7. Етапи ліквідації автономії України:

Скасування гетьманства не означало повної ліквідації атрибутів української державності. Ще зберігалися нижчі органи влади, адміністративний поділ, військо, фінансова й судова системи тощо. Царський уряд розпочав широкомасштабний наступ на ці залишки Гетьманщини. У 1764 р. верховним органом влади замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генеральних старшин; її очолив президент Петро Рум'янцев. Основне завдання колегії полягало в уніфікації місцевих органів влади й порядків із загальноросійськими та збільшення надходжень у царську казну. Водночас генерал-губернатор Вяземський дістав указ цариці про насильницьку русифікацію Малої Росії, Ліфляндії, Фінляндії і Смоленської провінції, аби вони перестали дивитись, "як вовки в лісі". Щодо України ставилося завдання викорінити 3 свідомості народу навіть пам'ять про гетьманство, тобто про Українську державу. Малоросійська колегія була окремою формою управління Україною, а входила до складу владних структур, які очолював малоросійський генерал-губернатор і президент колегії. Вже в перші роки свого існування вона непомітно поглинула Генеральну військову канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм департаментам, прибрала до рук систему комісій, що входили раніше до складу Генеральної військової канцелярії. Діяльність цих установ постійно прилаштовувалася до аналогічних їм форм російських установ, велася уніфікація діловодства. Новостворені департаменти було поставлено під контроль прокурора колегії. Протягом 1766—1767 рр. колегія перейшла на російську геральдику з двоголовим орлом. Щоб не втратити контролю над українським судочинством, колегія перетворила Генеральний військовий суд на свій департамент. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Це дозволило колегії встановити пильний нагляд за фінансами Лівобережжя. Канцелярія малоросійського скарбу щомісяця рапортувала колегії та щопівроку — сенатові про прибутки й витрати "грошової казни". З допомогою Генеральної лічильної комісії проведено ревізію прибутків і витрат України за часів гетьманування Розумовського. Зазнало суттєвих змін управління козацьким військом. Військово-оперативне керівництво ним взяв на себе Рум'янцев, а нагляд за станом боєготовності перебрала воєнна експедиція колегії. Канцелярія генеральної артилерії втратила право розпоряджатися виробництвом пороху. Місцеві адміністративні та судові установи щомісяця мали подавати відомості про вирішені й невирішені справи. Таким чином, було покладено край тяганині при розгляді багатьох справ. Влада прокурора поширювалась і на дії полковників. Колегія наглядала за тим, щоб полковники вирішували справи за участю полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати на полковому рівні військову й адміністративну влади. Для цього адміністративні справи передбачалося передати предводителю дворянства. Але загалом задумане не вдалося, зате було розмежовано компетенцію різних суб'єктів місцевої влади. Значну увагу звертала колегія на чиновництво. З цією метою вона в 1765—1769 рр. провела ревізію належності "вільних" і рангових маєтків. Запроваджувався контроль за наданням посад і звань, президент зрівняв місцеве чиновництво зі столичним у платні. 3 1768 р. канцеляристи переводились у службових справах під дію російського військового статуту. Було зроблено певні поступки козацькій старшині, їй масово почали надавати звання згідно з "Табелем про ранги". Разом з тим президент вміло розправлявся з проявами старшинської опозиції та невдоволення. Він встановив пильний контроль над виборами депутатів до Законодавчої комісії 1767 р., не зупинявся перед перевиборами, підготовкою лояльних до влади наказів депутатам, арештами й навіть судовими процесами над незадоволеними. Чимало корисного зробила колегія для врегулювання стосунків між українським населенням і військовим командуванням. Вона намагалася не допускати зловживань з боку чинів при реквізиції худоби, зерна, фуражу та інших речей для потреб війська, налагодила відшкодування за них. Невизначені натуральні податки замінили "рубльовим збором". Разом з тим козаки позбавлялися податкового імунітету, далі обмежувалася особиста свобода селянства. Ставлення українського населення до зміни державного статусу Гетьманщини й введення нових порядків чітко виявилося під час виборів депутатів і перших місяців роботи Законодавчої комісії зі складання нового Уложення законів (1767—1774). Обрані депутати представляли інтереси своїх виборців, часто суперечливі. Але виробилася й спільна тенденція. Через комісію українська громадськість парламентським шляхом спробувала повернути Україні автономію, а її жителям — давні права й привілеї. Шляхта, до якої належали старшина й поміщики, відстоювала своє панівне становище в суспільстві. Вона домагалася законодавчого закріплення своїх традиційних прав і привілеїв, збереження автономного статусу України, виборності гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини; її ідеологом виступив депутат від лубенського шляхетства Григорій Політика, один із гіпотетичних авторів "Історії Русів". Шляхта бажала також зрівнятися в правах з російським дворянством, дістати підтвердження спадкового права на маєтності, звільнення від "рубльового" податку, відновлення шляхетських судів, створення державного банку для шляхти тощо. Козаки через своїх депутатів прагнули повернути колишнє привілейоване становище, домагалися зрівняння у правах з шляхтою, закріплення землі на правах приватної власності, захисту від власницьких посягань старшини й залучення до примусових робіт. Міщани ставили питання про закріплення за містами з магдебурзьким правом їхніх прав і привілеїв, захист від втручання старшини в міські справи, про дозвіл приймати втікачів від поміщиків, справедливий розподіл податків між всіма городянами, відновлення залежності ремісників від цехів, цехмістрів тощо. Трохи іншими були наміри дворянства Новоросії. Його представники виступали за пом'якшення кріпосницьких порядків, розширення прав податного населення, надання кріпакам обмежених прав власності й регламентації повинностей, державний контроль над взаєминами поміщика з селянином. Взагалі, в роботі комісії проблема кріпацтва постала з усією гостротою й висунулася на перший план. Депутат від поміщиків-недворян і купецтва Новоросії Яків Козельський, депутат від козаків В. Алейников та деякі інші виступили проти існування кріпацтва як головного гальма розвитку країни, як свідчення приниженості й рабського становища селянства. Царський уряд виявився нездатним звести докупи часто протилежні інтереси населення, не хотів змінювати свій внутрішній курс і тому під приводом початку війни з Туреччиною в січні 1769 р. фактично розпустив комісію, хоч формально вона ще існувала до 1774 р. У боротьбі з прогресивними силами країни уряд Росії одержав перемогу й продовжив наступ насамперед на національні особливості окраїнних земель. У 1781 р. запроваджено поділ Лівобережної України на три намісництва — Новгород-Сіверське, Чернігівське й Київське. Намісництва ділилися на повіти. Полково-адміністративний устрій перестав існувати. У 1783 р. замість козацьких полків утворено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії. Залишилися тільки пам'ять та незначні відмінності між різними станами й соціальними групами населення. Щоправда, уряд царя Павла І (1796—1801) вдавав, що повертає Україні національні особливості її внутрішнього устрою* У 1796 р. замість лівобережних намісництв створено Малоросійську губернію з центром у Чернігові й відновлено Слобідсько-Українську губернію. Наступного року почав працювати Генеральний суд. Але напрям роботи нових установ зі зміною назв не змінився. Вони продовжували залишатися загальноімперськими структурами й діяти в інтересах насамперед центральної влади. У результаті Ясського мирного договору 1791 р. до Росії відійшли давні українські землі між Південним Бугом і Дністром разом з Очаковом. Україна і Росія дістали вихід до Чорного моря. Давня південна проблема була вирішена. Хоч для національної державності цей успіх нічого не давав, але він відкрив нові можливості для соціально-економічного розвитку українських земель. Після переможного завершення війни козаки почали селитися на відвойованих землях. Одночасно на них стали претендувати й російські вельможі та молдавські поміщики. Ситуація в краї загострювалась. Частина козаків потяглася за Дунай до своїх побратимів. Через це російський уряд вирішив забрати в козаків відвойовані і вже частково освоєні простори й перекинути їх на захист російсько-турецького кордону вздовж р. Кубані. Влітку 1792 р. перша партія українських козаків висадилася на Кубані й започаткувала Кубанське козацьке військо. До кінця року кількість переселенців збільшилася до 25 тис, зростала вона й надалі. Кубанське козацьке військо створювали на організаційних засадах Запорозької Січі, а самі переселенці вважали себе запорожцями.

1.порівняйте програми перебудови країни «Північного товариства», «Південного товариства», «Товариства обєднаних словян»:

Товариство об'єднаних слов'ян — таємна революційна організація, заснована на поч. 1823 у Звягелі (Новограді-Волинському) офіцерами братами П. і А. Борисовими і польським революціонером Люблінським Юліаном Казимировичем. Товариство об'єднаних слов'ян гуртувало кількадесят членів (як вважає Нечкіна, загальна чисельність Товариство об'єднаних слов'ян досягла 51 людини), переважно офіцерів молодших рангів частин, які були розташовані на Волині й Київщині, а також місцевих нижчих урядовців. У числі перших, прийнятих до Товариства з'єднаних слов'ян в 1823 році, були Бечаснов Володимир Олександрович і Горбачевський Іван Іванович, прапорщики 8 артилерійської бригади, і чиновник Іванов Ілля Іванович, згодом секретар Товариства об'єднаних слов'ян. Більшість членів були українці: П. і А. Борисови, Горбачевський Іван Іванович, Андрієвич Яків Максимович, Громницький Петро Федорович, Драгоманов Яків Акимович, Лісовський Микола Федорович, Сухінов Іван Іванович, Шимков Іван Федорович, Тютчев Олексій Іванович та інші. Керівником Товариства був Петро Борисов, а ідеологами Люблінський Юліан Казимирович та Горбачевський Іван Іванович. Основним завданням Товариства об'єднаних слов'ян було визволення слов'ян з-під чужої влади, ліквідація монархічного устрою, примирення між словянськими народами і створення федеративного союзу словʼянських республік з дем. ладом, кожна з яких мала самостійно організувати свою законодавчу й виконавчу владу. До цього союзу мали входити росіяни (до них зараховувано також українців і білорусів), поляки, угорці (слов'яни на Угорщині), богемці, хорвати, дальматинці, серби і моравці. Соціальна програма Товариства об'єднаних слов'ян передбачала звільнення селян з кріпацтва, рівність усіх громадян, зменшення класових різниць тощо. Товариство об'єднаних слов'ян вважало за потрібне підготувати до революції весь народ, а не лише військо. Ідеологічні засади і політична програма Товариства об'єднаних слов'ян були зформульовані у присязі і катехизисі (17 правил). У вересні 1825 Товариство об'єднаних слов'ян об'єдналося з Півд. Товариством (декабристів), зберігаючи свою програму й окрему управу. Під час повстання Чернігівського полку в Трилісах на Київщині (10 — 15. 1. 1826) члени Товариства об'єднаних слов'ян були найактивнішими його учасниками. Більшість з них були заслані на каторгу в Сибір. Ідеї Товариства об'єднаних слов'ян мали вплив на Кирило-Мефодіївське Братство.

Півде́нне товари́ство декабри́стів — таємна революційна організація декабристів в Україні. Створено в березні 1821 року на базі Тульчинської управи Союзу благоденства. Очолювала товариство Директорія у складі Павла Пестеля, Олексія Юшневського та Микити Муравйова. Створена в березні 1821 року членами Тульчинської управи колишнього Союзу благоденства (П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович, Барятинський Олександр Петрович та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович від Південного товариства становили так звану Директорію. Незабаром членами цього товариства стали брати Муравйов-Апостол Сергій Іванович і Муравйов-Апостол Матвій Іванович, Бестужев-Рюмін Михайло Павлович, Поджіо Олександр Вікторович, Вольф Фердинанд Богданович та офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні. З'їзд 1822 року остаточно затвердив створення товариства. На з'їзді 1823 року було схвалено поділ товариства на 3 управи (філії): Тульчинську на чолі з Пестелем (пізніше Барятинським) , Кам'янську на чолі з Давидовим і Волконським та Васильківську на чолі з С.Муравйовим-Апостолом і М.Бестужевим-Рюміним. Учасники з'їзду 1824 року обговорили і схвалили програму товариства — Руську правду , написану Пестелем. На з'їзді в 1825 році обговорювались питання про можливість організації повстання в армії проти царизму. Керівники Південного товариства прагнули об'єднатися з Північним товариством декабристів. Навесні 1824 Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного товариства, але йому не вдалося схилити до об'єднання на основі Руської правди, хоч північні декабристи готові були прийняти республіканський принцип, а Пестель — ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто домовленості про спільність дій в разі початку повстання та про скликання в 1826 об'єднавчого з'їзду. В 1823-25 велись переговори Південного і Польського патріотичного товариства про можливість спільного виступу проти царизму. У вересні 1825 до Південного товариства увійшло Товариство об'єднаних слов'ян, яке склало в ньому Слов'янську управу. Виступ декабристів, намічений на літо 1826, був прискорений смертю Олександра І. Обстановка «міжцарів'я» та загроза викриття змусили керівників Південного товариства перенести повстання на 1(13).1.1826. Після арешту 13(25).12.1825 Пестеля, а пізніше і Юшневського, поразки повстання 14(26). 12.1825 у Петербурзі та придушення повстання Чернігівського полку. 3(15).1.1826 Південне товариство було розгромлене.

Північне товариство — таємна революційна організація декабристів, що виникла на основі існуючого раніше Союзу благоденства і діяла у Петербурзі (1821 — 1825).

Засновниками Північного товариства були: Муравйов Микита Михайлович, Тургенєв Микола Іванович, Лунін Михайло Сергійович, Трубецькой Сергій Петрович і Оболенський Євген Петрович. В січні 1821 року відбувся з'їзд Союзу благоденства у Москві на квартирі братів Фонвізиних. На з'їзд прийїхали представники Тульчинської та Кишиневської управ. Представник Кишиневської управи Орлов Михайло Федорович виступив з пропозицією негайного військового повстання, а також створення нової таємної крайньо революційної організації величезного розміру. Його пропозиція не була підтримана з'їздом. Після Орлова виступив Граббе Павло Христофорович, який доповів, що про існування товариства відомо уряду. Було прийнято рішення провести фіктивну ліквідацію товариства і організувати нову таємну організацію. Московський з'їзд прийняв рішення звільнити рух як від нестійких членів, так і від найбільш радикальних. Пестеля Павла Івановича та його прихильників о створенні нової організації постановили не повідомляти.Північне товариство виникло на перших порах у вигляді двох співіснуючих груп: перша - група Микити Муравйова, який написав свій проект програми та статуту нового таємного суспільства в дусі радикальнішому, ніж постанови Московського з'їзду 1821 року. Другою була група Миколи Тургенєва, що спирався на членів товариства в Ізмайловському полку, вона підтримувала програму Московського з'їзду. На чолі Північного товариства стояла дума, яка обиралася з трьох чоловік строком на один рік. Основу організаційної структури становили управи. Основний програмний документ — Конституція, розроблена Муравйовим Микитою Михайловичем, яку підтримували переважно прихильники поміркованої програми. За радікальні перетворення виступали Пущин Іван Іванович, Каховський Петро Григорович, Одоєвський Олександр Іванович, Кюхельбекер Вільгельм Карлович, Якубович Олександр Іванович, Бестужев Михайло Олександрович і Бестужев Микола Олександрович, на яких орієнтувалося Південне товариство(мало свою групу в Петербургу). В 1824 році відбулися зміни в керівництві Північного товариства) Рилєєв Кіндрат Федорович замінив Трубецького Сергія Петровича, Бестужев Олександр Олександрович — Муравйова Микиту Михайловича) відбулося зближення двох товариств і в 1826 року планувався спільний революційний виступ. Смерть Олександра I спонукала керівників Північного товариства до негайного збройного повстання у Петербурзі (14 грудня 1825 року). Вони планували під час повстання примусити Сенат оголосити про повалення царської влади і скликати Установчі збори для вирішення питання про форму правління в Росії і прийняття конституції. Але відсутність чіткої організації, масової підтримки, непослідовність дій деяких членів товариства спричинили поразку першого організованого революційного виступу проти самодержавства і розгром Північного товариства.

2.проаналізіруйте основні програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства:

Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична антикріпосницька організація, що утворилася в грудні 1845 р. — січні 1846 р. в Києві й існувала до кінця березня 1847. Засновниками товариства були М. І. Гулак (1822—1899; уродженець Полтавської губернії), М. І. Костомаров (1817—1885), В. М. Білозерський (1825—1899; у 1846—1847 вчителював у Полтавському кадетському корпусі). До них приєдналися О. В. Маркович (1822—1867; уродженець с. Кулажинців, тепер Гребінківського р-ну Полтавської області), О. О. Навроцький (1823—1992; уродженець с. Антипівки Золотоніського повіту, тепер Золотоніського р-ну Черкаської області), Г. (Ю.) Л. Андрузький (1827 — після 1864; уродженець с. Вечірок Пирятинського повіту, тепер Пирятинського р-ну), I. Я. Пасяда (1823—1894; уродженець м. Зінькова Полтавської області), М. I. Савич (1808—1892; уродженець м. Зінькова), П. О. Куліш (1819—1897), Т. Г. Шевченко. У Полтаві ідеї кирило-мефодіївців разом з В. М. Білозерським пропагував Д. П. Пильчиков (1821— 1893), який у 1846—1864 рр. вчителював у Полтавському кадетському корпусі. Політичну програму Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в "Книзі буття українського народу", "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Ме-фодія" і Записці, складеній В. М. Білозерським. Програмні положення містили й записки про освіту народу (В. М. Білозерського), про емансипацію жінок (М. І. Савича), про об'єднання слов'янських народів (М. І. Костомарова), а також літературні твори Т. Г. Шевченка, М. І. Костомарова, П. О. Куліша, листування членів товариства. Головним своїм завданням товариство вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії. У березні 1847 р. за доносом провокатора студента Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите й розгромлене. Слідство тривало до 30 травня. Членів товариства покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії.

3.події революції 1848 – 1849рр. На західно-українських землях.:

У 1848-1849 pp. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Вона була спрямована проти режиму реакції, який встановився після розгрому імперії Наполеона І, проти пережитків феодалізму. У результаті революції вперше в історії в політичному житті Європи могли брати участь широкі народні маси. В європейських країнах почалося становлення демократичних інститутів, громадянського суспільства. Демократизація життя, піднесення соціальних рухів дало поштовх до розгортання національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної і Центральної Європи. У роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства, яке звернулось до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. У ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадських установах Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу до всіх посад та зрівняння в правах духовенства всіх конфесій. 2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація — Головна руська (українська) Рада, котра взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848—1851 pp. Раду, яка складалася із 30 постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкованим органом Головної руської Ради стала "Зоря Галицька" — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. За ініціативою ГРР за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого Лева на синьому полі. ГРР, виступаючи за проведення демократичних реформ, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Здійснення своєї програми вони пов'язували з відданістю Австрійській конституційній монархії. У містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських, рад/до складу яких обиралися представники різних верств, головним чином селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі), представники нижчого духовенства, які розгорнули активну громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність. Почалось формування загонів самооборони — Національної гвардії. Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто за її національно-територіальну автономію, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо. Правлячі кола Австрії, ігноруючи вимоги українців, все ж погодилися на запровадження з 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. її першим професором став Я. Головацький. Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано "Галицько-руську матицю" — культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу. Національний рух на західноукраїнських землях 1848— 1849 pp. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної Австрійської монархії. Улітку 1849 р. після розгрому об'єднаними силами Австрії і Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим з його централістсько-бюрократичною системою. Австрійську конституцію відмінено. Улітку 1851 р. розпущено Головну руську Раду. Важливими були соціальні наслідки революції 1848-1849 pp. Так, було скасовано панщину, селяни отримали повну особисту свободу. Земля, якою селяни користувались, переходила у їх власність. Проте краща земля, общинні землі (ліси, пасовища) залишалися в руках поміщиків.

Ключові дати: 1848—1851 pp. — діяльність Головної руської Ради; 1848р. — скасування кріпацтва на західноукраїнських Землях.