивши себе цьому світу, усвідомлює себе як особистість, що має свої особливості, своєрідність, виробляє певне ставлення до себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то об'єктом самосвідомості є сама особистість. У психологічному аналізі самосвідомість є складним психічним процесом, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних «образів» себе в різних ситуаціях діяльності і поведінки, у всіх формах взаємодії з іншими людьми, у поєднанні цих образів у єдине цілісне утворення – уявлення, а потім у розуміння свого Я як суб'єкта, відмінного від інших. У структурному аспекті самосвідомість становить єдність трьох складових – пізнавальної (самопізнання), емоційно-ціннісної (самоставлення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція). Тому діагностування компонентів самосвідомості здійснюється саме у цих напрямах. Це методи, спрямовані на аналіз глобального самоставлення; методи, призначені для спеціальних вимірів Я-концепції; методи, орієнтовані на феноменальне Я; методи, орієнтовані на неусвідомлене, нефеноменальне Я. У психодіагностиці самосвідомості найпоширеніші такі традиційні і розроблювані класи методик: стандартизовані самозвіти у формі описів і самоописів (тести-питальники, списки дескрипторів, шкальні техніки); нестандартизовані самозвіти (вільні самоописи) з наступним контент-аналітичним обробленням; ідеографічні методики типу репертуарних решіток; проективні техніки разом із рефрактивними техніками (наприклад, «Методика керованої проекції») тощо. У психодіагностиці використовують два підходи до вимірювання і розпізнавання індивідуально-психологічних особливостей людини, що відрізняються за розумінням об'єкта вимірювання, його спрямованістю і характером методів вимірювання: номотетичний – вимірювання індивідуально-психологічних особливостей на основі зіставлення з нормою; ідеографічний – розпізнавання індивідуально-психологічних особливостей та їх опис на основі різноманітних ідеографічних технік, зокрема «Техніки репертуарних решіток», розробленої Дж.Келлі. Він стверджував, що в системі уявлень кожного індивіда є не тільки властиві всім еталони і стереотипи, а й специфічні, властиві тільки йому складові, обумовлені його індивідуальним досвідом. Такі часткові категорії індивідуальної свідомості, що відображають індивідуальний досвід людини, називаються особистісними конструктами. Конструкт – це параметр стосунків, за допомогою якого людина виділяє, оцінює і прогнозує події, створює образи, організовує власну поведінку. На підставі аналізу індивідуальних конструктів Келлі обґрунтував феномен «когнітивна складність», що свідчить про здатність конструювати соціальну поведінку на основі багатьох параметрів. Когнітивна складність – психологічна характеристика пізнавальної (когнітивної) сфери людини, що відображає ступінь категоріальної розчленованої (диференційованої) її свідомості, сприяє вибірковому сортуванню вражень про дійсність, що опосередковує її діяльність. Визначається вона кількістю критеріїв класифікації, якими свідомо або неусвідомлено користується суб'єкт при диференціації об'єктів певної змістової сфери. Свідомість людини неоднорідна і в різних змістових сферах може характеризуватися різною когнітивною складністю (наприклад, високою когнітивною складністю у спорті і низькою – у міжособистісному сприйнятті). Досліджуваний з високим ступенем когнітивної складності використовує ширше диференційовану систему вимірювань при оцінюванні поведінки інших осіб порівняно з тим, що має низький ступінь когнітивної складності. Тобто, чим менш жорсткі зв'язки між конструктами, тим складнішою є індивідуальна система конструктів людини, якщо розглядати її як показник подібності конструктів. Людина з вищим ступенем когнітивної складності лабільніша, здатна брати до уваги більше аспектів реальності, адаптується до ситуації, спроможна змінити свою думку відповідно до змін умов навколишньої дійсності. Людина з нижчим ступенем когнітивної складності не здатна швидко й адекватно реагувати на зміни. Усі методи діагностування самосвідомості мають певні переваги і недоліки. Методики, засновані на вербальному стандартизованому самозвіті, забезпечують порівнюваність результатів, незалежність від досвіду експериментатора і кількісний підхід, апелюють до більш усвідомлених аспектів самоставлення і потенційно піддаються впливу стратегій самопрезентації. Крім того, вони обмежують висловлювання досліджуваного підібраними твердженнями. Нестандартизовані самозвіти набагато трудомісткіші, важчі для кількісного оброблення, залежать від лінгвістичних здібностей досліджуваних. Ідеографічні методики не завжди супроводжуються обґрунтованими діагностичними висновками, а проективні методики, усуваючи прямий вплив стратегії самопрезентації, пов'язані з труднощами інтерпретації проективних показників. Рефрактивні техніки полегшують інтерпретацію проективної самооцінки, залишаючи проблемним поширення оцінки певного аспекту фізичного Я та Я загалом.
34. Характеристика проективних методів вивчення особистості і можливості їх використання. Проективні методики – сукупність методик, спрямованих на дослідження особистості людини через її реагування будь-яким способом на неструктуровані або неоднозначні об'єкти і ситуації. Вони пов'язані з психологічним механізмом проекції, за допомогою якого вивчають конфлікти у несвідомому. Тестуючи особистість, психологи використовують концепцію захисних механізмів, яка допомагає пояснити суперечливі феномени. Проективні методики вдало доповнюють існуючі, дозволяючи заглянути в те, що найбільш глибоко сховано, вислизає при використанні традиційних прийомів дослідження. У сучасній психодіагностиці виокремлюють 7 груп проективних методик дослідження особистості. 1. Методики структурування (надання досліджуваним певного змісту отриманому матеріалу). До них належать таутофон, методика тривимірної апперцепції (С. Розенцвейг, Д. Шаков). Відповідно до методики таутофона досліджуваному дають уважно прослухати малорозбірливий запис чоловічого голосу. Насправді він є повторенням серії безглуздих звукосполучень, однак людина цього не знає. У такий спосіб отримують інформацію, яка характеризує людину з погляду контактності, сугестивності, домінуючих ставлень до себе й інших, ступеня суб'єктивізму суджень тощо. Методика тривимірної апперцепції передбачає використання стимульного матеріалу, що складається з 28 об'ємних предметів, які не мають чіткої форми. Невизначеність форм зумовлює різну поведінку досліджуваних, які повинні, відібравши частину предметів, скласти про них історію і розповісти її, ілюструючи діями з цими предметами. Потім описують кожен предмет, називаючи його. Методика може передбачати виконання її із зав'язаними очима, коли досліджувані орієнтуються лише на кінестетичні і тактильні відчуття.
2. Методики конструювання (створення цілого з частин і розрізнених фрагментів). Найвідоміша методика конструювання – «Тест світу». Для її виконання пропонують 232 маленькі яскраві моделі (будинки, дерева, літаки, тварини, люди). Завдання досліджуваного – створити з них модель «малого світу». При аналізі його дій, враховують, які предмети він вибрав першими, яку кількість використав, визначають площу, форми конструкцій та ін. «Тест мозаїки» – складання довільного візерунка з 465 дерев'яних чи пластикових квадратів, ромбів і трикутників різних кольорів. Нездатність скласти розпізнавану, чітку за формою мозаїку свідчить про наявність відхилень особистісного розвитку. 3. Методики інтерпретації (тлумачення подій, ситуацій, зображень). Найпоширенішою методикою цієї групи є ТАТ. У процесі експерименту досліджуваним пред'являють послідовно 20 картин зі стандартного набору із зображенням невизначених ситуацій, що передбачають різне розуміння. Кожна картина спрямована на актуалізацію певного типу переживань (депресію, сімейні конфлікти, агресивні реакції, сексуальні проблеми). Досліджуваних просять скласти розповідь за кожною з них, описавши думки і почуття персонажів, перебіг попередніх подій, ймовірне завершення історії. Усі розповіді записують дослівно, фіксуючи паузи, інтонацію, виразні рухи. В інтерпретаційній методиці Розенцвейга стимульним матеріалом є 24 малюнки, на яких зображені особи, що знаходяться у проблемній ситуації. Персонаж методики виголошує фразу, якою описує суть проблеми. Над іншим персонажем на місці відповідної фрази зображений порожній квадрат. Досліджуваний повинен швидко, не задумуючись, придумати відповідь на нього. Їх зміст аналізують з метою виявлення типу та спрямованості (на себе, на інших) агресії. 4. Методики доповнення (завершення фрази чи історії). У цих методиках досліджуваному пред'являють серію речень (типу «Я завжди хотів...», «Майбутнє здається мені...», «Якби я знову став молодим...»). Оброблення відповідей дає змогу виявити його мотиви, потреби, почуття, систему відносин. Методики завершених речень мають безліч варіантів, їх активно застосовують у сучасній психодіагностиці. 5. Методики катарсису (самовираження в емоційно напруженій творчості). Прикладом таких методик є психодрама, яка становить імпровізоване театралізоване дійство, в якому досліджуваний грає роль самого себе за підтримки і співпереживання інших учасників. Під час цього проявляються його особистісні і поведінкові особливості, афективна розрядка забезпечує терапевтичний ефект. У деяких варіантах катарсичних методик досліджувані діють опосередковано, проектуючи свої риси і реакції на предмети-замінники. Наприклад, у «Тесті ляльок» дітей просять розіграти з набором ляльок різні сцени, спектакль на задану тему. 6. Методики імпресії (вибір, домінування одних стимулів над іншими). Найпоширеніший серед них – «Тест колірних переваг» («Тест Люшера»). Його стимульний матеріал – набір кольорових карток. Повний варіант охоплює 73 картки 25 відтінків, короткий – 8 карток. Дослідження починається з одночасного їх пред'явлення досліджуваному з проханням вибрати ту, що сподобалася, не пояснюючи навіщо. Досліджуваний повинен зробити ще один вибір із тих карток, що залишилися. Інтерпретація виконання ґрунтується на таких положеннях:
а) кожен колір володіє символічним значенням (наприклад, зелений – упевненість, наполегливість, завзятість; синій – спокій, задоволення);
б) парні поєднання кольорів мають значення, які повніше відображають індивідуальні особливості особистості;
в) позиції кольорів загалом або порядок їх вибору характеризує функціональне значення (обраний першим колір відображає засіб досягнення мети (синій означає бажання людини діяти спокійно, без напруження), другий обраний колір характеризує мету прагнень);
г) відкидання (несприйняття) основних кольорів (червоного, синього, зеленого, жовтого), як і вибір серед перших кольорів додаткових (фіолетового, коричневого, чорного, сірого), є показником внутрішнього неблагополуччя, нереалізованих потреб, інтенсивних тривог, стресу.
7. Графічні методики (самостійне зображення предметів, людей, тварин таін.). До них належить «Тест малювання пальцем», при виконанні якого досліджуваний повинен на вологому аркуші паперу за допомогою фарб виконати малюнок пальцями. Після завершення роботи його просять розповісти про намальоване.
У сучасній психодіагностиці поширеними є методики «Паперу і олівця»: «Малюнок сім'ї», «Дім – дерево – людина»; тести «Дерево», «Намалюй людину», «Автопортрет» тощо. Аналіз виконання малюнка ґрунтується на твердженні, що, малюючи, людина безпосередньо виражає особливості власної особистості, які інтерпретують за допомогою емпірично перевірених критеріїв. Дослідження за допомогою проективних методик вимагає спеціальної психологічної підготовки, навіть попри те, що деякі з них видаються досить простими (особливо графічні). Усі проективні методики обтяжені ризиком появи таких артефактів, як інструментальні помилки і помилки психодіагноста. Перший тип помилок зумовлений неможливістю спрогнозувати сприйняття проективної методики досліджуваним. Наприклад, діти дуже часто прагнуть здогадатися, якою має бути правильна відповідь, мимоволі дають типову, стандартну відповідь, і ніякої проекції не відбувається. Для зниження ризику інструментальних помилок необхідно задіювати кілька незалежних методик з різними методичними принципами побудови. Використання проективних методик у практиці шкільної психологічної служби дає змогу виявити глибинні причини емоційно-особистісної дезаптації школярів на певному етапі вікового розвитку і соціалізації.
35. Загальна характеристика особистісних опитувальників. Типи тверджень опитувальника. Мономірні та багатофакторні опитувальники. Особистісні опитувальники – класичний зразок суб'єктивного діагностичного підходу. Опитування – один з найменш надійних способів одержання знання про особистість, і тому цілком зрозуміле давнє прагнення дослідників до його об'єктивації. Це знаходить своє вираження насамперед в зростаючих вимогах до надійності і валідності особистісних опитувальників. Особистісні опитувальники являють собою реалізацію суб'єктивного підходу до дослідження особистості з вербальним (мовним) поданням тестового матеріалу. Опитувальники в широкому значенні – широка група психодіаг-ностичних методик, завдання яких представлені у вигляді запитань чи тверджень. Опитувальники призначені для отримання об'єктивних і (чи) суб'єктивних даних зі слів обстежуваних. Особистісні опитувальники зовні представляють собою різної величини перелік питань чи тверджень, на які обстежуваний має відповісти відповідно до запропонованої йому методики. Кількість питань значно варіює. В одних опитувальниках 20 завдань, в інших – декілька сотень (наприклад, ММРІ складається з 550 тверджень). Безліч особистісних опитувальників, розроблених до теперішнього часу, за діагностичною спрямованістю можна поділити на опитувальники:
♦ рис особистості (наприклад, опитувальники Р.Кеттелла);
♦ типологічні (наприклад, опитувальники Г.Айзенка);
♦ мотивів (наприклад, опитувальник А.Едвардса);
♦ інтересів (наприклад, опитувальники Г.Кюдера);
♦ цінностей (наприклад, опитувальник Д.Супера);
♦ установок (наприклад, шкала Л.Терстоуна)
Відповідно до принципу, закладеного в основу конструювання, варто розрізняти:
♦ факторні опитувальники, для конструювання яких використовується факторний аналіз (наприклад, опитувальники Р.Кеттелла);
♦ емпіричні опитувальники, котрі створюються на основі критеріально-ключового принципу (наприклад, ММРІ).
Нарешті, всі особистісні опитувальники можуть бути розподілені на ті, котрі призначені для виміру якої-небудь однієї якості (властивості) або декількох. Позначимо їх як одномірні і багатомірні (багатофакторні). Фактично всі опитувальники можуть бути використані не тільки для індивідуального, але і для групового обстеження. Останнім часом досить розповсюдженим є пред'явлення завдань опитувальників за допомогою комп'ютерів.
Застосування особистісних опитувальників дозволяє встановити:
♦ індивідуальну або кількісну міру вираженості психічних властивостей особистості;
♦ їх інтраіндивідуальні взаємозв'язки, тобто зв'язки на рівні окремої особистості;
♦ інтеріндивідні зв'язки, що дозволяють порівнювати між собою різних осіб.
Ці зв'язки та взаємозв'язки, а також індивідуальна міра вираженості психічних властивостей і визначають своєрідність особистості, яка і є об'єктом психологічної діагностики. Мета психологічної діагностики – прогнозування поведінки особистості в різних сферах життєдіяльності (спілкування, трудова, профілактика тощо). Людина, як об'єкт дослідження постає у вигляді набору параметрів – профілю особистості, при цьому кожен показник з профілю називався рисою. За походженням та сферою застосування виділяють три класи рис:1 Конституціональні риси (обумовлені властивостями організму, його конституцією і задають обмеження для максимально широкого класу ситуацій). 2.Індивідні (обумовлені досвідом життєдіяльності в певних, відносно широких, соціально-нормативних ситуаціях) – темперамент. 3.Особистісні (обумовлені внутрішньою роботою особи-стості над аналізом та прогнозуванням власної поведінки). В особистісних опитувальниках найбільш розповсюджені такі форми питань (тверджень): 1. Питання, що передбачають відповіді типу «ні». Такі питання легко формулюються, звичайно зрозумілі, відповіді на них не важкі для обстежуваних. Наприклад: «Ви ходите повільно і неквапливо?» Варіанти відповідей: «так», «ні». 2. Питання, що передбачають відповіді типу: «так», «щось середнє», «ні». Додається непевна відповідь. Як правило, непевні відповіді неін-формативні, а в опитувальниках із середньою категорією відповідей може актуалізуватися відповідна установка, що спотворює одержувану інформацію (див. про це далі). Використання такої форми питань пов'язане з тим, що в деяких обстежуваних виникає дратівливість, відмовлення від роботи в тому випадку, коли їх змушують відповідати тільки ствердно або негативно. Наприклад: «Я завжди здатний строго контролювати прояв своїх почуттів». 3. Питання, що передбачають відповіді типу «правда – неправда», або так звані альтернативні завдання. Власне кажучи, вони мало відрізняються від дихотомічних («ні»). Наприклад: «Я ненавиджу втискуватися в переповнений автобус». 4. Питання, що передбачають відповіді типу «подобається – не подобається» (одне слово або фраза). Така форма питань використовується рідко. 5. Питання, що передбачають відповіді за рейтинговими шкалами. До питань додаються шкали: скажімо, 7-бальна з крайніми значеннями «завжди» і «ніколи». Основні проблеми, що виникають при такій формі питань, пов'язані з різним розумінням обстежуваними термінів, що вказують на частоту, і можливістю появи установки на «крайні» відповіді. Наприклад, «У присутності підлеглих я намагаюся показати свою перевагу». Варіанти відповідей: «завжди», «дуже часто», «часто», «від випадку до випадку», «рідко», «дуже рідко», «ніколи». 6. Питання, які передбачають відповіді, що є варіантами «так» «утрудняюся» «ні». Це можуть бути такі відповіді, як «ніколи», «згоден» «не впевнений» «не згодний» і т.п. Підбір того або іншого варіанта обумовлюється значеннєвими особливостями питання (твердження). Наприклад: «Бувають періоди, коли мені важко втриматися від жалості до самого себе». Варіанти відповідей: «часто», «іноді», «ніколи». 7. Питання, що передбачають відповіді на основі вибору з декількох запропонованих обстежуваному розгорнутих висловлень. Як правило, це завершальна пропозиція фрази, одну з яких і необхідно обрати. Використовуються два, три і більше варіантів вибору. Одержувані за допомогою особистісних опитувальників дані наводяться у вигляді кількісних оцінок, що у багатомірних шкалах, як правило, перетворюються в різного типу стандартизовані показники. Результати для наочності можуть бути представлені, наприклад, у вигляді «профілю особистості» або «дискограми».
36. Метод аналізу продуктів діяльності. Контент-аналіз як метод вивчення документів. У діяльності людина виявляє обізнаність з певних питань, свої вміння та навички, здібності, уважність і спостережливість, певні риси характеру. Отже, розглядаючи продукти діяльності людини, можна визначити різні психічні якості та властивості особистості, рівень їх розвитку. Продуктами діяльності учнів є виконані ними письмові роботи, вироби, малюнки, моделі, фотографії тощо. Зіставлення робіт, виконаних учнем у різний час, на різних етапах навчання, дає змогу простежити його розвиток, здатність удосконалювати уміння та навички, домагатися акуратності, майстерності, виявляти кмітливість, наполегливість тощо. Аналіз продуктів діяльності людини може здійснюватися і в процесі їх створення. Спостерігаючи цей процес, можна виявити не тільки його якість, а й динаміку, темп роботи, вправність у дії, ставлення до завдання. Такі спостереження сприяють більш глибокому та всебічному вивченню розумових, емоційних, вольових та характерологічних якостей і властивостей особистості. Контент-аналіз – виявлення і дослідження характеристик інформації, які містять тексти і мовні повідомлення.
Метод контент-аналізу заснований на принципі повторюваності значеннєвих і формальних елементів у документах (понять, суджень, тем, образів тощо). Застосовують його за достатньої кількості матеріалу для аналізу (документів, автобіографій, листів, фотографій, щоденника великого обсягу), оскільки елементи змісту (одиниці аналізу) повинні забезпечувати статистичну вірогідність. Цей метод передбачає виділення системи опорних понять (категорій аналізу); пошук індикаторів слів, словосполучень, суджень тощо (одиниць аналізу); статистичне оброблення даних. Якісно-кількісний аналіз документів має значні можливості для психодіагностування особистості, малих і великих груп. Як емпіричні об'єкти вивчення використовують особисті документи (листи, фотографії, щоденники, автобіографії тощо), матеріали групової, колективної і масової комунікацій (запис розмов, дискусій, нарад, статути, накази, оголошення, газети, радіопередачі, реклама), продукти діяльності людей, у т. ч. літературу і мистецтво. Контент-аналіз може бути допоміжним методом при обробленні даних, отриманих за допомогою проективних методик (ТАТ, тест Роршаха), нестандартизованого інтерв'ю, відкритих питань анкет тощо. У сучасній психологічній практиці контент-аналіз застосовують як основний метод досліджень; складову дослідницьких методів; допоміжну процедуру оброблення даних, отриманих іншими емпіричними способами. У кожному разі здійснюють попередню перевірку вірогідності аналізованого тексту чи усного повідомлення, встановлюють надійність, змістову і критеріальну валідність аналітичної процедури. Контент-аналіз є поетапним процесом, що передбачає три етапи.
1. Підготовчий етап (розроблення програми аналізу матеріалу). Елементами його є постановка мети дослідження, попередня перевірка адекватності обраного методу особливостям майбутньої роботи, складання класифікатора (опорної схеми для контент-аналізу), підготовка інструкцій для осіб, що беруть участь у реалізації методу, пілотажне дослідження, коригування програми. Класифікатор є переліком категорій аналізу, індикаторів, прийнятих одиниць відліку, основою алгоритму наступних дій; від його якості залежить ефективність роботи. Категорії аналізу – ключові елементи дослідницької концепції, значеннєві одиниці, які реєструють відповідно до поставленої мети. Як категорії аналізу дослідник заздалегідь висуває певні проблеми або ідеї, теми. Наприклад, вивчаючи характер людини на підставі інтерв'ю чи анкетування, можна виокремити такі категорії: ставлення до себе, інших людей, діяльності, речей (предметів), природи. Досліджуючи тривожність як властивість особистості, розрізняють її складові: занепокоєння з приводу здоров'я, сімейного стану, кар'єри, фінансового стану тощо. Список категорій повинен бути вичерпним, забезпечувати можливість однозначного співвіднесення частин тексту з конкретною категорією. Одиниці аналізу (індикатори, ознаки вираження значеннєвих одиниць) є частинами тексту, що характеризуються належністю до певної категорії. Ними можуть бути символи, слова, терміни, словосполучення, ситуації, судження, репліки, інтонації, які дають змогу визначити роль у тексті кожної категорії. Вона може виражатися у тексті по-різному: від окремих символів чи слів до суджень або абзаців. Категорія може бути представлена у негативній (критичній), нейтральній або позитивній формі. Одиниці відліку є кількісними характеристиками відношень категорій одна до одної або одиниць аналізу до категорій. Як правило, використовують частоту проявів у тексті категорії або її ознаки; пропорцію представленості категорії (її ознаки) або обсягу уваги, що приділяється їй автором тексту (порівняльна кількість друкованих знаків, площа відповідних частин текстів у квадратних одиницях або відсотках, необхідний час для проголошення). Розроблення класифікатора завершується складанням інструкцій для кодувальника і підготовкою кодувальної матриці. Інструкції містять вказівки: які категорії виділені, які ознаки у тексті відповідають їм, якого типу одиниці відліку при цьому використовують. Результати контент-аналізу будуть об'єктивними, якщо дослідник письмово сформулює інструкції, навіть якщо він сам є кодувальником.
2. Виконавчий етап. Передбачає процедури з виділення індикаторів категорій і реєстрації характеристик їх присутності у тексті.
3. Етап оброблення даних. Його зміст визначає мета дослідження. Залежно від неї при обробленні результатів (кодувальних матриць) можна використати частотні чи відсоткові розподіли, коефіцієнти кореляції, порівняльні таблиці тощо.
Поширеним методом математичної статистики при обробленні даних контент-аналізу є факторний аналіз, що дає змогу виявити приховані від безпосереднього сприйняття ознаки (фактори), а також уточнювати ступінь їх впливу на розглянуті характеристики. Факторний аналіз застосовують за необхідності визначити сукупність імовірних причинно-наслідкових зв'язків між змінними, встановити феномени, що пояснюють їх існування. Загалом метод контент-аналізу документів передбачає виокремлення у тексті категорій аналізу (смислових одиниць), підрахунок частоти їх вживання, дослідження співвідношення різних елементів тексту між собою та з усім обсягом аналізованої інформації.
37. Метод семантичного диференціалу: теоретичні засади і сфери застосування.
Метод семантичного диференціалу – метод побудови суб'єктивних семантичних просторів. Вперше був запропонований американським психологом і психолінгвістом Ч.-Е. Осгудом і почав широко застосовуватись у різних галузях науки і практики: психології, соціології, теорії масової комунікації, рекламі тощо. Метод семантичного диференціалу використовують у дослідженнях, пов'язаних із сприйманням і поведінкою людини, у вивченні соціальних установок та особистісних смислів. Він є комбінацією методу контрольованих асоціацій і прийомів суб'єктивного шкалування, за якого досліджувані об'єкти (поняття, предмети, зображення, особи, персонажі та ін.) оцінюються за біполярними шкалами з вербально заданими полюсами (наприклад, щедрий – скупий). Разом з вербальними розроблені невербальні семантичні диференціали, де як полюси шкал використовуються графічні опозиції, живописні картини, фотопортрети. При обробці результатів незрідка використовуються методи факторного аналізу. Факторний аналіз зазвичай виявляє 3 основних чинника, таких, що позначаються «активність», «сила» і «оцінка». Класичний семантичний диференціал Осгуда являє собою набір із 15 шкал, заданий найбільш високочастотними прикметниками-антонімами. Пізніше було розроблено різні часткові семантичні диференціали (наприклад, невербальний СД). Метод семантичного диференціалу набув значного поширення в психології сприйняття, теорії комунікацій, у галузі естетики, реклами тощо. Популярність методу зумовлена тим, що він дозволяє провести непряму експертну оцінку різних об´єктів і явищ, визначити приховане ставлення до них, структури неусвідомлюваних змістів, виявити особливості категоріального аналізу. Методика вивчення психологічного клімату в колективі Ф.Фідлера використовується для оцінювання психологічної атмосфери в колективі. У основі лежить метод семантичного диференціалу. Відповідь по кожному з 10 пунктів шкали оцінюється зліва направо від 1 до 8 балів. Чим ліворуч розташований знак „х”, тим нижчий бал й тим кращою є психологічна атмосфера в колективі, на думку того, хто відповідає. Підсумковий показник коливається від 10 (найпозитивніше оцінювання) до 80 (найбільш негативне). На підставі індивідуальних профілів створюється середній профіль, який і характеризує психологічну атмосферу в колективі.
38. Діагностика соціально-психологічної дезадаптації особистості. Дезадаптація особистості – надскладна соціальна та психологічна проблема. Навіть саме визначення поняття “дезадаптація особистості” у різних авторів подається неоднаково. Одні вчені вважають дезадаптацію процесом дисгармонійного розвитку особистості, коли виникає неузгодженість цілей і результатів, коли вона стає джерелом психічної напруги, внутрішнього дискомфорту, нестабільності перебігу психічних процесів. Інші вважають дезадаптацією хід внутрішньо-психічних процесів, що призводить не до розв’язання проблемної ситуації, а до її посилення, зростання труднощів і викликаних нею неприємних переживань. Дезадаптація – це непристосованість до інших і до себе, складний соціально-психологічний процес, що характеризується неадекватністю комунікативних навичок та дезорганізацією поведінки, невпевненістю у власних силах і недовірливим внутрішньо-особистісним ставленням. „Тест нервово-психічної адаптації” дозволяє визначити стан нервово-психічної дезадаптації або стан нервово-психічної адаптованості; „Методика експрес-діагностики неврозу (К.Хека і Х.Хеса)” – дає попередню інформацію про наявність невротичного стану особистості; „Методика Холмса-Раге” використовується для оцінки рівня стресу. Автори вивчали залежність захворювань від різних стресогенних життєвих подій у майже п'яти тисяч пацієнтів. Вони дійшли висновку, що психічним і фізичним хворобам зазвичай передують певні серйозні зміни в житті людини. На підставі цього вони склали шкалу, в якій кожній важливій життєвій події відповідає певне число балів залежно від ступеня її стресогенності. Проблема дезадаптації особистості розглядається психологами як процес, пов’язаний зі зміною соціальної ситуації. Дезадаптація також трактується як порушення, які виявляються при акцентуаціях характеру або під впливом психогеній. Симптоматична діагностика вивчає рівень дезадаптації і прогнозує патогенний розвиток характеру. Слід використати стандартизовані шкали та опитувальники. Наприклад, патодіагностичний опитувальник (ПДО, Лічко, Іванова) для вивчення типів акцентуацій: гіпертимного (домінування надмірної активності, збудливості); циклоїдного (зміна фаз гіперактивності та субдепресії); лабільного (різка зміна настрою, без значних причин); астеноневротичного (підвищена втомлюваність, схильність до іпохондрії, роздратованість, плаксивість); сенситивного (виявлена вразливість, почуття неповноцінності); психоастенічного (нерішучість, тривожна навіюваність, схильність до пустих роздумів); шизоїдного (закритість внутрішнього світу, фантазування для себе, втіхи самолюбства); епілептоїдного (злобність, засмученість, роздратованість, надмірне прагнення до влади); істероїдного (прагнення бути в центрі уваги, схильність до блазнірства, болісне реагування на відсутність уваги); нестійкого (небажання навчатися, відмова виконувати обов'язки, бажання розважатися); конформного (повна залежність від оточення, неприйняття нового, неприязнь до чужих). Чисті акцентуйовані типи зустрічаються епізодично, частіше – це мішані, наприклад, гостро депресивний, невротичний стан одночасно може виявлятися в лабільності, сенситивності, невростенії, психоастенії. ПДО фіксує рівень емоційно-особистісних порушень і прогнозує трансформацію характеру в можливих переходах від тенденцій до хронічної стадії. Наприклад, незначна неврастенія за тривалого збереження несприятливої ситуації може призвести до переходу від слабкої акцентуації до сильної, а згодом – до патології, навіть, якщо потім дитина потрапить у сприятливі умови. Або акцентуант-шизоїд спочатку надто мрійливий, оригінальний у судженнях і вчинках, а згодом ці якості перетворюється в синдроми шизофренічного розладу психіки: химерність ідей та вчинків, утрата зв'язку з реальним світом. Сприятливі умови позитивно впливають на акцентуйовані якості, компенсують їх, а несприятливі викликають неадекватність поведінки, яка згодом може виявлятися в стійких порушеннях характеру й поведінки. Акцентуант більш чутливий до впливу стресорів. У навчальній діяльності емоційна дезаптація призводить до різкого погіршення концентрації уваги, зниження пам'яті, ускладнень у висловлюванні. З'являється страх перед питаннями вчителя, контрольними роботами. Як наслідок, не виконуються домашні завдання, з'являються пропуски занять. Водночас це не свідчить про зниження реального рівня пізнавальних здібностей. Вони на певний час блокуються. У стосунках з однолітками та вчителями спостерігаються негативні зміни: грубість, похмура відгородженість або, навпаки, воскова податливість, конформність, що свідчить про переживання дитиною найнебезпечнішої фази емоційної дезадаптації – дистресу, фізіологічного виснаження. Своєчасна діагностика і корекція причин емоційної дезадаптації передбачає описово-симптоматичну діагностику міри та змісту емоційних розладів, а також причинну діагностику детермінант. У психологів-практиків популярною є «Карта спостережень» Д. Скотта, адаптована в СРСР психологами Ленінградського НДІ психоневрології ім. В.М. Бехтерева. Це структуроване спостереження може проводитися психологом, учителями, вихователями, класними керівниками. Д. Скотт вважає, що спостерігач повинен отримати підготовлені, досить однозначні, зрозумілі зразки, які б не мали готових висновків. Процедура побудови «Карти спостережень»: спочатку виокремлюють однозначні, відносно елементарні фрагменти дитячої поведінки (усього 198); потім їх групують у 16 синдромів (тобто, класифікують); нарешті, з'ясовують залежність між фрагментами. На реєстраційному бланку підкреслюються фрагменти поведінки, які властиві дитині. Структура заповненої КС може бути різною: підкреслюється багато фрагментів, які належать до кількох синдромів (кількість фрагментів може бути значною, коли відсутній один домінуючий синдром); підкреслюється незначна кількість фрагментів, які, однак, свідчать про серйозні порушення поведінки; є ізольовані фрагменти. Аналіз структури КС дозволяє зрозуміти природу і прояви дезадаптації школяра та обгрунтовано спланувати їх корекцію.
Схема обстеження дитини при дезадаптації (І. Рудницька)
1. Наявність чи відсутність порушень у пізнавальній сфері (блок діагностичних методик про вербальне та невербальне мовлення).
2. Міра научіння (завдання з дозованою роллю дорослого), сформованість елементів навчальної діяльності, внутрішнього плану дій, довільної регуляції поведінки.
3. Особливості навчальної мотивації, рівень домагань, інтересів.
4. Навчальні навички (аналіз зошитів, письмо, читання, розв'язування задач).
5. Емоційний компонент відставання: ставлення дитини до задовільних оцінок, рівень зворотного зв'язку від дорослих; чи є сфера діяльності, у якій можна компенсувати неуспіх у навчанні, відтворити всю систему міжособистісних стосунків.
6. Типові види батьківської допомоги дитині в навчальній діяльності: хто займається, як часто, прийоми допомоги, стиль сімейного виховання.
7. Деталізований аналіз історії дитячої поведінки, проводиться батьками в ситуації консультування.
Використовуються також психодіагностичні прийоми: анкета визначення рівня шкільної мотивації Н.Г. Лусканової, тест тривожності Р. Теммла, М. Дорки, В. Амена, тест шкільної тривожності Б. Філліпса, опитувальник (дитячий) Г. Айзенка, методика вимірювання мотивації досягнень Р.С. Немова “Запам’ятай та відтвори малюнок”, опитувальник “Аналіз сімейного виховання” Е.Г. Ейдеміллера, В.В. Юстицькіса, соціометрична методика.