Питання для самостійного вивчення

1.Види дистанцій у спілкуванні.

2.Зовнішній вигляд оратора.

Тести (за Н.А. Колотіловою)

1. Меморія – це розділ риторики, який вивчає:

А) виголошення оратором промови;

Б) способи запам’ятовування ораторської промови;

В) структуру ораторської промови.

2. Найбільш ефективним способом запам’ятовування матеріалу є:

А) логічний;

Б) механічний;

В) 56н.56мотичний.

3. Засновником мнемотехніки є:

А) Симонід;

Б) Цицерон.

4. «Ефект рамки» полягає в тому, що найкраще запам'ятовується:

А) початок і кінець повідомлення;

Б) початок і середина повідомлення;

В) середина і кінець повідомлення.

5. Акція – це розділ риторики, який розглядає:

А) виголошення оратором промови;

Б) розробку предметної царини ораторської промови;

В) способи запам’ятовування ораторської промови.

6. Більшу кількість інформації від оратора при першій зустрічі аудиторія отримує:

А) вербальними каналами;

Б) невербальними каналами.

7. Оратору під час публічного виступу слід уникати:

А) відкритих жестів і жестів-поплавків;

Б) відкритих і закритих жестів;

В) жестів-поплавків і закритих жестів.

8. Оратору слід виступати перед аудиторією:

А) стоячи;

Б) сидячи.

Тема 7. Історія ораторського мистецтва. Антична риторика Термінологічний словник

Декламація – (від лат. Declamatio – вправа у красномовстві) – мистецтво виголошення віршів або прози; у Стародавньому Римі – вправа у красномовстві.

Еристика – (грец. Eristikē від грец. Eristikē technē – мистецтво сперечатися) – мистецтво спору, диспуту і полеміки, яке було розроблене софістами.

Контроверсія – (лат. Controversia спір, незгода) – вправи з приводу складного(фіктивного) судового випадку, де є протиріччя між двома законами, між законом і почуттям і т. і.

Пайдейя – (грец. Παιδεία формування дитини, освіта, вихованість, культура, лат. Humanitas вселенська освіченість як істота людини) – універсальна освіченість; у Ісократа і Платона синонім філософії

Софіст — (від 57н..– грец. Σοφιστής – умілець, винахідник, мудрець, знавець) – людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об’єктивну істинність чи хибність цих тез.

Суазория – фіктивна дорадча (політична) промова.

Методичні рекомендації до вивчення теми

Риторика перебувала в центрі античного розуміння культури (пайдейї). Засновником риторики вважається відомий давньогрецький софіст Горгій. Однак поряд із ним називають ще й інших ораторів – Корина (Коракса) і Тісія. Перший виклик софістичному ідеалу єдності філософії та риторики кинув Сократ (469—399 рр. до н. е.). Він значно розвинув практичні методи публічної полеміки, на якій ґрунтувались всі його відомі бесіди. Ідея Платона (427—347 рр. до н. е.), що завдання оратора полягає не тільки в переконанні, тобто однобічному впливу на аудиторію, але й у пошуку істини, стала наступним поштовхом до становлення риторики як теоретичної і практичної дисципліни. У 392 — 352 рр. до н. е. розпочався організаційний етап розвитку риторики. Ісократ створює школу красномовства. Навчання в цій школі тривало 3—4 роки. Риторика розглядається як знання, яким можна оволодіти в процесі навчання. Мистецтво створення промов визначається ним як філософія. Ним були вироблені основні принципи композиції ораторської промови, яка повинна містити такі частини: 1) вступ, метою якого є привертання уваги й прихильності аудиторії; 2) виклад предмета виступу з усією переконливістю; 3) спростування положень противника з аргументацією на користь власних; 4) завершення, яке підводить підсумок всьому, що було сказане. Ідеалом в школі Ісократа було мовлення легке та вишукане, яке проста людина зрозуміє, а фахівець оцінить. Власну систему філософської риторики створює Арістотель (384— 322 рр. до н. е.). Він присвячує цій науці спеціальний трактат під назвою «Риторика».

Кінець минулої і початок нашої ери став розквітом давньоримської риторики, найбільш значні пам’ятки якої – трактати Цицерона і Квинтилиана. В умовах римської цивілізації починає складатися інший підхід до розуміння сутності риторики. Згідно з ученням Марка Фабія Квинтилиана, риторика розуміється як «ars bene dicendi» – «мистецтво говорити добре». Римський державний діяч і оратор Цицерон удосконалив розробку риторичної техніки. Зокрема, у творі «Оратор» він характеризує турботи ідеального оратора таким чином: «що сказати», «де сказати», «як сказати». «Що сказати» означав винахід матеріалу. Тут оратор, на думку Цицерона, має керуватись розумом. «Де сказати» означав розташування матеріалу. Тут римський оратор пропонує сильні аргументи ставити на початку та в кінці, а слабкі — посередині. «Як сказати» – стосується і виголошення, і викладу. Щодо виголошення, то оратор, на думку Цицерона, повинен володіти голосом, рухами та обличчям.

Значний вплив справила риторика і на мистецтво проповіді в ранньохристиянський період, оскільки переважна більшість отців церкви були риторами або вчителями красномовства до прийняття християнства. Серед визначних постатей останнього століття античної риторики є постать Лібанія або Ліванія (314—393 рр. н. е.), відомого ритора з Антиохії. Майстерність Лібанія наслідували імператор Юліан, а також його учні Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст, які згодом прийняли християнство.

Таким чином, вже в античності складаються два базових підходи до розуміння риторики: як мистецтва «переконувати» і як мистецтва володіння прийомами ораторської майстерності, що забезпечують виразність мови (елоквенції). Окрім того, риторика вже в античності починає усвідомлюватись не тільки як мистецтво, але і як наука.

Семінарське заняття