HistoryEconomy

рентабельність, взаємини з бюджетом. При цьому адміністративна обов’язковість завдань для підприємств зберігалася.

Практика реалізації реформи показала, що проблеми, пов’язані із природою економічних показників і з «відомчістю», виявилися невирішеними. Уже в 1966– 1967 рр. стали проявлятися негативні сторони реформи, причинами яких були, насамперед, її непослідовність і половинчастість. Нові показники вводилися із труднощами. Заохочувальні фонди не могли стимулювати працівників належним чином. Підприємству було зручно випускати однотипну продукцію по максимально високих цінах.

Фактично із самого початку проведення реформи застосовувалися старі методи дріб’язкового контролю й планування. Ті адміністратори, які намагалися працювати за новими методами, піддавалися тиску й ставилися у свідомо невигідні умови. Силу опору апарата збільшувало ще й те, що він опирався на підтримку лідерів партії й уряди, у тому числі на Л. І. Брежнєва.

У результаті в 1972–1973 рр. остаточно перемогли консервативні, технократичні тенденції й керівництво країни перейшло до перевіреної твердої адміністративної структури при детальному плануванні номенклатурою продукції й інших показників з обмеженням прав підприємств. Валові показники знову стали грати провідне місце в економічному житті.

Найважливішою проблемою розвитку народногосподарського комплексу СРСР в 1970-ті рр. стало падіння ефективності соціалістичного виробництва. Економіка продовжувала розвиватися в основному екстенсивно, незважаючи на вичерпання вільних ресурсів, насамперед, трудових. Якщо в сьомій п’ятирічці виробничий персонал промисловості збільшився на 21%, у восьмий – на 15%, у дев’ятій на – 7%, то в десятій – тільки на 4%. На посилення ролі інтенсивних і зниження ролі екстенсивних факторів економічного зростання були спрямовані основні зусилля керівників народного господарства, що знайшло відбиття в п’ятирічних планах.

Іншою проблемою була недостатня мотивація працівників, неможливість використати старі методи стимулювання. Склалася парадоксальна ситуація – бюрократичний апарат збільшувався, створювалися паралельні й дублюючі структури з метою підвищення ефективності прийнятих рішень, а їхня ефективність знижувалася. Те, що керівники-адміністратори об’єктивно стали заважати, слід було розцінювати як серйозний сигнал про недосконалість механізму господарювання в цілому, як свідчення необхідності внесення змін у систему керування народним господарством».

Найважливішою тенденцією розвитку економіки СРСР в 1970-ті рр. стало розширення зовнішньої торгівлі з розвиненими капіталістичними країнами. Обсяг

250

експорту в розвинені капіталістичні країни в період 1970–1980 рр. виріс більш ніж як в 7 разів, з 2,2 млрд. крб. до 15,8 млрд. крб. (у фактичних цінах). При цьому

загальний обсяг експорту збільшився в 4,3 рази. Частка товарного експорту у ВВП СРСР збільшилася з 3,3 % в 1970 р. до 5% в 1980 р. Вирішальне значення для зростання торговельного обороту із промислово розвиненими країнами мало те, що СРСР мав великі запаси нафти й газу. З одного боку, дефіцит нафти змушував розвинені країни, як основних споживачів нафти, шукати альтернативні джерела її поставок. З іншого боку, падіння ефективності виробництва й наростання економічних труднощів робили вигідними для СРСР поставки нафти на Захід.

Розпродаж природних ресурсів дозволив підтримувати видимість благополуччя до початку 1980-х рр. У підсумку в 1970-ті рр. в країну надійшло близько 180 млрд. дол., які були витрачені не на структурні перетворення радянської економіки, а на військові потреби, закупівлю продовольства, товарів масового попиту й інші поточні потреби. Рішення поточних проблем за рахунок розширення зовнішньої торгівлі законсервувало відсталість радянської економіки й збільшило її відставання від розвинених країн. Зокрема, проблеми енергозбереження в Україні не знайшли рішення й донині. Проте, в 1970-ті рр. економіка СРСР стала більш відкритою світу.

13.2 Країни світу в 1950–1960 рр.

До початку 1950-х рр. розвинені країни відновили свої господарства після війни й вийшли на траєкторію постійного зростання. Уряди цих країн керувалися економічними теоріями, які за духом були близькі ідеям Дж. М. Кейнса. У США й Західній Європі в 1960-ті рр. процвітала ідеологія «суспільства загального благоденства». Проходження країною такого етапу в цей час уважається зовсім необхідним, щоб країна могла надалі сприйняти ідеї постіндустріального суспільства.

13.2.1 США

У другій половині ХХ ст. у США спостерігався своєрідний поділ ролей усередині послідовних пар десятиліть: 1950–1960-х і 1970–1980-х рр. У цих парах у перше десятиліття створювалася науково-технічна й економічна база для прискореного розвитку в наступному десятилітті. У десятиліття 1950-х можна відзначити першу хвилю автоматизації, випробування нових форм у торгівлі, банках, сфері послуг. Середньорічний темп приросту ВВП в 1951–1960 рр. складав 3,3%, ВВП на душу населення в цінах 2000 р. збільшився з 14,2 тис дол. в 1950 р. до 17,0 тис. дол. в 1960 рр. Десятиліття 1960-х – це період високих темпів розвитку (середньорічний темп приросту – 3,8%), стрибка в розвитку військово-космічного комплексу, зростання наукоемності галузей машинобудування. У соціальній сфері –

251

стрімкий розвиток освіти й визнання його ключової ролі в економічному розвитку, істотне підвищення рівня життя. ВВП на душу населення досяг в 1970 р. 21,6 тис діл. У теж час енерго-екологічне марнотратство досягло своєї межі, позначився тупик технократичної орієнтації економіки, почалася переорієнтація розвитку на перспективні, інноваційні потреби.

13.2.2 Німеччина

Удала грошова реформа, проведена в 1948 р., дозволила привести ринок до руху. Період 1952–1958 рр. характеризувався особливо сильним зростанням. ВВП збільшився майже в 2 рази, а безробіття знизилося до рівня, який можна характеризувати як повну зайнятість. Середньорічний темп приросту ВВП в 1951– 1960 рр. складав 5,0%. Одночасно зростали доходи домашніх господарств, що підтримують високий попит. ВВП на душу населення виріс з 6,4 тис дол. в 1950 р. до 9,7 тис дол. в 1960 р. Основу зростання складали обробні галузі: машинобудування, автомобілебудування, електротехніка, хімічна промисловість. Дотепер ці галузі домінують у німецькій економіці. Однак уже в 1963 р. виявилися симптоми закінчення епохи «економічного дива», темпи зростання знизилися до 3,9%. Завищені економічні й соціальні вимоги обумовили швидке зростання державних витрат і розкручування інфляційної спіралі «зарплата – ціни», що підірвало умови стійкого росту. Заклики Л. Ерхарда до економії не були почуті (в 1965 р. витрати держави зростали майже в 2 рази швидше, ніж ВВП). У другій половині 1966 р. вибухнула перша у післявоєнній Німеччині економічна криза. В 1967 р. ВВП знизився на 0,3%, але вже в 1968 р. його зростання склало 5,7%, а в 1969 р. – 7,4%. Хоча криза була нетривалою, вона істотно вплинула на весь наступний розвиток Німеччини.

13.2.3 Франція

Після закінчення Другої світової війни стало ясно, що повернення до лихварського й колоніального минулого не відбудеться. Зі світового банкіра Франція перетворилася в країну-боржника; на початку 60-х вона повністю втратила закордонні володіння й була поставлена перед необхідністю відшукання нового джерела зростання, яким у нових умовах господарювання могла бути тільки промисловість. Це вимагало ліквідації відставання промислового сектора, зокрема важкої індустрії. Уряд Франції дотримувалося політики дирижизму (керованої економіки), що спиралася на інституціонально-соціологічний напрямок. На період 1949–1973 рр. доводяться основні перетворення, які відбулися у французькій економіці в ХХ ст. Особливо динамічною індустріалізація була в другій половині 1960-х – початку 1970-х рр. Її результати відбилися на стані показника продуктивності праці. Якщо в

252

1950 р. розрив у величині абсолютних показників продуктивності праці між США й Францією становив більш ніж 2 рази, то в 1973 р. – 37%. Темпи приросту ВВП в 1950–1973 рр. склали 5,2%, що перевищувало аналогічні цифри як по Західній Європі в цілому (4,6%), так і по «Європі дев’яти» (4,2%). За рахунок приросту продуктивності забезпечувалося 90-96% приросту ВВП. Однак Франція поступалася Німеччині і Японії за динамікою промисловості й економіки, і за масштабами змін, що відбувалися в них. На початку 1970-х рр. Франція відрізнялася від основних конкурентів більш низьким рівнем концентрації, завищеною питомою вагою аграрного сектора, відносною структурною слабістю промислового сектора, що виражалося підвищеними значеннями легких і матеріаловиробляючих галузей. Наслідком цих факторів була недостатня конкурентоздатність на внутрішньому й зовнішньому ринках, що приводило до довгострокової нерівноваги торговельного балансу, слабості національної валюти й хронічної інфляції.

13.2.4 Велика Британія

У другій половині ХХ ст. Велика Британія поступалася основним конкурентам за темпами економічного зростання. Вже до початку 1950-х рр. за розмірах ВВП Велику Британію випередила ФРН, через десятиліття – Японія, а наприкінці 1960-х рр. Франція. За повільнішими темпами зростання (2,6% в 1951–1960 рр.; 2,7% в 1961–1970 рр.) стояло відставання з інтенсивності відновлення господарства, обсягу основних фондів і фондоозброєнності праці, по ефективності виробництва й конкурентоздатності британських товарів на зовнішніх ринках. З кінця 1950-х рр. у Лондоні почалося переосмислення ролі країни у світовому господарстві. Необхідно було прискорити темпи зростання економіки, забезпечивши її інтенсивну перебудову, знайти нове місце країни в міжнародному подолу праці, переорієнтувати зовнішньоекономічні зв’язки на розвинені країни. З початку 1960-х рр. швидко розвивається міжгалузевий обмін. Переважною формою участі країни у світовій торгівлі стає реалізація на зовнішньому ринку й (що було новим, до цього в імпорті переважало продовольство й сировина) імпорт продукції обробної промисловості. В 1970 р. частка готових виробів і напівфабрикатів у товарному експорті становила

84%.

Теоретичною основою політики уряду було кейнсіанство. Суть політики полягала в керуванні сукупним попитом і забезпеченні повної зайнятості, насамперед за допомогою розширення ролі держави в соціально-економічній області. Таке керування здійснювалося за допомогою бюджетних заходів і проведенні політики «точного настроювання», тобто швидкої зміни курсу політики при перших ознаках зміни кон’юнктури.

253

представники в порівнянні зі спадщиною самого Дж. М. Кейнса. Насамперед, це теорії економічного зростання й циклічного розвитку.

Неокейнсіанці розглядали циклічність як особливість, властиву будь-якій динамічній системі. Вони прагнули знайти причини коливальних рухів економіки й установити характер дії механізму переходу однієї фази в іншу на основі ендогенних факторів.

Взаємодія цих ендогенних факторів породжує спади й створює умови для зростання. Зниження приросту споживання впливає на доход, а це у свою чергу, приводить до зменшення інвестицій і т.д.

Розроблена Кейнсом концепція мультиплікатора була доповнена концепцією акселератора, що характеризує зворотний зв’язок між національним доходом і інвестиціями. Акселератор показує, у скільки разів повинні збільшитися капіталовкладення в результаті конкретних темпів зростання національного доходу.

Велике значення в неокейнсіанській теорії циклу має розподіл капіталовкладень на автономні й похідні, тобто такі, які пов’язані з розширенням споживання внаслідок збільшення національного доходу. Саме цей тип інвестицій бере участь у моделі мультиплікатор-акселератор. Але в процесі економічного зростання існує цілий ряд факторів, які обумовлюють капіталовкладення незалежно від руху споживання або національного доходу. До таких факторів відносяться: технічний прогрес, збільшення населення, політика уряду й ін. Саме з дією цих факторів пов’язані автономні інвестиції.

Неокейнсіанська теорія циклу детально викладена в роботі Елвіна Харві Хансена (1887–1975) «Економічні цикли й національний доход» (1958). Багато в чому завдяки Хансену, видатному теоретику рузвельтівської адміністрації, США стали «більш кейнсіанською країною», чим батьківщина кейнсіанства – Велика Британія.

За своїм характером теорія циклів Хансена є інвестиційною теорією. На думку Хансена, технічний прогрес не тільки породжує автономні інвестиції, а й визначає рівень капітального коефіцієнта, акселератора. Тому інтенсивність і тривалість процесу зростання визначаються винятково характером технічного прогресу.

Хансен називає причини, які можуть призупинити зростання і привести до початку падіння. Перша група причин пов’язана з поступовим вичерпанням автономних інвестицій. Інша група пов’язана з ослабленням процесів, які породжуються дією мультиплікатора й акселератора.

Тривалість і інтенсивність підйому визначається, головне, обсягом і інтенсивністю автономних інвестицій. Отже, науково-технічний прогрес викликає в якій-небудь галузі збільшення автономних інвестицій; через механізм

255

мультиплікатора ці інвестиції підсумовуються в помноженому прирості національного доходу, а цей приріст у свою чергу (через механізм акселератора) викликає ще й збільшення похідних інвестицій – економіка йде в гору усередині її розкручується маховик буму. Механізм взаємодії мультиплікатора й акселератора Хансен назвав кумулятивним ефектом або системою надмультиплікатора. Припинення або вичерпання причин, що забезпечують зростання, приводить до скорочення капіталовкладень і економічному спаду.

Кейнс розглядав статичний варіант економіки, тому що в 30-і роки мова йшла про виживання, а не про економічне зростання. Після війни послідовники Кейнса звернулися до проблеми економічного зростання. Серед кейнсіанців, що розробляли моделі зростання, виділяються англійський економіст Рой Харрод і американський учений Євсей Домар (часто говорять про моделі зростання Харрода-Домара, хоча пріоритет належить р. Харроду).

Рой Форбс Харрод (1900–1978) – лідер післявоєнного кейнсіанства аналізував дві проблеми: розбіжність гарантованого й природного темпів зростання; нестабільний характер фактичного темпу зростання в ринковій економіці. Як і Кейнс, він оперував агрегатними показниками. В 1939 р. опублікована його книга «Нарис теорії динаміки». Ціль книги: «запропонувати базисні основи, придатні для вивчення змін, аналогічно основам, запропонованим статичною теорією для стану спокою». Основні поняття, використані Харродом: фактичні, гарантовані, природний темпи зростання, капітальний коефіцієнт, висновок про внутрішню нестабільність капіталістичної економіки. В 1946 р. опублікований оновлений курс лекцій, а в 1948 – робота «До теорії економічної динаміки», що викликала бурхливі дискусії протягом 2-х десятиліть.

Кейнс досліджував процес відтворення в статичному стані, у рамках короткого періоду. Харрод зосередив зусилля на аналізі динамічних процесів, у тому числі довгострокових.

Харрод виходив з того, що основою економічного зростання є три фактори: робоча сила, випуск продукції або доход на душу населення й розмір наявного капіталу. Для розробки своєї моделі він використав такий показник НТП як капіталоємність, тобто відношення величини капіталу до обсягу виробництва.

G × c = s – рівняння фактичного темпу зростання, де G – реальний приріст загального випуску за певний період (G = ∆y/y); з – капітальний коефіцієнт, ціна однієї одиниці приросту доходу (з = I/∆y); s – частка заощаджень у національному доході або схильність до заощаджень (s = S/y).

Харрод запропонував своє рівняння «гарантованого зростання». Воно має відношення до однопродуктової замкнутої економіки: одна середня величина MPS,

256

одна середня величина MPR капіталу, S і I є функціями тільки доходу, не приймається до уваги технічний прогрес.

Gw = s/cr, де

Gw – принципово нова категорія, що ввів у науковий оборот Харрод, узагальнена макроекономічна, прогнозована величина, на яку настроюються підприємці й, разом з тим, такий темп, при якому «виробники будуть задоволені тим, що вони роблять»;

s – відношення чистих заощаджень до сукупного доходу або норма нагромадження (S/y);

cr – маржинальний коефіцієнт капіталоємності, або відношення приросту капіталу до приросту випуску продукції.

Gw – прямо пропорційно коефіцієнту заощаджень і зворотно пропорційно коефіцієнту капіталоємності.

З погляду тривалої перспективи cr у Харрода – величина постійна при незмінній нормі відсотка, внаслідок нейтральності технічного прогресу. Нейтральний характер науково-технічного прогресу полягає в тому, що протягом тривалих періодів винаходи, які заощаджують працю, урівноважуються винаходами, що заощаджують капітал. Тому Gw по суті є функцією тільки однієї змінної – величини норми нагромадження або приросту капіталу.

Для забезпечення стабільного зростання частина доходу, що інвестується повинна дорівнювати частини, що зберігається. Якби G = Gw, то в рамках капіталістичної економіки мало б місце стійкий безперервний розвиток, але в реальній економіці така рівність – найрідше виключення. На практиці, фактичний темп зростання завжди вище або нижче гарантованого.

Якщо G > Gw, то за умови s = const; c < cr – підприємці будуть оцінювати фактичну капіталоємність як надзвичайно низьку, будуть закуповувати нове обладнання, що ще більше буде збільшувати фактичний темп зростання (G).

Якщо G < Gw, то c > cr – отже, підприємці оцінюють фактичну капіталоємність як надмірну, скорочують закупівлі й ще більше знижують фактичний темп зростання.

Висновок: не виникає ніякої тенденції пристосувати розмір виробництва до гарантованого темпу зростання, але навпаки виникає зворотна тенденція все більшого відхилення виробництва від цієї величини або убік підвищення, або убік зниження.

Цей висновок є квінтесенцією кейнсіанства в сфері теорії динаміки.

Харрод стверджує, що капіталістична економіка «балансує на лезі ножа», і що їй внутрішньо властива динамічна нестабільність («втеча фактичного темпу зростання від гарантованого»), що усередині її «працюють доцентрові сили, змушуючи систему усе далі й наполегливіше відхилятися від лінії розвитку, що

257

потрібна. В історико-економічній літературі це одержало назву «парадокс Харрода». Харрод був одним з перших, хто взяв під сумнів твердження класиків про те, що ринкова економіка має рівноважний характер розвитку.

Апарат маржиналізму, яким користувалися Маршалл, Вальрас, Роббінс підходить до області статики, тоді як динамічна область вимагає нових, нетрадиційних підходів.

Відхилення фактичного темпу зростання від гарантованого пояснюють, в основному, короткострокові циклічні коливання. Для пояснення більш тривалих коливань економічної кон’юнктури Харрод уводить третє рівняння – природного темпу зростання:

Gn × cr = s або Gn × cr ≠ s, де

Gn – природний темп зростання при повній зайнятості (при відсутності змушеного безробіття). Для забезпечення такого зростання заощаджень може й не вистачити, тому Gn × cr ≠ s.

У повній моделі Харрода розглядається співвідношення між Gn, Gw і G. Практична програма Харрода з метою наближення Gw до Gn пропонує дві групи мер: антициклічну політику короткострокового плану й політику тривалого стимулювання темпів економічного розвитку.

«Найбільш могутньою зброєю» боротьби зі світовою кризою Харрод вважає свій план створення «буферних запасів» з матеріалів, сировини, продовольства, які не псуються. Держава повинне підтримувати ціни на ці види товарів шляхом масової закупівлі в період спаду й розпродажу їх у період буму.

Проти хронічного безробіття Харрод пропонує використовувати надрадикальний спосіб: зниження відсотка – до нульової оцінки.

Без втручання держави досягти зближення Gw і Gn просто неможливо.

13.3.2 Неокласичний синтез. Злиття двох підходів

Неокласичний синтез являє собою подальший розвиток і разом з тим до певної міри «примирення» підходів до аналізу економічних процесів. Якщо, приміром, Кейнс досить критично оцінював здатність цін гнучко реагувати на зміни ринкової кон’юнктури, то представники неокласичного синтезу прагнули «реабілітувати» ціни, доводячи, що вони сприяють оптимальному розподілу й найбільш повному використанню ресурсів. Розглядаючи проблему зайнятості, прихильники «змішаної» системи виражають незгоду з «неповною зайнятістю», висунутою Кейнсом. У той же час корегуються погляди супротивників Кейнса.

258

Основна ідея «синтезу» полягає в тому, щоб розробити більш загальну економічну теорію, що відбиває зміни в господарському механізмі, результати пізніших досліджень і все позитивне, що міститься в роботах попередників.

Найбільш відомими представниками неокласичного синтезу є американський економіст Пол Самуельсон (1915–2009), американський економіст російського походження Василій Леонтьєв (1906–1999), англійський учений Джон Хікс (1904– 1989).

Особливості неокласичного синтезу:

1.Для неокласичного синтезу характерні розширення й поглиблення тематики досліджень. Мова йде не про корінний перегляд, а про розвиток загальноприйнятої теорії, створенні систем, що поєднують та узгоджують різні точки зору.

2.Широке використання математики як інструменту економічного аналізу.

3.Прихильники неокласичного синтезу уточнювали старі й розробляли нові проблеми відповідно до змін, що відбуваються в індустріальній основі й механізмі ринкової економіки. Дискутуючи з опонентами, вони прагнули синтезувати традиційні погляди з новими поданнями й підходами.

Деякі автори вважають трохи умовним сам термін «неокласичний синтез». Виражається незгода з позиціями й трактуванням провідних теоретиків. В основному критика зводиться до двох моментів.

По-перше, теоретикам неокласичного синтезу дорікають у невиправданому звуженні кола розглянутих проблем. Будучи активними прихильниками математизації економічної науки, вони цікавляться в першу чергу й головним чином тими питаннями, які піддаються формалізації, можуть бути виражені за допомогою формул

ірівнянь. А те, що виходить за межі строгих кількісних оцінок, наприклад, уточнення цілей суспільного розвитку, шляхи досягнення національної згоди, опиняється за межами чистої теорії.

По-друге, увага нерідко концентрується на другорядних питаннях, на розгляді окремих змін і побічних процесів. Корінні, принципові, структурні зміни виявляються забутими економістами неокласичної школи. Досить часто досить важливі процеси, глибинні взаємозв’язки, довгострокові тенденції залишаються долею представників неортодоксальної економіки.

13.3.3Німецький неолібералізм

Німецький неолібералізм являє собою своєрідний варіант теорії державного регулювання, але з більшим, ніж у кейнсіанстві, акцентом на підтримці конкурентного ринкового механізму.

259