4. Система інформаційного права.

Інформаційне право, як і будь-яка галузь права, має свою внутрішню структуру – систему. Основними структурними елементами галузі права є норми права та інститути права. В межах інститутів права іноді виділяють менші утворення – субінститути.

Класично будь-яку систему характеризують як певну сукупність елементів, що є у своєрідному зв’язку між собою. Кожна система повинна мати внутрішню структуру, а також власну характерну внутрішню організацію. Усі властивості системи певним чином проявляються назовні та дають змогу визначати її межі й особливості.

З огляду на специфічність інформації як основного об’єкта інформаційного права варто передусім з’ясувати, які ж зовнішні прояви має система інформаційного права.

Потрібно мати на увазі, що інформацією є не лише об’єкт права, ресурс науки, культури, релігії, але й невід’ємна частина об’єктивної реальності існування кожного з нас. Законодавство України гарантує право кожного на належні умови існування (Преамбула та 3, 10, 15, 27, 32, 43, 46, 48 50 ст.ст. Конституції України).

Безумовно, частку цього «простору для існування» займає сфера обігу інформації, яка є домінантою соціальних зв’язків та, водночас, і найяскравішим виразником раціональності людської діяльності.

Система інформаційного права повинна бути вихідною та визначальною, своєрідним кістяком становлення інформаційного права. водночас, вона має формуватися з дотриманням об’єктивних чинників розподілу інформаційних ресурсів та обігу інформації в усіх сферах суспільного життя. Ці первинні чинники мають випливати з їхньої фактичної відокремленості (з урахуванням нормативно-правового регулювання доступу до певних інформаційних ресурсів). Важливим є також врахування статусу суб’єкта доступу та місце запитуваного об’єкта в системі інформаційних ресурсів (або ж їх елементів).

Безумовно, чинна Конституція України як базовий нормативно-правовий акт Національної правової системи України, серед іншого, закладає основу й інформаційного права. Більше того, конституційно-правове забезпечення права на доступ до інформації та пов’язаних з ним відносин, де-факто зумовлює систему інформаційного права, оскільки є своєрідним ядром інформаційного права. Відповідно інформаційне право (як і більшість інших галузей права) повинно складатися з основних підгалузей, які, своєю чергою, формуються з інститутів та норм права.

Вся окреслена система інформаційного права має охоплювати такі аспекти (поданий нижче перелік не є вичерпним):

• різновиди основного об’єкта інформаційно-правових відносин – інформації;

• появу (генерування/створення) інформації;

• зміну чи припинення існування інформації;

• засоби отримання, розповсюдження, реєстрації та обробки інформації;

• способи комунікативної взаємодії суб’єктів інформаційних відносин;

• правові режими доступу до інформаційних ресурсів;

• основні засади та порядок взаємодії державного, суспільного та індивідуального інформаційного середовища;

• порядок законного та безпечного використання інформації;

• чіткі режими правового забезпечення доступу до інформації, що перебуває під спеціальним режимом правової охорони.

Своєрідний полігалузевий характер інформаційного права зумовлений, передусім, тим, що загальна система інститутів та норм права має враховувати динамічний баланс (неподільність і взаємообумовленість) приватноправового та публічно-правового начал унормування суспільних відносин інформаційної сфери. Все це ґрунтується на специфіці об’єкта інформаційних правовідносин – багатогранності та різноплановості самого феномена інформації.

Система інформаційного права має бути виражена через налагоджену (узгоджено структуровану) та урівноважену систему інститутів (з урахуванням спеціальних режимів правового регулювання). Усі характерні риси системи інформаційного права мають позитивно впливати на формування системи інформаційних ресурсів з відкритим режимом доступу, а також створення належних та доступних правових механізмів доступу до них, який би міг надаватися усім зацікавленим суб’єктам. Зокрема, повинні бути встановлені та налагоджені комунікативні відносини між особою, суспільством і державою у сфері обміну та організації доступу до інформації, а це створить передумови для інтерактивного зв’язку всіх перелічених суб’єктів між собою (в усіх напрямах).

З часом держава повинна прийти до логічних та інтуїтивно зрозумілих способів взаємодії з особою і суспільством, які б відповідали закріпленим на рівні Конституції України принципам державної політики в інформаційній сфері. На це вже простежується запит з боку певних соціальних утворень громадянського суспільства (політичних партій, громадських організацій тощо). Поступовий рух у цьому напрямку – неминучий, оскільки формат соціальної організації змінюється в бік поступового становлення інформаційного суспільства.

На вирішення тих проблем, які виникають у зв’язку з переходом від індустріального до інформаційного суспільства, держава повинна визначити основні цілі та завдання для поступового і планомірного формування законодавчої бази з урахуванням Національних інтересів у внутрішній та зовнішні політиці. Важливим блоком завдань на сьогодні є забезпечення з боку держави захисту прав та законних інтересів суб’єктів інформаційних відносин (передусім, захисту прав людини на невтручання в особисте життя).

Характерною особливістю інформаційних відносин (певної групи суспільних відносин в інформаційній сфері) є те, що єдиним критерієм слугує об’єкт таких правовідносин. Цим об’єктом і є інформація.

Доктрина загальної теорії держави та права виголошує: виділення певної групи суспільних відносин лише за ознакою їх предмета є не прийнятним, оскільки не дає змогу всебічно та повною мірою виділити суспільні відносини з особливою правовою природою. На практиці ж один і той самий об’єкт буде присутній у складі декількох правовідносин зовсім з різною правовою природою. Тобто, може трапитися ситуація, коли об’єкт правовідносин незмінний, а суб’єкти зовсім різні. Також може виникнути ситуація, коли тип правовідносин відрізняється, або ж вони регулюються різними методами тощо.

Відтак, доречним буде зробити спробу звернутися до особливостей нормотворчої діяльності щодо таких об’єктів правового регулювання. Часто, під час розробки того чи іншого проекту нормативно-правового акта суб’єкти нормотворення позначають певні поняття, категорії чи терміни, відображаючи їхні дефініції у змісті відповідного нормативно-правового акта. Так вони вводять у правову систему потрібні для реалізації відповідного акта поняття. Зокрема, при використанні тих чи інших правових понять, категорій чи термінів у нормативно-правових актах по-різному може бути окреслене коло суспільних відносин, які є предметом правового регулювання в інформаційній сфері. У чинному законодавстві України можна відшукати відносно багато значень поняття інформації. Попри те, що основоположною категорією у відносинах в інформаційній сфері (з приводу інформації) є власне «інформація», законодавець використовує й інші категорії, такі, наприклад, як «таємниця», «реклама» тощо.

Саме тому у визначенні системи інформаційного права доцільно враховувати й сутнісні характеристики інформації як об’єкта правовідносин, а також соціокультурну та економічну складову глобального інформаційного суспільства.

Важливим завданням держави на цьому етапі є створення правової підтримки та супроводу належного інформаційного середовища передусім для міжнародного співробітництва на основі загальновизнаних норм та принципів міжнародного публічного права.

Серед першочергових завдань, які стоять на порядку денному, є, зокрема, забезпечення режиму законності у вирішенні питань, що стосуються захисту національних інтересів держави та забезпечення її безпеки (в тому числі у сфері інформаційних відносин).

На досягнення окреслених завдань, необхідно надати повністю обґрунтовану концепцію виділення критеріїв для систематизації, класифікації і предмета, і об’єкта суспільних відносин в інформаційній сфері. Причому, під об’єктом потрібно розуміти, передусім, інформацію.

Тобто, найбільшою проблемою стає розробка конкретних критеріїв для відмежування об’єкта правовідносин. До таких, передусім, потрібно зачислити інформацію, що відображена в законодавстві України (у певних чинних нормах права). З іншого боку, об’єктивно існує й інформація, що регулюється правом (створюється, змінюється, передається, використовується). По суті це два основні види інформації, які мають якісні відмінності. Якщо говорити про перший з них, то, унаслідок свого чіткого закріплення та однозначного тлумачення, така інформація звільнена від контексту, але певною мірою обтяжена функціональною спрямованістю тих нормативно-правових актів, в яких вона міститься. Інший вид, на відміну від попереднього, не може існувати без контексту, оскільки в ньому допускається свобода сприйняття, розуміння та тлумачення (інформацією у цьому випадку будуть певні ідеї, їхній зміст та можливі значення цих ідей).

У процесі нормотворчості та правозастосовної діяльності держави ці два види вираження інформації нерозривно поєднуються і проникають у правосвідомість суб’єктів права. Простіше кажучи, у сфері інформаційних відносин регулятивний вплив держави через правові механізми можливий лише за умови поєднання згаданих видів вираження інформації, а це, своєю чергою, призводить до того, що змістове наповнення об’єкта правовідносин змінюється. Відповідно, виникає й новий контекст, якого раніше не було, або існування якого нормотворець не міг передбачити.

Отже, враховуючи усі наведені вище особливості правового регулювання інформаційних відносин (суспільних відносин в інформаційній сфері), слід підкреслити, що система інформаційного права не є яскраво вираженою. Вона охоплює надто різнорідні групи суспільних відносин, в силу чого такі групи важко однозначно класифікувати.

Та ж сама інформація може бути об’єктом інформаційних правовідносин як приватноправової, так і публічно-правової сфери. Тому вважати інформацію (об’єкт правового регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері) основним критерієм для виділення окремих елементів системи інформаційного права видається некоректним.

На сучасному етапі розвитку інформаційного права чітко визначити межі системи та структуру цієї галузі права є надзвичайно складним завданням. Одним з чинників, що стоїть на заваді виділення елементів системи інформаційного права є і недостатнє правове регулювання важливих груп інформаційних відносин. Усе це ми спостерігаємо, оскільки з самого початку в законодавця були практично повністю відсутні:

• цілісна концепція засад інформаційних відносин;

• перспективне прогнозування майбутнього розвитку інформаційних сфер (державної, суспільної та індивідуальної);

• усвідомлення місця та ролі суспільних відносин з приводу інформації серед інших груп суспільних відносин;

• уявлення про неминучу побудову інформаційного суспільства (внаслідок об’єктивного переходу від постіндустріального);

• визнання інформаційної безпеки держави одним з найбільших пріоритетів державної політики для обстоювання національних інтересів як в середині країни, так і назовні.

Тобто, на сьогодні можна лише з більшою чи меншою упевненістю говорити про те, що елементами системи інформаційного права є:

• понятійний апарат інформаційного права;

• підсистема принципів інформаційного права;

• правові методи регулювання відносин у інформаційній сфері;

• конституційне регулювання права на інформацію;

• інформація як об’єкт відносин цивілістичного характеру;

• відносини з пошуку, обміну та використання інформації (зокрема, у мережі Інтернет);

• інформаційна безпека;

• доступ до відкритої інформації;

• правове положення ЗМІ;

• спеціальні режими правової охорони окремих видів інформації [9].

*   *   *

За своєю структурою система інформаційного права поділяється дві частини – загальну й особливу.

До загальної частини інформаційного права належать правові норми, що визначають основи цієї галузі:

• загальні поняття та принципи інформаційного права;

• предмет і метод інформаційного права;

• класифікація інформації.

Крім того, до загальної частини інформаційного права належать кілька універсальних інститутів, що об’єднують близькі за змістом правові норми, що визначають ключові питання інформаційних відносин:

• інститут інформаційних прав і свобод людини і громадянина;

• інститут інформаційної безпеки;

• інститут правового режиму інформації

• інститут правового режиму інформаційних ресурсів;

• інститут правових основ розбудови інформаційного суспільства.

Особлива частина інформаційного права охоплює інститутів, в межах яких реалізуються основні права та обов’язки суб’єктів інформаційних відносин, що ґрунтуються на нормах загальної частини. До інститутів особливої частини інформаційного права, зокрема, можна віднести:

• інститут державної таємниці;

• інститут конфіденційної інформації;

• інститут захисту інформації;

• інститут інформаційного забезпечення публічної влади;

• інститут телекомунікацій;

• інститут мережі Інтернет;

• інститут вільної преси;

• інститут електронних засобів масової інформації.

Цей перелік, звісно не є вичерпним, але ілюструє основні групи правових норм, що різняться особливостями реалізації регулятивного впливу та певною відокремленістю та суспільним значенням предмета правового регулювання. Крім того, більшість із названих інститутів дістають своє формальне вираження в певних нормативно-правових актах, що регулюють відповідний вид суспільних відносин [1].

*   *   *

Відмінність інформаційно-правових норм від норм в інших галузях права в тому, що вони регулюють відносини, які виникають в інформаційній сфері у зв’язку з реалізацією інформаційних прав і свобод та здійсненням інформаційних процесів при послуговуванні інформацією. Залежно від виду і форми подання інформації, суб’єктів, що діють в інформаційній сфері, особливостей їх поведінки інформаційно-правові норми поділяють на імперативні й диспозитивні. Ключовими для визначення сутності інформаційного права, безперечно, є диспозитивні норми. Так, визначаючи місце того чи іншого типу правових норм у системі інформаційного права, слід враховувати, що в цій галузі виступають як інформаційні права і свободи людини, зокрема, свобода думки і слова, яка, згідно зі ст. 34 Конституції України, полягає в тому, що «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір». У більш широкому розумінні такою основою виступає «право на інформацію», яке за ст. 9 Закону України «Про інформацію» визначає, що «всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій».

Установлення певної категорії прав і свобод суб’єктів правових відносин означає насамперед визначену законодавством можливість скористатися (реалізувати) право. А така можливість вибору відповідного типу поведінки характерна саме для диспозитивного типу регулювання.

Таким чином, саме диспозитивні норми формують підвалини інформаційного права, встановлюючи загальні основні дозволи, які, зокрема, регулюють відносини щодо встановлення основних прав і свобод людини, правового статусу інших суб’єктів інформаційного права, основних принципів інформаційного права, серед яких головним є забезпечення свободи збирання та поширення інформації.

Існуючі в інформаційному праві імперативні норми, у свою чергу, залежно від регулятивних функцій, які вони виконують, можна поділити на: норми-принципи, норми-декларації, норми-заборони та норми-приписи.

Однією із особливостей сучасного інформаційного права є відносно широке порівняно з іншими галузями використання саме норм-принципів та норм-декларацій. Адже важливим аспектом інформаційного права є забезпечення інформатизації та розбудови інформаційного суспільства. Отже, в інформаційному-праві за допомогою норм-принципів та норм-декларацій не лише визначаються звичайні для будь-якої галузі принципи, а й установлюються основи державної інформаційної політики, визначають перспективні плани та програми розвитку. Наприклад, такий нормативно-правовий акт, як Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», практично повністю складається із норм-принципів та декларацій.

Норми-заборони в інформаційному праві виконують кілька функцій. По-перше, вони збалансовують установлену диспозитивними нормами систему загальних дозволів, формуючи систему винятків щодо права на інформацію – заборони розголошення, заборони збирання, заборони розповсюдження з мстою охорони прав і законних інтересів третіх осіб – суб’єктів інформаційних процесів, інтересів держави та суспільства тощо. Наприклад, ст. 49 Закону України «Про інформацію» установлює неприпустимість зловживання правом на інформацію, встановлюючи обмеження щодо вільного розповсюдження та розголошення деяких видів інформації.

По-друге, норми-заборони деколи слугують гарантією реалізації права на інформацію та захисту прав і свобод людини у сфері інформації. Так, норма ч. 3 ст. 15 Конституції України визначає, що «цензура заборонена», норми ст. 32 Конституції України забороняють втручання в особисте життя та збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Нарешті, норми-приписи в інформаційному праві зазвичай використовують для створення механізмів, визначення конкретних способів та засобів реалізації прав суб’єктів інформаційних відносин. Норми-приписи в інформаційному праві, зокрема, визначають: компетенцію органів публічної влади щодо регулювання інформаційних відносин, правові режими інформації та інформаційних ресурсів, стандарти і правила інформаційної діяльності та ін. Наприклад, ст. 40 Конституції України визначає зобов’язання органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, розглядати направлені до них звернення громадян і давати обґрунтовані відповіді у встановлений законом строк. Норми ст. 13 і 14 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» передбачають, контрольні й регуляторні повноваження Нацради щодо телебачення і радіомовлення.

Норми інформаційного права, як і норми більшості галузей права також можна поділити на матеріальні і процесуальні. Якщо порівнювати їх співвідношення, у системі інформаційного права, то більшість становлять матеріальні норми інформаційного права, якими регламентуються права, обов’язки, компетенція суб’єктів, правила та стандарти здійснення інформаційної діяльності, правові режими тощо.

Процесуальні норми інформаційного права є нечисленними і мають переважно характер процедурних норм, визначаючи певну послідовність дій суб’єктів певних видів інформаційних відносин. До прикладу, у Законі України «Про державну таємницю» ст. 10 визначає порядок віднесення інформації до державної таємниці, а ст. 15 порядок засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації.

Щодо ролі процесуальних норм в інформаційному праві варто зазначити, що в цій галузі для реалізації матеріальних норм широко використовуються процесуальні норми інших галузей права. Зокрема частина норм, що визначають право на інформацію, правила здійснення інформаційної діяльності тощо, реалізовується в процесі діяльності органів виконавчої влади. Це, наприклад стосується надання інформації на запити, реєстрації та ліцензування засобів масової інформації тощо. Отже, виникає добре відома в адміністративному праві ситуація, коли «в ході реалізації адміністративно-процесуальних норм обслуговуються норми не лише матеріального адміністративного права, але й норми інших матеріальних галузей права». Причому в межах управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування можливе застосування не тільки матеріальних, а й процесуальних норм різних галузей права.

Важливим елементом реалізації низки матеріальних норм інформаційного права є судовий захист. Наприклад, ст. 55 Конституції визначає судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Широко відомою є розглянута Конституційним Судом України так звана «Справа К. Г. Устименко» щодо визначення обсягу та порядку охорони конфіденційної інформації про особу. У цьому аспекті матеріальні норми інформаційного права реалізуються в межах процесуальних галузей – цивільного, адміністративного, господарського процесу, процедур Конституційного Суду тощо [1].