Теорія мовленнєвих актів як один із видів дослідження прагматики мовлення
Сучасні тенденції розвитку лінгвістики з її підвищеним інтересом до вивчення прагматичного аспекту функціонування мовних одиниць визначили необхідність даного дослідження. Теорія мовленнєвих актів займає особливе місце у вивченні мовленнєвої діяльності. Словосполучення «теорія мовленнєвих актів» вживається у широкому і вузькому розумінні. У першому випадку, воно позначає будь-який комплекс ідей, які направлені на пояснення мовленнєвої діяльності і є синонімом до «теорії мовленнєвої діяльності». В іншому випадку, воно є назвою однієї конкретної теорії, яка отримала широке розповсюдження за кордоном і привернула до себе увагу вчених, що працюють над проблемою мовленнєвих комунікацій як в теоретичному, так і в практичному аспектах.
Основу теорії мовленнєвих актів складають ідеї, викладені англійським логіком Дж. Остином в курсі лецій «Слово як дія». Послідовником його ідей був американський логік Дж. Серлем. Він виклав своє бачення у монографії «Мовленнєві акти».
За своїм методологічним статусом теорія мовленнєвих актів - це вузькоспеціальна лингвістична теорія. Для її творців вона була, перш за все, кроком до розвитку та поглибленя уявлень про зміст та значення мовних виразів. Вона не має чітких меж, охоплює коло питань, які стосуються суб’єкту і об’єкту комунікації у їх взаємодії. Тобто, має велике значення для дослідження прагматики мовлення. Що стосується зв’язків теорії мовленнєвих актів з лінгвістичною традицією, то тут слід вказати, з одного боку, на відсутність прямої ідейної відповідності з якою-небудь лінгвістичною школою, а з іншого боку, - достатньо високий лінгвістичний рівень підготовки її творців. Характерною для цієї теорії є відсутність опори на будь-яку психологічну, соціологічну або філософську теорію діяльності. Об’єктом дослідження в теорії є акт мовлення, суть якого полягає в тому, що в ситуації безпосереднього спілкування зі слухачем той, хто говорить промовляє речення. Таким, чином, теорія мовленнєвих актів характеризується максимальним звуженям об’єкту дослідження у порівнянні з іншими. Наприклад, при аналізі діалогу, предметом дослідження виступає обмін мовленнєвими актами. Звуження області дослідження, з одного боку, обмежило можливості, але, з іншого боку, дозволило сфокусувати увагу на детальному описі внутрішньої структури – цієї елементарної ланки мовленнєвого спілкування.
Аналізуючи мовленнєвий акт, можна робити акцент на різних планах його дослідження – статистичному або динамічному. У працях дослідників переважає статистичний підхід дослідження, але спостерігається і динамічний.
В теорії мовленєвих актів суб’єктом мовленєвої діяльності є абстрактний індивід, який є носієм цілого ряду психологічних та соціальних характеристик.
Головний метод дослідження об’єкту в теорії мовленєвих досліджень – це аналітичний метод в різних його проявах.
Теорія пропонує свою модель комунікативної ситуації. Кожна модель спілкування складається з таких компонентів, як той, хто говорить і той, хто слухає. Теорія ж мовленєвих актів містить також ціль, умови, засіб і результат мовленнєвого акту.
Слід відзначити, що головна особливість теорії – це підхід до акту мовлення, як до способу досягнення людиною певної цілі і дослідження тих мовних засобів, які при цьому використовуються.
Дж. Остін ввів поняття трьохрівневої системи мовленнєвого акту. По-перше, мовленнєвий акт є локутивним стосовно мовних засобів, які використовуються в процесі. Справді, він пов’язаний з потребами комунікації, спрямований на спілкування і є власне самим актом мовлення. По-друге, він є іллокутивним по відношенню до цілі і ряду умов його здійснення. Маніфестуючи мету при певних умовах, той, хто говорить, сприяє здійсненню однієї з мовленнєвих функції – спонукання, запитання, оцінки і т.д. По-третє, мовленєвий акт виступає по відношенню до своїх результатів як перлокутивний. Хоча по своїй суті перлокутивний акт не має тісного взаємозв’язку зі змістом висловлювання, перлокуція є тим аспектом мовленєвого акту, яким здавна займалася риторіка, є впливом мовлення на думки і почуття людей і, тим самим, опосередковано вона здійснює вплив на їх діяльність, думки та поведінку.
Отже, зважаючи на вищевикладене, під мовленєвим актом слід розуміти цілеспрямовану мовленнєву дію, актуалізацію речення, що розглядається в межах певної прагматичної ситуації.
У когнітивній лінгвістиці поняття «пропозиція» – одне з основних. Останнім часом як синонім до «пропозиція» вчені використовують термін «концепт». Обидва вони позначають мисленнєву категорію, що формується в індивідуальній свідомості людини в результаті пізнання об’єктів реального світу – фіксації буття, загальних ознак об’єкта й досвіду взаємодії людини з ним. Процес творення концепту пов’язаний із установленням зв’язків і відношень предмета думки з об’єктами, які людина вже пізнавала й осмислила і між якими в її концептуальній картині світу вже встановлені певні зв’язки.
Оскільки структури речень, висловлень формують, виражають і передають думки, то логічно припустити, що синтаксичні структури тексту знаково відтворюють у мовленні процес формування концептів.
Пропозиція – базова інваріантна одиниця семантичної інформації, що водночас є моделлю мислення і мови. На основі пропозиції будується прагматичне висловлення, ця модель – первинна ланка концептуальної мережі мовця. Крім семантичної інформації, будь-яке висловлення містить одне чи кілька прагматичних значень (указує на відношення мовця до висловлюваного ним повідомлення; спрямовується на досягнення комунікативної мети; чинить мовленнєвий вплив на реципієнта).Методика визначення прагматичного значення речення-висловлення полягає в зіставленні його мовленнєвих складників зі структурою найближчого відповідника пропозиції в мові, концептом пропозиції, – непоширеним елементарним реченням, з одного боку, і складом базової пропозиції на позначення типової реальної ситуації в мисленні – архетиповою пропозицією, з іншого. Поняття «архетипова пропозиція» введено з методичною метою, щоб відразу встановлювати зв’язок між авторською структурою речення-висловлення чи його частиною, співвідносною з простим реченням, та первинною структурою типової пропозиції на позначення об’єктивної ситуації з вичерпною кількістю ізосемічно виражених складників. Кожен компонент пропозиції позначають у висловленні-реченні (елементарному простому) знаком синтаксеми (ізосемічним / неізосемічним). Прихована пропозиція в простому неелементарному реченні може бути виражена неізосемічним знаком синтаксеми: сполученням слів – знаком, похідним від ізосемічного знака пропозиції (простого елементарного непоширеного чи поширеного речення); відокремленим зворотом із напівпредикативним компонентом; словом (непредикативним прикметником, абстрактним віддієслівним чи відад’єктивним іменником тощо). Ці неізосемічні знаки пропозицій у ролі синтаксем-сполучень слів заміняють знаки повноцінних пропозицій, привносять додаткову, «чужу» семантику у формально просте речення-висловлення.
Від кількості цих складників залежить обсяг інформації. Вибірковим підходом до введення складників пропозиції в речення-висловлення, до додаткових знаків-синтаксем на позначення компонентів пропозиції, прихованим уведенням інших пропозицій у висловлення зумовлюється прагматизація формально простого речення-висловлення, побудованого за однією з базових моделей. Використовуючи неізосемічні позначення синтаксем, пропозицій, автор може збільшувати інформативну густину тексту, прагматизувати інформацію.