1.2.2. Моделі й етапи інноваційних процесів

Оновлення виробництва нерозривно пов’язане з його моделюванням, яке в свою чергу являється невід’ємною частиною аналітичного апарату сучасної організації.

Моделювання – це процес, при якому оригінал – первинний об’єкт – логічно відтворений і поданий у вигляді імітації, названої моделлю. Модель повинна відтворювати найбільш істотні сторони оригіналу.

Найбільшу цікавість (з точки зору управління інноваціями) викликають організаційні моделі, розраховані для дослідження організаційних систем і явищ. Моделювання організаційних систем виходить з того, що митою підприємства є впорядкування, перетворення, покращення структури і взаємозв’язку системи, що сприяє її функціонуванню [24,108].

При моделюванні організаційних робіт головним завданням простих моделей є відображення організаційних відносин і зв’язків між явищами і процесами, що складають інноваційний цикл.

Більш складною моделлю, що несе змістове навантаження, являється функціональна інноваційна модель.

Згідно цієї концепції, нові знання, одержані в результаті фундаментальних, а потім і прикладних досліджень народжують автоматично нові технології і продукти. Тому нові знання повинні автоматично вести до економічного росту.

Якщо ж поглянути на обидва наведені ланцюжки, то варто звернути увагу на недостатній взаємозв’язок складових блоків, відсутність сумісних елементів процесу і зворотних зв’язків [2, 152].

Вказаних недоліків немає кібернетична модель інноваційного процесу, запропонована угорським дослідником Б.Санто.

Кібернетична модель відтворює інноваційний процес як комплексну систему, в який елементи процесу утворюють підсистему, що знаходяться в постійному зв’язку і взаємодії з багатьма зворотними зв’язками. Модель подана в формі круга і виражає, по суті, безперервність і автономність суспільного процесу обробки інформації.

Якщо нова модель продукту краще існуючої за техніко-економічними характеристиками (за рахунок застосування нових наукових рекомендацій, винаходів і технічних рішень) і витрати на її освоєння невеликі, а ринкова новизна в продукті відсутня, то його впровадження навряд чи забезпечить прибуток виробнику. Разом з тим ринкова новизна продукту може бути досягнута і без науково-технічних рішень – завдяки змінам у зовнішньому вигляді, розмірі, формах.

У кожній організації, яка займається бізнесом, у запасі має бути більше інноваційних ідей і проектів, ніж вона може здійснити. Організація, яка не приділяє належної уваги інноваціям, скоріше за все опиняється на хибному шляху, який веде до загибелі.

Сучасний бізнес, як уже не раз зазначалось діє у середовищі що постійно змінюється. Зароджуються новітні високі технології, напрямки і наслідки розвитку яких важко передбачити. Тому гнучкість організації, її адаптивність до нововведень залишається єдиним ключовим чинником виживання і розвитку. При цьому велике значення має чинник часу, який безпосередньо впливає не тільки на рентабельність товару, а й на місце, яке посяде організація на ринку серед своїх конкурентів.

1.2.3. Фінансування нововведень та інноваційної діяльності

Інноваційна діяльність підприємства, як правило, здійснюється на основі розроблених програм чи проектів.

Інноваційна програма допускає участь у її реалізації різних юри­дичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, а також держави і міжнародної організації.

Однією з основних проблем роботи з інноваційною програмою є її фінансування. Воно має на увазі забезпечення програми ресурса­ми, до складу яких входять не тільки кошти, але й інші інвестиції, що виражаються в грошовому еквіваленті, у тому числі основні й обо­ротні кошти, майнові права і нематеріальні активи, кредити, позики і застави.

Споконвічно інвестиції можна розділити на інвестиції в "зовнішні умови", тобто найбільш вигідні вкладення своїх вільних грошей у сто­ронні виробничі й інші структури, і інвестиції у власну діяльність, тоб­то найбільш вигідне вкладення засобів у підвищення конкурентного статусу підприємства як за рахунок внутрішніх, так і за рахунок зовнішніх джерел фінансування. Інвестиційна діяльність підприємства повинна бути спрямована, з одного боку, на посилення позитивного впливу зовнішніх умов на діяльність підприємства, з іншого боку – на вдосконалення виробничого потенціалу підприємства [9,87].

Інвестиції внутрішнього характеру мають на меті розвиток стра­тегічного потенціалу підприємства за рахунок збільшення тих чи інших ресурсів (технічних, технологічних, просторових і т.п.) і ство­рення необхідних товарно-матеріальних запасів.

З огляду на досить широке коло учасників господарської, інвес­тиційної зокрема, діяльності підприємства термін ''інвестиції" має як фінансове, так і економічне визначення.

За фінансовим визначенням, інвестиції – це всі види активів (за­собів), вкладених у господарську діяльність з метою одержання до­ходу. За економічним визначенням – це витрати на створення, роз­ширення, реконструкцію і технічне переозброєння основного капіта­лу, а також на пов'язані з цим зміни оборотного капіталу, що зале­жать від руху витрат на основний капітал.

Фінансування інноваційної програми повинно здійснюватися при дотриманні наступних умов:

• динаміка інвестиції повинна забезпечувати реалізацію програми відповідно до тимчасових і фінансових обмежень;

• зниження витрат фінансових засобів і ризику програми повинно забезпечуватися за рахунок відповідної структури і джерел фінан­сування і визначених організаційних заходів, у тому числі: подат­кових пільг, гарантій, різноманітних форм участі.

Фінансування програми включає наступні основні стадії:

1. попереднє вивчення життєздатності інноваційної програми (виз­начення доцільності програми з витрат і запланованого прибутку);

2. розробка плану реалізації програми (оцінка ризиків, ресурсне забезпечення й ін.);

3. організація фінансування, у тому числі; І

4. оцінка можливих форм фінансування і вибір конкретної форми;

5. визначення організацій, що фінансують;

6. визначення структури джерел фінансування;

7. контроль виконання плану й умов фінансування.

Фінансування інноваційних програм може здійснюватися такими способами:

а) самофінансування, тобто використання як джерела фінансування власних засобів інвестора (із засобів бюджету і позабюджетних фондів – для держави, із власних засобів – для організації);

б) використання позикових і залучених засобів.

Система фінансування інноваційних програм включає:

1. джерела фінансування;

2. організаційні форми фінансування.

Класифікація джерел фінансування інновацій поділяється за наступними ознаками:

• за відносинами власності;

• за видами власності;

• за рівнями власників;

За відносинами до власності джерела є:

• власні;

• залучені;

• позикові.

За видами власності джерела фінансування поділяються на:

1. державні інвестиційні ресурси (бюджетні засоби і засоби позабю­джетних фондів, державні запозичення, пакети акцій та інші ос­новні й оборотні фонди і майно державної власності й ін.);

2. інвестиційні, у тому числі фінансові ресурси господарських суб'єктів комерційного і некомерційного характеру, суспільних об'єднань, фізичних осіб, у тому числі іноземних інвесторів. Ці ін­вестиційні ресурси включають власні і залучені засоби підпри­ємств, а також колективних інвесторів, у тому числі інвестиційних фондів і компаній, пайових інвестиційних фондів, недержавних пенсійних фондів, страхових компаній та ін.;

3. інвестиційні ресурси іноземних інвесторів (іноземні держави, міжнародні фінансові й інвестиційні інститути, окремі організа­ції, інституціональні інвестори, банки і кредитні установи).

За рівнями власників джерела фінансування поділяються на на­ступні:

1. На рівні держави і регіонів джерелами фінансування інновацій­них програм:

• власні засоби бюджетів і позабюджетних фондів;

• залучені засоби державної кредитно-банківської і страхової систем;

• позикові засоби у вигляді державних міжнародних запозичень (зовнішній борг держави), державних облігаційних, боргових, то­варних та інших позик (внутрішній борг держави).

2. На рівні організації джерелами фінансування інноваційних про­грам є:

• власні засоби (прибуток, амортизаційні відрахування, страхові су­- ми відшкодування збитків, іммобілізовані надлишки основних і оборотних коштів, нематеріальних активів та ін.);

• залучені засоби, у тому числі внески і пожертвування, засоби, от­римані від продажу акцій та ін.;

• позикові засоби у вигляді бюджетних, банківських і комерційних

• кредитів (на процентній і безпроцентній, поворотній І безоплатній основі).

3. На рівні інноваційної програми джерела фінансування поділяють­ся на:

• засоби бюджетів держави і регіонів, позабюджетних фондів;

• засоби суб'єктів господарювання – вітчизняних підприємств і організацій, колективних інституціональних інвесторів.

• іноземні інвестиції в різних формах.

Використання бюджетів усіх рівнів для фінансування інвести­ційних програм є дуже проблематичним. З огляду на ріст державного боргу, навряд чи можна розраховувати на виділення з бюд­жетів значних асигнувань на інвестиційні програми в даний час.

Реального нагромадження власних ресурсів підприємств, власне кажучи, не відбувається. Однією з головних причин є рівень інфляції, що обумовив знецінення амортизаційних фондів і оборотних коштів підприємств. У багатьох підприємств не вистачає фінансових ре­сурсів навіть на підтримку обсягів виробництва, а тим більше на технічне переозброєння чи збільшення випуску продукції. У свою чергу, падіння виробництва приводить до зменшення прибутку, не­обхідного для нагромадження інвестиційних ресурсів. Сьогодні обо­ротні кошти підприємства майже забезпечуються кредитами комерційних банків. Це приводить до того, що велика частина при­бутку іде на виплату банківських відсотків [5,232].

Найважливішим фінансовим джерелом, що забезпечує вирішен­ня великомасштабних науково-технічних проблем, є засоби держав­ного бюджету. Держава надає кошти на безповоротній основі і ста­вить своїм головним завданням сприяння розвитку фундаментальних наукових досліджень і підвищення наукової кваліфікації вчених.

Найважливішими джерелами недержавної системи фінансу­вання інноваційних проектів у даний час виступають:

• власні засоби підприємств;

• засоби, мобілізовані шляхом емісії цінних паперів;

• кредити комерційних банків;

• спеціалізовані і благодійні фонди;

• засоби інвестиційних компаній, інших підприємств і організацій, зацікавлених у якнайшвидшому випуску нової продукції.

На великих підприємствах впровадження конструктивних і тех­нологічних новинок часто здійснюється за рахунок власних коштів (фонду розвитку виробництва і фонду амортизаційних відрахувань). Як правило, статутом підприємства передбачається відрахування у фонд розвитку виробництва частини прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків, інших обов'язкових платежів і формування резервного фонду. Засоби фонду розвит­ку можуть використовуватися на відновлення і розширення вироб­ництва, здійснення науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних проектів і програм освоєння нових видів конкуренто­спроможної продукції, збільшення власних оборотних коштів, а та­кож на інші цілі, що сприяють зміцненню матеріально-технічної ба­зи підприємства.

Дуже важливе місце у фінансовому забезпеченні роботи підпри­ємства виділяється сьогодні комерційному кредиту. Цей вид еко­номічних відносин постійно розвивається й усе ширше використовує нові, нетрадиційні форми. Мова в даному випадку йде про порядок видачі кредиту, способах його погашення, організації банківського контролю над дотриманням договірних умов.

Організація довгострокового кредитування, як правило, базується на трьох основних принципах: забезпеченості, терміновості, платності. Сьогодні підприємству-клієнту надане право відкривати позикові ра­хунки не в одному, а в декількох банках. Важливою ознакою сучасної системи кредитування діяльності підприємств є її договірна основа.

Усі питання, що виникають з приводу кредитування, зважуються безпосередньо між банком і підприємством-позичальником (суб'єк­том кредитування). При вирішенні питання про видачу довгостроко­вого інноваційного кредиту банк аналізує перспективи [9,77].

Останнім часом досить велике поширення одержує фінансовий лі­зинг як одна з форм інвестицій інноваційної діяльності. Цей вид фі­нансових операцій знаходить застосування, насамперед, тоді, коли зважується завдання швидкого промислового освоєння великих тех­нічних новацій, що вимагають придбання дорогих верстатів, устатку­вання, унікальної контрольно-вимірювальної техніки, енергетичних установок, транспортних засобів і т.п. Саме тут одержали розвиток принципово нові види зв'язків між виробником і споживачем склад­ної продукції, засновані на довгостроковій оренді чи лізингу [12, 141].

Під лізингом розуміється вид підприємницької діяльності, спря­мований на інвестування тимчасово вільних чи залучених фінансових засобів, коли за договором фінансової оренди (лізингу) орендо­давець (лізингодавець) зобов’язується придбати у власність обумов­лене договором майно у визначеного продавця і надати це майно орендарю (лізингоодержувачу) за плату в тимчасове користування для підприємницьких цілей. При цьому право власності на зазначені матеріальні цінності на весь термін договору зберігається за орендо­давцем і враховується на його балансі [7,104].

Головна перевага лізингу в тім, що при наявності рентабельного проекту підприємець має можливість одержати устаткування і поча­ти нове виробництво без великих одноразових витрат. Це особливо актуально для початкуючих і середніх підприємців.

Після закінчення терміну лізингового договору і виплати орендарем повної вартості майна й обговорених відсотків це майно стає його власністю або. якщо це обговорено умовами догово­ру, повертається лізингодавцю.