Лекція № 1 ( 2 години)

Рослинний світ як складова частина арсеналу лікарських засобів у ветеринарній медицині. Лікарські рослини України. Особливості і відмінності рослин як ліків.

Анотація

Викладеноосновні терміни та поняття, загальні питання і задачі предмету. Розглядаються історичні відомості з розвитку фітотерапії, основні шляхи пошуку нових лікарських рослин,особливості і відмінності рослин як ліків, роль тварин у пізнанні лікувальних і отруйних властивостей рослин.

План

1. Особливості і відмінності рослин як ліків.

2. Переваги у лікуванні лікарськими рослинами перед синтетичними препаратами.

3. Сучасний стан застосування лікарських рослин у народній і науковій ветеринарній медицині.

4. Природні райони України і поширення у них найголовніших лікарських рослин.

5. Розподіл дикоростучих лікарських рослин по природних зонах.

6. Історична довідка з розвитку фітотерапії і фармакогнозії.

7. Складові частини рослин.

Ключові слова:лікарські рослини, флора, особливості, відмінності, Гіпократ, Гален, Парацельс, Авіцена.

У величезному арсеналі лікарських засобів, які застосовують у гуманітарній та ветеринарній медицині, є препарати неорганічної та органічної природи,тваринного, рослинного, мінерального, мікробного й синтетичного походження, кількість яких уже сягає десятки тисяч, І асортимент їх по­стійно поновлюється.

Підраховано, що на світовому ринку як лікарські засо­би нині пропонують близько 4000лише різних хімічних спо­лук, а препаратів під різними назвами понад 140000 найменувань. Серед цих ліків близько 40 % становлять препарати рослинного походження. Однак пошук і дослідження лі­карських засобів будь–якого походження не припиняються, хоч за останні 50 років науково–дослідних робіт цього на­пряму виконано більш як за всю історію цивілізації.

Нині як молекулярні моделі все більшого значення набу­вають розшифрування хімічних регуляторів життєдіяльно­сті організму тварин і людей та пошук методів і засобів впливу на ці процеси після встановлення біохімічних механізмів захворювань. Очевидно, в цьому напрямі буде ще досягнуто величезних успіхів і за цим майбутнє фармакотерапії.Однак не менш важливим залишається традиційний напрям з використанням рослинного світу як основного дже­рела пошуку,вивчення та створення нових сполук і препа­ратів для лікування людей та тварин, профілактики захво­рювань.

Такі роботи залишаються перспективними.

Адже навіть із 300тис. видів рослин планети досліджено не більше 4 %, а з 20 тис.видів вищих рослин території ко­лишнього Радянського Союзу, куди входила й Україна, вив­чено лише 5 тис. видів, з них поглиблено –понад 500, в науковій медицині дозволено застосовувати близько 300ви­дів.

Отже, незважаючи на значні досягнення в хімії, особ­ливо в створенні синтетичних препаратів, лікам рослинного походження ще тривалий час належатиме чільне місце. Та­кий стан більше стосується гуманітарної медицини,в прак­тиці ветеринарної медицини менше використовують лікарських засобів взагалі й рослинних зокрема. Причиною цього не є великі відмінності між організмом людини і тварин, а ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників, що стосуються як недостатніх вивчення, так і впровадження у практику уже навіть вивчених і використовуваних в медицині лікарських засобів, що є надто негативним.

Однак навіть і за таких обставин слід признати, що й у ветеринарній науці та практиці є чималі надбання з фар­макогнозії і фітотерапії, які необхідно зібрати, системати­зувати й висвітлити для широкого загалу фахівців, насамперед для майбутніх лікарів ветеринарної медицини, а сьо­годні ще студентів.

Це збігається з нинішнім курсом Головного управління ветеринарної медицини МСГП країни по заготівлі і викори­станню лікарських рослин у ветеринарній практиці, що за­кріплено наказом №5 від 6 квітня 1993р.

Такий стан і багатство рослинного світу України дають змогу не лише широко впроваджувати в практику нові й уже відомі рослинні ліки, а й надалі вивчати й екстраполю­вати з гуманітарної медицини дані, оцінюючи їх дію на тва­рин різних видів і вікових груп.

Багато лікарських рослин дикорослої флори є в Украї­ні в таких запасах, яких достатньо при обґрунтованому і розумному підході й які можуть стати відчутною підмогою у забезпеченні потреб практичної ветеринарної медицини, особлива при лікуванні хвороб травного каналу, насамперед новонародженого молодняку, хвороб систе­ми дихання та інших, що найчастіше зустрічаються у прак­тиці.

Крім того, правильне використання запасів, інтродукція рослин і вирощування їх у спеціальних господарствах мо­жуть повністю забезпечити потреби ветеринарної медицини в лікарській сировині деяких видів рослин, а також запити промисловості в виробництві окремих препаратів.

Усі ці питання та їм супутні може вирішити зважений, державний підхід до розробки й впровадження спеціальних заходів, спрямованих на зміцнення ветеринарної медицини, поліпшення ветеринарного обслуговування тваринництва.

Реалізація цих заходів і оцінка результатів – за май­бутнім, а для цього потрібні знання і в першу чергу для май­бутніх фахівців, які в певній мірі вони зможуть черпати й з цього видання.

ФАРМАКОГНОЗІЯ, її ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ. ФІТОТЕРАПІЯ

Із безлічі рослин, що існують у світі, людством виділено ряд таких, що мають цілющі властивості щодо організму людини та тварини, які названо лікарськими. їх застосову­ють з давніх–давен після заготівлі, відповідної підготовки й обробки, що являє собою певний багаж знань і є предме­том фармакології, зокрема такої галузі знань, як фарма­когнозія.

Фармакогнозія – це наука, яка вивчає лікарські росли­ни, лікарську сировину рослинного й частково тваринного походження, а також продукти первинної переробки рослин і тварин.

Лікарська рослинна сировина – це свіжозібрані чи кон­сервовані (найчастіше висушуванням) рослини чи їх части­ни, які застосовують для виготовлення лікарських засобів.

Лікарські засоби це такі, що характеризуються відпо­відною біологічною чи фармакологічною активністю, на які є дозвіл щодо їх застосування для лікувальних, профілак­тичних і діагностичних цілей у гуманітарній чи ветеринар­ній медицині.

Лікарськими засобами можуть бути також різні фізіоте­рапевтичні прийоми (масаж,ультрафіолетове опромінюван­ня, компреси тощо), які застосовують для лікування хворих у науковій і народній ветеринарній та гуманітарній меди­цині. В науковій медицині застосовують лікарські засоби, які досліджені хімічно, фармакологічно й клінічно, введе­ні в Фармакопею чи належать до Державного реєстру, доз­волені для використання.

Майже всі вони надійшли до наукової медицини і вете­ринарії з емпіричної, що ґрунтується лише на досвіді ціли­телів. У емпіричній та ветеринарній медицині не проводили наукових експериментів і не використовували їх досвіду. Люди збирали всі дані, що стосувалися використання рос­линних ліків для усунення відповідних симптомів(кашлю, болю, температури та ін.), але не знали причин захворювань і їх симптомів. Позитивні результати застосування окремих лікарських засобів та відповідних прийомів з урахуванням технологічних вимог збору, зберігання та виготовлення ліків сприяли нагромадженню багатовікового досвіду, який зберігається,збагачується й передається з покоління у по­коління.

Застосування лікарських речовин рослинного походжен­ня для лікування тварин чи людей у різних лікарських фор­мах та дозах з дотриманням відповідного режиму та умов визначається як фітотерапія.Фітотерапія використовує ком­плекс цілющих речовин, які знаходяться у рослинній сиро­вині чи в препаратах і лікарських формах з неї.

Лікарська форма – це лікарські речовини (чи сирови­на), яким спеціальною технологічною обробкою в аптеці чи на фармацевтичному заводі надано відповідної форми, най­більш зручної для застосування з лікувальною чи профілак­тичною метою.

Засоби рослинного походження найчастіше застосову­ють у таких лікарських формах, як настої, відвари, настой­ки, свіжі соки і подрібнені чи потовчені частини свіжозіб­раних рослин, мазі, екстракти, емульсії, порошки тощо.

КОРОТКІ ВІДОМОСТІ ПРО РОСЛИННИЙ СВІТ. РОСЛИННИЙ АРСЕНАЛ УКРАЇНИ

Рослинний світ нашої планети нараховує понад півмільйона видів рослин, з яких 300 тис.вищі. Використовують не більше 5,6–6 тис, тобто близько 1 %, у сільськогосподарсь­кому виробництві – не більше 90 видів, в тому числі як хар­чові культури – 20 видів.

У дикій і культурній флорі України 25,5 тис. видів рос­лин, 850 видів – лікарські, 1350– вітамінні, 2950 – їстів­ні, 950 – кормові, 850 – медоноси, 100 –танідоноси, 150 – жироолійні, 280 – ефіроолійні, 110 – фарбувальні.З них у дикорослій флорі (в основному в лісах, на луках і боло­тах)нараховується близько 5 тис. видів вищих судинних рослин. Понад 200видів рослин більш–менш вивчені і ма­ють практичне,використання.

Із дикорослої флори часто використовують близько 160 видів, у тому числі як їстівні.Серед них розрізняють три основні групи – плодові, ягідні,горіхоплідні – й додатко­ву групу, до якої входять зеленина, різні плоди та коріння, придатні для вживання. Багато представників дикорослої флори мають як їстівні, так і лікувальні властивості.

Лісогосподарські підприємства України щорічно заго­товляють: плодів і ягід дикорослих їстівних рослин – до 16 тис. тонн, грибів – 550–3500 т(нині менше), березового соку – 40–55 тис. тонн, лікарської сировини – 1175 т. Це становить 7з–Ча частину використовуваних запасів, а запаси плодових, ягідних і горіхоплідних рослин використову­ють лише на 50 % від біологічних.

Багато рослин застосовують для промисловогр одер­жання з них таніну, живиці,скипидару, жирних та ефірних олій тощо. Так, танідоносами є дуб(містить 8–20 % дубильних речовин), верба (9–17%), скумпія і сумах(до 30 %), ялина (10–16 %), граб, бук, липа, ліщина та інші (мають менше значення). Джерелом одержання живиці і скипидару є сосна,ялина, піхта. Гумі (камеді) добувають із абрикосів, аличі, вишні,мигдалю, черешні, сливи та ін. Органічні та ефірні олії одержують з хвої піхти, ялини, ялів­цю, сосни, з квіток, насіння, листя і коріння багатьох трав'я­нистих рослин – аїру, борщівника, гірчиці,м'яти, пижма, фіалки та ін. (берези, бука, ліщини, шипшини).

Україна – розвинена промислова й аграрна країна. Рослинний покрив у ній зберігається на7з території, що становить близько 19 млн. га, з яких ліс – 8,2млн. га, лу­ки – 6,8, болота – 1,2 млн. га. Географічно територія Укра­їни утворює три зони^:– лісову, лісостепову та степову. Роз­поділ лікарських рослин по цих зонах має свої особливості за запасами, видовим складом, заготівлею сировини.Найбідніші запаси у степовій зоні, яка розорана на 80–90 %. Не всі види рослин поширені по усіх трьох зонах, а лише деякі і це враховують при заготівлі. Однак у цілому за до­помогою«Укрзооветпромпостачу» забезпечення лікарською рослинною сировиною та препаратами з неї можливе в усіх, адміністративних регіонах республіки.

Слід зазначити, що заготівлю рослинної лікарської си­ровини необхідно проводити відповідно до науково обґрунтованих вимог і так, щоб зберегти рослинний світ. Ботаніки підрахували, що з півмільйона видів рослинного світу пла­нети вже нині в числі рідкісних і тих, що знаходяться під загрозою вимирання та потребують захисту, є 25–30тис. видів, тобто майже – ¹/₁₀ флори вищих рослин; у Європі та­ких понад 2 тис. видів. Впливають на цей процес техноген­ні й насамперед антропогенні фактори, одному з яких,зокре­ма неправильній заготівлі – лікарських рослин (кількість яких і в нас за останні 30 років зменшилася майже на 20 %), можна запобігти.

У використанні рослинного світу для людини та тварини закладений багатий історичний досвід, з яким слід ознайо­митися, щоб зберігати й збагачувати його.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА З РОЗВИТКУ ФАРМАКОГНОЗІЇ І ФІТОТЕРАПІЇ. РОЛЬ ТВАРИН У ПІЗНАННІ ЛІКУВАЛЬНИХ І ОТРУЙНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ РОСЛИН

Розвиток фармакогнозії і фітотерапії пов'язаний з роз­витком фармакології – однієї з найстародавніших наук, скарбниці людських знань, ще нагромаджувалися разом з розвитком людства й становленням цивілізації на нашій планеті від незапам'ятних часів і до сьогоднішнього дня.

Історія гуманітарної і ветеринарної медицини свідчить, що нинішні надбання цих галузей знань є результатом ко­лективного досвіду, насамперед емпіричного,здобутого люд­ством методом спроб та помилок, а вже потім науково пере­віреного й обґрунтованого.

У пізнанні лікувальних та отруйних властивостей рос­линного світу планети величезна роль належить і різним представникам тваринного світу. Деяких з них(особливо лабораторні тварини) в основному й тепер використовують для апробації і оцінки дії лікарських речовин та препаратів.

Люди жили в оточенні тварин, спостерігали за життям рослин і тварин, за тим, у якому стані й які рослини спожи­вають тварини, що з ними відбувається,визначали їстівні, лікувальні чи отруйні властивості рослин. А здобутий дос­від запам'ятовували, передавали з покоління у покоління, переказували одне одному, складали казки, оповідання та інші твори аж до виникнення писемності. І цьому є багато прикладів у художній та науковій літературі. Так, спосте­реження місцевого населення Південної Америки за пумами, які споживали кору хінного дерева і виліковувалися від га­рячки, сприяло використанню цього досвіду й засобу при лі­куванні малярії. Масові міграції африканських шимпанзе в пошуках такої рослини, як астілія, та жадібне поїдання її пагонів дало змогу західноафриканським племенам встано­вити високу ефективність її при шлунково–кишкових за­хворюваннях. Пізніше з'ясували, що в астілії міститься над­звичайно ефективний протимікробний засіб тіарунтин–А, який знищує бактерії у концентрації 1 мкг/м³. Цю росли­ну й нині використовує місцеве населення, вона також є ефективним ранозагоювальним засобом. Спостереження ефіопських пастухів за козами, які поїдали листя і плоди кофейного дерева, що призводило до тривалого їх збуджен­ня та бадьорості, сприяло тому, що люди,скуштувавши ці плоди, почали їх споживати. З плодів кофейного дерева виділено алкалоїд кофеїн, якому належить провідне місце серед ліків, що збуджують центральну нервову систему.

Встановлення оленеводами та мисливцями факту поїдання оленями перед парувальним сезоном коріння, левзеї (маралове коріння) дало змогу встановити їх стимулюючу дію, а поїдання цими тваринами квіток гвоздики при пораненнях сприяло відкриттю у них кровоспинних властивостей.Ціка­во й те, що ще Плінієм старшим описане таке явище, як лі­кування кровопусканням, перейняте людьми від бегемотів, які при поганому самопочутті після переїдання терлися бо­ками об гострі стовбури очерету доти, поки не травмували судини, що спричинювало кровотечу. Після витікання до­статньої кількості крові, бегемоти притискали рани до вап­някового ґрунту і зупиняли кровотечі.

У багатовіковому досвіді людства щодо використання рослинного світу з лікувальною метою є й ряд фактів, що змішувалися з містикою, набували таємничості, перетворю­валися в легенди тощо. Так, в Одо із Мена«Про властиво­сті трав» є рядки із посиланням на того ж Плінія про те, що ластівки використовують траву чистотілу для лікування очей пташенятам (навіть проколотих). З цим пов'язані на­віть назви цієї рослини і пташки. З позитивним впливом на зір пов'язують споживання зміями трави фенхелю. У зна­менитому «Салернському кодексі»описується про те, що ласки перед бійкою із зміями поїдають траву рути і вона є для них протиотрутою.

У різних народів, в різних джерелах зберігаються й інші відомості про лікувальні властивості рослин, які ще чека­ють свого відкриття, з'ясування дії, наукової перевірки і ос­мислення. Так, зовсім недавно А. А.Макаров описав свої спостереження за лосями, які для того, щоб звільнитися від глистів, обкушують молоді пагони багна звичайного.А влас­ники собак та котів (тварин не травоїдних) знають, що в певний час ці тварини пасуться, тобто шукають і поїдають деякі рослини.

Цілющі властивості рослин вивчали й воїни, й мисливці, й плугатарі,які з улюбленими, вірними та відданими твари­нами інколи днювали й ночували, використовували їх у бор­ні, праці та на відпочинку,бачили їх травмованими та з іншими стражданнями, що змушувало шукати різні ліку­вальні засоби, насамперед рослинні. Історія фармакогнозії і фітотерапії продовжується.

Але як встановити початок пошуку людиною способів і засобів зцілення від недуги, тієї межі, від якої первісна лю­дина почала розуміти, що здоров'я – стан непостійний і що підтримувати й коригувати його при змінах слід відповідними засобами, які знаходяться навколо нас, у природі, що її оточує, оскільки первісна людина не відокремлювала ceбе від природи, а була її часткою й причетною до всього, що її оточує?

Незвичайна допитливість та необмежена спостережли­вість за тваринами та їх поведінкою, за тим, що вони їдять і п'ють, постійне спілкування з ними від народження й до смерті, прагнення бути сильним, рухливим,сміливим, схо­жим на якихось особин тваринного світу – ось ті рушійні сили людини, що спонукали її нагромаджувати знання, фак­ти,відповідно підсумовувати їх, аналізувати, а при виник­ненні мови –передавати з уст в уста, зберігати в поколін­нях, збираючи по крихтах і додаючи до відомого все нові й нові факти, щоб потім, з виникненням писемності, вирізь­бити на глиняних плитках чи клинописом вирубати на ка­мені й зберегти на віки саме найцінніше –життєвий досвід, знання. Це те, що називають емпіричним досвідом спроб та помилок, за який сплачено здоров'ям і безліччю життів тва­рин і людей, щоб нині ми мали право сказати одним речен­ням те,що людство збирало мільйонами років в ім'я вижи­вання тварин і людей, в ім'я здоров'я.

Скільки витрачено сил,праці й розуму для того, щоб ві­дібрати, визначити й перевірити рослинні засоби, щоб вста­новити, наприклад, що квітки та листя конвалії лікують хво­роби серця, корінь валеріани діє заспокійливо,а кілька вовчих ягід можуть спричинити отруєння та смерть.

Важко визначити й навіть здогадатися, якими принципами керувалася людина, коли відшукувала й відбирала все те, що нам відомо і що ми можемо перевіряти й аналі­зувати вже з висоти теперішньої наукової оснащеності, узагальненого досвіду людства, набутого завдяки теперішнім засобам спілкування.

Відомо, наприклад, що ще в середньовіччя навіть вели­кий Парацельс підбирав та призначав рослинні ліки за так званими знаками природи: листя ниркоподібної форми при хворобах нирок, квіти жовтого кольору при жовтяниці, ко­лючі плоди при коліках, болях у шлунку тощо. Звичайно, такі «теорії» заважали встановити істину, а скільки таких «теорій» з'ясовано в ім'я істини за всю історію фармакогно­зії та фітотерапії – сказати важко. Поряд з істиною завж­ди було багато містики, помилок, знахарської таємничості, від яких поступово звільняється наукова фармакологія,фар­макогнозія, фітотерапія. Важко зібрати усі дані про розви­ток цих наук в гуманітарній і ветеринарній медицині, оскіль­ки з давніх–давен вони розвивалися разом, і надбання їх не втратили актуальності й нині. Слід зазначити, що у ветери­нарну медицину,сільське та промислове тваринництво вар­то більше екстраполювати дані про різні уже відомі в гуманітарній медицині лікарські засоби і насамперед для лікування сільськогосподарських тварин,профілактики за­хворювань та стимуляції продуктивності. Адже жодні ліки, жоден препарат, який перевірено науковою медициною, не минув тварин. На них перших, починаючи від жаби, миші, щура, кроля,собаки й інших, здобувають факти та знання про дію ліків в ім'я здоров'я та життя людей і тварин. Пе­ревірка біологічної дії лише однієї сполуки потребує сотні піддослідних тварин, а якщо їх перевіряють тисячі, то в ек­спериментах використовують мільйони тварин. Це стосуєть­ся ліків для людей і тварин, у тому числі й засобів рослин­ного походження.

Щодо історичної довідки з розвитку фармакогнозії та фітотерапії слід зазначити, що з появою писемності з'яви­лися відомості про лікарські рослини, їх дію та застосуван­ня. Це стало відомо із знайдених найстародавніших пам'яток культури.

Так, у державі стародавніх шумерів (існувала на тери­торії сучасного Іраку) за 3тис. років до нашої ери із стебел та коріння ряду лікарських рослин виготовляли порошки та настої, а також використовували їх при приготуванні вина й пива.

Вавілоняни, які прийшли на зміну стародавнім шумерам (XX ст. до нашої ери),перейняли їх культуру, у тому числі й у використанні лікарських рослин, зокрема коріння солод­цю, дурману, блекоти, насіння льону та інших рослин. Во­ни помітили, що сонячні промені негативно впливають на цілющі властивості рослинної сировини і рекомендували су­шити лікарські рослини в затінку, а дурман, блекоту, бела–донну збирати лише вночі. Двері та вікна приміщень, де зберігалися лікарські рослини, пропонувалося розміщувати лише на північ, чого дотримуються і нині.

Кращі надбання вавілонян перейшли до ассірійців, які завоювали Вавилон. Із знайдених 22 тис. плиток (глиняних) у знаменитій бібліотеціАшурбаніпала при розкопках пала­цу в Ніневії на 33 записані відомості про лікарські рослини. В Ніневії був також і сад з лікарськими рослинами.

Однією з найстародавніших вважають медицину й фар­макогнозію Китаю, яка дуже широко використовує в ліку­ванні рослинний світ і до сьогоднішнього дня. Китайці ще за 3 тис. років до нашої ери застосовували близько230 лікарських і отруйних рослин, 65 засобів тваринного походження та 48 мінералів. Знаменитим письмовим джерелом про ці ві­домості є книга про трави «Бань–Цао». Перший трактат про лікарські засоби Китаю приписують батькові китайської ме­дицини Шен–Нунгу(3000 р. до н. є.). У старій китайськійфармакопеї вміщено 2935 рецептів і всі ліки розділено на сім класів, тут же вміщено відомості майже про всю флору країни. В 1596 р. Лі–Ші–Чжень створив 52–томну працю «Ко­ротка фармакопея», де описав понад 1890 рослин і дав бли­зько 10000 рецептів, що вважається неперевершеним і на, сьогоднішній день.<!--[if !vml]--><!--[endif]-->

Одні з перших письмових відомостей виявлені у староєгипетських папірусах, де розшифровано близько 1200 ме­дичних текстів. Папіруси за часом написання відносять до 1900–1250 pp. до н. є. Особливо цінними є два папіруси: Еберса та Сміта, з яких перший –своєрідна терапевтична енциклопедія, другий – довідник з хірургії,тому що містить описання 48 випадків з хірургічної практики. Перший папі­рус був придбаний німецьким романістом та єгиптологомГ.Еберсом (XIX ст.) у кочівників–арабів, які знайшли йо­го в одній із фівських гробниць, тому й відомий він тепер усьому світу як «Папірус Еберса». Першою книгою у ньо­му є «Книга приготування ліків для усіх частин тіла», де згадується близько 450 хвороб та серед величезної кількості прописів більш як 700 ліків. До їх складу входили матеріали рослинного, тваринного й мінерального походження. Серед рослинних головним вважався опій. Із лікарських форм зга­дані пластирі, мазі, примочки, припарки, відвари тощо.Зро­блена спроба класифікувати ліки за фармакологічною ді­єю:блювотні, послаблюючі та ін. Опис ліків рослинного по­ходження не втратив свого значення і нині.

Не менш самобутньою вважається й індійська медицина і фармакогнозія, які також застосовували лікарські засоби рослинного походження з давніх часів. Про це зокрема свід­чать дані таких джерел, як стародавня санскритська книга «Аюр–веда» (Наука про життя) з працями відомого лікаря Сушрути (VI ст. до н. є.), де описано понад 700 лікарських рослин. Крилатими стали слова цього лікаря: «У руках не­вігласа лік – отрута і за своєю дією може прирівнюватися до ножа, вогню або світла, в руках же людей знаючих він вподобляється напою безсмертя». В Індії до цих пір вико­ристовують надбання «Аюр–веди», про що свідчать написи на етикетках ліків (ЛІВ–52, румалайя та ін.) – «Ayrvedie Medicine».

Багато відомостей про лікарські рослини залишили ста­родавні греки. Ними описано сад лікарських і отруйних рос­лин в Колхіді, що знаходився під наглядом богині Артеміди і звідти їх вивозили в Грецію. Високо вшановувався бог Асклепій (латинізоване ім'я його Ескулап), який відав лі­карськими травами, та його дочка Панецея, ім'ям якої і ни­ні як символом називають засоби від будь–якого захворювання. Старогрецький лікар Гіппократ(460–377 pp. до н. є.) обґрунтував застосування лікарських рослин і описав 266 видів їх, які використовували в практиці. Він вважав найефективнішим застосування рослин у вигляді соків або сирими. Ці твердження панували в медицині Європи 1500 років, а в арабо–іранській медицині їх цінують й понині.

Однак «батьком»фармакогнозії вважається грек за по­ходженням – знаменитий лікар римської армії Діоскорид (І ст. н. є.). Він у своїй праці«Materia medica» (Про лі­карські засоби) описав понад 600 видів рослин, дав їх ри­сунки і обгрунтував застосування. Ця книга була дуже до­брим посібником аж до XVI ст., а деякі її твердження ак­туальні й тепер.

Особливі заслуги в розвитку фармакології, фармакогно­зії і фітотерапії належать видатному римському природо­досліднику й лікарю Клавдію Галену (131–201 pp. н. є.), автору багатьох творів з медицини і фармації, який вва­жався найбільш авторитетним у практичній медицині аж до XIX ст. Він створив власне вчення про методи і засоби лі­кування хвороб рослинами, основою якого було тверджен­ня про те, що в рослинах є два «начала» – одне з них ко­рисне або діюче, друге – некорисне або навіть шкідливе для організму.Виходячи з цього, Гален запропонував відокрем­лювати корисне від некорисного рідиною – водою чи вином, за допомогою, оцту чи меду.Одержувані препарати відомі як галенові. Пізніше їх стали одержувати також за допомо­гою спирту, що запропонувавПарацельс. Серед лікарських форм галенові та новогаленові препарати в більшості країн світу значно поширені й тепер.

Відповідний внесок у розвиток цих наук зробили й інші народи та цивілізації. Так, деякі дані з стародавньої фар­макотерапії євреїв наведено вТалмуді – збірнику роз'яс­нень, переказів, рішень рабинів,повне зібрання яких між 200 і 250 pp. н.є. називали «мішною»(вважається втраче­ним). Звідси відомо, що талмудисти використовували олив­кову олію, вино, ароматичні речовини з рослин.При кам'я­ній хворобі вприскували терпентинну олію в порожнину сечового міхура, при глистах застосовували цибулю, при роз­ладах роботи шлунка – вино з перцем, при нудоті – блю­вотні засоби.Використовували також мінеральні води.

У великій пошані людства й медицина та фітотерапія Тібету, які ввібрали в себе надбання індійської, що проникла туди разом з буддизмом (VI–V ст.до н.е.), та китайської, яка має свою специфіку та особливості.Відома тібетська книга «Чжуд–ші» (чотири основи) складена на основі«Аюрведи». В фармакогнозії її другого тому описано 525 лікарських препаратів, із них 110 – з дерев, рослинних соків і коренеплодів,133 – з лікарських трав, 129 – з продуктів тваринного походження. У тібетську рецептуру увійшло 25 % китайських рослин, однак ні опію,ні женьшеню там немає.

Разом з буддизмом тібетська медицина проникла до Япо­нії і Росії (у Бурятію).Бурятські монахи–ламаїсти старан­но вивчили місцеву флору і ввели в арсенал тібетсько–бурят­ської медицини.50 % забайкальської флори,що описано в їхньому атласі «Брита», який нині зберігається в Улан–Уде. До знаменитої книги «Чжуд–ші» видано розширений комен­тар «Вайдур'я–онбо» (1688–1689 pp.) і доповнено унікаль­ним атласом («Атлас тібетської медицини»), що містить по­над 10 тис. рисунків.

Неабияке значення у розвитку цих наук мають роботи видатних мислителів Сходу, зокрема середньовічного вче­ного Ібн Сіни, відомого якАвіценна, який присвятив питан­ням медицини близько 20праць. Серед них всесвітньовідомим став «Канон лікарської науки» (у п'яти томах), який у XII ст. був перекладений латинською мовою і служив по­сібником для лікарів більше п'яти століть. У другому та п'я­тому томах викладено відомості з фармакології і фармако­гнозії.

Другий середньоазіатський вчений–енциклопедист і лі­кар Бірунінаписав капітальну працю «Фармакогнозія– Китай ассайдіна», де описав 950 засобів рослинного походження.

Дуже вагомий внесок у розвиток цих наук зробив видат­ний лікар і природодослідникПилип Ауреол Теофраст фон Гогенгейм, відомий якПарацельс (1493–1541 pp.). Він ввів у фармакологію багато лікарських засобів, секрети багатьох з них не з'ясовані ще й нині.Парацельс вперше сформулював вчення про дози: «Все є отрутою і всьому при­таманна отруйність, лише доза робить отруту непомітною». Він широко використовував лікарські рослини, хоча й при­тримувався помилкового, містичного вчення про знаки при­роди (сігнатури), згідно з якими форма рослини, колір, смак, запах свідчать про захворювання, яке слід лікувати цими ж рослинами. Однак він вважав, що хвороба – це по­рушення хімізму тілай лікувати її необхідно хімічним шля­хом, оскільки реакції, що відбуваються у хімічній колбі, від­повідають таким у живому організмі. Парацельс наголошував на тому, що досвід є єдиним джерелом поповнення фармакологічних знань. Він висунув ідею специфічного лікування хвороб впливом на причину хвороби, а не на її прояви, вніс і багато інших розробок у лікарську практику.

Західноєвропейські держави користувалися античною літературою, де описувалися лікарські рослини. Вже в се­редні віки їх було описано близько 1000 видів. Європейсь­кі аптеки створювалися за арабським типом, рецепти араб­ської фармакопеї стали популярними в Європі.

Травники готували латинською мовою та різними мова­ми Європи. Вони, як правило, були компіляціями творів Діоскорида, Галена, Авіценни та інших грецьких, латинських і арабських авторів. їх доповнювали відомостями про євро­пейські рослини, у які проникав і народний досвід, і наукові надбання. Поширювалися вони і в Україні.

З IX ст., після прийняття християнства на Русі, сюди ста­ли проникати відомості з Візантії, через що греко–слов'янський напрям у медицині та ветеринарії панував досить довго (до XVI ст.). Одночасно писали компілятивні травники, ру­кописні «лечебники–сборники», «прохладные вертогради», куди проникали й національні надбання з фармакогнозії і фітотерапії.

Щодо України, то слід вважати, що вітчизняна фарма­когнозія і фармація зароджувалися у скіфів, які займали Північне Причорномор'я від Дніпра до Дону,починаючи з VII ст. до н. є. Про застосування і популярність рослинних лікарських засобів у скіфів і стародавніх слов'ян,зокрема часнику, згадується в історії Геродота (від І ст. до н. є.). Однак інших письмових джерел до нашого часу збереглося дуже мало, особливо з дохристиянських часів.

Одні з перших відомостей про лікарські засоби знайдено в «Изборнике Святослава» –енциклопедичному збірнику знань (у тому числі і медичних), який був написаний грець­кою мовою, потім перекладений на болгарську, а в1076 р. – на російську для сина Ярослава Мудрого –Святослава.

Унікальним вважається рукописний трактат дочки Ки­ївського князя Мстислава і онукиВолодимира Мономаха Євпраксії «Мазі». Ця книга була втрачена, а потім знайде­на в Італії у бібліотеці Медичі (це також один із перших на Русі посібників по використанню лікарських рослин). У ній містяться різнобічні відомості про застосування мазей з под­рібнених трав і баранячого жиру, а також різні лікарські поради. Багато посібників, особливо по лікуванню травами,укладали монахи Києво–Печерської лаври, і, насамперед, ті, що побували в Афонському монастирі. Поширювались во­ни переписуванням.

При приєднанні України до Російської імперії на розви­ток фармакогнозії і фітотерапії відповідний вплив зумовлю­вав розвиток цих галузей знань в імперії,про що ще треба зібрати докладні та реальні відомості аж до сьогодення».

ОСОБЛИВОСТІ,ВІДМІННОСТІ ТА ДІЯ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИННИХ ЗАСОБІВ

Цілющі речовини (діючі елементи) утворюються у рос­линах як хімічні сполуки в результаті відповідних перетво­рень при біологічних процесах у клітині. В ході еволюції живого склалися відповідні подібності між процесами в жи­вих клітинах рослин і тварин та людини. Це ж відбуваєть­ся при взаємодії природних структур лікарських рослин і організму тварини чи людини. При цьому відповідні хімічні структури рослини (в комплексі) сприяють корекції пев­них порушень у клітинах організму тварини чи людини (об­мін речовин, енергії, інформаційні зміни тощо). Тобто від­бувається фармакологічна корекція порушеного гомеоста­зу клітини чи організму природним комплексом біологічно активних «начал» (сполук), у якому міститься й основна ді­юча речовина. А оскільки, крім основної діючої речовини (хімічно чистої сполуки), в організм хворого вносяться й інші природні елементи як цілий комплекс, то він і діє м'як­ше, об'ємніше, доцільніше й менш токсично.

А от хімічно чисті сполуки, навіть виділені з тих же рос­лин або одержані шляхом синтезу, діють конкретніше, пря­мо, різко, вносячи менше інформації в організм хворої тва­рини, в його клітини та біохімічні процеси в них, іноді ви­кликають алергію й інші побічні небажані ефекти.

Так, є відповідні відмінності в дії опію, який містить більш як 20 алкалоїдів і основної наркотичної речовини, ви­діленої з нього, – морфіну, теж алкалоїду. Напрям дії цих засобів однаковий, але сила, ефективність та прояв її різ­ний. Це ж саме стосується атропіну та екстракту беладони й інших засобів з рослин родини пасльонових.

Лікувальна дія лікарських рослин пов'язана з їх висо­кою біологічною та фармакологічною активністю, зумовле­ною комплексом органічних і неорганічних речовин, що в них містяться. Існуючі на землі живі істоти мають в основі подібний обмін речовин, тобто його схема та більшість ре­човин, які беруть у ньому участь, мають подібність насам­перед в органічних сполуках. Однак білкові структури ДНК і РНК, Що несуть спадкові якості окремих організмів (ти­пів, видів,родів), і є фундаментом, хоча й різняться між со­бою у кожного організму, передають ці особливості по спад­ковості від покоління до покоління.

Зелені рослини, у тому числі й лікарські, синтезують (з простих мінеральних сполук у процесі фотосинтезу з допо­могою сонячного проміння) органічні речовини, містять в собі й неорганічні сполуки і є безпосередніми продуктами споживання для всіх інших гетеротрофних організмів(іно­ді без особливої підготовки). Перетравлення в організмі тварин відбувається шляхом розкладу складних сполук до простіших, що сприяє їх засвоєнню організмом тварини чи людини.

У живому світі відбувається постійна боротьба (міжви­дова та ін.) і в першу чергу,за виживання, існування. На­приклад, рослині, щоб вижити і розширити свій ареал, ви­гідно бути такою, щоб її менше хотілося поїдати людині, тваринам, мікробам. Для цього вона мусить виробити від­повідні пристосування, навіть змінити відповідні біохімічні процеси в такому напрямку, щоб виробити якусь відповід­ну речовину чи комплекс, що мав би захисне призначен­ня тощо.

Але й відповідні особини тваринного світу, щоб вижити, повинні в спадковому аспекті виробити у свого потомства здатність споживати ці рослини. Так формується вид, для якого дана рослина є необхідною. А в цій рослині, чи в її видах у певній кількості в результаті особливостей обміну речовин утворюються відповідні речовини, які, скажімо, або не діють негативно на її споживачів, або є необхідними для них. Для інших видів тварин, чи для людини така рослина може бути особливим коректором відповідних біохімічних процесів, особливо при їх порушенні внаслідок патологіч­них змін, тобто через хворобу.Звичайно, еволюційний роз­виток усього живого на планеті призвів до надзвичайної різ­номанітності таких відносин між живим, до вдосконалення різних форм існування усього живого, до свідомого(люди­ною) чи несвідомого використання цілющих властивостей рослинного світу.

Ось завдяки такому положенню, співіснуванню рослин­ного й тваринного (куди належить і людина) світу протягом мільйонів років еволюційного процесу люди по крупинках зібрали емпіричний досвід про дію лікарських, особливо ди­коростучих, рослин на організм тварини.

Тільки гармонійні співвідношення між організмом тва­рини і зовнішнім середовищем забезпечують гомеостаз в організмі тварини, який ми називаємо здоров'ям. В основі його лежить оптимальний обмін речовин,характерний кож­ній особині даного виду. Коли ж з якихось причин ця ста­більність порушується (в окремих клітинах, органах), це позначається на стані всього організму і тоді, він проявля­ється хворобою. Ось у цьому плані небезпідставним слід вважати вислів:добре, коли їжа є ліками, а ліки мають бу­ти їжею, чи кормом. І дійсно, збалансована годівля тварин одночасно з належними умовами утримання та догляду забезпечують той стан тварин, що ми називаємо здоров'ям. Тут важливо відмітити й те положення, що багато рослин має одночасно й кормове і лікарське призначення. Якщо їх достатня кількість у раціоні поряд з іншими кормовими ку­льтурами – це одне положення, а якщо їх призначає лікар з метою корекції, скажімо,процесів обміну речовин – це зовсім інша справа.

Ряд речовин тварини синтезувати неспроможні й повин­ні одержувати їх з кормом. Це стосується вітамінів, неза­мінних амінокислот, мікроелементів тощо.Є рослини, які містять велику кількість вітамінів чи провітамінів,амінокислот і в разі нестачі їх у раціонах чи в організмі тварин такі рослини вже призначає лікар спеціально не лише для забезпечення потреби організму, а для усунення відповідних симптомів захворювання, для корекції патологічного ста­ну окремих органів чи систем або всього організму. Це вже є лікування.

Отже, лікарські рослини можуть бути кормовими, якщо вони входять до складу раціону тварини як кормова куль­тура і оптимально забезпечують організм тварини поживни­ми речовинами, і можуть бути лікарськими (ліками), якщо їх призначає лікар для корекції окремих патологічних порушень в організмі.

Скажімо, в тваринництві, зокрема великій рогатій худо­бі з метою профілактики гіповітанозів чи авітамінозів, а та­кож поліпшення процесів обміну речовин в організмі, підвищення його резистентності та продуктивності тварин призначають подрібнені гілки хвої. Іноді пророщене зерно пшениці чи ячменю, особливо в кінці зимовостійлового пе­ріоду, масово призначають тваринам і птиці різних видів з метою вітамінізації організму, у тому числі вітаміном Е, який одночасно діє і як антиоксидант.

Ту ж морську капусту вводять у раціон тварин, особли­во хутрових звірів, з метою підгодівлі йодом (легкозасвою­ваний) , стимуляції обмінних процесів, підвищення захисних сил організму.

Навіть такий простий прийом, як введення в раціон тва­рин цукрових буряків, може балансувати кормові раціони за вуглеводами, а може бути спрямований на ліквідацію вуглеводної недостатності через дефіцит цукрів.

Таким чином,лікарською може стати кормова рослина й навпаки, однак у будь–якому випадку ставиться мета задо­вольнити потребу організму у певних речовинах. Це одна із найважливіших функцій лікарських рослин у тваринному світі.

До цього слід додати й те, що лікарські рослини вводять в організм тварини в основному через рот, тобто найприроднішим шляхом у противагу іншим, які є примусовими. І як­що рослини й підлягають змінам, то теж у травному каналі, який для цього готувала природа мільйони років. Завдяки глибоким процесам перетворення рослини і її складових компонентів відбуваються відбір необхідних речовин організмом і їх втягування в обмін речовин та від­повідна дія. Які ж іще функції закріпилися за лікарськими рослинами?

Завдяки різноманітності хімічних сполук, створених при­родою і віддозованих у рослинах, вони проявляють таку ж різноманітну дію на організм.Насамперед це стосується травного апарата, на який рослини зумовлюють свій вплив, починаючи уже з ротової порожнини. В більшості дія рослин і рослинних ліків спрямована на регуляцію та стимуляцію секреції залоз, апетиту, моторики та перистальтики,проце­сів всмоктування поживних речовин із травному каналі.

Однією з активних функцій рослин і ліків рослинного по­ходження є активізація(посилення, стимуляція) видільних функцій. Крім активізації секреторних залоз шлунково–киш­кового тракту, за допомогою лікарських рослин можна акти­візувати секрецію слізних залоз, залоз слизових оболонок носової порожнини, потових, бронхіальних,стимулювати жовчо– та сечовидільну функцію. Застосовують лікарські рослини і як проносні, блювотні тощо.

Багато лікарських рослин мають здатність активізувати кровообіг взагалі та підвищувати приплив крові до окремих органів і анатомічних ділянок тіла. При цьому активізуєть­ся обмін речовин у цих структурах,посилюється забезпе­чення поживними речовинами та більше виділяється про­дуктів обміну, шлаків та ін. Така дія сприяє ліквідації різ­них патологічних процесів як в окремих органах та ділянках тіла, так і в цілому організмі.

Багато лікарських рослин містять у собі ферменти та ізоферменти, які є високоактивними каталізаторами склад­них біохімічних реакцій і процесів в організмі. Ці сполуки можуть або активізувати ферменти організму тварин, або змінювати їх. Наприклад, фермент папаїназа із динного дерева замінює хемотрипсин шлункового соку.

Цілюща сила лікарських рослин проявляється і в тому, що завдяки їх дії усіма складними чинниками на відповідні системи організму тварини чи людини не тільки нормалізу­ються процеси обміну речовин, а й функції клітин та органів і, що дуже важливо, підвищується резистентність організ­му, активізується ретикулоендотеліальна й імунна системи організму, що мобілізуються на боротьбу з інфекційними факторами,сприяють підвищенню імунітету.

Лікарським рослинам характерна й протиалергічна дія. З великим успіхом їх застосовують у гуманітарній і ветери­нарній медицині при різних патологічних процесах, що супроводжуються алергічними реакціями.

Протимікробну дію має велика кількість лікарських рос­лин, тому з давніх–давен їх застосовували у свіжому й кон­сервованому вигляді, а також у формі різних препаратів з них, включаючи антибіотики, які застосовують як протимік­робні засоби. Вони діють як бактеріостатично, так і бакте­рицидно, що залежить від виду рослини та її застосування.Крім того, рослинам також властива противірусна та проти­грибкова дія. Щодо цього вигідно відрізняються фітонцид­ні рослини (цибуля,часник, хрін та ін.) та ті, що містять ефірні олії (евкаліпт,лаванда, чебрець, м'ята, материнка та ін.), горіх грецький (поряд з протимікробною дією зу­мовлює протигрибкову та інсектицидну дію).

Застосування лікарських рослин як протимікробних, в'я­жучих, судинозвужуючих засобів показало й можливу їх високоефективну протизапальну дію,особливо при запален­нях слизових оболонок ротової порожнини,глотки, носа, очей, статевих органів та шлунково–кишкового тракту.Ба­гато рослин, а також виготовлених з них препаратів успіш­но застосовують при гострих та хронічних запальних про­цесах.

Широко застосовують їх і як відволікаючі засоби при різних патологічних процесах у внутрішніх органах грудної та черевної порожнин.

Кровоспинна дія властива ряду рослин вітчизняної та зарубіжної флори, особливо тих,що містять у своєму скла­ді дубильні (танін, галодубильну кислоту)та судинозвужу­ючі речовини. З успіхом застосовують ці речовини місцево та всередину при кровотечах із внутрішніх органів(особли­во ті, що сприяють зсіданню крові). На протилежність цій дії рослинам характерна властивість запобігати зсіданню крові і діяти як антикоагулянти. Цю властивість мають пре­парати буркуну та інші рослини.

Ранозагоювальна дія лікарських рослин не потребує дове­ день. Вона властива чи ненайбільшому арсеналу лікарських рослин і в різних народів різних географічних зон має свій перелік.

Лікувальну дію лікарських рослин на серцево–судинну систему не потрібно доводити,вона визнана усіма країна­ми світу. Величезну кількість лікарських рослин, а ще біль­ше препаратів, одержаних з рослин, застосовують для лікування різних патологій серцево–судинної системи, особли­во гіпертоній, станів декомпенсації тощо.

Дія лікарських рослин і рослинних препаратів на нерво­ву систему заслуговує особливої характеристики і уваги. Щодо цього слід зазначити, що серед ліків рослинного по­ходження є значна кількість таких, які діють на центральну, вегетативну та периферичну (аферентну) нервову систему.В свою чергу лікарські засоби цих груп можуть проявляти відповідно як збуджуючу, так і пригнічуючу дію. До цього арсеналу відносять рослини з наркотичною дією (мак і ко­ноплі індійські);місцевоанестезуючою (кокаїновий лист та ін.), подразнюючою,блокуючою та ін.

Це далеко не всі види та напрямки дії і застосування існуючого й вивченого арсеналу лікарських рослин, визна­ного в народній та науковій, гуманітарній і ветеринарній медицині.

БІОЛОГІЧНО АКТИВНІ(ХІМІЧНІ) СКЛАДОВІ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН

Різнобічна дія лікарських рослин і їх лікувальні власти­вості забезпечуються різноманітністю хімічної структури, біологічною і фармакологічною активністю та терапевтич­ним призначенням складових (речовин), що містяться у таких рослинах.

Найважливішими з них є білки, амінокислоти та органіч­ні кислоти, вітаміни й провітаміни,вуглеводи, мікроелемен­ти, алкалоїди, глікозиди, сапоніни, жирні та ефірні олії, фі­тонциди, дубильні речовини, флавоноїди, смоли,слизи та ін.

В одній і тій же рослині можуть міститися майже всі ці речовини, однак їх співвідношення може визначати специ­фічність дії на живий організм і терапевтичний ефект. Од­ні з цих речовин слід розцінювати як діючі, інші – як супро­відні. І супровідним речовинам властива відповідна фарма­кологічна активність, але їх дія не визначає основного фар­макологічного ефекту, хоча й не виключено, що разом з основними лікарськими речовинами (діючими) вони забез­печують його максимальний прояв. І саме такий ефект, який відрізняється навіть від дії основної речовини, виділеної у чистому вигляді й застосованої в практиці як окремий пре­парат. Класифікація лікарських рослин за переважаючим вмістом тих чи інших діючих(основних) речовин досить умовна, однак вона заслуговує на увагу,оскільки є ряд ін­ших класифікацій лікарських рослин, тобто за іншими озна­ками, й тому слід зазначити, що й вони заслуговують на увагу.<v:line style="left: 0px; text-align: left; position: absolute; z-index: 251656704; mso-position-horizontal-relative: margin; mso-position-vertical-relative: text;" id="_x0000_s1027" strokeweight="3.6pt" o:allowincell="f" ="" to="-96.7pt,138.95pt" from="-96.7pt,51.6pt"></v:line ><!--[if !vml]--><!--[endif]--><!--[if !vml]--><!--[endif]--><!--[if !vml]--><!--[endif]--><!--[if !vml]--><!--[endif]-->

Не вдаючись у подробиці, особливості й відмінності чин­ників, на основі яких виникли відповідні класифікації пред­ставників лікарських засобів рослинного світу, варто наве­сти хоча б деякі дані про основні хімічні складові лікарсь­ких рослин.

Алкалоїди.Цескладні азотовмісні з лужними власти­востями (алкалі – луг, араб.) і різною хімічною структу­рою лише рослинного походження сполуки, з високою біо­логічною і фармакологічною активністю, що знаходяться в рослинах у вигляді сполук з органічними кислотами (лимон­на,яблучна, щавлева), розчиненими в клітинних соках.Во­ни містяться в усіх частинах рослини, а іноді нагромаджу­ються у окремих частинах, наприклад кофеїн у листках чаю, плодах кави тощо. Більшість рослин одночасно містить неодин, а кілька алкалоїдів. Наприклад, у маткових ріжках їх близько тридцяти, в опії – 26, у раувольфії зміїній – 30.

Вважають,що рослини, які містять алкалоїди, відляку­ють комах і тварин. Більшість з них є токсичними і сильно­діючими речовинами,здатними спричиняти отруєння. Вихо­дячи з цього, рослини повинен призначати лікар.

Алкалоїди з таніном утворюють нерозчинні в воді сполу­ки, що використовують при лікуванні отруєнь тварин і лю­дей.

За хімічною структурою розрізняють ізохінолінові, індольні, піридинові, піперидинові, тропанові й пуринові ал­калоїди. Найбільше міститься алкалоїдів у чемериці білій (протовератрин А і Б), беладони, блекоті чорній, дурмані(атропін, гіосціамін, скополамін), маку снотворному (гру­па морфіну), чистотілі (хелідоніни), тютюні (нікотин) та ін.

Алкалоїди зумовлюють спазмолітичну,болезаспокійли­ву, заспокійливу дію. Використовують їх як жовчогінні, від­харкувальні, гіпотензивні засоби, стимулюючі центральну нервову систему, вони є джерелами для синтезу сполук–аналогів за дією та цінних гормональних стероїдних препаратів.

Глікозиди– гіркі на смак складні органічні сполуки рослинного походження, у молекулі яких обов'язково міс­титься цукор, з'єднаний з якоюсь іншою молекулою – фе­нолом, терпеном та іншими, що визначає їх лікувальні вла­стивості. Останні властиві лише натуральним сполукам (з рослин), оскільки синтетичні завдяки численній ізомерії (іноді 128, 256 і більше) не мають біологічної чи фармако­логічної активності.

Вважають,що в рослині завжди достатньо цукру, ааг­лікони можуть утворюватися такі, що порушують обмінні процеси. Для їх знешкодження існує з'єднання з цукром, якетакож полегшує циркуляцію цих сполук у рослині. Крім то­го, глікозиди рослина може використовувати для запобігання поїданню тваринами, комахами, мікробами, грибками тощо.

В рослинах одночасно з глікозидами містяться й фер­менти, які здатні їх розкладати. Тому при збиранні глікозидовмісних рослин їх слід менше травмувати й швидко ви­сушувати (потім зберігати в сухих і добре провітрюваних приміщеннях).

Розрізняють групу серцевих глікозидів. Це сполуки, які специфічно діють на серце, Вони не мають замінників і рос­лини, що їх містять, є єдиним джерелом у природі для одер­жання цих глікозидів. Серед препаратів, призначених длялікування серцево-судинних захворювань, – 80 % рослин­ного походження. У рослинах міститься 20–30 серцевих глі­козидів з подібною хімічною структурою. Зустрічаються вони в різних частинах рослин: листі (конвалія, наперстян­ка), насінні (строфант), траві (горицвіт), корінні (кендир).Застосовують ці рослини, а частіше препарати з них при перцевій недостатності, станах декомпенсації. Серцеві глі­козиди дуже високоактивні, повільно розкладаються і ви­водяться з організму, тому можуть спричинювати отруєння. Застосовують їх лише під контролем лікаря. У рослинах ро­дини хрестоцвітих (капустяних) в глікозидах містяться сірковмісні сполуки, зокрема в синігрині та синальбіні з на­сіння гірчиці, які розкладаються ферментом мірозином зутворенням ефірної олії, що діє подразнююче.

У рослинах родини розоцвітних поширена така сполука, як амігдалин, який розпадається з виділенням синильноїкислоти(абрикоси, мигдаль, вишні, сливи, персики, черему­ха таін.).В зелених частинах льону є глікозид линамарин, який також містить синильну кислоту – одну з найсильніших отрут.

У ряді рослин зустрічаються антраглікозиди — похідні антраценового ряду, які зумовлюють специфічну послаблю­ючу дію в кишечнику тварин і людини. Зустрічаються вониу деяких рослинах родини бобових, крушиноподібних, ма­ренових. Найбільше їх у корі крушини,корені ревеня і ща­влю кінського, корені та кореневищах марени красильної, листях сени та ін.

Похідні антраценового ряду мають жовтий, оранжевий і червоний кольори й відомі як стійкі барвники. Вони дуже чутливі до кисню,тому сировина при. зберіганні темніє. Ан­траглікозиди здатні розпадатися у товстому кишечнику, по­дразнювати рецептори слизової оболонки і діяти послаблю­юче (через 8–10 год після застосування). Антраглікозиди марени красильної можуть спричинювати нефролітичний ефект і тому їх застосовують для видалення каменів з ни­рок та сечового міхура.

Сапоніни– складні органічні сполуки глікозидного ха­рактеру, які мають властивість при змішуванні з водою ут­ворювати стійку піну, подібну до мильної(sapo–мило). Вони є поверхнево активними речовинами, при застосуванні всередину підвищують секрецію та посилюють перистальти­ку, діють відхаркувально, полегшують відкашлювання та виділення мокроти з легенів. Регулюють водно–сольовий об­мін і проявляють протизапальну дію. Для деяких сапонінів характерні стимулююча та адаптогенна дія (женьшень, ехінопанакс,аралія).

У рослинах більшість сапонінів нагромаджується у під­земній частині – коренях та кореневищах. Сапоніни деяких рослин діють сечогінно та жовчогінно.Містяться вони та­кож у листі берези, підбілу, плюща, насінні гіркокаштану та інших рослинах.

Гіркоти– природні сполуки різної будови (іноді гліко­зиди, терпени та їх похідні), що мають гіркий смак. Потрап­ляючи в ротову порожнину тварин і людини рефлекторно підсилюють секрецію залоз шлунково–кишкового тракту,стимулюють апетит.

Найчастіше їх виявляють у рослинах родини айстрових (складноцвітих), губоцвітих,тирличевих. Лікарські росли­ни, що містять гіркоти, входять до складу різних зборів, які застосовують для нормалізації роботи шлунково–кишкового тракту, поліпшення травлення, при захворюваннях печінки, жовтяниці, запаленні жовчного міхура та протоків.

Тіоглікозиди –специфічні речовини, для яких харак­терна пекучість (на смак),подразнююча дія на слизові обо­лонки та виражена антимікробна дія.Ці властивості зумов­лені в значній мірі вмістом у складі аглікону сірки. Містять­ся тіоглікозиди в гірчиці, редьці, хроні.

Дубильні речовини. Це полімеризовані фенольні сполу­ки, які при дотиканні до тканин (слизових оболонок, ран, шкіри) ущільнюють і утримують білкові молекули, завдяки чому вони стають менш проникними, коагулюють білок, зву­жують судини. Вони добре розчиняються у воді, з білками, алкалоїдами й солями важких металів утворюють нероз­чинні сполуки.

Розрізняють гідролізовані дубильні речевини, в полімерних молекулах яких є ефірні зв'язки, що під дією ферментів і слабких кислот легко розщеплюються та приєднують во­ду (гідролізуються). Це похідні галових кислот, таніну, ела­гової кислоти.

Існують і конденсовані дубильні речовини з іншими зв'я­зками в молекулі, які не розщеплюються (це, наприклад, катехіни чаю). При окисленні чи під дією сильних кислот вони утворюють продукти червоного кольору –флобафени, які змінюють забарвлення плодів при їх пошкодженні. У ро­слинах родини розоцвітих, миртових, бобових їх вміст мо­же досягати 20–30 %.

Концентруються вони в корі, дере­вині, коренях і кореневищах багаторічних трав'янистих рослин, менше у листі. Найбільше їх у дубильних горіш­ках – галах(до 70 %).

Застосовують їх як в'яжучі, кровоспинні, протизапальні засоби, для лікування опіків і обморожень, проти пітливості, для промивання слизових оболонок при запаленнях, проти проносу. Вони знищують в організмі вільні радикали, під­вищують тонус організму, запобігають старінню.

Містяться вони в таких рослинах, як сумах, скумпія, в ко­рі дуба, ялини, верби, вільхи, у чаї чорному, вересі, бруснині, м'яті перцевій, шавлії, горіху волоському та ін.

Ефірні олії. Це леткі пахучі складні органічні сполуки різних хімічних класів, в основному терпеноїдів, що містя­ться у рослинах і надають їм характерного аромату.

Відрізняються від справжніх жирів тим, що не залиша­ють жирової плями на папері чи тканині, оскільки випарову­ються навіть при кімнатній температурі.В природі відомо понад 3 тис. ефіроолійних рослин. Ефірні олії нерозчинні в воді, розчиняються у спирті, ефірі, жирах. У рослинах во­ни містяться в особливих клітинах, звідки їх добувають руй­нуванням, вижимкою, нагріванням і перегонкою.

Біологічно це високоактивні речовини. При контакті з шкірою викликають подразнення, гіперемію (активну), по­силюють кровообіг, діють протизапально. Призначають їх як протимікробні та противірусні засоби. Діють вірхаркувально та протиглисно. Стимулюють апетит,секрецію шлу­нкового соку й підшлункової залози, жовчі, поліпшують травлення. Стимулюють функцію сечовидільної системи (особливо ялівець, петрушка, любисток), діють спазмоліти­чно, зокрема на кишечник. Виявляють виражену бактеріостатичну дію, тому їх застосовують навіть для дезінфекції одягу, шкіри, приміщень.Ефективні щодо стафілококів.

Застосовують у різних лікарських формах і для інгаля­цій.

Флавоноїди.Це похідні фенольних сполук, частіше глі­козидного характеру, які є пігментними сполуками рослин і зумовлюють жовте, оранжеве та червоне забарвлення кві­ток, плодів, коренів.

Нагромаджуються вони в різних органах рослин. Використовують їх частіше з коренів солодки,листя берези, кві­ток арніки, листя підбілу, квіток бузини,ромашки, липи, ко­ренів петрушки, з вересу, плодів каштана,споришу, водяно­го перцю, квіток кмину піщаного, глоду та ін.

Важливою особливістю їх є здатність знижувати проник­ність і ламкість судин при атеросклерозі та нормалізувати кров'яний тиск. Вони також тонізують серцеві м'язи, роз­ширюють коронарні судини, знижують зсідання крові. Вста­новлено захисну дію цих сполук проти дії променевої радіа­ції, а також протипухлинну.

Є ряд речовин цієї групи виділених у чистому вигляді (рутин, кверцетин та ін.).

Феноли – група речовин, в основі хімічної будови яких є бензольне кільце з однією гідроксильною чи фенольною оксигрупою, може бути дві і три групи –моно–, ди– і трифеноли, а якщо в молекулі кілька ароматичних кілець з відпо­відними оксигрупами, то це поліфеноли. Феноли можуть полімеризуватися у великі нерозчинні у воді молекули ду­бильних речовин, лігніну, меланінів, гумусу.

Фенольні сполуки утворюються з цукрів і беруть участь в диханні рослин, переносячи водень від окислювальних мо­лекул. Являючи собою відходи в процесі обміну речовин у рослині, відлякують від неї тварин (щоб не поїдали). Вони мають сильні фітонцидні властивості й забезпечують рос­линам стійкість проти мікробів та грибів.

Використовують їх у медичній та ветеринарній практиці як ранозагоювальні засоби. Ці сполуки мають здатність за­хищати тканини від проникаючої радіації,вільних радика­лів, сильних окислювачів, мутагенів.

З фенольних сполук у рослинах містяться оксибензойна кислота, кумарини, флавоноїди.

Кумаринипоширені в рослинному світі й особливо у рослинах родини бобових, рутових, селерових. Використо­вують їх з таких рослин, як амі велика, амі зубна, пастер­нак (корені).

Слизи. Це безазотисті високомолекулярні сполуки, які при змішуванні з водою набрякають й утворюють колоїдні розчини.

В хімічному відношенні це або чисті полісахариди, або суміші полісахаридів з уроновими кислотами.

Слизові колоїдні розчини захищають слизові оболонки від подразників, особливо при запальних процесах, діють знеболююче та протизапально. Поглинають подразнюючі ре­човини, воду, тому ефективні при запорах, проносах і т. д. Справжні слизи (мають у своїй основі слизову кислоту) го­тують із насіння льону, кореня алтеї, липового цвіту, несправжні (основою їх є щавлева кислота)готують з бульб зозулинцю, лишайників, водоростей.

Як слизові речовини застосовують: агар, листя і квітки підбілу, насіння льону, квітки та листя мальви, ісландський мох, гуміарабік.

Насіння льону і агар використовують як найбезпечніші послаблюючі засоби.

Слиз можна виготовляти і з такого полісахариду, як крохмаль (з картоплі, рису, пшениці,кукурудзи та інших рослин). Застосовують його і в складі присипок тощо.

Макро– і мікроелементи містяться у лікарських росли­нах і сприяють активізації біохімічних процесів, підвищу­ють захисні сили організму. Пов'язані вони з біологічно ак­тивними речовинами органічної природи – ферментами, вітамінами, гормонами і таке інше,тому й легко засвоюються організмом тварин і людини. Це надає їм перевагу перед неорганічними хімічними сполуками.

Так, для поповнення організму йодом і лікування щито­видної залози використовують морську капусту, перстач бі­лий (п'ятипал), нетребу звичайну,горобину чорноплідну. В плодах чорниці, листі подорожника, корені алтеї містить­ся багато хрому і тому ці рослини застосовують для стиму­ляції кровотворних органів. Чага (березовий гриб),без­смертник, чистотіл містять значну кількість кобальту, який теж позитивно впливає на кровотворення. Крім того, чага має багато марганцю, який бере активну участь в окисно–відновних процесах..Солі заліза містяться у яблуках, гру­шах, персиках, абрикосах,кизилі, петрушці, хроні, кропиві та ін. Кальцію багато в салаті,капусті, цибулі, петрушці, го­росі та ін. На солі магнію багаті злаки, фосфору – овес, гречка, морква, петрушка, хрін, абрикоса.Марганець місти­ться у бобових і злакових культурах, насінні дикої моркви, медуниці та ін. Сріблом багаті м'ята, меліса, корені дудни­ка. Найбільше фтору у чаї грузинському, миш'яку – у кро­пиві,руті, черемсі; молібдену – у моркві, капусті.

Нестача, як і надлишок різних елементів, спричиняє різні види патології.

У лікарських рослинах містяться також білки, амінокис­лоти, вуглеводи, воски, смоли, гумі та бальзами, які само­стійного значення як лікарські засоби майже не мають, але в комплексі хімічних складових рослин також відіграють певну роль.

Дуже важливим компонентом взагалі, а лікарським зо­крема є вітаміни –високоактивні біологічні речовини, які в мінімальній кількості забезпечують оптимальну діяль­ність організму тварини та людини.Рослини синтезують практично усі вітаміни. Тому забезпечення тварин високо–вітамінними кормами є основою профілактики гіпо– і аві­тамінозів.

Відповідне значення мають жири та жирні олії. За хі­мічним складом вони є ефірами жирних кислот з гліцери­ном – триатомним спиртом. Жирні олії рослинного похо­дження використовують не лише як харчові продукти, а й для виготовлення мазей, лініментів, емульсій та інших лі­карських форм. Застосовують олії і як пом'якшувальний та проносний засоби та ін.

Таким чином, склад лікарських рослин надзвичайно різ­номанітний, що зумовлює таке ж їх використання у народ­ній і науковій ветеринарній медицині. Однак щоб успішно використовувати цілющі властивості лікарських рослин,не­обхідно детально знати все, що стосується росту, розмно­ження,збору та зберігання конкретної рослини, її активні речовини,призначення, лікарські форми, в яких її застосу­вання найбільш ефективне, режим та умови використання, точний діагноз захворювання тварини, її стан та багато ін­ших показників, про що буде описано нижче.

За сучасною класифікацією усі рослини поділяють на два підцарства: нижчі і вищі. До нижчих відносять бакте­рії, водорості, слизовики, гриби та лишайники. Тіло їх яв­ляє собою одноклітинну або багатоклітинну масу, яка не має ні коренів, ні стебла, ні листя. Поживні речовини всмоктуються всім тілом, всією його поверхнею.

До вищих рослин відносять мохи, папоротеподібні, голо­насінні та покритонасінні(квіткові) рослини. З цих рослин лише у мохів немає коренів, а решта мають корені, стеб­ла та листя. Мохи і папороті – вищі спорові рослини, на відміну від нижчих спорових. Голонасінні та покрито­насінні належать до насінних рослин. У вищих рослин є жіночий статевий орган у вигляді архегонію, тобто багато­клітинний орган, в якому міститься яйцеклітинна – жіноча гамета (архегональні рослини), або маточка, утворена пло­долистками (маточкові рослини).До архегональних від­носять мохо– і папоротеподібні та голонасінні,до маточко­вих – покритонасінні квіткові рослини.

Відділ квіткових поділяється на два класи, дводольні (180 тис. видів, що об'єднані в10 тис. родів і 325 родин) і однодольні (60 тис. видів, 3 тис,родів, 65 родин). Класи по­діляються на–порядки, а останні на родини.

За прийнятим з часів Ліннея порядком назви рослин записують двома словами (латиною).Перше означає рід (родова назва, підмет), друге – вид (присудок) і це нази­вають бінарною номенклатурою. Іноді в кінці видової назви ставлять ще початкові букви прізвищ авторів, які впер­ше описали цю рослину.

Родини теж зазначають латиною у називному відмінку множини.