3.3. Вплив дефіциту бюджету і державного боргу на національну економіку
Передовсім постає запитання: чи може зростання державного боргу в певний момент призвести до банкрутства держави? Інакше кажучи, чи може нація збанкрутувати подібно до приватних одиниць – підприємств, що перебувають в одноосібній власності, або корпорацій, коли вони не можуть виконувати свої фінансові зобов'язання? Відповідь однозначна: не може. По-перше, держава має право оподатковувати фізичних і юридичних осіб. Підвищення податків дає змогу державі отримувати додаткові надходження для виплати процентів та основної суми боргу. Тому приватні одиниці можуть збанкрутувати, а держава не може. По-друге, держава має право друкувати гроші та розплачуватися ними за основну суму боргу й сплачувати проценти за борг. По-третє, держава має право рефінансувати борг, тобто випускати нові облігації та використовувати виторг для виплат власникам облігацій, строк оплати яких настав.
Дефіцит бюджету і державний борг, безперечно, впливають на функціонування національної економіки. Наслідки цього впливу поділяють на короткострокові та довгострокові. Короткострокові – це економічні наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема витіснення. Довгострокові – це економічні наслідки державного боргу, відомі як тягар боргу.
Якщо уряд фінансує дефіцит бюджету за допомогою випуску цінних паперів, то в національній економіці зростають процентні ставки. Вони особливо підвищуються тоді, коли поєднуються стимулювальна фіскальна політика і стримувальна монетарна політика. Фінансування бюджетного дефіциту шляхом збільшення державного боргу розширює попит на гроші, тоді як центральний банк обмежує їхню пропозицію. Зростання процентних ставок зменшуватиме інвестиції у приватному секторі й частково споживчі видатки. Тому за дефіцитного фінансування державного бюджету послаблюються впливи стимулювальної фіскальної політики на національну економіку.
Загалом, якщо збільшення державних видатків фінансується збільшенням бюджетних дефіцитів, то воно найімовірніше відбуватиметься за рахунок витіснення інвестицій у приватному секторі.
Довгострокові наслідки державного боргу пов'язані з його впливом на економічне зростання у тривалому періоді, а отже й на рівень життя майбутніх поколінь. Збільшення державного боргу і підвищення процентних ставок у довгостроковому періоді спричиняють витіснення державним боргом приватного капіталу. Зростання процентних ставок веде до того, що люди нагромаджують зобов'язання уряду замість приватного капіталу. Тому зростання державного боргу зменшує виробничі потужності, які використовуватимуть майбутні покоління, а отже вони матимуть нижчий рівень доходу [18, 423].
Уряди нерідко підвищують податки, аби отримати кошти для виплати процентів і сплати основної суми державного боргу. Якщо зі збільшенням державного боргу зростають і податки, то обсяг національного виробництва зменшиться ще істотніше. Водночас підвищення податків несприятливо впливає на стимули до праці, інновацій та інвестування. Тому наявність великого державного боргу сповільнює економічне зростання.
Однак є важлива обставина, яка може пом'якшити тягар, переміщуваний на майбутні покоління. Якщо державні видатки здійснюються переважно у формі інвестицій (наприклад, будівництво об'єктів виробничої інфраструктури або інвестиції в людський капітал – розвиток системи освіти і перекваліфікації), то державні інвестиції збільшують майбутній виробничий потенціал економіки. Отже, виробничі потужності, які успадкують наступні покоління, не зменшаться, зміниться лише їхня структура: частка капіталу державних підприємств зросте, а приватного скоротиться.
Однією з умов розвою національної економіки є динаміка тягаря боргу – відношення державного боргу до валового внутрішнього продукту (D/ВВП). Ця динаміка залежить, по-перше, від рівня реальної процентної ставки, яка визначає суму процента, що виплачується за борг, і, по-друге, від величини первинного дефіциту бюджету.
Первинний дефіцит бюджету – це різниця між величиною дефіциту бюджету і виплатою процентів за борг. Інакше кажучи, цей дефіцит дорівнює різниці між сумою трансферів та державних закупівель товарів і послуг і податковими надходженнями в бюджет (виплати з обслуговування боргу не враховують). Якщо надходження до державного бюджету перевищують суму трансферів і державних закупівель, то існує первинний надлишок бюджету.
Якщо уряд удається до випуску державних цінних паперів для фінансування первинного дефіциту бюджету, то зростають основна сума державного боргу і коефіцієнт його обслуговування, тобто в національній економіці збільшується тягар боргу. Сума процентів за державний борг дорівнює добуткові державного боргу та реальної процентної ставки. Якщо в національній економіці реальна процентна ставка перевищує темпи зростання реального ВВП, то весь приріст останнього іде на виплату процентів з обслуговування державного боргу, тобто відношення (D/ВВП) зростає.
Для зниження відношення (D/ВВП) необхідно, по-перше, щоб темпи зростання реального ВВП перевищували величину реальної процентної ставки. По-друге, збільшення частки первинного бюджетного надлишку має бути постійним. Отже, прискорений розвиток національної економіки можливий лише тоді, коли тягар боргу не зростає [18, 424].
Тепер поставимо запитання: як зростання дефіциту бюджету і державної заборгованості впливає на поведінку споживачів? В аналітичній економії існує два підходи до аналізу цього питання – традиційний і рікардівський.
Згідно з традиційним підходом, зниження податків, яке уряд фінансуватиме збільшенням запозичень і нагромадженням державного боргу, впливатиме на національну економіку за багатьма напрямами. Зниження податків відразу збільшить видатки споживачів, що позначиться на розвиткові національної економіки як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах.
Прихильники традиційного підходу вважають, що в короткостроковому періоді зростання споживання збільшує сукупний попит і дохід у національній економіці. Проте в довгостроковому періоді зниження національних заощаджень, зумовлене зниженням податків, означає зменшення обсягів нагромадженого капіталу, обмеження економічного зростання і зниження добробуту країни.
Згідно з рікардівським підходом, скорочення податків, яке фінансується за рахунок зростання боргу, не змінює обсягу споживання і не обмежує зростання заощаджень, а лише перерозподіляє податковий тягар між поточним і майбутнім періодами. Логіка цього висновку така. Якщо уряд фінансує зниження податків збільшенням дефіциту бюджету, то через певний час йому доведеться підвищити податки, щоб погашати основну суму боргу і виплачувати проценти. Отож зниження податків, яке фінансують зростанням державного боргу, не зменшує тягаря оподаткування – він просто переміщується в часі. Відповідно до цього підходу сума державного боргу дорівнює сумі майбутніх податків. Для передбачливих споживачів майбутні податки еквівалентні поточним. Тобто фінансування державних видатків за рахунок боргу рівнозначне їх фінансуванню за рахунок податків. Такий погляд називають рівністю Рікардо – на честь відомого економіста, який першим звернув увагу на це явище.
З рівності Рікардо випливає, що зниження податків, яке фінансують за рахунок боргу, не змінює обсягу споживання. Домогосподарства економлять приріст використовуваного доходу для сплати в майбутньому вищих податків. Приріст особистих заощаджень дорівнює зниженню державних заощаджень, а національні заощадження залишаються незмінними. Тому скорочення податків не веде до тих наслідків, які випливають із традиційного аналізу.
Кожну з цих концепцій не можна спростувати, бо дослідження фактів економічної історії не дає підстав для однозначного висновку. Отож обидва погляди на державний борг співіснують.