Тема 4. Проблема існування Бога.

Концепція релігійного відчуження Людвіга Фейєрбаха

План:

1. Ідея Бога як Всеблагої Істоти (уособлення любові) і образ Бога в Біблії

2. Проблема походження Всесвіту і живої природи: творення чи саморозвиток?

3. Моральна критика ідеї Бога як Всемогутнього і Всеблагого Творця: проблема існування зла

4. Блез Паскаль: “мислячий очерет”, доводи серця та аргумент-парі

5. Філософська антропологія і концепція релігійного відчуження Людвіга Фейєрбаха

1. Ідея Бога як Всеблагої Істоти (уособлення любові) і образ Бога в Біблії

В монотеїстичній релігії (теології) Бог розглядається як досконала, всеблага істота, уособлення добра і справедливості. В християнстві особливий наголос робиться на любові як сутнісній характеристиці Бога. Проте християни та опоненти християнства мають протилежну точку зору щодо послідовності (несуперечливості) християнського віровчення у цьому відношенні.

Християни часто називають свою релігію релігією любові, наводячи на підтвердження численні фрагменти з Нового Заповіту. Нагадаємо про деякі з них. Коли у Ісуса запитали “Яка заповідь найбільша у Законі?” (йдеться про єврейський релігійний закон Старого Заповіту), він відповів: “Любіть Бога усім серцем і думкою. – Це перша і найважливіша заповідь. А друга, рівна з нею: любіть ближнього як самого себе. В цих двох заповідях весь Закон і пророки.” (Мв.22.37-40) Ісус заповідав любити не лише друзів, але й ворогів своїх, не відповідати злом за зло, а підставляти праву щоку, коли тебе вдарять у ліву. (Мв.5.39,44; Лк.6.29,35) Ісус вчив своїх учнів звертатися до Бога у молитвах як до люблячого батька, Отця Небесного. (Мв.6.9; Лк.11.3) Своїм учням Ісус заповідав любити один одного: “За вашою любов’ю люди пізнаватимуть вас як моїх учнів” (Ів.34-35).

Християни вірять, що Бог так сильно любить людей, що послав свого єдинородного Сина викупити їх гріхи власним стражданням і смертю на хресті. Ісус любив людей так сильно, що за власною волею й волею Отця пройшов крізь ці страждання і смерть задля їх спасіння.

Апостол Іван говорить: “Мої улюблені – любіть один одного, бо любов від Бога і кожний, хто любить, народжений від Бога і знає Бога! А той, хто не любить, не знає Бога, бо Бог є любов... Якщо ми любимо один одного, Бог пробуває з нами, і його любов вдосконалюється в нас” (І послання св. ап. Івана 4.7-17).

Ця формула – “Бог є любов”, а також вчення про Бога, який з любові до людей прийняв хресні муки і смерть, а потім, здолавши смерть, воскрес, особливо приваблюють в християнстві.⁴⁴

Уявлення про Бога як Любов, образ Бога (Ісуса Христа), який пішов на хресні муки й смерть заради спасіння людей, надихали і надихають багатьох християн на вчинки, і навіть подвиги милосердя й любові.

Натомість, опоненти християнства звертають увагу на непослідовність, самосуперечливість християнського віровчення у цьому питанні:

1) В християнському віровченні формула “Бог є Любов” є лише метафорою, яка не розуміється буквально. Йдеться не про те, що Бог і любов – одне й те ж саме; що поняття 'Бог' означає те ж саме, що й поняття 'любов'. Християнська формула “Бог є любов” зовсім не рівнозначна твердженню: “Любов є Бог”.⁴⁵ Бог, у якого вірять християни – не сама любов, а особа, яка, згідно з вченням Церкви, любить людей досконалою любов’ю. Ця особа, крім любові, має й інші атрибути – розум, волю тощо.

2) Те, як зображується Бог в багатьох оповідях з Біблії, особливо у Старому Заповіті (його дії, накази тощо), зовсім не відповідає уявленням про Бога як уособлення добра, справедливості, милосердя, любові та інших чеснот.⁴⁶ А проте, християнське віровчення (усіх конфесій) говорить про те, що усе, що говориться в Біблії, є богонатхненною істиною.

Згідно з християнським віровченням Бог один. Це – той самий Бог, творець Всесвіту, про якого йдеться у Старому Заповіті (Ягве) і якого Ісус називає Отцем Небесним. Разом з тим, згідно з християнським віровченням, Ісус є не лише єдинородним Сином Божим, але й сам є Богом. Як таке можливо: Бог один і водночас Богів щонайменше двоє?! Церква відповідає на це питання догматом про Трійцю: Бог один, але в трьох особах – Отця, Сина і Святого Духа. Як слід розуміти цю триєдність? Чіткої відповіді Церква і християнські теологи не дають. Відомий сучасний православний теолог А.Кураєв пише про Трійцю як “найбільш таємничий, складний і специфічний християнський догмат”, проте все ж намагається прояснити цю таємницю:

“...можливо мислити таку множину осіб, яка нічим не подрібнює і не умаляє єдності буття. Якщо кожна з цих осіб однаково володіє усією повнотою Абсолюту, якщо немає нічого, у чому одна з Осіб відрізнялася б від іншої – то філософія монізму не суперечить сповідуванню ... Бога, єдиного в Своїй сутності і Троїчного в Своїх Особах. ...усе вчення про Трійцю звертається до таємниці Особистості: є три Особи Вічного Бога, які ніяк не розрізнювані для "якісно-природного" анализу, але які екзистенційно не тотожні ("Син не є Отець, але Він є то, що Отець є" – св. Григорій Богослов). У них усе єдине й спільне, але самі Вони – різні... Вони нерозрізнювані в нашій думці, але вони реальні у своєму бутті...”⁴⁷

Отже, Бог – це три різні, але цілком однакові, якісно-нерозрізнювані особи. Можливо, в християнстві є якісь інші інтерпретації, в якихось нюансах відмінні від тієї, що дає Кураєв. Але будь-який християнський теолог погодиться, що догмат про Трійцю означає, що три Особи єдиного Бога мають одну й ту ж сутність, і, як невід’ємні аспекти цієї сутності, – єдину, однакову волю і любов до людей. Тому, любов, яку проявив Ісус до людей, прийнявши за них смерть на Хресті, “автоматично” приписується і Богу-Отцю.

З іншого Боку, Церква визнає, що Бог-Отець – це той самий Бог-Ягве, про якого оповідає Старий Заповіт – спільне джерело іудаїзму, християнства та мусульманства. Церква зробила Старий Заповіт частиною своєї священної книги, Біблії. Церква розглядає текст Старого Заповіту не як історичну пам’ятку, яка відтворює релігійні уявлення, що передували християнству і підготували ґрунт для нього, але містить оповіді, які можуть не бути істинними, – вона розглядає весь текст Біблії, однаково Старий і Новий Заповіт, як божественну, одкровенну (відкриту людям самим Богом) істину. Старий Заповіт не містить усієї повноти істини (ця повнота досягається лише у Новому Заповіті – джерелі специфічно християнського віровчення), але його оповіді так само істинні як і оповіді Нового Заповіту.

Тож розглянемо, як зображується Бог у Старому Заповіті і як це співвідноситься з ідеєю Бога-Любові або Всеблагої Істоти, уособлення добра і справедливості.

У Старому Заповіті є багато оповідей про Бога і характеристик Бога. Деякі з них дають підстави говорити про любов Бога до людей. Але цього недостатньо. Необхідно, щоб жодна з них не суперечила ідеї про цю любов. Адже Бог, який любить людей, та ще й досконалою любов’ю, не може любити їх лише час від часу, – його любов може бути лише незмінною і проявлятися в усіх його діях. Що ж ми бачимо у Старому Заповіті? Розглянемо лише кілька яскравих прикладів.

Легенда про гріхопадіння. Бог забороняє Адаму і Єві їсти плід з дерева пізнання добра і зла: “бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!” З’являється змій і спокушає Єву: “не вмрете! …дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло”. Єва, а за нею й Адам, їдять плід, внаслідок чого “і розкрилися очі в них”. Бог дізнається про це і призначає покарання: “за те, що ти ... з’їв з того дерева ... у поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий”; Єві ж у покарання призначено “в муках родити дітей”. Потім він додає: “Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, – і не жив повік віку.” Сказавши це “вислав його Господь Бог із еденського раю” і “поставив Херувима і меча полум’яного... щоб стерегти дорогу до дерева життя”. (Буття 2.16-3.24)

Що ми бачимо з цього оповідання? По-перше, Бог сказав неправду (що аж ніяк не годиться для досконалого Бога-Абсолюта): людина не померла в той день, коли з’їла плід. Натомість, хоча християнські проповідники люблять наголошувати на підступності змія, згідно з самим біблійним оповіданням, він сказав правду: 1) людина не померла “в день їди твоєї від нього” і, 2) як підтвердив потім сам Бог, “став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло”. По-друге, Бог чомусь не хотів, щоб людина стала “немов один із Нас, щоб знати добро й зло”, і жорстоко покарав людину за непослух, – вигнавши її з раю і прирікши на тяжку працю, муки і смерть. Чи личить така жорстокість “люблячому батькові”, Богу-Любові? Могли б ми назвати люблячим батьком людину, яка в покарання за непослух убиває власну дитину?

Чимало християнських теологів говорять, що смертність людини – це результат зіпсуття людської природи внаслідок гріхопадіння.⁴⁸ Але біблійна оповідь про гріхопадіння говорить зовсім інше: Бог спеціально подбав про те, щоб чоловік “не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, – і не жив повік віку”.

Легенда про жертвоприношення Авраама. Бог, щоб випробувати віру Авраама, наказує йому зарізати на жертовнику власного сина, Ісаака. Авраам готується до виконання наказу Бога, заносить ножа над своїм сином. В останню мить Бог посилає ангела, який зупиняє жертвоприношення. За таку велику віру Бог щедро винагороджує Авраама. (Буття, 22.1-18)

Отже, Бог високо цінує готовність за його наказом вчинити що завгодно, хоч би й зарізати свого власного сина.

Легенда про вихід євреїв з землі Єгипетської. Бог вирішив вивести обраний ним єврейський народ з землі єгипетської, на якій євреї проживали у важкому гніті, рабстві. Для цього Він покликав Мойсея і наказав піти до фараона і сказати йому, що Бог наказав відпустити євреїв. І додав при цьому: “А Я зроблю жорстоким серце його, – і він не відпустить народу”. Мойсей звернувся до фараона; фараон не послухався, а ще посилив гніт проти євреїв. Мойсей звернувся до Бога; Бог наказав знову йти до фараона, і додав при цьому: “А я вчиню запеклим фараонове серце, і помножу ознаки мої та чуда мої в єгипетськім краї. І не послухає вас фараон, а Я покладу Свою руку на Єгипет…” Так і сталося: Мойсей знову звернувся до фараона, а той знову відмовив. Тоді Бог наслав першу кару на землю Єгипетську: перетворив всю воду у всіх водоймищах на кров, внаслідок чого єгиптянам стало нічого пити. Знову й знову, за наказом Бога, Мойсей ходив до фараона з вимогою відпустити євреїв; кожного разу фараон відмовляв, бо “вчинив запеклим Господь фараонове серце, – і він не послухався їх, як говорив був Господь до Мойсея”. Кожного разу Господь насилав на землю Єгипетську нову кару: жаби, що переповнили усі будинки, воші на людині і скотині, рої мух, моровиця на худобу, гнояки на тілах людей і скотини, страшний град, що повбивав усіх людей і худобу, які були надворі, сарана, що поїла всю земну траву і весь плод дерева, триденну темряву, і, нарешті, смерть усіх первородних дітей людей і тварин. (Вихід 1.1-11.36)

У такий спосіб Бог “множив ознаки та чуда свої в єгипетськім краї”, – нещадно “карав” єгиптян за неймовірну провину: за те, що Він сам “вчинив запеклим фараонове серце”.

Легенда про дочку Ієвфая Галадитянина. Перед боєм з синами Аммоновоми, провідник війська Ізраїлю, Ієвфай Галадитянин дав Богу обітницю: якщо Господь дарує йому перемогу, то він, повернувшися додому, принесе в жертву Господу через цілопалення першого, хто вийде йому назустріч. Сталося так, що Ієвфай переміг, а першим, хто вийшов йому назустріч, коли він повернувся додому, була його єдина дочка. Нещасному батькові довелося спалити свою дочку (правда, за її власною згодою і з двомісячною відстрочкою). (Суддів 11.30-39)

Тобто, Бог приймав також людські жертвоприношення.

Подібних прикладів зі Старого Заповіту можна навести ще багато.

Треба мати дуже неординарні уявлення про любов, щоб стверджувати, що цей Бог є Любов.

В Новому Заповіті, тобто власне християнській частині Біблії, в особі Ісуса Христа з’являється новий образ Бога – як Бога-Любові. Але при цьому християнська Церква не відкинула старий образ Бога – іудейського Бога Старого Заповіту (Ягве), а зберегла його, оголосивши Ягве небесним Отцем Ісуса Христа. Більше того, згідно з християнським віровченням, Ягве і Ісус Христос – це один і той же Бог (дві його іпостасі). Марк Твен коментує це так:

“Ми ділимо бога надвоє, спускаємо одну його половину в глухий закуток землі... А другу його половину ми залишаємо на небесному престолі, звідки вона з тривогою й цікавістю поглядає вниз, очікуючи результатів. Ми благоговійно вивчаємо історію земної половини і робимо з цієї історії висновок, що земна половина ... правосудна, милосердна, добра, лагідна, сповнена всепрощення і співстраждання до мук людства, які вона прагне пом'якшити і знищити…”⁴⁹

Але разом з тим, християнська Церква вчить, що Отець і Син, тобто Ягве та Ісус Христос єдиносутнісні, – тобто, однаково досконалі, мають єдину волю тощо.

“Нас запевняють, що дві половини нашого бога розділені тільки на вигляд, а насправді вони залишаються єдиним цілим...”⁵⁰

Тобто, згідно з християнським віровченням, той Бог (Ягве), про якого йдеться в розглянутих нами історіях Старого Заповіту, теж є уособленням любові.

Але й образ Ісуса Христа в Новому Заповіті зовсім не такий однозначнно добрий. Поряд з проповідями любові він час від часу виголошує погрози цілком в дусі свого “єдиносутнісного Отця” Ягве, про “милосердя” і “справедливість” якого ми дізнаємося зі Старого Заповіту. Зокрема Ісус “милостиво” обіцяє усім, хто не визнає його Богом, вічні посмертні муки у пеклі. Знову надамо слово Марку Твену:

“І от земна половина – той, хто оплакує страждання людства і хотів би їх знищити, і цілком здатний їх знищити в будь-який момент, коли це йому заманеться, – задовольняється тим, що від випадку до випадку повертає зір сліпому, замість того щоб повернути його всім сліпим, від випадку до випадку зціляє каліку, замість того щоб зцілити всіх калік, разок пригощає сніданком п'ять тисяч чоловік і залишає усі голодні мільйони голодувати як і раніше; і весь цей час він наставляє безсилу людину рятувати усіх своїх ближніх від зол, які сам бог накликав на них і які він – якби він того схотів – міг би знищити єдиним словом... Він воскресив з мертвих кілька людей. Цілком очевидно, що він вважав це дуже гарним учинком. Але в такому випадку було недобре обмежуватися тільки п'ятьма-шістьма людьми; йому варто було б воскресити всіх інших мерців…

Земна половина закликає нас до милосердя і першою подає нам приклад, винаходячи озеро з вогню і сірки, у якому тим з нас, хто не визнає її богом і не поклониться їй, як богові, призначено горіти до кінця вічності... Подібний приклад милосердя можна назвати блискучим. Куди там жалюгідним земним дикунам або кровожерливим лісовим хижакам!..

Хоча бог Старого завіту – особа жахлива й огидна, він у всякому разі послідовний. Він відвертий і прямолінійний. Він не робить вигляду, начебто має якусь мораль або якісь чесноти, – хіба що на словах. У його поведінці неможливо знайти і сліду чогось подібного. На мій погляд, він незрівнянно ближче до того, щоб бути гідним поваги, ніж його виправлене “я”, яке настільки наївно викривається в Новому заповіті. Ніщо в історії – навіть у всій його історії, узятій в цілому, – і віддалено не може зрівнятися по звірячій жорстокості з винаходом пекла.

Його небесне “я”, старозаповітне “я” здається самою добротою, лагідністю і порядністю в порівнянні з його виправленим земним “я”. На небесах він не претендує ні на єдину чесноту і справді не володіє жодною – якщо не враховувати того, що він приписує собі на словах. А на землі він претендує на володіння кожною чеснотою з усього каталогу чеснот, однак справами він доводив їх лише зрідка, вельми скупо, і закінчив тим, що обдарував нас пеклом, яке разом знищило усі його фіктивні чесноти.”⁵¹

Отже, з точки зору критиків християнського віровчення, Біблія – як Новий, так і Старий Заповіт, – тобто і власне християнська частина і частина, спільна для монотеїстичних релігій християнства, мусульманства та іудаїзму, – містить багато суперечностей, найбільш важливою з яких є два зовсім різні, діаметрально протилежні образи Бога. (Зауважимо, що ця суперечність міститься уже у Старому Заповіті: крім розглянутого нами образу Ягве, в деяких текстах – проповідях іудейських пророків – формується ідея люблячого Бога, який вимагає “милосердя, а не жертвоприношень”.) Як пояснити цю суперечність?

Відповідь проста: Біблія (як Старий, так і Новий Заповіт) складається з багатьох текстів, які писалися в різні часи різними авторами з різними уявленнями про Бога. Можна розглядати її як збірник текстів, які дають уявлення про історичний розвиток релігійних уявлень в іудейському та християнському середовищах.

Зокрема, це стосується вчення Ісуса Христа. За життя Ісуса ніхто не записував його проповідей. Не існує письмових свідчень сучасників про його життя і вчення, – крім короткої згадки, яка нібито присутня в працях іудейського історика Йосифа Флавія, але яку багато дослідників вважають пізнішою фальсифікацією католицької Церкви.

Вчення Ісуса і оповіді про його життя кілька десятиліть передавалися усно, обростаючи легендами, домислами, витворами народної фантазії. Потім почали з’являтися письмові оповіді, авторство яких приписувалося різним авторам – учням або учням учнів Ісуса. І лише в 363 р. християнська Церква відібрала невеличку частину з цих текстів, і визнала їх істинними і богонатхненними, об’єднавши їх, разом з посланнями св.Павла та інших Апостолів, у Новий Заповіт.

Скільки в цих текстах залишилося від справжнього вчення і життя Ісуса Христа, ми можемо лише гадати. Наприклад, знаменитий російський письменник Лев Толстой вважав, що вчення християнської Церкви є фальсифікацією і спотворенням справжнього вчення Ісуса, релігії любові, і головну відповідальність за це спотворення покладав на ап.Павла, якого називав не інакше як Антихристом.

Біблія містить людські, “занадто людські” (як сказав би Ніцше) уявлення про Бога, а людські уявлення часто виявляються помилковими. Проте Церква заперечує такий погляд: згідно з віровченням усіх християнських напрямків, Біблія має не людське, а божественне походження, вона є Одкровенням, яке Бог дав людям, усі тексти Біблії “богонатхненні” і, отже, є абсолютно істинними.

Чому вірити, – Церкві чи розуму, здоровому глузду, – кожний, зрозуміло, вирішує сам.

******

Питання про існування Бога слід розглянути без прив’язки до конкретного (християнського, мусульманського чи іудейського) релігійного віровчення. Справді, навіть якщо усі ці віровчення неістинні, цілком можливо, що Бог існує. Які існують аргументи за і проти віри в його існування? Деякі з них ми розглянемо далі.

Зауважимо, що ці аргументи стосуються лише ідеї Бога у прийнятому в монотеїстичних персоналістичних релігіях спільному розумінні – як Всемогутнього та Всеблагого Творця Всесвіту. Очевидно, що якщо розуміти ідею Бога в якомусь іншому смислі, то по відношенню до неї ці аргументи можуть не бути чинними.

2. Проблема походження Всесвіту і живої природи: творення чи саморозвиток?

2.1. Аргумент першопричини і походження Всесвіту

Один з найбільш часто використовуваних в минулому аргументів на користь існування Бога (“доказів” існування Бога) – аргумент першопричини. Його можна представити у формі силогізму:

Засновки:

1) Усе, що існує, має причину в чомусь іншому.

2) Всесвіт існує.

Висновок:

Існує причина Всесвіту.

Цю причину і називають Богом.

Проти цього “доказу” висувають таку контраргументацію: Припустимо, що засновок 1) істинний, тобто, що справді усе, що існує, має причину в чомусь іншому. Припустимо також, що Бог існує. В такому разі, міркуючи так само, мусимо зробити висновок, що існує причина Бога – другий Бог:

Засновки:

1) Усе, що існує, має причину в чомусь іншому.

2) Бог існує.

Висновок:

Існує причина Бога – Бог-2.

Але в такому разі має існувати Бог-3, який є причиною Бога-2, Бог-4, який є причиною Бога-3 і т.д. до нескінченності. Очевидно, що це абсурд. Значить, засновок 1) неправильний: існує щось, що не має причини або є “причиною самого себе” (causa sui).

Віруючі люди вважають, що це безпричинне буття або “причина самого себе” – це і є Бог. Проте, якщо існування такого безпричинного буття або “причини самого себе” визнається, то для пояснення виникнення Всесвіту немає потреби припускати існування Бога. Ми цілком можемо припустити, що сам Всесвіт і є безпричинним буттям або “причиною самого себе”. Така картина дійсності буде більш простою; в той час як гіпотеза про те, що світ був створений Богом, насправді нічого не пояснює і є лише “творенням зайвих сутностей без потреби” (згадаймо про “лезо Оккама”).

Сучасні наукові теорії говорять про те, що Всесвіт у сучасному вигляді є результатом Великого Вибуху. Стівен Лоу описує це так:

“Біля дванадцяти мільярдів років тому відбувся надзвичайно потужний вибух. З величезною швидкістю поширюючись в усі боки цей катаклізм породив простір, енергію, матерію і навіть час. Світ, що нас оточує, являє собою уламок цього Великого Вибуху.”⁵²

Ця інтерпретація є найбільш прийнятою серед астрофізиків, оскільки вона узгоджується з сучасними фізичними теоріями: ці теорії не дають змоги відслідкувати стан Всесвіту в минуле далі моменту Великого Вибуху і в майбутнє далі моменту, коли вся величезна маса Всесвіту знову стиснеться в одну точку.

Проте, на мою думку, вона надто неправдоподібна. Скоріше, раціональніше вважати, що сучасні фізичні теорії неповні і неточні.

Великий Вибух не міг бути початком Всесвіту в абсолютному смислі. Він міг бути лише початком Всесвіту зі знайомою нам структурою. Адже щоб був Вибух, мало існувати щось, що вибухнуло. І в цьому “чомусь” повинні були відбуватися якісь фізичні процеси, які привели до вибуху. А фізичні процеси відбуваються в часі і просторі. Іншими словами, час, простір, матерія, енергія повинні були існувати до Великого Вибуху.

Якщо в поняття Всесвіту ми включаємо всю космічну реальність у всіх її можливих трансформаціях, то на питання, коли і як виник Всесвіт, з природничо-наукової точки зору найбільш правдоподібна відповідь: ніколи і ніяк. Всесвіт не виник, він існував завжди.

Наприклад, в контексті теорії Вибуху можемо уявити Всесвіт як циклічно пульсуючу систему, яка то розширюється до величезних обсягів (початком цього процесу є Вибух), то стискається у компактну вибухову масу. (Правда, ця версія не відповідає тим розрахункам, які можливо здійснити з допомогою сучасних фізичних теорій.)

2.2. Аргумент годинника і походження живих організмів

Візьмемо годинник. В ньому кожна деталь поєднана з іншими у дуже складний спосіб, який робить можливим його роботу. Годі уявити собі, що така складна система виникла сама по собі, без майстра, без задуму.

Але хіба не такою самою є ситуація з живими організмами? Наприклад, наше тіло є дуже складною системою, в якій кожна частина виконує свої спеціалізовані функції і всі ці частини разом поєднані у такий спосіб, що забезпечують життєдіяльність людини. Чи можливо уявити собі, що така складна система – набагато складніша, аніж годинник, – виникла сама по собі, без розумного задуму, без Творця?

Виявляється, можливо. Сучасна наука дає пояснення, як це можливо, – у формі теорії біологічної еволюції Чарльза Дарвіна. Думаю, що з цією теорією ви добре знайомі. Детальніше про виникнення складних організмів і спеціалізацію органів внаслідок природної еволюції ви можете почитати в тексті С.Лоу “Чи існує Бог”?

2.3. Неймовірність виникнення нашого світу і “лотерейна помилка”

Наш світ і ми самі – велике диво. Справді, великим дивом є те, що він такий, а не інший. Якби фізичні закони або фізичні константи були дещо іншими, світ, такий, яким ми його знаємо, не міг би існувати. Зокрема, неможливим було б життя. Виникнення життя – саме по собі велике диво. Неймовірно, що мав місце такий збіг обставин, який зробив можливим виникнення ДНК і, отже, життя. Здається, все це не може бути випадковим. Ймовірність такої випадковості надзвичайно низька – близька до нуля. Звідси можна зробити висновок, що усе, про що йшлося вище, не є випадковістю, а є результатом чийогось задуму. А отже, це нібито свідчить про існування розумного Творця Всесвіту.

Цей аргумент виглядає правдоподібним, а проте він хибний. В ньому міститься логічна помилка, яку називають лотерейною. Уявімо, що я граю в лотерею. Виграш – один з мільярду. І ось я виграв. Це неймовірно! Але було б неправильно робити з цього висновок, що я виграв не завдяки щасливому випадку, а що хтось підтасував результати лотереї на мою користь. Якщо в розіграші лотереї приймало участь мільярд гравців, то хтось із них мусив виграти; ймовірність того, що хтось виграє, дорівнює 100%, хоча ймовірність виграшу для кожного з учасників зокрема – лише один з мільярду.

Така сама ситуація з нашим світом. Наш світ – лише один з нескінченної кількості можливих світів. А отже, ймовірність того, що він буде саме таким, а не якимось іншим, дорівнює один з нескінченності, тобто наближається до нуля. Але він має бути якимось, – одним з безлічі можливих світі. Будь-яка окрема можливість є нескінченно малоймовірною, але якась із них мала здійснитися. Світ, в якому ми живемо, – це саме отой один-єдиний з нескінченної кількості лотерейних квитків, який виявився виграшним.

2.4. Варіація на тему “лотерейної помилки”: виникнення життя як доказ існування Бога

В дискусіях щодо існування Бога мені доводилося зіштовхуватися з таким аргументом:

Вчені підрахували, що ймовірність виникнення життя на Землі внаслідок природних причин була дуже малою (припустимо, 10^-100%). Але життя виникло. Тому його виникнення раціонально пояснити дією Бога. Отже, наука свідчить про існування Бога.

Цей аргумент є типовим прикладом “лотерейної помилки” і до нього можна застосувати усе сказане вище. Крім того, він лише створює видимість науковості, а насправді є чисто міфологічним. Його розгляд може слугувати доброю ілюстрацією відмінності між науковим підходом і псевдо-науковістю.

Давайте поміркуємо: як вчені могли визначити ймовірність виникнення життя на Землі і які висновки з цього слідують?

Процедура мала б бути такою:

1. Вчені на основі існуючих наукових теорій виявили деякі чинники, які (в принципі) могли б вплинути на виникнення або невиникнення життя і визначили, як саме ці чинники могли на це вплинути. Зауважимо, що науці відомо лише про деякі такі чинники; ймовірно, існує чимало інших чинників, які теж могли вплинути на виникнення або невиникнення життя, і про які науці (поки що) невідомо.

2. Від “в принципі” переходимо до конкретної ситуації, в якій виникло життя. Сталося це, здається, кілька сот тисяч (якщо не кілька мільйонів) років тому. Зрозуміло, що знання науки про те, що в цей час відбувалося на Землі, є дуже неповними і неточними.

3. У світлі наявного, дуже неповного і неточного, знання (п.1-2) вчені підрахували ймовірність виникнення життя і отримали цифру 10^-100%.

Який висновок зробить з цього справжній науковець (а не теолог, який маніпулює науковими даними)?

Справжній науковець зробить висновок, що, очевидно, мали місце інші, невідомі (поки що) науці природні чинники, які, у поєднанні з відомими, призвели до виникнення життя. Можливо, колись наука виявить нові чинники, і, перерахувавши ймовірність виникнення життя в світлі нового знання, вчені отримають, скажімо, 99%. А можливо, й не виявить – це нічого в принципі не змінює. Науковий підхід полягає в тому, що, якщо якесь явище не вдається пояснити, це розглядається як свідчення неповноти наявного знання і як вказівка на потребу подальшого пошуку.

Натомість, прибічники аргументу, який ми розглядаємо, замість цих невідомих природних чинників вводять надприродний чинник – Бога. Але ж це – точно те ж саме, що робили люди у давнину, коли, не знаючи, наприклад, природних причин грому й блискавки, вони пояснювали ці явища тим, що Перун на небі б’є в барабан або Зевс кидає вогняні списи. У такий спосіб можна пояснити усе, що завгодно, але саме через це таке “пояснення” насправді нічого не пояснює.

Висновки:

1. Коли ми говоримо про науку, то завжди повинні враховувати неповноту наукового знання.

2. Не слід покладатися на авторитет науки (так само, як на будь-який інший авторитет – Бога, Церкви, геніальних вождів тощо) – слід спочатку розібратися: що таке наука? як вона працює? що вона може і чого не може? Без цього некритична віра в можливості науки стає довірою до людей, які говорять від імені науки і видають за наукові теорії звичайнісінькі міфи.

3. Потрібно вчитися самостійно критично мислити, вивчати й аналізувати аргументи. Якщо ми цього не будемо робити, то не зможемо відрізнити науку від лженауки.

******

Розглянуті вище аргументи і контраргументи показують, що з точки зору пояснення існування того світу, в якому ми живемо, ідея Бога не є необхідною. Існують інші, кращі, більш раціональні пояснення. Це, звичайно, не є доказом, що Бога не існує. Але якщо не знайдеться інших вагомих аргументів на користь віри в існування Бога, то це слід розглядати як достатній аргумент проти такої віри.

Існує і більш вагома аргументація проти віри в існування Бога як Всемогутньої і Всеблагої Істоти, Творця Всесвіту – моральна.

3. Моральна критика ідеї Бога як Всемогутнього і Всеблагого Творця: проблема існування зла

Монотеїстичні релігії вчать, що Бог є Всемогутньою, Всезнаючою і Всеблагою Істотою, Творцем Всесвіту, втіленням досконалості, добра і справедливості. Але якщо наш світ дійсно створений такою істотою, то як можливо, що в ньому стільки зла і страждань?

Прибічники релігії пояснюють зло і страждання кознями диявола, Сатани або непослухом людей. Але ж Сатана був створений Богом як найдосконаліший з ангелів. Людина також була створена Богом. Немає нічого, що не було б створене Богом. А отже, усе, що відбувається, є наслідком того, яким Бог створив Всесвіт (включно з людьми й ангелами). У Всесвіті немає нічого, що походило б з якогось іншого джерела, – усе, в кінцевому рахунку, походить від Бога.

Якщо Бог Всемогутній і Всезнаючий, то повстання проти нього Сатани або непослух людей були б неможливі, якби сам Бог не захотів їх допустити. Оскільки він всемогутній, та він в будь-який момент може звільнити світ від зла і страждання. Якщо він цього не робить, то значить, він цього не хоче робити.

Але як це можна узгодити з вченням про те, що Він є Всеблагою істотою, досконалим уособленням добра? Теологи пропонують різні відповіді на ці питання. Розглянемо головні з них.

1) Страждання є покаранням за людські гріхи.

Заперечення:

Люди, які страждають, часто не заслуговують на ці страждання, або їх “гріхи” неспівмірні з їх стражданнями. Найбільш яскравий приклад – страждання маленьких дітей. Згадаймо приклад від Достоєвського: поміщик задля розваги на очах у матері натравлює на маленьку дитину мисливських собак, які розривають її на шматки.

2) Страждання є наслідком злих людських вчинків, які Бог допускає, бо шанує людську свободу.

Заперечення:

Далеко не завжди страждання є наслідком людських дій. Люди, в тому числі маленькі невинні діти, часто страждають внаслідок стихійних лих.

Навіть у випадках, коли страждання є наслідком лихих людських вчинків, незрозуміло, чому Бог допускає страждання невинних. Візьмемо згаданий вище приклад від Достоєвського: чому за “свободу” садиста-поміщика розплачується стражданнями невинна дитина та її мати? Чи варта “свобода” садиста-поміщика цих страждань?

Або візьмемо злочини тоталітарних політичних режимів ХХ століття – нацистського й комуністичного. Чи можливо виправдати повагою Бога до “свободи” Гітлера і співучасників його злочинів винищення мільйонів євреїв, “винних” лише у тому, що вони – євреї. Чи можливо виправдати повагою Бога до “свободи” Сталіна та його поплічників нищення в таборах мільйонів невинних людей, виморювання голодом мільйонів українських селян? Як міг Всемогутній Всеблагий Бог таке допустити?⁵³ Чи для нього “свобода” Гітлера, Сталіна та їм подібних важливіша, ніж свобода мільйонів людей, яких вони позбавляли свободи?

Або Бога взагалі не існує, або він не всемогутній, якщо не може з цим нічого зробити, або він не добрий, якщо таке допускає.

3) Страждання не є злом. Злом є лише несправедливість. Ніщо не є злом, крім того, що робить людину гіршою, що завдає шкоди її душі.

Цей аргумент має солідну філософську традицію – починаючи від Сократа і стоїків.⁵⁴ Вони вважали, що винагородою за доброчесність є сама доброчесність, а покаранням за нелюдяність є сама нелюдяність. Все інше – не має значення. З цієї точки зору, справжніми жертвами злочинів є не ті, кого ми зазвичай вважаємо жертвами, а самі злочинці.⁵⁵ Ті, кого ми у нашій обмеженій світській перспективі сприймаємо за жертв зла, насправді не зазнають ніякого зла. Тому тут немає ніякої несправедливості з боку Бога.

Заперечення:

Такий погляд надто суперечить уявленням про справедливість, добро і зло звичайного здорового глузду, який говорить, що задоволення/страждання є справедливою винагородою/покаранням за добро/зло; що несправедливі страждання погані не лише тому, що хтось чинить несправедливо, але й, не меншою мірою, тому, що хтось несправедливо страждає.

Неправильно говорити, що страждання саме по собі не є злом, а злом є лише творення несправедливості. Наші дії є добрими або поганими залежно від їх наслідків. Погані вчинки, творення несправедливості є злом тому, що вони приводять до поганих наслідків – людських страждань. Якби людські страждання (принаймні, деякі з них) не були чимось поганим, злом, то і дії людей, які ведуть до таких страждань, не були б злом.

Можливо, не усі страждання є злом. Інколи страждання (особливо душевні) бувають потрібні для розвитку людини. Але деякі страждання напевно є злом. Згадаємо приклад Достоєвського: страждання дитини, яку розривають на шматки собаки, і страждання матері, яка на це дивиться, напевно є злом, – і саме тому злом є вчинок поміщика, який натравив собак на дитину. Страждання мільйонів євреїв, які гинули в німецьких концтаборах і газових камерах, і страждання мільйонів українських селян, які гинули з голоду, є злом, – і саме тому Гітлер і Сталін є злочинцями.

Якщо ми приймаємо точку зору стоїків, то з неї слідують моральні висновки, які важко визнати правильними:

Нам не слід жаліти дитину, яку розривають собаки, і матір, яка на це дивиться, не слід жаліти євреїв, які задихаються в газових камерах нацистів, і українських селян, які помирають від організованого “народною” владою голоду. Немає сенсу чинити якийсь активний спротив таким явищам. Усе, що, можливо, в таких ситуаціях варто робити, – спробувати пояснити злочинцям, що вони завдають шкоди своїй душі, і спробувати навчити тих, проти кого спрямований злочин, мужньо перенести це випробування.

Мабуть, не слід також жаліти жертв стихійних лих, епідемій тощо. І надання їм матеріальної допомоги не має позитивного морального сенсу. Якщо всемогутній всеблагий Бог допускає такі явища, то вони потрібні і відповідають Його волі; а намагатися “виправити” їх наслідки – означає намагатися діяти всупереч волі Бога. А оскільки ця воля завжди спрямована до найвищого блага, то намагатися протидіяти їй – зло.

Філософи-стоїки вважали, що всі такі лиха – природні й викликані злочинами людей – для тих, хто від них страждає, не є ані добром, ані злом; що вони є випробуваннями, які Бог посилає людям, а добро і зло полягає виключно в тому, як людина переносить ці випробування. В такому разі, єдина допомога іншим людям, яка має позитивне моральне значення – це навчання мужньо переносити випробування і не надавати значення минущим речам цього світу. Питання в тому, наскільки така стоїчна позиція відповідає нашим морально-ціннісним уявленням та інтуїції і чи не надто вона знецінює все, що належить до цього – нашого світу.

4) Добро і зло не можуть існувати одне без одного. Якби не існувало зла, то не існувало б і добра. Краще, коли існують і добро, і зло, аніж якби не існувало ні добра, ані зла. Тож Бог допускає зло, щоб існувало добро.

5) Страждання і зло необхідні для виховання людини. Лише через страждання і досвід зла людина може досягти духовної зрілості. Йдеться, зрозуміло, не про теоретичне знання (яке можливе і без реального існування зла), а про переживання, досвід зла. Щоб стати доброчесною, щоб сформуватися як повноцінна духовно розвинена істота, якою її хоче бачити Бог, людина повинна пройти через гріхопадіння й очищення.

6) Ті, хто несправедливо постраждав у земному житті отримають після смерті винагороду, що незмірно перевищуватиме їх страждання – райське життя. Отже, ніякої несправедливості, в остаточному рахунку, не буде.

Ці три способи захисту віри в Бога хоча й дещо відрізняються, а проте мають однакову спрямованість. По суті, твердження 5)-6) доповнюють та роз’яснюють твердження 4). Варто детальніше на ньому зупинитися.

Згадаймо, в цьому контексті, вчення німецького філософа Вільгельма Готфріда Лейбніца: “Наш світ – найкращий з усіх логічно можливих світів. Всемогутній і Всеблагий Бог допустив існування у ньому зла для того, щоб могло існувати і добро. При цьому його безмежна благість, доброта виявилася в тому, що він зробив наш світ таким, що в ньому співвідношення добра і зла є найкращим з усіх логічно можливих.” Відомий польский християнський філософ ІІ половини ХХ ст., Лешек Колаковський, пояснює:

“Оскільки Бог є досконалим, то ми знаємо апріорно – а не завдяки якому-небудь емпіричному пізнанню, – що світ є таким, яким є, тобто найкращим з можливих. Однак немає нічого легшого, ніж висміяти цю метафізику (“Дивіться, панове, у мене болять зуби, а цей типик мені каже, що світ досконалий! Яке нахабство!”): так, ніби Ляйбніц був дурнем, який не знає, що люди страждають, що на світі трапляються приголомшливі, жахливі речі і т.ін. Звичайно, він знав про це. Його метафізика не має наміру доводити, що зла немає, вона твердить, що треба апріорно довіряти Богу, який, по-перше, створив світ, де зла є настільки мало, наскільки це було логічно можливим, і який, по-друге, досконало знає, як обернути зло на користь добра.”⁵⁶

Зрештою, можна виправдати навіть такі явища, як історія, описана Достоєвським, як Освенцими, ГУЛАГи і штучні голодомори, якщо припустити, що після смерті невинно вбитих і замучених очікує вічне блаженство, що незмірно перевершує їх страждання.

Заперечення 1:

Справді, якщо існує Бог-Творець і він є Всемогутнім і Всеблагим, то Лейбніц був правий: Бог мусив створити світ найкращим з усіх логічно можливих.

Проте ми не можемо “знати апріорно”, що це справді так, бо існування Всемогутнього Всеблагого Бога якраз і є предметом нашої дискусії. Тож нам слід поставити питання: чи ми можемо погодитися з твердженням, що наш світ – найкращий з усіх можливих (що співвідношення між добром і злом у ньому найкраще)?

Якщо ми вважаємо, що наш світ – найкращий з усіх можливих, то ми визнаємо існування Всемогутнього Всеблагого Бога.

Якщо ж ми так не вважаємо; якщо ми вважаємо, що світ міг би бути кращим, що в ньому могло б бути більше добра і менше зла, то мусимо визнати, що Всемогутнього Всеблагого Бога не існує.

На моє переконання, світ, у якому відбуваються події, подібні до тієї, яку описав Достоєвський, світ, у якому бувають Освенцими, ГУЛАГи й голодомори, не може бути “найкращим з усіх можливих світів”. Твердження про те, що такі явища “потрібні для виховання людства” (і тому Бог їх допускає), звучить як блюзнірство.

Тому я згодний з А.Шопенгауером, який писав:

“Для мене оптимізм, якщо тільки він не є бездумним базіканням тих, під чиїми тупими лобами не буває нічого, окрім слів, є не лише безглуздим, але й глибоко аморальним способом мислення, як глузування з невимовних страждань людства.”⁵⁷

Заперечення 2 – аргумент від Бертрана Рассела:

“Ляйбніців розв’язок проблеми зла … логічно можливий, але не дуже переконливий. Маніхей⁵⁸ міг би заперечити, що цей світ – найгірший з усіх можливих світів, бо добро, яке в ньому є, тільки сприяє збільшенню зла. Світ, може сказати він, створений нечестивим деміургом, що надав свободу волі, яка є добром, на те, аби мати певність, що буде гріх, який є злом, і це зло переважує добро свободи волі. Деміург, вестиме далі маніхей, створив декого з людей праведними, щоб їх могли карати нечестиві; покарання праведних – таке велике зло, що воно робить світ іще гіршим, ніж якби в ньому не існувало жодного доброго чоловіка...”⁵⁹

Заперечення 3 стосується твердження 5):

Якщо страждання і досвід зла справді необхідні для формування духовно повноцінної людини, то Бог чинить несправедливо, допускаючи смерть малих дітей, які помирають так і не набувши досвіду зла і, отже, залишаються – на всю вічність – духовно неповноцінними.

Заперечення 4:

З тверджень 4)-6) слідують ті ж самі морально неприйнятні висновки, що й з твердження 3).

Суть позиції, яку ми тут обговорюємо, можна сформулювати так: світ створений добрим Богом, який допускає зло лише тому, що без нього не може бути добра, але зрештою, обертає зло на добро. Але це – все одно, що сказати, що зло не є злом, а є добром. Те, що ми називаємо злом, лише видається поганим в обмеженій людській перспективі, але насправді, у перспективі вічності, Бога, оскільки воно слугує вищому благу і є необхідним для його досягнення, є добрим.⁶⁰

Виправдання Бога перетворюється на виправдання зла як нібито необхідного для вищого добра. Але якщо ми виправдовуємо зло, то ми вже не можемо його всерйоз розглядати як зло і не маємо причин боротися з ним і засуджувати тих, хто його чинить. Ми повинні дійти висновку, що усе, що відбувається, завжди є добром.

Якщо правда, що після смерті невинно вбитих і замучених очікує вічне блаженство, що незмірно перевершує їх страждання, то нам не слід жаліти дитину, яку розірвали собаки, й матір, на очах якої це відбувається, мільйони жертв геноцидів, голодоморів та інших злочинів проти людства. Нам слід порадіти за них – адже вони отримають винагороду в раю. Озброївшись такою теорією можна знищувати й катувати людей, стверджуючи, що цим самим ми робимо їм не зло, а добро, – як це свого часу і робила католицька інквізиція, спалюючи на вогнищах єретиків, щоб урятувати їх або інших людей від вічного пекельного вогнища.

Якщо “наш світ – найкращий з усіх логічно можливих світів”, – а він не може бути іншим, якщо існує Всемогутній Всеблагий Бог, – то все, що в ньому відбувається, насправді є виправданим, веде до вищої божественної мети, а тому воно не є справжнім злом. Розрізнення між добром і злом, які роблять люди, з цієї точки зору, є лише ілюзією. У “найкращому з усіх логічно можливих світів” не може бути справжнього зла. “Зло”, яке слугує вищому добру – це вже не зло, а частина добра, яка лише виглядає злом у обмеженій, помилковій людській перспективі. Для того, хто це зрозумів, тобто подолав обмежену людську перспективу і піднявся до божественної перспективи sub æeternis (з точки зору вічності), ніякого зла не існує. Як казав Гегель: все розумне – дійсне; все дійсне – розумне.

Якщо ж ми, усе-таки, розрізняємо добро і зло, сприймаємо зло всерйоз, як щось, що насправді є поганим, а не лише уявляється таким обмеженому людському розуму, то ми не можемо його виправдовувати. А отже, не можемо виправдовувати і Бога.

Можна прийняти ту або іншу позицію. Але не можна сидіти водночас на двох стільцях.

Не можна всерйоз сприймати добро і зло як протилежностей і водночас сповідувати теорію про те, що добро і зло – “дві сторони однієї медалі” і необхідні одне для одного. Ми можемо займати моральну позицію, лише якщо віримо, що можна зменшувати кількість зла у світі, не зменшуючи кількості добра, і збільшувати кількість добра, не збільшуючи кількості зла. А отже, аргумент Лейбніца слід визнати хибним.

Можемо сформулювати цей аргумент коротше:

Виправдання існування зла його необхідністю для добра є логічно самосуперечливим. Якщо ми виправдовуємо існування зла твердженням про те, що зло необхідне для добра, то тим самим ми говоримо, що зло – це добре, бо без нього не було б добра, і це було б гірше. Але зло не може бути добрим, бо зло – це погано, за самим смислом цих понять. Якщо щось є добрим, то воно не є злом, за самим смислом цих понять. Таким чином, твердження про те, що існування зла є виправданим, бо без нього світ був би гіршим, логічно так само абсурдне, як твердження про існування чотирикутних трикутників чи круглих квадратів.

******

Існують і інші аргументи проти вчення про Бога як Всемогутню Всезнаючу Всеблагу Істоту.

1) Це вчення несумісне з християнським вченням про пекло або загибель грішників. Слід визнати слушність вчення Орігена, за яке Церква піддала його анафемі (відлученню). Нагадаю, що Оріген вчив, що не лише усі люди, але й повсталі проти Бога ангели, в тому числі сам Сатана, спасуться.

Справді, якщо Всемогутній і Всеблагий Бог створив людей і ангелів задля того, щоб вони досягли духовної досконалості, то неможливо, щоб хтось із творінь, створених задля цієї мети, не досяг її, а загинув. Якщо всемогутній Бог хоче, щоб усі люди досягли спасіння, то ця мета не може не здійснитися. Свобода волі людини не може бути перешкодою для здійснення цієї мети: якщо всемогутній Бог хоче врятувати людину, то він знайде можливість направити людину (адже це – його власне творіння!) на правильний шлях, не порушуючи її свободи. Можливо, гріхопадіння й досвід зла справді є необхідними, але лише як тимчасове “блукання в пітьмі”, яке раніше чи пізніше кожного виведе до світла.

Отже, або усі люди й повсталі ангели врешті-решт досягнуть спасіння (тобто, пекла, як місця вічних мук, немає), або Бог не хоче, щоб усі вони врятувалися (в такому разі він не є добрим і люблячим, – він створює людей, задля розваги, одних для вічного блаженства, а інших – для вічних мук, як вчили Августин і Кальвін).

Віруючі католицької Церкви можуть заперечити, що у них (на відміну від усіх інших напрямків християнства) цю проблему розв’язано завдяки ідеї чистилища – місця, в якому грішники тимчасово страждають, очищаючись від гріхів, після чого потрапляють до раю. З цим можна було б погодитися, якби в католицькому віровченні йшла мова лише про два місця посмертного перебування людей – чистилище і рай. Але католицьке віровчення говорить ще й про третє – пекло – місце вічних мук.

2) Ідея про Бога як Всеблагу істоту суперечить ідеї про Бога як особистість, яка має волю, свободу вибору. Справді, якщо Бог є всеблагим, то він завжди мусить діяти у найкращий (за співвідношенням добра і зла) з усіх можливих способів. (Він не може помилитися, бо він є Всезнаючим.) Зокрема, він може створити лише один з усіх можливих світів – найкращий, і спрямовувати його розвиток лише в один – найкращий з усіх можливих – спосіб. Результат цього розвитку також може бути тільки один – найкращий – спасіння усіх людей і ангелів. Отже, Бог не має свободи як можливості вибору, він “автоматично” діє у той єдиний спосіб, у який він лише й може діяти.⁶¹

4. Блез Паскаль: “мислячий очерет”, доводи серця та аргумент-парі

Блез Паскаль (1623-1662 р.) – знаменитий фізик, математик і релігійний філософ, що представляє некласичний тип філософування: його головною філософською працею є збірник під назвою “Думки”, написаний у афористичному стилі. Паскаля часто називають предтечею філософського напрямку релігійного екзистенціалізму, про який ми будемо говорити в подальших лекціях. Поки що відзначимо лише характерне для нього намагання зрозуміти й виразити драматизм людського буття та глибоке переживання кризи релігійної свідомості.

Наука, видатним представником якої був Паскаль, підірвала традиційну віру в Бога й вчення Церкви – віру без сумнівів і роздумів. Паскаль висловлював жаль за цією наївною “вірою вугляра”, проте усвідомлював, що вже не може до неї повернутися. Він намагався осмислити цю ситуацію і знайти в ній місце для релігійної віри. Окреслимо, деякі найбільш важливі напрямки цього осмислення.

1) Людина як “мислячий очерет”

Наукове мислення, всупереч спротиву і репресіям Церкви, зруйнувало стару систему космологічних уявлень, згідно з якою центром Всесвіту вважалася Земля – місце життя людей. В новій картині Всесвіту Земля – лише одна з планет, що, разом з іншими планетами, обертається навколо однієї з нескінченної кількості зірок у нескінченному Всесвіті. Така картина підкреслює мізерність людини у Всесвіті і утворює вражаючий контраст з картиною творення Всесвіту Богом, що змальована в Біблії, де людина є вінцем творіння (Бог спочатку створює небо і Землю, потім розділяє сушу й води, потім – створює всі види рослин і тварин, і – нарешті, в останній день творення – людину.) Людина вже не відчуває світ як власну домівку, він стає для неї чужим:

“Мене жахає вічна мовчанка цих безмежних просторів.”

А проте залишається дещо – що вивищує людину над цим безмежним світом і повертає їй гідність:

“Людина – усього лише очерет, найслабше з творінь природи, але вона – очерет мислячий. Щоб її знищити, зовсім не потрібно усього Всесвіту: достатньо подуву вітру, краплини води. Але хай навіть її знищить Всесвіт, людина усе одно є вищою за нього, бо усвідомлює, що розлучається з життям і що слабша за Всесвіт, а він нічого не усвідомлює.”⁶²

2) Заклик усвідомити й прийняти непевність:

“Якби потрібно було б працювати тільки для того, в чому ми впевнені, то нічого не потрібно було б робити для релігії, тому що вона не є впевненість...

Ми палаємо бажанням знайти твердий ґрунт і непорушне підґрунтя, щоб на них спорудити вежу, яка здійметься у безконечність, але основа наша руйнується, і земля розверзнеться до самих надр своїх. Перестанемо ж шукати впевненість і міцність...

Я схвалюю тільки тих, хто зі стогоном шукає істину...”

3) Доводи серця

“Серце має власні доводи, про які розум не знає…

Серце, а не розум, відчуває Бога…

Ми знаємо істину не лише розумом, а й серцем, і саме в цей спосіб ми знаємо перші принципи, і розум, що до цього непричетний, даремно намагається їх заперечувати...

Розум має довіряти цім інтуїціям серця...

Для розуму марно й абсурдно вимагати від серця доказів його перших принципів...

Розум даремно кричить, він не може оцінити речі... ”

В цих міркуваннях Паскаля можемо побачити слушне заперечення претензій розуму на всемогутність і певність. Також є слушним намагання відновити цінність емоційного життя і світовідношення – “серця”: людина не є і не може бути чистим інтелектом (≈комп’ютером); її духовність має інший, позаінтелектуальний вимір, що надає сенсу і повноти людському буттю.

Чимало інтерпретаторів знаходять в думках Паскаля більше: ірраціоналістичний бунт проти розуму. Справді, деякі висловлювання дають для цього підстави. Наприклад, рекомендація людині, яка хоче, але не може увірувати в Бога, – слідувати за людьми які “знають дорогу”, “в тому, з чого вони почали”:

“Вони почали з того, що чинили так, ніби вірили, – кропили себе святою водою, ходили до меси і т.д. Зрозуміло, це допоможе вам увірувати і зробить вас глупшим.”

Ця зв’язка “увірувати”-“поглупшати”, а також те, що Паскаль часто ставить за взірець “простодушних людей, які вірують, не розмірковуючи про це”, і деякі інші висловлювання Паскаля надають правдоподібності тлумаченню його позиції як ірраціоналізму, відкидання доводів розуму. А проте, позиція Паскаля більш складна: на його думку, розум інколи має “підкорятися”, але лише тоді, коли сам визнає це за потрібне:

“Розум ніколи б не скорився, якби не розсудив, що бувають обставини, коли йому слід скоритися. Отже, справедливо, щоб він корився, коли вважатиме потрібним...

Якщо нехтувати доводами розуму, наша релігія буде безглуздою і сміховинною...”

Отже, розум залишається у Паскаля верховним суддею; він може “підкоритися”, тобто повірити релігійному авторитету, лише якщо знайде для цього вагомі раціональні підстави.

4) Аргумент-парі

Паскаль порівнював вибір між вірою в Бога та атеїзмом з парі, ставкою в азартній грі: розумно обрати ту позицію, яка обіцяє виграш, і відкинути ту, яка веде до програшу.

У випадку питання про віру в Бога очевидно, яка “ставка” є виграшною, а отже, раціональною. Якщо ви триматимете парі за те, що Бог є, то в будь-якому разі нічого не програєте, але можете виграти вічне життя. Якщо ж ви триматимете парі за те, що Бога немає, то в будь-якому разі нічого не виграєте, але можете програти вічне життя.

Аргумент-парі містить в собі досить важливу, і, на мою думку, правильну ідею, яку можна абстрагувати (відокремити) від конкретного змісту парі та питання, якого воно стосується. Можна сформулювати цю ідею так: намагаючись оцінити ту або іншу філософську позицію, ми маємо приймати до уваги не лише теоретичні міркування (відомі факти й свідчення на корить і проти цієї позиції та її альтернатив), але й практичні: чи є прийнятними ті наслідки, які логічно слідують з даної позиції? Наприклад, розглядаючи проблему морального релятивізму ми прийшли до висновку, що хоча й неможливо довести хибність цієї позиції, вона є практично неприйнятною, оскільки позбавляє сенсу будь-які моральні судження. У Імануїла Канта, про філософію якого ми будемо говорити пізніше, ця ідея набула вигляду фундаментального розрізнення теоретичного (спекулятивного) та практичного розуму.

Проте, на мою думку, в даному конкретному випадку аргумент-парі “не працює”. Можна висунути серйозні контраргументи, які показують хибність аргументу Паскаля.

Аргумент Паскаля ґрунтується на припущенні: той, хто вірить в Бога, отримає вічне життя, а той, хто не вірить – загине.

Якби проблема релігійного спасіння справді зводилася лише до двох альтернатив: вірити в Бога і спастися або не вірити в Бога і загинути, то аргумент Паскаля справді можна було б визнати слушним. Але ж це не так! Гіпотетичних альтернатив набагато більше. Жодна релігія не говорить про те, що для спасіння достатньо просто вірити в Бога.

Більшість найвпливовіших релігій говорять про те, що для спасіння потрібно не просто вірити в Бога, а дотримуватися певного релігійного віровчення – а саме, віровчення даної релігії. В межах великих релігій – християнства, ісламу та ін. існують різні напрямки (конфесії), кожна з яких вважає, що лише її віровчення веде до спасіння. Таких релігій і релігійних напрямків у світі існує величезна кількість. На який же з них розумно зробити ставку? І яка ймовірність, що ця ставка буде виграшною?

Можливо, шанси виграти збільшаться, якщо ми зробимо ставку на найбільшу релігію. Можна припустити, що істинна релігія, завдяки сприянню Бога, має найбільше послідовників. У сучасному світі найбільшою релігією є християнство. За кількістю послідовників йому трохи поступається іслам. Але якби ми обрали християнство, то нам довелося б обирати між кількома напрямками. Але найбільший християнський напрямок – католицизм, за чисельністю своїх прибічників значно поступається найбільшому мусульманському напрямку – суннізму. До того ж, релігійність більшості сучасних людей, які називають себе християнами, є доволі млявою і невпевненою у собі; протягом останніх століть вона йде на спад. В той час як мусульманська віра у сучасному світі є активною, динамічною, наступальною. Тож, щоб виграти парі, переходимо усі в мусульманство!

Зрозуміло, що такого роду міркування насправді мають дуже мало спільного з релігійною вірою. Якби усі сучасники пророка Мохаммеда міркували подібним чином, то мусульманство не лише не стало б однією з найбільших світових релігій, але й взагалі не виникло б. (Зрозуміло, що це вірно і по відношенню до будь-якої іншої релігії.)

Проти аргументу-парі Паскаля можна висунути й іншу, моральну аргументацію. Адже вихідне припущення, на якому воно ґрунтується (вічне життя отримають тільки віруючі), суперечить ідеї Бога як досконалої, справедливої, всеблагої істоти.

Уявімо собі суддю, який, виносячи присуд, приймає до уваги не те, що вчинив підсудний і не його особисті якості, а відношення підсудного до судді: “Ось цей підсудний вбив людину, але він поважає мене, тому я його виправдаю. А ось цей не вчинив нічого поганого, але мене не поважає, тому його треба присудити до повішення.” Очевидно, цей суддя несправедливий. Справедливий суддя повинен приймати до уваги виключно вчинки та/або особисті якості підсудного, і його вирок не повинен анітрохи залежати від ставлення підсудного до нього самого.

Якщо якась вища, могутня істота після земної смерті судить людину і призначає їй вирок – вічне життя або смерть, виходячи з того, чи ця людина вірила в неї і вшановувала її як Бога, то таку істоту не можна визнати справедливою і доброю. Її не можна визнати гідною вшанування. Поклоніння і підкорення такій істоті буде аморальним. Чи не виходить, що люди, які вірять у те, що присуд Бога залежить від віри у нього, насправді вшановують не доброго справедливого Бога, а злого несправедливого демона?

Отже, з моральної точки зору проти аргументу-парі Паскаля можна заперечити:

Якщо Бог як абсолютно досконала, справедлива, всеблага істота (або просто як істота, гідна вшанування) існує, то його присуд не може залежати від віри/невіри в нього.

А отже, яку б ставку ми не зробили у запропонованому парі, ми нічого ані виграємо, ані програємо.

******

Цікаву варіацію на мотив аргументу-парі Паскаля пропонує американський психолог Чарльз Тарт, вказуючи на психологічні переваги “ставки” на існування посмертного життя:

“Думка про те, що після смерті станеться щось цікаве, робить це життя більш цікавим і послаблює мій страх смерті. Але якщо я помиляюся і смерть насправді є кінцем свідомості, я ніколи не зазнаю неприємності знання того, що я помилявся.”⁶³

5. Філософська антропологія і концепція релігійного відчуження Людвіга Фейєрбаха

Людвіг Фейєрбах (1804-1872) був матеріалістом, хоча йому й не подобалася ця назва, оскільки вона була сильно дискредитована. Він наголошував, що в центрі уваги філософії повинна бути людина як тілесно-чуттєва істота. Тому його вчення належить до філософської антропології⁶⁴.

Фейєрбах був учнем Геґеля, хоча й дуже несхожим – як за стилем, так і за головними поглядами – на свого вчителя. Він, мабуть, міг би сказати про себе те ж саме, що пізніше говорили Маркс і Енґельс, – що він “поставив діалектику Геґеля з голови на ноги”.

Фейєрбах гостро переживав духовний вакуум, який утворився внаслідок секуляризації (звільнення від впливу релігії) європейського суспільства. Він був переконаний, що християнство відживає свій вік:

“Християнство відкинуто – відкинуто в духові і в серці, в науці й житті, в мистецтві та індустрії, відкинуто остаточно, безнадійно і незворотно”.

Але який світогляд має зайняти його місце?

Спочатку Фейєрбах вбачав відповідь на духовні потреби сучасності в філософському вченні Геґеля, що замінювало Бога на Абсолютний Дух (він же Абсолютний Розум), який формує і розвиває сам себе в логіці, природі й людській історії. Проте незабаром він критично переоцінив вчення Геґеля і запропонував своє власне.

В філософії Геґеля є поняття “відчуження”: Абсолютний Дух спочатку розвивається у сфері чистої логіки, а потім “відчужує” себе у природу – створює з самого себе природу, матеріальний світ як своє “інобуття”, “своє інше”, а ще пізніше – повертається до самого себе через самоусвідомлення в людині (в історичному процесі).

Фейєрбах “перевернув” цю концепцію відчуження: він побачив в релігії, а також в раціоналістично-ідеалістичній (зокрема, геґелівській) філософії відчуження людини від власної родової сутності. В релігії людина переносить свої найкращі якості на вимишлену істоту – Бога. Раціоналістично-ідеалістична філософія замість розуму людини говорить про якийсь “розум у собі, ...абсолютний, безіменний, невідомо кому належний”.

У своїй головній праці, “Сутність християнства”, Фейєрбах яскраво і різнобічно розкриває ідею про те, що сутністю християнства є родова сутність людини, перенесена на уявну істоту – Бога. Фейєрбах показує, як в релігійних уявленнях про Бога відтворюються і трансформуються найважливіші людські потреби, схильності, почуття, якості, обставини людського життя. Таке перенесення, “відчуження”, з одного боку, робить релігію вираженням того найкращого, що є в людині – розуму, волі, любові; з іншого – спотворює ці людські якості.

Найяскравішим прикладом може служити ідея любові у християнстві.

З одного боку, християнство, як ніяка інша релігія, підносить ідею любові, звеличує любов як найвище, найбільш священне, божественне в людині.

Але, з іншого боку, ідея любові спотворюється у християнстві тим, що втрачає свою сутнісну властивість загальності, універсальності і стає “партійною”, виключною, особливою – такою, що застосовується лише до “своїх”, християн, і виключає усіх інших:

“Віра надає людині особливе відчуття марнославства та егоїзму. Віруючий виокремлює себе з-поміж інших людей, ставить себе вище звичайної людини; він уявляє себе особою привілейованою, що користується особливими правами; віруючі – аристократи, а невіруючі – плебеї… Віруючий має бога за себе, а невіруючий – проти себе. Тільки можливість навернення невіруючого у віруючого примиряє його з богом, і цим пояснюється вимога відмовитися від невір'я... Невіруючий здається їй {вірі} невіруючим через злість і упертість і є ворогом Христа...

Віруючий бере участь у божому благословенні, благоволінні й вічному блаженстві; невіруючий віддається прокляттю, відкидається богом і людьми; адже людина не повинна приймати тих, від кого відрікся бог; це було би критикою божественного вироку… Любити людину, яка не вірить у Христа, – значить грішити проти Христа й любити його ворога. Людина не повинна любити те, що не любить бог або Христос, інакше її любов буде суперечити божественній волі й стане гріхом. Правда, бог любить усіх людей, але лише тоді й тому, що вони християни або, принаймні, бажають і можуть бути ними. Бути християнином – значить користуватися божественною любов’ю; а не бути християнином – значить бути предметом ненависті й гніву бога. Отже, християнин може любити тільки християнина або того, хто може стати християнином … Любов до людини, як до людини, є любов лише природна. Християнська любов є любов надприродна, перетворена, освячена, але християнська любов любить тільки усе християнське. Заповідь "любіть ворогів ваших" стосується тільки особистих ворогів, а не ворогів суспільних, ворогів бога і віри, невіруючих. Хто любить людину, яка заперечує Христа, не вірує в нього, той сам відрікається від свого господа бога; віра знищує природні узи людства; вона заміщує загальну, природну єдність єдністю відокремленою...

Для віри людина вичерпується вірою; для віри суттєва відмінність людини від тварини ґрунтується лише на релігійній вірі. Одна лише віра містить у собі усі чесноти, що роблять людину приємною богу; бог є мірило, і його благовоління є найвищою нормою; отже, тільки віруюча людина є законною, нормальною людиною – такою людиною, якою вона має бути і якою визнає її бог...

Віра по суті партійна. Хто не за Христа, той проти Христа... Віра знає тільки ворогів або друзів; вона не може бути неупередженою; вона має на увазі тільки себе. Віра по суті нетерпима – по суті, тому, що віра тісно пов’язана з ілюзією, ніби її справа є справою бога... Віра неминуче переходить в ненависть, а ненависть – в переслідування, якщо сила віри не зустрічає протидії, не зіштовхується з іншою, чужою вірі силою – силою любові, гуманності й відчуття справедливості.

...любов у християнстві забруднена вірою, вона не береться вільно й у чистому вигляді. Любов, обмежена вірою, – не справжня любов. Любов не знає закону поза самою собою; вона божественна сама по собі; вона не потребує благословення віри; вона може засновуватися лише сама на собі. Любов, що скована вірою, – це любов вузька, несправжня, що суперечить поняттю любові, тобто сама собі, любов лицемірна, оскільки вона у собі приховує зародок релігійної ненависті; вона є доброю лише доти, доки не зачіпається віра.

Любов сама по собі перебуває поза сферою віри, а віра – поза сферою любові. Але любов є невіруючою тому, що вона не знає нічого більш божественного, аніж вона сама, тому що вона вірить тільки в саму себе, як абсолютну істину.

Християнська любов уже тому є любов виключна, що вона є любов християнська... Але за своєю суттю любов є універсальною. Поки християнська любов не відмовиться від християнства і не визнає вищим законом любов взагалі, доти вона буде ображати відчуття правди, ... доти вона буде любов’ю ненормальною, що внаслідок своєї виключності суперечить суті любові, буде любов’ю, позбавленою любові... Справжня любов самодостатня; вона не потребує ані особливого титулу, ані особливого авторитету … Любов, що засновується на імені якоїсь особи, можлива лише за умови, що з цією особою пов’язані забобонні уявлення... Але з забобонами завжди буває пов’язаний дух сектантства й відокремлення, а з відокремленням – фанатизм… Якщо любов спирається на особу Христа, то ця любов є особливою, зумовленою визнанням його особистості, а не та, що стоїть на власній основі. Чи тому ми повинні любити один одного, що Христос нас любив? Але така любов була б лише удаваною, нещирою імітацією... Чи Христос причина любові? Чи він скоріше її апостол?.. Любов звеличила Христа; чим він був, тим його зробила лише любов; він не був власником любові... Поняття любові є поняття самостійне, яке я не позичаю з життя Христа; навпаки, я визнаю це життя лише тому і в тій мірі, в якій воно співпадає з законом, з поняттям любові.

Усяка любов, що заснована на відокремленні, суперечить, як сказано, суті любові, яка не терпить ніяких обмежень і долає будь-яку відокремленість. Ми маємо любити людину заради людини. Людина є предметом любові, тому що вона є самоціль, розумна і здатна до любові істота… Любов має бути безпосередньою любов’ю, і лише безпосередня любов є любов… В любові, в розумі зникає потреба мати посередника…

Дієва любов є і, природно, має бути завжди любов’ю конкретною, обмеженою, тобто спрямованою на щось найближче. Але вона за своєю природою є любов універсальна: вона любить людину заради людини… Навпаки, християнська любов, як така, вже за своєю природою є виключною любов’ю.”⁶⁵

Ці міркування Фейєрбах підкріплює численними цитатами з Біблії та найавторитетніших католицьких і протестантських теологів (Августин, Тома Аквінський, Лютер, Кальвін) та ін.

Можна заперечити, що цей опис не є адекватним відображенням реальної позиції християн: багато християн виявляють щиру любов і турботу про людей незалежно від їх віросповідання; не можна однозначно стверджувати, що позиція, яку описує Фейєрбах, домінує серед християн; в Біблії та творах авторитетних теологів можна знайти чимало тверджень зовсім іншої спрямованості; у вченні Церкви не говориться прямо, відверто того, про що пише Фейєрбах.

Проте таке заперечення не буде слушним. Адже міркування Фейєрбаха не є описом реальної позиції й мотивації християн і не претендує на це. Їх смисл інший. Реальне християнство є складним явищем, в якому діють різні мотиви і мають місце різні, часто протилежно спрямовані тенденції, які накладаються одна на одну, нейтралізують одна одну і т. д. В різних конфесіях і в різні історичні періоди домінують різні тенденції. Фейєрбах говорить не про християнство “взагалі”, в усій його складності як реального історичного явища. Він говорить про логічні висновки й психологічно-ідеологічні наслідки ілюзії віри, ніби її справа є справою Бога. Можемо визначити джерело явищ, описаних Фейєрбахом, ще точніше: положення християнського віровчення, а також віровчень інших монотеїстичних релігій (мусульманства й іудаїзму), про те, що визнання цього віровчення, належність до даної релігії, є необхідною умовою спасіння. Віра в це положення породжує тенденцію до “партійної” любові й нетерпимості (хоча ця тенденція й може частково, більшою або меншою мірою, нейтралізуватися іншими тенденціями, що походять з інших джерел).

Фейєрбах вважав, що занепад християнства повинен покликати до життя нову філософію, яка замінить релігію. Метою нової філософії має бути подолання релігійного відчуження, повернення людини до власної родової сутності. Її гасло: “Людина людині Бог.”

Головна ідея Фейєрбаха – про те, що релігія “відчужує” у людини кращі якості і переносить їх на уявну істоту Бога, виглядає досить переконливо. А проте концепція Фейєрбаха є логічно далеко не бездоганною і містить в собі елементи, які виявилися згодом придатними для політичних зловживань. Насамперед, це стосується поняття родової сутності, яка, за Фейєрбахом, нібито відчужується від людини і переноситься на Бога.

Фейєрбах ототожнював людську сутність, як вона виражається в релігії (насамперед, в ідеї Бога), з людським родом, на відміну від індивіда:

“…об’єктом її свідомості є не лише її індивідуальність, але й її род, її сутність. ...релігія є свідомість нескінченного, і тому людина пізнає в ній свою не скінченну й обмежену, а нескінченну сутність.”⁶⁶

При цьому, на його думку, цій “родовій сутності” притаманна досконалість, якої бракує індивіду. Обмежені й недосконалі людські індивіди доповнюють один одного в роді і, таким чином, утворюють “досконалу людину”:

“люди лише спільно утворюють людину і є тим, чим може й має бути людина”.⁶⁷

Фейєрбах ілюструє цю думку вельми цікавим прикладом:

“Усі люди грішні. Я це допускаю; але усі вони грішать по-різному, між ними спостерігається дуже велика, суттєва відмінність. Одна людина має схильність до брехні, інша – ні; вона радше пожертвує своїм життям, аніж порушить своє слово чи збреше; третя любить випити, четверта любить жінок, п’ята вільна від усіх цих недоліків... Таким чином, люди взаємно доповнюють одне одного не лише у фізичному й інтелектуальному, але й у моральному відношенні, завдяки чому в цілому вони є тим, чим вони мають бути, і являють досконалу людину.”⁶⁸

Дозволю собі поіронізувати: чи маємо ми розуміти Фейєрбаха в тому смислі, що “досконала людина”, яка представляє людську родову сутність, поєднує в собі усі предикати з ряду: брехун, п’яниця, бабій тощо?

Фейєрбах стверджує: в людському роді вади одних людей “нейтралізуються й паралізуються” чеснотами інших і, таким чином, “обертаються в ніщо”. Але чому б нам не обернути це твердження: в людському роді чесноти одних людей “нейтралізуються й паралізуються” вадами інших і, таким чином, “обертаються в ніщо”? Чи не виявляється, за цією логікою, що й людська “родова сутність”, якій Фейєрбах присвятив стільки захоплених сторінок, нейтралізується, паралізується й “обертається в ніщо”?

Отже, лінія критики концепції Фейєрбаха очевидна. Людина не повинна бути об’єктом релігійного поклоніння – просто тому, що поєднує в собі як властивості, гідні схвалення, так і ті, що заслуговують на осуд. Заміна людини на людський рід як об’єкт поклоніння нічого не дає, але створює небезпеку, яка вповні реалізувалася в пізнішій соціалістичній теорії й практиці (насамперед, у марксизмі): нехтування індивідом заради людства, людського роду.

Людське буття є ціннісно орієнтованим. Людина – це істота, яка мусить визначати власну позицію у просторі моральних і смисложиттєвих питань. Але таке самовизначення можливе, лише якщо визнається існування якихось вищих стандартів (добра, розуму), якими не є ані окрема людина, ані людський рід, людство. Жодна людина не є ані морально, ані розумово досконалою. Людський рід складається з людей, і тому безглуздо приписувати йому ту досконалість, якої не має жодна людина.

Тому необхідною є віра в добро і розум як вищі стандарти, що існують і чинні незалежно від морального й розумового стану окремих людей і людства в цілому. Всупереч критиці Фейєрбаха, не слід відкидати ідею “розуму у собі, ...абсолютного, безіменного, невідомо кому належного”, – хоча, зрозуміло, немає потреби розуміти цю ідею в дусі Геґеля.

В цьому контексті знову згадаємо про вчення Платона: краса, добро, розум – це якісь особливі нематеріальні реальності. Все, що є гарним, добрим, розумним, є таким завдяки і в міру своєї причетності до цих особливих духовних реальностей.

Слід відзначити, що і у самого Фейєрбаха є висловлювання, які виражають дуже близьку думку: в яких стверджується існування особливих властивостей – “божественних самих по собі” – таких як любов, мудрість, справедливість:

„першою, істинною, божественною сутністю є не властивість божества, а божественність властивості. Властивість божественна не тому, що вона властива богу, а, напроти, тому, що божественна сама по собі, тому що без неї Бог був би істотою недосконалою. Справжнім атеїстом потрібно вважати не того, для кого божественний суб’єкт ніщо, а того, хто заперечує божественні предикати, як-от: любов, мудрість, справедливість. Вони мають власне, самостійне значення: людина необхідно зобов’язана визнавати їх в силу їх змісту, їх справжність полягає безпосередньо в них самих; вони дієво проявляють себе”.

Отже, за твердженням Фейєрбаха, такі властивості, як любов, мудрість, справедливість, є божественними, – але зовсім не тому, що вони є властивостями божества. Вони є божественними самі по собі. Продовжимо цю думку: вони є божественними також і не тому, що вони властиві людині або людському роду, – людині і людському роду властиві й інші, зовсім не божественні властивості. Вони справді мусять бути божественними самі по собі, – незалежно від того, чи володіють ними люди, чи ні.

Мабуть, варто прислухатися також до слів одного з драматургічних персонажів Григорія Горіна:

“Я переконався, що існуюче визначення "людина – розумна тварина" фальшиве і передчасне. Правильніше формулювати: "людина – тварина, сприйнятлива до розуму". ”⁶⁹