Evropeysky_slovar_filosofii

ІІ.СУЧАСНА ФІЛОСОФСЬКА МОВА:

КАНТІВСЬКА МОДЕЛЬ ТА ЇЇ ГЕҐЕЛІВСЬКА КРИТИКА

Виходячи за межі заявленого кола проблем, потрібно ненадовго повернутись до походження цієї складної мови, підняти питання про мовленнєву культуру Геґеля. Алюзія на «швабську говірку» (на протилежність, наприклад, берлінській чи рейнській) відсилає до загальної практики дискурсу, зверненої всередину, та до слабкості його діалогічних зусиль (цей брак діалогічності у швабських поетів компенсовано потужністю прагнення до іншого), коротко кажучи, різновид реґіональної психології, що тхне пієтистською стайнею та дається взнаки також у Гельдерліна, друга та співрозмовника філософа. Дослідження Роберта Міндера про швабських отців у цьому сенсі підкреслює тягар релігійного виховання та практики коду, шифрування. Але не бракує й протилежних прикладів, починаючи з інших швабів – Шеллінґа та Шиллера.

Ця ідіосинкразія спрацьовує між тим у загальній філософській мові, що вже практично була створена та визнана: мова Вольфа, Канта та Фіхте, переглянута Бардилі та Райнгольдом. Але, якщо одразу зважити на те, що Кант – творець німецької філософської мови (навіть європейської),то,особливоякзасновниктехнічногословника,вінякразужебувзасуджуваний у свій час деякими коментаторами як незвичний, езотеричний, неясний.

Що характеризує цю нову філософську мову?

На першому місці – надмір словника та його спеціалізація, всупереч звичним значенням та формам слів: брати Грим у своєму «Великому словнику» дивуються філософському сенсу, наданому Кантом слову Anschauung «споглядання», що набуває смислу традиційної intuitio з усією її неоднозначністю. Далі, надзвичайна довжина фраз та продукування надзвичайно навантажених смислом висловлювань, до яких все ж досить швидко призвичаюються і які певним  чином прояснюються, якщо звернутися до синтаксису без несподіванок, згадати про збереженіриторичніприйоми,впорядкованіточкивідліку,щосамівписанівкадастрархітектури, яка вже говорить сама за себе. Мова Канта також наближується до «оптичної» манери завдяки географічній інтуїції: маса смислової навантаженості передбачає простоту артикуляцій. Усі критичніконтинентимаютьвласнісловники,власніосі.Доситьтрохитренувань,івсеокупиться, і, кінець кінцем, так само багато можна дістати від латинської стилістики.

Отже, це письмо, яке добре перекладається, якщо тільки зробити зусилля з боку маси, тобто нічого не забувати в дорозі, вдало розставляти коми та добре розуміти порядок означень у німецькій фразі, щоб уникнути, наприклад, традиційної і, чесно кажучи, досить дивної помилки французьких перекладачів щодо reine praktische Vernunft, що перекладають як «чисто практичний розум» (raison pure pratique), хоча це викривлення смислу, оскільки йдеться про «чистий практичний розум» (raison pratique pure) на противагу нечистому практичному розумові, тобто технічному. Тут подвійне перекручення німецької мови та думки Канта. Якби у нього і було щось на кшталт гіпотези чисто практичного розуму (на противагу чому? звичайно ж, не чисто чистому розуму!), її в кожному разі не можна було б висловити інакше як praktische reine Vernunft. Причина цієї помилки полягає в умовах, в яких працювали перші перекладачі: це були не справжні носії оригінальної мови, вони перекладали з німецької, як з латини, а тому вони відтворили французькою порядок означень німецького висловлювання.

Цеписьмо,разомзтим,легітимізуєзверненнядолексиконів:щезажиттяКанта,з1786року, почалась класифікація лексики. Карл Християн Ергарт Шмід розпочав алфавітний розподіл Кантової системи, перераховуючи по порядку значення технічних висловів. Зрештою, сам Кант не скупився на операції лексичної самокласифікації, на визначення, для яких він часто підшукував латинські відповідники; цей підхід майже відсутній у Геґеля, глибоко ворожого до спеціалізованої ономастики.

Кантівський дискурс не лише відносно добре піддається перекладу, він сприятливий для певних філософських темпераментів: мова Канта, його загальний кадастр, надійність

визначень та скромність критичних амбіцій становлять сукупність заспокійливих орієнтирів. Ця властивість дуже вплинула, наприклад, на утвердження кантівського моменту у засадничій парі філософії французької шкільної системи: Декарт і Кант. На початку XIX століття вона утвердилась: усі нею говорили, змінювали її, засвоювали. Всі, крім Геґеля, який її добре знав, але в основному відхиляв, користуючись роботою, яку першим над нею провів Фіхте.

На тлі цієї мови Геґель розробляє, головним чином упродовж свого перебування в Єні, ідіоматику, що видається темною, навіть сомнамбулічною, функціонує зовсім по-іншому і являє, крім декількох інших характеристик, два симптоми. Перший – це неіснування, навіть неможливість, «геґелівського лексикону», порівнянного з «кантівським лексиконом». У цьому разі маємо лише принагідні реєстри понять, дуже заплутані через свою численність, деталізовані у порядку томів «Повного зібрання творів». Поняття та концепти філософії Геґеля не деталізуються. Вони можуть жити зі смислом лише в цілісності тексту і на найближчій периферії розвитку думки. Класифікації словника розбиваються тієї ж миті, як їх створюють. Також вони практично існують лише в синтагмах. Філософський читач, що звик до строгої кодифікації, буде збентежений: брак цього апарату спричиняє досить передбачувану хворобу, про яку Геґель попереджав читача, наприклад, у Передмові до «Феноменології духу».

Другий симптом, безперечно, пов’язаний з першим, але не через практичні причини, – це опір геґелівського корпусу текстів перекладу. Історично – що стосується французької мови – переклад почали з роботи, яку він не писав, «Курс естетики», перекладеної Шарлем Бенаром на початку 1840-х років, а закінчили «справжнім Геґелем» – «Феноменологією духу» та «Принципами філософії права» – аж у другій половині ХХ століття. «Енциклопедія», перекладена у другій половині ХІХ століття Верá, представляє проміжний мовний етап, оскільки вона була видана з пояснювальними ремарками Геґеля й опублікованими посмертно додатками, складеними редактором.

До цих симптомів можна додати порівняльний аналіз різних «геґелівських ідіом», сконструйованих у французькій мові для перекладу Геґеля.

Хоч Геґель і не мав нагоди по-справжньому осмислити ці симптоми (хоча він перший серед філософів застосував симптоматичне прочитання, психоаналіз своєї доби, розгляд моментів та фігур як залежних від історичних обставин), він добре усвідомлював свою відмінність. Його мова – це мова, яка усвідомлює свою відмінність, яка її прагне, виробляє, розвиває, за потреби – брутально оголює: Геґель пише проти Канта, проти Кантового «варварського» суржику (sabir) та його догматизму суб’єктивності, який насправді перевертає догматизм об’єктивності (в широкому значенні – раціоналізм XVIII століття), але все ж говорить його мовою, оскільки догматично наслідує об’єктивність аж до устрою та оформлення змісту твору.

В тому ж дусі, більш ввічливо, він неодноразово проголошує свою опозицію до спеціалізованих мов типу «мови Мольєрових медиків», як-от мови німецьких юристів та філософів-кантіанців. Він пояснює свою критику закликом до демократичності, який ретроспективно може викликати посмішку, адже відомо, наскільки нечисленним є братство його власних читачів-знавців. Але його критика езотеричності шеллінґового абсолютного знання не ґрунтується лише на критиці шеллінґового дискурсу (яким він говорив – та який створював – довгий час поряд із останнім, аж до того, що іноді неможливо визначити, хто написав ту чи іншу статтю для їхнього «Наукового огляду»).

Ця ворожість до кантівського дискурсу призвела до того, що він прийняв надзвичайно агресивний стиль письма. Доброю ілюстрацією є глава «Кант» «Лекцій з історії філософії» (Werke,Bd. 20,S.330sq.).Напочаткупараграфа,присвяченомувиразу«трансцендентальний», Геґель попереджує аудиторію: «Ці вислови є варварськими». Ще далі, коментуючи вислів «трансцендентальна естетика», він критикує саме Кантове повернення до етимологічного сенсу «естетики», протиставляючи йому сучасне значення: «...Сьогодні естетика означає знання про прекрасне». Кількома рядками нижче, він критикує Кантові роздуми щодо простору: «Простір не є емпіричним поняттям, абстрагованим від зовнішнього досвіду»,

після чого додає в дужках: «Так, простір та час не є емпіричними поняттями – Кант постійно висловлюється в таких варварських формах; поняття [взагалі] не є чимось емпіричним».

Можна було б навести цілу серію таких роздратованих зауважень в дужках. Ось іще одна, подібна до попередніх: «“Я” є порожнім трансцендентальним суб’єктом нашої думки, який і пізнається лише через його думки; але чим він є у собі, ми від цього не можемо отримати ані найменшого поняття. (Мерзотне розрізнення! Думка і є В-собі)» (ibid., p. 355).

Ця критика не стосується лише мови Канта. Вона вказує на підґрунтя кантівської манери, представляючи її як простий переклад метафізики розсудку (Просвітництва) на мову суб’єктивного догматизму. Кант добре описує Розум, але в непродуманий, емпіричний спосіб. Йогофілософіїбракує поняття(Begriff),він використовує лише«розсудкові» (entendementales) думки (Gedanken). Тому, попри позірність, кантіанству бракує філософської абстракції, воно «товче воду в ступі» звичайної логіки: його абстракція – це лише мертва абстракція вже наявних понять, у ній немає роботи, ефективності, творчості. Це пояснює, чому Геґель міг би за інших обставин – і парадоксально – закинути Канту його абстрактний дискурс.

ІІІ. МОВА ГЕҐЕЛЯ: МУТАЦІЇ ЕКОНОМІЇ СИНТАГМИ ТА ПАРАДИГМИ

На цьому тлі Геґель пише філософську прозу, яку він оцінює як недогматичну (ані формальну, ані міфічну), не абстрактну, ґрунтовну і добре висловлену, яку ми, зі свого боку, часто знаходимо надто абстрактною, заплутаною, зашифрованою, погано виписаною…

Як описати цю мову? Перед тим, як характеризувати в ній будь-що, варто повторити, що специфічна геґелівська мова не розподілена рівномірно. Йдеться не лише про те, що його твори, як ми бачили, складаються з декількох рівнів. А й у межах того самого твору можна знайти цілі сторінки, які не можна зарахувати до «геґелівських» stricto sensu, особливо в передмовах та вступах. Але саме ці «відокремлені» сторінки є також місцем боротьби між дискурсами: навіть у ввідних фразах звичайне мовлення швидко обгортається й оточується феноменологічним чи спекулятивним дискурсом, що виявляється в розривах, анаколуфах та інших аномаліях, які швидко і дедалі більше збентежують читача.

Те, що характеризує мову Геґеля в цілому, – це насамперед певна лексика, але на глибшому рівні – мутація економії синтагми та парадигми за трьома головними напрямками.

(1) Захоплення лексичного синтагматичним: геґелівський дискурс досить швидко і суцільно перегруповує порожні слова синтаксичного матеріалу. Під «порожніми словами» тут маються на увазі слова, видалені зі словників у довідкові додатки: артиклі, особові займенники, прийменники, сполучники, звичайні форми допоміжних дієслів; не лише їхня кількість загрожує переповнити процедури дослідження, а й інтерес до них вважається таким, що дорівнює нулю. Як наслідок, цей прийом продукує поняття, не фіксовані в іконічній репрезентації чи традиційній семантиці, які виражають моменти процесу або чисті відношення. Наприклад: Sein für anderes «буття-для-іншого», Anderssein «інобуття», An sich et Аnsich «в собі» та «в-собі», Für sich und Fürsich «для себе» та «для-себе», An und für sich «в- і для себе», das Anundfürsichseiende «в-і-для-себе-суще», Bei sich sein «при собі бути», In sich sein «у собі бути» тощо. Дуже важко знайти окреме іконічне застосування цих термінів, які можуть існувати лише в рухові фраз, де вони перетікають один в одного та розділяються між собою. Але все ж у Геґеля є фрази, що демонструють відвертий інтерес до менш принагідних пустих слів, яким знаходиться досить суттєве застосування, майже концептів: also, auch, daher, dieses, eins, etwas, hier, ist, insofern («отже», «також», «звідси», «це», «дещо», «щось», «тут», «є», «оскільки»)…

Маса цих термінів легко вбирає в себе певну кількість елементів звичного філософського дискурсу, які вже були встановлені тим самим способом і які можна знайти й у інших німецьких філософів: das Ich, das Sein, das Wesen «я», «буття», «сутність». Таким самим чином ця маса інтегрує субстантивовані невизначені форми дієслова: das Erkennen, das Denken «пізнання», «мислення», тобто переносить процес, нескінчене, дійсний стан дієслова у рамки, що

зазвичай дістаються іменникам. Про це ж говорять і численні субстантивовані прикметники: das Wahre «істинне» торжествує над die Wahrheit «істина». У перших виданнях, де написання субстанти-вованих прикметників з великої літери не практикувалось так неухильно, це викликало додатко-ві ускладнення для читання, адже читач змушений був вибирати між цією формою (Істинне) та іншою можливістю, а саме пропуском раніше вжитого іменника, який відтак слід було правильно відшукати у попередньому викладі (наприклад, «істинне знання»). Нарешті, досить часто, внаслідок «загальної синтаксичної преференції», Геґель не підхоплював шляхом повтору віддалений іменник, а замінював його займенником, який можна було ідентифікувати лише за родом, тоді як рефлексом ясно мислячого читача (наприклад, перекладача) є повторення іменникової форми з додаванням дейктичного елемента. Результатом цієї процедури є спонукан-ня до запам’ятовування, історизація акту читання за рахунок звичок просторового розмічування, створеного на матеріальній поверхні слів, написання іменників з великої літери тощо.

Результатом цього є дуже часта повторюваність однакових чи майже однакових форм, що створює враження рапсодичної монотонності, що іноді переривається риторичними, полемічними або квазіліричними злетами, які тим більше відриваються від цілого: раптовий подув культурної субстанції, конкретних образів чи спогадів, прислів’я, цитати з іншого тексту забиває читачеві памороки. Таке часто трапляється наприкінці розділів «Феноменології» та в останньому розділі, але загалом Геґель звільняє свій текст від цитат у лапках, а також від власних імен, посилань та приміток наприкінці сторінки, і також відчуває відразу до прикладів, метафор та порівнянь: змістовних валіз, ритись у яких можна лише покинувши рух діалектичного розвитку.

(2)Цей ефект монотонності підсилюється завдяки спрощенню власне синтаксичного матеріалу.У Геґеляможнаспостерігатимайжемонополіютеперішньогочасу.Гайдеґґерзакидав це Геґелю, називаючи це «вульгарністю». Так само більшість сполучників та модальних слів зведені до одиниць, що виконують однакові логіко-риторичні функції: wenn, dann (інверсивне речення), so, hiermit, somit, indem, erst, nur, oder, überhaupt, bloss, rein, allein, nun. Ця відносна стриманість, як видається, спровокована феноменом (1): зі строго стилістичної точки зору, комбінуючи багатство синтаксичного словника Шеллінґа, наприклад, чи практикуючи як варіант псевдосемантизацію синтаксичних слів, Геґелів текст втратив би всяку рівновагу, перетворився б на якогось монстра. Але глибинна причина крайньої економії синтаксичних засобів відсилає до суті: те, що годиться для концептуальної лексики, застосовується до лексики синтаксичної.

(3)Наслідком (а частково й причиною) цього всього є проза, що робить зі зчеплень (переходів) такі ж «вирішальні» моменти. Це добре видно у виникненні та скасуванні кореляцій, що становить значну проблему для французького перекладу, який виходить з просторової послідовності руху (водночас реорганізуючи порядок слів у французькій мові: частково це тенденція Ж. Іпполіта – як можна припустити, навіяна традицією перекладів Канта – що ідеально прилаштовується до перенесень та заміщень усередині великих мовних конструкцій, чия середина певним чином відкрита), або покидає мовленнєвий континуум семантичних мереж, заради звернення до неологізмів (чи квазінеологізмів: Anschauung, anschauen:«споглядати»,Einsicht:«розуміння»,Gleichheit,gleichсистематичноперекладається як «однаковість» [égalité] чи «однаковий» [égal] попри більш широковживане значення якісної ідентичності, навіть подібності), або заради встановлення нової мережі (наприклад, через переклад Selbst «самість» як soi «сам» створюється хибна мережа зі зворотними займенниками en soi, pour soi «в собі», «для себе» тощо і втрачається сильна кореляція парадигми ідентичності: dasselbe, selber тощо).

Порівняно з кантівською фразою, геґелівська процедура впорядкування-завантаження цілком оригінальна. Якщо можна інтуїтивно відчути вміст великих, відносно симетричних Кантових шаф, у Геґеля симетричні періоди одразу ж ламаються, відхиляються та стають однобічними, або ж закручуються в мотузки, адже перевертання симетрій – це не риторичні

аспекти (дзеркальні повтори) зовнішнього викладу, але завжди рух самої речі. Негативність завжди діє та передбачає сильне й постійне ментальне зусилля того, хто хоче охопити все. Цей аспект споріднений із ворожістю Геґеля щодо «картин», сприйняття яких у читанні ніколи не вільне від репрезентації (буття концепта поза собою) та належить зрештою радше до релігійної, ніж до філософської, свідомості. «Картинний» під його пером є відверто зневажливим прикметникоміозначаєзверненнядорівняслабкоїдумки.Необхідністьуважної пам’яті, проходження крок за кроком, перечитування становить складність філософської роботи на противагу підходам до істини, що не занурюють у саму річ.

IV. ЗЧЕПЛЕННЯ «ФЕНОМЕНОЛОГІЇ ДУХУ»

Ця стратегія мовлення виключає прямий діалог з дискурсом іншого, тоді як філософія Геґеля презентує себе як просте й чисте діалектичне зібрання того, що вже є у сучасному філософському дискурсі. Це ставить перед нею питання початку, чи, якщо завгодно, запуску. Як здійснити запуск, не роблячи цього як традиційні автори, наприклад, через розрізнювальні посилання на іншого або через визначення? Може бути цікавим дослідити запуск запуску: наприклад, перші фрази першого абзацу «Вступу» до «Феноменології духу», який і сам є родом передмови, ініціації.

Цей «Вступ» формально відмінний від змісту досвіду свідомості, наукою чого, знанням, та, до певної міри, вже системою є феноменологія.

Він співвіднесений з розділом про Абсолютне знання, де всі моменти пригадані й поєднані, і де, отже, вже більше немає моментів, де знання є повним (і може тепер виставляти себе як істину). Отже, він не є моментом, він є порожнім поняттям знання, можливість якого постульована як знання того, що є, В-собі, Абсолюту, і як знання, яке не може бути безпосереднім і не може досягти істини (науки як системи, чистого логосу буття) інакше, ніж долаючи цю відмінність в історії, яка водночас є доказом, послідовністю верифікацій безпосередньо із самої речі.

Той,хторозпочинаєцюісторію,єтакожтим,хтозаперечуєостанньогофілософа,щомислив цю відмінність знання та буття-в-собі, тобто Канта. А отже, перший момент «Феноменології» присвячений йому. Але він також присвячений іншому запереченню, іншій відмінності: тій, яку філософія тотожності встановлює між абсолютним знанням та природною свідомістю. І  відправною точкою Геґеля буде мислити одночасно єдність кантівської манери та філософії тотожності. Задля цього Геґель показує, що Кант лише віддзеркалює загальний здоровий глузд, просто й цілком доводячи до кінця манеру Лока. Він не може ефективно пізнавати, оскільки він обмежується розсудком і не піддає критику діалектичній верифікації. Критицизм – це ошуканство. Ідеалізм, зі свого боку, залишається випадковим та довільним: він не демонструє нерозрізненість суб’єкта і об’єкта, а вивчає кожного з них заради нього самого, порівнює їх та ототожнює: тотожність сконструйована, вона не народжується сама собою. Кантіанська філософія та філософія тотожності абстрактні та сповнені припущень. Кажучи просто, Кант мислить та встановлює абстрактну відмінність між Буттям та Знанням, тоді як Фіхте і Шеллінґ мислять абстрактну тотожність буття та знання. Але і ті, й другі однаково розвинули під знаком цієї тотожності всі форми тотальності, які віднині можуть бути здобуті заново: це щаслива знахідка Геґеля. Це нове здобуття є здобуттям сучасного атомізованого суб’єкта, якого також треба ще примирити із самим собою, із його культурою, органікою, релігією, державою, етикою тощо, завдяки адекватній мові.

Саме у цьому контексті прочитується початок «Феноменології духа». Перша фраза – це одночасно застій у дискурсі здорового глузду і запуск геґелівського дискурсу:

Es ist eine natürliche Vorstellung, daß, eh in der Philosophie an die Sache selbst, nämlich an das wirkliche Erkennen dessen, was in Wahrheit ist, gegangen wird, es nothwendig sei, vorher über das Erkennen sich zu verständigen, als das Werkzeug, wodurch man des Absoluten sich bemächtige, oder als das Mittel, durch welches hindurch man es erblicke, betrachtet wird.

Це природне уявлення, що перед тим, як у філософії приступити до самої речі, тобто до дійсного пізнання того, що є насправді, потрібно спершу домовитись про саме пізнання, яке вважають знаряддям захоплення абсолюту чи засобом, крізь який його роздивляються.

Вираз «Es ist eine natùrliche Vorstellung, daß» має майже тривіальний статус. Так само вирази die Sache selbst, das wirkliche Erkennen, was in Wahrheit ist, das Absolute, sich zu verständigen перебувають у регістрі звичайного: сама річ, дійсне пізнання, насправді, абсолют, домовитись тощо. Але водночас Геґель вивільняє перший пакет строгої концептуалізації, уточненої та стабілізованої протягом не одного року роботи над текстом усієї «Феноменології духу»: Vorstellung має також точне значення, яке Геґель надає йому у «Феноменології» як цілому, у визначеній ієрархії. Висловлювання вже віртуально перевернуте: казати, що є наступним – це лише Vorstellung, репрезентація, природна, оскільки репрезентація – це буття концепту поза собою. Sache selbst «сама річ» стане словом принципового порядку всієї діалектичної манери (оскільки вона не є зовнішньою), wirklich вже конотує ефективність [від німецького Wirkung – «дія»], що не є простою речовою чи абстрактною «реальністю», was in Wahrheit ist можна також прочитати в онтологічному сенсі як те, що є насправді («у правді»), а verständigen окреслює згоду, конотує одночасно універсальність та розсудок, Verstand.

Але йдеться не лише про інтертекстуальні відлуння. Natürliche Vorstellung, перше слово «Феноменології», є також наявним станом філософської рефлексії, тобто: саме цей момент історії філософії став природою, безпосередністю, чиї апорії (пізнання найбагатше і водночас найбідніше: спрямування на істину, розсіяння хмар помилок) необхідно передбачають початок дороги діалектичного сумніву, описаної у перших рядках «Передмови».

Саме це пояснює, що, коли тут йдеться про Канта, то саме цей Кант є останнім, хто може ставити питання про пізнання і відтак забирати всю філософську ставку. Ось чому це якийсь дивний Кант, досить «локізований», переглянутий Фіхте. І все ж критика органону, «з яким оволодівають», та середовища, «крізь яке спостерігають», відсилає також до початків філософії. Отже, ми вже у «самій речі» у Геґелевому сенсі, напозір присвячуючи себе усуненню певного способу її упустити. Це стане схемою письма всієї «Феноменології духу», наслідком письма у манері, яка полягає у позначенні моментів, що вже містять інші моменти і вже не є самі собою. Кажучи інакше, мова Геґеля не може не бути просто фігурою, простою фігурою мови усіх, спільної мови більшості філософів, і зрештою просто спільної мови, тією мірою, якою ця спільна мова прагне повсякчас наново доводити свою «економну» сутність, свою здатність до елементарної редукції, тобто до вкладання себе знову до чистого часу мовлення, дозволяючи німим індексам одним жестом окреслити образи, хай вони навіть будуть складними концептами, які вважають навантаженими історією.

V. ДИНАМІЗАЦІЯ СЕМАНТЕМ

Самі геґелівські концепти, розглянуті в їхній очевидній семантичній автономності, вписуються в ці мутації та перерозподіли. В цьому разі ідеться не так про майже світські загальні місця щодо суперечливого сенсу певних термінів, здатних позначати якусь річ та її протилежність. Що тут безумовно згадується, так це знаменита Aufhebung, що стала ярмарковим атракціоном для силачів з того часу, як Геґель сам вказав, що цей термін може одночасно означати «скасувати» та «зберегти». Він вказав на це якраз тому,що ця дивина не з’являлась у його висловлюваннях через елементарний закон, який вимагає, аби термін ніколи не був сам, а сприймався в загальному контексті та конкретній синтагмі, що вказують сенс терміна без потреби у довгих додаткових коментарях. І отже, коли Геґель не говорив нічого, цей термін мав сенс, панівний у мові (скасовувати), який уточнювався сам собою через недвозначний контекст того випадку (статистична меншість), де термін має значення, що походить від первісного негативного сенсу: видалити щось із обігу, з присутності тут і зараз, щоб відкласти цю річ, зберегти її та призначити на потім. Саме тому, що іконічне вживання

його концептів є неможливим, а можливі лише контекстуалізовані вжитки, як-от у сенсі, який Ж. Іпполіт холоднокровно переклав як supprimer «скасувати». Що, крім негативного сенсу, могло значити у Геґеля висловлювання Aufhebung der Aufhebung «скасування скасування»? Залишалась хіба чиста дрібничка семантичної пустоти.

Інший наслідок такого функціонування Геґелевої мови – це необхідність час від часу більш чи менш легко варіювати переклад тотожних у німецькому тексті термінів: так, gleich займає спектр від основного значення «тотожний» (identique) до рідкіснішого «однаковий» (égal) через «подібне» (semblable), і навіть «те саме» (même); Anschauung йде від споглядання до інтуїціїчерезпростейчистебачення(vision),колиневидовище.Ціваріаціїможутьнашкодити хіба фетишистському ставленню до ізольованих слів. Але саме йому і бракує правильності, адже воно затьмарює ефекти контексту, завжди семантично визначальні. І навпаки, деякі терміни, що відрізняються в німецькій, у певному контексті завжди перекладаються однаковими французькими термінами: так, термін intelligence «розсудок» може перекладати Klugheit, Verstand, Einsicht, Intelligenz. Звернення до приміток перекладача зрештою дозволяє завжди задовольнити прагнення верифікації, яке може виникнути у читача. Нарешті, договір щодо читання, укладений перекладачем з його читачем, також зобов’язує першого не гратись навмання із необхідними варіаціями, а надати можливість читачеві скористатись власним знанням контекстів: на цій договірній базі можна констатувати, що ті самі вирази найчастіше перекладаються в однаковий спосіб, оскільки автор оригінального тексту сам контролює гру смислів. Можна перелічити особливі випадки: allgemein «всезагальне, універсальне», erscheinen «являтися» у тривіальному сенсі, феноменально виявлятися, darstellen «виявляти, репрезентувати», dasein «бути тут, існувати» тощо. Що можна сказати про переклад, який завжди передає різні прийменники (an, ab, aus, auf, durch тощо) тими самими французькими прийменниками: висловлювання застопорюються. У Геґеля, безперечно, більше, ніж у інших авторів, самі семантеми підвладні рухові. Якщо одного дня їх захопить іконічне знерухомлення, це буде його програшем, і не виключено, що він сам часом сприяв закостенінню…

Жан-П’єр Лефевр

БІБЛІОГРАФІЯ

GLOCKNER Hermann (éd.), Hegel-Lexikon, Stuttgart-Bad Cannstatt, Frommann-Holzboog, 1957.

HEGEL Georg Wilhelm Friedrich, Werke, Frankfurt am Main, Suhrkamp, 1986; Phénoménologie de l’esprit, trad. fr. J.-P. Lefebvre, Aubier, 1991.

KOYRÉ Alexandre, Études d’histoire de la pensée philosophique, Gallimard, 1971, p. 191-225. MALABOU Catherine, L’Avenir de Hegel, Vrin, 1996.

MINDER Robert, «Herrlichkeit chez Hegel, ou le Monde des Pères Souabes », Études germaniques, 1951, p. 275-302.

ZÜFLE Manfred, Prosa der Welt, Einsiedeln, Johannes,1992.

EISLER Rudolf, Kant-Lexikon, éd. augm. A.-D. Balmès et P. Osmo, Gallimard, 1994.

Переклад Володимира Артюха За редакцією Михайла Мінакова та Олексія Панича

ФРАНЦУЗЬКА МОВА

ПРО ФРАНЦУЗЬКУ МОВУ ЯК ПРОЧИЩЕННЯ (ÉVIDEMENT)

НІМЕЦЬКА МОВА, АНГЛІЙСЬКА МОВА, ERZÄHLEN, ІТАЛІЙСЬКА МОВА, MÉTAPHYSIQUE DES PARTICULES, POLITESSE, POLITIQUE (LE), ПОРТУГАЛЬСЬКА МОВА, RAISON, RUSSE, SENS COMMUN, SEXE,

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Утвердження думки у французькій мові відразу отримує політичний сенс: отримане французькою мовою привілейоване становище зумовлюється не внутрішньою будовою мови, а можливістю універсально-демократичного спрямування філософії. Філософська французька мова належить радше жінкам і пролетарям, а не вченим мужам, тому відштовхується від переконання, згідно з яким акт думки відкритий і звернений до всіх: іншої підстави входити в інтимний зв’язок із літературним письмом у неї немає. Замість того, щоб упадати перед чарами слова та етимології, себто походженням і субстанцією, вона віддає перевагу синтаксисові – себто зіставленню та твердженню. Ось чому, знову ж таки, філософія, висловлена французькою мовою, є політичним жестом: між аксіомою і максимою, проти консенсусу та двозначності – французька мова залишає на філософії свій відбиток точності й авторитету, наділяючи її також

іпереконливою красою.

У1637 році Декарт публікує, не вказуючи свого імені, «Міркування про метод» французькою мовою. Це видання на чотири роки випереджає написані латинською мовою «Meditationes de prima philosophia» («Метафізичні розмисли»). Він не стане перекладати «Міркування» латиною (це зробить Етьєн де Курсель у 1644 р.), до того ж не буде відстоювати латиномовність своїх «Розмислів». І не стане заперечувати, що французький переклад герцога де Люйна, разом із наступним перекладом «Заперечень та відповідей» Клерзельє, який він ґрунтовно відредагує сам, може розцінюватися як основний текст. Або ж, як згодом відзначить Байє, цей переклад надає Декартовій думці «особливої виразності», й дуже важливо, щоб до його читання бралися ті, хто, «не маючи тями в ученій мові, не перестають любити і цікавитися філософією».

Щодо мовної стратегії Декарта сумнівів немає: перевагу він надає французькій мові, але в обережній та розрахованій на захист передмові до «Розмислів» він показує «достохвальним панам деканам і докторам священного теологічного факультету в Парижі», що вміє писати й офіційною вченою мовою і може, як будь-хто інший, виславляти авторитет «імені Сорбонни» занепадницькою латиною.

Так само і в ХХ столітті великі творчі постаті франкомовної філософії – Берґсон, Сартр, Дельоз, Лакан – вимагали права бути письменниками у власній мові, права, загалом, на свободу мови, водночас намагаючись дістати з боку Університету визнання своєї технічної компетентності. Це говорить про тяглість первинної схильності, що утверджує філософію

узлагоді з безпосереднім бажанням писати рідною мовою, не прагнучи проте анархічного розриву з науковими інституціями.

Питання полягає в тому, якою для Декарта та його наступників є власне філософська ставка усталення такої думки у французькій мові, що є також усталенням засуджуваної вченими мужами двозначної позиції між статусом філософа і статусом письменника?

І. ПОЛІТИКА ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ: ДЕМОКРАТИЧНЕ СПРЯМУВАННЯ ФІЛОСОФІЇ

Однак найголовніше (і наслідки цього ми й досі відчуваємо) полягає в тому, що отриманий французькою мовою привілей геть не стосується мови як такої. На противагу тому, що – значно пізніше – вимальовуватиметься потроху в німецькій мові, і тому, якої ваги надавали за античної доби грецькій мові, поєднання французької мови з філософською технічністю не

супроводжують жодні спекуляції навколо філософських характеристик французької. Навіть більше: Декарт глибоко переконаний, що сила думки геть не залежить від мови чи риторики:

Хто сильніший у розмислах і хто краще відточує свої думки, так, що вони стають ясними й зрозумілими, той завжди краще за інших може переконати в слушності запропонованого, хай навіть він говорить нижньобретонською і ніколи не навчався риториці.

Міркування про метод, Частина перша.

Інакше кажучи, донести думку можна будь-якою мовою. На думку Декарта, це роблять за трьома критеріями:

1.Розмисел – здатність пов’язувати ідеї, беручи за відправний пункт неспростовні аксіоми, парадигмою яких виступає письмо геометрів, що в мовах передається універсальним чином.

2.Упорядкування («відточування») ідей, тобто їхнє внутрішнє прояснення – те, що, за Буало, «виразно усвідомлюється», а його висловлення є лише наслідком. [Пор. переклад

М. Рильського: «Що справу ми собі здаємо виразніше, То й наше твориво складається ясніше», див.: Буало-Депрео Н., Мистецтво поетичне. К., «Мистецтво», 1967.] Оцей внутрішній лад думки як інтуїція іманентних ідей не має нічого «мовного».

3.Яснатазрозуміладумка,якщозадоволеніпершийідругийкритерії,можебутивисловлена будь-яким діалектом (наприклад, нижньобретонським) і може переконати будь-який розум.

Останнє зауваження є надзвичайно важливим. На думку Декарта, однією з причин, чому згубно було б починати з мовних особливостей, є універсальність принципу. Формування істинних думок, їхнє донесення чи сприйняття не зумовлені своєрідністю мови. Це одне зі значень відомої аксіоми про здоровий глузд (bon sens) – «річ, що розподілена найсправедливіше  за будь-що». Справді, тут ідеться, як наголошує Декарт, про універсалістську егалітарну аксіому: «Здатність правильно міркувати та відрізняти істину від хибної думки… від природи однакова (égale) у всіх людей»; а що стосується розуму, то він «наявний цілком у кожного».

Отже,бажанняфілософуватифранцузькоюмовоюмипов’язуватимемонезмотивомякогось особливогопривласненняцієїмовизадляадекватноговираженнядумок,ащеменшезнаціоналспекулятивною доктриною про зв’язок Буття і мови (німецької, грецької...), а з первісно демократичною зумовленістю формування та спрямованості думки. Треба спілкуватися мовою «всіх і кожного», а оскільки ми у Франції – спілкуймося французькою, не виправдовуючи себе в цьому специфічними заувагами щодо концептів (самі по собі вони мови не стосуються) чи мови (те, що ми спілкуємося французькою, не наділяє її жодним привілеєм).

Крім того, емпірично виглядає так (але в нас є підстави вважати, що це не просто видимість), ніби разом із вибором Декарта на користь французької з’являється переконання, що філософський дискурс слід адресувати жінкам, що обговорення в колі розумних жінок  – набагатоважливішийспосібоцінкитасхвалення,ніжбудь-якіпостановивченихмужів.Салончи Королеви важать більше, ніж Сорбонна. Декарт захоплений «таким досконалим і різнобічним знанням усіх наук не в старого книжника, який витратив на освіту чимало років, а в молодої принцеси, що своєю зовнішністю нагадує не так учену Мінерву або котрусь із Муз, як саму Грацію» (Присвята до «Начал філософії»). Епізод із принцесами насправді є елементарною демократичною інтенцією, що повертає філософський дискурс убік бесіди і зваби – до Венери, а не до Мінерви, рятуючи його від академічного чи наукового валашання. Цій інтенції віддадуть належне всі видатні французькі філософи, створюючи своєрідну антологію: Руссо, але також, на свій штиб, Огюст Конт, а відтак Сартр, та й Лакан. Кожен із них хоче, щоб його розуміли і обожнювали жінки, а латиною чи мовою педантів стосунки не збудуєш.

Скажімо так: відтоді як філософія у Франції лінгвістично «націоналізується», це відбувається в горизонті товариськості, звернення, безпосереднього універсалізму, а не стурбованості щодо матеріальності чи історії мов. Ідеться не про те, щоб укорінювати мови в якомусь більш чи менш забутому первісному мовленні (логіка традиції), і не про те, щоб риторика накидала розгортанню думки необхідні темп та форми (логіка софістики).

Цю тезу можна висловити просто: причина переходу філософів, почавши від Декарта, на французьку мову – це причина, що має, на їхній власний погляд, політичний характер. Адже треба лише відповісти на подвійне запитання: звідки походить філософія і до кого вона звертається? А відповідь є такою: з одного боку, філософія не має жодного специфічного місця походження, але починається будь-де, з вільної дії, на яку здатен будь-який розум; з другого боку, філософія звертається до всіх, себто, зрештою, як скаже Конт (згідно з Декартом і Руссо

йпередвіщаючи Сартра та Дельоза) «систематично» – до жінок і пролетарів.

Адо кого, натомість, філософія не звертається? До вчених мужів, до Сорбонни. Однак щоб це довести, мало писати французькою. Треба писати «сучасною» французькою – мовою письменницькою, літераторською, що різниться від «академічної», «правильної» мови, яку поширюють в університетах. Навіть такий миролюбний філософ як Берґсон не відмовляє собі

вмові, звичайно, плавкій і легкій, але сповненій порівнянь і нестримного руху, що, зрештою, співзвучна «мистецькій» мові ХІХ ст. Та й самі панове професори не втрачали жодної нагоди покепкувати з милих дам у хутрі, котрі поспішали на лекції в Колеж де Франс. А за нашої доби завважте маллармеанський стиль Лакана, романну прозу Сартра, іскристість Дельоза. Ще раніше – динамічну силу Дідро або винахід романтичної фрази Руссо, а перед тим – афористичний стиль Паскаля. Підтвердження того, що реалізація демократичного покликання філософії передбачає утвердження думки у французькій літературній мові, навіть у її «модних» тенденціях. Це наражає й на небезпеку – через діалектичне перевертання, до якого французький демократизм також звичний – перетворювати філософію на особливу аристократичну або дещо снобістську дисципліну. Небезпеку, на яку, за словами вчених мужів, французька філософія наразилася достоту, тоді як лише вони зберігають, аби заклясти «жаргон» Деррида чи Лакана, картезіанську ясність, що якраз і є основою національної єдності між філософським викладом і літературним письмом, єдності, якій і Лакан, і Деррида намагаються зберегти вірність.

ІІ. СИНТАКСИС ПРОТИ СУБСТАНЦІЇ: ФРАНЦУЗЬКА ЯК «ХУДА» МОВА

Справжнє питання стосується наслідків для філософії її утвердження в мові письменників, що сама є парадоксальним результатом первісного демократичного вибору.

Уже йшлося про те, що наслідком цього вибору стала цілковита байдужість до філософських особливостей національного діалекту. Попри найпалкіші привнесені спроби, ніщо не могло привчити філософію у Франції до німецької тяжкої праці розтинання слів, розплітання їхніх індоєвропейських коренів, німецького примушування говорити буття чи спільноту. Мова ніколи не мала іншого призначення, ніж власний безпосередній смак, і зрештою, – чарівна, хай не позбавлена вишуканості, легкість її стилю. Велике правило, як казав Корнель про театр,  – подобатися, а не запевнювати себе, з домішкою жрецької бундючності, буцімто мова є чимось трансцендентальним для обітниці думки або підтримкою, обраною для промови, що здатна вражати. У Франції завжди кепкували над так званим, за словами Полана, «доказом від етимології». Її гордість полягає не у вірі, що французька мова покликана до філософії своїм походженням, а радше в ідеї (також по-своєму національній, але в інший спосіб), згідно з якою мова в руках письменників може висловити саме те, що вона має на увазі, а крім того  – звабити й привернути своїм шармом кожного, до кого звернені її слова. Саме так, і тут не є винятком навіть найскладніша французька проза (Малларме, Лакан, запаморочений Сартр «Критики діалектичного розуму»), радше навпаки, перед нами прозорість прози щодо Ідеї, а не глибочінь чи злютування мовної товщі та дна.

Річутім,щолатентнийуніверсалізмбудь-якоговжиткуфранцузькоїмови,відДекартадонаших днів, ґрунтується цілковито на переконанні, згідно з яким сутністю мови є синтаксис. Класична французька, така, як її формують після Монтеня і Рабле, «обтесана» й «ущільнена» спільними зусиллямитаправиламипрециознихсалонівіцентралізованоїдержави,цямовазалишаєнебагато місця семантичній двозначності, адже цілком підлягає найенергійнішому, найкоротшому та найритмічнішому синтаксичному впорядкуванню. Ця мова, осердям якої виступають, з одного