Evropeysky_slovar_filosofii

іноді, коли це вважається потрібним, з українською транслітерацією у квадратних дужках. Після цього у квадратній рамці позначається мова, до якої належить даний термін.

2.Українські відповідники даного терміна курсивом, якщо, звісно, сам термін не є усталеним українським словом. Ці відповідники, коли потрібно, групуються у смислові сукупності, які всередині груп розділяються комою, а між групами – комою з крапкою.

3.Іншомовні відповідники подаються так, як у французькому оригіналі Словника з додаванням французьких і зрідка слов’янських відповідників. Скорочення: гебр. – гебрейська, гр. – грека, лат. – латина, араб. – арабська, англ. – англійська, баск. – баскська, дан. – данська, іт. – італійська, ісп. – іспанська, катал. – каталонська, нім. – німецька, пол. – польська, порт.

–португальська, рос. – російська, рум. – румунська, угор. – угорська, фін. – фінська, фр. – французька, швед. – шведська. Порядок розташування мов такий, як тут наведено: спочатку давні, потім нові в абетковому порядку.

4.Перелік інших статей Словника, так чи інакше пов’язаних з даною статтею. Слід зауважити, що в цьому переліку і також у всіх подальших посиланнях на інші статті Словника зберігаються всі ті назви статей, що є в оригіналі Словника, хоча б ці статті ще не були перекладені і не ввійшли до складу нашого 1-го тому. Це зроблено з метою збереження всіх наявних в оригіналі Словника зв’язків між термінами. Назви статей точно так, як в оригіналі Словника, за виключенням, звісно, тих статей, які ввійшли до 1-го тому і назви яких, прийняті у нашому перекладі, виділено у переліку на початку статті напівжирним шрифтом (курсивом, як і в оригіналі, позначені статті-«дороговкази»). Назви статей у переліку розташовані за латинською абеткою.

5.Основний текст статті. Йому передує набрана курсивом передмова, яка стисло подає проблематику даного терміна, власне самі мотиви написання цієї статті. У кінці статті подаєтьсянаведенаавторомчиавторамистаттібібліографіяідовідковалітература(переважно словники, енциклопедії).

Редакційна колегія українського перекладу за домовленістю з представниками проекту з французького боку вирішила, що у багатьох випадках оригінальний текст статей потребує певної адаптації і доповнень, про що вже йшлося вище, аж до написання нових статей українськими дослідниками. В цьому томі пропонуються три нові статті, позначені у Змісті зірочками. Тексти, додані українськими авторами до перекладених статей французького видання, позначені трьома способами: 1) у передмові до статті, що набрана курсивом і виділена смугою на полях, додані тексти позначаються двома смугами; 2) в основному тексті статті дрібні зауваження, пояснення, примітки тощо – як правило, не більше одної фрази

– подані у квадратних дужках; 3) більші за обсягом примітки вміщені наприкінці статті як звичайні виноски, позначені цифрами. Якщо перекладачі або редактори додають вставки, то вони нумеруються не цифрами, як вставки в оригіналі Словника, а буквами: А, Б… Усі додатки, більші обсягом за одну фразу (тобто у передмові до статті, у примітках-виносках, у вставках), підписані ініціалами одного з перекладачів або редакторів даної статті.

У випадку, коли переклад цитат українською здійснено з першоджерела, цей переклад супроводжено посиланням на відповідний оригінальний текст. Якщо ж цитату перекладено з французького перекладу, це позначено «з фр. пер.» (тобто цей переклад зроблено з французького перекладу) або у посиланні на французький переклад – «фр. пер.» Переклади і редагування з давніх мов належать: з греки Юрію Вестелю, Олексію Паничу, Валентину Омельянчику, Дарині Морозовій, з латини Андрію Баумейстеру і Олексію Паничу.

Біблійні посилання здебільшого подаються за виданням: Святе Письмо Старого та Нового Завіту, UBS – 1991; переклад під редакцією о. Івана Хоменка (скорочення біблійних книг див. тамо ж). В окремих випадках, коли цього вимагав зміст статті та міркування більшої точності, переклади біблійних цитат бралися з найбільш поширеного в Україні перекладу о. Івана Огієнка чи редагувалися відповідним чином.

** *

Редакціявисловлюєнайщирішуподякувсімтим,хтобравбезпосереднюучастьупідготовці цього видання, а також тим, хто брав участь у численних семінарах та обговореннях, присвячених Словнику Європейських філософій. Ми особливо вдячні нашим французьким колегам Барбарі Кассен, Філіпу Рено, Марку Крепону, П’єру Косса за всіляку підтримку і надзвичайно плідну співпрацю, а також Ларисі Масенко та Надії Трач за їхню неоціненну фахову допомогу у питаннях українського правопису та транслітерації іншомовних імен. Також щиро дякуємо всім установам, завдяки сприянню яких це видання стало можливим, зокрема Французькому Інституту в Україні, Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди Національної Академії наук України та Національному університету «Києво-Могилянська Академія». Окрема щира подяка від редакції фундації «Les Treilles» за надану можливість проведення спільного із французькими колегами семінару у вересні 2009 р.

ВСТУПНЕ СЛОВО

Етьєнові, без якого…

Однією з найбільш нагальних проблем, які ставить Європа, є мовна проблема. Можна розглядати два шляхи її вирішення: вибрати одну домінуючу мову – «глобалізовану» англоамериканську – і віднині спілкуватися нею; або ж зробити ставку на підтримання плюралізму, щоразу підкреслюючи сенс та важливість відмінностей, що є єдиним способом реально полегшити спілкування між мовами та культурами. «Європейський словник філософій: лексикон неперекладностей» базується саме на другій точці зору. Але він спрямований скоріш у майбутнє, ніж у минуле: він не пов’язаний з ретроспективною та уречевленою Європою – до речі, якою? – що визначається накопиченням шарів спадку, які укріплюють місцеві особливості, а з Європою у розвитку, у дії, скоріше energeia, ніж ergon, яка опрацьовує розбіжності, напруження, перенесення, привласнення, непорозуміння, аби краще творити саму себе.

Відправною точкою стали міркування стосовно труднощів перекладу філософських текстів. Ми хотіли осмислити філософію різними мовами, розглянути філософії так, як вони висловлені, і подивитися, щό такий підхід змінює у наших манерах філософувати. Саме через це ми створили не черговий «Філософський словник» або «Філософську енци­клопедію», які б розглядали поняття, авторів, течії та системи самі в собі, а «Європейський словник філо­ софій», побудований навколо слів, взятих у сумірній відмінності мов, принаймні, основних мов, якими написано європейську філософію – після Вавилонського стовпотворіння. З цієї точки зору нашою моделлю був «Словник індоєвропейських соціальних  термінів» Еміля Бенвеніста, плюралістичний та компаративістичний твір: щоб знайти сенс одного слова в одній мові, він показує, в які мережі воно входить, та намагається дослідити, як функціонують ці мережі в одній мові, порівняно з мережами інших мов.

Ми не працювали ані з усіма словами, ані з усіма мовами, в яких присутнє будь-яке слово, ані з усіма філософіями. За предмет дослідження ми обрали симптоми розбіжностей, «неперекладності» між певною кількістю сучасних європейських мов, повертаючись до давніх (грецької та латини), та користуючись як проміжною ланкою івритом та арабською щоразу, коли це було необхідно для зрозумілості цих розбіжностей. Те, що йдеться про неперекладності, аж ніяк не означає, що ці терміни, вислови, синтаксичні та граматичні звороти ніколи не перекладалися або не можуть бути перекладені; радше неперекладним є те, що постійно продовжують (не) перекладати. Але це свідчить, що їхній переклад тією чи іншою мовою становить таку проблему, що інколи приводить до появи неологізму або надання нового значення старому слову: це покажчик того, наскільки у різних мовах як окремі слова, так і понятійні мережі не збігаються. Чи розуміємо ми, кажучи mind, те ж саме, що кажучи Geist або esprit? Чи правда – це justice або vérité? І що відбувається, коли ми передаємо mimêsis як représentation замість imitation? Таким чином, кожна словникова стаття відштовхується від вузла неперекладності та містить порівняння термінологічних мереж, викривлення яких складає історію та географію мов і культур. «Європейський словник філософій» є «лексиконом неперекладностей» тією мірою, якою він висвітлює у своїй галузі головні симптоми відмінності мов.

Відбір словникових статей є результатом подвійного дослідження, діахронічного та синхронічного. Діахронія – для роздумів про переходи та розгалуження: від грецької до латини, від латини античної до схоластичної, а потім гуманістичної, з моментами взаємодії з єврейською та арабською традиціями; від давньої мови до народної; від однієї народної мови

до іншої; від однієї традиції, системи та філософської мови до інших; від одного поля знань та логіки до інших. Таким чином віднаходимо історію понять, виявляючи переломні моменти, зсуви та чинники, які визначають ту чи іншу «епоху». Синхронія – щоб зафіксувати сучасний стан, окреслити національні філософські пейзажі; тут стикаєшся з нездоланною розбіжністю забутоготановознайденого:явищабезвідповідників,чужоріднізапозичення,дублети,лакуни, «фальшиві друзі перекладача», спотворені значення, які в кожній окремій мові позначають кристалізацію тем та спеціалізацію призначення. Тож на основі сучасних творів, які водночас є причинами та наслідками філософського стану певної мови, ми питаємо себе, чому терміни, які ми зазвичай вважаємо беззаперечно еквівалентними, мають різні значення та різні сфери вжитку – що може філософська думка в рамках того, що може мова.

Від самого початку полем нашого дослідження був європейський простір. По суті, «Словник» має політичну мету: зробити так, щоб європейські мови бралися до уваги, і не лише з точки зору збереження спадщини, подібно до того, як охороняють види, що є під загрозою знищення. З огляду на це, є дві позиції, від яких ми рішуче відмежовуємося. Перша  – це універсальна англійська мова, вірніше «універсальна псевдоанглійська» – ця офіційна англійська європейської співдружності та наукових конференцій, яка, звичайно, працює, але вже майже не є мовою (найгірше розуміють «справжніх» англійців). Англійська мова сьогодні відіграє роль «допоміжної міжнародної мови», як висловився Умберто Еко, вона зайняла своє місце у хронологічному ряду мов-посередників (грецька, латина, французька): це водночас універсальна мова освіченої технократії та мова ринку, ми не можемо без неї обійтися, на добре це чи на зле. Але філософське положення англійської як особливої мови заслуговує на дещо інакший розгляд. Тут англійська перебуває, скоріше, в одному ряду з універсальною характеристикою, вигаданою Ляйбніцем. Річ не в тім, що англійська мова колись може бути зведеною до концептуального розрахунку, на зразок математичного: як і всі інші, вона є природною мовою, тобто мовою культури, величною та сильною всіма своїми особливостями. Проте для певного напряму в «аналітичній філософії» (правда, що жодна термінологічна пересторога ніколи не буде тут достатньою, тому що вивіска, через linguistic turn [лінгвістичний поворот], має значення для тих самих філософів, хто наново вчить нас розпитувати мову, від Вітґенштайна до Остина, Квайна або Кейвела) філософія залежить від універсальної логіки, однакової для всіх часів та народів – для Аристотеля, мого колеги з Оксфорда тощо. Тож неважливо, яка саме мова, в даному разі англійська, «одягає» поняття. Ця перша універсалістська мотивація перетинається з другою. Вся англосаксонська традиція намагалася не вживати жаргон, відмовитися від езотеричного мовлення, спустити повітряні кульки метафізики: англійська представляється, цього разу в своїй мовній своєрідності, як мова common sense [здорового глузду] та спільного досвіду, включно зі спільним досвідом мови. Безтілесність раціонального та войовничість повсякденного мовлення поєднуються, щоб підкріпити перевагу англійської мови, яка у найгіршому випадку перетворюється на відмову у статусі філософії тій континентальній філософії, яка зав’язла у випадковостях історії та мов.

Ні... ані... Друга позиція, від якої ми відмежовуємося, це та, що веде від генія мов, з усіма його кліше, до «онтологічного націоналізму» (за висловом Жана-П’єра Лефевра). Її зображення знаходимоуГердераутоймомент,коливіноголошуєперекладякнаслідуванняітрансплантацію покликанням саме німецької мови: «Коли в Італії муза спілкується співаючи, коли у Франції вона розповідає та мудрує, коли в Іспанії вона по-лицарськи виображує, а в Англії  мислить гостро чи роздумливо, що робить вона в Німеччині? Вона наслідує (Sie ahmt nach). Тож наслідування (Nachahmung) є її характером (...). Для досягнення цієї мети ми володіємо чудовим засобом, нашою мовою; вона може бути для нас тим, чим є рука для художника, що наслідує» (J.G.Herder, Briefe zur Beförderung der Humanität, Abt. 100-101) Ця позиція представлена певною гайдеґґерівською традицією, для якої існує одна «Філософська Мова», тобто мова, якою з найбільшою достовірністю можна говорити безпосередньо про буття, яка посідає домінуючу позицію в цій історії західної філософії, такої континентальної. Мартин Гайдеґґер вважає, що західна філософська думка народилася не так у Греції, як в грецькій мові, і що тільки німецька

мова піднімається до рівня грецької у ієрархії мов філософії, а тому “неперекладність стає остаточним критерієм істинного» (Jean-Pierre Lefebvre, «Philosophie et philologie: les traductions des philosophes allemands» in Encyclopaedia universalis, Symposium, Les Enjeux, 1, 1990, p. 170). «Грецька мова є філософською, інакше кажучи (...) такою, що вже сама філософувала як мова та мовний устрій (Sprachgestaltung). Це цінується в кожній справжній мові, безумовно в різному ступені. Цей ступінь вимірюється глибиною й силою існування народу і раси, що мовить мовою і в ній існує. Відповідність глибокому і творчому характеру, який мала грецька мова, ми знаходимо лише в нашій німецькій мові» (M. Heidegger, Vom Wesen der menschlichen Freiheit: Einleitung in die Philosophie [1930], Vittorio Klostermann, 1994, S. 50-51). Навіть якщо це в певному сенсі «істинно» (слова та мовні звороти грецької та німецької є неодмінними моментами розвитку думки у багатьох статтях словника), це не та істина, яка нам потрібна. Наша робота дуже далека від такої сакралізації неперекладного, побудованої на ідеї абсолютної несумірності мов та пов’язаної з майже святістю окремих із них. Саме тому, на відміну від телеологічної історії філософії, спрямованої відповідно до принципу зиску або втрати, ми не наділяли жодну з мов, живих або мертвих, особливим статусом.

Ані логічний універсалізм, байдужий до мов, ані онтологічний націоналізм, що «есен­ ціалізує»  геній мови: на тлі цих двох позицій, якою є наша? Якби я мала її охарактеризувати, я сказала б словами Дельоза: «детериторіалізація». Наша позиція висуває географію проти історії, семантичну мережу – проти ізольованого поняття. Ми відштовхувалися від множинності (про це свідчить використання форми множини: словник філософій, лексикон неперекладностей) і весь час її дотримувалися: ми вивчали питання неперекладності, не маючи на меті єдність ані як точку відліку (мова-джерело, вихідні слова, вірність онтологічному даруванню), ані як точку прибуття (месіанська мова, раціональна спільнота).

Насамперед, маємо велику кількість та різноманітність мов – як підкреслює Вільгельм фон Гумбольд, «мова являється в дійсності лише як множинність» (Über die Verschiedenheiten…, у Gesammelte Schriften, ред. A. Leitzmann та ін., Berlin, Behr, vol. VI, p. 240). Вавилонське стовпотворіння постає щасливим випадком, якщо прийняти, що «різноманітність мов жоднимчиномнезводитьсядорізноманітностіназводнієїречі:вониєрізнимиперспективами погляду на цю річ, і коли ця річ не є предметом зовнішніх почуттів, ми часто маємо справу з такою ж кількістю речей, що їм кожен надає іншого образу» («Fragment de monographie sur les Basques» [Die baskischen Materialien aus dem Nachlaß Wilhelm von Humboldts, 1822]; dans P. Caussat, La langue source de la nation, Mardaga 1996, p. 433 [з фр. пер.]). Ці перспективи є визначальними для речі, кожна мова є світобаченням, яке ловить інший світ у свої тенета, відтворює його, при цьому спільний світ є не так відправною точкою, як регулятивним принципом. Шляєрмахер чудово висвітлює напруження, яке існує між поняттям у його претензії на універсальність та його лінгвістичним виразом, коли стверджує, що у філософії, більше ніж у будь-якій іншій галузі, «кожна мова містить (...) певну систему понять, які, саме через те, що вони об’єднуються, торкаються та доповнюють одне одного всередині тієї самої мови, є єдиним цілим, окремі частини якого не відповідають жодній системі інших мов, за винятком, хіба що [kaum], понять “Бог” і “Бути”, праіменника та прадієслова. Адже навіть абсолютно універсальне, хоча воно й перебуває поза сферою особливого, освітлюється та забарвлюється нею [мовою]». (Frielrich Schleiermacher, «Über die verschiedenen Methoden des Übersetzens» in Sämmtliche Schrifte, Drittes Abt., 2 b., Berlin, 1838, S. 239.). Варто підкреслити це «хіба що»: навіть Бог і Буття освітлені та забарвлені мовою; універсальність понять повністю абсорбована лінгвістичною особливістю.

Множинність існує не лише між мовами, а й у кожній мові. Мова, з нашої точки зору, є не фактом природи, не предметом, а наслідком, отриманим в історії та культурі, який постійно творить себе, – знов-таки, радше не ergon, а energeia. Тож предмет словника сформований мовами і написаними ними творами, а також перекладами цих творів на різні мови у різні часи. Мережі слів та значень, які ми прагнули осмислити, є мережами філософських говірок, для яких відомі дата створення, автори та конкретні твори, де вони вживаються; ці мережі

є одиничними й локалізованими, пов’язаними з певною зверненістю (екзотеричною або езотеричною),нарівнімови,устилі,увідношеннідотрадиції(моделі,посилання,палімпсести, розриви, інновації). Кожний автор, а філософ є автором, у той самий час, коли він пише певною мовою, створює свою власну мову – як каже Шляєрмахер про стосунки між автором і його мовою: «він є її органом, а вона – його» («L’herméneutique générale, 1809–1810» in Herméneutique, trad. C. Berner, Cerf /PUL, 1987, p. 75 [з фр. пер.]). Тож неперекладність також актуалізується час від часу.

Множинність, врешті-решт, існує і як множинність смислів слова у певній мові. Як говорив Жак Лакан у статті «L’Étourdi»: «Мова, між іншим, є всього лише повним зібранням двозначностей, які в ній залишила її історія». (Scilicet, 4, Le Seuil, 1973, p. 47). «Словник» змусив нас ще раз звернутися до феномена омонімії (одне слово з багатьма визначеннями: «пес» – це і сузір’я, і тварина, що гавкає), граничним випадком та сучасною карикатурою якої є омофонія («мене», займенник, і «мине», дієслово). З часів Аристотеля і його аналізу дієслова «бути» відомо, що не так вже й легко відрізнити омонімію та полісемію: сучасні значення французького слова sens – 1) значення слова, англійською meaning; 2) чуття, наприклад, дотик, англійською sense; 3) напрямок, наприклад, течії води, англійською direction  – являють собою наслідок полісемії латинського слова sensus, яке є, у свою чергу, перекладом грецького nous «нюх, дух, розум, намір, інтуїція...», полісемія якого, з нашої точки зору, зовсім інша. Перехід від однієї мови до іншої дає відчути ці викривлення та семантичні потоки; він дозволяє дослідити двозначності, носієм яких є кожна мова, їхні значення, їхню історію, їхні перетини із двозначностями в інших мовах.

У своїй «Передмові» до «Агамемнона» Есхіла, якого він вважав «неперекладним», Гумбольд висловлюється за дослідження «синонімічності мов» та визнає, що кожна мова виражає поняття по-різному: «Слово в такій малій мірі є знаком поняття, що поняття не може навіть народитися без нього, не кажучи про те, щоб бути зафіксованим; невизначена дія сили думки конденсується в слові, як легкі хмаринки з’являються на чистому небі». «Така синонімічність головних мов (…) ще ніколи не досліджувалася, – додає він, – хоча у багатьох письменників ми знаходимо відповідні уривки, але це дослідження стане, якщо до нього підійти з одухотвореністю, одним з найпривабливіших творів» (Wilhelm von Humboldt, Gesammelte Werke, 3 Band, Berlin, 1843, S. 13.). Наш «Словник» цілком може стати одним з таких «найпривабливіших творів». Сподіваюся, що він приверне увагу до іншої манери філософувати, яка не розглядає поняття без слів, тому що понять без слів не буває.

Амбітною метою «Словника» було створити картографію європейських філософських відмінностей з використанням досвіду перекладачів, і тих перекладачів (істориків, коментаторів,критиків,інтерпретаторів),якимимиєякфілософи.Вінєробочимінструментом нового типу, незамінним для розширеної наукової спільноти, яка прагне зорганізуватися, і водночас путівником філософською Європою для студентів, викладачів, дослідників і тих, хто цікавиться своєю власною мовою та мовами інших. Це також колективна десятирічна праця. Робота над словником об’єднала навколо групи з 20-ти науковців – Шарля Баладьє, Етьєна Балібара, Марка Бюо де Лоне, Жана-Франсуа Куртина, Марка Крепона, Сандри Ложьє, Алена де Лібера, Жаклін Ліхтенстейн, Філіпа Рено, Ірен Розьє-Каташ – понад 150 співробітників, спеціалістів у найрізноманітніших царинах лінгвістики та філософії. Ця справді колективна робота (довга, складна, яка викликала почуття незадоволення, яку треба було переробляти, продовжувати) звабила, врешті-решт, усіх нас, підштовхнула кожного подивитися під іншим кутом на те, що він вважав для себе давно відомим у філософії та про філософію. Кожен віддав невимірну кількість свого часу, своєї енергії, своїх знань, своєї винахідливості тому, що підтримувало пригоду і дружність і що є вищим за будь-яку вдячність.

Барбара Кассен

Переклад Валентини Стукалової За редакцією Володимира Артюха та Олексія Панича

РОЗМАЇТТЯ МОВ

Мови та традиції, що лежать в основі філософії в Європі

НІМЕЦЬКА МОВА, СУТНІСТЬ, Грецька мова, ЛОГОС, sagesse, signifiant, перекладати

Філософія прийшла з Греції. Про це нагадують її прихильники та вороги. Серед перших про це нагадує мусульманський філософ Аль-Фарабі († 950): справжня філософія прийшла від Платона та Аристотеля («Досягнення благодаті», закінчення). А рабин з розповіді Єгуди Галеві († 1140), який належить до других, пояснює, що оскільки філософи були греками, вони не отримали божественного осяяння: «Філософів можна пробачити, бо ці люди не отримали у спадок ані науки, ані об’явленого закону. Справді, все це греки, і Яван (згідно з Книгою Буття 10:2, предок греків) є одним з нащадків Яфета, які живуть на півночі. Наука ж, успадкована від Адама і підсилена божественістю, існує лише у нащадків Шема, який є обранцем поміж дітей Ноя. Ця наука завжди була і буде належати цій еліті нащадків Адама. Вона не перейшла до рук Явана, доки він не здобув першість. Передана йому вона була через персів, які самі отримали її від халдеїв. Саме в цю епоху, не раніше й не пізніше, з’явились грецькі філософи. Але відтоді як влада перейшла до рук Риму, жоден визначний філософ не постав серед греків» (Kuzari І, 63).

І. Переклади

Усі щось перейняли у греків. Але не всі перейняли те саме і не всі в однаковий спосіб. Запозичення відбувалося по-різному залежно від області рецепції: арабський світ засвоїв майже всю «філософію» (включно з наукою), але не «літературу». Візантійські християни сирійської культури теж не перекладали грецьку літературу. В арабській мові Гомер згадується лише у збірках моральних висловів. Трагіки лишилися невідомими, чим можна пояснити відсутність драматургії в арабській класичній літературі.

Латинську спадщину отримала лише Європа, у тому числі й поезію (Верґілія, Овідія тощо). Нічого не було перекладено з латини на арабську, окрім історії Павла Орозія. Римське право доволі довго вивчалося латиною на християнському Сході, перш ніж поступитись юридичним традиціям «варварських народів», а згодом відродитися в ХІ ст., зокрема у Болоньї. Довго вважалося, що частина римського права увійшла до мусульманського права (fiqh). Насправді, мабуть, друге було лише провінційною (provinciale [pérégrine]) версією першого.

Зате грецьку філософію середньовічна Європа знала лише з декількох текстів: початку Платонового «Тимея» в перекладі Цицерона і початку Аристотелевого «Органону» в перекладі Боеція. Арабський світ знав майже всього Аристотеля з ІХ ст., а Платона лише у переказах. Європа мусила чекати до ХІІІ ст., щоб отримати повного Аристотеля. Що ж до Платона, у ХІІІ ст. латиною були перекладені «Менон» та «Федон», але вони були малопоширеними. З перекладом інших діалогів довелося чекати на Марсиліо Фічино у ХV ст.

Передачу знання часто розуміють як translatio studiorum – суто просторовий рух, своєрідне переселення в інше помешкання. Насправді ж ця передача відбувається у суто гідравлічний

спосіб, немовби за законом сполучених посудин, коли рівень культури врівноважується через передачу від більш розвиненої цивілізації до інших, яким не так пощастило. Переклади передбачають наявність потенційної публіки, попит якої передує його задоволенню. В Європі перекладацький рух відповідає на зростання потреби в інтелектуальному інструментарії, що спричинене «папською революцією» кінця ХІ ст., починаючи з конфлікту щодо інвеститур й оновлення юридичних наук, що його супроводжувало.

Натомість ті твори, які не могли бути предметом використання, були або взагалі не перекладені, або перекладені, але майже не поширені. Саме тому арабський світ знав усього Аристотеля, окрім «Політики», яка насправді виглядала як інструкція з використання застарілої машини. «Поетика» того ж Аристотеля, хоч і була перекладена, але залишилася для арабського середньовічного світу майже так само незрозумілою, як і для латинського.

Проблема, породжена різницею у рівнях мови, постає по-різному на півночі та на півдні Середземномор’я. Арабська мова не знала проблеми переходу із вченої мови на народну, як це мало місце в Європі. Такий перехід просто не відбувся, а коли й відбувся, то не був свідомим: класична арабська мова, що вважалася мовою Божої Книги, застигла у незмінній формі. На практиці християни та євреї писали арабською, звільненою від обмежень Корану, яка називалася «середня арабська» й містила певні спрощення в морфології та синтаксисі. У Європі ж латина була лише мовою Римської імперії та мовою Вульгати. У Середньовіччі вона залишилася мовою літургії і засобом комунікації між інтелектуалами, але вона не була святою мовою, «мовою Бога».

ІІ. Європа

Європасвідоматого,щозбагатиласязавдякирізнимнародам,якіговорилирізнимимовами. Наприклад, францисканець Роджер Бекон звертається до Папи у 1265 році на захист свого проекту створення шкіл грецької та східних мов: «мудрість латинян запозичена з чужих мов; насправді всісвященні писанняівсяфілософія походятьзі сторонніхмов»(Лист до Климента ІV). Сама Біблія є справжньою лише гебрейською мовою (hebraica veritas святого Єроніма і, ще раніше, Оригена); філософія Аристотеля є справжньою лише грецькою. Звідси відчуття втрати в перекладі порівняно з оригіналом. Той же Роджер Бекон нарікає на цю ситуацію та порівнює текст, який ми читаємо крізь декілька шарів перекладу, з вином, що втрачає свій смак від переливання (Moralis Philosophia VI, 4). Перекладати необхідно і перекладають багато. Але це лише компромісний засіб порівняно з читанням оригіналу.

Таким чином постала проблема перекладу. На Заході переклад стає абсолютно необхідним, коли практично втрачається володіння грецькою мовою після Боеція († 524). Грецьку забули досить швидко всюди, крім Ірландії, чиє віддалене розташування обмежило вторгнення варварів.СередвинятківможнавідзначитиГільдуїна(†840),лотаринзькогоаристократа,який згодом став бенедиктинським монахом та абатом у Сен-Дені. Він знав грецьку досить добре, аби йому доручили переклад корпусу праць Псевдо-Діонісія, запропонованого візантійським базилевсом Михаїлом III Людовіку Благочестивому у 827 році. Йоан Скот Еріуґена († 877) був здатним перекласти Григорія Ніського, Немезія і Псевдо-Діонісія.

Проте небагато філософів докладали зусиль для вивчення інших мов, окрім мови панівної культури. На середньовічному заході Еріуґена чи англієць Роберт Ґроссетест (†1253), перекладач «Нікомахової етики», – це радше винятки, аніж правило. Сам Роджер Бекон знав грецьку та гебрейську лише поверхово. Раймунд Луллій († 1316) вивчив арабську радше для того, щоб писати і проповідувати, аніж щоб читати твори мусульманських філософів. На землях ісламу тих, хто вивчав мову немусульманських народів, були одиниці. Аль-Біруні († 1048), який вивчив санскрит, щоб неупереджено дослідити індійські релігії, є блискучим винятком. Здається, ніхто з мусульман не вивчав грецької, а тим більше латини. Перекладачами ставали християни, носії сирійської мови та/або культури, для яких грецька традиція інколи була знайомою.

ІІІ.Центральний випадок неперекладності: «філософія»

Вцій історії перекладів один парадокс виникає від самого початку: саме слово, яке позначає філософію, ніколи, власне, не перекладалося європейськими мовами. Воно є неперекладним par excellence або, в усякому разі, неперекладеним. «Філософія» – це радше транскрипція,

ане переклад на інші мови з грецької. Лише голландська мова створила Wijsbegeerde – етимологічну кальку з φιλοσοφία. В німецькій мові ХІІІ ст. була спроба використовувати слово Weltweisheit «мудрість світу» в значенні світської мудрості. Це слово мало честь бути використаним Кантом у його праці 1763 року про негативні величини, але воно так і не закріпилося у повсякденному використанні. Ще Фіхте у праці 1805 року, призначеній підняти національний дух, зазначав щодо Philosophie: «її слід описувати іноземним словом, оскільки німці не прийняли німецького слова, яке їм пропонувалося вже давно» (Роздуми про німецьку націю, 5).

Вісламі falsafa одразу сприймалося як грецьке слово і залишається таким і далі. Це слово правильно аналізує та пояснює Аль-Фарабі у фрагменті, присвяченому началам філософії,

який цитує автор біографій медиків Абі Усейбі у своїх коментарях до Аль-Фарабі. Так само чинить у XV ст. історик Ібн Халдун. Вибір більш автентичного семітського слова ḥikma «мудрість» вказує на намагання дистанціюватися від чужих наук. Цьому слову надається перевага там, де йдеться про збереження зв’язку між дисциплінами, народженими з ісламу,

іїхнім інтелектуальним розвитком у синтезі, в якому аристотелівські елементи поєднані з апологетикою (kalām) та/aбо містикою. Те саме відчуття чужості зустрічається і у єврейських арабомовних авторів. Приміром, у глосарії складних слів, який міститься у додатку 1213 року до перекладу «Путівника для заблудлих» Maймоніда, завершеного у 1204 р., Самюель Ібн Тіббон знову говорить: «philosophia – грецьке слово».

Історична спадкоємність слова не заважає, однак, семантичній еволюції, в результаті якої його сенс відхиляється далеко від первісного. Це трапляється і всередині самої греки. У пізній античності «філософія» означає, окрім знання, ще й спосіб життя. Цей факт, про який говорив уже Ніцше, докладніше описав П. Адо. У християнстві «філософія» класично описує монастирське життя, а у Візантії, понад звичне для нас значення, слово «філософ» позначає також і монаха. У дивовижному пасажі XI століття Михаїл Псел схоплює точну протилежність до «поганського» самовизначення філософії: «Я називаю філософами не тих, хто досліджує природу існуючого, і не тих, хто, шукаючи начал світу, нехтує засадами власного спасіння, а тих, хто зневажає світ та живе з понадсвітовими [сутностями]» (Хронографія, Михаїл IV, гл. 34). Слово «філософ» починає описувати освічену людину з соціальною конотацією належності до панівного класу, яка не має доброї слави серед «маленьких» людей. Приміром, у тваринному епосі на кшталт «Роману про лиса» лис називається philosophos.

Склад європейського філософського словника у найбільш вирішальний спосіб визначений латиною: або прямо – через романські мови, які з неї вийшли; або опосередковано – як для авторів, які мусили перекладати з латини. Таким чином, дія латини є потужною. Але сама латина пройшла певний шлях розвитку, щоб набути здатності перекладати греку. Саме грецька є рідною мовою філософії, і коли її описує грецьке слово, це тому, що й саме явище вигадали греки.

ІV. Грека

Отже, грецька мова є унікальним випадком: саме в греці, і лише в греці, мова повинна була працювати над собою і лише всередині себе, щоб створити необхідні технічні терміни. Отримували їх, зазвичай, модифікуючи значення вже наявних у лексиконі слів. Таким чином, οὐσία «земельна ділянка» набуває значення «сутність», «субстанція»; δύναμις «сила» стає «потенційністю»; εἶδος «вид» позначає платонівську «ідею»; κατηγορία «звинувачення» слугує Аристотелеві на позначення «категорій» або родів предикатів; ἀρετή «досконалість»

речі або тварини, позначає моральні чи інтелектуальні чесноти. Інші слова – це іменники, утворені від ідіоматичного використання дієслова. Так, з дієслова ἔχειν «мати» + прислівник = «бути у визначеному стані» виникає ἔξις «стан», «габітус». Також можна знайти невелику кількість цілком вигаданих слів, зокрема, два терміни, які мусив створити Аристотель, щоб виразити повний розквіт реальності: ἐνέργεια та ἐντελέχεια.

Це не обійшлося без певної незручності для звичайних людей. Тому Аристофан насміхається над технічними термінами на -ικος («Вершники», 1375–1381).

Така робота грецької мови над собою була необхідною. Було недостатньо піддатися течії наявної мови. Можна вважати, що метафізика була вже заздалегідь закладена у структурі грецької мови. І справді, деякі з її особливостей добре сприяють вираженню абстрактної думки. Зокрема, це легкість, з якою можна субстантивувати що завгодно за допомогою артикля. А. Тренделенбург стверджував, що доктрина категорій є калькою з опису грецької граматичної структури. Подібні висновки зробив і Е. Бенвеніст. Безумовно, слід зазначити певні нюанси, бо бездоганна форма питання τί τὸ καλόν «що таке прекрасне?» все-таки не заважає Гіппію не розуміти це питання (див. Платон, Гіппій Більший 287d).

Грецька мова розвивалася від часів «лінійного письма B» аж до наших днів. У візантійському світі не було вирішене питання спадкоємності між грецькою мовою коментаторів-неоплатоніків і грецькою, втім штучною, мовою візантійців. Наприклад, грецька мова Плетона (ХV ст.) загалом лишилася такою ж, як і мова великих філософів IV ст. до Р.Х. Але можна запитати, для кого вона була зрозумілою. Письмова грецька мова дедалі більше віддалялася від грецької усної, що відповідає процесу ізоляції малого прошарку інтелектуалів від народу. Можна відзначити парадокс перекладів, свідомо спрямованих проти їхнього поширення серед мас, як-от переклади Симеона Метафраста (ІХ ст.), котрий переписав високою мовою життєписи народних святих. Ця проблема є гострою і в сучасній Греції, між народною (димотика) й очищеною (кафаревуса) мовами, з їхніми соціальними та політичними контекстуальними обмеженнями. Візантійські філософи вигадали деякі технічні терміни, послуговуючись суфіксами -ικος чи -οτης. Наприклад, ὀντότης «буттєвість» (étantité) тощо. Але в основному словник залишився тим самим.

V. Латина

Перші спроби писати про філософію латиною виникають у перших століттях до і після нашої ери у Лукреція († 55 р. до Р.Х.), Цицерона († 43 р. до Р.Х.) і Сенеки († 65). Кожен з них нарікав на бідність латини (Лукрецій, De natura rerum І, 139; 832; ІІІ, 260; Цицерон, De finibus ІІІ, 2,5; Сенека, Аd Lucilium 58, 1; Пліній Молодший, IV, 18). Цицерон як добрий адвокат у тому ж місці заявляє, що латина взагалі не повинна заздрити грецькій мові. Але чи вірить у це він сам? В усякому разі, обробляючи трактати стоїків, Цицерон пропонує латинські еквіваленти грецьких технічних термінів. Найчастіше одним латинським словом передається одне грецьке. Але іноді доводиться розділити слово: εὐθυμία «веселощі, радість, веселий настрій» передається як animi tranquillitas «душевний спокій» (De finibus V, v, 23). Чимало слів, утворених таким чином, залишилися у нашому словнику.

У цих перекладах можна помітити певну зміну акцентів. По-перше, зміщення від об’єктивного до суб’єктивного. Так, τέλος «кінець» стає ultimum «найвіддаленішою точкою» (якої можна досягти) (ibid., І, 12, 42 і ІІІ, 7, 26). Характерний приклад – переклад фрази ἀξίαν ἔχον «те, що має вагу» словом aestimabilis «вартий того, щоб бути дорого оціненим» (ibid,

ІІІ, 6, 20); παράδοξος «протилежний очікуванню» стає admirabilis «гідним, щоб на нього дивилися» (ibid, ІV, 27,74). Можна помітити певну психологізацію тенденцій: ὁρμή «порив» стає appetites «зусиллям досягнути» (ibid, ІІІ, 7, 23 et al.). Також відбувається зміщення зсередини назовні: ἠθικός «той, що стосується характеру» стає moralis «той, що стосується поведінки» (Цицерон, Про долю І, 1, також Сенека, Моральні листи до Луцилія XIV, 89, 9, та Квінтиліан, ХІІ, 2, 10).