"Щодо проблем розвитку соціальної інфраструктури сільських населених пунктів". Аналітична записка
Анотація
Аналітична записка висвітлює актуальні проблеми соціальної інфраструктури сільських населених пунктів України. Подано окремі показники стану соціальної сфери сільських територій. Розглянуто інституційні причини занепаду українського села. Запропоновано можливі шляхи поліпшення забезпечення сільських населених пунктів необхідною інфраструктурою.
ЩОДО ПРОБЛЕМ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ СІЛЬСЬКИХ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ
Ефективне управління розвитком села вимагає не лише підтримки аграрного сектору економіки, а й забезпечення високої якості трудового потенціалу, поліпшення умов життя, праці, побуту, дозвілля сільського населення; оздоровлення демографічної ситуації тощо[1].
Чинний Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (від 17.10.1990 р. № 400-XII) визначає заходи щодо соціального розвитку села[2], надаючи перелік першочергових організаційно-економічних і правових заходів, які мають бути реалізовані на сільських територіях. Мінімальний розмір державних капіталовкладень, спрямованих на зміцнення матеріально-технічної бази соціальної сфери села та АПК, має становити не менше 1 % ВВП[3] (на будівництво об’єктів невиробничого призначення у сільській місцевості спрямовується не менше 50 % державних капіталовкладень, передбачених цією статтею). Проте Закон не виконується, особливо в частині надання переваги селу порівняно з містом (у розрахунку на душу населення) у спорудженні житла, закладів освіти, культури і спорту, охорони здоров’я, побуту, торгівлі, комунальних об’єктів, електро- й водопостачання тощо, та в забезпеченні якісного медичного, культурного, спортивного, комунально-побутового, транспортного і торговельного обслуговування села.
І. ОКРЕМІ ПОКАЗНИКИ СТАНУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ
Передача до комунальної власності об’єктів соціальної інфраструктури, що належали сільгосппідприємствам, не підкріплюється наповненням місцевих бюджетів відповідними фінансами. Агрохолдинги також, переважно, не вбачають необхідності у розвитку (підтримці) соціальної інфраструктури, хоча вона підвищує привабливість території, сприяє покращенню якості трудового потенціалу, гальмує вимивання працездатного населення та руйнацію населених пунктів. Сучасний стан соціальної сфери села, а за ним й інші аспекти життєдіяльності сільських територій, є близькими до критичного, що підтверджується, зокрема, наступними даними:
1. Несприятлива демографічна ситуація та невпинне зменшення чисельності населення в сільській місцевості. З одного боку, в сільській місцевості фіксується зростання народжуваності з 8,7 немовляти на 1 000 населення (2001 р.) до 12,6 (2012 р.). Село, в цілому, молодшає (у 2012 р. кількість осіб у віці 65 і старше років склала 37,9 % від кількості населення у віці 15-49 років; і це є найнижчим показником за останні десять років)[4]. Тим не менш, рівень смертності перевищує народжуваність, скорочення сільського населення за останні десять років становить 163 тис. осіб на рік, а кількість сільських населених пунктів у 2000-2012 рр. зменшилася на 289 одиниць.
Отже, скорочення населення є наслідком постійного відпливу економічно активних верств селянства, яке, в свою чергу, обумовлене слабким розвитком сільських територій.
2. Високий рівень безробіття. Хоча Ст. 4 Закону України «Про зайнятість населення» відносить до зайнятого населення членів особистих селянських господарств[5] (зберігаючи неодноразово критиковану норму 2008 року), на початок 2013 р. кількість зареєстрованих безробітних серед сільського населення становила 247,6 тис. (у 2011 р.– 211,0 тис. осіб, у 2010 р. – 236,1 тис. осіб). За даними Державної служби зайнятості, на кінець 2012 р. навантаження на одне робоче місце в сільському господарстві склало 55 осіб на одне вільне робоче місце (від 14 в АР Крим до 608 в Луганській обл. і 302 у Черкаській обл.). Наприкінці 2011 р. аналогічний показник складав 43 особи на одне вільне місце (від 16 осіб на місце в АР Крим до 164 осіб на одне місце в Черкаській обл.).
3. Найнижча серед галузей економіки оплата праці. За рівнем середньомісячної зарплати сільське господарство посідає останнє місце (на січень 2013 р. середньомісячна заробітна плата штатного працівника в сільському господарстві становила 2 025 гривень, що майже на 1 000 грн менше, ніж в цілому по економіці країни). Середньомісячні грошові доходи сільських домогосподарств складають 77 % доходів міських домогосподарств. Зарплата не є основним джерелом коштів селян; головний спосіб самозабезпечення – господарювання на присадибних ділянках. Виробництво продукції в ОСГ із землекористуванням до 1 га (а це 56,3 % загальної кількості ОСГ) спрямоване, переважно, на задоволення потреб родини, при цьому розміри земельної ділянки на одного члена ОСГ часто не дають отримати доходи, достатні для нормальної життєдіяльності.
4. Висока міграція сільського населення. Через низьку вартість робочої сили, що не забезпечує високих стандартів споживання, лише 60 % селян працюють за місцем проживання, намагаючись працевлаштуватися у інших галузях економіки, і у сільській місцевості спостерігається від’ємне сальдо міграції[6]. Відплив найбільш ініціативних економічно активних громадян (перш за все, молоді) до міст та за кордон унеможливлює нагромадження і якісне відтворення сільських трудових ресурсів, прискорює постаріння населення, зменшує кількість працюючих та погіршує якість трудового потенціалу села. Стрімке зростання частки осіб непрацездатного віку в загальній чисельності селян збільшує економічне навантаження на працездатне населення, а також вимагає зміни підходів до забезпечення належного функціонування соціальної сфери села.
5. Недостатній рівень забезпеченості медичними закладами та медичним обслуговуванням. Погіршення соціальної ситуації на селі пов’язане, зокрема, з низькою якістю медичних послуг та нерівним доступом до них різних верств населення (у тому числі, йдеться про первинну медико-санітарну допомогу). Гострими проблемами є дефіцит медичних закладів, кваліфікованого медичного персоналу, низька оснащеність закладів, нестача якісних доріг та автомобілів швидкої медичної допомоги. З 2000 р. утричі поменшало лікарняних закладів у сфері управління МОЗ України, майже втричі – ліжок в них, більш, ніж утричі − дільничних лікарень, вшестеро – диспансерів, кількість фельдшерсько-акушерських пунктів скоротилася з 16 113 до 12 484, із 17 спеціалізованих лікарень залишилася одна, а чисельність станцій та відділень швидкої медичної допомоги зменшилася з 207 до 140.
Рахункова палата (лист № 17-574 від 11.03.2013 р.) фіксує зменшення протягом 2008-2011 рр. кількості самостійних лікарських амбулаторій та поліклінік на 318 одиниць, але за даними МОЗ їхня чисельність зросла (з 2 321 до 3,5 тис.[7]). Проте, навіть за умови збільшення кількості зазначених закладів, забезпеченість ними – 2,4 на 10 тис. населення – вдвічі нижча за європейську (4,9 на 10 тис. населення незалежно від того, місто це чи село)[8]. Наявні значні відмінності між регіонами у забезпеченості амбулаторіями: від 4,3 на 10 тис. населення у Харківській області до 1,53 у Волинській; відсутня кореляція між забезпеченістю амбулаторіями і щільністю населення. Медичні заклади на селі не мають повного набору обладнання, виробів медичного призначення та інвентарю, необхідних для надання первинної допомоги. Кількість введених штатних посад лікарів первинної ланки часто є нижчою за нормативну, а рівень їх укомплектованості за даними МОЗ, становить 76,6 %. Навантаження на лікаря первинної допомоги у сільській місцевості подекуди сягає 5-6 тис. прикріпленого населення. Отже, зростає потреба населення у більш дорогій вторинній та екстреній медичній допомозі.
Особливе значення для забезпечення належної доступності первинної медичної допомоги для сільських жителів має наявність автотранспорту. За цим показником також існують значні міжрегіональні відмінності: від 5,2 автомобіля на 10 тис. сільського населення у Харківській області до 1,3 автомобіля у Тернопільській, Івано-Франківській та Рівненській областях. За даними МОЗ автопарк первинної допомоги в усіх регіонах зношений на 80 % і більше.
6. Низька забезпеченість мережею сільських освітніх закладів. Протягом 1991-2011 рр. в Україні було закрито майже 40 % державних дошкільних навчальних закладів (ДНЗ), причому переважно в сільській місцевості, де вони утримувались за рахунок колективних господарств. У 2011 р. рівень охоплення сільських дітей ДНЗ становив 36 % (9,3 тисячі ДНЗ).
Кількість загальноосвітніх шкіл у сільській місцевості на 01.09.2012 р. – 12 799 закладів (1 319 573 учнів); протягом 2008-2011 р. їхня мережа скоротилася на 1053 школи. Зменшення чисельності дітей шкільного віку на селі призводить до недозаповнення шкіл та неможливості утримувати їх належним чином місцевою владою, і тому запроваджено державну програму «Шкільний автобус», в межах якої забезпечується доставка дітей до шкіл у крупніших поселеннях. Проте 14 208 школярів не охоплені нею внаслідок постійного недофінансування, високої частки несправних та застарілих машин, нерозвиненістю дорожньо-транспортної мережі, відсутності доріг із твердим покриттям.
За даними МОН, 11 089 сільських шкіл мають центральне опалення або власну котельню, водогін – 10 791 (в т.ч. з гарячою водою − 5 358); їдальню або буфет з гарячим харчуванням – 11 612 (723 170 місць), фізкультурну залу – 8 578, навчально-дослідні ділянки – 6 139; підсобне господарство – 274 середніх навчальних закладів. Проблемою є нестача кваліфікованих вчителів і технічного обладнання: у 2011 р. лише 57,39 % сільських шкіл були підключені до мережі інтернет[9], хоча комп’ютеризація та інформатизація шкіл знижують вплив чинника «географічної віддаленості», скорочують «цифрову нерівність», долаючи відставання в навчанні школярів із сільських (гірських) районів і малих міст[10].
Важливим закладом соціальної інфраструктури села є школи естетичного виховання, які одночасно забезпечують і позашкільну освіту (дозвілля), і є осередками культури, сприяючи естетичному розвитку дітей і підлітків. На 100 тис. сільського населення припадає менше двох таких шкіл, а їхня кількість постійно зменшується, хоча потреба в них зростає: у 2000/01 році в цих школах навчалися 295,7 тис. осіб, а у 2011/12 − вже 335,79 тис. осіб.
7. Житлові умови сільського населення. 35,8 % загальної площі житлового фонду України розташовано в сільській місцевості[11], і селяни мають на 13-19 % вищий, ніж в містах, рівень забезпеченості житлом в розрахунку на одну особу (26,8 м2). У 2012 р. частка домогосподарств із житловою площею, меншою за санітарну норму (13,65 м2 на одну особу), у великих містах склала 47,5 %, у малих містах – 37,5 %, у сільській місцевості – 38,6 %.
Щодо якості сільського житлового фонду, то вона є незадовільною: майже 32 % сільських домогосподарств мають житло, побудоване до 1960 р., 47,3 % – у 1960-70-х рр, 15 % – у 1980-х рр. Починаючи з 1991 р., у сільських поселеннях побудовано лише 5,1 % у 1900-х рр. і менше 1 % сільського житлового фонду в 2000-х рр.[12]. Переважна частина сільського житлового фонду є фізично і морально застарілою і відрізняється низьким рівнем комфортності: питома вага житла домогосподарств, обладнаних водопроводом – 35,6 %, каналізацією – 34,4 %, центральним опаленням − 0,7 %, індивідуальною системою опалення – 53,0 %, ванною або душем – 29,8 %, підлоговими електроплитами – 1,2 %.
8. Низький рівень розвиненості дорожньо-транспортної інфраструктури. За інформацією Міністерства інфраструктури України, протягом 2006-2011 рр. поліпшено транспортне сполучення у сільській місцевості лише до 208 населених пунктів (загальна протяжність доріг – 455,9 км); станом на 01.01.2012 р. 109 населених пунктів не мають доріг з твердим покриттям. Регулярним транспортним сполученням забезпечено 26,8 тис. сільських населених пунктів (97,5 % від їх загальної кількості), але якість і порядок обслуговування поселень, які формально мають регулярне сполучення, не є задовільними. Автобуси, що працюють на сільських маршрутах, практично повністю вичерпали свій ресурс і потребують заміни, так само, які і під’їзди до багатьох населених пунктів.
9. Низька забезпеченість об’єктами культурного призначення. У селах України працюють понад 30 тис. закладів культури, зокрема 16 тис. клубних закладів, понад 14 тис. бібліотек, 287 шкіл естетичного виховання та 70 музеїв. Варто зазначити, що з 1990 до 2011 рр. клубних закладів поменшало на 4,6 тис.: значна частина перебуває у запустінні, зруйнована або змінила призначення. Є проблема й із кадрами для сільських закладів культури через непопулярність цих професій, замалу заробітну плату та відсутність системи сприяння залученню кадрів до села.
Скорочується кількість заходів культурно-мистецького спрямування: якщо в 2002 р. в сільській місцевості було проведено 2 668 концертів і 2 039 вистав, то у 2010 р. – 1 851 та 1 607 відповідно. У 1990 р. селяни за рік відвідали 200 млн кіносеансів, а у 2011 р. лише 370 тисяч, отже відвідання наймасовішого типу культурного заходу скоротилося в 540 разів.
Протягом 1990-2011 рр. на 4 тис. скоротилося число бібліотек. У 1997 р. бібліотеки перейшли на утримання місцевих бюджетів, що призвело до повної чи часткової децентралізації бібліотечних систем. Щодалі погіршується їх матеріально-технічна база, вони потребують ремонту, майже всі не опалюються; не поповнюються книжкові фонди та фонди періодичних видань, не кажучи вже про осучаснення бібліотек, розвитку на їх базі інформаційних інтернет-центрів. При цьому, сільська бібліотека (навіть у її нинішньому стані) залишається єдиним безоплатним, отже максимально доступним для всіх верств населення інформаційним та культурним центром сучасного села, а отже потребує всебічного розвитку.
33 % сільської молоді зазначають, що їм не вистачає культурних закладів у їхньому населеному пункті, 16 % селян вважають, що такі заклади розташовані надто далеко[13], а це означає неможливість задовольнити власні культурні потреби, провести повноцінне дозвілля, що призводить до зростання рівня соціально негативних явищ (пияцтва, в т.ч., підліткового, вживання психоактивних речовин, асоціальної поведінки тощо) та не сприяє розвитку сільських громад[14]. З метою виправлення зазначеної ситуації прийнята Постанова Верховної Ради України від 8 лютого 2012 р. № 4356-VI «Про впровадження мораторію на закриття державних і комунальних закладів культури у сільській місцевості»[15], але говорити про її дієвість зарано.
ІІ. ІНСТИТУЦІЙНІ ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ СЕЛА: ВІДСУТНІСТЬ ОБ’ЄКТИВНИХ ДАНИХ ЩОДО РЕАЛЬНОГО СТАНУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ
Явища занепаду інфраструктури українського села загострюються, а інституційне забезпечення державної політики щодо сільських територій є недостатнім: інституції та механізми координації політики створюються і скасовуються, а чинні не завжди діють[16]. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 року № 1158 затверджена Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року. Основною метою визначено забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності. Програма визначає шляхи і способи розв’язання проблем села, встановлює завдання і заходи та очікувані результати[17], але не містить жодного завдання, яке б зосереджувалося саме на збереженні та розвитку соціальної складової життєдіяльності сільських територій, що, в свою чергу, відбиває загальний підхід до соціальних питань як до другорядних.
Програмою затверджено джерела та обсяги її фінансування, але, за інформацією Міністерства аграрної політики України, у 2011 р. було профінансовано лише 71 % від запланованих завдань і заходів, передбачених Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015 року (таблиця 1).
Таблиця 1
Прогнозні обсяги та фінансування з Державного бюджету Державної цільової програми
розвитку українського села на період до 2015 року
|
За роками |
Обсяг фінансування (млрд грн) |
Виділено коштів (профінансовано)(млрд грн) |
|
2008 |
15,3 |
12,6 (82 %) |
|
2009 |
15,1 |
9,1 (60,5 %) |
|
2010 |
14,5 |
8,99 (61 %)* |
|
2011 |
14,1 |
10,0 (71 %) |
*Дані за І півріччя 2010 р.
Для забезпечення координації діяльності відомств, місцевої влади та наукових установ та здійснення контролю за виконанням завдань і заходів Програми, у 2008 р. була утворена Міжвідомча координаційна рада з питань розвитку сільських територій. Проте, аудит Рахункової палати (лист № 17‑574 від 11.03.2013 р.) засвідчив, що законодавче та нормативно-правове забезпечення Програми не сприяє ефективному її виконанню. Визначені програмою до розроблення акти законодавства на першому етапі її виконання (2008-2009 рр.) не прийняті; ті, що прийняті на другому етапі (2010-2011 рр.) є недосконалим та не узгоджуються один з одним.
Незважаючи на відносно непогані кількісні (фінансові) показники виконання програми в 2008-2011 рр. (60-80 % від запланованого), якісні (структурні) параметри її реалізації є значно гіршими. Так, у 2008-2009 рр. Програма не фінансувалася по 32, у 2010 р. – по 35, у 2011 р. – по 40 заходах, переважна частина яких стосується саме розвитку соціальної сфери села та сільських територій (детальний розпис наведено в Додатку 1). Проте, внесення змін до Програми в частині уточнення завдань і заходів, обсягів і джерел фінансування, строків її виконання (відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 794) на період 2011-2015 рр. не здійснено.
За всі роки, які виконується ця програма, не були профінансовані:
- проведення паспортизації сільських населених пунктів;
- компенсація витрат, понесених підприємствами агропромислового комплексу з будівництва об’єктів соціальної сфери у сільських населених пунктах;
- забезпечення житлом працівників освіти, культури, охорони здоров’я, працівників бюджетних установ та організацій АПК, які проживають у сільській місцевості;
- поліпшення матеріально-технічного оснащення навчально-спортивних баз, баз олімпійської підготовки та спортивних споруд державного значення;
- стимулювання розвитку депресивних територій.
Значного недофінансування зазнали:
- будівництво та реконструкція під’їзних доріг з твердим покриттям до сільських населених пунктів;
- забезпечення сільських населених пунктів централізованим водопостачанням;
- будівництво, реконструкція, проведення ремонту, оснащення обладнанням, автотранспортом і засобами зв’язку та забезпечення висококваліфікованими кадрами лікарських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів;
- субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на комп’ютеризацію та інформатизацію загальноосвітніх навчальних закладів;
- будівництво підвідних газопроводів до сільських населених пунктів;
- виконання програми «Шкільний автобус».
Основне завдання, поставлене Програмою, – це проведення паспортизації сільських населених пунктів, яка необхідна для визначення наявного стану сільських територій. Метою проведення паспортизації є відстеження та відображення трансформаційних процесів демографічної, екологічної ситуації на селі, зайнятості населення, фактичного стану сільськогосподарського виробництва, функціонування об’єктів соціальної сфери і визначення на цій основі пріоритетів соціально-економічного розвитку кожного адміністративно-територіального устрою в сільській місцевості. Паспорт слугує вихідною базою розроблення комплексних програм соціально-економічного розвитку сільських населених пунктів і територій. Без паспортизації неможливо визначити необхідну кількість об’єктів соціальної інфраструктури для створення цивілізованих умов життя в кожному сільському населеному пункті. Незважаючи на те, що проведення паспортизації сільської поселенської мережі (моніторингу) передбачено ст. 10 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», це базове завдання досі не виконано, а його фінансування не здійснюється, що ставить під сумнів ефективність реалізації програм відродження села.
Паспортизація має забезпечуватися Мінагрополітики України, центральними та місцевими органами виконавчої влади, які відповідають за реалізацію соціальної політики в державі, та Національною академією аграрних наук України. Пункт 1 розділу ІІ Програми розвитку українського села передбачав у 2008-2009 рр. проведення паспортизації сільських населених пунктів, розроблення регіональних програм розвитку з урахуванням її результатів, визначення обсягів та джерел фінансування. Незважаючи на встановлені Програмою строки, лише 11.02.2011 р. наказом Мінагрополітики України № 21 був затверджений план заходів і створена робоча група з координації проведення паспортизації регіонів. Форма паспорта сільського населеного пункту була затверджена Наказом міністерства № 116 від 07.04.2011 р.
Станом на 01.03.2012 р. дані по 93,1 % сільських населених пунктах аналізуються на місцях у вищих навчальних закладах, зональних та регіональних науково-дослідних центрах продуктивності АПК. Втім, через неякісне виконання робіт матеріали зі 120 районів (24,5 % від загальної кількості) повернуті на доопрацювання; не завершено паспортизацію 73 районів (15 % від загальної кількості). Отже, узагальнити наявні дані і електронні варіанти паспортів регіонів[18] на сьогоднішній день неможливо, що не дає змогу достеменно визначити стан соціальної інфраструктури села.
ІІІ. ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ
Ефективне управління сільськими територіями визначається багатьма складовими, однією з яких є соціальна інфраструктура. Остання має задовольняти життєві потреби провідної продуктивної сили суспільства – людини, та тим самим сприяти розвитку сільської економіки. Наявність ефективно функціонуючої соціальної інфраструктури сільських територій є одним із визначальних факторів не лише соціальної стабільності, але й ефективного господарювання. Відсутність важливих структурних елементів соціальної сфери є причиною масового відпливу робочої сили з сільської місцевості та занепаду сільських територій.
Таким чином, для забезпечення сільських населених пунктів необхідною інфраструктурою слід вжити наступні заходи:
Кабінету Міністрів України:
Забезпечити контроль за виконанням завдань Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 року № 1158) в частинах:
завершення паспортизації сільських населених пунктів;
забезпечення фінансування заходів, запланованих Програмою (або їх скасування);
розподілу бюджетних видатків з наданням пріоритетності:
i. фінансуванню освіти на селі (в т.ч. програм підвищення кваліфікації учителів, комп’ютеризації шкіл та забезпечення їх необхідним транспортом);
ii. покращенню якості медичного обслуговування у сільській місцевості;
iii. розвитку мережі сільських бібліотек, закладів культури тощо.
2. При розробці та затвердженні Державного бюджету України передбачати виділення бюджетних коштів у сферах охорони здоров’я, освіти, культури, житлово-комунального господарства для сільської місцевості відповідно до вимог Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» в частині дотримання обсягів мінімального фінансування розвитку села (не менше 1 % ВВП), будівництва об’єктів невиробничого призначення у сільській місцевості (50 % капіталовкладень за цією статтею) та надання переваги селу порівняно з містом (у розрахунку на одну особу) у спорудженні житла, об’єктів освіти, культури і спорту, охорони здоров’я, побуту, торгівлі, водо- і електропостачання тощо, а також у забезпеченні відповідно до науково обґрунтованих нормативів якості медичного, культурного, спортивного, комунально-побутового, транспортного і торговельного обслуговування села.
3. Розробити та подати до Верховної Ради України проект Довгострокової програми розвитку сільських територій, яка визначить їх статус (як об’єкта регулювання), створить правові засади для економічної бази їх розвитку, забезпечить формування інституційного середовища розвитку сільських територій[19]; дозволить розмежувати заходи підтримки сільського господарства і сільських територій[20], реалізувати міжвідомчі програми, спрямовані на повернення до села випускників аграрних вищих навчальних закладів і фахівців соціальної сфери (лікарів, учителів, працівників культури тощо) шляхом надання першого робочого місця, можливості отримати житло тощо.
4. Розглянути доцільність створення Українського фонду підтримки розвитку сільських територій, який акумулюватиме кошти за рахунок відрахувань господарюючих суб’єктів усіх форм власності в розмірі 1,5 % їхніх доходів з метою спрямування коштів для вирішення невідкладних питань розвитку сільських територій[21].
5. Розглянути доцільність впровадження пільгового оподаткування для новостворених підприємств на сільських територіях у разі інноваційного характеру їх виробничої діяльності, надання соціально-необхідних послуг або здійснення інфраструктурного забезпечення цих територій.
Органам місцевої державної влади та місцевого самоврядування:
6. Забезпечити сприяння реалізації регіональних та місцевих стратегій і програм розвитку несільськогосподарських видів економічної діяльності на основі наявного ресурсного потенціалу та існуючих потреб у продукції та послугах конкретних сільських територій. Розвивати альтернативні види економічної діяльності на сільських територіях, зокрема, шляхом підвищення рівня облаштування сфер життя, діяльності та побуту селян.
7. З метою зупинення закриття та поступового відновлення діяльності раніше закритих, відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, забезпечити розподіл видатків на їх фінансування між органами місцевої влади та агрохолдингами на засадах державно-приватного партнерства.
Додаток 1
[1] Гаврилко П.П. Пріоритети збереження трудового потенціалу сільських територій / П.П. Гаврилко // Ефективна економіка. – 2012. – № 5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=1149
[2] Абрам’юк І. Чи є розвиток українського села справжнім пріоритетом державної політики? / І. Абрам’юк // Інститут громадянського суспільства. – 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.csi.org.ua/www/?p=2264
[3] Ці капіталовкладення повинні виділятися у Державному бюджеті України окремим рядком, але, починаючи з 2000 р., лише у 2001, 2002, 2004, 2006 та 2008 рр. видатки на розвиток сільських територій та АПК перевищили 1% ВВП. Щодо вимоги використання не менш, як 50 % капіталовкладень на будівництво об’єктів невиробничого призначення в сільській місцевості, то вона не була виконана жодного разу. (Джерело: Проблеми та перспективи розвитку сільських територій України (на прикладі Карпатського регіону): науково-аналітична доповідь / [В. В. Борщевський, Х. М. Притула, В. Є. Крупін, І. М. Куліш]; НАН України. Інститут регіональних досліджень. – Львів, 2011. – 60 с., С. 48).
[4] Таблиця: 0204. Розподіл постійного населення за статтю, віковими групами та типом поселень (0,1) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://database.ukrcensus.gov.ua/Mult/dialog/Saveshow.asp
[5] Особисте селянське господарство (ОСГ) – це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна ОСГ, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму (Про особисте селянське господарство: Закон України від 15 травня 2003 року № 742-IV Ст. 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/742-15)
[6] Населення України. Соціально-демографічні проблеми українського села. − К.:Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2007. − С. 179
[7] Заклади охорони здоров’я та захворюваність населення України у 2011 році. Статистичний бюлетень Державної служби статистики України, 2012.; інформація МОЗ.
[8] При існуючих темпах розвитку європейського рівня забезпеченості амбулаторіями у сільській місцевості можливо досягти за 125 років.
[9] Освіта України -2011(1) [Електронний ресурс]. – Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України - Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/ua/activity/education/educatiom-reform/informatsijno-analitichni-materiali-pro-diyalnist-ministerstva-osviti-i-nauki-molodi-ta-sportu-ukrajini-1/
[10] Національна доповідь про людський розвиток «Україна: на шляху до соціального залучення» [Електронний ресурс]. – Програма розвитку ООН в Україні 2011. С. 49. - Режим доступу: http://www.undp.org.ua/files/ua_95644NHDR_2011_Ukr.pdf
[11] Державна житлова політика України: проблема соціально-економічної ефективності: аналіт. доп. /О.А. Більовський. – К.: НІСД, 2012. С. 15
[12] Державна житлова політика України: проблема соціально-економічної ефективності: аналіт. доп. /О.А. Більовський. – К.: НІСД, 2012. С. 15
[13] Соціологічного дослідження «Ставлення української молоді до здорового способу життя», Державний інститут розвитку сім’ї та молоді за підтримки ЮНІСЕФ, 2010 р. Всього опитано 1200 респондентів віком 14-35 років у всіх областях України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.mzz.com.ua
[14] Молодь в умовах становлення Незалежності України (1991-2011 роки): щоріч. доп. Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні/ М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Державний інститут розвитку сімейної та молодіжної політики; [редкол.: О.В. Бєлишев (голова) та ін.]. – Київ, 2011. – 276 с.
[15] Про впровадження мораторію на закриття державних і комунальних закладів культури у сільській місцевості: Постанова Верховної Ради України від 8 лютого 2012 р. №4356-VI // Голос України від 18.02.2012 №32
[16] Земля − село − люди − реформа: збірник аналітичних матеріалів Експертного форуму з питань земельної реформи; м. Київ, 14 лютого 2012 року. − К.: Легальний статус, 2012 С. 14.
[17] Чи є розвиток українського села справжнім пріоритетом державної політики? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.csi.org.ua/www/?p=2264
[18] Демчак І. М. Аналітична інформаційна система «Село» / І. М. Демчак, О.П. Кучеров, О.П. Савицька // Науково-практичний збірник Продуктивність агропромислового виробництва. – 2012. – №21 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Pav/2012_21/21-07.pdf (http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Pav/2012_21/index.htm)
[19] Ю. Ульянченко Державне регулювання аграрного ринку в країнах ЄС і США: досвід для України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://194.44.242.244/e-journals/DeBu/2007-2/doc/5/05.pdf
[20] Проблеми та перспективи розвитку сільських територій України (на прикладі Карпатського регіону): науково-аналітична доповідь /[В. В. Борщевський, Х. М. Притула, В. Є. Крупін, І. М. Куліш]; НАН України. Інститут регіональних досліджень. – Львів, 2011. – С.53
[21] В.І. Ладика, Розвиток сільських територій: стан та перспективи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.propozitsiya.com/?page=149&itemid=3117&number=103)
Сільські території регіону: проблеми розвитку соціальної інфраструктури
Г.Т. Костромін, доц., канд. екон. наук Кіровоградський національний технічний університет В.А. Михайлович, канд. екон. наук Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Сільські території регіону: проблеми розвитку соціальної інфраструктури В статті автор аналізує сучасні соціально-економічні проблеми розвитку сільських територій регіону, рівень забезпечення сільського населення об'єктами соціальної інфраструктури, динаміку їх розвитку. Центральне місце в дослідженні займає розкриття необхідності переустрою життя сільського населення, покращення їх соціально-побутових і культурних умов. Вносяться обгрунтовані пропозиції щодо вирішення цих питань. сільські території, соціальна інфраструктура, зайнятість сільського населення, мотиваційні чинники працевлаштування, малий бізнес, соціально-економічний розвиток села Комплексний розвиток сільських територій є важливою умовою сталого економічного розвитку всього агропромислового комплексу України. Все більшого значення набуває реалізація на практиці тих організаційно-економічних і соціальних заходів мотиваційного механізму, які пов'язані із соціальним перетворенням на селі. Аграрна політика має перспективу й загальне визнання, а також підтримку лише тоді, коли вона стосується глибокої суті соціально-економічних інтересів не тільки селянства в цілому, а й кожного селянина зокрема. Нажаль, трансформації у вітчизняному агропромисловому комплексі, які затягнулися на десятиріччя, супроводжуються не лише певними позитивними зрушеннями, а й значними деструктивними процесами у виробничій і соціальній сфері українського села. Актуальність цього напряму зумовлена ще тим, що на сьогодні, з поглибленням кризових явищ загальноекономічного характеру на селі, загострюється демографічна криза, зростає безробіття селян, знижуються реальні доходи сільського населення, більшість з них опинилася за межею бідності. Оплата праці в сільському господарстві набагато менша, ніж в інших галузях економіки, деградує соціальна інфраструктура села. В свою чергу соціальний прогрес на селі можливий лише за умови економічного прогресу, оскільки це абсолютно взаємозалежні речі, що мають перспективу лише в цілісності, при одночасному економічному і соціальному розвитку. Наведені та інші чинники спонукають до пошуків шляхів збереження діючих об'єктів соціальної інфраструктури і більш ефективних моделей їх функціонування, а також джерел фінансування в умовах реформування аграрного сектора економіки України. На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що забезпечення ефективного функціонування та комплексного розвитку сільських територій регіону є одним з головних напрямів реформування аграрного сектора країни і розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки. Соціальна інфраструктура села визначає матеріальну основу задоволення життєвих потреб селян, що є необхідною умовою всебічного розвитку людини як особистості для здійснення її активної трудової діяльності. Тому, соціально-економічний розвиток села - один з найважливіших напрямів аграрної політики країни, який спрямований на досягнення високої продуктивності сільськогосподарського виробництва та підвищення на цій основі життєвого рівня сільського населення. Відомі вчені економісти-аграрники О.Г.Булавка, І.Ф.Гнібіденко, Г.І.Купалова, М.К.Орлатий, Б.Й.Пасхавер, І.В.Прокопа, П.Т.Саблук, К.І.Якуба та інші в поняття соціальна інфраструктура села вкладають, що це «сукупність організацій і підприємств, які забезпечують сприятливі умови життєдіяльності людей на виробництві та в побуті. Галузі соціальної інфраструктури не виробляють продукції, але вони створюють умови для її виробництва. Соціальна інфраструктура має множинність інтегрованих галузей і підгалузей». Сюди в основному входять: житло, установи охорони здоров'я, праці, навколишнього середовища, освіти, культури, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, транспорту, зв'язку, інформаційної служби, дитячих установ, спортивних та культових організацій тощо.
Таким чином, зміст соціальної сфери села необхідно розглядати як сукупність умов життєдіяльності сільського населення. Вона повинна включати соціально-екологічні умови відтворення населення, соціально-економічні умови трудової діяльності, культурно- побутові умови життя й інституційні умови суспільного життя, що визначатиме комплексний підхід до добробуту сільського населення шляхом створення належних умов для проживання та продуктивної трудової діяльності. Сучасний стан і шляхи соціально-економічного розвитку сільських територій слід розглядати під кутом зору приближення умов життя сільського населення до міських, більш активної роботи по залученню молоді до роботи у сільськогосподарських підприємствах, підвищуючи роль малого та середнього бізнесу у вирішенні даної проблеми, фінансового забезпечення соціальної інфраструктури села. Тому, метою статті є аналіз сучасного стану соціально-економічного розвитку сільських територій та виробка шляхів вирішення даної проблеми. Сучасний стан, загальна структура об'єктів соціальної інфраструктури села та їх зміни в динаміці в цілому по Україні показані в табл. 1. Разом з цим, як показує аналіз, відбувається загальне погіршення майже всіх параметрів функціонування об'єктів соціальної сфери села. Особливе занепокоєння викликає зменшення дошкільних дитячих закладів (від 12,6 тис.од. у 1990 році до 8,9 тис.од у 2005 році) при одночасному скороченні в них місць майже вдвічі (до 46 % від 1990 р.), клубних закладів - від 21 тис.од. до 16,8 тис.од., бібліотек - від 18,7 тис.од. до 15,1 тис.од, кіноустановок - від 22,2 тис. до 2,5 тис.од., стадіонів - від 517 до 293 од. Аналогічними показниками характеризується функціонування інших об'єктів соціальної інфраструктури. Виняток становлять вищі навчальні заклади, амбулаторно-поліклінічні заклади, відділення зв'язку та культові споруди, кількість яких в останні роки зростає. Наведений комплекс основних чинників сільської соціальної інфраструктури умовно можна поділити на три напрями: житло та житлові умови; умови життя населення і безпосередньо соціальну сферу села. Критерієм віднесення цих категорій до певного виду соціальної інфраструктури виступає спрямованість результатів їх функціонування на забезпечення фізичних чи духовних потреб людини, тобто усе пов'язується з відтворенням робочої сили та створенням нормальних умов життя і праці сільського населення. Кожна з наведених груп має автономну, суспільну і господарську систему. Історично склалося, що першою нагальною потребою й життєвою необхідністю людства, після їжі, є житло. Житловий фонд сільських населених пунктів на кінець 2005 р. налічував 6,1 млн. житлових будинків, або 6,5 млн. квартир загальною площею 376 млн.м2. На кожного сільського мешканця припадало в середньому 24,6 м загальної площі. Порівняно з 1990 р. середній розмір площі на одного жителя збільшився на 4 м2, а з 1995 р. - на 2,7 м2 завдяки деякому збільшенню загального розміру житлового фонду. Проте, таке збільшення в основному відбулося за рахунок зменшення чисельності сільського населення (депопуляційні процеси та від'ємний міграційний рух). Поряд з цим слід звернути увагу на строки побудови житлового фонду сільських поселень. До 1943 р. на селі збудовано 16 % житлового фонду, з 1944 по 1970 р. - 51,7, з 1971 по 1990 р. - 27,1, за останні 14 років - лише 5,2%. Найбільше будов за останнє десятиріччя було зведено в сільських населених пунктах Закарпатської, Київської, Івано- Франківської, Рівненської, Вінницької областей; найменше - в Луганській, Кіровоградській, Запорізькій, Чернігівській, Тернопільській областях. На нашу думку, таке явище пов'язане з рівнем заробітної плати в регіонах для проведення житлового будівництва, оскільки вона в регіонах недостатня, а з процесами зовнішньої міграції сільського населення в західних областях України з найвищим рівнем новобудов спостерігається від'ємне сальдо міждержавної міграції населення. Тобто, члени сімей заробляють гроші за кордоном і, як правило, вкладають їх в житлове будівництво в Київській області, природно, найбільше новобудов здійснюється найближчих до столиці районах.
Щодо якості житлового фонду, то дві третини сільських будівель побудована з природних недовговічних матеріалів (дерево, саман тощо). Низький рівень забезпечення житла інженерним обладнанням (табл. 2). Недостатній рівень забезпечення сільського населення й об'єктами побутового та культурного призначення. Так, в цілому по Україні, у відповідності до норм, необхідно додатково відкрити 3600 дитячих дошкільних закладів , 1072 школи, 1322 лікарняних заклади, 2832 торгівельних заклади, 1880 їдалень і кафе, 1500 відділень зв'язку. Аналогічне положення і в Кіровоградській області, де цих об'єктів не вистачає відповідно 47; 12; 26; 39; 38; 21 об'єктів. Мають місце дуже серйозні проблеми і в забезпеченні населення сіл і селищ питною водою, шляхами з твердим покриттям і іншими послугами і об'єктами. В Кіровоградській області значні проблеми в сфері комунального і побутового обслуговування, що суттєво впливає на забезпечення ними населення, особливо в сільській місцевості. По даним статистики з 1019 сільських населених пунктів (СНП) водопровід мають лише 271 або 26 %, газ - 125 (12 %). З 214 тис. квартир (домів) водопровід мають 19 тис. квартир (9%), каналізацію 12 тис. квартир (5,7 %), центральне опалення 41 тис. квартир (19,4%). Рівень газифікації квартир природним газом всього 10 %, телефонізовані - 12 %. Рівень газифікації в області в 2 рази нижче, ніж в цілому по Україні. Рівень забезпеченням клубами в цілому по Україні складає 55%, бібліотеками - 52,6%, фельдшерсько- акушерськими закладами - 53%. У порівнянні з промисловістю, в сільському господарстві значно нижчий рівень оплати праці. В порівнянні з промисловістю він вдвічі нижчий (табл. 3.). Проблему скорочення сільського населення ускладнює високий рівень зовнішньої міграції. Так, в 2008 році сальдо зовнішньої міграції в цілому по області склало - 3979 чол. Практично у всіх районах області воно від'ємне. Проблему також поглиблює і висока смертність населення у порівнянні з народжуваністю. Так, в Кіровоградській області ці показники наступні (табл. 5) і значно вищі, ніж в цілому по Україні. Особливо високі ці показники (вище середніх по області) у Вільшанському, Гайворонському, Голованівському, Долинському, Маловисківському, Олександрівському, Онуфріївському і деяких інших районах. Не дивлячись на те, що кількість сільського населення постійно зменшується, збільшується кількість пенсіонерів. Рівень зайнятості сільського населення в працездатному віці низький і складає лише 67 %, а у молоді у віці до 24 років ще нижча - 41,5 %. Безумовно, для сучасної молоді, особливо на етапі вибору спеціальності, вкрай важливим є показник престижності роботи. Щодо показника престижності сільськогосподарської праці, то дана оцінка показова, адже відображає загальносуспільну думку, яка негативно її оцінює. Зазначимо, що навіть ті молоді люди, які обрали свій фах, пов'язаний з аграрним виробництвом, не вважають її престижною (табл. 7). Отже, позитивно оцінює рівень престижності сільськогосподарської праці лише 18,1 % респондентів. Найбільша частина респондентів (майже 50%) вказує на те, що при забезпеченні певних умов сільське господарство може стати за рівнем престижності на рівні з іншими галузями виробництва. Позитивним, на нашу думку, є те, що лише 10,7 % опитаних вважають працю на селі абсолютно не престижною. Тобто, можна стверджувати, що це ті студенти, які є цілком випадковими у навчальних аграрних закладах, а це, вважаємо, незначний відсоток. Важливим резервом у підвищенні зайнятості населення, і, перш за все, молоді, є створення і функціонування малих підприємств у всіх галузях економіки, в тому числі і в сільському господарстві. Розвиток малого підприємництва в Україні має велике значення для вирішення проблеми занятості населення, в т.ч. і сільській місцевості, скорочення рівня безробіття. Воно здатне створювати нові робочі місця, задіяти надлишкову робочу силу. Тому, для розвитку малого підприємництва на селі, вирішення проблеми зайнятості сільського населення, і, перш за все молоді, необхідна більш активна державна підтримка цього сектору економіки, і, перш за все, у пільговому фінансуванні, оподаткуванні та інших напрямках.
Не вирішення соціальних проблем села суттєво впливає на економічні показники галузі в регіонах. Так, в Кіровоградській області за останні роки по цим та іншим причинам суттєво знизилась продукція тваринництва, скоротилось поголів'я худоби і птиці, виробництва молока і іншої продукції. Зменшилось або залишається на рівні виробництво продукції сільського господарства майже в половині районів області. В сільському господарстві щорічно збільшується кількість збиткових підприємств. Так, якщо в 2006 році їх відсоток від загальної кількості підприємств склав 17,4 відс., то в 2008 році вже 21,6 відс. Таким чином, вирішення соціально-економічних проблем комплексного розвитку сільських територій регіону, більш повного забезпечення сільського населення об'єктами соціальної інфраструктури потребує більш активних дій всіх органів управління по посиленню фінансування цієї сфери, залучення інвестицій, створенню престижного життя на селі, поступово доводячи її до рівня життя міського населення, вирішення всіх життєво важливих проблем жителів українського села, в цілому підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Список літератури 1. Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року. Затверджена Постановою Кабінету Міністрів України 19.09.2007 р. 2. Соціальний і трудовий потенціал українського села: стан, проблеми, шляхи вирішення. Міністерство агро політики України. - Київ, 2007. 3. Закон України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 19 жовтня 2000 року № 2063-III. 4. Глобальна економічна криза 2008-2010 років: світовий досвід та шляхи подолання в Україні. - Монографія: АЕН України. - Донецьк-Київ «Юго-Восток». - 2010. 5. Костромін Г.Т. Розвиток малого та середнього бізнесу - стратегічний напрямок економічного зростання України. Колективна монографія АЕН України. Майбутнє України: стратегія поступу - Київ-Донецьк. - 2008. 6. Микитюк О.І. Фінансове забезпечення розвитку малих підприємств / "Фінанси України". - 1999. - № 6.-С.55. 7. Стеблій Г.Я., Савенко І.Л. Розвиток малого і середнього бізнесу: проблеми і шляхи вирішення / Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Проблеми формування і реалізації політики сприяння розвитку підприємництва в Україні. - Збірник наукових праць НАН України, Інститут регіональних досліджень. - Львів. - 2002. - Випуск 1 (XXXII). - С.28 8. Липчук В.В., Линдюк А.О. Мотиваційні чинники працевлаштування молоді у сільськогосподарських підприємствах. - Економіка АПК, - 2008. - №7. - С. 131. 9. Статистичний щорічник України за 2007, 2008 рік. 10. Статистичний щорічник Кіровоградської області за 2007, 2008 рік. Г.Костромин Сельськие территории региона: проблемы развития социальной инфраструктуры В статье автор анализирует современные социально-экономические проблемы развития сельських территорий региону, уровень обеспечения сельського населения объектами социальной инфраструктуры, динамику их развития. Центральное место в исследовании занимает раскрытие необходимости переустройства жизни сельського населения, улучшения их социально-бытовых и культурных условий. Вносятся обоснованные предложения по решению этих вопросов.
Фінансування соціальної інфраструктури села: проблеми та шляхи їх
вирішення
Реструктуризація української економіки має два рівні: державний та
місцевий. Кожний з них повинен стати основою забезпечення соціальної
захищеності населення на своєму рівні. Однак уряд значною мірою
перекладає тягар реформ на місцевий рівень влади. Передача об’єктів
соціальної інфраструктури на баланс сільських рад стала пробним каменем
у розробці нового механізму її фінансування, однак цей механізм не був
відпрацьований, тому населення залишилося без багатьох соціальних
послуг, які гарантувала адміністративна система управління народним
господарством: безкоштовні освіту, медичне обслуговування і житло,
стабільний рівень доходів і робоче місце.
У сучасних умовах ринкової економіки, через порожній бюджет сільських
рад, багато жителів села не одержують допомоги від держави, а ті, хто її
отримує, змушені задовольнятися обмеженим колом соціальних пільг. Люди
самі забезпечують себе житлом, частково сплачують медичні послуги,
дошкільні установи тощо.
Значний вклад в аналіз причин недостатнього фінансування та розробку
шляхів вирішення проблем наповнення місцевих бюджетів у сільській
місцевості внесли такі вітчизняні вчені: М.Х. Вдовиченко,
П.І. Гайдуцький, М.Я. Дем’яненко, О.І. Здоровцов, І.Г. Кириленко,
Е.М. Лібанова, М.К. Орлатий, І.В. Прокопа, П.Т. Саблук, Л.О. Шепотько та
інші. Вони не лише теоретично обґрунтували шляхи наповнення місцевих
бюджетів, але й дали конкретні практичні пропозиції, що були використані
при розробці цілого ряду нових законів та указів, що прямо або
опосередковано впливають на соціально-економічні умови життя сільського
населення.
Починаючи з 2000 року, в сільському господарстві України намітилися
позитивні тенденції стабілізації і розвитку. Але вони поки що майже не
відобразились на умовах життя селян. Адже не потрібно забувати, що
протягом 1990–1999 років обсяг виробництва сільськогосподарської
продукції зменшився на 51,5 %. Це засвідчує глибину кризових процесів, а
відтак необхідний достатньо тривалий час, щоб позитивні зрушення на селі
стали помітні і відчутні кожному сільському жителю. Майже не зростають
реальні доходи сільського населення, головним джерелом доходів селян
залишаються надходження від низькопродуктивної працi в особистих
пiдсобних господарствах. Практично припинилося оновлення матерiальної
бази соцiальної iнфраструктури, майже не вiдновлюється дiяльнiсть
пiдприємств сфери обслуговування.
Україна – соціальна держава, політика якої спрямована на створення умов,
що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Органам місцевого
самоврядування при розробці бюджетів рекомендується передбачати
підвищення витрат на соціальну сферу, а також щорічно визначати
фінансові нормативи формування цих бюджетів, в основі яких повинні бути
мінімальні соціальні стандарти (мінімальний рівень гарантій соціального
захисту, що забезпечує задоволення найважливіших потреб людини). При
цьому вони повинні періодично уточнюватися, тому що потреби людей мають
ися, тому що потреби людей мають
властивість змінюватися, як і наукові уявлення про них.
Тому завданням даної роботи є розробка мінімальних соціальних стандартів
для сільського населення, вивчення стану та динаміки проблем
фінансування сільської соціальної інфраструктури, а також виявлення
нових джерел наповнення місцевих бюджетів.
Показники рівня задоволення потреб населення в соціальних благах
необхідно визначати для кожної галузі соціальної інфраструктури окремо:
у житлово-комунальному господарстві, охороні здоров’я, освіті, культурі
та ін.
Рівень задоволення потреби розраховується як співвідношення фактичного
показника, прийнятого для характеристики розвитку тієї або іншої галузі
соціальної сфери до його нормативного значення:
S = Fі / Nі.,
де Fі – фактична забезпеченість послугами і-ої галузі соціальної
інфраструктури села;
Nі – норматив забезпеченості послугами і-ої галузі сільської соціальної
інфраструктури.
Цей показник необхідно враховувати при розподілі капітальних вкладень,
призначених для розвитку соціальної сфери, а також витрат при її
поточному утриманні. За інших рівних умов, перевага повинна бути віддана
тій галузі, у якої показник рівня задоволення потреб населення нижче
порівняно з іншими галузями. Аналіз показує, що в Україні розподіл
капітальних вкладень в об’єкти нематеріальної сфери, включаючи соціальну
інфраструктуру села, здійснюється без урахування потреб населення в її
послугах.
У мінімальних соціальних стандартах у першу чергу зацікавлені місцеві
органи влади, що на їхній основі зможуть забезпечити реальне врахування
місцевої специфіки. Цей підхід ґрунтується на двох принципах: гарантії
доступності благ і послуг сільської соціальної інфраструктури в межах
мінімального соціального стандарту і вільного розвитку ринку благ і
послуг за його межами. Впровадження мінімального соціального стандарту
дозволить знайти більш ефективні шляхи розвитку села. Його можна
визначити загалом так:
Smin = f (R; P; D; T),
де R – ресурсний потенціал села;
Р – природно-кліматичні умови;
D – демографічний фактор, що враховує густоту населення та його
статево-вікову структуру;
Т – територіальний компонент, що враховує віддаленість від
адміністративного центру та забезпеченість району дорогами.
Соціальний мінімальний стандарт може стати критерієм добору регіональних
програм, а також інструментом розподілу ресурсів, що направляються в
систему соціальної інфраструктури між її галузями, виходячи із
соціальних пріоритетів. Необхідно підкреслити, що соціальний стандарт –
динамічна система параметрів, у часі змінюються не тільки величини
показників, але і співвідношення між ними. Формуються комплекси
внутрішньо зв’язаних благ і послуг. Теоретично доцільно прагнути до
досягнення соціального стандарту на рівні передових країн світу. Однак
прагнення до світового або європейського стандарту не означає строгого
кількісного і якісного копіювання задоволення потреб, тим більше, що
останні завжди будуть розрізнятися територіально. Регіональний і
і
особистий стандарти повинні визначатися потребами конкретної території і
самої людини.
У сфері матеріального забезпечення населення такі гарантії за рядом
соціальних показників (мінімальна заробітна плата, мінімальні розміри
пенсій, допомог, житла) існують, незважаючи на те, що їхні реальні
розміри далекі від прожиткового мінімуму. У сфері ж споживання
соціально-культурних послуг таких гарантій з боку суспільства практично
немає.
Крім мінімального соціального стандарту, повинен бути якийсь „еталон”
рівня розвитку систем соціальної інфраструктури. Ми можемо говорити
тільки про відносну сталість параметрів протягом якогось короткого
відрізку часу. У випадку кількісної оцінки процесу поняття „еталон”
набуває сенсу бази порівняння, оцінки, свого роду точки відліку, щодо
якої можна оцінити вимірюваний процес. Такий еталон, буде деякою
розрахунковою величиною, очікуваною до визначеного часу або найбільш
високий показник по країні в даний час (по кожній сфері окремо). Це буде
мета, до якої має прагнути розвиток кожного окремого села. Особливе
значення при розробці цих показників мають статистичні органи. У даний
час серйозного реформування потребує інформаційна база управління.
Для повного вивчення соціального зрізу життя населення на рівні регіону
необхідно відслідковувати такі показники, як індекс вартості життя,
раціональний споживчий бюджет, прожитковий мінімум, кількість сімей, що
потребують упорядженого житла тощо.
У різних країнах існують різні системи соціального захисту населення.
Так, у США уряд не забезпечує гарантованим медичним обслуговуванням,
безкоштовним житлом і гарантованою безкоштовною освітою усіх громадян. У
Скандинавських країнах, навпаки, держава гарантує безкоштовне медичне
обслуговування, певною мірою можливість одержання державного житла,
доступ до системи дошкільних установ і середньої освіти. Якщо в США такі
витрати лягають на плечі самого населення, а не уряду, то в
Скандинавських країнах це забезпечується державою. Однак такі витрати
важким тягарем лягають на державний бюджет. Держава оплачує пільги, які
люди могли б частково оплачувати самі, це викликає збільшення бюджетного
дефіциту і дисбалансу на макрорівні. У кінцевому рахунку, знижується
ефективність економіки. Єдиної думки щодо реорганізації соціальної
політики в даний час не існує, але ведуться пошуки прийнятного варіанта,
що дозволяє обмежити безкоштовні соціальні виплати і скоротити витрати,
пов’язані з ними.
Наша країна не може цілком використовувати конкретний досвід соціальної
політики інших країн, необхідно завжди враховувати українську історію,
культуру, ресурси, політику та ін. Необхідно створити власну модель
економіки, з урахуванням досвіду інших країн, де ринкова економіка має
довгу історію.
Розширення різноманітних форм власності на засоби виробництва і їхня
рівноправність у соціальній інфраструктурі ставить ряд складних проблем,
від вирішення яких залежить розвиток соціальної інфраструктури села в
умовах переходу до ринкових відносин. Одна з них складається в
их складається в
необхідності пошуку оптимуму у співвідношенні платних і безкоштовних
соціально-культурних послуг. При вирішенні цього питання треба виходити
зі здатності населення одержувати той чи інший вид послуг платно.
Необхідно враховувати платоспроможність населення. З погляду доцільності
і можливості застосування методів платного обслуговування, соціальна
інфраструктура може бути розділена на три групи: перша група – це
установи й організації, в яких принципово неприпустиме впровадження
платного обслуговування. Фінансування тут проводиться за рахунок
державного бюджету під визначену роботу або вид діяльності, що адекватно
наданню населенню відповідних соціальних послуг, кількість і якість яких
повинна бути не нижче деякого гарантованого соціального рівня,
обумовленого економічними можливостями суспільства. Додаткові засоби цих
організацій можуть формуватися і по інших каналах: за рахунок надходжень
від підприємств, фірм, бізнесменів, тобто спонсорство, меценатство, а
також добровільні внески населення. До них відносяться послуги охорони
здоров’я, освіти, частково культури.
Другу групу складають установи й організації соціальної інфраструктури,
перехід яких на платне обслуговування не тільки можливий, але і
доцільний. Їх послуги, спрямовані на задоволення індивідуальних потреб
людини, але не мають характеру першочергових. Послуги цих груп установ
повинні оплачуватися особисто або якими-небудь організаціями. До цієї
групи можуть бути віднесені частина видовищних заходів (кіномережа,
театри, студії). Крім того, різноманітні платні послуги здатні надавати
такі установи, як технічні і спортивні секції, школи, що надають
приміщення для додаткових занять, поліклініки, що роблять окремі
оздоровчі послуги тощо.
У цій сфері діяльності можуть досить ефективно діяти приватні,
кооперативні й орендні організації. Їхня участь покликана внести так
необхідний нашому суспільству елемент конкуренції, що, безумовно,
позитивно позначиться на можливості більш повного задоволення потреб
населення.
До третьої групи належить діяльність значної частини організацій і
установ соціальної інфраструктури, що фінансуються одночасно з декількох
джерел: державного бюджету, коштів підприємств, громадських організацій
і населення. Це установи для відпочинку, музеї, стадіони, спортивні зали
тощо. Хоча вони роблять платні послуги, але змушені одержувати дотації
від держави, підприємств і громадських організацій, оскільки існуючі
розцінки не дозволяють покривати навіть поточні витрати цих установ. Ці
послуги проміжні щодо можливостей впровадження платного обслуговування.
Перехід на нову систему господарювання в установах цієї групи пов’язаний
з пошуком шляхів оптимального сполучення витрат і кінцевих результатів з
конкретних видів діяльності. При цьому має змінюватися порядок
фінансування. Бюджетне фінансування доцільно здійснювати не у вигляді
дотацій на утримання установи, а у формі виплат за одиницю зробленої
послуги (за одне відвідування театру або музею, клубу або будинку
нку
культури тощо). У цьому випадку загальний розмір виплат з бюджету або з
коштів підприємств буде прямо залежати від обсягу зроблених послуг та їх
якості. Разом з тим перехід до ринкових відносин вимагає збереження
державного забезпечення соціально-культурними послугами непрацездатних і
соціально вразливих членів суспільства. Таким чином, перехід соціальної
інфраструктури на комерційну основу, на функціонування за законами ринку
може призвести не до прогресу, а до регресу в досягненні соціальних
цілей розвитку суспільства. Це не означає, що треба цілком відмовитися
від застосування ринкового механізму в цій сфері. Необхідно лише
пам’ятати, що ринок, його об’єктивні процеси цілком не орієнтовані ні на
загальнодоступність досягнень культури, ні на її масовий ріст у широких
масах суспільства. Регулювання ринкових відносин у сфері культури
припускає врахування наступних моментів:
По-перше, необхідно чітке визначення функції використання таких важелів,
як ціна, прибуток, конкуренція в цій сфері. Стихія ринкових сил не
повинна вихлюпнути разом з водою і дитини – соціальні орієнтири і
пріоритети розвитку суспільства.
По-друге, треба взяти до уваги наявність у країні значного прошарку
населення, що живе в умовах бідності. У цієї частини населення немає
можливості задовольняти навіть насущні матеріальні потреби і при
невтримній комерціалізації соціальної інфраструктури вона стає для них
зовсім недоступною. Це стосується пенсіонерів, інвалідів, студентів,
молодих родин, дітей.
По-третє, персональна добродійність, меценатство, що мають місце в
західних країнах, не досить поширені найближчим часом у нас.
У зв’язку з цим проблеми регулювання ринкових відносин у сфері
соціальної інфраструктури в сучасних умовах включають: часткове
збереження системи безкоштовних послуг, пільгові та платні послуги у
соціальній сфері, що склалися історично в нашій країні. Платні послуги
повинні доповнювати, а не заміняти безкоштовні.
Головним джерелом надходження готівки в сільські бюджети на даний час є
збори за право торгівлі та орендна плата за землю, що належить сільським
радам. Відрахування з податків на прибуток підприємств, на додану
вартість, з фізичних осіб, що складають основну частку дохідної частини
бюджету, до сільських рад не повертаються, а це має негативні наслідки,
тому що сільські ради не зацікавлені пошуком додаткових джерел
наповнення бюджету і до збільшення збирання податків.
Фундамент бюджетної системи України – місцеві бюджети, тому що в них
зосереджена основна частина витрат на соціальну сферу. Тому
удосконалювання бюджетної системи необхідно почати з цього фундаменту.
Правильно обраний механізм формування доходів місцевих бюджетів сприяє
збільшенню коштів для вирішення невідкладних завдань у соціальній сфері.
Бюджет територій формується в основному за рахунок 4-х видів доходів:
місцеві податки і збори, частка загальнодержавних податків, закріплених
за певними територіями, інші власні доходи і разові добровільні збори
коштів громадян. У регіонах, де переважає у формуванні бюджетів частка
х, де переважає у формуванні бюджетів частка
власних ресурсів, називається американською моделлю бюджетного
федералізму, а там, де висока частка відрахувань від загальнодержавних
податків у місцеві територіальні бюджети, називається німецькою моделлю.
Між цими моделями необхідно знайти оптимальний варіант бюджетної
політики, хоча зараз для України характерна швидше за все німецька
модель. Адміністративно-територіальна реформа, яку проводить новий уряд
України, основний упор робить на місцеві бюджети. Доцільно особливо
виділити в ній роль нерухомості, землі (як головного засобу виробництва)
та інших платежів за природні ресурси.
У нових умовах господарювання необхідно підсилити увагу до питання
земельної ренти, обґрунтовано вважаючи її однією з істотних і реальних
статей доходу місцевих бюджетів. Для цього необхідна інвентаризація
земель, зондування території для диференціації платежів, залежно від
попиту на користування конкретними земельними ділянками. Це могло б
стати основою фінансової незалежності самоврядування, тому що в
сільській місцевості земля є головним і єдиним ресурсом та джерелом
доходу, всі інші джерела на селі завжди пов’язані із землею.
При розвитку соціальної сфери необхідно враховувати природно-географічні
умови різних районів, тому що вартість виробництва одиниці продукції при
несприятливих умовах вище розміру районної вартості на відносно кращих
землях на величину міжрайонної диференційної ренти. Райони з кращими
ґрунтовими умовами, сприятливим місцем розташування земель привласнюють
створену не їх працею, а природою і низькими транспортними витратами,
диференційну ренту, що забезпечує високий рівень розвитку економіки
району і як результат – успішний розвиток соціальної сфери й у цілому
ріст добробуту населення. Методи її вилучення, на жаль, у даний час
недосконалі, що сприяє присвоєнню окремим суб’єктом диференціальної
ренти по родючості і місцю розташування. Так, у зоні, що близько
розташована до ринку збуту, а також пунктів придбання матеріальних
ресурсів і з кращими грунтово-кліматичним умовами, як правило, вище
рівень розвитку соціальної сфери. Тому необхідно науково обґрунтоване
регулювання регіональних відносин по диференціальній ренті за місцем
розміщення і введення поправочних коефіцієнтів до єдиної ставки
земельного податку з урахуванням віддаленості.
У країнах ЄС для розвитку соціальної і господарської сфер життя, у
районах зі слабко розвиненою соціальною і виробничою інфраструктурою
існує спеціальний інтегрований фонд – Фонд орієнтації. Тому в Україні в
умовах обмежених коштів необхідно всі „соціальні” гроші зосередити на
рівні регіону, а оскільки реальним джерелом місцевих бюджетів сьогодні є
земля, то на основі цього і створити фонд рентних відносин, основними
статтями витрат якого будуть: соціальна сфера села, екологія,
відтворення земельних ресурсів. Це дозволить забезпечити соціальну
справедливість і можливість використовувати ці кошти в інтересах усіх
сільських громадян. Механізм наповнення цього фонду виражається в платі
виражається в платі
ренти кожним землекористувачем і акумулюванні її в спеціальному фонді.
Так звана соціалізація земельної ренти і право приватного користування
землею – є найбільш перспективним шляхом вирішення невідкладних
соціально-економічних проблем регіону і країни.
У даний час ставиться питання про існування природної ренти або орендної
плати за використання природних ресурсів. Джерелом формування фонду
природної ренти є: земельна (диференційна рента), лісова (включаючи
ягідники, грибниці, лікарські трави й інші дари лісу), водна (включаючи
запаси води, мінеральних джерел та ін.), а також інші види природної
ренти. Дохід від природної ренти необхідно направляти у фонд рентних
відносин, з наступним використанням для розвитку сільських районів. З
цього фонду можна було б використовувати частину коштів для розвитку
соціальної інфраструктури села.
Фінансування соціальної інфраструктури села повинне здійснюватися на
основі науково обґрунтованого державного соціального мінімального
стандарту з урахуванням особливостей окремих регіонів і районів.
Для вирішення першочергових проблем необхідне створення фонду рентних
відносин. Практика вилучення регіональної диференціальної ренти з
використанням земельного податку і з урахуванням територіальних
розходжень у родючості ґрунту і місця розташування господарюючих
суб’єктів є головним чинником у розвитку ефективного виробництва в
умовах конкуренції. Залишення диференціальної ренти I у підприємств, що
ведуть виробництво на кращих земельних ділянках, унеможливлює рівну
конкурентну боротьбу. Відсутність наукової регіональної економічної
політики, недооцінка природно-географічних факторів функціонування
регіонів призвели до значних невиправданих розходжень у рівні їхнього
соціально-економічного розвитку. В умовах приватної власності на землю
диференціальна рента I і II, а також абсолютна рента буде залишатися в
землевласників, тому єдиним джерелом вилучення їх є податок на землю.
Функціонуючі нині регіональні бюджетні відносини не відповідають вимогам
ринкової економіки. Вони повинні бути кардинально переглянуті.
Рекомендовані нами деякі механізми формування бюджетних відносин, на
нашу думку, можуть сприяти забезпеченню регіональної потреби в
необхідних коштах для розвитку соціальної інфраструктури села,
стимулювати підвищення ефективності виробництва і раціональному
використанню природних ресурсів.
Література:
1. Біттер О. Рівень життя сільського населення. – Львів: Піраміда, 1996.
– 184 с.
2. Економіка України в 2002 році // Урядовий кур’єр. – 2003. – 23 січня.
3. Кириленко І.Г. Про хід реформування та заходи щодо поліпшення
ситуації на селі: // Економіка АПК. – 2003. – № 1. – С. 3–7.
4. Сільський сектор України на рубежі тисячоліть. У двох томах. – Т. 2:
Соціальні ресурси сільських територій /Л.О. Шепотько, І.В. Прокопа,
С.О. Гудзинський, В.Д. Яровий. – К.: Ін-т економіки НАН України, 2003. –
466 с.
5. Соціальні індикатори рівня життя населення: Стат. збірник / Державний
комітет статистики України. – К., 2003. – 218 с