HistoryEconomy

межах свого соціального кола. Відзначено випадки спеціалізації окремих етнічних груп. Таким чином, особи, що входили в об’єднання, були між собою у родинних відносинах, створюючи як би величезні «родини», або клани. Глави подібних об’єднань користувалися значним впливом, будучи представниками міського самоврядування.

3.1.2 Соціально-економічний устрій Індії II ст. до н. е. – V ст. н. е.

Після розпаду держави Маур’єв Індія пережила ряд іноземних навал з боку греків, саків, парфян. На рубежі нової ери значна частина Північної Індії потрапила під вплив Кушанського царства, що панувало в Центральній Азії.

Незважаючи на політичну невизначеність, цей час стало «золотим століттям» давньоіндійської економіки. Індійці навчилися виготовляти високоякісну сталь, що славилася не тільки в найближчих країнах, але й у державах Середземномор’я. Високого рівня досягла обробка каменю, про що свідчать архітектурні й скульптурні пам’ятники. Фортеці будувалися вже не з дерева, а із цегли й каменю. До післямаурійської епохи відносяться буддійські печерні монастирі, храми й інші монументальні спорудження.

Знахідки великої кількості монет свідчить про розвиток торгівлі. Головними предметами торгівлі були бавовняні й вовняні тканини, вино, пряності, вироби з дорогоцінних каменів і слонової кістки. Створення Кушанської держави сприяло пожвавленню контактів Індії з областями Центральної Азії. Великий шовковий шлях, що пролягав через територію Кушану, пов’язував Китай із країнами Середземномор’я, що входили до складу Римської імперії. У цій міжнародній торгівлі індійці брали активну участь. Уже в II–I ст. до н. е. у Західній і Південній Індії з’явилися торговці з елліністичного Єгипту. Морське сполучення між цими країнами значно розширилося, коли стали використовуватися періодичні попутні вітри (мусони й пасати) для плавання через Індійський океан.

Основу соціальної організації давньоіндійського села становила сусідська громада. Орна земля була розділена між окремими родинами, силами яких і велося кожне господарство. У нероздільній власності перебували лише деякі угіддя, пустирі й пасовища. Голова родини міг продати свою ділянку, але переважне право покупки при цьому належало родичам і сусідам продавця. Всі приватні земельні володіння входили до складу общинної території, і, купуючи будинок і поле, новий хазяїн здобував також членство в общинній організації.

Громада забезпечувала колективну допомогу своїм членам, але у свою чергу жадала від них участі в спільних роботах на будівництві доріг, каналів, по підтримці сільських святилищ, а також у святах і обрядах. Повноправні члени громади брали

30

участь у сходах. Суперечки між жителями села вирішувалися зазвичай родичами й сусідами на основі звичаєвого права. На чолі села стояв староста, що представляв громаду перед державною владою.

Населення сіл складалося з декількох замкнутих груп: хліборобів-общинників, сільських ремісників, безземельних общинників і т.д. Статус осіб кожної категорії був у принципі спадкоємним і незмінним, а різна форми соціального спілкування обмежувалися головним чином серед осіб того ж положення. У межах кожної місцевості родини одного суспільного статусу утворювали замкнуті співтовариства – касти. Кожна каста була ендогамна, і тому всі її члени були спорідненими між собою (або хоча б могли розглядати один одного як потенційних родичів). Членів касти зв’язували як економічні інтереси, так і релігійні звичаї й обряди.

Численні місцеві касти одержували оцінку у світлі стародавніх уявлень про суспільство, розділене на чотири варни. Вищі касти землевласників, як правило, зараховували себе до брахманів або кшатріїв. Вайшіями часто вважалися міські торгово-лихварські касти. Основна маса трудящих, не тільки ремісників, але й селян, до кінця стародавності розглядалася як варна шудр.

Ще нижче за шудр перебували касти недоторканих, зайняті найважчими й ритуально нечистими роботами. Жили вони за межами села або на окраїні міста, щоб своєю присутністю не опоганювати представників вищих каст. Міські вільні ремісники складали корпорації. Спадковість занять і положення й тут сприяла появі замкнутих професійних каст.

Соціальний престиж різних професій, а також місце, займане в суспільстві тією або іншою кастою, були не однакові – наприклад, ювеліри, деякі зброярі, виготовлювачі пахощів перебували в більш привілейованому положенні, чим прості муляри, ковалі або ткачі. Працювали ремісники, як правило, не на ринок, а на замовлення. Як замовник, втім, міг фігурувати й багатий торговець, що скуповував вироби для продажу в далеких країнах. У результаті подібних операцій купці не тільки збагачувалися, але й здобували значний вплив на розвиток міського ремесла.

Зовнішня торгівля була значно більше розвиненою, ніж внутрішня. Кваліфіковані ремісники користувалися працею підмайстрів і учнів, а роботи особливо важкі й брудні були долею рабів. Заможні купці наймали прикажчиків і роздрібних торговців, виплачуючи їм постійну платню або гарантуючи частку прибутку, а в домашньому побуті також використовували рабів.

Крім повного рабства були поширені й іншої форми експлуатації. До рабів у широкому змісті слова часто зараховували й осіб, що відпрацьовували борг протягом певного строку. У період перебування в кабалі боржники працювали на хазяїна разом з уродженими рабами, однак їхнє положення трохи відрізнялося від рабського. Хазяїн

31

не міг їх продати або закласти, не міг карати по своїй сваволі або змусити виконувати нечисті роботи, якщо виконання таких було заборонено їхньою кастою. Сімейство такого боржника залишалося вільним, а сам він не губив приналежності до своєї касти.

Кінець епохи стародавності характеризується зростанням великого землеволодіння. Села – шляхом пожалувань або покупки – переходили у власність монастирів, храмів і окремих брахманів. Власниками селищ могли стать і розбагатілі купці. Сільські старости, що зосередили у своїх руках землю, із представників самоврядування перетворювалися в дрібних поміщиків, у селі поширювалося кабальне боржничество й оренда. Підсилилися процеси росту великого землеволодіння й розширення селянської залежності.

3.1.3 Вплив релігійних вчень Давньої Індії на економічну думку

Значний вплив на розвиток економічної думки в Індії зробили релігійні вчення: індуїзм (брахманізм) і буддизм.

Індуїзм – релігія, що йде коріннями у ведичну цивілізацію. Найвідомішим джерелом індуїзму є «Закони Ману» – книга про релігійний борг. У цій книзі містяться норми, які регулювали поводження людей у повсякденному житті.

Чітке відбиття знайшли в «Законах Ману» права власності, у тому числі й на землю. Виділялася царська, общинна й приватна власність на землю. Описано сім можливих способів придбання права власності: спадщина, дарунок або знахідка, покупка, завоювання, лихварство, винагорода за працю, одержання милостині. Описано порядок здійснення угод з купівлі-продажу.

Боргові зобов’язання вважалися священними. У випадку несплати боргу в строк його слід було відробити, але тільки в тому випадку, якщо кредитор був по походженню не нижче за боржника. У випадку смерті боржника зобов’язання переходили до його сина або інших родичів. «Закони Ману» допускали повернення боргу силоміць або хитрістю.

Буддизм зародився в середині I тисячоріччя до н. е. В основі буддизму лежить ідея про те, що будь-яка соціальна або господарська діяльність є джерелом страждань і особистої залежності. Позбутися страждань (досягти нірвани) може тільки той, хто відмовився від родини й будь-якої власності. Досягти нірвани може тільки особисто вільна людина, не раб. Буддизм вважає власність невіддільної від особистості й, у принципі, не заперечує господарської діяльності для всіх, крім ченців. Буддизм не визнавав каст і варн, був спрямований не на благополуччя родини або громади, а на порятунок окремої особистості. Буддисти проповідували неспричинення шкоди

32

живим істотам, уважали неприпустимим заняття сільським господарством і жертвоприносини.

3.1.4 Трактат «Артхашастра»

Про необхідність і методи регулювання економіки з боку держави говориться в трактаті «Артхашастра» – пам’ятнику давньоіндійської економічної думки (артха – користь, вигода, прибуток; шастра – наука, вчення), що був створений наприкінці IV ст. до н. е. Автор «Артхашастри» – брахман Чанак’я, відомий так само під іменами Вішну-гупта й Каутілья, був радником і міністром першого імператора з династії Маур’їв – Чандрагупти. «Артхашастра» є посібником з управління державою. В 15 розділах трактату докладно освітлені всілякі проблеми: зовнішня й внутрішня політика, військова справа, шпигунство, наука. Не забуті й господарські проблеми: «Вчення про землеробство, про скотарство, про торгівлю складає вчення про господарство. Воно приносить користь доставлянням зерна, худоби, золота, лісового товару й обов’язкової праці. За допомогою його цар підкоряє собі прихильників і ворогів через скарбницю й військо».

Чанак’я писав, що доходи скарбниці повинні складатися з натуральних податей населення, доходи державних господарств і мита. Він висловив передову для свого часу ідею про необхідність підтримувати активне сальдо державного бюджету шляхом скорочення витрат і збільшення доходів. Гроші Чанак’я вважав необхідний засобом існування, але засуджував нагромадження багатства в грошовій формі, вважаючи таких людей скнарами, які мучать і себе, і слуг. В окремих випадках він рекомендував конфіскувати надмірне грошове багатство.

У трактаті підкреслюється роль керівника держави в регулюванні цін, створенні активного балансу державного бюджету. В «Артхашастрі» також як в «Гуань-цзи» говориться про багатство держави, як результаті праці населення. В «Артхашастрі» знаходить своє відбиття проблема вартості. Її величина визначається кількістю днів праці, а плата за працю повинна відповідати результатам праці. Чанак’я відрізняє ринкову ціну від вартості, відзначаючи, що ціна товару на ринку складається не тільки з витрат на виробництво, а й з торговельних витрат. Він пропонував законодавчо обмежити частину прибутку торговця в ціні місцевих товарів у межах 5%, привізних товарів – 10%. Надмірні торговельні прибутки Чанак’я рекомендує обкладати великими штрафами на користь державної скарбниці.

33

3.2 Господарство та економічна думка Стародавнього Китаю 3.2.1 Процес формування деспотичної централізованої держави в

Стародавньому Китаї

Давньокитайська цивілізація зародилася в долині ріки Хуанхе і її приток в II тисячоріччі до н. е. Була відкрита бронза, але її використовували тільки для виготовлення зброї. Головним землеробським знаряддям залишався дерев’яний заступ, що прив’язувало людей до м’яких ґрунтів біля рік. До цього періоду відноситься також виникнення перших міст, обнесених глинобитними стінами. У містах зосереджували гончарні, ливарні й косторізні майстерні, для захисту від повеней служила система відвідних каналів.

Поступова зміна клімату, зниження середньорічної температури й вологості штовхали людей на освоєння земель Південного Китаю. До середини I тисячоріччя до н. е. відбулися наступні зміни в господарському житті: широке поширення залізних знарядь, поява орного землеробства й іригаційних систем. Все це дозволило різко збільшити врожаї й підвищити рівень життя населення. Рух на південь супроводжувалося вирубкою лісів і переходом від вирощування пшениці до вирощування рису.

Зростали міста, розвивалися ремесла, збільшувалося майнове розшарування. Через бурхливий розвиток товарно-грошових відносин порушувався основний принцип традиційного суспільства: багатий той, хто знатний. Заповзятливі ремісники або торговці, що номінально відносяться до нижчих верств населення, на практиці могли бути багатшими за представників аристократії. Почався бурхливий розвиток філософії й різних етико-релігійних вчень. Все більш частими стали військові зіткнення, через що період V–III ст. до н. е. одержав назву епохи Царств, що борються.

У Китаї назріли соціальні реформи, які повинні були модифікувати традиційне суспільство. Прикладом таких реформ можуть служити реформи Шан Яна, правителя царства Цинь (середина IV ст. до н. е.). Шан Ян розділив свою державу на «п’яти» і «десятки» родин, зв’язаних круговою порукою. У випадку несплати податку однієї з родин, недостачу повинні були покривати родини сусідів. Були легалізовані купівляпродаж землі, заохочувалися заняття землеробством і ткацтвом. Ліквідувалися привілеї спадкоємної знаті, замість цього вводилася система рангів, які надавалися залежно від військових заслуг, а не походження. Пізніше був уведений продаж рангів за гроші.

Реформи IV ст. до н. е. з’явилися потужним поштовхом у розвитку приватної власності й товарно-грошових відносин. Основна маса хліборобів, що обробляють

34

землю, стала після цих реформ дрібними земельними власниками. У той же час реформи Шан Яна стимулювали розвиток рабовласництва.

Епоха Царств, що борються, завершилася в 230–221 р. до н. е., коли Цинь Ші- хуан-ді, правитель царства Цинь, захопив шість сусідніх держав і створив першу загальнокитайську державу – імперію Цинь (221–207 р. до н. е.). Після створення імперії Цинь Ші-хуан-ді провів реформи, які повинні були ліквідувати наслідки політичної й економічної роздробленості.

Була введена система державних робіт. Населення країни активно залучалося до будівництва Великої стіни, зрошувальних каналів, доріг. Була створена єдина дорожня мережа й грошова система, скасовані місцеві розходження в написанні ієрогліфів, уніфікована система мір і ваг. Країна була розділена на 36 округів, округи ділилися на повіти, повіти – на волості, волості – на громади. Округами керували призначені імператором чиновники, які призначали керівників повітів і волостей. Громадами керували виборні старійшини.

Незважаючи на те, що імперія Цинь розпалася через кілька років після смерті Цинь Ші-хуан-ді, її значення для подальшого розвитку Китаю було величезним.

3.2.2 Господарство Стародавнього Китаю

Основною галуззю сільського господарства було землеробство. Вирощувалися рис, просо, ячмінь, пшениця. Уже на початку I тисячоріччя до н. е. була впроваджена система зміни полів, при якій земельна ділянка ділилася на три частини. Дві частини засівалися, а третя залишалася під паром. Застосовувалися органічні добрива. Як тяглова сила застосовувалася велика рогата худоба.

Велике значення мали унікальні культури: із середини II тисячоріччя в Китаї розводили шовковичного шовкопряда, з I ст. до н. е. у Китаєві почали вирощувати чай.

Китайські майстри прославилися на весь виробами із бронзи й порцеляни, але ще більше значення мав шовк. Шовк став одним з найголовніших предметів експорту Китаю на довгі століття.

Центрами торгівлі були міста. Спеціальні чиновники стежили за якістю й цінами на товари, збирали мита на користь держави. Зовнішня торгівля велася у двох напрямках – на захід, по Великому Шовковому шляху й на південь, в Індокитай. Експортувалися порцеляна, шовк, бронзові вироби, чай. Предметами імпорту були дорогоцінні метали й камені, коні, верблюди, мідь.

Система суспільних робіт була спрямована на будівництво доріг, зміцнень, іригаційних споруджень. Якщо наприкінці III ст. до н. е. загальна довжина державних

35

доріг становила приблизно 6500 км, то до 200 р. н. е. їхня довжина зросла до 32 тис. км.

Уже в V ст. до н. е. ріки Хуанхе і Янцзи були з’єднані каналом довжиною більше 400 км. В III ст. до н. е. був проритий через гірський ланцюг 200-км канал, що з’єднав північ і південь країни. Він став початком 2000-км безперервного водного шляху. В 70 р. н. е. почалося будівництво «Великого каналу». Він оперезав весь Східний Китай, а його довжина перевищила 1700 км при ширині до 30 м і глибині до 9 м. Система каналів використовувалася не тільки для зрошення, але й для транспортування вантажів.

Найбільшим спорудженням Давнього Китаю є Велика Китайська стіна, довжина якої перевищує 6 тисяч кілометрів, ширина – 5-6 метрів, а висота – до 10 метрів. Будівництво єдиної стіни почалося за наказом Цинь Ші-хуан-ді.

Китайська цивілізація була найбільш формалізованої із всіх давніх цивілізацій. Населення ділилося на дві категорії – простолюдинів і чиновників, які займали всі керівні пости в державі. Соціальні сходи китайського чиновництва складалися з 9 рангів і 31 щабля. Для одержання наступного рангу було необхідно здати строгий державний іспит.

3.2.3 Розвиток економічної думки Давнього Китаю, вплив релігійнофілософських систем (конфуціанства, легізму, даосизму, моїзму) на неї

Центральною фігурою давньокитайської економічної, суспільної й філософської думки є Конфуцій (справжнє ім’я Кун Фу-Цзи) (551–479 рр. до н. е.). Йому належить збірник «Лунь юй» («Бесіди й судження»). Цю книгу всякий освічений китаєць учив напам’ять ще в дитинстві й керувався нею все життя. Погляди Конфуція на господарське життя людини невіддільні від його етичних норм. Основні поняття конфуціанської етики – «взаємність», «золота середина» і «людинолюбство».

«Шляхетний чоловік» у конфуціанстві «у доброті не марнотратний; примушуючи до праці не викликає гніву; у бажаннях не жадібний; у величі не гордий; викликаючи повагу не жорстокий». Шляхетний чоловік – це член правлячої еліти. На відміну від працюючого він «не подібний речі». Тобто існування власності, у тому числі на рабів, природно й виправдано. І хоча існуючі протиріччя Конфуцій зв’язує саме із приватною власністю, проте, віддає їй перевагу.

Держава повністю копіює родину. Керівник – батько народу, підлеглі – його діти. Він повинен піклуватися про те, щоб у них були їжа й одяг. Конфуцій затверджував також, що багатство правителя залежить від багатства народу. Послідовник (учень онука Конфуція) Мен-Цзи вважав, що розумний правитель може

36

спонукувати народ прагнути до добра лише після того, як забезпечить його засобами до існування.

Сучасником Конфуція був Лао-Цзи – основоположник даосизму, автор відомої книги «Дао де цзін». Дао – це початок і першооснова, природний, закономірний рух і мінливість усього сущого. Цей рух не допускає якого-небудь зовнішнього втручання. Все соціальне зло, на думку Лао-Цзи є наслідком порушення цього руху, прагнення замінити його «людським дао». Етичний ідеал даосизму – переможна не-дія. Людина, що дотримується Дао є бездіяльною. «Шляхетний чоловік» Конфуція – людина з нижчим де. Даос – також як і саме Дао «не бореться, але перемагає».

Принцип не-дії як вищої форми поведінки покладений даосами в основу їхньої концепції керування. Досконаломудрий правитель надає всьому йти своїм власним шляхом – «Дао». Він ні в що не втручається, він не заважає «Дао». Тому кращий правитель той, про яке народ знає лише те, що він існує. Адже «коли уряд є спокійним, народ стає простодушним. Коли уряд є діяльним, народ стає нещасним». Дійсний правитель поперед усіх, тому що, наслідуючи Дао він ставить себе нижче інших. Даоси вважали, що коли в країні багато «заборонних законів, народ стає бідним». Даоси проповідували ощадливість і смиренність і вчили відплачувати добром за зло.

Основною ідеєю легізму була рівність всіх перед Законом і Сином Неба, наслідком чого була ідея роздачі титулів не за народженням, а за реальними заслугами, відповідно до якої будь-який простолюдин мав право дослужитися до першого міністра. Одним з теоретиків легізму був Хань Фей (III ст. до н. е.), ідеями якого керувався Цинь Ші-хуан-ді.

У своїх працях Хань Фей критикував конфуціанські догми, вказуючи на те, що норми поведінки людини можуть мінятися під впливом економічних обставин (люди щедрі тоді, коли врожай багатий і скупі в неврожайний рік).

Конфуцій учив, що правитель повинен бути доброчесним, і тільки в цьому випадку йому потрібно підкорятися. Хань Фей же думав, що влада не повинна прагнути до справедливості й чесноти й що необхідність підкорятися правителеві ніяк не залежить від його моральних якостей. Підпорядкування правителеві вважався більше важливим, чим сімейний борг.

Хань Фей уважав, що основою порядку в суспільстві є закони, затверджені правителем. Якщо закон не скассований, то всі, включаючи правителя, зобов’язані йому підкорятися незалежно від того, наскільки він справедливий. Інтереси правителя й підданих не сумісні, правитель, що бажає зберегти владу, не повинен довіряти нікому. У жодному разі не можна допускати надмірного впливу якого-небудь чиновника.

37

Основою добробуту суспільства є сільське господарство. Розвинене господарство дає можливість зміцнити військову міць і розширювати границі. Всі інші заняття, крім сільського господарства, підлягають забороні. Хань Фей уважав шкідливим роздачу милостині й будь-який інший перерозподіл доходів, дорівнюючи це до грабежу працьовитих з метою винагороди ледачих.

Моїсти, послідовники Мо-Цзи (470–391 рр. до н. е.) проповідували природну рівність людей, загальну участь у фізичній праці, розвиток ініціативи дрібних товаровиробників, удосконалювання управління. Вони вважали непотрібними конфуціанські обряди, виступали за припинення воєн, проповідували економію у витратах і скромність. Основою благополуччя вважалися любов і взаємоповага. Благом для країни визнавалися зростання населення, збільшення багатства населення, ліквідація зовнішніх і внутрішніх погроз.

Правителі, на думку моїстів, повинні почитати мудрість, підбирати служивих людей не зі їхньою знатністю й умінню лестити їм, а за діловими якостями. Проте, моїсти не заперечували проти класових розходжень.

3.2.4 Трактат Гуань-Цзи

В IV–III ст. до н. е. у Китаї набули широкого поширення ідеї колективного економічного трактату «Гуань-Цзи», деякі з яких не втратили своєї актуальності й до сьогоднішнього часу.

Золото й коштовності не розглядалися в трактаті як багатство. Таким, насамперед, визнаються матеріальні блага (товари). Праця проголошувалася джерелом багатства держави. Золоту приділяється роль грошей, як засобу обміну й з іншого боку, роль товару, якщо їм вимірюються ресурси країни.

«У поселеннях панує спокій» там, де ціни на хліб регулюються. Для регулювання економікою в цілому необхідно створити в державі запаси хліба, ввести пільгові кредити хліборобам, замінити прямі податки на сіль і залізо, податком на товари, які виготовляються з їхнім застосуванням.

Багатство для загального щастя треба розподілити більш рівномірно, без надмірного збагачення купців і лихварів. Однак, без «богом обраних», «вельможних», «знатних» неможливо обійтися, тому що країна втратила б прибутки, але й стати знатними всім також неможливо, тому що комусь було б працювати.

3.3 Господарство та економічна думка Стародавньої Греції 3.3.1 Формування Давньогрецької цивілізації

Формування давньогрецької цивілізації почалося в XII–VIII ст. до н. е. ще до виникнення держав. Цей період називається «гомерівським», тому що описаний в

38

знаменитих поемах «Іліада» і «Одисея», авторство яких приписується Гомеру. У поемах описане суспільство періоду військової демократії. Плем’ям управляли народні збори, що вибирало військового вождя – басилевса. Самі басилевси були всього лише верхівкою шару військової знаті – евпатридів.

Як описано в поемах, життя басилевса нічим не відрізнялося від життя народу. Одисей оре, сіє, власноручно виготовляє меблі. Його дружина Пенелопа займається ткацтвом.

Гомерівські греки займаються орним землеробством і скотарством. Головним багатством вважається не земля, що ще залишається в общинному володінні, а худоба. Однак уже починають з’являтися великі маєтки басилевсів – ойкоси, у яких є поля, городи, сади, виноградники. Господарство в ойкосі було натуральним – усе, що там вироблялося, призначалося для споживання всередині ойкоса. Грошей гомерівські греки ще не знали, хоча вже мали уявлення про мінову торгівлю.

Уже існували рабовласницькі відносини, але праця рабів застосовувалася обмежено. Найчастіше використали рабинь: для виготовлення тканин, млива борошна, готування їжі. Праця рабів-чоловіків використовувалася рідко, звичайно ними ставали діти рабинь. Застосування праці військовополонених у господарському житті було утруднено – у той час ще не існувало апарата примусу, а один хазяїн зі списом і мечем був слабкіше трьох-чотирьох рабів-воїнів з мотиками.

Рабство гомерівської епохи були патріархальним – раби були фактично членами родини хазяїна, їли з ним за одним столом і віддано захищали його інтереси.

3.3.2 Виникнення полісів

В VIII–III ст. до н. е. у Греції формується полісна система – класична система рабовласництва в Давній Греції. Поліс – місто-держава з навколишніми землями. Населення полісів навіть у період розквіту полісної системи рідко перевищувало 10 тисяч чоловік. Територія поліса також була невеликою – кілька десятків (рідше – сотень) квадратних кілометрів. За кілька годин можна було пішки пройти відстань від центра міста до окраїни полісної округи. Найбільшими полісами були Спарта (площа більше 8000 км2, населення близько 200 тисяч чоловік) і Афіни (площа 2500 км2, населення близько 150 тисяч чоловік).

Причиною формування полісної системи стали природні умови Греції. Займатися землеробством тут можна було без будівництва іригаційних споруджень, тому основним господарським осередком були не великі храмові або державні господарства, а невелике приватне господарство з відносно високою ефективністю. Це сприяло зростанню самосвідомості й індивідуалізму серед стародавніх греків, що заклало основу сучасної Європейської цивілізації.

39