40

Вступ

Останнім часом у всьому світі розвиток платіжних систем характеризується поступовим звуженням сфери використання готівки та паперових платіжних документів, переходом до нових платіжних інструментів і сучасних технологій платежів. Електронні гроші широко залучаються до обігу і стають важливим інструментом фінансової інфраструктури економічно розвинутих країн.

Усі цивілізовані країни намагаються максимально зменшити кількість готівкових операцій і готівкової маси в обігу. Для цього центральні банки та уряди застосовують цілий ряд заходів, одним з яких є розрахунки за допомогою платіжних систем з пластиковими картками (насамперед внутрішньодержавних, а також міжнародних).

Аналогічні процеси відбуваються й у банківській сфері України. Особливо важливу роль тут відіграє НБУ. На нього покладено обов’язок забезпечити надійне та ефективне функціонування загальнонаціональної платіжної системи. НБУ бере безпосередню участь у розробці нових платіжних засобів та організації електронного грошового обігу на території України.

Першим важливим кроком на шляху до електронного грошового обігу в Україні стало створення системи електронних міжбанківських платежів (СЕП). Це дозволило відмовитися від поштових і телеграфних авізо, значно збільшити швидкість, якість і надійність виконання платежів, гарантувати безпеку і конфіденційність банківської інформації завдяки засобам багаторівневого програмно-апаратного, технологічного і бухгалтерського контролю, які дають змогу відстежувати проходження платежів і запобігати спробам несанкціонованого доступу.

Другим кроком в нашій державі стало створення Національної системи масових електронних платежів населення за товари та послуги за допомогою пластикових карток. І найголовніше те, що туди були закладені інші технологічні принципи – чіпова картка (смарт-картка), тобто картка із вмонтованим мікропроцесором, що було принциповою відмінністю національної картки від міжнародних карток. На базі смарт-картки створена високоефективна "офф-лайнова" технологія, тобто така, що не потребує оперативного зв’язку (тобто не потребує якісних каналів зв’язку) з банківським рахунком під час виконання платіжних операцій і значно зменшує собівартість операцій, а також робить рентабельними операції навіть з незначними сумами.

Запровадження систем електронних платежів викликає глибокі зміни у сферах, де відбуваються перетворення, і спонукає до переходу на вищий та якісний рівень. У цьому випадку йдеться не лише про банківську сферу, а про майже всі основні галузі економічного та соціального життя суспільства: банки, торгівлю (незалежно від форми власності), сферу послуг (готелі, ательє, перукарні, ремонтні майстерні, автозаправні станції тощо), пошту і підприємства зв’язку (телеграф, телефон), підприємства транспорту (автобусного, залізничного, річкового, морського, повітряного), інші суб’єкти, що надають послуги за готівку.

Ціль створення платіжних систем очевидна – зменшення готівково-грошової маси. Будь-яка безготівкова платіжна система призначена мінімізувати витрати на випуск готівки і зменшити витрати на її обслуговування, інкасацію, перерахунок.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Дана проблема розглядається в працях як вітчизняних так і зарубіжних науковців. Серед них Ющенко В.А., Пиріг С. О., Савченко А.С., Вовчак О.Д., Цокол С.Л. та інші.

Метою курсової роботи є дослідження міжнародних платіжних систем.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

• визначити теоретичні засади дослідження міжнародних платіжних систем;

• здійснити аналіз стану участі України в міжнародних платіжних системах.

Об’єктом дослідження курсової роботи є особливості функціонування міжнародних фінансів.

Предмет дослідження – міжнародні платіжні системи.

Використовуються такі методи дослідження, як метод економічного аналізу та спостереження.

Інформаційна база – публікації в наукових журналах, наукові посібники, підручники, офіційні сайти міжнародних платіжних систем, закони України. Аналізуються статті таких науковців, як Лук’янов В.С., Белінська Я., Прокопенко В.Ю., Столбовський А.О.

Розділ 1.Теоретичні основи функціонування міжнародних платіжних систем

Функціонування платіжних систем в Україні регулюється спеціальним Законом України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні". Керуючись цим Законом, наведемо нижче терміни та поняття про платіжні системи та платіжні інструменти.

Платіжна система (ПС) – платіжна організація, члени платіжної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при проведеній переказу грошей. Проведення переказу грошей є обов’язковою функцією, що має виконувати платіжна система [1].

Обробка та передача в межах України електронних та паперових документів на переказ, документів за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів та документів на відкликання можуть здійснюватися за допомогою як внутрішньодержавних, так і міжнародних платіжних систем, що діють в Україні. Порядок діяльності платіжної системи визначається її правилами, встановленими платіжною організацією відповідної платіжної системи.

Правила платіжної системи (крім внутрішньобанківських платіжних систем) мають встановлювати організаційну структуру платіжної системи, умови членства, порядок вступу та виходу із системи, принцип виконання та відкликання документів на переказ, порядок вирішення спорів, управління ризиками в системі, систему страхування, систему захисту інформації, порядок проведення реконсиляції та інші положення, визначені платіжною організацією.

Правила відповідної платіжної системи, а також договори, що укладаються між учасниками цієї платіжної системи (крім внутрішньобанківських платіжних систем), повинні передбачати порядок врегулювання неплатоспроможності та інших випадків нездатності виконання членами платіжної системи своїх зобов’язань.

Банк визначає умови та порядок функціонування власної внутрішньобанківської платіжної системи з урахуванням вимог закону та нормативно-правових актів Національного банку України (НБУ). Правила внутрішньодержавної платіжної системи та міжнародної платіжної системи, платіжною організацією якої є резидент, мають бути узгоджені платіжною організацією цієї платіжної системи з Національним банком України. При проведенні переказу платіжні системи мають право здійснювати взаємозалік на основі клірингу або виконувати кожний документ на переказ окремо.

Для формування та обробки документів за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів, документів на переказ, документів на відкликання платіжні системи, а також банки повинні використовувати системи захисту інформації та мають право використовувати спеціальні платіжні засоби, ідентифікатори держателя спеціального платіжного засобу, програмно-технічні засоби і телекомунікаційні канали зв’язок.

Порядок використання платіжними системами, а також окремими банками платіжних інструментів, програмно-технічних засобів, систем захисту інформації та телекомунікаційних каналів зв’язку визначається правилами цих систем та відповідними договорами, з урахуванням вимог закону та нормативно-правових актів НБУ.

Внутрішньодержавна платіжна система – платіжна система, в якій платіжна організація є резидентом та яка здійснює свою діяльність і забезпечує проведення переказу грошей виключно в межах України.

В Україні можуть створюватися внутрішньодержавні банківські та небанківські платіжні системи. До внутрішньодержавних банківських платіжних систем відносяться системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи.

Система міжбанківських розрахунків – призначена для переказу грошей у межах України між банками на виконання зобов’язань їх клієнтів, а також власних зобов’язань цих банків.

Внутрішньобанківська платіжна система (ВПС) – програмно-технічний комплекс із власними засобами захисту інформації, який експлуатується комерційним банком та його філіями і використовується для здійснення розрахунків між учасниками цієї системи.

Внутрішньобанківська платіжна система створюється банком з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для проведення переказу грошей між його підрозділами. Порядок здійснення розрахунків через ВПС регулюється відповідними документами банків, яким належать ці системи, і повинен відповідати вимогам чинного законодавства та нормативно-правовим актам НБУ.

Система масових платежів – призначена для переказу грошей за операціями, що здійснюються юридичними та фізичними особами із застосуванням платіжних інструментів.

Внутрішньодержавні небанківські платіжні системи мають право здійснювати діяльність, пов’язану із переказом, виключно після їх реєстрації в НБУ та отримання відповідного дозволу Національного банку України. Порядок реєстрації та отримання внутрішньодержавними небанківськими платіжними системами дозволу на здійснення діяльності, пов’язаної із переказом, визначається НБУ. Членом внутрішньодержавних небанківських платіжних систем може бути банк, що має банківську ліцензію Національного банку України, а також небанківська фінансова установа, яка має ліцензію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України на здійснення переказу коштів, і які уклали договір з платіжною організацією відповідної платіжної системи.

Міжнародна платіжна система – платіжна система, в якій платіжна організація може бути як резидентом, так і нерезидентом і яка здійснює свою діяльність на території двох і більше країн та забезпечує проведення переказу коштів у межах цієї платіжної системи, у тому числі з однієї країни в іншу.

Банки, а також небанківські фінансові установи, які мають ліцензію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України на здійснення переказу коштів, мають право укладати договори з платіжними організаціями міжнародних платіжних систем про членство або про участь у цих системах, та зобов’язані зареєструвати укладені договори в порядку, встановленому Національним банком України.

Система електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) – це державна система міжбанківських розрахунків в електронній формі.

Необхідною умовою для проведення переказу через СЕП НБУ є встановлення банком кореспондентських відносин з Національним банком України шляхом відкриття кореспондентського рахунка в НБУ. Порядок функціонування СЕП НБУ, прийняття і виключення з її членів, проведення переказу за допомогою цієї системи та інші питання, пов’язані з діяльністю СЕП НБУ, визначаються Національним банком України. НБУ регламентує та забезпечує функціонування СЕП НБУ, гарантує її надійність і безпеку, організовує та бере участь у проведенні через неї міжбанківського переказу[1].

Перші теоретичні відомості про використання карток як платіжного засобу з’явилися в Англії, де ідею кредитних карток висунув у своїй книзі Джеймс Белламі "Погляд в минуле", яка вийшла в світ в 1888 році (J. Bellami. Looking backwards, 1888 р.).

Попередниками сучасних пластикових карток були картки, які на початку минулого століття випускали крупні американські готелі, нафтові компанії і магазини. Ці товарні картки мали два призначення – стежити за рахунком клієнта і забезпечити механізм запису його покупок. їх поява була логічним продовженням оплати на виплату.

У 1891 році компанія American Express, яка своєю діяльністю стала відомою як надійна кур’єрська служба, що займалася перевезенням грошей між приватними особами, компаніями і банками, випускає в обіг перший дорожній чек "American Express" [2].

Початком відліку історії платіжних карток та перші спроби практичного впровадження картонних кредитних карток були зроблені в США підприємствами роздрібної торгівлі і нафтовими компаніями ще в двадцятих роках. Так, у 1914 році торгові підприємства стали видавати кредитні картки своїм постійним клієнтам, які заслуговували на довіру, щоб ще більше прив’язати їх до своєї мережі магазинів, а фірма General Petroleum Corporation California (нині Mobil Oil) випустила першу кредитну картку, яка використовувалася для оплати в процесі торгівлі нафтопродуктами. В цій якості вона швидко завоювала популярність. Власник картки одержував значні зручності в обслуговуванні і знижки при покупці товару, а фірма-емітент одержувала постійних клієнтів і стабільні доходи.

У 1914 році компанія "Western Union" випустила першу клієнтську картку, на якій була фіксована одноразова сума кредиту. Паперова кредитна картка, яка була випущена в 1919 році компанією Western Union Telegraph Company, видавалась виключно членам уряду Сполучених Штатів Америки і давала право відправляти телеграми в кредит за рахунок уряду США [2]. На зворотній частині картки є надпис на цей рахунок – "Payment not being required from the sender at the time of transmission" ("Оплата, що не вимагається від відправника під час передачі").

Недовговічність картонних карток змусила шукати їм заміну, і через десять років почали з’являтися перші металеві картки з тисненням (ембосування номера картки, даних клієнта, терміну дії картки). Ембосування дозволило частково автоматизувати процес обслуговування цих карток, оскільки з карток можна було робити відтиснення і переносити інформацію про власника на віддруковані чеки (сліпи), що дало змогу вести облік і реєстрацію продажів по кожній емітованій картці. Практично без змін ембосування збереглося до наших днів і широко використовується, у тому числі і на смарт-картках. Перші картки з ембосуванням виготовлялися з металу, але потім їх витіснили пластиковими картками, оскільки вони виявилися більш практичними.

Металевий ярлик був винайдений у 1928 році, на якому було ембосоване ім’я і адреса клієнта. Так, у 1928 році почався випуск Charga-Plates, пластинок з ембосованою адресою.

У 1936-у році зростаюча індустрія авіаперевезень, яку очолював American Airlines, запропонувала власну кредитну схему, що отримала назву Universal Air Travel Plan (UATP). Спочатку випускалася купонна книжка проти депозиту клієнта, а потім кредитний план розвинувся в операцію, схожу на операцію по кредитній картці.

За картками магазинів, торгівельних фірм, нафтових компаній, картки авіакомпаній додали велику кількість кредитних операцій [3, 30].

Багато спеціалістів вважають, що початок банківських кредитних карток було покладено Джоном С. Біггінсом, фахівцем зі споживчого кредиту з Національного банку Флетбуш у 1946 році, який організував роботу за кредитною схемою під назвою "Chargeit". Ця схема передбачала розписки, які приймалися від клієнтів місцевими магазинами за дрібні покупки. Після того, як покупка відбулася, магазин здавав розписки в банк, і банк оплачував їх з рахунків покупців. У Флетбуше був вперше випробуваний класичний ланцюжок розрахунків, що використовується і сьогодні в банківському картковому бізнесі.

В 40-их роках в США почали розвиватися платежі за допомогою кредитних карток, першою з яких була ресторанна кредитна картка Diners Club, створена в Нью-Йорку в 1949 році. Постійні клієнти ресторанів, які мали хорошу репутацію, могли одержати картку Diners Club і пред’являти її в багатьох ресторанах Нью-Йорка замість готівки. Ресторани передавали копії рахунків у Diners Club, який щомісяця виставляв клієнтові загальний рахунок. Клієнт розплачувався з Diners Club, а той з ресторанами.

Авторитетний дослідник банківської справи Льюіс Менделл вважає, що ера сучасної універсальної кредитної картки почалася саме в 1949 році зі створення Diners Club. Весною 1949 року А.Блумінгдейл, Ф.Макнамара і Р.Снайдер (Alfred Bloomingdale, Frank McNamara i Ralph Snyder) представили план нового типу карток. Нова картка, ставши універсальною, дозволяла б робити покупки в торгових точках по всій країні. Важливим пунктом плану було введення третьої сторони в кредитних операціях. Diners Club ставала посередником між покупцем і фірмою (Merchant) забезпечуючи кредит одному і другому, беручи плату за послуги. Із стартовим капіталом всього в 75 тисяч доларів, Блумінгдейл, Макнамара і Снайдер почали свою справу. Прибуток вони припускали одержувати з фірми-продавця, яка повинна була давати їм 7% знижки з суми покупки, а також з власника картки у вигляді щомісячної плати (% за неоплачену частину балансу був згодом введений компаніями банківських кредитних карток).

Проте потенційні клієнти не поспішали ставати утримувачами картки, поки її не стали приймати всюди. Продавці ж не хотіли брати участь в цій програмі, оскільки не бачили попиту на картки. їх також не влаштовував розмір знижки за кредит, яку вимагала Diners Club. Ще однією перешкодою для універсальних карток став опір з боку авіакомпаній, нафтових компаній і крупних торгових фірм, що випускали свої картки. Вони не бажали давати знижку третій стороні і боялися, що нова картка ослабить їх відносини з клієнтами. Не зважаючи на труднощі, засновники Diners Club були впевнені в успіху. За Diners Club з’явилися Т&Е (Travel&Entertainment) компанії карток, що займаються туризмом і розвагами.

Перша банківська картка була випущена в 1951 році в Нью-Йорку банком Franklin National Bank, і з того часу почався бурхливий розвиток цього виду послуг. Перша універсальна картка великого банку Bank of America пройшла випробування в Fresco, California, в 1956 році.

В 1958 році American Express, найбільша компанія дорожніх чеків, і Carte Blanche одночасно вийшли на ринок універсальних кредитних карток. В цьому ж році Bank of America і Chase Manhattan Bank також розпочали операції з кредитними картками. Проте Chase Manhattan був змушений продати свої операції в 1962 році, через складнощі при передачі інформації, шахрайство та зловживання. Основною ж перешкодою в цьому бізнесі стала відсутність єдиної загальнонаціональної мережі, що особливо негативно впливало на дрібні банки, які розвивали локальний ринок карток. В 1966 році Bank of America зробив ряд кроків щодо вирішення цієї проблеми шляхом видачі ліцензій на використання карткової технології іншим банкам на проведення операцій з картками Bank Americard. Рішення про розширення операцій на всю країну зустріло протидію інших крупних банків-конкурентів Bank of America (14 нью-йоркських банків), що привело до утворення в 1967 році Міжбанківської карткової асоціації – МКА, яка отримала назву Interbank Cards Association, а в 1969 році ця асоціація купила права на картки Master Charge, що випускалися картковою асоціацією банків західних штатів (4 каліфорнійські банки). До 1970 року членами системи Master Charge було більше 5000 фінансових установ, які обслуговували близько 36 мільйонів власних карток. Оскільки організація стала транснаціальною, асоціація в 1979 році була перейменована в Master Card. В 1980 році число карток Master Card, які були в обігу в США, зросло до 55 млн., а до кінця 1990 року – 90 млн. одиниць [3, 32].

У 60-ті роки XX ст. на пластикових картках почали розміщувати магнітну смугу, на якій записувалася інформація. Спочатку випуск карток часто виявлявся нерентабельним для банків, і це призводило до численних фінансових втрат.

Для того, щоб карткова технологія стала рентабельною, банк-емітент мав бути визнаним широким комерційним сектором. Проте для того, щоб це стало можливим, банк повинен був мати велике число клієнтів, які прийняли б нові банківські послуги. Для досягнення поставленої мети в кінці 60-х років XX ст. Bank of America і Interbank провели спільну компанію розсипки великої кількості карток поштою. Такий масовий запуск нового продукту відбувався в США з 1960 по 1965 роки[2].

За короткий час число утримувачів карток збільшилося на мільйони. Одночасно відбувалося стрімке зростання числа фірм, пов’язаних з національними системами карток. Це примусило банки, які випускали незалежні картки, приєднуватися до однієї з двох національних систем. До 1978 року більше 11 тисяч банків приєдналися до однієї або до двох систем. Річні продажі досягли 44 млрд. доларів, а 52 млн. американців володіли принаймні двома банківськими картками.

На "радянський" ринок пластикові гроші прийшли наприкінці 60-х років XX ст. Перші пластикові картки були від Diners Club International. Представники Diners Club підписали з Держкоммайном в особі ВАТ "Інтурист" агентську угоду на обслуговування в СРСР цієї платіжної системи. У 1974 році аналогічна угода була підписана з Visa International, а у 1975 році з Evrocard, Master Card. Обслуговувалися за пластиковими картками винятково іноземці.

На початку 1996 року в міжнародну платіжну систему Visa International Service Association були прийняті шість провідних українських банків (Перший український міжнародний банк, Промінвестбанк, ПриватБанк, Укрінбанк, Укрексімбанк та Аваль), а в Europay International - Аваль, Приватбанк, Перший український міжнародний банк, Україна, Перкомбанк, які розпочали повноцінно працювати з картками міжнародних систем, тобто здійснювати емісію та обслуговування (еквайринг) пластикових карток міжнародних систем.

Розглянувши історію платіжних карток, можна сказати, що першопрохідцями в освоєнні ринку пластикових грошей були і нині відомі у всьому світі платіжні системи Bank of America (Visa International), Master Card, American Express та елітний міжнародний клуб Diners Club[3, 33].

З розділу про теоретичні основи функціонування міжнародних платіжних систем можна зробити певні висновки.

Отже, невід'ємним спеціалізованим елементом практично всіх економічних операцій, що стосується передачі грошової вартості в обмін на товар, послугу або фінансовий актив, є міжнародні платіжні системи.

Початок банківських кредитних карток було покладено Джоном С. Біггінсом, фахівцем зі споживчого кредиту з Національного банку Флетбуш у 1946 році, який організував роботу за кредитною схемою під назвою "Chargeit". Ця схема передбачала розписки, які приймалися від клієнтів місцевими магазинами за дрібні покупки. Після того, як покупка відбулася, магазин здавав розписки в банк, і банк оплачував їх з рахунків покупців. У Флетбуше був вперше випробуваний класичний ланцюжок розрахунків, що використовується і сьогодні в банківському картковому бізнесі.