4. Система права, галузь та інститути права

Система права є структурною організацією права, яка обумовлена об'єктивними умовами його існування і забезпечує внутрішню єдність і несуперечність права.

Система права - це внутрішня структура права, що охоплює всі діючі юридичні норми держави.

Система права включає декілька основних компонентів: галузі права, підгалузі, правові інститути і норми права.

Галузь права – це сукупність правових норм та інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин. (конституційне, адміністративне, фінансове, цивільне, сімейне, трудове, земельне, цивільно-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне, міжнародне…)

Підгалузь права – це складова частина галузі права, яка об’єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду. (підгалузь цивільного права – авторське і спадкове право, фінансового права - банківське)

Інститут права – це таке угрупування правових норм певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин. (у цивільному праві – інститут права власності, норми якого регулюють відносини власності)

Первинним елементом системи права є норма права – конкретне правило поведінки. Під нормою права розуміється загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене державою як критерій правомірної або забороненої поведінки, і забезпечене державними засобами.

Прийнято виділяти три елементи складових норми права: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза – частина норми права, яка описує умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція – частина норми права, яка описує суб’єктивні права та юридичні обов’язки особи, яка знаходиться в певній нормативно-регламентованій ситуації.

Санкція – частина норми права, яка описує юридичні наслідки виконання чи невиконання правил поведінки, передбачених диспозицією.

5. Правовідносини: поняття, ознаки, структура.

Правовідносини – це суспільні зв’язки, відносини, урегульовані правом і виражені у взаємних правах суб’єктів права, якими можуть бути як громадяни (фізичні особи), так і організації чи установи (юридичні особи).

Ознаки правовідносин:

• наявність сторін, які мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки;

• здійснення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків контролюється і забезпечується державою;

• мають вольовий характер.

Структура правовідносин включає:

1. об’єкт – це ті реальні блага, що задовольняють інтереси та потреби людей з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються або припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Їх поділяють на матеріальні і духовні блага, дії суб’єктів правовідносин, результати їх діяльності.

2. Суб’єкти правовідносин:

• фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства);

• юридичні особи (підприємства та організації різних форм власності, об’єднання громадян);

• держава, республіки, територіальні громади.

3. зміст.

Для того щоб бути суб’єктом правовідносин, фізичні і юридичні особи повинні володіти правосуб’єктністю. У правосуб’єктності фізичних осіб розрізняють:

Правоздатність – здатність індивіда мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Правоздатність виникає в момент народження людини і припиняється з її смертю.

Дієздатність – здатність своїми діями реалізовувати свої права та обов’язки. Рівень дієздатності залежить від вікових, фізичних та психічних факторів. Залежно від них, зокрема, у цивільному праві розрізняють такі рівні дієздатності:

• повна дієздатність – настає з досягненням повноліття (18років). Набуття її можливе у раз записана і реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття; неповнолітньою особою, яка записана батьком або матір’ю дини; фізична особа, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; фізичною особою, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди батьків, піклувальника або органу опіки).

• Часткову дієздатність – мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років. Вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою чи стипендією, реалізовувати свої авторські та винахідницькі права тощо.

• Мінімальна дієздатність – характерна для осіб віком до 14 років. Вони мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди.

• Обмежена дієздатність – може бути встановлена судом для громадян, які зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами; громадяни, які через душевну хворобу чи недоумство не здатні розуміти значення своїх дій чи керувати ними. Над ними встановлюється опіка.

Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність. Наприклад, кримінальну відповідальність несуть особи, яким до скоєння злочину виповнилося 16 років, а при деяких видах злочинів – 14 років.

Підставами для виникнення зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти – це конкретні життєві обставини, які викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Юридичні факти поділяються на:

• Правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

• Позитивні і негативні;

• Постійно діючі та одноразової дії;

• Юридичні дії і юридичні події.

Юридичні дії – це життєві обставини, що виникають, діють і припиняються незалежно від волі суб’єктів правовідносин (народження, смерть людини, стихійне лихо).

Юридичні дії – це життєві обставини, виникнення, функціонування і припинення яких залежить від волі суб’єктів правовідносин. Вони поділяються на правомірні і неправомірні. До правомірних належать:

• Юридичні акти – правомірне застосування права, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (постанова слідчого про припинення кримінальної справи, договір, скарга)

• Юридичні вчинки – дії, що не мають спеціальної мети спричинити юридичні наслідки (знайдення скарбу, створення художнього твору, наукової праці).

До неправомірних дій належать:

• правові аномалії – зловживання правом, що не правопорушенням.

• Правопорушення – це дія чи бездіяльність, які здійснюються всупереч встановленому в суспільстві правопорядку (злочини і проступки).