2.2.Поняття «конституційні економічні» права і свободи людини і громадянина

Економіка (від грецького oikonomiа – управління господарством) зокрема, означає сукупність відносин між людьми, що складаються в процесі виробництва, розподілу, обміну та вживання матеріальних благ і послуг [13, с. 574]. Інші визначення, по суті, мають таке ж пояснення поняття «економіка», тому поняття «економічні права», на нашу думку, теж слід розглядати в сенсі економічних відносин, тобто – взаємовідносин між юридичними особами – як суб’єктами господарювання, роботодавцями і т. д. та фізичними особами – як суб’єктами господарювання, найманими працівниками тощо. Одразу ж слід зауважити, що разом з двома наведеними суб’єктами, не слід випускати з поля зору й третій – дуже важливий суб’єкт – органи державної влади та їх посадових осіб, без якого дослідження економічних прав та свобод людини і громадянина та їх захисту буде, як видається, неповним і неточним.

Більшість дослідників не дають конкретних визначень економічних прав і свобод людини, обмежуючись лише констатацією функціонального призначення прав і свобод. На думку відомого російського вченого теоретика В. Нерсесянца, економічні права – це права індивіда (людини і громадянина) як незалежного суб’єкта економічних (товарно-грошових, виробничих, ринкових) відносин [8, c. 339]. О. Лукашева вважає, що економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними факторами господарської діяльності [9, c. 161].

Автори юридичного енциклопедичного словника вважають, що економічні права і свободи людини – це сукупність конституційних прав, що визначають юридичні можливості людини в економічній сфері, характер і зміст котрих визначає в кінцевому рахунку економічний, соціальний і політичний порядок у конкретному суспільстві [15, с. 441].

Слід погодитися з думкою російський вченого М. Баглая, який вважає, що економічні права покликані гарантувати людині можливість задовольнити свої життєві потреби, отримати від держави захист своєї економічної свободи та соціальних пільг [7,c.107].

Розглядаючи економічні права та свободи людини і громадянина слід акцентувати увагу переважно на статичних моментах цієї категорії прав, що надає можливість окреслити сферу суспільного життя в якій означені права виникають і реалізуються, а також відмежувати їх від інших груп прав та свобод: політичних, соціальних, культурних тощо. В той же час, лише з’ясування такого суспільного явища як економічні права людини за суттю дозволить оптимально визначити їхній зміст та форму. Ю. Фролов виводить таку дефінітивну формулу економічних прав людини і громадянина: економічні права та свободи людини і громадянина в Україні – це самостійний вид прав та свобод у загальній системі прав та свобод людини і громадянина, під якими слід розуміти можливості людини та громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися основними економічними благами, а також набувати та захищати їх у порядку, межах, формах і спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

За своїм змістом економічні права та свободи людини і громадянина – це певні економічні блага та права на ці блага, а саме: право на їхнє одержання, збереження, володіння, користування, розпорядження а також право на реалізацію та захист цих прав. За своєю формою економічні права та свободи людини і громадянина – це міра або спосіб поведінки, виявлення волі, інтересів, можливостей людини і громадянина. Опосередкована змістом та сутністю економічних прав та свобод людини і громадянина, форма – найбільш рухливий та динамічний компонент даного явища.

Економічні права та свободи людини і громадянина в Україні можна охарактеризувати передусім певними окремими показниками єдності та внутрішньоструктурної диференціації її елементів. Питання про систему й зміст економічних прав тісно пов’язане з класифікацією конституційних прав і свобод людини у в’язку з тим, що назвавши ті чи інші права економічними, ми перш за все повинні визначати підстави для їх виділення. Надалі слід обґрунтувати їхнє відокремлення від соціальних, політичних, культурних і особистих прав та свобод [24]/

Рабінович П.М. виділяє основні складові економічнх права та свободи людини і громадянина [Додаток 2] :

1. право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України);

2. право на працю (ст. 43 Конституції України);

3. право на відпочинок (ст. 15 Конституції України);

4. право на участь у професійних спілках (ст.36 Конституції України);

5. право на страйк (ст. 44 Конституції України) [12].

Отже, ми можемо впевнено погодитись з тлумаченням поняттям «конституційні економічні» права і свободи людини і громадянина вище вказаних науковців. Підсумовуючи ми дійшли до висновку, що лише з’ясування такого суспільного явища як економічні права людини за суттю дозволить оптимально визначити їх зміст, форму та місце яке вони займають у житті людини.

Розділ 3. Регламентація соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Міжнародно-правова регламентація соціально-економічних прав почалися в 1948 р., коли найважливіші з них були закріплені в Загальній декларації прав людини. До цього часу права на власність і на працю об'єднувалися з правами громадянськими. Але певні труднощі в їх визнанні існують і сьогодні. Так, Європейська соціальна хартія, прийнята Радою Європи в 1961 р., ратифікована не всіма державами.

Соціально-економічні права грають величезну роль у забезпеченні правового статусу особи. Як визначено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., "Ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нужди, може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при котрих кожний може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами так само, як і своїми громадянськими і політичними правами". Цю точку зору підтвердила Генеральна Асамблея ООН (резолюція від 4 грудня 1986 р.), проголосивши "неподільність і взаємозалежність економічних, соціальних, культурних, громадянських і політичних прав".

Обов'язок держав у сфері регламентації соціально-економічних прав полягає в тому, щоб здійснювати прогресивні економічні і соціальні реформи, забезпечувати повну участь свого народу в процесі і вигодах економічного розвитку, використовувати свої ресурси для надання усім рівних можливостей користування даними правами. Як відзначається в ст. 7 Хартії економічних прав і обов'язків держав від 12 грудня 1974 р., кожна держава відповідає за сприяння економічному, соціальному і культурному розвитку свого народу.

Серед джерел правового регулювання соціально-економічних прав і свобод базову роль грають міжнародно-правові норми. Універсальні норми містяться в загальних принципах Статуту ООН (ст.ст. 1, 13, 55, 56, 62 і 68), у програмних положеннях Загальної декларації прав людини (ст.ст. 22, 23, 24, 25, 26, 27), у нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., у стандартах Міжнародної організації праці (МОП). В даній галузі МОП прийнято більше 170 конвенцій. Важливе значення мають такі: "Про примусову працю" (1930 р.), "Про справедливу винагороду" (1951 р.), "Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості" (1958 р.), "Про політику в галузі зайнятості (1964 р.), "Про працюючих із сімейними обов'язками" (1981 р.), " Про сприяння зайнятості і захист від безробіття" (1988 р.) і ін. Іншу групу джерел регулювання соціально-економічних прав складають норми, що містяться у регіональних угодах (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р. [3], Європейська соціальна хартія 1961 р. тощо). Третя значна група пов'язана з гарантіями дотримання і захисту соціально-економічних прав, закріпленими в національних законодавствах держав.

Економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними чинниками господарської діяльності. До них відносять:

• право на працю;

• право на власність;

• право на підприємництво;

• право на страйк;

• право на відпочинок;

• право на соціальне забезпечення;

• право на житло;

• право на достатній рівень життя;

• право на охорону здоров’я тощо.

Крім того, трудящі і роботодавці мають право на укладання колективних договорів; право на вільне об'єднання в національні або міжнародні організації для захисту своїх інтересів.

Головне місце в каталозі економічних прав займає право на працю (ст. 43 Конституції України), що включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає або на котру вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.). Це право виражає постійно діючу потребу людини, необхідну для створення елементарних матеріальних передумов людського існування, а також забезпечення умов усебічного розвитку особистості. Право на працю і захист від безробіття зафіксоване й у ст. 23 Загальної декларації прав людини. Практичне здійснення права на працю втілюється у завданні забезпечення роботою всіх бажаючих, вирішенні проблеми повної зайнятості населення. Таким чином, право на працю припускає право на захист від безробіття, що надається державою будь-якій особі (ст. 23 Загальної декларації прав людини). У Конвенції МОП № 122 "Про політику в галузі зайнятості" зазначається, що з метою "ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює в якості головної мети активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості" (ст. 1). Свобода праці містить у собі і право кожної особи на справедливі і сприятливі умови праці. Це право, гарантоване в ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., складається з таких аспектів:

а) винагорода за працю повинна забезпечувати всім трудящим як мінімум справедливу заробітну плату і задовільне існування для них і для їхніх сімей; рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якого розходження;

б) умови роботи повинні відповідати вимогам безпеки і гігієни;

в) всі особи повинні мати однакову можливість просування по службі тільки на підставі виробничого стажу і кваліфікації;

г) усі трудящі мають право на відпочинок, дозвілля, розумне обмеження робочого часу й оплачувану періодичну відпустку, винагороду за святкові дні.

Сутність права на соціальне забезпечення (за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей і в інших випадках, установлених законом) складається в тому, що держава гарантує надання достатніх коштів громадянам, які в силу об'єктивних обставин позбавлені (цілком або частково) здатності або можливості трудитися й одержувати прибутки від праці, а також поміч сім'ї в зв'язку з народженням і вихованням дітей (ст. 46 Конституції України). Даний комплекс прав закріплений у ст. 22 і 25 Загальної декларації прав людини, ст. 9, 10, 11, 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., ст. 26 Конвенції про права дитини. Здійснення цього права пов'язано з реалізацією інших прав, у тому числі на задовільний рівень життя, на охорону і поміч сім'ї, материнству і дитинству, права на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я. Гарантії забезпечення права на соціальний захист є предметом ряду міжнародних конвенцій і рекомендацій, прийнятих МОП. Конвенція № 102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення" встановлює обов'язок держав забезпечувати дев'ять видів пособий/виплат, зокрема на медичну допомогу профілактичного і лікувального характеру, через хворобу з метою відновлення тимчасово втраченої працездатності, по безробіттю, по старості, по вагітності, по інвалідності або у випадку втрати годувальника. Конвенція № 118 "Про рівноправність у галузі соціального забезпечення" закріплює принцип рівних із громадянами прав іноземців і осіб без громадянства.

Умови, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини, зафіксовані в праві на достатній рівень життя, психічного і фізичного здоров'я (ст. 48, 49 Конституції України). Відповідно до ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., будь-якій людині повинні бути забезпечені достатнє харчування, одяг і житло, умови її життя повинні постійно поліпшуватися. Стверджуючи "основне право кожної людини на свободу від голоду", Пакт ставить за обов'язок державі приймати необхідні заходи для поліпшення методів виробництва і розподілу продуктів харчування, більш ефективного використання природних ресурсів. Конвенція МОП № 117 "Про основні цілі і норми соціальної політики" встановлює, що при визначенні прожиткового мінімуму приймаються в увагу такі основні потреби сімей працюючих, як продукти харчування і їх калорійність, житло, одяг, медичне обслуговування й освіта.

Для міжнародного захисту соціально-економічних прав людини і для виконання цілей і завдань Організації Об'єднаних Націй (серед який - сприяння підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення, умовам економічного і соціального прогресу і розвитку, вирішенню міжнародних проблем в економічній, соціальній галузі, у сфері охорони здоров'я, загальній повазі і дотриманню прав людини) створений і діє Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) - головна контрольна інстанція в галузі захисту соціально-економічних прав і основного координатора економічної і соціальної діяльності ООН і її спеціалізованих установ. ЕКОСОР, відповідно до Статуту ООН (ст. 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72), уповноважена проводити дослідження і подавати доповіді з міжнародних питань у галузі економічного і соціального життя, культури, освіти, охорони здоров'я і т.п., готувати проекти конвенцій з відповідних питань, проводити міжнародні конференції з проблем, що входять у її компетенцію. Проте міжнародний контроль у галузі захисту цієї групи прав у порівнянні з захистом громадянських і політичних прав менш значний. Він не містить у собі можливість подачі скарги приватними особами. Відповідно до положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (ст. 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25), держави зобов'язані подавати доповіді про заходи, прийняті ними з метою реалізації положень Пакту, і про прогрес, досягнутий в соціально-економічної галузі, Генеральному секретарю ООН, який, у свою чергу, направляє їх на розгляд до ЕКОСОР і спеціалізовані установи. Така процедура є практично єдиною формою контролю за дотриманням соціально-економічних прав громадян. Крім того, контроль за виконанням соціально-економічних прав і свобод стикається з особливими труднощами, пов'язаними з порівняно недавнім розвитком цієї групи прав, із деякою невизначеністю основних дефініцій і гарантій, які містяться у міжнародно-правових нормах щодо цього питання. У 1985 р. був створений Комітет ЕКОСОР по економічних, соціальних і культурних правах. Його реальна діяльність почалася в 1987 р. Комітет є самостійним контрольним органом і уповноважений розглядати доповіді держав, приймати по ним загальні висновки і сповіщати щодо цього ЕКОСОР [26].

Ми можемо зробити висновок, що регламентація соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні відбувається за допомогою міжнародних договорів, пактів, декларацій та ін., ратифікованих Верховною Радою України, Конституцією України та Законів України, що регулюють дану сферу прав.

Розділ ІV. Проблеми реалізації та захисту соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Розширення Конституцією та іншими законодавчими актами України кола прав і свобод громадян спонукало до розвитку юридичних гарантій їхнього захисту. Реалізація цих прав і свобод повинна визначати сутність та ефективність застосування законодавства. Без дотримання їх та забезпечення державним захистом не може формуватися й зміцнюватися справжня демократія, а також є неможливою розбудова правової держави. Водночас держава (в особі усіх її органів) повинна створювати необхідні умови для самореалізації громадянином своїх прав і свобод та запровадити реальні механізми їхнього захисту. Зокрема, як підкреслює О. Лукашева, захист економічних прав громадян в умовах переходу до ринкової економіки не лише не має бути на другому плані чи зводитися до мінімуму, а й, навпаки, у ситуації постсоціалістичного суспільства повинен ставати «однією з найважливіших функцій держави»[14,с.105].

Правові (юридичні) гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина, до яких відноситься і юридична відповідальність - це встановлені державою із наданням їм формальної (юридичної) обов'язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав та свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх охорони і захисту.

А. Олійник зазначає, що розуміння захисту прав і свобод людини та громадянина включає в себе категорії забезпечення, гарантування та здійснення суб'єктивного права. На думку автора, забезпечення конституційних свобод і недоторканості людини та громадянина в Україні - це створення сприятливих умов для їх здійснення, охорона, захист суб'єктивних свобод від правопорушення, відновлення порушеного права компетентними державними органами чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими або службовими особами та об'єднаннями громадян здійснення матеріальних чи процесуальних юридичних засобів [18].

Економічні права посідають провідне місце у структурі конституційно-правового статусу особи, забезпечуючи економічну свободу, розвиваючи ідеали вільної людської особистості. Саме інститут економічних прав та свобод людини і громадянина є гарантією інших прав людини й громадянина в Україні. Отже, у загальному значенні економічні права та свободи – це закріплені в Конституції та законах можливості людини забезпечувати й поліпшувати свій матеріальний добробут. Ці та інші конституційні права неможливо реалізувати без реальних гарантій щодо їхнього захисту. Згідно з положеннями Основного Закону громадяни України мають право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності (стаття 41 Конституції); мають право на підприємницьку діяльність; для задоволення своїх потреб громадяни можуть вільно користуватися об'єктами права державної та комунальної власності (стаття 42 Конституції); мають право на користування природними ресурсами та об'єктами права власності українського народу. Право власності українського народу на землю, її надра, водні та інші природні ресурси визначено статтями 13 і 14 Конституції України.

Однак закріплення економічних прав та свобод людини й громадянина у законодавстві будь-якої держави не є показником реальності їхнього захисту. Як відомо, у конституціях держав із тоталітарним режимом правління також проголошувалися широкі права й свободи, проте вони були лише задекларовані. Велике значення мають якраз практичне забезпечення та захист прав та свобод, у тому числі й економічних, що є однією з найважливіших ознак демократичної та правової держави . Визначенню захисту економічних прав об'єктивно має передувати усвідомлення загального поняття захисту прав людини й громадянина. Останнє в юридичній літературі визначають зазвичай по-різному. Конституційне законодавство нашої держави, як і переважної більшості інших демократичних країн, передбачає не тільки визнання за суб'єктами певних конституційних прав, а й їх забезпечення надійною правовою охороною.

Загалом право на захист можна визначити як надану правоможній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушеного права. Отже, право на захист є складовою самого суб'єктивного права разом із правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб. Право на захист може реалізовуватися як за ініціативою державних органів, так і за ініціативою самої особи, що потребує такого захисту. Забезпеченість суб'єктивного права можливістю державного примусу – це його невід'ємна властивість, яка існує не паралельно з іншими, закріпленими в суб'єктивному праві можливостями, а властива їм самим у зв'язку з тим, що без цього вони не мали б юридичних можливостей. Як і будь-яке інше суб'єктивне право, право на захист містить, з другого боку, можливість здійснення правоможною особою власних позитивних дій, а, з другого боку, можливість вимоги певної поведінки від зобов'язаної особи. Право на власні дії у цьому разі передбачає такі заходи впливу на правопорушника, як, наприклад, необхідна оборона, застосування оперативних санкцій тощо. Право вимоги певної поведінки від зобов'язаної особи охоплює переважно заходи впливу, що застосовуються до порушника компетентними державними органами, до котрих потерпілий чи особа, права якої порушено, звертається по їхній захист.

Вважаємо, що захист економічних прав та свобод людини і громадянина – це надана законодавством управоможній або фізичній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушених економічних прав та свобод людини й громадянина.[23]

У сучасних умовах глобалізації, яка свідчить про взаємозв'язок і взаємозалежність держав світу, проблема захисту прав людини не є виключно внутрішньо-національною проблемою, вона вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. У таких умовах розвиток національного соціального законодавства не може бути вільним від урахування концепцій і державно-правових моделей зарубіжних держав. Водночас практичного значення набуло питання про дотримання міжнародних стандартів та відповідність таким актам національного законодавства.

Друге тисячоліття завершилося під гаслом все ширшого забезпечення прав людини. І хоча є різні тлумачення поняття прав людини та їх змісту в різних частинах світу, а деякі фахівці висловлюють сумніви щодо універсальності прав людини, видається, що саме завдяки усвідомленню цього, без перебільшення, суспільного феномену людство багато в чому стало більш людяним. Визнання прав людини, встановлення їх змісту та забезпечення гарантій — найвизначніше надбання XX століття.

У сучасний період проблема захисту прав людини вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. Прийняття на світовому рівні Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ООН, 1966 p.) і Факультативних протоколів № 1 і 2 до цього пакту, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), на європейському рівні — Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рада Європи, 1950 р.) і Європейської соціальної хартії (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 р.) — створило потужну правову базу для визнання, дотримання і захисту прав людини у цілому світі.Право громадян на соціальний захист, передбачене ст. 46 Конституції України, належить до групи соціальних прав. Це право "включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом". Отже, йдеться про надання матеріального забезпечення у випадку настання так званих "соціальних ризиків", — подій, за яких особа через незалежні від неї обставини втрачає засоби до існування. У радянському законодавстві і нині чинній Конституції Російської Федерації право людини, що має такий же зміст, визначено як право людини на соціальне забезпечення. Що ж до міжнародно-правових актів, вважаємо за необхідне зробити деякі пояснення, пов'язані з перекладом "The right to social security". Термін security — у перекладі з англійської застосовується у кількох значеннях: 1) безпека, надійність; 2) впевненість; 3) охорона, захист; 4) забезпечення, гарантія; застава та ін. [17]

Таким чином, з нашої точки зору, що захист та реалізація економічних, соціальних прав та свобод людини і громадянина – це надана законодавством управоможній або фізичній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушених економічних, соціальних прав та свобод людини й громадянина.

ВИСНОВОК

Cтановлення конституційних соціальних та економічних прав людини і громадянина взяли свій курс за кордоном, хоча слабкі ідеологічні початки відстоювали ще українські відомі діячі такі, як П. Орлик, Т.Г. Шевченко, П. Рабінович та ін. В період тоталітаризму Україна відхилялась від взятого курсу Європою і США, проте в період незалежності наша держава зробила все можливе для створення стабільних соціально-економічних умов.

В даній роботі ми акцентували увагу на таких основоположних конституційних правах і свободах як соціальні та економічні. І переходячи від розділу до розділу намагались «скласти одну картину» в якій зображується перебіг від їх становлення до регламентації, реалізації та захисту в Укрїні.

Для того, щоб поставити курс за яким потрібно працювати ми визначили поняття «конституційних оціальних» та «конституційних економічних» прав. Отже, «конституційні соціальні» права це можливості людини і громадянина забезпечити належні соціальні умови життя, держава як гарант охорони цих прав має створити належні умови для їх забезпечення, реалізації та впровадження в «життя кожного» громадянина, і, зокрема, людини. «Конституційні економічні» права і свободи людини це певні економічні блага та права на ці блага, а саме: право на їхнє одержання, збереження, володіння, користування, розпорядження а також право на реалізацію та захист цих прав та міра або спосіб поведінки, виявлення волі, інтересів, можливостей людини і громадянина. Та лише з’ясування такого суспільного явища як економічні права людини за суттю дозволить оптимально визначити їх зміст, форму та місце яке вони займають у житті людини.

Регламентація соціальних та економічних прав і свобод людини і громадянина в Україні відбувається за допомогою джерел правового регулювання соціально-економічних прав і свобод базову роль грають міжнародно-правові норми. Універсальні норми містяться в загальних принципах Статуту ООН, ратифікованих у програмних положеннях Загальної декларації прав людини нормах Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., у стандартах Міжнародної організації праці (МОП). В даній галузі МОП прийнято більше 170 конвенцій. Важливе значення мають такі: "Про примусову працю" (1930 р.), "Про справедливу винагороду" (1951 р.), "Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості" (1958 р.), "Про політику в галузі зайнятості (1964 р.), "Про працюючих із сімейними обов'язками" (1981 р.), " Про сприяння зайнятості і захист від безробіття" (1988 р.) і ін. ратифікованих Верховною Радою України, а також за допомогою Конституції України [2] та Законів України, що регулюють дану сферу прав.

Захист та реалізація економічних, соціальних прав та свобод людини і громадянина – це надана законодавством управоможній або фізичній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушених економічних, соціальних прав та свобод людини й громадянина. Реалізація цих прав і свобод повинна визначати сутність та ефективність застосування законодавства. Без дотримання їх та забезпечення державним захистом не може формуватися й зміцнюватися справжня демократія, а також є неможливою розбудова правової держави. Водночас держава (в особі усіх її органів) повинна створювати необхідні умови для самореалізації громадянином своїх прав і свобод та запровадити реальні механізми їхнього захисту. Вважаємо, що захист економічних прав та свобод людини і громадянина – це надана законодавством управоможній або фізичній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для оскарження та (або) відновлення порушених економічних прав та свобод людини й громадянина. У сучасний період проблема захисту прав людини вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. Отже, право на захист та реалізації є складовою самого суб'єктивного права разом із правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб. Право на захист та реалізацію може реалізовуватися як за ініціативою державних органів, так і за ініціативою самої особи.