HistoryEconomy

Тим новим, що вніс Маркс у трудову теорію вартості була концепція двоїстого характеру праці, втіленого в товарі. Конкретна праця – це корисна, доцільна праця, вічна природна необхідність, умова існування людей. Конкретна праця може здійснюватися лише в поєднанні із силами природи. Абстрактна праця – це праця взагалі, витрати праці у фізіологічному розумінні слова (витрата нервів, мускулів, мозку), як витрати робочої сили. Конкретна праця створює споживну вартість. Абстрактна праця створює вартість (однією з форм якої є мінова вартість).

Отже, споживна вартість або благо, має вартість лише тому, що в ній упредметнена або матеріалізована абстрактна людська праця. Для виміру величини вартості Маркс уводить поняття «суспільно необхідної праці, що визначається витратами робочого часу для виготовлення якої-небудь споживної вартості за наявності суспільно нормальних умов виробництва й за середнього в даному суспільстві рівня вмілості й інтенсивності праці».

У процесі обміну товари обмінюються за їхньою вартістю, відповідно до витрат суспільно необхідної праці, як еквівалент на еквівалент. Це закон вартості. Загальним еквівалентом в умовах капіталізму служать гроші – особливий «товар товарів, що у схованому виді містить у собі всі інші товари, чарівні кошти, здатне, якщо це завгодно, перетворюватися в будь-яку привабливу й бажану річ».

Закон вартості в умовах приватної власності на засоби виробництва діє стихійно й здійснюється через конкуренцію й коливання ринкових цін. Він є регулятором усього суспільного виробництва (на основі його дії стихійно розподіляються ресурси між різними галузями), визначає його масштаби й темпи його розвитку. Крім цього, закон вартості спонукує виробників заощаджувати ресурси (більше прибутку одержить той, у кого найменші витрати), а виходить, є знаряддям розвитку продуктивних сил. Закон вартості веде також до диференціації, до розшарування товаровиробників, до збагачення одних (тих, у кого індивідуальні витрати праці менше суспільно необхідних) і руйнуванню інших.

Отже, всі товари обмінюються за вартістю. Але як зрозуміти обмін, вчинений між робітником і капіталістом? Адже за законом вартості робітник повинен одержувати весь продукт праці, а одержує тільки частину цього продукту. Маркс вирішує цю проблему, що виявилася не під силу Сміту й Рікардо.

Робітник продає капіталістові не працю, а свою робочу силу (здатність до праці). Вартість робочої сили, як і всякого товару визначається витратами праці на її виробництво. Що таке «виробництво робочої сили»? Це забезпечення життєвими коштами, необхідними для того, щоб робітник міг харчуватися, одягатися, мати житло. До вартості робочої сили входять витрати на навчання й підвищення кваліфікації, а також вартість засобів існування родини робітника. Поки робітник

140

живий і здоровий, його робоча сила відтворюється. Отже, вартість робочої сили визначається витратами праці для виробництва життєвих коштів для підтримки здатності до праці робітника.

Найманий робітник одержує за свою роботу заробітну плату, якою оплачується не праця, а специфічний товар – «робоча сила». Закон вартості не порушений. Капіталіст сповна розплатився з робітником.

Але, як будь-який товар «робоча сила» має ще й споживну вартість (здатність задовольняти потреби). Чиї і які потреби задовольняє цей товар? Споживна вартість робочої сили виявляється тільки в процесі її використання. Процес споживання робочої сили в той же час являє собою процес виробництва нового товару, тобто нової вартості. І весь секрет у тому, що ця знову створена вартість більше чим вартість робочої сили. Ця різниця і є додаткова вартість, яку й привласнює капіталіст. У створенні додаткової вартості й укладається споживна вартість товару робоча сила. Одержання додаткової вартості – ціль капіталістичного виробництва. Засіб досягнення цієї мети – експлуатація робітників. Отже, частину робочого дня (необхідний робочий час) робітник створює вартість, еквівалентну вартості своєї робочої сили, а іншу частину часу (додатковий час) він виробляє додаткову вартість. Яку ж роль грає в створенні вартості капітал?

За Марксом поняття капіталу виражає відносини між власником запасу й робітником, якого капіталіст найняв для роботи зі своїм капіталом. «Капітал не річ, а відношення...». «Капітал – це не річ, а певне суспільна, приналежне певній історичній формації відношення виробництва, що проявляється в речі й надає цій речі специфічний суспільного характеру. Капітал не є сума матеріальних і вироблених засобів виробництва, які самі по собі так само не суть капітал, як золото й срібло самі по суті не суть гроші».

Ще одне визначення капіталу за Марксом: «Капітал – це самозростаюча вартість». Маркс розрізняє постійний (с) і змінний капітал (v).

Частина капіталу, що перетворюється в засоби виробництва, не змінює величини своєї вартості й тому називається постійним. Вартість постійного капіталу в міру зношування переноситься на вартість створюваного з її допомогою продукту (наприклад: будівлі, спорудження, верстати, механізми, сировина, матеріали, електроенергія та ін.). Хоча засоби виробництва й беруть участь в створенні вартості, але додаткової вартості вони не створюють.

Та частина капіталу, що перетворена в робочу силу, у процесі виробництва змінює свою вартість. Вона відтворює свій власний еквівалент і поверх того, надлишок, тобто додаткову вартість.

141

Таким чином, у Маркса підставою для розподілу капіталу на постійний і змінний служить різна роль цих частин капіталу в створенні додаткової вартості.

Весь авансований капітал дорівнює сумі постійного й змінного:

K = c + v

Цей капітал у процесі виробництва перетворюється у вартість: W = c + v + m, де m – додаткова вартість.

Звідси й визначення – самозростаюча вартість. Маркс постійно підкреслює, що додаткова вартість створюється тільки живою працею, а капітал при цьому виконує пасивну функцію й не породжує ні копійки прибутку, тому вірніше писати не W = (c + v) + m, а W = c + (v + m).

Відносне зростання змінного капіталу Маркс назвав нормою додаткової вартості m′ = m/v. Цей показник виражає ступінь капіталістичної експлуатації робітників. Капіталіст завжди прагне збільшити норму додаткової вартості. Як він цього може домогтися? Збільшити чисельник або зменшити знаменник. Збільшити чисельник можна за рахунок подовження робочого дня, а зменшити знаменник не так просто, тому що робітник і так одержує мінімум. Але можна скоротити робочий час, необхідне для вироблення еквівалента робочої сили. Цього можна досягти за рахунок збільшення продуктивності праці.

Той вид додаткової вартості, що створюється за рахунок подовження робочого дня, Маркс назвав «абсолютною додатковою вартістю», а той вид, що створюється за рахунок скорочення необхідного часу, Маркс назвав «відносною додатковою вартістю».

Додаткова вартість є єдиним джерелом нагромадження капіталу. Нагромадження капіталу – це перетворення додаткової вартості в елементи функціонуючого капіталу. Факторами, які впливають на нагромадження капіталу, є: ступінь експлуатації робітничого класу, продуктивність суспільної праці, розміри тієї частини додаткової вартості, що йде на особисте споживання капіталіста, розмір амортизаційних відрахувань, розмір авансованого капіталу.

Для подальшого аналізу Маркс уводить поняття органічної будови капіталу (с/v) і робить висновок про те, що з розвитком капіталізму, під впливом науковотехнічного прогресу органічна будова капіталу зростає. Це означає, що капіталістичне розширене виробництво веде до збільшення безробіття.

Іншим слідством капіталістичного нагромадження є процес концентрації й централізації капіталу. Це веде до посилення загальної тенденції нагромадження капіталу й зниження частки змінного капіталу (збільшення безробіття, погіршення положення робітничого класу).

Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу».

142

Маркс виділяє кілька стадій в обігу капіталу й з’ясовує, які метаморфози відбуваються з капіталом на цих стадіях.

ЗВ

РС

Рис. 7.1 – Процес обігу капіталу

На першій стадії капітал виступає в грошовій формі. Навпаки робоча сила (РС) і засоби виробництва (ЗВ) перебувають на ринку праці й товарів у товарній формі. Капіталіст купує робочу силу і засоби виробництва, перетворюючи капітал із грошової форми в товарну, створюючи передумови для об’єднання робочої сили й засобів виробництва.

Друга стадія: процес обігу тимчасово припиняється переходом товарного капіталу в продуктивну, виробничу форму, тобто відбувається процес виробництва. Створені в цьому процесі товари мають уже іншу, більшу чим початкова, вартість. Заради цього зростання вартості й відбувається рух капіталу.

Третя стадія: поновлення процесу обігу. Продаж вироблених товарів – зворотний процес перетворення товарної форми в грошову.

Послідовну зміну форм капіталу Маркс називає кругообігом капіталу. Кругообіг, узятий як окремий акт, називається оборотом. Час, за який капітал повертається із додатковою вартістю, називається часом обороту капіталу. Час обороту залежить від часу виробництва й часу обігу. Число оборотів у рік –

швидкість обігу капіталу.

Головна проблема будь-якого виробництва – це перетворення товару в гроші. Тому основна умова відтворення суспільного капіталу – вирішення проблеми реалізації сукупного суспільного продукту. Маркс розділив все суспільне виробництво на два великих підрозділи – виробництво засобів виробництва й виробництво предметів споживання й розглядав умови простого й розширеного відтворення. Основним завданням Маркс уважав установлення пропорцій між двома підрозділами, з метою знаходження шляхів безкризисного розвитку суспільства.

143

Третій том «Капіталу» вийшов в 1894 році. Предметом дослідження цього тому є ті конкретні форми, які, по-перше, виникають у процесі руху капіталу, узятого в цілому, а по-друге, «крок за кроком наближаються... до тієї форми, у якій вони виступають на поверхні суспільства...».

У третьому томі Маркс повертається до того, із чого виходив із самого початку, тобто до капіталістичної дійсності. Перетворення додаткової вартості в прибуток відбувається тільки в розумі капіталіста. Капіталіст уважає, що прибуток йому приносить весь авансований капітал, а не тільки змінний.

Прибуток окремого капіталіста не збігається кількісно з виробленою в нього додатковою вартістю. В аналіз уводиться конкуренція й з’ясовується, яким образом додаткова вартість розподіляється між рівними капіталами. Основний фактор вирівнювання норми прибутку – це конкуренція.

Норма прибутку (р′ = m / v + c) падає з розвитком капіталізму. Це названий Марксом закон тенденції норми прибутку до зниження. Причина падіння норми прибутку в наступному: у погоні за прибутком капіталіст прагне до зміни органічної будови капіталу на користь збільшення в його загальному обсязі постійного капіталу й відповідно зниженню частини змінного капіталу. Але тому що джерелом додаткової вартості є саме змінний капітал, те її величина зменшується.

Вчетвертому розділі прибуток уже представлений як прибуток торговельна й прибуток промислова. Зроблено значний крок до конкретного, але одночасно показане видалення прибутку від додаткової вартості, що виникає тільки у виробництві. З’ясовано роль обігу в розподілі прибутку між окремими капіталістами.

Вп’ятому розділі прибуток розподіляється на відсоток і підприємницький доход. В аналіз уводиться позичковий капітал. Відбувається розщеплення капіталу на «капітал-власність» і «капітал-функцію», а частина прибутку у формі відсотка виступає на поверхні як результат тільки права власності на капітал. Тут уже взагалі зникає додаткова вартість – сутність прибутку.

Шостий розділ присвячений перетворенню додаткового прибутку в земельну ренту. Рента взагалі представляється на поверхні як продукт землі, а не капіталу.

Основна тема сьомого розділу – фетишизація виробничих відносин буржуазного суспільства.

Четвертий том «Капіталу» «Теорії додаткової вартості» вийшов у світ в 1905– 1910 рр. за редакцією Карла Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Це огляд розвитку економічної теорії, починаючи від меркантилістів, по суті, перше серйозне дослідження історії економічної думки.

144

Тема 8. Ринкове господарство країн Європейської цивілізації у період монополістичного капіталізму (друга половина XIX – початок XX ст.)

8.1Друга технологічна революція

8.2Особливості становлення монополістичного капіталізму в провідних країнах світу

8.3Загальна характеристика маржиналізму

8.4Попередники маржиналізму

8.5Австрійська школа граничної корисності

8.6Становлення неокласичних традицій. Кембриджська школа

8.7Американська школа неокласики

8.8Швейцарська (Лозаннська) школа

8.1Друга технологічна революція

Головною тенденцією розвитку економіки в кінці XIX ст. став перехід від капіталізму, заснованого на вільній конкуренції окремих самостійних підприємств, до капіталізму, що базується на монополії й олігополії. В основі цього переходу лежали зміни в продуктивних силах, викликані бурхливим розвитком науки й техніки наприкінці XIX – початку XX ст., що одержали назву другої технологічної революції. Першою технологічною революцією був промисловий переворот. Друга технологічна революція розгорнулася в останній третині XIX ст. і тривала до першої світової війни. (1914–1918 рр.)

Важливе значення мала зміна енергетичної бази виробництва: парова енергія була замінена електричною, почалася електрифікація. З’явився двигун внутрішнього згоряння, що став широко використовуватися на транспорті, у військовій техніці, прискорив механізацію сільського господарства. В 1885 р. був побудований перший автомобіль (Г.Даймлер, К.Бенц).

Значно просунулася вперед хімічна промисловість: почалося виробництво штучних (анілінових) барвників, пластмас, штучного каучуку й т. п. У металургії в результаті використання конвертерів Бессемера й Томаса у важливу підгалузь виділилося сталеливарне виробництво. На заводах Г.Форда в 1912–1913 рр. уперше був застосований конвеєр.

Зростання промислового виробництва й торгівлі обумовило розвиток транспорту. Удосконалювався залізничний транспорт. Перші кроки робила авіація. В 1895 р. російським ученим А. С. Поповим було винайдено радіо. Почалося використання телефонного зв’язку.

145

Технологічна революція змінила галузеву структуру промисловості. На перший план вийшли галузі важкої індустрії, значно випередивши за темпами зростання легку промисловість. Структурні зрушення викликали різке зростання мінімальних розмірів капіталу, необхідного для створення й роботи окремого підприємства. Залучення додаткових капіталів досягалося за допомогою випуску акцій і створення акціонерних товариств.

Крім акціонерної існували й інші форми власності: державна, кооперативна, муніципальна.

Державна власність утворювалася двома основними шляхами: за рахунок засобів держбюджету й націоналізації приватних підприємств. Наприкінці XIX – початку XX ст. перший шлях був більше розповсюджений у країнах Старого Світу; другий – у країнах переселенського капіталізму.

Кооперативна власність виникла на основі добровільного об’єднання капіталів і засобів виробництва дрібних товаровиробників для захисту від посередників і великих підприємців. Із середини XIX століття до 1914 р. виникли основні види кооперації: споживча, кредитна, сільськогосподарська, житлова.

Муніципальна власність і господарство виникли у зв’язку з розвитком соціально-економічної інфраструктури (транспорт, електропостачання, газопостачання, школи, лікарні) у містах і сільській місцевості в останній третині XIX століття.

Укрупнення виробництва, ускладнення структури економіки обумовили перехід до нової форми організації виробництва – монополії. Капіталістична монополія – це об’єднання капіталістів, що виникає на основі високого рівня концентрації виробництва й капіталу для забезпечення виробництва й збуту значної частини продукції даної галузі, установлення монопольних цін і забезпечення стабільних надприбутків.

Історично форми монополій розвивалися в такій послідовності: партнерство, пул або ринг, картель, синдикат, трест, концерн.

Партнерство являло собою товариство на паях, без випуску акцій і було перехідною формою від немонополістичного до монополістичного капіталу.

Пул або ринг виявляли собою тимчасові угоди великих капіталістів з метою проведення певних операцій. Легко створювалися й легко розпадалися.

Картель. Звичайно це була угода про умови збуту товарів. Предметом угод могли бути мінімальні ціни продажу продукції, розділ ринків збуту або розподіл обсягів продажів (квот). Учасники картелів, хоча й зв’язані угодами, не втрачали ні виробничої, ні торговельної самостійності.

146

Синдикат. Якщо в картелі кожен учасник продавав свою продукцію самостійно, то в синдикаті збут концентрувався (здійснювався через контору синдикату). Були синдикати, що концентрували й закупівлю сировини. Учасники синдикату втрачали комерційну самостійність. Концентрація торговельних операцій дозволяла учасникам синдикату продавати свою продукцію по монопольно високих цінах, а закуповувати сировину – по монопольно низьким.

Трест. Підприємці, що вступали у трест втрачали не тільки комерційну, але й виробничу самостійність. Із власників вони перетворювалися на акціонерів тресту.

Ще до другої світової війни значний розвиток одержала така організаційна форма монополії як концерн. Це найбільш складна форма монополістичного об’єднання. До складу концерну входять як окремі підприємці, так і акціонерні компанії. Учасники концерну зберігають формальну самостійність. Ядром концерну є велика промислова компанія або банк.

Структурні зрушення в промисловості обумовили не тільки концентрацію виробництва, але й централізацію капіталу. Зростання потреб підприємців у позикових засобах для розширення виробництва й поновлення капіталу сприяли централізації банківської справи. Поступово стала мінятися роль банків в економіці – з пасивного посередника в платежах банк перетворювався в активного учасника ринку. Дрібні банки витискувалися й поглиналися великими. З ростом концентрації банків скорочувалось коло установ, до яких можна звернутися за кредитом. Що привело до збільшення залежності великої промисловості від деяких банківських груп. Одночасно самі банки стали вкладати капітали в промисловість. Таким чином, банківський капітал зростався з промисловим у фінансовий капітал. Посилення позицій фінансового капіталу приводило до утворення фінансової олігархії з числа найбільш впливових банкірів і підприємців.

Зростання масштабів виробництва, нарощування обсягів виробленої продукції неминуче вимагали розширення ринку. Зросло значення зовнішньої торгівлі. Зміцнення й розширення міжнародних економічних зв’язків поклали початок формуванню світового господарства як єдиного механізму, що зв’язує всі регіони землі. Найважливішою ланкою системи стали біржі найбільших міст світу, на яких щодня реєструвалася зміна світових цін на товари під впливом зміни світового попиту та пропозиції. Міжнародний обмін перетворювався в необхідну умову подальшого розвитку ринку. Активізувався світовий рух не тільки товарів (зовнішня торгівля), але й робочої сили (еміграція) і капіталу.

Експорт капіталу здійснювався в різних формах: державні й комунальні позики, прямі інвестиції, кредити. Перша форма найбільший розвиток одержала у Франції, яку називали «світовим лихварем». Крім відсотків країна одержувала й

147

додаткові вигоди. Наприклад, надавши Туреччини позику на 2,2 млрд. франків, Франція одержала концесію на будівництво залізниць, установила контроль над найважливішими портами, впливала на роботу головного банку Туреччини. Туреччина фактично перетворилася в напівколонію Франції.

Провідною країною по вивозу прямих інвестицій була Великобританія. До 1900 р. її капіталовкладення за кордоном становили 20 млрд. дол., Франції – 10 млрд. дол. Німеччини – 5 млрд. дол., США – лише 0,5 млрд. дол.

На початку XX ст., коли розвиток монополій фактично знищив конкуренцію в рамках держави, вона збереглася на світовому рівні як конкуренція за сфери впливу (прикладом може служити конкуренція двох найбільших електричних компаній світу: американської «Дженерал електрик» і німецької АЕГ). На світовому ринку використовувалися будь-які методи конкурентної боротьби – від зниження цін (демпінг) за рахунок їхнього підвищення на внутрішньому ринку до промислового шпигунства. У конкурентну боротьбу активно включалася держава, що міняла мита й залізничні тарифи в інтересах монополій.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві визначало два варіанти господарювання: фермерський, що особливо яскраво виявився в США й Канаді, і прусський шлях капіталістичної еволюції поміщицьких господарств. Для Європи характерне сполучення обох шляхів розвитку капіталізму в аграрному секторі. Результатом став ріст товарності сільськогосподарського виробництва на основі більш високої продуктивності праці.

Формування світового господарства супроводжувалося територіальною експансією – створенням колоніальних імперій і підпорядкуванням незалежних держав. В останній третині XIX століття розгорнулася боротьба індустріальних держав за території в Азії, Африці, на Тихому океані. У результаті колоніальних захоплень створювалися колоніальні імперії. За 1884–1900 рр. Великобританія отримала 9,6 млн. км2 із населенням в 57 млн. чоловік; Франція – 9,3 млн. км2 із населенням понад 36 млн. чоловік; Німеччина – 2,6 млн. км2 і 16 млн. населення. До початку XX ст. в основному був завершений територіальний розділ світу жменькою держав (у розділі брали участь також: США, Японія, Бельгія, Голландія, Португалія).

Таким чином, у кінці XIX ст. завершився процес становлення індустріального капіталістичного суспільства в Західній Європі й Північній Америці. Це була зона прискореного, «передового» розвитку капіталізму. Східна Європа, включаючи Росію, а в Азії – Японія, представляли зону «розвитку, що наздоганяє». Для визначення структурних і інституціональних змін кінця XIX – початку XX ст. використали поняття «імперіалізм» (від imperium – влада). Пізніше більше поширення одержав термін «монополістичний капіталізм».

148