2. Становлення теоретичних основ раціонального природокористування.

Протягом тисячоліть свого існування людство робило спроби усвідомити своє місце в природі, визначити своє ставлення до неї, а також пізнати межі свого впливу на навколишнє середовище. З моменту перетворення біологічного виду homo sapiens на соціальну істоту – людину, вона починає себе виділяти в природі, але не відділяється від неї. Первісна людина переносила на природу душевні і навіть тілесні властивості.

Із зростанням продуктивності праці, переходом до землеробства і скотарства людині доводилось узгоджувати свої дії з природним циклом. Ускладнення господарської діяльності вимагало накопичення і передачі наростаючих обсягів інформації про навколишнє середовище. Поступово починають формуватись теоретичні основи раціонального природокористування.

В античні часи, у процесі першопочаткового накопичення наукових знань сформувалося цілісне сприйняття природи як єдиної системи. Природа розглядалася в широкому розумінні цього слова, вона стала предметом давньогрецької філософії. Більшість філософських трактатів мали назву “Про природу”. Виділилась натурфілософія, яка набула поширення не тільки в Стародавній Греції, але й у Індії та Китаї. Природа виступає вершиною доцільності і втіленням ідей гармонії та краси. Мислителі Стародавнього світу звертаються до природи як до мірила мудрості. Організація індивідуального та суспільного життя, згідно із законами природи є, на їхню думку, найбільш доцільною і бажаною (міф про “золотий вік”- час, коли людство жило в гармонії з природою).

Характер та ідеологія середньовіччя не сприяли появі системно-наукового ставлення до природи та її взаємодії з суспільством. Середньовічне сприйняття природи було своєрідним запереченням античного – вона не вважалася носієм істинних законів, таким законом став Бог. Однак, саме в цей час був накопичений значний емпіричний матеріал. В епоху Відродження концепція єдності суспільства та природи отримала новий розвиток, який відобразився в теорії пантеїзму (15-17 ст.). Пантеїстична концепція проблеми взаємодії природи і людини розвивалася такими вченими, як Галілео Галілей, Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Нікола Кузанський. Значний розвиток отримують вивчення людського організму, властивостей рослин та мінералів. Людство починає усвідомлювати, що природне середовище не є ворожим для людини і може бути пізнаним. Так, Томас Мор (соціаліст-утопіст) обґрунтовуючи необхідність встановлення нового суспільного ладу, вважав, що він повинен відповідати законам природи, а справжня доброчесність полягає в “житті згідно з природою”.

Для ранньобуржуазного світогляду характерним є погляд на природу як на об’єкт для необмеженої експансії капіталу та невичерпне джерело прибутків. Людина ж виступає як володар природи, її цар і вінець творіння. Показовим виразником таких ідей став англійський філософ Френсіс Бекон. Розробивши емпіричний індуктивний метод пізнання, він разом з Декартом, поклав початок тенденції обґрунтування всемогутності людського розуму як основного інструменту пізнання та підкорення природи. Йому належить вираз “знання -сила”. Але разом з тим, він відмічав, що “природа перемагається лише підкоренням її на основі пізнаності дії її законів”. Але, на жаль, саме ця частина ідей Бекона не була сприйнята.

В кінці 17 на початку 18 ст. машинний спосіб виробництва зумовив подальше відчуження людини від природи і формування утилітарно-прагматичного ставлення до неї. Вважалося можливим безконтрольно втручатися в природні процеси без врахування можливих негативних наслідків.

З середини 19 ст. більшість країн вступили в епоху індустріального розвитку. Спираючись на попередні наукові досягнення ряд вчених робили спроби створити цілісну концепцію взаємодії суспільства та природи. Зокрема американський вчений Марш у своїй праці “Людина і природа” (1866 р.) вперше обґрунтував необхідність формування раціонального природокористування як окремої галузі науки. Аналізуючи причини багатьох екологічних катастроф минулого Маркс зазначав, що “культура, коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо, залишає після себе пустелю”, підкреслюючи тим самим необхідність свідомого керування процесами взаємодії людини і оточуючого середовища. Енгельс попереджував, що не треба надто захоплюватися перемогами над природою – за кожну таку перемогу вона мстить. Кожна з цих перемог спочатку має ті наслідки, на які розраховують люди, а потім зовсім інші, неочікувані і не передбачені, що часто перекреслюють значення перших. Значний внесок у формування наукових основ раціонального природокористування зробив своїми працями В.І. Вернадський.

Таким чином, на початок 20 ст. були створені всі теоретичні передумови для виникнення нової інтегральної науки – економіки природокористування. Однак час усвідомлення прийшов після двох світових воєн, глобальних соціальних катаклізмів, падінні, в основному колоніальної системи, коли людство отримало можливість звернути більше уваги на проблему свого виживання та існування як єдиного цілого.