Життя і творчість Володимира Івасюка

Народився 3 березня 1949 року в райцентрі Кіцмань на Буковині в учительській родині. Чотирирічним він вже грав в дитячому оркестрі народних інструментів, в 5 поступив в музичну школу. В 1965 році Івасюк створив «Буковину» - один з найперших українських ВІА. Тоді ж появилися його перші пісні і прийшли перші перемоги на самодіяльних конкурсах. В 1967 році Івасюк з родиною переїжджає до Чернівців, деякий час працює на заводі і створює робітничий хор. Через рік він вступає до Чернівецького медичного інституту; бере участь в студентській художній самодіяльності - грає у ВІА «Карпати», в оркестрі народних інструментів «Трембіта», створює камерний оркестр, пише пісні - «Я піду в далекі гори» у виконанні Лідії Відаш зазвучала на всю Україну. В жовтні 1970 року телебачення вперше показало «Червону руту» та «Водограй» - у супроводі ВІА «Карпати» Володимир Івасюк заспівав в дуеті з Лялею Кузнецовою. Влітку 1971-го виконав одну з ролей в культовому музичному фільмі «Червона рута», в котрому були зафільмовані і 4 його пісні. За підсумками 1971 року «Червона рута» визнана найкращою піснею в СРСР - на заключному концерті першого телефестивалю «Пісня-71» разом з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком співав і Володимир Івасюк. Та все ж професійним співаком він не став, хоч інколи й виїжджав на гастролі. А на телебаченні зберігся запис лише однієї пісні у виконанні автора - «Літо пізніх жоржин». В 1972 році Івасюк переводиться до Львівського медичного інституту і згодом вступає на композиторський факультет консерваторії ім М.В.Лисенка. За роки навчання в консерваторії Івасюк написав понад 70 пісень, музику до кількох спектаклів, велику кількість інструментальної музики. В 1977 році «Мелодія» випустила платівку «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару». 18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли в лісі; загадка його смерті й досі не розкрита.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

(1895—1964)       Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в сім'ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Т. Рильського та простої української селянки Меланії Чуприни. Батько походив із заможного польського поміщицького роду, який мав у своїх витоках українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Рильського був київським міським писарем за часів Б. Хмельницького). Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета. Його дитячі роки минули в с Романівка на Житомирщині) — в дружбі з селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні природою.       Протягом 1908—1915 pp. Максим вчився в Києві (з третього класу) в приватній гімназії педагога В. П. Науменка, здобувши там глибоку гуманітарну освіту.       У 1907 р. він почав друкувати поезії, а в 1910р. видав першу поетичну книжку «На білих островах», друкував поезії в журналах «Українська хата» і «Шлях».       Перша книга Максима Рильського з'явилася друком, коли авторові ледве виповнилося 15 років. Була це тоненька збірочка юнацьких поезій із замріяною назвою: «На білих островах». Так само меланхолійно-романтичні й найменування її підрозділів: «Вінок рясту», «Intermezzo», «З сердечних глибин», «Осінні пісні», «З вечірніх мелодій», «Блакитне озеро»-. З самого цього переліку простежуються ідейно-емоційні домінанти образного світу юного лірика: незбагненна краса природи, нерозділене кохання, недосяжність ідеалу. Прикметно, що вже на світанку творчого шляху поета вабить осінньо-вечоровий «мінор», а не бадьоро-оптимістичні весняно-вранішні акорди (як-ось раннього Тичину). Якби спробувати вкласти всі головні мотиви й настрої тої книжки в межі одного жанру, була б це, мабуть, елегія (з грец. — жалібна пісня) — лірична п'єса медитативно-меланхолійного змісту, перейнята журливо-сумовитими настроями, мріями й неясними сподіваннями. З 1915р. М. Рильський — студент медичного факультету Київського університету, через два роки продовжив навчання на історико-філологічному, але революція, громадянська війна змусили його перервати освіту й переїхати в село, де він вчителював у початковій школі. У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків». Сам поет на запитання, хто такі «неокласики», відповідав так: «— А хто такі класики, знаєте?...Це ті, що створили невмирущі твори. «Нео» —новий. Неокласики — нові класики. Але ця назва дана на глум, самі поети, що їх названо неокласиками, ніколи себе так не називали. Але вони вважають себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу і гордість людства,— учнями класиків. Вони намагаються кращі надбання світової культури перенести на український грунт, прищепити їй пагони класичної спадщини». «Неокласиками» іменували неформальне об'єднання українських письменників і критиків 20-х років, до якого належали, зокрема, Микола Зеров (духовний лідер гурту, його програмний голова), Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (поет і перекладач німецького походження, котрий згодом друкувався під псевдонімом Юрій Клен), Віктор Петров (відомий як прозаїк Б. Домонтович), Михайло Могилянський та деякі інші. Усі вони були близькими друзями. Перші четверо разом із Рильським становили славетне «гроно п'ятірне нездоланих співців» (ця поетична формула походить із сонету Драй-Хмари «Лебеді», написаного в 1928р.). «Неокласики» не висували жодної офіційної «платформи». Та й у стильовому плані їх доробки були досить різними: тільки у Зерова, за спостереженням Ю. Шереха, переважав «чистий» неокласицизм, решта ж поетів схилялися то до символізму, то до неоромантизму, зберігаючи, однак, тверду настанову на повновартісне, політично незаангажоване мистецтво.       Напружена літературна праця М. Рильського тривала, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. Одна за одною з'являються поетичні збірки «На узліссі» (1918), «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929). У роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому,, справді натхненною мовою: збірки «Слово про рідну матір» (1942), «Мандрівка в молодість» (1942—1944), «Неопалима купина» (1944) і багато інших. У повоєнні десятиліття в житті поета настали трагічні часи: безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Творче відродження поета припадає на пам'ятну «відлигу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського— «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін. Збірка «Троянди й виноград» була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий періоду розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяна отим світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори Рильського неокласицистичного етапу його творчості. Як учений і критик М. Рильський багато зробив для осмислення історії літератури та її сучасного досвіду. Перу поета належать також праці з фольклористики, мистецтвознавства, мовознавства (лексикографії та стилістики української мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літературних досягнень поета відбилось в обранні його академіком АН УРСР(1943) та АН СРСР (1958). Він був головою правління Спілки письменників України, обирався депутатом Верховної Ради СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.       Поет помер 24 липня 1964 р. після тяжкої хвороби (рак).       Різноманітність і багатство творчої спадщини майстра — незвичайні. Вже після смерті М. Рильського було видано книжку його ранньої новелістики «Бабине літо» (К-, 1967) — новели, оповідання, етюди. Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літературно-художньої критики, літературознавства та фольклористики. Наприкінці 80-х років завершено найповніше 20-томне наукове видання його творів.              Основні твори:

 Збірка «На узліссі», «Під осінніми зорями», «Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг», «Тринадцята весна», «Де сходяться дороги», «Гомін і відгомін», «Троянди й виноград», «Далекі небосхили», «Голосіївська осінь», «В затінку жайворонка».

Іван Мазепа як меценат і культурний діяч.

Мазепа Іван Степанович — гетьман України (1687—1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — поч. XVIII ст.

Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанаciя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.

Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII — на початку XVIII ст. унiкального стилю — «мазепинського барокко». Крім того, целеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi уciх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.

Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькicть церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральнi собори у Києвi — Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.

Крiм будiвництва нових, або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.Гетьман І. Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. I ншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних ciрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.

Києво-Могилянська академія – духовний центр східноєвропейського православного регіону в XVII-XVIII ст.

Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного^[4].

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польської та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року^[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною^[6].

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито^[7]. Натомість 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

Класифікація мистецтв

Традиційно види мистецтва поділяються за способом втілення художнього образу та за формою чуттєвого сприймання.

За способом втілення художнього образу розрізняють:

просторові мистецтва — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво та дизайн.

часові мистецтва — радіо, музика, література

просторово-часові — кіномистецтво, театр, танець, циркове мистецтво, відеогра тощо.

За формою чуттєвого сприймання розрізняють

слухові — музика, радіо

зорові — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія

зорово-слухові — театр, кіно, відеогра.

Ця класифікація не є універсальною, оскільки з появою писемності й нотної грамоти мистецтво слова й музика набули графічних зображень. Також в мистецтві слов зображення літер набуло самостійного естетичного значення - мистецтво каліграфії в Східних цивілізаціях. У кожній із цих трьох груп художньо-творча діяльність може користуватися:

знаками зображувального типу, що передбачають подібність образів з чуттєво сприйманою реальністю (живопис, скульптура, графіка; література, акторське мистецтво);

знаками незображувального типу, що не допускають впізнавання в образах реальних предметів, явищ, дій і звернених безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектурно-прикладні мистецтва, музика й танець);

знаками змішаного типу, властивими синтетичним формам творчості (синтезу архітектури або декоративно-прикладного мистецтва з мистецтвами образотворчими; словесно-музичному — пісенному й актерсько-танцювальному — пантомімічному синтезу.

Також мистецтва можна класифікувати за використовуваними матеріалами:

традиційні й сучасні матеріали (фарби, полотно, глина, дерево, метал, граніт, мармур, гіпс, хімічні матеріали, продукти серійної індустрії й т.д.) — архітектура, скульптура, живопис і т. д.

сучасні способи зберігання інформації (сучасна електротехніка, цифрові обчислювальні машини) — медіамистецтво

звук (чутні коливання повітря) — музика

слово (одиниця мови) — література

людину-посередника — (актор, клоун тощо).

Одним із перших до класифікації мистецтв звернувся поет Горацій: писав, що поезія - це живопис, що говорить, а живопис - німа поезія. Більш ніж 2000 років таке визначення вважалося вичерпним. У XVIII ст. Лессінг у трактаті «Лаокоон» звернув увагу читача на те, що один і той самий образ не може бути однаково зображений у різних видах мистецтва. Жахливе, страшне в слові впливає на читача, але скульптор не може передати всю послідованість подій, тому має обирати момент, який поєднає в собі передуючі й подальші події. Скульптурна статуя «Лаокоон» зображує різні стадії боротьби людей із чудовиськом, останню з яких демонструє сам давньогрецький жрець. Скульптор завжди залишає надію на роз'язку драматичної ситуації, тому що це складає динамізм композиції.

Словесне мистецтво зображує всі події по черзі, в окремих деталях, та це не створює враження краси. Для подолання цих складнощів талановитий автор залишає місце фантазії читача. У літературному творі не сказане, пропущене може важити більше, ніж детальний опис стану головного героя.

Література як вид мистецтва

Літерату́ра (від лат. litterae — буква, літера), іноді книжництво, письменство — сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства. Література відображає та зберігає знання й культуру народу та певного історичного періоду. Водночас вона є різновидом мистецтва, власне, мистецтвом слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результатом творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер. Художня література розцінюється як вид мистецтва. У художній літературі автор намагається розповісти про світ, людину та їхні проблеми через призму свого власного бачення, використовуючи поетичні засоби. Здебільшого персонажі та події, описані в художній літературі, вигадані, однак таким чином, щоб знайти відгук в особистому досвіді читача. Художня література багатопланова й різножанрова. Спираючись в основному на розважальний принцип, вона також часто підіймає важливі для світогляду людини й суспільства філософські, етичні та естетичні питання й теми.

Основні види та жанри мистецтва.

Різні види мистецтва складалися історично як вираження багатства проявів дійсності та індивідуальних особливостей її сприйняття людиною. Виділяючи який-небудь вид мистецтва, приймають до уваги форму і матеріал певного прояву мистецтва, що склався історично, його основні функції та предметні класифікаційні одиниці. Наприклад, формою літературної творчості є єдність та завершеність певного мовного повідомлення, відповідно, мова є її матеріалом, воно призначене для індивідуального причитування та сприйняття на основі уяви, а в якості її олениць постають його окремі жанри: романи, оповідання, поеми та ін. В конкретних видах мистецтво представлене так: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне і декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення, тощо. Інколи види мистецтва подають у більш узагальненому варіанті: вербальні (словесні) мистецтва (1), музичні мистецтва (2), театральні мистецтва (3), пластичні мистецтва (ті, що втілюють у певний матеріал більш-менш конкретні образи – живопис, скульптура, графіка) (4), монументальні мистецтва (комплексне урочисте мистецтво, як-от архітектура, будівлі театрів, пам´ятні комплекси та ін.) (5), умовні мистецтва (декоративні або символічні) (6).

Поділ мистецтва на види обумовлений кількома чинниками:

1) естетичним багатством і розмаїттям дійсності;

2) духовним багатством естетичних потреб і здібностей людини;

3) багатством і різноманіттям культурних традицій, художніх засобів і технічних можливостей мистецтва.

Оскільки множинність видів мистецтва дозволяє естетично більш-менш повно освоювати світ у всій його складності і багатстві, то не існує головних і другорядних мистецтв. Кожний вид має свої сильні та слабкі сторони порівняно з іншими мистецтвами, але всі вони перебувають у відношеннях взаємного доповнення (що особливо яскраво проявляється у певних видах синтетичного мистецтва, наприклад, в телевізійному мистецтві або у певних сучасних інсталяціях).

Книгодрукування в Україні

Друка́рство — принцип одержання відбитків письмових знаків за допомогою тиснення був відомий вже в давньому Єгипті і державах Межиріччя, де за тисячі років до Р. Х. вироблялися печатки з ієрогліфічними знаками. Перші друковані книги староукраїнською мовою видав Швайпольт Фіоль у своїй друкарні в Кракові («Осьмогласник» (1491) з дереворитом «Розп'яття», «Часословець» (1491), «Тріодь пістну» (не датована) і «Тріодь цвітну» (1491)).

Вперше друкована книга в Украïнi з'явилася у  другiй  половинi  XVI ст., а до цього книги були рукописнi. Переписування книг  це  була  дуже копiтка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: i  рiк, i бiльше. Тому подiєю величезноï культурноï  ваги  стало запровадження книгодрукування в Нiмеччинi у серединi  XV  столiття,  яке швидко було запозичене практично всiма краïнами вропи, у тому числi й Украïною. У 1464 роцi воно виникло в Iталiï, у 1470  роцi  у Францiï, у 1473 роцi в Голландiï та Угорщинi, у  1474  роцi  в Iспанiï, у 1480 роцi в Англiï.Початок слов'янського друкування припадає на 1491  рiк,  коли  вiдомий  друкар  Фiоль  у Краковi надрукував двi книжки Часословець» i  Осмоглас-  ник». Обидвi  книги  набранi  кирилiвським  шрифтом,  який   є   основою сучасноï украïнськоï та росiйськоï азбуки. На  жаль, життя i  дiяльнiсть  Фiоля  Швайпольта  закiнчилося  трагiчно.  Саме  за друкарську    дiяльнiсть    вiн    був     заарештований     кракiвською iнквiзицiєю. Це сталося у 1491 роцi. Батьком  украïнського  друкарства  вважають  Iвана  Федорова.  Iван Федоров  народився  близько  1510  року  (точна  дата  його   народження невiдома). Вважають, що вiн навчався у Кракiвському  унiверситетi,  який закiнчив у 1532 роцi i здобув ступiнь бакалавра. У 50-х-60-х  роках  XVI столiття працював дияконом у церквi Нiколи Гостужського  в  Московському Кремлi, паралельно працюючи в  анонiмнiй  друкарнi,  яку  невдовзi  було закрито.  Згодом  переïжджає  до  Львова,   де   з   великими труднощами  вiдкриває  друкарню.  У  1574  роцi  вiн  друкує Апостол», який вважається першою украïнською  друкованою книгою в Украïнi. Ця книга вийшла тиражем 1000 примiрникiв  обсягом 560 сторiнок (збереглося 77 книг). У Львiвськiй  друкарнi  Iван  Федоров видає й Азбуку» перший слов'янський  пiдручник,  надрукований кирилiвським шрифтом.  Обсяг  книги  80  сторiнок  (збереглося  декiлька примiрникiв). У 1576 роцi Iван Федоров переïжджає до Острога, де  на  кошти князя Острозького вiдкриває друкарню, i за чотири роки (з 1578  по 1581)  випускає  у   свiт   Азбуку»,   Псалтир»,   Новий Завiт» (988 сторiнок!), Книжку зiбрань речей найпотрiбнiших коротко викладених» та Хронологiю».  За  бажанням  i  на  кошти  князя Острозького (засновника Острозькоï вищоï школи)  у  1581  роцi IванФедоров видає один з шедеврiв  давньоукраïнського  друкарства —  повну  слов'янську  Бiблiю»  (1256  сторiнок,  тираж  2000 примiрникiв).У 1582 роцi переïжджає знову до Львова, планує вiдкрити власну друкарню, але смерть перервала всi плани й намiри. 5 грудня  1583 року перший украïнський друкар  Iван  Федоров  помер.  Похований  у мiстi Львовi в Онуфрiïвському монастирi.  Друкар  книг,  перед  тим небачених» такий напис  викарбовано  на  надгробнiй  плитi  людинi, життєвим кредо якоï було духовне насiння розсiвати по свiтi i всiм роздавати належну ïм духовну поживу». Пiсля смертi Iвана Федорова у 1583 його друкарське устаткування перейшло до Львiвськоï Братськоï друкарнi.  У  1977  р.  скульптори  Б. Борисенко  i  В.  Подольський  у  Львовi  спорудили  пам'ятник  славному украïнському першодрукаревi,  у  цьому  ж  роцi  вiдкрито  музей  i присвоєно його iм'я  Львiвському  полiграфiчному  iнституту  (нинi Академiя друкарства). Iван Федоров багато зробив для розвитку  друкарськоï  справи.  Саме вiн уперше  ввiв  друкований  шрифт,  ще  задовго  до  реформи  Петра  I використав скорочений шрифт гражданку», вперше  помiстив  у  книгах гравюри свiтського змiсту, сторiнки оздоблював рамками, орнаментом тощо. З 20-х рокiв XVII ст. найбiльшим центром книгодрукування в  Украïнi стає  Києво-Печерська  лавра.  Лаврська  друкарня   видавала переважно церковно-служебну, богословську лiтературу,  але  не  обходила своєю  увагою  i  навчальну,  свiтсько-полiтичну   лiтературу   та вiршованi   твори   (Служебник»,   Псалтир»,    Акафiст», Триодь», вангелiє вчительне»,  Часослов»,  Лексiкон словеноросский»   та   багато    iнших).    Видання    Києво- Печерськоï  лаври  вiдзначалися  високою  полiграфiчною   технiкою. Титульний аркуш прикрашався гравюрами на сюжет книги, текст  кожноï сторiнки був обрамлений орнаментом або рамкою, оправа книг виготовлялася iз  дощечок,  обтягнутих  шкiрою  або  дорогою  тканиною,   прикрашалася тисненням,  орнаментом,  а  в  центрi  вмiщувався   «медальйон   iз зображенням сцен iз релiгiйних творiв. Сам текст творiв був надрукований червоними i чорними фарбами, використовувалися рiзнi шрифти.У 1625 роцi у мiстi Малинi  (на  Житомирщинi)  була  заснована  паперова фабрика, у цей же перiод було виготовлено новий  друкарський  шрифт,  що пiдняло книгодрукування в Украïнi ще на вищий рiвень. То ж не випадково, що до 1648 року в Украïнi функцiонувало 25 друкарень, iснувати дуже зручнi мандрiвнi друкарнi.