Тема 1. Предмет, методи і завдання курсу

1. Періодизація розвитку взаємовідносин суспільства та природи.

2. Становлення теоретичних основ раціонального природокористування.

3. Біосфера та ноосфера, як область взаємодії суспільства та природи.

4. Економіка природокористування як наука та її місце серед інших наук.

5. Методологічні та методичні проблеми дослідження курсу.

6. Завдання науки.

1.1. Періодизація розвитку взаємовідносин суспільства та природи

Взаємовідносини суспільства та природи пройшли у своєму розвитку ряд етапів, які суттєво відрізняються один від одного. Людство досить давно усвідомлювало цей факт і намагалося класифікувати ці періоди. Перші спроби такої класифікації обмежувалися міфологічним світоглядом та пануванням релігії. (До найдавніших спроб можна віднести легенду про “золотий вік”. В ній через міфологічні художні образи показувалась залежність людського існування від природних явищ і стихій. Згідно з цими уявленнями природа розглядалась як космос, явище, що має чітку внутрішню організованість, упорядкованість та підпорядковане законам краси і гармонії.) Людина знала ці закони і жила у відповідності з ними у стані гармонії мікро- та макро- космосу. Нехтування цими законами привело до появи дисгармонії між людиною і оточуючим світом, а потім і до внутрішньої неузгодженості, індивідуальних і суспільних проблем. Природа уявлялась як щось одного разу створене, згідно з волею Божою і існуюче незмінно аж до кінця світу.

Лише з відмовою від релігійного світогляду і рядом фундаментальних відкриттів в природознавстві, в першу чергу відкриттям Дарвіном законів еволюції живої природи, стало можливим зробити дійсно наукову періодизацію історії взаємовідносин суспільства та природи.

Перша така спроба була зроблена Ф.Енгельсом в його роботі “Походження сім’ї, приватної власності та держави”, в якій він визначив такі основні етапи розвитку взаємовідносин людини і природного середовища:

• дикість-період, коли переважало присвоєння готових продуктів природи;

• варварство- період введення скотарства та землеробства, період оволодіння методами збільшення виробництва продуктів природи за допомогою людської діяльності;

• цивілізація- період оволодіння подальшою обробкою продуктів природи, період промисловості.

Критерієм для такої періодизації він обирає пануючий спосіб освоєння оточуючого середовища.

На подальші спроби періодизації впливав рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, а також критерій, який брався за основу взаємодії суспільства і природи.

Досить вдалою є спроба періодизації Павленка (монографія “Екологія і культура”), який взяв за критерій взаємодії пануючий тип господарства, виділивши 2 етапи:

• привласнюючий (характерний для найдавнішого етапу розвитку людства. Людська діяльність спрямована на здобуття того, що в природному середовищі існує у готовому вигляді. Привласнюючи готові продукти, люди виступають як вища ланка біоценозів);

• відтворюючий (в екологічному аспекті характеризується тим, що людина не просто бере з навколишнього середовища природні багатства, але і власною працею забезпечує відтворення предметів свого споживання, а також і створює нові, яких не існувало в природі).

Цікавою є періодизація, запропонована Г.В. Платоновим, який за основу брав ставлення людини до природи:

• біогенний (адаптаційний, присвоюючий);

• техногенний (частково перетворюючий – аграрний, індустріальний);

• ноогенний (системно-перетворюючий).

Аналізуючи процес розвитку взаємовідносин в системі “суспільство-природа” необхідно пам’ятати, що людське суспільство є складовою частиною природи. Природа – абсолютна передумова і абсолютна умова існування людини.

Втручання людини в природні процеси завжди призводить до порушення балансу в екологічних системах. Однак, якщо на ранніх етапах розвитку людства екологічні катастрофи мали локальний чи регіональний характер і їх наслідком було зникнення певних популяцій чи локальних цивілізацій, то з часом, коли за висновком Вернадського людина перетворилася в “геологічну силу” наслідки людського втручання в природні процеси стали носити глобальний характер.

Перші екологічні катастрофи – виникнення Сахари, як результат діяльності давніх скотарських племен, поява пустель Середньої Азії, як наслідок знищення кочівниками древніх цивілізацій, що базувались на зрошувальному землеробстві. Ці екологічні катастрофи мали і певний позитивний результат. Ті, хто хотів вижити, змушені були шукати нові спроби освоєння навколишнього середовища, сприяючи тим самим науковому і технічному прогресу. Ті популяції людей, які знаходили свою “екологічну нішу”, як правило завмирали у своєму розвитку (існування народів Далекої Півночі, островів Океанії, аборигенів Австралії. Хоча твердження про відсутність у них прогресу – суто європейський підхід).

Узагальнюючи історію розвитку взаємовідносин суспільства і природи та взявши за критерій пануючий спосіб організації людської діяльності, можна виділити такі основні етапи:

• природоподібної людської діяльності – період присвоєння готових продуктів природи;

• природозгідної людської діяльності – період, коли в результаті накопичення знань про природу людина переходить до пристосування природного середовища під свої потреби, узгоджуючи свої запити з пізнаними законами природи;

• “неприродної” (індустріальної) людської діяльності – період, коли з’являються машини і людина намагається підкорити природу;

• постіндустріальний (нової природозгідності) – період, коли головною метою виробництва стає інформація в широкому розумінні і виникають реальні передумови подолання глобальної екологічної кризи та запобігання глобальної екологічної катастрофи.