9. Кембриджська школа маржиналізму. Вчення а. Маршала

Становлення неокласичної традиції в економічній теорії пов’язане з

формуванням у 90-х рр. 19 ст. в Англії так званої кембріджської школи.

Представники : А.Маршалл , А.Пігу , Р.Хоутрі. Кембріджська школа за

своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і

започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії.

У своїх працях (’Принципи економічної науки’) Маршалл поєднав трудову

теорію вартості і ’теорію граничної корисності’ (маржиналізм). Маршалл

переключає дослідження з проблеми цінності на розробку теорії ціни

Вивів закон попиту : ’потрібна кількість товару збільшується зі

зниженням ціни і зменшується з її зростанням’. Ринок Маршалл розглядав

як високоорганізовану інституцію , де взаємодіють попит і пропозиція і

встановлюються ціни .

За його теорією розподілу кожний із факторів вир-ва (земля , праця ,

капітал , підприємницька діяльність ) також поділяють дії попиту і

пропозиції.

Рушійною силою економіки представн. Кембр.шк.вважали свободу і

конкуренцію. Людський капітал, на їх думку, так само важливий як засоби

вир-ва , як і інший вид капіталу . Економічну теорію назвали

неокласичною - новий напрям класичної теорії.

10. Теорія граничної продуктивності Дж.Кларка.

У теорії витрат виробництва австрійської школи в рамках концепції альтернативних витрат цінність продуктивних благ прирівнювалася до цінності принесених їм у жертву благ, що приносять безпосереднє задоволення. Однак залишалося відкритим питання про те, яка частина їх цінності повинна бути віднесена на рахунок того чи іншого фактора виробництва. Аналогічна проблема постає і у випадку, якщо ми дотримуємося концепції не суб'єктивних, а об'єктивних витрат у варіанті, даному французьким економістом Ж.Б.Сей. Нагадаю, погляд Сея полягає в тому, що всі фактори виробництва (праця, капітал, земля) на рівних беруть участь у процесі створення вартості і отримують свою частку створеного продукту. Але й тут залишається невирішеним питання, як визначається частка даного чинника у вартості створеної продукції. Варіант відповіді на дане питання було дано тільки в кінці дев'ятнадцятого століття американським економістом Дж.Б.Кларка (1847-1938) в роботі "Розподіл багатства" (1899). Взявши за основу теорію "трьох факторів виробництва" Сея, у своїх основних постулатах Кларк спирався також на роботи Д. Рікардо і Т. Мальтуса. Він поширив сформульований ними закон "спадної родючості грунту" на всі інші фактори виробництва, сформулювавши в загальному вигляді закон "спадної граничної продуктивності". Закон говорить, що в умовах, коли хоча один фактор виробництва залишається незмінним, додаткове прирощення інших факторів дає все менший і менший приріст продукції. Іншими словами, граничний продукт змінного фактора постійно зменшується. Використовуючи вищеназвані положення, Кларк зробив спробу точного визначення часток, які можуть бути приписані специфічної продуктивності праці і капіталу. Чому саме на цих факторах виробництва зосередив увагу Кларк? Це стане зрозумілим, якщо ми наведемо цитату з його роботи. "Право суспільства на його існування в його нинішній формі, - пише Кларк, - заперечується. Звинувачення, тяжіє над суспільством, полягає в тому, що воно експлуатує працю. Якби це звинувачення було доведено, то кожна чесна людина повинна була б стати соціалістом. Обов'язком кожного економіста є перевірка даного обвинувачення ". І Кларк дійсно створює варіант теорії, де експлуатація праці капіталом ставиться під сумнів. У теорії Кларка кожен фактор виробництва характеризується специфічною продуктивністю і створює дохід, причому кожний власник отримує свою частку доходів, яку створює належний йому фактор. Виходячи із закону спадної граничної продуктивності Кларк робить висновок, що при незмінному розмірі капіталу кожен додатковий працівник виробляє менше продукції, ніж раніше прийнятий.

11. “Оптимум Парето”.

Оптимум Парето — такий стан системи, при якому значення кожного окремого критерію, що описує стан системи, не може бути покращено без погіршення становища інших елементів.

Принцип, за словами Вільфредо Парето проголошує: «Слід вважати, що будь-яка зміна, яка нікому не завдає збитків і яка приносить людям користь (за їх власною оцінкою), є поліпшенням». Множина станів системи, оптимальних за Парето, називають «множиною Парето», «множиною альтернатив, оптимальних в сенсі Парето», або «множиною оптимальних альтернатив».

Ситуація, коли досягнута ефективність за Парето — це ситуація, коли всі вигоди від змін вичерпані.

Оптимум за Парето проголошує, що добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним, якщо будь-яка зміна цього розподілу погіршує добробут хоча б одного суб'єкта економічної системи.

12. Інституціоналізм.

Інституціоналізм — напрям сучасної економічної думки, об'єктами дослідження якого є певні інститути (корпорація, держава, профспілки), а також правові, психологічні та морально-етичні аспекти. Ці інститути, на думку представників інституціоналізму, — рушійні сили розвитку суспільства. Теоретики інституціоналізму критикували вади традиційної економічної школи за відрив від соціальних проблем, виступали за соціологізацію економічної науки. Теоретики-інституціоналісти враховують такі нові явища сучасного суспільства, як планування і прогнозування, розширення внутрішнього ринку за допомогою орієнтації на масове споживання.

Інституціоналізм виник на початку XX ст., його засновниками були Т. Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчелл та інші.

13. Технократичний інституціоналізм.

Технократичний інституціоналізм (соціально-психологічний). Торстен Веблен (1857-1929) виступав проти матеріалізму, зокрема, марксистського, з гострою критикою капіталізму. Веблену властивий соц-ний підхід до аналізу ек-них процесів. Він ро-зглядає сус-во як цілісну сис-му, аналізує поведі-нку соц-них груп людей, зумовлену соц-ими мо-тивами, «соц-ною психологією». Виступає як при-хильник еволюціоналізму, однак, поєднує його із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природ­ного добору, боротьби за існування на сферу сус-ого життя («Теорія бездіяльного класу»). Закономірності сус-ого розв-ку в нього підляга-ють дії біологічних з-нів. Формулює ідею супереч-ностей еволюційного розв-ку. За його концеп-цією, інститути в процесі розв-ку сусп-ва вступа-ють у суперечність з новими умовами життя, з новим сус-ним середо­вищем. А оск нормальний розв-к сус-ва відбувається лише за відповідності його інституціональної структури навколишньому середовищу, то інститути, що не пристосовують-ся до змін, стають «консервативним фактором», перешкодою для сус-ого розв-ку.

14. Юридичний інституціоналізм.

Юридичний інституціоналізм (соціально-правовий). Джон Роджерс Коммонс  В основу аналізу бере позаек-ні інститути. На 1-ий план висуває юриди-чні, правові нор­ми. Він досліджує дію колектив-них інститутів: сім'я, виробничі корпорації, проф.-спілки, держава; досліджує колективні дії, спря-мовані на контролювання дій індивідуальних. У праці «Інсти­туціональна ек-ка» писав, що колек-тивні дії є єдиним спо­собом примирення супереч-ливих інтересів. Дійшов висновку, що прагнення в ек-ці виявляються через суди. Суди він розгля-дає як важливий фактор ек-ого розв-ку. В основу вирішення ек-них проблем мають бути покладені рішення Верховного суду. Наголошування на приматі права зумовлювалося особливос­тями його розв-ку в США, зокрема відсутністю кодифі-кації (відпо­відних кодексів) так званого загально-го права. За цих умов рішення судових органів, особливо Верховного суду, мали обов'яз­кову си-лу щодо всіх аналогічних справ. В основу розв-ку покладає мінові відносини,Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм

15. Коньюктурно-статистичний інституціоналізм.

Спроба продовжити ідеї Т. Веблена та підтвердити їх статистично належить його учню та послідовнику, відомому американському економістові В. Мітчеллу, який очолив кон´юнктурно-статистичну течію інституціоналізму, що стала втіленням ідей суспільного контролю над економікою та керованості економічного розвитку суспільства.

Поділяючи інституціоналізм Т. Веблена, В. Мітчелл у роботі "Лекції про типи економічної теорії" (1935) розглядав економічні проблеми у їх тісному зв´язку і не тільки у їх взаємозалежності, а й у зв´язку з економічними, а також психологічними, соціологічними та іншими проблемами, що обумовлюють у комплексі мотивацію поведінки людини.

Але на відміну від Т. Веблена В. Мітчелл вважав, що найсерйозніший вплив на господарську поведінку людей справляє грошовий фактор у вигляді обігу грошових знаків, діяльності фінансово-кредитних установ тощо. На його думку, гроші відіграють самостійну роль у суспільстві і є головним двигуном економічної діяльності. А тому головним завданням економічної теорії має бути дослідження зв´язків між грошовим обігом та поведінкою людей.

16. Теорія “монополістичної конкуренції” Е.Чемберліна.

"Теорія монополістичної конкуренції" Чемберліна була викликом традиційній економічній науці, згідно з якою монополія і конкуренція існували як взаємовиключні поняття.

Чемберлін у своїй праці показав існування спеціального виду монополії, яка є необхідною складовою конкурентної ринкової системи. Він вказав на два способи поєднання монополії з конкуренцією;

o створення ринку ймовірно рідкісних товарів - цей варіант можливий за наявності двох або невеликого числа продавців;

o ринок диференційованих продуктів - контроль продавців над товарами, що мають особливі ознаки.

Запропонований ним варіант монополістичної конкуренції має такі характерні ознаки:

o число продавців досить велике;

o кожна фірма діє на ринку, не враховуючи свого впливу на поведінку конкурентів;

o товар якісно різнорідний, тому покупці віддають перевагу товарам із торговою маркою конкретних продавців;

o вхід у виробництво близьких груп продуктів не обмежений. У результаті кожний продавець має криву попиту за заданих цін.

Пропонуючи диференційований продукт, кожний продавець формує свій мікроринок, на якому виступає як монополіст, але водночас його товар зазнає конкуренції з боку більш довершених товарозамінників. Конкуренція при цьому розвивається в трьох напрямках;

17. Доктрини державного регулювання економіки.

18. Вчення Дж.Кейнса

 В своїй головній праці „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” Дж. Кейнс в першу чергу піддає критиці принципи, сформульовані в „законі ринків” Ж. Б. Сея, що були взяті за основу неокласичною політичною економією. Вона, зокрема стверджувала, що ринкова економіка має здатність автоматично досягати економічну рівновагу, та використовувати всі наявні ресурси – виробничі потужності, робочу силу, заощадження, в повній мірі. Тривалого порушення рівноваги в суспільстві не може бути, оскільки пропозиція товарів, вироблених з використанням наявних ресурсів, сама породжує адекватний попит. Отримані факторні доходи повністю витрачаються, а відповідність між попитом і пропозицією досягається за допомогою системи гнучких цін. Якщо пропозиція почне перевищувати попит – то ціни знизяться і рівновагу буде відновлено. Якщо ж виникає дефіцит якогось певного товару чи економічного ресурсу, відновленню втраченої рівноваги сприятиме підвищення цін. Така логіка поширювалася і на такий ресурс, як праця. Гнучкість заробітної плати є головною умовою повного використання робочої сили, досягнення повної зайнятості.     На відміну від представників неокласичної теорії, Дж. Кейнс стверджує, що в нових умовах ціни втрачають свою гнучкість, і тому вже не можуть виконувати роль стихійного регулятора. Коли панують монополії та набуває поширення профспілковий рух, ціни легко зростають, проте знижуються вкрай повільно і, як правило, ніколи не досягають попереднього рівня. Має місце так званий „ефект храповика”. Одночасно виникають суттєві перешкоди із вільного поширення ринкової інформації. Це посилює невизначеність і спотворює ринкові сигнали, особливо на грошових і фінансових ринках.

19. Американська та європейська течії сучасного кейнсіанства.

Вивчаючи неокейнсіанство, слід мати на увазі, що в ньому домінують дві тенденції: американська, пов'язана з іменами ряду економістів США, та європейська, репрезентована передовсім дослідженнями французьких учених. Отже, необхідно послідовно розглянути концепції цих учених-неокейнсіанців.  У США ідеї Дж. М. Кейнса розвивали ще з 30-х pp. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен (1887—1975) та С.Харріс (1897—1974). Ґрунтовне вивчення їхніх концепцій (насамперед інвестиційної теорії циклу) допоможе усвідомити загальні риси (особливості) американського неокейнсіанства. Так, по-перше, його характерною рисою є те, що в поясненні найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає в «коливаннях динаміки інвестицій». Капіталовкладення набувають характеру своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні. По-друге, американські неокейнсіанці доповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв’язок між національним доходом та інвестиціями. По-третє, велике значення в неокейнсіанській теорії циклу має поділ капіталовкладень на автономні (незалежні від руху споживання або національного доходу) та похідні інвестиції (пов'язані з розширенням споживання внаслідок зростання національного доходу). Саме останній тип інвестицій бере участь у моделі «мультиплікатор-акселератор». По-четверте, американські послідовники Кейнса змінили метод перманентного регулювання й спрямування приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами (видатками) залежно від економічної кон'юнктури (незважаючи на можливий дефіцит державного бюджету). Він є основною складовою концепції «вбудованих» стабілізаторів і неокейнсіанських антициклічних програм, які теж слід докладно розглянути.  Далі необхідно перейти до вивчення неокейнсіанства у Франції. Його особливістю є те, що деякі французькі економісти вважали необов'язковим положення Дж. М. Кейнса щодо регулювання позичкового процента як засобу стимулювання нових інвестицій. Вони запропонували використання індикативного методу планування економіки як визначального засобу забезпечення незгасання інвестиційного процесу. Слід розглянути концепцію індикативного планування, автором якої є Ф. Перру і яка справила значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції. 

20. Неоліберальні концепції державного регулювання економіки

Неолібералізм - один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики, які ґрунтуються на визнанні необхідності поєднання державного регулювання економіки зі здійсненням принципів економічної свободи, максимально можливим використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції в умовах зростаючої тенденції до монополізації господарського життя суспільства. Неолібералізм прийшов на зміну класичному лібералізму, ідеї якого на початку XX ст. виявилися недостатніми для розробки відповідної системи ефективних заходів, спрямованих на запобігання монополізації ринкового господарства, соціальній поляризації суспільства, нарощуванню державного інтервенціонізму.

У генезисі німецького неолібералізму на прикладі трьох основних груп його представників виразно виявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії трансформації тоталітарного ладу з централізовано керованою, примусовою економікою в демократичний лад на основі вільного господарювання з його орієнтацією на вирішення соціальних проблем. Спільними зусиллями трьох груп німецьких неолібералів було розроблено дуже прагматичну й водночас ідеологічно привабливу концепцію відбудови у ФРН зруйнованого за роки фашистської диктатури і війни вільного ринкового господарства, позбавленого недоліків класичної ліберальної моделі та наділеного більш-менш надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами. Методологічна основа і найважливіші елементи концепції соціального ринкового господарства - це теорія і політика ладу Репке - Рюстова, ідеальні типи господарства і принципи економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до розв'язання соціальних проблем Мюллера-Армака - Ерхарда.

21. Ордоліберальна (Фрайбурзька) школа неолібералізму.

На відміну від щойно розглянутих поглядів "ультра"- чи вкрай "правих лібералів", тобто "правого флангу чи крила" лібералізму, представленого Мізесом та Хайєком, прибічників "лівого крила", які згрупувалися у Фрайбурзі навколо одного з провідних засновників цієї школи Вальтера Ойкена (викладав в університеті цього міста з 1927 р.) називали "фрайбурзь-кою школою". її ідеї з часом розвивали такі видатні вчені як В.Репке, А.Рюстов, А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард, Х.Раш, Ф.Бем та інші. Головна лінія розмежування "правих" та "лівих" пролягала у поглядах на роль держави в усій сукупності суспільно-політичних та економічних процесів. Представники т.зв. "лівого крила" дотримувалися суттєво більш поміркованих поглядів на проблему державного втручання. Як і будь-які ліберали, вони, безперечно, виступали проти безпосереднього втручання держави в соціально-економічні процеси, але вплив держави на розподіл та перерозподіл не тільки припускався, але й вітався. Метою цього втручання було, надання "спонтанній ринковій економіці" більшої соціальної орієнтованості. Соціально-економічний зміст "фрайбурзької школи" становить "ордоліберальне вчення". Якщо для "вкрай - правих" лібералів поняття "конкуренція" та "порядок" мають чи не протилежний зміст, то для представників "лівого крила", зокрема "фрайбурзької школи" ці поняття мають нейтральний зміст: може бути "тоталітарний порядок", а може бути і "конкурентний порядок". Німецька соціально-економічна та політична думка з її традиційним педантизмом та пунктуальністю завжди вважала встановлення "порядку" основним завданням держави. Представники австро-німецької думки завжди намагалися поєднати у своїх пошуках такі суперечливі концепції як "лад конкуренції" та "соціально орієнтоване господарювання". На зміну беззастережному економічному "лібералізму" прийшли численні різновиди т.зв. "ордолібералізму" (впорядкованого лібералізму), які були докладно представлені у працях представників "фрайбурзької школи".* На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати "конкурентний порядок". А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. Зміст "ордоліберального вчення" зводиться до того, що "держава по суті обмежується формуванням економічного ладу, тоді як саме по собі регулювання й хід господарчого процесу відбувається спонтанно", - зазначає історик економічної думки Х.Шахтшабель.

22. Диференціація основних типів економіки В.Ойкена.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні прин­ципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове госпо­дарство.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування, за якого всі економічні зв'язки між економічними суб'єктами заміщено адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами. Централізоване планування він розглядає виключно як економічну політику, наво­дячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вка­зуючи на сучасні її форми — економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині.

Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економі­ки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин. Вирішальним чинником економічного розвитку він називав по­треби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задовольнити будь-які потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

23. Чиказька (монетарна) школа неолібералізму.

У СІНА на противагу кейнсіанству виступала Чиказька школа неолібералізму. Монетарні ідеї цієї школи зародилися в стінах Чиказького університету ще в 20-ті роки XX століття.

Однак провідне значення в неоліберальному русі американський неолібералізм одержав в 50-60-ті роки з появою публікацій М. Фрідмена (нар.1912 р.) - лауреата Нобелівської премії (1976 р.) Йому належить близько 250 робіт, у тому числі 27 книг. Головні роботи "Теорія функції споживання" (1957 р.), "Становлення грошової системи СІНА" (1963 р.) та ін.

М. Фрідмен і його сподвижники віддали перевагу стабільності грошової системи. Монетаристи рекомендують прагнути до нульової інфляції, яка забезпечується пропорційністю грошової маси й обсягами виробництва.

Таким чином, головна ідея монетаризму пов'язана зі словом "стабільність", для здійснення якої монетаристи пропонують:

- обмежити втручання держави в економічні процеси за допомогою зменшення обсягів державних замовлень і закупівель, за рахунок скорочення інвестування збиткових і низькорентабельних підприємств тощо;

- зменшити державні витрати на соціальні потреби, тому що високі допомоги у зв'язку з безробіттям зменшують інтенсивність пошуку людьми нової роботи (вибір людей - одержувати допомогу або працювати не завжди на користь останнього й до того ж це призводить до збільшення державних витрат);

- створювати умови для розвитку бізнесу й підприємництва за рахунок скорочення оподаткування (ставка податку не повинна перевищувати 35-37%);

- жорстко контролювати темпи приросту грошової маси (не більш 3-5% на рік).

25. Наукові досягнення нобелівських лауреатів у галузі економіки.

Рік	Портрет	Ім'я	Країна	Обґрунтування
2001		Джордж Акерлоф (нар. 1940)	США	За їх аналіз ринків з асиметричною інформацією
2002		Деніел Канеман (нар. 1934)	США Ізраїль	За розуміння комплексного підходу до психологічних досліджень в економіці, особливо відносно суджень та прийняття рішень в умовах невизначенності
		Вернон Сміт (нар. 1927)	США	За створення лабораторних експериментів в якості інструменту емпіричного економічного аналізу, особливо при вивченні альтернативних ринкових механізмів
2003		Роберт Енґл (нар. 1942)	США	За методи аналізу часових рядів з циклічними тенденціями (Авторегресивна умовна гетероскедастичність)
		Клайв Гренджер (1934–2009)	Велика Британія	За методи аналізу часових рядів з загальними тенденціями (коінтеграція)
2004		Фінн Кідланд (нар. 1943)	Норвегія	За внесок у вивчення впливу фактору часу на економічну політику та дослідження рушійних сил ділових циклів
		Едвард Прескотт (нар. 1940)	США
2005		Роберт Ауманн (нар. 1930)	США Ізраїль	За укріплення нашого розуміння конфлікту та співпраці на основі аналізутеорії ігор
		Томас Шеллінг (нар. 1921)	США
2006		Едмунд Фелпс (нар. 1933)	США	За аналіз міжчасового обміну в макроекономічній політиці
		Роджер Маєрсон (нар. 1951)	США
2009		Елінор Остром (1933–2012)	США	За роботу з аналізу економічного управління [розгорнути] Оригінальний текст (англ.)
		Олівер Вільямсон (нар. 1932)	США	За роботу з аналізу економічного управління [розгорнути] Оригінальний текст (англ.)
2010		Пітер Даймонд (нар. 1940)	США	За роботу з аналізу ринків з моделями пошуку [розгорнути] Оригінальний текст (англ.)

Рік	Портрет	Ім'я	Країна	Обґрунтування
2011		Томас Сарджент (нар. 1943)	США	За емпіричні дослідження причинно-наслідкових зв'язків умакроекономіці
		Крістофер Сімс (нар. 1942)	США
2012		Елвін Рот (нар. 1951)	США	За теорію стабільного розподілу та практику устрою ринку
		Ллойд Шеплі (нар. 1923)	США
		Роберт Шиллер (нар. 1946)	США
2014		Жан Тіроль (нар. 1953)	Франція	За дослідження ринкової влади та регулювання