Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України
Запорізька державна інженерна академія
Чернова І.В.
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Методичний посібник
для студентів ЗДІА
денної та заочної форм навчання
всіх спеціальностей
Запоріжжя - 2011
Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України
Запорізька державна інженерна академія
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
для студентів ЗДІА
денної та заочної форм навчання
всіх спеціальностей
Рекомендовано до видання
на засіданні кафедри українознавства,
протокол № 5 від 26.01.2011 р.
Запоріжжя
ЗДІА
2011
Історія української культури: Методичний посібник для студентів ЗДІА денної та заочної форм навчання всіх спеціальностей /Укл. Чернова І.В. – Запоріжжя: ЗДІА, 2011.- 101 с.
Навчально-методичний посібник розроблено відповідно до програми дисципліни «Історія української культури» для студентів денної та заочної форми навчання. Структура посібника охоплює навчально-змістовий матеріал про здобутки української культури від зародження до сьогодення.
У посібнику в доступній формі окреслюються основні етапи історії української культури , зв’язків, теоретичні аспекти культури, з’ясовуються базові поняття, предмет і завдання курсу.
Посібник призначено для студентів усіх спеціальностей, для викладачів та всх, хто цикавиться питаннями розвитку україської культури.
Укладачі: І.В.Чернова к.філол.н., доцент
Відповідальний за випуск: завідувач кафедри українознавства,
канд. філол. наук, доцент Чернова І.В.
Рецензенти: Грозовська Н.А., к.філол.н., доцент ЗНУ
Макушинськ Г.П., к.філос.н., доцент ЗДІА
З м і с т
|
Тема 1. Теоретичні аспекти культури |
4 |
|
Тема 2. Стародавні культури на теренах України |
14 |
|
ТЕМА 3. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ |
25 |
|
ТЕМА 4. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА |
38 |
|
ТЕМА 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХІУ- ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХУІІ СТОЛІТТЯ |
49 |
|
ТЕМА 6. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVІI-XVIII ст. |
59 |
|
ТЕМА 7. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ |
66 |
|
ТЕМА 8. КУЛЬТУРА ЯК УМОВА ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ В КІНЦІ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ. |
76 |
|
ТЕМА 9. КУЛЬТУРА ХХ СТОЛІТТЯ |
87 |
Тема 1. Теоретичні аспекти культури
Поняття культури.
Етапи становлення культурологічних знань.
Сучасні культурологічні концепції.
Морфологія культури.
Функції культури.
Поняття культури.
Слово «культура» (від лат. Cultura – обробіток, вирощування, догляд) спочатку означало землеробську працю.
Вперше термін «культура» стосовно духовної (розумової) діяльності вжив відомий римський оратор Ціцерон (100—43 р. до н. е.). У «Тустуланських бесідах» (45 р. до н. е.) він називає філософію культурою душі (Cultura animi philosophia est).
Згодом слово «культура» набуває значення: виховання, освіта (розумова та моральна), а пізніше сприймається як рівень розвитку, людської досконалості.
Як науковий термін слово «культура» стало вживатись з другої половини XVIII ст.
Сучасна українська культурологія оперує такими визначеннями:
«Культура — це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес їх творення і розподілу» (Н. Я. Горбач).
«Культура — це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, реалізований у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і настанов, у духовних цінностях, у сукупності відносин між людьми, ставлення людини до природи і самої себе»(А.К.Бичко).
У найзагальнішому вигляді культура — це сукупний результат продуктивної діяльності людей. В особистісному розумінні культура — це певні цінності та норми поведінки людей у соціальному і природному оточенні.
Культура визначається, як усе, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні — ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, у фізичному та моральному вихованні.
Українська культура тлумачиться як комплекс матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис людності на етнічних українських землях і в суспільстві, що містить не лише різні види мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій, вірувань.
Узагальнюючи ці тлумачення, культуру можна визначити як сукупність матеріальних і духовних цінностей, систем та об’єктів, створених людством, продукт спільної життєдіяльності людей, узгодженої виробленими правилами, технологіями, нормами моралі з метою подальшого спільного існування, удосконалення, розвитку задля досягнення справедливості, спільного блага й усвідомлення необхідності збереження життя на Землі
Етапи становлення культурологічних знань.
Культурологія виникає як інтегративна сфера знань, основою якої стали філософія, історія, соціологія, психологія, етнографія, релігієзнавство та мистецтвознавство, що досліджують окремі феномени культури.
Термін «культурологія» вперше використав у своїх працях Леслі Уайт (1900-1975). Він запропонував виділити культурологію як самостійну науку в комплексі соціальних знань.
У розвитку культурологічних знань виділяють три історичних періоди:
Донауковий етап уявлень про культуру (від Давнього світу до ХУІІІ ст..);
Етап становлення знань про культуру в межах інших наук(ХУІІІ-ХІХ ст.);
Формування культурології як самостійної науки.
Донауковий етап уявлень про культуру. Одним з найважливіших моментів культурної еволюції людства були потреби, які, на відміну від потреб тваринних, здатні зростати. Зростання потреб і було тим актом, що зумовив культурну історії людства.
Людська діяльність в цей період була спрямована на задоволення природних потреб людського суспільства, хоча й здійснювалась у формі культурної творчості окремих індивідів. Природне ставлення підказувалось людинці самої природою, воно полягала в тому, що потрібно зробити людині, щоб вижити у природі. У процесі спілкування індивідів, що спрямовувалось на те, щоб спільними зусиллями здійснити ту чи іншу діяльність, зароджувалось суспільне життя.
Отже, саме суспільна потреба у праці та індивідуальна потреба у спілкуванні зумовила початок культурної історії людства та органічно поєднала людей в єдине ціле.
Етап становлення знань про культуру в межах інших наук. Становлення культури як специфічної сфери соціального знання сягає Нового часу і пов’язане з філософськими концепціями Дж.Віко, Й.Гердера та Г.Гегеля.
Певною точкою відліку та становлення культурології вважають праці Й.Гердера (1744-1803)(«Ідеї до філософії людства»), а також праці І.Канта (1724-1804), де проблема свободи розглядається крізь призму культури.
У середині ХІХ- початку ХХ століття становлення культурології відбувається під впливом ідей адаптиціоналізму(розглядає культуру як специфічний, притаманний виключно людині спосіб діяльності, взаємодії з навколишнім середовищем) та ідеаціонізму (тлумачить культуру як сферу «ідеального», тобто сукупність духовної творчості людини, стійку систему знань, ідей та цінностей, що існує в суспільстві).
Культурологія як самостійна наука. Культурологія є самостійною наукою про культуру у всіх її формах і проявах. Об’єктом культурології є весь світ створених людиною речей, споруд, окультурених територій, історичних подій, технологій діяльності, форм соціальної організації, знань, понять, символів, мов комунікації тощо. Предметом культури є системне дослідження процесів ґенези та морфології культури, її структури, сутності та змісту, типології, динаміки і мови.
Культурологія – це система знань про сутність, закономірності існування та розвиток культури, про механізми функціонування культурних форм, явищ і процесів.
Сучасні культурологічні концепції.
До першої половини XIX ст. феномен культури розглядався на засадах раціонального осмислення морально-правових та естетичних норм життя, філософсько-теоретичної свідомості. У другій половині XIX ст., з розвитком фольклористики, етнографії (етнології), археології, антропології, соціології, історії, народознавства, філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою культурології. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.
Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Сутність еволюціоністської концепції полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. У своїй книзі "Первісна культура" Е. Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожного народу відбувається прямолінійно - від простого до складного. Л. Морган виділив три основні стадії в розвитку суспільства - дикунство, варварство і цивілізацію та відповідні до них особливості розвитку культури. Основна ідея еволюціонізму щодо прямолінійності суспільного прогресу передбачає обов´язкову вимогу для кожного народу пройти всі стадії культурного розвитку.
Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936). Вони визначали культуру як "світ втілених цінностей", які реалізує людина внаслідок своєї діяльності. В. Дільтей, розподіляючи всі науки за своєю методологією на два блоки - науки про дух і науки про природу, вважав що людина може пізнати себе інтуїтивно лише в духовній цілісності з культурою через механізм вироблення певних цінностей.
У цих концептуальних рамках сучасні культурологи, зокрема П. С Гуревич, вважають, що культурною цінністю може бути: 1) певна нова ідея, яка виступає для індивіда (суспільства) якимось орієнтиром у житті; 2) соціокультурний стандарт, або норма (роби так, не роби інакше); 3) суб´єктивний образ, що прагне до ідеалу, внутрішньої гармонії; 4) конкретна поведінка (стиль життя). О. Чавчавадзе підкреслює, що в кожній культурі є свої цінності, проте всі вони підпорядковані, тобто знаходяться в певній ієрархії.
З погляду діяльності людини аксіологи розглядають артефакти (від лат. artefactus - штучно зроблений) культури, що мають яскраво виражену фізичну оболонку - матеріальні цінності, та продукти духовної і художньої творчості - духовні цінності.
Антропологічні, або функціональні, концепції культури ґрунтуються на висновку Е. Тайлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища. Названі концепції розглядаються в працях їх засновника - англійського етнографа та соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942), французького етнолога та соціолога Клода Леві-Стросса (1908-1991), американського етнографа Алфреда Крьобера (1876-1960) та багатьох інших.
Суть цих концепцій полягає в тому, що культура пов´язується з потребами людства. Б. Малиновський розподілив ці потреби, що зумовили виникнення культури, на три групи: 1) первинні - це продовження роду, фізичні, фізіологічні та розумові зрушення; 2) похідні, спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, наслідком чого є розвиток економіки і культури господарювання; 3) інтегративні, які об´єднують і згуртовують людей, вимагають потреби авторитету, що знаходить відповідь у політичній організації суспільства.
Відсутність рівноваги між соціальними інститутами призводить до руйнування культури як цілісного організму. Зокрема К. Леві-Стросс доводить необхідність відновлення єдності чуттєвого і раціонального початків культури, що втратила західна цивілізація.
Застосовуючи метод системного аналізу, антропологічну концепцію розвивав А. Крьобер, доповнивши її теорією стилів фундаментальних форм культури. Він довів, що стиль властивий усім великим культурам та їх основним формам (не тільки мистецтву, а й науці, ідеології, моралі, свідомості, способу життя тощо). Носіями, які визначають стиль епохи або цивілізації, на думку вченого, є геніальні особи, які роблять істотний внесок у розвиток тієї чи іншої галузі культури.
Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, які пов´язані з дослідженням динаміки (історії) культури, насамперед концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичних коловоротів). Предтечею цього напряму був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668-1744), який розподілив історію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей. У першу епоху, виходячи з стану варварства, люди обожнювали природу, тому їх життя регулювалося релігійними ритуалами і нормами, а формою правління була теократія. Епоха героїв виділяє окрему сім´ю, в якій зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім´ї, а формою правління стає монархія або аристократична республіка. Епоха людей - це зрілість людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов´язком, тому й форма правління відповідна - демократія, заснована на визнанні громадянської та політичної свободи. Проте, сягнувши вищого ступеня розвитку, в епоху середньовіччя людство знову опинилося на початку циклу.
Глибше концепція циклічного розвитку культури обґрунтована в працях російського біолога Миколи Данилевського, німецького соціолога Освальда Шпенглера, англійського історика Арнольда Тойнбі та інших вчених. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів.
Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, яку виклав у книзі "Занепад Європи" Освальд Шпенглер (1880-1936). Вчений доводить, що всесвітня історія складається з восьми, замкнених у своєму розвитку великих культур; кожна з них є "живим організмом", має власну історію і по-своєму цілком унікальна. До таких культур він відносить єгипетську, індійську, китайську, шумеро-аккадську (вавілонську), "аполонівську" (греко-римську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську ("фаустівську") і культуру майя. Окремо виділяє "російсько-сибірську культуру", яка перебуває в процесі свого становлення і тільки-но виходить на історичну арену.
Кожна культура, за О. Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотири фази: 1) становлення, або "дитинство"; 2) розвиток, або "юність"; 3) розквіт або "зрілість"; 4) занепад і смерть або "старість". Кожна культура має свою долю й тривалість життя, яке становить 1000 - 1500 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі цивілізації.
Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). Він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, дослідженню яких присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Аналізуючи спочатку 21 цивілізацію1, А. Тойнбі скоротив їх до 13 найрозвинутіших: античної, західнохристиянської, східнохристиянської, індійської, китайської, ісламської та ін. Решту цивілізацій було віднесено до "цивілізацій-супутників". Згодом кількість цивілізацій було доведено до п´яти "діючих" - західної, іспанської, індійської, китайської та православної.
У розвитку кожної цивілізації А. Тойнбі виділив чотири фази: виникнення, зростання, надлам і занепад. Якщо цивілізація не трансформується в нову якість, вона гине, а її місце займає інша цивілізація.
Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних систем. Так, російський соціолог-емігрант Пітирим Сорокін (1889-1968) сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.
Вчений виділив три основні типи пізнання дійсності, які лежать в основі культурної суперсистеми: чуттєвий, раціональний та інтуїтивний.
Значного поширення в XX ст. набула формаційна, або лінійна, концепція культури, запропонована Карлом Марксом (1818-1883)1 та Фрідріхом Енгельсом (1820-1895). В її основу закладено вчення про "економічний базис" як основу матеріально-перетворюючої суспільної діяльності людей, що спрямована на задоволення їх матеріальних потреб, та "ідеологічну надбудову", до якої належить і культура.
Особливістю марксистської концепції є те, що вона ґрунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядають історію розвитку людства, розділяючи її на п´ять великих соціально-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну. Перша і остання - безкласові. Іншим формаціям відповідали "три великі форми поневолення" - рабство, кріпацтво і наймана праця. У культурі кожної з цих формацій, вказували вони, існують дві культури: культура "панівної еліти", правлячої меншості, і культура підпорядкованого їй класу більшості "мовчазливих рабів".
Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. їх основна суть зводиться до розгляду релігії як вирішальної основи розвитку культури. Так, на думку С. Пуфендорфа, культура - це проміжна ланка між людиною і Богом. Саме за велінням Божим культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.
Концептуальні основи теологічного розуміння культури були започатковані основоположниками і провідними богословами християнства, філософами-схоластами Аврелієм Августином (354-430), Марком Боецгем (480-524), П´ером Абеляром (1079-1142), Фомою Аквінським (1225-1274) та ін. Сучасна католицька культурологія (Ж. Марітен, Е. Уінтер) ґрунтується на тому, що культура є наслідком божественного одкровення, а культурний процес - це спроба пізнати Божу мудрість та божественну першооснову світу. Усі досягнення культури, особливо духовної, пов´язані з волею Божою.
Представники православної культурологічної думки (М. Бердяев, П. Флоренський, Л. Карсавін та ін.) доводять, що культура виникла з релігійного культу. Саме в розвитку релігійності, яка є суттю культурно-історичного процесу, можна врятувати західну цивілізацію, і в цьому аспекті завдання православної або російської культури, на думку Л. Карсавіна, є універсальним і водночас індивідуально-національним.
Морфологія культури.
Світ культури всеосяжний, багатоелементний, складний, багатофункціональний, він становить органічне цілісне єство. Виділяють певні види, типи, форми (статичні і динамічні, предметні й особистісні, суспільні й особистісні й т. ін., спеціалізовані і побутові рівні), ділять за певними ознаками. За носієм культуру підрозділяють на: світову, загальнолюдську, національну, етнічну, міську, сільську, молодіжну, особистісну, сім’ї та ін.
Світова культура — це синтез досягнень культур усіх націй і народів.
Загальнолюдська — це кращі ідеї, форми, зразки технологій, художньо-поетичної творчості, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчуття, світорозуміння, вироблені багатьма народами, поколіннями, на основі яких будується людська цивілізація, мета якої — гуманізм і всезагальне благо.
Регіональні культури-це культурні товариства, які утворюються в певному географічному ареалі та протягом тривалого історичного періоду зберігають свою специфіку. Поняття «регіональна культура» розглядають у двох рівнях: в масштабах всієї планети та на рівні територіальних одиниць держави.
Національна культура-це домінуюча культура, сформована впродовж історичного розвитку у кожному конкретному суспільстві. Її основними ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються від покоління до покоління.
Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти. Етнічна своєрідність культури найчастіше виявляється в мистецтві, традиціях, звичаях, менталітеті, міфології. Матеріальна культура набуває своєрідності, спираючись на духовне джерело певного народу.
Субкультура – цілісна культура певної соціальної групи в рамках «великої національної культури», що складається зі стійких норм, ритуалів, мови, художньої творчості, що значно відрізняються від домінуючих у суспільстві. Субкультура характерна для окремих соціальних, демографічних, етнічних груп. У сучасному світі розрізняють такі субкультури:
Регіональні(зумовлені відмінностями між регіонами країни);
Професійні (зумовлені наявністю у суспільстві різних за статусом груп, що визначають їх соціальні ролі);
Етнолігвістичні(пов’язані з мовними, етнічними особливостями соціальних груп);
Релігійні(виникають тоді, коли релігійні норми стають основними елементами культури);
Вікові(пов’язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).
Ціннісні орієнтири у моделі поведінки, які не лише відрізняються від домінуючих, але й перебувають у конфронтації з суперкультурою та субкультурами, називаються контркультурами.
Контркультура - субкультура, яка включає соціокультурні цінності та установки, що суперечать принципам домінуючої культури(мафіозні культури, нацистські угруповання, підпільні секти тощо).
Елітарна культура характеризується продукуванням культурних цінностей, розрахованих переважно на еліту-відносно невелику соціальну групу, найбільш здатну до духовної діяльності.
Народна культура включає в себе два види - фольклорну та популярну культури.
Масова культура являє собою культуру соціального індустріального та постіндустріального суспільства, що характеризується продукуванням культурних цінностей, розрахованих на масове споживання та поширення засобами масової інформації. Масова культура орієнтується на усереднені смаки, вона пов’язана зі стандартизацією форми і змісту, розрахована на комерційний успіх.
У сучасній культурології під культурою розуміють сукупність створених людиною матеріальних і духовних цінностей, а також систему історично сформованих знань, ідей та соціальних норм, що відображають активну діяльність людей і спрямованих на врегулювання суспільних відносин.
Разом з тим, під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості, а також рівень оволодіння тією чи іншою галуззю знань чи діяльності (культура виробництва, культура праці, правова культура, моральна, політична, естетична, культура побуту).
Матеріальна культура включає в себе фізичні об’єкти, створені руками людини - артефакти(артефакт від лат.arte – штучний, і factum- створений – це продукт людської діяльності, штучно створена річ, предмет, а також ідеї, засоби та способи діяльності).
Духовна культура – це складне утворення, що включає знання, норми, правила, моделі поведінки, цінності, звичаї, ритуали, символи, міфи, мови. Це результат діяльності людей, але витвір не рук, а розуму, поєднання всіх сфер духовності (мистецтво, філософія, наука тощо).
Більшість науковців відносять до матеріальної культури весь штучно створений матеріальний світ.
Матеріальна культура (друга природа) поділяється на такі окремі категорії (види): засоби захисту і нападу (камінь, палиця, камнекидальні пристосування, лук, стріли, сучасна бойова техніка, ядерна зброя, ракети тощо); інструменти та знаряддя праці; побутове та виробниче устаткуванн; в’язок і засоби зв’язку від візуальних, орієнтирних, голосових форм, через посильних, до сучасних інформаційних); технології (починаючи від примітивних технологічних операцій - ударів, обжимів, свердління, пиляння, різання, плетіння, склеювання, добування вогню до новітніх); сорти рослин; культура ґрунтів; породи тварин; будинки і споруди; шляхи сполучення і засоби транспорту; енергетичні засоби; засоби масової комунікації; засоби освоєння космосу.
Духовна культура охоплює всю сферу духовної діяльності людини. Вона поділяється на інтелектуальну, художню, педагогічну, правову, релігійну, моральну та інші культури. Це всі форми суспільної свідомості, література, наука, освіта, філософія, право, мова, знання, норми, правила, міфи, духовні цінності, відносини між людьми, групами людей, народами, спосіб мислення, ставлення до самого себе.
Найчастіше духовну культуру визначають як багатофункціональну систему, багатошарове утворення, яке об’єднує в собі всю сферу духовної діяльності людини, духовної динаміки (процесу) і духовної статики (досвіду).
Однак не можна проводити різкої межі між матеріальною і духовною культурою. Вони доповнюють одна одну. Матеріальна завжди є основною культурою, фундаментом, базою духовної, необхідним її посередником, без якого духовна культура не може функціонувати (книга, телевізор, картина тощо). Водночас духовну також відносять до головної. Адже дух, думка є первинними щодо будь-якої діяльності.
Чимало видів культури проходять через усю систему, їх не відносять до матеріальної чи духовної. Це економічна, екологічна, естетична, політична, правова, побутова культури.
Політична культура визначає стан і функціонування політичної системи, гармонізуючи інтереси різних соціальних систем, верств суспільства, гарантуючи права і свободи громадян, організуючи господарське і духовне життя народу, захищаючи його інтереси поміж народів.
Естетична культура — це ціннісний показник об’єкта, людини, суспільства з погляду художньої цінності, привабливості, гуманістичності, налагодженості їх творення і виробництва, тиражування продуктів культури, забезпечення функціонування мистецтва, музеїв, театрів, засобів масової інформації і спілкування задля істини, добра, краси, справедливості і людського блага.
Етична культура оцінює людину з погляду її поведінки в житті, суспільстві, її моральності, честі, порядності, дружби, кохання, бажання і вміння жити в злагоді з власною совістю і світом, позбавлятись гріховності, творити добро.
Економічна культура — сфера культури, спрямована на формування, організацію людських відносин у процесі трудової діяльності, удосконалення видів і категорій матеріальної та духовної культури (винахід нових інструментів і знарядь праці, технічного устаткування, засобів нападу і захисту, пошук новітніх технологій, будівництво шляхів сполучення та засобів транспорту, збереження будинків і споруд, селекція та клонування нових порід тварин, сортів рослин, збереження і культивування ґрунтів, розвиток інформаційних та біотехнологій, пошуки нових енергетичних засобів та космічної техніки, нових інформаційних технологій, форм торгівлі й обміну досягненнями). Тобто це вдосконалення і розвиток стосунків між людьми (членами суспільства) у процесі спільної економічної (господарської) діяльності.
Екологічна культура передбачає взаємозалежність, безпечне взаємоіснування людини і природи (суспільства і природи), збереження біологічної рівноваги; урахування позитивного та негативного впливу природи на суспільство і водночас благоговійне ставлення до всього живого, зокрема, до людського життя як найвищої цінності (наприклад, учення Швейцера), коли метою людського існування стає всезагальне благо.
Професійна культура. Виділяють професійну культуру лікаря, військового, учителя, економіста, юриста.
Професійна культура — це високий рівень професійної підготовки, її якість. Це найяскравіша грань людської особистості і суспільства в цілому. Високий стан загальної культури суспільства, нації забезпечує належну освіту і професійну культуру. Для економіста головним принципом при прийнятті рішення має бути, як і для лікаря, принцип «Не зашкодь». Загальновідомо, що найбільшої шкоди навколишньому середовищу, біосфері (вичерпній!) завдається економічною діяльністю.
Побутова культура охоплює невиробничу повсякденну систему життя людини, її організованість, відлагодженість, спрямованість на життєзабезпечення. Рівень побутової культури людини, сім’ї залежить від рівня побутового матеріального і технологічного забезпечення (наявність побутових приладів, дотримання санітарних норм житла, принципів моралі й етики тощо). Метою побутової культури є добробут людини і людське благо.
Правова культура — забезпечує мирне унормоване функціонування і розвиток суспільства, держави, гарантує економічну, фізичну, соціальну безпеку громадянина, суспільства, фізичних і юридичних осіб, держав у міждержавних відносинах, включаючи механізм правотворчої діяльності.
Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Первісна людина сприймала ці категорії в сукупності, синкретизуючи їх. Сьогодні принципи духовності, прагнення блага та справедливості мають бути притаманні народній, професійній, екологічній культурі і моралі.
Використовують поділ культури на масову й елітарну.
Елітарна — твориться інтелектуальною елітою, її професійними виконавцями. Для неї характерні вишукані твори класичного мистецтва, інколи мистецтво заради мистецтва. Функціонує в середовищі інтелектуальної еліти. Це художній модернізм, новаторство, філософське проникнення в сутність мистецтва.
Масова культура відображає інтереси широких народних мас, формується, щоб задовольняти тимчасові потреби споживачів цієї культури. Масова культура працює на велику аудиторію й інколи програмує її учасників на недосконалі смаки: розважальність, на успіх сильної особистості, прагнення розбагатіти неморальними методами, смакування сексу, жахів, насильства, споживацтва. Акцент переноситься з творення культури на споживацтво. Це культура культів, поклоніння зіркам, інтерес до містики. Масова культура залишає людину поза культурою. Однак вона володіє терапевтичною функцією, дає змогу людині розслабитись, збити психологічну напругу.
Фізична культура. Її становлення, як і матеріальної та духовної, було тривалим. Є свої особливості її розвитку в різних культурних регіонах на Сході, в античні часи, у середньовіччі, у сучасну епоху.
Фізична культура, фізичне виховання передбачає: загальну фізичну підготовку, професійно-прикладну, військово-спортивну, лікувальну фізкультуру. Її мета в усі часи — досягнення фізичної досконалості, виховання вольових якостей, естетичне та етичне виховання. Метою фізичного вдосконалення є гармонія душі і тіла.
Структуру культури ділять за багатьма ознаками. За змістом і впливом: на прогресивну і реакційну. За організаційними формами: держава, школа, церква. Є поділ за ознакою актуальності культури, яка характерна для кожної окремої епохи. Є поняття типології культури. Є різні підходи в уявленнях про типологію культури.
Сьогодні за класифікацією ЮНЕСКО виділяється шість культурних регіонів: європейсько-північноамериканський, арабо-мусульманський, далекосхідний, індійський, тропічно-африканський, латиноамериканський.
Функції культури.
Перетворююча функція — здійснюється через перетворення природи, переведення її у «світ зроблених речей», «другу природу», через перетворення людини, її ціннісних настанов, вольових якостей, інших елементів. Це одна з основних функцій як матеріальної, так і духовної культури.
Гуманістична, або світоглядна функція (називають її ще людинотворчою) — формує світогляд людини, її людський дух, емоції, оцінні складові її світогляду.
Пізнавальна функція — розкриває досягнення людини в технологічному, гуманітарному, соціальному пізнанні світу окремих епох розвитку культури, формує розуміння культурно-історичного процесу, реалізує свій культурний генофонд через знання.
Інтегративна функція — здійснюється через об’єднання народів, соціальних верств, країн. Кожна соціальна спільність поєднується своєю культурою. Формуються цінності: ідеали характерні лише для даної культури. Єдність культури — найважливіша умова єдності держави. Об’єднуючим чинником є релігійна культура, дестабілізуючим — відмінності в культурі, вірі. Загальнолюдські чинники культури сприяють об’єднанню народів.
Комунікативна функція створює умови для спілкування людей і поколінь. Окрема особа може творити культуру лише коли перебуває в культурному середовищі. Люди творять культуру спільними зусиллями, вона є процесом спілкування і її результатом. У спілкуванні люди обмінюються вмінням користуватись знаковими системами, досягненнями інших. Чому для представників відомих наукових шкіл так важливо ознайомитись, чого досягли їхні колеги в Гарварді, Кембриджі чи Кейптауні? Тому що комунікація, спілкування — невід’ємна функція культурної історії людства.
Регулятивна функція реалізується через систему норм, правил, традицій, які регулюють людські особистісні і суспільні відносини, є орієнтирами в житті, засобами пристосування до умов життя. Мораль, право — основа для здійснення регулятивної функції.
Ціннісна функція реалізується через систему цінностей. Цінності можуть бути тимчасовими і вічними. За допомогою цієї функції формуються ціннісні потреби й орієнтації. Моральний та інтелектуальний зміст цінностей формують критерії певних поведінок. Цінності є не лише духовними. І тоді ціннісна функція мала б реалізуватись на справедливих принципах творення й розподілу матеріальних і естетичних цінностей, права насолоджуватись їх творенням, спогляданням чи споживанням.
Соціальна функція здійснюється через засвоєння знань, соціального досвіду поколінь, через входження в суспільство (у процес соціалізації) і процес інкультурації (входження в культуру).
Оволодіння соціальним досвідом — це оволодіння зразками поведінки, прилучення до знань, навичок, навчання жити і працювати відповідно до них. Коли людина відхиляється від соціально прийнятих норм, виникають негативні культурні зразки і для регулювання застосовують норми права і закони.
Однією з найдавніших функцій була функція пристосування (адаптивна) до середовища проживання. Людина формувала навколо себе захисну сферу штучних умов існування. Функція мала як матеріальну основу, так і духовне обґрунтування перетворення природних умов життя етносу. Пристосування трав до лікування, плодів до споживання, винахід знарядь, приладів, які полегшують працю, забезпечення захищеності людини — усе це кроки адаптації.
Семіотична функція — виражається через володіння та функціонування певних знакових систем, мов, символів, специфічних знакових систем фізики, хімії, математики, музики, живопису тощо. Носіями інформації про культуру є тільки знаки та знакові системи. Вони вводять у культуру предмети природи, техніки і наділяють їх культурним призначенням і використанням. З допомогою знаків фіксується духовна і фізична культура, музика, живопис, системи фізичного виховання.
Контрольні питання:
В чому полягає відмінність понять “культура” та “культурологія”?
Яку роль вдіграє культура у професійному становленгня особистості?
Назвіть основні функції культури.
Назвіть відомі вам типи та види культури.
Порівняйте сучасні культурологічні концепції.