Рис. 72. М'язи грудної й черевної стінок у коня:

1 — трапецієподібний м'яз (грудна частина); 2 — най­ширший м'яз спини; 3 — зубчастий вентральний м'яз;

4. — Плечова частина глибокого грудного м'яза;

5. — Зовнішній косий черевний м'яз; 6 — зовнішній міжреберний м'яз; 7 — поперекова фасція; 8 — апоне­вроз зовнішнього косого черевного м'яза

б) грудна частина зубчастого вен­трального мускула (рис. 72, 3) почи­нається від медіальної зубчастої поверхні дорсальної третини лопатки. Своїми зуб­

цями прикріплюється на зовнішній поверхні нижніх кінців 1—9-го (в коня) і 1—8-го (у великої рогатої худоби) ребер; задній край мускула відповідає лінії, що з'єднує задній кут лопатки й вентральний кінець 8-го або 9-го ребра;

в) зовнішній косий мускул живота (див. рис. 72, 8) прикріплюється своїми зуб­цями до вентральних кінців 4—-5-го ребер по лінії, що з'єднує маклак з ліктьовим гор­бом. Перші зубці цього мускула вклинюються між зубцями вентрального зубчастого мускула.

Ребра. Найбільш широкі ребра у великої рогатої худоби, особливо їхні вент­ральні кінці. На заднє-внутрішньому краї ребра знаходиться жолобок для міжребер­них судин і нерва. У коней — 18 ребер, а у великої рогатої худоби — 13.

Міжреберні м'язи заповнюють міжреберні проміжки. їх є два: зовнішній та внутрішній міжреберні м'язи. Обидва м'язи починаються з реберного жолоба й кріп­ляться: зовнішній — до латеральної поверхні позаду лежачого ребра, а внутрішній — на медіальній поверхні цього ж ребра.

Судинно-нервовий пучок знаходиться на медіальній поверхні внутрішнього міжреберного мускула в такій послідовності його елементів: ближче до ребра — міжреберна вена, потім однойменна артерія і, нарешті — міжреберний нерв (рис. 73). У коня нерви проходять майже посередині міжреберного проміжку. Від міжреберних нервів, після їх відгалужень від грудних сегментальних нервів, відходять на різній відстані від хребта шкірні гілки, які іннервують серединні й вентральні ділянки бокової грудної стінки.

4 5

Рис. 73. Схема розташування міжреберних судин і нерва в коня: 1 — міжреберна вена; 2 — міжреберна артерія; 3 — міжреберний нерв; 4 — костальна плевра; 5 — внутрішньогрудна фасція; 6 — окістя; 7 — ребро; 8 —- міжреберний м'яз

Внутрішньогрудна фасція — глибокий листок глибокої фасції, прилягає до внутрішньої поверхні ребер, міжреберних мускулів і грудної кістки.

Парієтальна (пристінкова) плевра тісно зрощена з внутрішньогрудною фасцією й вистилає зсередини грудну стінку.

Кровопостачання. Головним джерелом забезпечення кров'ю бокової грудної стінки є міжреберні артерії, що відходять від аорти. Крім того, найширший мускул спини постачає кров'ю гілки підлопаткової артерії, а зубчастий вентральний мус­кул — гілки підлопаткової й плечової артерій.

Іннервація бокової грудної стінки здійснюється, головним чином, грудними сег- ментальними спинномозковими нервами, які після виходу зі спинномозкового ка­налу поділяються на вентральні (.міжреберні нерви) й дорсальні стовбури, латеральні шкірні гілки, що іннервують шкіру верхньої третини грудної стінки. Крім того, в іннер­вації беруть участь нерви з каудальної групи сегментальних нервів: грудний довгий нерв (іннервує зубчастий вентральний мускул), грудний дорсальний нерв (іннервує

найширший мускул спини) й грудний вентральний нерв, який супроводжує зовнішню грудну вену, гілки від нього йдуть у шкі­ру вентральної ділянки грудної стінки й шкірний мускул тулуба.

Грудна порожнина відділена від черевної діафрагмою, лінія прикріплення якої відрізняється в тварин різних видів. У великої рогатої худоби вона йде від 1-го поперекового хребця до верхньої чверті 13-го ребра й далі кра­ніально до хряща 8-го ребра, закінчуючись біля мечоподібно­го хрящй. Приблизно така ж лі­нія прикріплення діафрагми в свиней і м'ясоїдних. У коня діа­фрагма прикріплюється вздовж краніального краю 18-го ребра, потім йде вперед на рівні 17-го ребра вище реберної дуги на 4—5 см, на рівні 16-го ребра — на 2—3 см, а потім уже йде вздовж реберної дуги до мечо­подібного хряща.

Плевра, що вистилає грудну стінку, робить три повороти: вертебральний, стернальний і діафрагмальний. Перший побли­зу хребта утворює дорсальний перехід у медіостинальну плев­ру, між листками якої утворює средостіння, в якому знаходять­ся стравохід, трахея, великі кро­воносні судини, блукаючі, зво­ротні й діафрагмальні нерви, лімфатичні протоки й лімфа­тичні вузли (рис. 74).

У ділянці кореня легень медіостинальна плевра переходить на легені, утворюючи вісцеральну, або легеневу плевру. Між парієтальною й вісцеральною плеврами утворюються правий і лівий зам­кнуті плевральні мішки. Тільки в коня й собаки в позадусерцевому відділі є щіле- подібний отвір, що з'єднує обидва плевральних мішка.

Рис. 74. Поперечний розріз через грудну порожнину:

І — у передсерцевій ділянці; II — у серцевій ділянці; III — у поза- дусерцевій ділянці; т — трахея; п — стравохід; а — аорта; в — права непарна вена; л — грудна лімфатична протока; ва — блукаючий нерв; д — діафрагмальний нерв; к — корені легенів; ле — легені; ал, вл — легеневі артерії і вени; за — задня порожниста вена та її зв'язка (се); б — слизова сумка стравоходу; пп — реберна плевра; пл — легенева плевра; пм — плевральний мішок; и — серцева вирізка легені; пр — реберно-середостінний простір; з — зобна залоза (у молодих тварин); с — середостіння

Серце оточене замкнутим серозним мішком, вісцеральний листок якого щільно прилягає до серцевого м'яза, утворюючи епікард. Парієтальний листок цього мішка утворює внутрішню серозну поверхню серцевої сумки, у формуванні якої бере участь фіброзний прошарок і листок плеври. Останній покриває прошарок зовні й після стернального повороту переходить спочатку на серцеву сумку, а потім на легені. Та­

ким чином, серцева сумка (перикард) утворена двома серцевими листками, між яки­ми знаходиться фіброзний прошарок.

Іннервація грудної та черевної стінок

Грудна стінка іннервується грудними нервами. Кожний грудний нерв розгалу­жується біля міжхребцевого отвору на дорсальну і вентральну гілки (рис. 75).

Перша з них проходить дорсо-вент- рально й віддає медіальну гілку, яка ін- нервує шкіру дорсальної половини груд­ної стінки. Перші сім дорсальних груд­них гілок позаду лопатки доходять до холки й іннервують шкіру, а останні, проникаючи між т. іііосозіаііз і т. Іоп§із- зітиз сіог5І, розгалужуються в поверхне­вих м'язах і шкірі спини.

Вентральні гілки, які ще називаються "міжреберними нервами", йдуть у вент­ральному напрямку позаду відповідних ребер (І і II грудні нерви віддають ще гіл­ки до плечового сплетення) між внутріш- ньогрудною фасцією й внутрішнім міжреберним м'язом, іннервуючи плевру та грудні м'язи, й віддають дві шкірні гіл­ки. Між середньою й нижньою третиною грудної стінки міжреберний нерв ділить­ся на латеральну та глибоку гілки. Перша з них (г. сиіапеш II) проникає через міжреберні м'язи до шкіри, іннервуючи нижню половину грудної стінки, не доходячи до білої лінії живота приблизно на ширину до­лоні. Друга (г. рго/ипсіш) йде до груднинної частини ребра (а в каудальних відділах — між прямим і поперечним м'язами), опускається вентрально, не доходячи на ширину долоні до білої лінії живота. Тут нерв знову відділяє шкірну гілку г. сиіапеш III (рис. 76), яка проникає через м'язи до шкіри поблизу білої лінії.

Починаючи з 10-го грудного, нерви та їх гілки зміщуються назад. Наприклад, біля 13-го ребра нерв відходить від середини реберної дуги на 2,5 см.

Поперекові нерви також зміщуються каудально; у зв'язку з цим відбувається зміщення зон шкірної чутливості.

Виходячи з міжхребцевих отворів, поперекові нерви напрямляються каудо-вент- рально, утворюючи з медіанною площиною кут, який зменшується в каудальному на­прямку. Тому чутливі зони цих нервів також зміщуються на 2—3 хребцевих сегмен­та каудально. Особливо сильно зміщені дорсальні гілки поперекових нервів.

Відповідно до цього, у великої рогатої худоби останній міжреберний нерв, відділившись від грудного нерва, проходить далі на рівні середини вільного кінця по­перечнореберного відростка першого поперекового хребця, клубово-гіідчеревний нерв відповідає цьому пункту — на рівні другого поперекового хребця, а клубово-пахвин­ний — четвертого хребця.

Рис. 75. Іннервація бокової грудної стінки коня:

1 — вентральний грудний нерв; 2 — зовнішня грудна вена; З — шкірне відгалуження дорсальних гілок груд­них нервів (г. сиіапеуз І); 4 — латеральний грудний нерв; V—XVIII — латеральні (вентральні) шкірні гілки відповідних міжреберних нервів (г. сиіапеуз II)

Бокова грудна стінка має ще додаткове джерело іннервації — каудальні грудні нерви, які утворюють групу з чотирьох нервів, що виходять з плечового сплетення.

Рис. 76. Схема грудного сегмента та анестезія нервів у коня: І — положення голки при параверте- бральній анестезії грудного нерва; II — те ж саме при анестезії міжреберного нерва; III — зміщення голки від ребра під шкіру для анестезії шкірного (латерального) відгалуження дорсальної гілки грудного нерва (г. сиіапеуз І); е — дорсальна гілка грудного нерва; / — вентральна гілка (міжреберний нерв); Н — медіальна гілка (м'язова); і — латеральна шкірна гілка (г. сиіапеуз І) ; к — нерв до зовнішнього міжреберного м'яза; і — латеральна шкірна гілка від міжреберного нерва (г. сиіапеуз ІГ); т — шкірна гілка від міжребер­ного нерва (г. сиіапеуз ІІГ); о — з'єднувальна гілка до пограничного симпатичного стовбура; р — гілка до пе- риваскулярного сплетення

Розташований дорсально довгий грудний нерв іннервує вентральний зубчастий м'яз. Вентрально від нього знаходиться дорсальний грудний нерв, який іннервує найшир- ший м'яз спини. Далі по каудо-вентральному краю цього м'яза проходить грудний ла­теральний нерв, який іннервує переважно шкірний м'яз тулуба. Ще більш вентраль­но розташований вентральний грудний нерв. Спочатку він проходить по дорсо-лате- ральному краю глибокого грудного м'яза (плечова частина). Паралельно з нервом проходить зовнішня грудна вена. Нижня частина бокової грудної й частково черевної стінки, обмеженої ребрами, поряд з гілками міжреберних нервів має розгалуження на­званого вище нерва, яке утворює решітчасте сплетення. При цьому вентральний груд­ний нерв доходить своїми кінцевими закінченнями навіть до тих ділянок підшкірно­го м'яза тулуба в коня, які входять у колінну складку (див. рис. 75, 1, с. 88). Цей нерв має найбільше практичне значення порівняно з попередніми при виконанні знеболю­вання грудної стінки.

Рис. 77. Схема поперекового сегмента й положення голки при паравертебральній (І) і паралюмбальній (II, III) анестезії у великої рогатої худоби: а — дорсальна і Ь — вентральна гілки поперекового нерва; с — м'язова гілка; сі — шкірна гілка (г. сиіапеуз Г)

Розгалуження поперекових нервів має такий самий характер, як грудних (рис. 77). Дорсальні гілки виходять за наступними поперечнореберними відростками й своїми медіальними гілками іннервують дорсальні м'язи, а латеральними — шкіру верхньої половини черевної стінки. Вентральні гілки — клубово-підчеревний, клубово-пах­

винний та зовнішній сім'яний нерви — йдуть екстраперитонеально в каудо-вентраль- ному напрямку і віддають гілки до шкіри. Вентральною гілкою четвертого попереко­вого нерва є латеральний шкірний нерв стегна.

Вентральна гілка другого поперекового нерва часто віддає поблизу міжхребцево- го отвору гілки до зовнішнього сім'яного нерва.

ПРОВІДНИКОВА АНЕСТЕЗІЯ НЕРВІВ ГРУДНОЇ СТІНКИ

Провідникова анестезія міжреберних нервів

Показання. Виконують при резекції ребер та інших операціях як на грудній, так і черевній стінках. Кількість нервів, які слід знеболити, залежить від площі, на котрій виконують операцію. Слід враховувати, що, наприклад, при резекції ребра виконують анестезію не лише того нерва, який відповідає цьому ребру, але й ще по одному нер­ву, який ще за попереднім і за наступним ребрами.

Техніка анестезії. Кількість міжреберних нервів, які знеболюють, залежить від розмірів ділянки операції. Однак, краніально і каудально від місця операції слід про­водити анестезію ще по одному нерву, що знаходиться за межами розтину тканин!

Точки уколу знаходяться позаду кожного ребра в жолобку, утвореному найдов­шим мускулом спини і клубово-реберним м'язом (відповідає лінії, уявно проведеній від верхнього краю маклака паралельно до хребта). Голку вводять по задньому краю ребра. Спочатку кінчиком її проникають під шкіру й ін'єктують 10 мл 3 %-ного роз­чину новокаїну для знеболювання латеральної шкірної гілки дорсального стовбура грудного нерва. Потім доторкаються до заднього краю ребра, голку зміщують і про­совують ще на 0,5—0,75 см й ін'єктують таку ж саму кількість розчину (див. рис. 76, с. 89). Анестезія настає через 10 хв.

Провідникова анестезія грудного вентрального нерва

На рівні шостого ребра безпосередньо над зовнішньою грудною веною, паралель­но до якої проходить нерв, ін'єктують під шкіру та під поверхневу фасцію 10 мл З %-ного розчину новокаїну. Під час ін'єкції голку поперемінно напрямляють доверху й донизу.

Цю анестезію виконують додатково до попередньої при операціях у нижніх відділах грудної стінки.

ПРОКОЛ ПЛЕВРИ (ПЛЕВРОЦЕНТЕЗ)

Показання. Операцію виконують з діагностичною метою для встановлення наяв­ності ексудату чи транссудату (його характеру й мікрофлори) й крові, а також з ліку­вальною — для їхнього видалення при ексудативних плевритах і водянках, а також для введення лікарських засобів і наркотичних речовин у дрібних тварин (тіопентал натрію). Прокол плеври іноді роблять для аспірації повітря при пневмотораксі.

Фіксація. Великих тварин фіксують у стоячому положенні, а дрібних — у боко­вому лежачому.

Знеболювання. Непокірливим і злим тваринам ін'єктують нейролептик, застосо­вують наркоз, провідникову анестезію міжреберних нервів.

Техніка операції. Точка пункції зна­ходиться в міжреберному проміжку: в коня — в 7-му чи 8-му міжребер'ї зліва (рис. 78) й в 5—6-му справа; в жуйних — у 7-му зліва й 6-му справа; в свиней — у 8-му зліва й у 7-му справа; в собак і кішок — у 8-му зліва й у 6—7-му справа. Для визначення відповідного межребер'я відлік краще вести від останнього міжре­берного проміжку. Пункцію з лівого боку роблять лише при лівосторонніх ексу­дативних плевритах!

Точка уколу голки у великих тварин знаходиться на 2—5 см вище зовнішньої грудної вени, в дрібних — на рівні ребер- но-хряіДових з'єднань. Щоб уникнути ушкодження міжреберних судин і нервів троакар (голку) варто вколювати біля перед­нього краю ребра. Для пункції використовують троакар для дрібних тварин чи тов­сту кровопускальну голку з мандреном і приєднаною до неї гумовою трубкою.

При гнійних плевритах пункцію комбінують із старанним промиванням порож­нини антисептичними розчинами (етакридину лактат, калію перманганат та ін.). Роз­чин вливають після повільного видалення гнійного ексудату, а потім через кілька хви­лин його аспірують. Промивання повторюють через кожні два-три дні доти, поки замість гнійного ексудату не почне витікати прозора рідина.

Перед пункцією шкіру зміщують убік. Троакар (голку) фіксують правою рукою, обмежуючи витягнутим вказівним пальцем глибину проколу, що для великих тварин складає 4—6 см, для дрібних — 2—3 см, і вколюють перпендикулярно до шкіри. Про те, що голка потрапила в плевральну порожнину, визначають за відсутністю опору й витіканням рідини. Голку, що закупорилася пластівцями фібрину, прочищають манд­реном. Плевральну порожнину спорожняють повільно, час від часу закриваючи отвір гільзи, щоб запобігти набрякові легень, непритомному стану, колапсу й навіть смерті тварини! У разі серцевої недостатності перед пункцією тварині вводять сер­цеві засоби!

Щоб попередити пневмоторакс, пункцію виконують тільки за наявності безза­перечних, отриманих шляхом перкусії, даних про накопичення в плевральній по­рожнині ексудату! Видаляти всю рідину (якщо немає гнійного плевриту) необов'яз­ково, а в деяких випадках навіть небезпечно (залишений в невеликій кількості ек­судат або транссудат розсмоктується)! Видалення тільки половини або 3/4 ексуда­ту є поштовхом до розсмоктування залишеної частини за відповідного симптома­тичного лікування!

Після видалення вмісту плевральної порожнини в гільзу троакара вставляють стилет (у голку мандрен) і, притиснувши лівою рукою оточуючу місце проколу шкіру до грудної стінки, витягають інструмент. Місце проколу закривають грудочкою вати, просоченою колодієм, септонексом, кубатолом тощо.

Повторну пункцію виконують в іншому місці!

При ін'єкції лікарських розчинів у плевральну порожнину критерієм правиль­ного введення є кашльові поштовхи, які швидко припиняються! У випадку введен­ня розчину в паренхіму легень, останні відсутні! Введення наркотичних засобів у легеневу тканину не загрожує будь-якими ускладненнями!

У собаки пункцію краще виконувати в стоячому положенні. Два асистента три­мають її спереду й ззаду. Пункцію вико­нують з правого або лівого боку в шосто­му чи сьомому міжреберному проміжку; для аспірації рідини — поряд з вентраль­ною межею ребра й реберного хряща, для аспірації повітря — як можна дорсальні- ше. Перед проколом шкіру трохи зміщу­ють у бік для того, щоб вона після вида­лення інструмента закрила утворений ка­нал у м'язах (рис. 79).

Пункцію виконують за допомогою троакара-катетера й відсмоктуючого апа­рата або кровопускальною голкою з ту- позагостреним кінцем зі шприцом і три­ходовим краном. Можна також з'єднува­ти толку зі шприцом гумовою чи поліхлорвініловою трубкою, яку затискають гемо­статичним пінцетом.

Під час і після плевроцентеза необхідно слідкувати за тим, щоб повітря зовні не потрапляло в грудну порожнину, тому місця проколу рекомендується закривати мар­левим тампоном, просоченим маззю з антибіотиками. Тампон фіксують до шкіри клейкою стрічкою. Якщо застосовували троакар-катетер великого діаметра, на рану шкіри обов'язково накладають один чи два стібка вузлового шва.

Післяопераційний догляд. Якщо в ексудаті або транссудаті виявлені мікроор­ганізми, застосовують антибіотикотерапію.

ПІДОКІСТНА РЕЗЕКЦІЯ РЕБРА

Показання. Операцію виконують при гнійно-некротичних процесах ребра (не­кроз, карієс, остеомієліт, злоякісні новоутворення), а також при його переломах, ко­ли гострі відламки ушкодженого ребра викликають небезпеку перфорації плеври. Крім того, резекцію ребра виконують з метою одержання доступу до органів грудної й черевної порожнин.

Фіксація. Тварину фіксують у боковому лежачому положенні.

Знеболювання. Провідникова анестезія трьох міжреберних нервів (одного, розта­шованого позаду ребра, яке резектують, а інших — за попереднім і наступним ребра­ми), грудного вентрального нерва (при видаленні дистальної ділянки ребра), а також інфільтраційна анестезія по лінії розрізу. Непокірним і злим тваринам застосовують наркоз та ін'єктують нейролептик.

Техніка операції. Як правило, ребро резектують, попередньо відпрепарувавши окістя. Останнє видаляють разом з ребром лише при одночасному їхньому ураженні (остеомієліт, карієс, злоякісні новоутворення).

Рис. 79. Плевроцентез у собаки в ділянці шос­того міжреберного проміжку

Розріз шкіри роблять уздовж резектованого ребра, по серединній лінії його зовнішньої поверхні. Потім розсікають поверхневу фасцію, підшкірний мускул тулу­ба й підлеглі м'язи залежно від того, в якій ділянці виконують операцію, на необхідну довжину до окістя. Розтягнувши рановими гачками краї рани, оголюють і розсікають окістя спочатку вздовж ребра, а далі у поперечному напрямку біля верхнього й ниж­нього кінців розрізу (рис. 80). Після цього прямим распатором або ручкою скальпе­

ля відпрепаровують від зовнішньої поверхні ребра окістя до переднього й заднього його країв. Щоб не порушити цілісність окістя й не розкрити грудну порожнину, рас- патор ставлять плиском до ребра й відпрепаровують його вперед і назад. Потім окістя обережно відпрепаровують з каудального краю ребра прямим распатором. Для цього інструмент притискають до кістки й поступово просувають його до краю ребра, не втрачаючи контакту з останнім. Під каудальний край ребра, звільнений від окістя, підводять реберний распатор Дуаєна й обережно, прагнучи не порушити цілісність окістя на внутрішній поверхні ребра, виводять його кінець попереду ребра, а потім відокремлюють окістя рухами інструмента догори й донизу.

Рис. 80. Резекція ребра: 1 — розтин окістя; 2 — відокремлення окістя; 3, 4 — розтин ребра реберними ножицями й дротяною пилкою

Між відпрепарованим окістям та ізольованою частиною ребра підводять браншу реберних ножиць або дротяну пилку (пилка Жиглі) й перетинають ребро спочатку біля дистального, а потім — проксимального кутів рани. У випадку утворення гострих кінців кістки в місцях відокремлення ребра, їх вирівнюють кістковими ножицями. Та­ку резекцію ребра називають підокістною.

З рани видаляють кісткову тирсу, кісткові уламки, згустки крові. Для забезпечен­ня регенерації кісткової тканини окістя зміщають у попереднє положення й з'єднують кількома стібками вузлового шва з кетгуту. У рані не слід залишати кінці ребер без окістя, тому що вони можуть зазнати некрозуі Суміжні ребра з резектованим збли­жують за допомогою 3—5 стібків вузлового шва з дроту, які накладають навколо ре­бер і проводять через міжреберні проміжки. Потім накладають швацький шов на м'язи й фасції з кетгуту, а на шкіру — вузловий із шовку.

При хронічних запальних процесах у ділянці резектованого ребра відокремити окістя дуже важко. У такому випадку при відшаруванні окістя можна порушити цілісність плеври з подальшим розвитком пневмотораксу. Утворений рановий отвір терміново закривають глухим швацьким швом (прагнучи не захопити в шов плевру) й усувають наслідки пневмотораксу. З цією метою застосовують новокаїнову блока­ду вагосимпатичного шийного стовбура, зірчастого ганглію або грудних нутряних нервів та симпатичних пограничних стовбурів (за М. Ш. Шакуровим) й аспірують шприцом повітря з плевральної порожнини.

При гнійних ураженнях ребра зазначені вище шари закривають частковим швом, а рану дренують.

РОЗТИН ГРУДНОЇ СТІНКИ (ТРАНСПЛЕВРАЛЬНА ТОРАКОТОМІЯ) (за П. П. Герценом і М. І. Молдован)

Показання. Операцію застосовують у великої рогатої худоби при гнійному осум- кованому плевриті, сторонніх тілах і гнійному травматичному перикардиті.

Фіксація. Тварину фіксують у стоячому або лежачому положенні на правому боці.

Знеболювання. Провідникова анестезія міжреберних нервів у поєднанні зі знебо­люванням грудного вентрального нерва, а також інфільтраційна анестезія по лінії розрізу. У плевральну порожнину через міжреберний проміжок ін'єктують 100— 150 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну. Тварині ін'єктують нейролептик і застосовують наркоз.

З метою профілактики набряку легень застосовують новокаїнову блокаду груд­них нутряних нервів та симпатичних пограничних стовбурів за М. ПІ. Шакуровим.

Техніка операції. Розріз шкіри й підлеглих м'яких тканин довжиною 20 см вико­нують по* середині 5-го або 6-го ребра з лівого боку (ліву грудну кінцівку відтягують уперед). Вентральний кінець розрізу знаходиться на 1—2 см нижче рівня реберно-хря- щового з'єднання. Після розтину шкіри й підлеглих м'яких тканин виконують під- окістну резекцію 5-го або 6-го ребра. Потім розсікають плевру й ушкоджений пери­кард (трансплевральна торакотомія). При такому методі торакотомії в тварини роз­вивається пневмоторакс!

У зв'язку з гострою реакцією великої рогатої худоби на пневмоторакс, опе­раційну рану після розтину плеври через кожні 1,5—2 хв прикривають на 2—3 хв стерильним, зволоженим 0,25 %-ним розчином новокаїну, складеним у кілька шарів рушником! Паузи забезпечують відновлення дихального ритму, що дозволяє про­довжити операцію!

Ретельно ізолювавши серцеву сорочку серветкою, змоченою антисептичним розчи­ном, виконують пункцію перикарда кровопускальною голкою з приєднаною до неї поліхлорвініловою трубкою. Проводять аспірацію ексудату, промивають антисептичним розчином перикардіальну порожнину і вводять в останню розчин антибіотиків (бензил­пеніцилін калієва сіль протипо­казана!). У разі потреби розкри­вають перикард і видаляють стороннє тіло. У перикардіальну порожнину вводять тонку дре­нажну трубку з м'якої гуми, яку фіксують стібком вузлового шва в нижньому куті рани. Рану за­шивають пошарово.

Рис. 81. Схема трансплевральної торакотомії з використан­ням барокамери

Оскільки найважчим ус­кладненням у момент проведен­ня операції є пневмоторакс, то успіх торакотомії залежить, на­самперед, від вирішення пробле­ми пневмотораксу. П. П. Герцен запропонував для цієї мети спеціальну невелику барокамеру (рис. 81), яка через перехідний

пристрій приєднується до операційної рани, що забезпечує ізоляцію останньої й підтримку зниженого тиску в грудній порожнині. Тиск у барокамері спеціальною ва­куумною насосною установкою в період операції вирівнюється з внутрішньоплевраль- ним тиском (15—20 см вод. ст.) і тільки після цього розтинають плевру й виконують лікувальні процедури. Тварина порівняно легко переносить цю операцію.

Післяопераційний догляд. Порожнину перикарда періодично промивають розчи­нами, приготовленими на 0,25%-ному розчині новокаїну. Дренаж видаляють через 5—10 днів. Шкірні шви знімають через 11—12 днів. У період функціонування дрена­жу вивідний отвір трубки закривають дротяною петлею й захищають пов'язкою.

ТРАНСДІАФРАГМАЛЬНА ТОРАКОТОМІЯ (за П. П. Герценом)

Показання. При виконанні операції за цим способом у зв'язку з особливим опе­ративним доступом вдається уникнути пневмотораксу, проникаючи до перикарда че­рез анатомічні шари діафрагми, не застосовуючи барокамеру.

Фіксація. Тварину фіксують у стоячому положенні.

Знеболювання. Провідникова анестезія міжреберних і грудного вентрального нервів та інфільтраційна — по лінії розрізу. Ін'єктують нейролептик і застосовують наркоз. Для профілактики післяопераційного плевриту застосовують новокаїнову блокаду грудних нутряних нервів і симпатичних пограничних стовбурів за М. Ш. Ша- куровим.

Техніка операції. Розріз м'яких тканин довжиною 15—18 см виконують по середині 9-го ребра. Верхня його точка відступає проксимально від синхондрозу резектованого ре­бра на 15—16 см, а нижній кінець розрізу заходить за нього на 2—3 см. Довільний розріз шкіри значно полегшує резекцію ребра й знижує травматичність операції.

Після розрізу шкіри й мускульно-фасціального шару здійснюють підокістну ре­зекцію ребра. Потім уточнюють оперативний доступ до діафрагмального повороту оче­ревини. При цьому необхідно бути обережним, щоб не травмувати плевральний чи пе- ритонеальний мішок, що може призвести до пневмотораксу або розкриття черевної по­рожнини. Орієнтир для уточнення лінії прикріплення діафрагми — дихальні рухи тва­рини. Кожний із них супроводжується чітким формуванням складки окістя ви­даленого ребра (місце прикріплення діа­фрагми) і є підставою для уточнення лінії розрізу.

Рис. 82. Схема екстраплеврального оперативно­го доступу до перикарда через анатомічні шари діафрагми: 1 — операційна рана; 2 — лінія прикріп­лення діафрагми; З — лінія розтину "дихальної склад­ки"; 4 — ранорозширювач; 5 — резектоване ребро

Після додаткового введення 20 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну паралель­но лінії прикріплення діафрагми, відсту­паючи від останньої 0,5—1 см, виконують лінійний розріз "ложа" резектованого ре­бра. У дорослих тварин розріз ведуть уз­довж "дихальної складки" донизу, до синхондрозу видаленого ребра. У моло­дих тварин лінію розрізу проводять по всій "дихальній складці" окістя в каудо- дорсальному напрямку, від задньої межі 8-го ребра до передньої 10-го (рис. 82).

Потім, відокремлюючи діафрагмальний поворот очеревини від мускульно- фасціального шару діафрагми, руку повільно вводять у пухку клітковину діафрагми. У цю порожнину одночасно з просуванням руки ін'єктують 50—60 мл 0,5 %-ного роз­чину новокаїну. Руку просувають до відчуття серцевого поштовху або до локалізації ущільнених тканин, сформованих на місці травми діафрагми. Цей момент операції порівняно легкий і не викликає погіршення загального стану тварини.

Через підготовлений оперативний доступ можна виконати дистанційну пункцію перикарда (голку для взяття крові з'єднують із шприцом Жане за допомогою довгої поліхлорвінілової трубки), розтин його й видалення ексудату із порожнини, а також можна знайти стороннє тіло, якщо останнє не було видалене під час румінотомії.

Післяопераційний догляд. При екзогенних травмах серця обов'язково проводять симптоматичне лікування, роль якого особливо важлива при травмах міокарда. Для нормального функціонування м'яза серця потрібна достатня кількість енергетичних речовин (глікоген), ацетилхоліну і речовин, що вибірково діють на клітинні мембра­ни (ходінестераза). Відповідно до цього П. П. Герцен рекомендує забезпечити поста­чання серця достатньою кількістю вуглеводних речовин (глікогену) й аневрином (вітамін В і). Безпосередньо на міокард або на проникність клітинних мембран м'язо­вих волокон міокарда діють кардіотонічні речовини із групи глікозидів серцево-су- динної дії.

Ефективність лікування тварин при травматичному перикардиті залежить від термінів виявлення хвороби й своєчасної кваліфікованої допомоги тварині. Якщо лікування почато протягом перших 5 діб з моменту нанесення травми органів черев­ної й грудної порожнин, видужує 83—86 % тварин, від 5 до 15 діб — 59—66 %, у на­ступні терміни ефективність не перевищує 45—53 %.

ПУНКЦІЯ ПЕРИКАРДА (ПЕРИКАРДІОЦЕНТЕЗ)

Показання. Тампонада серця в результаті травматичного ретикулоперикардиту.

Фіксація. Пацієнта фіксують у стоячому положенні, а у важких випадках — у ле­жачому правому боковому.

Знеболювання. Нейролептаналгезія.

Техніка операції. Перикардіоцентез у великої рогатої худоби можна виконувати в п'ятому міжреберному проміжку або в ділянці мечоподібного хряща.

Перикардіоцентез у п'ятому міжреберному проміжку. Знаходять 5-й міжребер­ний проміжок і на рівні ліктьового горба готують операційне поле. Троакар діамет­ром не більше 0,5 см уводять у порожнину перикарда й витягують стилет. У зв'язку з тим, що у великої рогатої худоби травматичний ретикулоперикардит завжди має гнійно-фібринозний характер, гільза закупорюється фібрином, тому прочищати її слід тонким ґудзикуватим зондом, а не стилетом троакара! Після припинення виділення гнійного ексудату через гільзу троакара вливають 1—2 л теплого розчину калію марганцевокислого 1:1000 (або етакридину лактату). Рідина, перемішана з гнійним ексудатом, виливається під дією скорочень серця. Промивання порожнини перикарда повторюють 2—3 рази, після чого видаляють троакар, попередньо ввівши в нього стилет і щільно притиснувши м'які тканини до ребер. Місце проколу закрива­ють клейовою пов'язкою.

Перикардіоцентез у ділянці мечоподібного хряща. Розріз довжиною 8—10 см ви­конують у ділянці мечоподібного хряща, зліва від білої лінії живота й паралельно їй. Розсікають шкіру, набряклу підшкірну клітковину, зовнішню стінку піхви прямого

м'яза живота, прямий м'яз живота й внутрішню стінку піхви. У рану вводять пальці руки й відчувають серцеві поштовхи і в цьому напрямку вколюють троакар. Подаль­ший хід операції такий самий, як і в попередньому випадку. Після промивання по­рожнини перикарда рану закривають чотириповерховим вузловим швом. Перший по­верх накладають на очеревину і внутрішню стінку піхви прямого м'яза живота, дру­гий — на прямий м'яз, третій — на зовнішню стінку піхви, а четвертий — на шкіру.

ТРАНСДІАФРАГМАЛЬНА ТА ІНТРАКОСТАЛЬНА ПУНКЦІЇ ПЕРИКАРДА (за П. П. Герценом)

Показання. Травматичний ретикулоперикардит.

Фіксація. Тварину фіксують у стоячому положенні.

Знеболювання. Паралюмбальна провідникова анестезія, інфільтраційна анестезія по лінії розрізу, а також застосовують наркоз та ін'єктують нейролептик. Для профілактики післяопераційного плевриту застосовують новокаїнову блокаду грудних нутряних нервів і симпатичних пограничних стовбурів за М. Ш. Шакуровим.

Техніка операції. Виконують паракостальну лапаротомію, а потім — румінотомію. З рубця максимально видаляють кормові маси й сторонні предмети із сітки, які вільно лежать або фіксовані в стінці. Потім на рану рубця накладають двоповерховий кишковий шов: на перший поверх — шов Шмідена, а на другий — Плахотіна-Садовсь- кого або Ламбера. Після повторної підготовки рук до операції досліджують перито- неальну порожнину й руйнують пухкі спайки, сформовані внаслідок перфорації стінки сітки стороннім тілом.

При дослідженні перитонеальної порожнини особливу увагу звертають на стан куполу діафрагми. Слабке відчуття серцевого поштовху й зміщення куполу діафраг­ми в бік черевної порожнини свідчать про можливе скупчення гнійного ексудату в порожнині перикарда або навіть тампонаду серця.

Стерильну голку для переливання крові приєднують до стерильного гумового шланга довжиною до 2-х метрів. Голку фіксують між пальцями правої руки й через лапаротомний розріз підводять до нижньої межі купола діафрагми. Прокол останньої виконують при вертикальному (відносно) положенні голки в бік передбачуваного сер­цевого поштовху. Поява ексу­дату зі шланга підтверджує правильне положення голки.

Після видалення значної частини ексудату (до 2—3 л) у порожнину перикарда вво­дять масивні дози антибіоти­ків, попередньо розчинені в 500 мл 0,5 %-ного розчину новокаїну (рис. 83).

Рис. 83. Схема трансдіафрагмальної пункції перикарда:

1 — трансдіафрагмальна пункція; 2 — лапаротомний розріз; З — місце розрізу рубця (лінія шва); 4 — легені; 5 — голка, шланг і шприц Жане

Наступні пункції перикар­да можна виконувати через костальну плевру. Після підго­товки операційного поля в 5-му чи 6-му міжребер'ї дов­гою голкою (12—15 см) додат­ково уточнюють місце лока­лізації осумкованого процесу.

З'ясувавши за наповненням шприца гнійним ексудатом фактич­ний стан процесу, в цьому місці скальпелем розсікають шкіру і в рану вводять троакар. Витягують стилет і в порожнину перикарда або іншого септичного осередку вводять сте­рильну дренажну трубку з м'якої гу­ми, діаметр якої повинен відповідати діаметру гільзи троакара (рис. 84).

Трубку-дренаж до шкіри фіксу­ють стібком вузлового шва, а її ви­відний отвір закривають спеціальним затискачем або зав'язують лігатурою.

Післяопераційний догляд. Дре­наж видаляють після З—5-ї санацій осередку. Повторні санації проводять через 3—5 діб.

ПУНКЦІЯ ПЕРНКАРДІАЛЬНОЇ ПОРОЖНИНИ (ПЕРИКАРДІОЦЕНТЕЗ) В СОБАКИ

Показання. Відсмоктування рідини з перикардіальної порожнини.

Фіксація. Собаку фіксують у стоячому положенні. Два помічника утримують її спереду й ззаду.

Знеболювання не обов'язкове. Можна виконувати місцеву анестезію, нейролепт- аналгезію.

Техніка операції. Пункцію виконують з лівого або правого боку грудної стінки. Точка введення кровопускальної голки з триходовим краном і шприцом, або голку з'єднують зі шприцом гумовою трубкою, яку затискають гемостатичним пінцетом, знаходиться в четвертому міжреберному проміжку вентральніше межі ребра й ребер­ного хряща (в місці, де пальпуються удари серця). Голку вводять повільно в глиби­ну й злегка відтягують поршень шприца. Аспірація рідини вказує на те, що голка про­никла в перикардіальну порожнину. При зіткненні голки із серцем відчувається пуль­сація. У такому разі голку дещо відтягують назад.

Післяопераційний догляд. Антибіотикотерапія за наявності мікроорганізмів у пунктаті.

Місце пункції закривають марлевим тампоном, просоченим маззю з антибіотика­ми, й фіксують до шкіри клейкою стрічкою.

РОЗТИН ПЕРИКАРДА (ПЕРИКАРДІОТОМІЯ)

(за Г. Затлером)

Показання. Травматичний фібринозний або гнійний перикардит за відсутності гнильного процесу.

Рис. 84. Пункція перикарда через костальну плевру:

а —введення троакара; б — введення дренажу

Фіксація. Пацієнта фіксують у стоячому або лежачому на правому боці поло­женні. При операції в стоячому положенні один з помічників за допомогою мотузки,

зафіксованої на путовій ділянці, відводить грудну кінцівку вперед, ставить її на кли­ноподібну підставку з нахилом уперед. Другий помічник фіксує ліву тазову кінцівку.

Знеболювання. Нейролептаналгезія, наркоз, провідникова анестезія 4—6-го міжреберних нервів і вентрального грудного нерва, а також інфільтраційна анестезія по лінії розрізу. З метою попередження плевропульмонального шоку виконують но­вокаїнову блокаду вагосимпатичного шийного стовбура.

Техніка операції. Операційне поле ізолюють простирадлом в нижньому відділі грудної стінки. Кутовий розріз роблять над 5-тим ребром й відповідним реберним хрящем. Розсікають шкіру, підшкірну клітковину, поверхневу фасцію з підшкірним м'язом, вентральний край найширшого м'яза спини, частково вентральний зубчастий і зовнішній косий м'язи живота, а в найнижчій ділянці рани глибокий грудний мус­кул. Далі по передньому краю ребра, на середині його оголеної ділянки, надрізають міжреберні м'язи (обережно!), з таким розрахунком, щоб можна було ввести палець, який просувають до самої плеври. Пальцем відшаровують плевру від ребра. Ґудзику­ватим скальпелем (тенотомом) під контролем пальця спереду й позаду 5-го ребра, ок­ремо, рбзсікають міжреберні м'язи. Потім дротяною пилкою резектують ребро.

Оголену ділянку плеври розсікають на довжину 12—14 см. Розтягнувши краї кос- тальної плеври, її підшивають до перикарда безперервним швом атравматичними гол­ками. Далі помічник до ізольованої ділянки перикарда прикладає спеціальну гумову манжетку, вмонтовану в центрі клейонки (1 м²) так, щоб її просвіт збігався з ізольова­ною ділянкою перикарда й плеври. Клейонку надійно фіксують на тілі тварини. Вент­ральним розрізом розтинають перикард і з його порожнини видаляють ексудат, не зміщуючи манжетки, щоб запобігти забрудненню інтактної ділянки перикарда й плев­ри. Після видалення основної кількості ексудату з порожнини перикарда в останню вводять руку з метою ревізії. Знайшовши й видаливши стороннє тіло й залишки ексу­дату, в порожнину перикарда вводять кінець дренажної трубки, а протилежний кінець виводять назовні. На м'язи, фасцію й підшкірний м'яз накладають швацький шов.

Екстраплевральний шов не знімають. На шкіру накладають вузловий шов. Через нижній кут рани виводять кінець дренажної трубки й фіксують його до шкіри стібком шва.

Післяопераційний період. Тривала антибіотикотерапія і (або) сульфаніламідна терапія. Дренаж видаляють через три тижні.

ДРЕНАЖ ГРУДНОЇ ПОРОЖНИНИ В СОБАКИ

Показання. Пневмоторакс, емпієма грудної порожнини.

Фіксація. Бажано, щоб під час операції собака стояла або лежала на грудях.

Знеболювання. Якщо загальний стан задовільний, застосовують нейролептанал- гезію, інфільтраційну анестезію за місцем введення дренажу.

Техніка операції. Для виконання операції необхідна міцна гумова або поліхлор- вінілова трубка діаметром до 8 мм з боковими отворами, або торакальний троакар-ка- тетер, одноканальний клапан, триходовий кран, шприц на 20—100 мл, або спеціаль­ний аспіраційний пристрій (рис. 85).

Дренажну трубку вводять у 6-му або 7-му міжреберному проміжку; для відсмок­тування рідини — безпосередньо під межею між ребром і реберним хрящем для відсмоктування повітря.

Перед розрізом шкіру максимально зміщують убік. Розріз шкіри повинен відпо­відати діаметру трубки. Його роблять над визначеним реберним проміжком. Завдяки цьому після введення дренажу або катетера шкіра закриває місце перфорації міжре­

берних м'язів. Для забезпечення до­ступу до костальної плеври тканини розводять у боки ножицями або зігнутим гемостатичним пінцетом. Потім перфорують плевру, а трубку вводять якомога ближче до внутріш­ньої стінки грудної клітки і вздовж неї. При необхідності м'язи прикріп­люють до трубки вузловим швом із шовного матеріалу, який розсмок­тується. При застосуванні троакар- катетера, останній після розрізу шкіри в грудну порожнину вводять через м'язи й плевру. Повітря, яке потрапило в грудну порожнину, не­гайно аспірують і після цього під­ключають аспіраційний пристрій.

На краї шкірної рани, за не­обхідності, накладають кисетний шов і стягують, щоб шкіра щільно приля­гала до дренажної трубки. Останню на шкірі фіксують лейкопластиром, який закріплюють швом. Для того, щоб тварина не зірвала дренажну трубку, на груд­ну клітку накладають захисну пов'язку, а на шию пацієнта одягають спеціальний комір.

Рис. 85. Аспіраційний пристрій: А — циліндр (рівень води ЗО см) і трубка для атмосферного повітря (для вирівнювання тиску і попередження утворення надто високого від'ємного аспіраційного тиску); В — посудина для аспірованої рідини; С — клапан за НеітІісЬ; Б — торакальний катетер

Післяопераційний догляд визначається показаннями для торакотомії. Після ви­далення дренажу шкірну рану закривають вузловим швом.

РОЗДІЛ 5

ОПЕРАЦІЇ НА ЧЕРЕВІ ТА ОРГАНАХ ЧЕРЕВНОЇ ПОРОЖНИНИ

Анатомотопографічні дані. Живіт — це частина тулуба, яка розташована між діафрагмою й входом у тазову порожнину, вентрально від попереку. Межі: передня — проходить уздовж лінії прикріплення діафрагми; задня — вхід у лежить на рівні пахвинної зв'язки, яка проек­тується по жолобу між напружувачем широкої фасції стегна й сідничними мускулами; верхня — поперекові хребці з прилеглими мускулами; нижня — вентральна частина м'якої черевної стінки й ме­чоподібний хрящ; з боків — бокова частина м'якої черевної стінки, яка складається з м'язів, їх апоне- врозів, фасцій, останніх ребер з прилеглою до них діафрагмою.

Живіт умовно поділяють на три відділи: 1) пе­редній (г. ерщазїгіса) — між діафрагмою й сегмен- тальною площиною, проведеною через задній край останньої пари ребер; 2) середній (г. тезо&азїгіса) — прилягає краніально до переднього відділу, а кау­дально до сегментальної площини, яка проходить по передньо-верхніх кутах маклаків; 3) задній (г. Нуро&азігіса) — займає всю іншу задню ділянку живота від другої сегментальної площини до вхо­ду в тазову порожнину (рис. 86).

Кожний із зазначених відділів поділяють, у свою чергу, на менші ділянки: в передньому відділі живота розрізняють: ділянку мечоподібного хряща (г. хіркоісіеа), яка лежить вентрально від площини, поставленої косо по рівню реберних дуг обох бо­ків, і парні ділянки, правого та лівого підребер'я (г.г. куроскопсігіасае сіехзїга еґ зіпізіга), які лежать дорсально з обох боків від попередньої (рис. 87).

тазову порожнину и

Рис. 86. Ділянки живота (вигляд з вентральної поверхні черевної стін­ки): 1,2 — права і ліва підреберні; З — мечоподібного хряща; 4, 5 — права й ліва здухвинні; 8, 9 — права й ліва пахвинні; 7 — пупкова і 10 — лобкова ділянки

Рис. 87. Ділянки живота на попереч­ному розрізі: І — переднього відділу і II — середнього відділу; а — грудна по­рожнина; б — діафрагма; в — поперекова ділянка (інші позначення ті ж, що й на рис. 86)

Двома боковими сагітальними площинами, проведеними по кінцях поперечнореберних від­ростків поперекових хребців, середній відділ поді­ляється на праву й ліву здухвинні ділянки (г.г. йіасе (іехзіга еі зіпізіга); серединна ж ділянка між ними горизонтальною площиною, яка проходить на сере­

дині відстані між вентральною стінкою живота й поперечнореберними відростками поперекових хребців, розділяється на нижню — пупкову ділянку (г. итЬіІісаІіз) і верх­ню — поперекову (г. ІитЬаІіз; див. рис. 87).

У черевній стінці, яка обмежує здухвинну ділянку зовні, з кожного боку розташо­вані: 1) голодна ямка (/о$$а рагаїитЬаІіз) — найбільш верхня частина здухвинної ділян­ки у вигляді трикутної заглибини; 2) влас- не здухвинна, яка прилягає зверху до краю голодної ямки, а знизу — до колінної складки; 3) м'яка здухвинна — ділянка че- ревної стінки, розташована медіально від колінної складки (рис. 88, 89).

Рис. 88. Ділянки живота коня та оперативні до­ступи: І — зліва; II — справа; а — ділянка взаємного перекриття грудної й черевної порожнин (між лінією прикріплення й куполом діафрагми); б — підребер'я; в — ділянка мечоподібного хряща; г — голодна ямка; д — власне здухвинна; к — м'яка здухвинна; е — пах­винна ділянка. Оперативні доступи: 1 — до яєчника; 2 — до малої ободової кишки; З — до тонких кишок;

4. — до лівих положень великої ободової кишки;

5. — до правих положень і шлункоподібного розширен­ня великої ободової кишки, а також до сліпої кишки;

6. — місце проколу сліпої кишки

Рис. 89. Ділянки м'якої черевної стінки в коня:

1 — голодна ямка; 2 — здухвинна; 3 — передпупкова ділянка вентральної черевної стінки; 4 — позадупупко- ва ділянка вентральної черевної стінки; 5 — пахвинна ділянка

Тими ж боковими сагітальними пло-

шинами, продовженими каудально, зад­ній відділ живота поділяється на праву й ліву пахвинні ділянки (г.г*. іп§иіпаІЄ5 гіехзіга еі зіпізіга) і середню — лобкову ділянку (г. риЬіса). Пахвинні ділянки є продовженням назад здухвинних діля­нок, а лобкова — пупкової (див. рис. 86). Черевна стінка пахвинних ділянок зовні прикрита напружувачем широкої фасції стегна й чотириголовим мускулом стег­на, що формують тут м'язовий трикут­ник, який зміщується вперед і назад під час руху кінцівки.

Горизонтальною площиною, проведе­ною від клубово-колінної складки до ре­берної дуги, живіт ділять ще на бокову й вентральну черевні стінки. На вентраль­ній стінці живота, в серединному її від­ділі, у самців (крім котів і кролів) виділя­ють ділянку крайньої плоті (г. ргаерийаііз), а в самок великих тварин — ділянку мо­лочної залози (г. таттагіса).

Сегментальною площиною, проведе­ною через пупок, вентральна черевна стінка ділиться на передпупкову й поза- дупупкову ділянки живота (рис. 89, 90). Та частина черевної стінки, в будову якої не входять ребра й реберні хрящі, нази­вається м'якою черевною стінкою.

Склад м'якої черевної стінки: 1. Шкіра (рис. 91) на нижній і боковій стінках живота тонка й рухлива.

2. Підшкірна клітковина, а за нею дволисткова поверхнева фасція, між ли­стками якої знаходиться підшкірний м'яз тулуба, який лежить на боковій стінці живота. Верхній його край в коня

Рис. 90. Ділянки живота великої рогатої худоби:

А — лінія від остистого відростка 13-го грудного хреб­ця до мечоподібного хряща; В — лінія по каудальному краю останнього ребра; С — вертикальна лінія до зад­нього краю маклака; £> — горизонтальна лінія на лінії маклака; Е — горизонтальна лінія від колінної склад­ки до останнього ребра; Р, С — задня межа живота; І, II, III —- передня, середня й задня ділянки живота. Ділянки: 1 — підребер'я; 2 — мечоподібна; З — бокова (здухвинна) з голодною ямкою; 4 — власне здухвинна; 5 — пупкова; 6 — пахвинна; 7 — лобкова

збігається з лінією, яка сполучає верхівку остистого відростка 7-го груд­ного хребця з колінною складкою, а нижній тягнеться паралельно білій лінії на відстані 10—15 см від неї.

3. Пухка клітковина на нижній стінці живота в пупково-лобковій ділянці містить у собі в самок — молочні залози, а в самців — крайню плоть із статевим чле­ном. У пахвинних ділянках у цьому ж шарі розміщені поверхневі пахвинні лімфа­тичні вузли, а спереду напружувача широкої фасції стегна в клітковині вище колінної чашки знаходиться надколінний пахвинний лімфатичний вузол.

У цьому ж шарі є підшкірні артерія й вена живота. У корів вена впадає у внутрішню грудну вену через "молочну криницю" — отвір, який лежить в ділянці ме­чоподібного відростка грудної кістки.

3. Жовта черевна фасція — щільна фіброзно-еластична оболонка з поздовжнім напрямом волокон — більш розвинена в травоїдних (кінь, велика рогата худоба); у свиней, собак і кішок вона виражена слабко й майже не містить у собі еластичних во­локон. У нижній частині живота фасція має найбільшу товщину; тут вона тісно зро­щена з апоневрозом зовнішнього косого черевного мускула. На боковій стінці живо­та жовта черевна фасція з'єднується з підлеглим мускулом нещільно. У самців вона віддає глибоку фасцію для статевого члена, в самок — підтримуючу зв'язку для мо­лочної залози.

4. 

   Рис. 91. Пошарова будова ділянки живота на рівні 3-го поперекового хребця: а — шкіра; в,/ — поверхнева фасція тулуба з підшкірним м'язом; с, сі — поперековоспинна фасція; е — жовта черевна фасція;

   Ь, і, і' — зовнішні й внутрішні косі; поперечний й прямий м'яз живота; V — поперечна черевна фасція; к — очеревина; т — препуціальний м'яз; п — біла лінія живота; о, р, <? — багатороздільні найдовший і клубово-реберний м'язи; 1 — аорта й задня порожнис­та вена; 2 — краніальні гілки глибокої оточуючої клубової артерії й вени; 4 — підшкірна вена живота

   Зовнішній косий черевний мускул спрямовується вниз і назад, покриваючи верхню частину здухвини й частину реберної стінки (приблизно до лінії прикріплен­ня діафрагми) паралельно лінії з'єднання ребер з їх хрящами (у коня — ділянку, роз­ташовану паралельно реберній дузі, на відстані 15—20 см від неї). Задньо-верхня ча­

стина мускула починається на останньому ребрі, а в голодній ямці лежить уздовж кінців поперечнореберних відростків поперекових хребців. М'язова його частина розміщена лише в межах бокової грудної стінки й у верхній половині ділянки здух- вини (рис. 92). М'яз закінчується апоневрозом, в якому розрізняють тазову й черев­ну пластинки (ніжки). Тазова апоневро- тична пластинка м'яза, яка йде від мак­лака до горба лобкової кістки, назива­ється пахвинною, або пупартовою зв'яз­кою, а черевна пластинка закінчується на білій лінії живота. Між цими пластинка­ми утворюється щілина, яка називається підшкірним, або зовнішнім кільцем пах­винного каналу.

6. Внутрішній косий черевний мус­кул своєю м'язовою частиною почи­нається в коня від маклака й прилеглої ділянки пахвинної зв'язки; віялоподібно розширюючись, він опускається вниз і вперед, перехрещуючись з волокнами по­переднього мускула, до реберної дуги (на рівні 15-го ребра) і зовнішнього краю прямого черевного мускула. Верхній, стовщений край мускула спрямовується косо вперед і вниз від маклака до нижньої половини останнього ребра; в інших тварин цей край прилягає до поперечних відростків поперекових хребців, виповнюючи всю голодну ямку. М'язова частина внутрішнього косого черевного мускула нещільно зв'язана як з однойменним зовніш­нім, так і з розташованим під ним поперечним черевним мускулом. Своїм апоневрозом м'яз закінчується на білій лінії живота. Каудальний край мускула не доходить до зад­ньої межі черевної стінки — пахвинної зв'язки й між ними залишається невелика щіли­на, яка називається внутрішнім, або черевним кільцем пахвинного каналу.

7. Прямий черевний мускул займає поздовжнє положення, покриваючи собою всю вентральну черевну стінку і проходить паралельно білій лінії живота з обох боків від неї. Позаду від кінців хрящів 12—13-го ребра мускул залишає реберну стінку і, по­ступово звужуючись, йде каудально. Він розташований між апоневрозом внутрішньо­го косого й поперечного черевних мускулів. По своїй довжині мускул пронизаний упоперек сухожильними перемичками, число яких різне в різних видів тварин.

Прямий черевний мускул має піхву прямого мускула живота, яка формується апоневрозами черевних м'язів і фасціями. У ній розрізняють зовнішню і внутрішню стінки.

Зовнішня товста стінка утворена жовтою черевною фасцією й апоневрозами зовнішнього та внутрішнього косих черевних мускулів, які зрослися в один шар; з прямим черевним мускулом, на рівні його сухожильних перемичок, вона зрощена, а в інтервалах між ними роз'єднана тонким шаром клітковини.

Рис. 92. Проекція м'язових частин м'язів черевної стінки в коня: 1 — зовнішній косий черевний м'яз; 2 — внутрішній косий черевний м'яз; З — прямий черевний м'яз; 4 — поперечний черевний м'яз; а — апоневротичний трикутник; б — пахвинний апоневротичний проміжок

Внутрішня стінка піхви складається з апоневрозу поперечного черевного муску­ла й поперечної фасції живота. У пахвинній ділянці, де поперечного черевного мус­кула немає, до внутрішньої поверхні прямого мускула прилягає лише поперечна фасція живота (в коня).

8. Поперечний черевний мускул — найглибший м'язовий шар, який має верти­кальний напрям волокон. Вентральний край його м'язової частини опускається вниз за межі реберної дуги, майже паралельно до неї, а каудально від останнього ребра піднімається вверх, займаючи місце лише у верхній третині здухвинної ділянки (у сви­ней також і в середній третині). Каудальний край у всіх тварин звичайно збігається з межею між здухвинною й пахвинною ділянками. Поблизу маклака на зовнішній по­верхні м'яза йде оточуюча глибока клубова артерія, яка ділиться на дві гілки.

9. Поперечна фасція живота — добре помітна у верхній третині здухвинної ділянки, де вона нещільно з'єднується з поперечним черевним мускулом. Нижче во­на цілком зливається з апоневрозом цього мускула.

10. Приочеревинна жирова клітковина (або заочеревинний сполучнотканинний простір) у вгодованих тварин, особливо в свиней, корів і коней, являє собою досить товстий шар жирової тканини.

11. Очеревина.

Біла лінія. Апоневрози поперечного й косих черевних мускулів з'єднуються на се­рединній тіінії живота між собою й перехрещуються з апоневрозами протилежного бо­ку. У місці їх з'єднання утворюється міцний фіброзний шов, або так звана біла лінія живота. У передпупковій ділянці біла лінія ширша, ніж у позадупупковій. У м'ясоїдних і свиней позадупупкова ділянка ледве помітна у вигляді тонкої смужки між прямими черевними мускулами. Поблизу таза біла лінія підсилюється особливим поздовжнім сухожильним пучком, який закріплюється на лобковій кістці.

Апоневротичний трикутник. Є на боковій черевній стінці в ділянці власне здух- вини. У великої рогатої худоби він має вигляд трикутника, а в коней він більше ви­довжений. Своєю основою він прилягає до дорсального краю прямого м'яза живота, а верхівка його піднімається майже до голодної ямки. Це місце на черевній стінці, де відсутні м'язи, а є тільки їх апоневрози, тому це місце найслабкіше. При травмах у цій ділянці апоневрози легко розриваються, що призводить до утворення черевних гриж, пролапсів і навіть евентрацій.

Кровопостачання. У шарах м'якої черевної стінки проходять: 1) підшкірна ар­терія живота (гілка зовнішньої соромітної артерії) проходить у нижній стінці живо­та в косому напрямі краніально й назовні; вона закінчується в ділянці пупка, анасто- мозуючи з однойменною артерією протилежного боку; 2) сегментальні міжреберні ар­терії, які живлять тканини ділянки мечоподібного хряща. Із міжреберних проміжків вони проникають у товщу черевної стінки й постачають кров її поверхневим і глибо­ким шарам; 3) сегментальні поперекові артерії (вентральні їх гілки), які розгалужу­ються в шарах здухвинної ділянки; головні стовбури їх закладені між поперечним і внутрішнім косим черевними мускулами; 4) на внутрішній поверхні внутрішнього ко­сого черевного мускула в косому напрямі (на лінії від передньо-верхнього кута або середини маклака до нижнього кінця останнього ребра) йде краніальна гілка глибокої оточуючої клубової артерії (гілка зовнішньої глибокої клубової артерії). Від неї відо­кремлюються дві основні гілки в ділянку голодної ямки й здухвини: передньо-верх­ня й передньо-нижня. Кут поділу їх розташований поблизу маклака, причому обидві гілки віддалені на 2—11 см від горизонталі, яка перетинає середину маклака; 5) уз­довж зовнішнього краю прямого черевного мускула (всередині його піхви) назустріч одна одній іде передня й задня надчеревні артерії, які в ділянці пупка анастомозують між собою.

Артерії супроводять однойменні, звичайно, подвійні вени. Підшкірна (молочна) вена живота в корів дуже розвинена, особливо в лактаційний період. Вона йде впе­ред і в ділянці мечоподібного хряща, на рівні 8-го реберного хряща, проникає через

спеціальний отвір (молочний колодязь) у глибину, де й анастомозує із внутрішньою грудною веною. Іноді замість одного буває два або кілька отворів, і тоді молочний ко­лодязь пропальпувати не вдається.

Іннервація. Характерною особливістю іннервації черевної стінки є сегментальний тип галуження стовбурів у коней 7— 18-го (у великої рогатої худоби — 7—13) міжре­берних і поперекових нервів. Проте нерідко між ними є множинні сполучні гілки. Го­ловні стовбури 7—17-го міжреберних нервів проникають у товщу прямого черевного мускула й закінчуються в ньому поблизу білої лінії. Від головних стовбурів відходять більш дрібні гілки до всіх інших м'язів черевної стінки ділянки мечоподібного хряща та шкіри. Останній міжреберний нерв розгалужується в здухвинній ділянці; його гілочки досягають колінної складки й навіть статевих органів.

Із вентральних гілок поперекових нервів формуються клубово-підчеревний, клубово- пахвинний та зовнішній сім'яний нерви, які іннервують середній і задній відділи черев­ної стінки. Вони поділяються на глибокі й поверхневі сегментальні гілки. Глибокі гілки лежать на внутрішній поверхні поперечного черевного мускула, поверх­неві — на зовнішній. Поверхневі гілки іннервують шкіру й підлеглі поверхневі м'язи бокової частини черевної стінки; глибокі — проникають у товщу прямого мускула й закінчуються в ньому та в шкірі поблизу білої лінії; від них відхо­дять гілки для глибоких шарів черевної стінки, в тому числі й для очеревини (рис. 93, 94).

Топографія органів черевної порож­нини. У коня печінка розміщена здебільшого (3/5) в правому підребер'ї, прилягаючи до діафрагми. Межі її на бо­ковій стінці проходять: справа — від 6-го до 16-го ребра, а зліва — від 6-го до 10-го (рис. 95). Якщо в дорослих коней печінка розміщена у верхній і середній частині підребер'я, то в лошат, будучи дуже розвиненою, вона значно виступає за межі реберної стінки: справа — вниз і назад, а зліва — вниз.

Рис. 93. Іннервація черевної стінки корови — вентральні гілки грудних і поперекових нервів:

а — останній міжреберний; в — клубово-підчеревний; с — клубово-пахвинний; д — поперечний м'яз живота; е — прямий м'яз живота. Над поперечнореберними відростками обрізані дорсальні гілки відповідних сегментарних нервів; 1—5 — остисті відростки поперекових хребців; 6 — остистий відросток 13-го грудного нерва.

Рис. 94. Зони іннервації м'якої черевної стінки (за Шрайбером)

Права нирка лежить ретроперитоне- ально в найдорсальній частині правої пе­редньої ділянки живота. Більша частина дорсальної поверхні нирки (близько 4/5) прилягає до діафрагми, а менша (кау­дальна) — до вентральної поверхні вели­кого й малого поперекових мускулів. Пе­редній полюс нирки досягає 15-го міжре­берного проміжка й лежить у нирковому вдавлюванні печінки; задній полюс зна­ходиться на рівні поперекового відростка

першого поперекового хребця. Ліва нир­ка переднім полюсом досягає останнього міжреберного проміжка або переднього краю останнього ребра; задній полюс знаходиться на рівні заднього краю попе­рекового відростка другого або третього поперекового хребця.

Шлунок розташовується на задній (ввігнутій) поверхні печінки, в основно­му в лівому підребер'ї (див. рис. 95).

Селезінка своєю широкою частиною прилягає до лівої бокової стінки живота в ділянці 2—3 останніх ребер, а верхівкою опускається до середини висоти 9—11-го міжреберного проміжку. Взагалі ж місце розташування цього органу непостійне: під час вдиху, а також при наповненні шлунка він зміщується назад, виходячи за межі реберної стінки в ділянці попере­ку; при видиху й наповненні ободової кишки — відсувається вперед.

Дванадцятипала кишка своїм по­чатком прилягає до печінки, де утворює 5-подібну звивину, а потім у правому підребер'ї й здухвині над великою ободо­вою й сліпою кишками піднімається вверх і назад під праву нирку, маючи ко­ротку брижу. Позаду нирки й кореня брижі вона повертає наліво, продовжую­чись у порожню кишку.

Порожня і клубові кишки утворю­ють велику кількість завитків, які розміщуються в лівій здухвинній і попе­рековій ділянках, в заглибині між сліпою та ободовою кишками й частково проходять у ліве підребер'я (див. рис. 95).

Головка сліпої кишки прилягає до правої черевної стінки в ділянці підребер'я й го­лодної ямки. Тіло її в каудальній частині торкається правої черевної стінки (у здух­винній ділянці), а спереду і внизу відтискується правими дорсальною й вентральною ча­стинами великої ободової кишки до серединної лінії в пупкову ділянку. Верхівка киш­ки розміщена в ділянці мечоподібного хряща, де вона може досягати нижньої стінки жи­вота. Верхівка сліпої кишки лежить вільно; головка її вільна лише справа, де вона при­лягає до черевної стінки, зверху ж головка виходить за межі очеревини, будучи міцно спаяною сполучною тканиною з поперековою мускулатурою і з суміжними органами. Сліпа кишка має чотири тенії, а в просторах між ними — кишені. Латеральна й вент­ральна тенії не доходять до верхівки кишки. На малій (передній) кривизні її є два от­вори: вхідний для клубової кишки і вихідний (ширший) — для великої ободової, який відкривається на відстані 6—7 см зовні й позаду від першого.

		тк
		лвк
ЛДК
я	ПП /	П	КД лп
лУТ/і

V

РД

Рис. 95. Проекція органів черевної порожнини коня: А — на ліву; Б — на праву черевну стінку; к — купол діафрагми; д' — лінія прикріплення діафрагми; л — контури легенів; п — контури печінки; с — контури селезінки; лп, пп — контури нирок; ж — контур шлунка; сл — сліпа кишка; д — дванадцятипала кишка; тк — тонкі кишки; лвк — ліве вентральне і лдк — ліве дорсальне положення великої ободової кишки; пек — праве вентральне і пдк — праве дорсальне положення великої ободової кишки; но — мала ободова кишка; я — яєчник

Велика ободова кишка від свого початку (продовження сліпої кишки справа, в ділянці її вигину) до переходу в малу ободову утворює величезну петлю у вигляді

підкови, яка складається з двох колін — дорсального й вентрального та окремих частин (положень) колін. Права вентральна частина її прилягає до правої нижньо-бокової стінки живота в ділянках здухвинній, мечоподібного хряща й частково підребер'я. Вен­тральний діафрагмальний вигин, торкаючись діафрагми, займає поперечне положення на нижній стінці в ділянці мечоподібного хряща. Ліва вентральна частина спрямо­вується по лівій нижньобоковій стінці живота назад до входу в тазову порожнину, де утворюється тазовий вигин ободової кишки. Ліва дорсальна частина (найвужча) йде від тазового вигину по лівій боковій стінці вперед над лівою вентральною частиною; далі вона переходить у дорсальний діафрагмальний вигин, який підвищується над вентраль­ним, і, нарешті, як права дорсальна частина, продовжується назад, спочатку по боковій реберній стінці, а потім медіально від головки сліпої кишки в ділянку попереку, де й дає початок малій ободовій кишці. Права дорсальна частина кишки в задньому відділі утворює шлунковоподібне розширення. У місці переходу в малу ободову кишку воно дуже звужується (через те тут часто застрягають кишкові камені!).

Обидва коліна великої ободової кишки з'єднані між собою дуже короткою бри­жею, початкова частина кишки — зі сліпою кишкою, а кінцева — з головкою сліпої кишки, дванадцятипалою кишкою, печінкою й діафрагмою. Весь інший відділ вели­кої ободової кишки лежить вільно в черевній порожнині.

Окремі частини великої ободової кишки легко відрізнити одну від одної за таки­ми ознаками. Обидві вентральні частини (положення) й вентральний діафрагмальний вигин мають чотири різко виражені, щільні, білуваті поздовжні тенії. Між ними роз­ташовані чотири ряди кишень, які відокремлюються один від одного поперечними пе­ретяжками. У дорсальних частинах є тільки три слабовиражені тенії однакового ко­льору з кишкою. Три ряди кишень виділяються нерізко, тому що перехвати між ни­ми дуже дрібні. Крім того, ліва дорсальна частина дуже вузенька, зі щільними стінка­ми, а права дорсальна частина широка, з майже гладенькою поверхнею.

Мала ободова кишка значно вужча від попередньої, має на всьому протязі одна­ковий просвіт, дві тенії й два ряди кишень. Вона підвішена на порівняно довгій брижі й своїми петлями займає місце в лівій дорсальній третині здухвинної й поперекової ділянок. Між її вигинами лежать петлі порожньої кишки. У пряму кишку вона пере­ходить на рівні входу в тазову порожнину.

У великої рогатої худоби, на відміну від коня, печінка (рис. 96, 97) розміщується в правому підребер'ї від 6—7-го ребра до 2—3-го поперекового хребця.

Права нирка (див. рис. 96) розташовується від 12-го міжреберного проміжку до поперекового відростка другого або третього поперекового хребця. Ліва нирка не має постійної локалізації й носить назву "блукаючої нирки". Вона локалізується від попе­рекового відростка другого до п'ятого поперекового хребця.

Рубець заповнює майже всю ліву половину черевної порожнини від діафрагми до входу в тазову, а позаду — й частину її правої половини (див. рис. 97, 98). Двома поз­довжніми борознами рубець поділений на дорсальний і вентральний мішки, а попереч­ними — на дрібніші відділи. Верхньо-зовнішня, нижня й зовнішня поверхні рубця без­посередньо прилягають до черевної стінки, внутрішня стикається з печінкою, сичугом, книжкою, підшлунковою залозою й правою ниркою; передня прилягає до сітки й діаф­рагми (крім верхньої ділянки, покритої селезінкою); на задній стінці лежать кишки. Верхня ділянка рубця, крім заднього відділу, вільна від очеревини й з'єднується за до­помогою клітковини з діафрагмою й лівою поперековою мускулатурою.

У телят віком 15—20 днів рубець менший від сичуга; до півторамісячного віку в них співвідношення різних відділів багатокамерного шлунка в основному стає таким же, як і в дорослих тварин.

Рис. 96. Топографія черевних органів корови (вигляд з правого боку): к — печінка; / — сітка; т — малий та х, у, г — великий сальники; п — сичуг; р-р — тонкий відділ кишечнику; ^ — клубова кишка; г — сліпа кишка; 5-5 — висхідні петлі ободової кишки; І — нисхідні петлі ободової кишки; о — нирка; т — брижа; 1 — хвостовий відросток печінки; 2 — міждоле- ва борозна; З, 4 — зв'язки печінки; 5 — жовчний міхур; 6 — пілорус; 7—10 — дванадцятипала кишка; 11 — про­ксимальна петля висхідного коліна ободової кишки; 12 — згин нисхідного коліна ободової кишки

Рис. 98. Топографія черевних органів корови (вигляд з лівого боку): 1—11 — стравохідний жолоб; 2 — отвір між рубцем і сіткою; 3 — краніальний та 4, 5 — каудальний дорсальний мішки рубця; 6, 7 — вентральний краніальний мішок; 8 — каудальний вентральний мішок рубця; 9, 10, 12, 13, 14 — потовщення м'язового шару, які ділять рубець на камери; 15, 16 — борозни стінки рубця; О — сітка; Д — сичуг; В — 13-е ребро; 11, 17, 18 — камери рубця

Переддвер'я, або дорсо-краніальний мішок рубця, сполучається за допомогою широкого отвору, висотою близько 18 см і шириною 13 см, із сіткою, а вище від нього — зі стравоходом.

Від поздовжніх борозен рубця відходить великий сальник. Останній прилягає до внутрішньої поверхні правої черевної стінки, відділяючи від неї тонкий і товстий ки­шечник.

Рис. 97. Поперечний розріз через ділянку живота великої рогатої худоби на рівні 11-го грудного хребця: р — рубець; кн — книжка; сс — сичуг; п — печінка; с — селезінка; в — задня порожнис­та вена

Сітка (див. рис. 96) лежить у ділянці мечоподібного хряща на рівні 6—7-го міжреберних проміжків між діафрагмою й рубцем. Вентральна її поверхня дотор­кується до нижньої стінки живота, передня й ліва — до діафрагми.

Книжка розташована в правому підребер'ї справа від сітки в межах 7—12 ребра.

Сичуг у вигляді витягнутого в довжину грушоподібного мішка розташовується в ділянці мечоподібного хряща на вентральній стінці живота, заходячи більшою части­ною в праву половину черевної порожнини. Пілорична частина сичуга приймає вер­тикальний напрямок й переходить у дванадцятипалу кишку. У період глибокої тільності сичуг відтісняється вперед і приймає на дні черевної порожнини попереч­ний напрямок.

Дванадцятипала кишка йде від сичуга спочатку вперед і вверх до печінки, потім піднімається по черевній стінці до правої нирки. Позаду нирки вона повертає краніально до печінки й там переходить у петлі порожньої кишки.

Петлі порожньої кишки розміщуються в правій здухвині й пахвині, доторкую­чись до черевної стінки.

Гладенька (без теній і кишень) сліпа кишка безпосередньо прилягає до верхньої третини правої черевної стінки, простягаючись каудально від кінця останнього ребра до входу в таз, де вона сліпо закінчується.

Ободова кишка утворює спіральний лабіринт, в середній третині тісно зближе­ний з правою черевною стінкою.

У овець сичуг простягається від 6-го до 12-го ребра. Початкова частина його (сліпий мішок) межує з правою черевною стінкою в ділянці 6—7-го ребер, а зліва й знизу — з рубцем та кишками; внизу сичуг розташовується на мечоподібному відростку, виступа­ючи трохи на лівий бік. Передній відділ сичуга зрощений зліва й зверху із сіткою, а звер­ху—з книжкою й через те відносно нерухомий. Середній й задній звужений відділи йо­го можуть змінювати своє положення, наскільки це дозволяють великий і малий саль­ники, які прикріплюються до сичуга по лінії великої й малої кривизни.

У свиней печінка займає низьке положення й вентрально торкається черевної стінки.

Права й ліва нирка знаходяться на рівні поперечних відростків 1—3-го попере­кових хребців.

Петлі тонких кишок виповнюють праву й частково нижню половину черевної порожнини аж до черевної стінки. Коротка, але широка сліпа кишка з трьома теніями й кишенями проходить поблизу верхньої третини лівої черевної стінки, проникаючи сліпим кінцем у тазову порожнину. Ободова кишка формує лабіринт у вигляді кону­са; широкою основою він розташовується в поперековій і лівій здухвинній ділянках, а вершиною спереду й внизу досягає по лівій черевній стінці рівня нижнього краю реберної дуги.

У собак печінка виступає назад і вниз за межі реберних стінок.

Ліва й права нирки знаходяться на рівні поперекових відростків 1—3-го попере­кових хребців.

Шлунок відносно об'ємний, але розміщається в межах підребер'я. Селезінка обер­нена широкою частиною, яка значно виходить за межі лівої реберної стінки, донизу.

Дванадцятипала кишка підвішена на довгій брижі. Із правого підребер'я вона йде по правій боковій черевній стінці в поперекову ділянку, обгинає ззаду праву нир­ку й медіально від неї спрямовується вперед майже до шлунка, де, вигинаючись вниз, переходить у порожню кишку. Петлі порожньої й клубової кишок займають нижні дві третини й частково ліву верхню третину черевної порожнини. Коротка сліпа кишка, з 2—3-ма вигинами, лежить біля самої черевної стінки під правою ниркою, а ободова — в правій верхній третині черевної порожнини.

Великий сальник являє собою складку серозної оболонки, яка містить в собі жи­рову тканину. Починається він на великій кривизні шлунка і, охоплюючи селезінку, тягнеться спочатку назад, потім повертається вперед і доверху, з'єднуючись з переднім коренем брижі й оточуючи тут ободову та дванадцятипалу кишки. У собак дуже дов­гий й широкий великий сальник покриває з вентрального боку, як фартухом, увесь ки­шечник до таза. У коня він довгий, але вузенький, і лежить на нижній черевній стінці під ободовою кишкою. У жуйних сальник відходить від поздовжнього жолоба рубця, покриваючи всю його нижню половину. Потім він двома листками піднімається довер­ху, відокремлюючи кишечник від правої черевної стінки. У свиней відносно короткий сальник досягає каудального рівня 2—3-го (4-го) поперекового хребця.

Між листками сальника утворюється пуста щілиноподібна порожнина — сальни­ковий мішок, в який можна проникнути через спеціальний отвір сальника, який відкривається між печінкою та дванадцятипалою кишкою. Щоб оголити кишечник, не ушкодивши сальника, останній відтягують вперед і виводять назовні його задній край.

Кровопостачання. Шлунок, печінка, селезінка й початковий відділ дванадцятипа­лої кишки одержують гілки від черевної артерії, яка відходить від черевної аорти по­заду діафрагми (під першим поперековим хребцем). Відразу ж позаду черевної відга­лужується краніальна брижова артерія, яка постачає кров усьому кишечникові, крім початкової частини дванадцятипалої кишки й кінцевої частини великої ободової киш­ки. На рівні 4-го поперекового хребця в складі заднього кореня брижі, від черевної аорти відходить каудальна брижова артерія для кінцевої частини великої ободової кишки, малої ободової й прямої кишок.

Кровопостачання кишечнику різних видів свійських тварин відрізняється особли­востями, головним чином, щодо кількості гілок, які відходять від зазначених стовбурів.

Анастомозні зв'язки в системі нутряних судин дуже розвинені тільки в брижах поблизу органів або в стінках їх. А тому закупорка черевної й брижових артерій не­далеко від аорти призводить до загибелі тварини в найближчі ж дні від гангрени ки­шечнику. Перев'язування в собаки однієї або навіть двох-трьох поруч розташованих артерій порожньої кишки в брижі її не завершується летальним кінцем внаслідок швидкого відновлення колатерального кровообігу по артеріальних дугах і сітках (щоб настала смерть, потрібно перев'язати 4—5 артерій).

Венозна кров із нутрощів (крім каудальної половини прямої кишки) відтікає по ворітній вені в печінку, а з неї по печінкових венах в задню порожнисту вену.

Іннервують нутрощі блукаючий нерв і брижові сплетення симпатичної нервової системи.

ПРОВІДНИКОВА АНЕСТЕЗІЯ НЕРВІВ ЖИВОТА

ПАРАВЕРТЕБРАЛЬНА АНЕСТЕЗІЯ (за І. І. Магдою)

Показання. При виконанні лапаротомії і при операціях на органах черевної по­рожнини.

Техніка анестезії. Анестезію м'якої черевної стінки досягають шляхом знеболю­вання останнього міжреберного, клубово-підчеревного та клубово-пахвинного нервів.

При анестезії останнього міжреберного нерва точку уколу голки знаходять на зад­ньому контурі останнього ребра, на відстані 5 см від медіанної лінії хребта. Голку вко­люють перпендикулярно до шкіри й паралельно до остистого відростка грудного хреб­ця (рис. 99, 100). На глибині 7—9,5 см у коня й 6—8 см у великої рогатої худоби кінчик голки доходить до кісткової перепони — реберного горбка. Голку злегка зміщують на­зад з кістки і просовують ще на 0,5 см в глибину (див. рис. 76, 77; с. 89). Ін'єктують 10 мл 3%-ного розчину новокаїну.

Рис. 99. Схема іннервації черевної стінки коня й положення голки при паравертебральній (пунктир) і паралюмбальній анестезії. Нерви:

І—18-й міжреберний; II — клубово-підчеревний; III — клубово-паквинний. М'язи: а — поперечний черевний; б — внутрішній косий черевний; в — зовнішній косий черевний

Анестезію клубово-підчеревного та клубово-пахвинного нервів виконують позаду першого та другого поперечних відростків поперекових хребців. Шляхом пальпації визначають положення перифе­ричних вільних країв поперечно-реберних відростків 1-го та 2-го поперекових хреб­ців. Голку уколюють по черзі перпендику­лярно до шкіри по задньому краю відростків на відстані 5 см від серединної лінії хребця на глибину 7—9,5 см — у коня і 6—8 см — у великої рогатої худоби до дотику до відростка. Після цього зміщують голку з кістки і просовують її ще в гли­бину на 0,5 см й ін'єктують розчин.

Анестезія проявляється через 10 хвилин і продовжується в окремих випадках до 1 години 50 хвилин.

Зона знеболювання охоплює ділянку від останнього ребра до передньої межі стегна, від медіанної лінії хребта до білої лінії (див. рис. 100, 101).

Провідникова анестезія нервів м'якої черевної стінки в свиней (за В. П. Гризловим)

Техніка знеболювання не відрізняється від паравертебральної анестезії, яку засто­совують у коней та великої рогатої худоби.

Рис. 100. Зона знеболювання м'якої черевної стінки й положення голки при паравертебраль­ній анестезії у великої рогатої худоби

Рис. 101. Зона знеболювання при паравертеб­ральній анестезії в коня

Недоліки цього способу: тривалість періоду настання анестезії (до 20 хв), а та­кож те, що при її виконанні важко визначати кісткові орієнтири.

Паралюмбальна анестезія (за І. І. Магдою, С. М. Тильман)

Показання. Лапаротомія, кесарів розтин, операції в ділянці пупка, препуція та інші.

Техніка анестезії. У коня. Виконують три ін'єкції.

Перша ін'єкція — анестезія останнього міжреберного нерва (див. рис. 99). У ділянці попереку позаду останнього ребра шляхом пальпації знаходять вільний кінець поперечнореберного відростка 1-го поперекового хребця.

Голку № 0890 уколюють перпендикулярно до площини передньо-зовнішнього ку­та відростка до моменту дотику її до кістки. Потім кінчик голки зміщують з кістки і просовують на 0,5—0,75 см глибше і повільно ін'єктують 10 мл 3 %-ного розчину но­вокаїну. Після ін'єкції голку підтягують таким чином, щоб кінчик її залишився під шкірою і в цьому місці вводять ще 5 мл цього ж розчину.

Цією додатковою ін'єкцією знеболюють шкірну гілку дорсального стовбура остан­нього грудного нерва (див. рис. 76, II, III, с. 89).

Друга ін'єкція — анестезія клубово-підчеревного нерва. Голку вколюють на сере­дині вільного краю поперечнореберного відростка 2-го поперекового хребця, повторю­ючи ті ж прийоми, що й при першій ін'єкції. При цьому виконують також підшкірну ін'єкцію.

Третя ін'єкція в коня — анестезія клубово-пахвинного нерва. Точкою ін'єкції є середина вільного краю 3-го поперечнореберного відростка. Техніка ін'єкції описана вище. Перш ніж витягнути голку, додатково ін'єктують 5 мл 3 %-ного розчину ново­каїну підшкірно.

У великої рогатої худоби знеболюють ті ж самі нерви, що й в коня. Однак, тре­тю ін'єкцію (анестезію клубово-пахвинного нерва) роблять на вільному кінці попереч­нореберного відростка 4-го поперекового хребця (рис. 102, 103).

Рис. 103. Положення голки й зона нечутливості при паралюмбальній анестезії у великої рогатої худоби. Анестезія нервів: 1—13-го міжребер­ного; 2 — клубово-підчеревного; 3 — клубово- пахвинного

Зона знеболювання охоплює ділянку від останнього ребра до передньої межі стегна і від медіанної лінії хребта до білої лінії.

Рис. 102. Схема проходження нервів відносно вільних кінців поперечнореберних відростків поперекових хребців у великої рогатої худоби (А) і в коня (Б): 1 — останній міжреберний; 2 — клубово-підчеревний; З — клубово-пахвинний; 4 — зовнішній сім'яний

РОЗТИН ЧЕРЕВНОЇ СТІНКИ (ЛАПАРОТОМІЯ)

Розріз черевної стінки (лапаротомія, від грец. Іарага — живіт + іоте — розріз) дає можливість відкрити оперативний доступ до органів черевної й тазової порожнин при проведенні на них різних операцій. Іноді лапаротомію застосовують з діагностичною метою.

Показання. Найчастіше виконують з лікувальною метою (Іарагоіотіа нега), напри­клад, для доступу до рубця (румінотомія), при втручаннях на матці та яєчниках (ке­сарів розтин, оваріоектомія тощо). Інколи лапаротомія може бути діагностичною: уточ­нюють діагноз і виясняють необхідність оперативного лікування (Іарагоіотіа ехріоаіїоа, 5. ргоЬаіогіа). Якщо після діагностичної лапаротомії й уточнення діагнозу виконують оперативне втручання на ураженому органі, в такому разі діагностичну операцію вва­жають лікувальною. Тому часто діагностичні операції переходять у лікувальні.

Техніка розрізів залежить від топографії органа, до якого виконується доступ, і виду тварини. Розріз черевної стінки у великих тварин виконують якнайближче до ушкодженого органа. При цьому лапаротомію прагнуть зробити якомога вище на че­ревній стінці (висока лапаротомія), чим попереджують пролапс та евентрацію внутрішніх органів у післяопераційний період. У дрібних тварин, навпаки, роблять більш низькі розрізи (низька лапаротомія), які відкривають доступ одночасно до різних органів черевної й тазової порожнин. Тому існують два основних методи ла­паротомії: на вентральній стінці живота й на одній із латеральних.

Розтин вентральної черевної стінки

Головні вимоги, які ставляться до раціональних розрізів вентральної черевної стінки (нижньої лапаротомії), зводяться до збереження цілісності нервів (інакше мо­жуть розвинутися атрофічні зміни в мускулах й утворитися травматичні невроми й рубці!) і мускулів, особливо прямого й внутрішнього косого черевного.

Лапаротомія вентральної черевної стінки виконується технічно відносно легко в усіх тварин і майже без кровотечі. При цьому відкривається доступ до шлунка, ки­шечнику, матки, сечового міхура та ін.

При лапаротомії вентральної ділянки живота, залежно від мети операції, викону­ють декілька розрізів: серединний (медіанний), або бокові (парамедіанні). Серед ос­танніх розрізняють такі розрізи: а) через прямий черевний мускул (трансректальний розріз); б) в обхід прямого черевного мускула з боку білої лінії. Рідше використову­ють косі розрізи, наприклад, у ділянці мечоподібного хряща.

Серединний, або медіанний розріз виконують безпосередньо по білій лінії живо­та (рис. 104, 105). Він може проходити як у передпупковій, так і в позадупупковій її частині (рис. 106), але не в ділянці пупка. Самцям позадупупковий серединний розріз протипоказаний, тому що вимушене зміщення препуція й статевого члена набік ускладнює лапаротомію!

Розріз проводять способом пошарового розтину шкіри, пухкої клітковини, білої лінії та очеревини. У передпупковій (преумбікальній) ділянці в самців (крім жеребців) роз'єднують розташований під шкірою препуціальний мускул. Очеревину, попередньо захопивши її в складку пінцетом, розтинають на невеликому протязі (роблять вікон­це) вістрям скальпеля або ножицями, а потім розширюють отвір ножицями під кон­тролем одного або двох пальців, уведених у черевну порожнину.

15