Семінарське заняття 5.

Утровення центральної ради та підготовчий період її дільності.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, яке отримало повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема в Україні, були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновники, ліберальна інтелігенція. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети. Подібні органи виникли в усіх губерніях. 3 березня 1917 в Києві було створено Раду об''єднаних громадських організацій, який діяв від імені Тимчасового уряду і вважався вищим представницьким органом місцевої влади. Управління у губерніях було передано комісарам Тимчасового уряду, якими призначалися голови місцевих земських управ. 

Одночасно у великих містах України та на фронтах були створені ради робітничих і солдатських депутатів. У березні 1917 р. вони виникли в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві та інших містах. Всього протягом місяця було утворено 170 порад 

Майже відразу після Лютневої революції в епіцентрі політичної боротьби в Україні стало питання про її самовизначенні. Це зумовило появу тут ще одного альтернативного центру влади - Української Центральної Ради (УЦР) - громадсько-політичного об''єднання, яке утворено 4 березня 1917 року. Ідея її створення народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП), яке було засноване в 1908 Г.М. Грушевським, С. Єфремовим, Є. Чикаленко, як міжпартійний політичний блок всеукраїнського масштабу. Об''єднуючи представників української інтелігенції, поступовців у 1917 р. планували домагатися автономії України в рамках Конституції буржуазної Росії. Центральна Рада прагнула очолити національно-визвольний рух. До її складу, крім членів ТУП увійшли представники культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, а також різних національних товариств - наукового, педагогічного, технічного, агрономічного і прогресивного духовенства. 

Головою Центральної Ради був обраний лідер руху за українське національне відродження відомий історик і політичний діяч М. Грушевський. З самого початку діяльності Центральної Ради М.Грушевський стояв на позиції автономії України у складі Росії. Його підтримували В. Винниченко, С. Петлюра, П. Христюк та інші. 

6 квітня почав роботу Український національний конгрес, в якому брали участь 900 осіб від політичних партій, селянських, військових і робітничих організацій. На конгресі були представлені всі регіони України, а також українських товариств Петрограда, Москви, Кубані і всіх фронтів. У перший день роботи конгресу було прийнято резолюцію про проголошення автономії України. На конгресі було обрано новий склад Центральної Ради. Головою УЦР було обрано М. Грушевський, а його заступниками - С. Єфремов і В. Винниченко. Повний склад УЦР (798 осіб) збирався лише на загальні сесії. Іноді ці збори називалися Великою Радою. У 1917 р. відбулося 9 таких сесій. У проміжках між сесіями діяв спочатку Комітет Центральної Ради, а на початку липня 1917 р. він був реорганізований в Малу Раду, яка складалася з 20 чоловік і відігравала провідну роль у діяльності УЦР: формувала її політику, виступала із законодавчими ініціативами. І Велика і Мала Ради формувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою в Раді була фракція українських есерів; українські соціал-демократи кількісно поступалися їй, але тривалий час (до січня 1918 р.) відігравали в Раді провідну роль. 

Перший і другий Універсали 

У червні 1917 р. відбувся Всеукраїнський з''їзд селянських депутатів, який у своїй заяві до Тимчасового уряду висунув вимогу про вирішення питання щодо національного самоврядування і скликання для цього Українських Установчих зборів. У червні 1917 р., незважаючи на заборону О. Керенського, пройшов і II Всеукраїнський військовий з''їзд. Він запропонував Центральній Раді самостійно оголосити автономію України. З''їзд затвердив склад Генерального військового комітету на чолі з С. Петлюрою. 

Категорична відмова Тимчасового уряду щодо автономії України, з одного боку, і тиск національно-визвольного руху - з іншого, вплинули на позицію Центральної Ради.10 червня 1917 на II Всеукраїнському військовому з''їзді (2 тис. делегатів) В. Винниченко проголосив Перший Універсал Центральної Ради. У ньому проголошувалося право українського народу на державну автономію у складі Росії. Всі закони в Україні повинно було видавати обране всенародно, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). У компетенції Всеросійських Установчих зборів планувалося залишити видання законів, які стосувалися всієї Російської держави. I Універсал Центральної Ради, який проголосив автономію України, підтримало майже все населення. 

Після проголошення Першого Універсалу Центральна Рада перейшла до створення першого українського уряду - Генерального секретаріату. Воно складалося з голови, семи генеральних секретарів і генерального писаря. Серед членів уряду переважали соціал-демократи. Главою уряду став В. Винниченко. Військовим секретарем був обраний С. Петлюра, секретарем з питань землеробства - Б. Мартос, фінансів - Х. Барановський, національностей - С. Єфремов, освіти - І. Стешенко, судочинства - В. Садовський. Генеральним писарем був обраний П. Христюк. За професією члени першого українського уряду були кооператори, письменники, науковці, журналісти, партійні лідери. Жодного професійного політика серед них на було. 

Тимчасовий уряд і консервативні кола Росії засудили Перший Універсал Центральної Ради, вважаючи його проявом сепаратизму. На цих позиціях стояли і загальноросійські партії, які діяли в Україні. Уряд готовий був застосувати проти Центральної Ради силу, але його руки пов''язував політичну кризу, яка виникла внаслідок багатотисячної демонстрації, що відбулася 18 червня 1917 р. в Петрограді. 

29 червня в Київ прибула делегація міністрів Тимчасового уряду у складі О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі. Вони провели переговори з керівництвом Центральної Ради, в результаті яких обидві сторони пішли на взаємні поступки. Тимчасовий уряд зобов''язався визнати Центральну Раду "вищим крайовим органом управління України". Склад Генерального секретаріату повинно було затверджувати Тимчасовий уряд. Центральна Рада брала зобов''язання відмовитися від самостійного введення автономії і дочекатися затвердження автономного статусу Всеросійським Установчим зборами. 

Інформація міністрів І. Церетелі та М. Терещенко на засіданні Тимчасового уряду про результати переговорів у Києві викликала невдоволення значної частини членів уряду. За прийняття запропонованого делегацією рішення проголосували 10 міністрів, проти - 5. Міністри кадети А. Мануйлов, Л. Шінгарев, Д. Шаховський подали у відставку. 

Члени Центральної Ради 2 липня отримали рішення Тимчасового уряду про затвердження Генерального секретаріату. Після його оголошення згідно домовленістю 3 липня Центральна Рада оформила Другий Універсал. Центральна Рада ставала крайовим (територіальним) органом революційної демократії. Генеральний секретаріат повинен був звітувати перед Центральною Радою як виконавчий орган крайової влади. Дотримуючись узятих на себе зобов''язань і домовленостей з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада запровадила в свій склад і Генерального секретаріату 30% представників національних меншин. 

Зміст Другого Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада зробила істотні поступки Тимчасовому уряду, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для України важливість угоди з Тимчасовим урядом знижувалася тим, що не визначалася територія, на яку повинна була поширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату. Не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, зокрема в його відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. 

Безсумнівно, Другий Універсал був кроком назад порівняно з Першим Універсалом. Але політичні результати діяльності лідерів українського визвольного рухів можна недооцінювати. У Києві М. Грушевський і В. Винниченко говорили про перемогу, яку здобула українська сторона після укладення угоди з Тимчасовим урядом. Російські консервативні кола оцінювали цей компроміс як перемогу української дипломатії. 

Другий Універсал був зустрінутий неоднозначно. З Тимчасового уряду вийшли міністри кадети, вибухнув урядова криза, який поклав початок загальнонаціональному крізісу.3-4 липня 1917 в Петрограді відбулася багатотисячна демонстрація, що завершилася розстрілом її учасників. Двовладдя закінчилося перемогою Тимчасового уряду і переходом на нелегальне становище більшовиків, які в цих умовах взяли курс на збройне повстання. У столиці було введено надзвичайний стан. 

Події в Петрограді не могли не вплинути на розвиток ситуації в Украіне.4-6 липня 1917 р. в Києві відбулося збройне виступ полку ім. П. Полуботка. Повстання почалося стихійно, без погодження з Центральною Радою та Українським військовим комітетом. Організатори повстання прагнули збройним шляхом взяти владу в Києві і змусити Центральну Раду проголосити незалежність України. Повсталих готові були підтримати українізовані частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові. Але спільними діями збройних формувань Центральної Ради та Тимчасового уряду цей виступ було придушено. 

16 липня 1917 Центральна Рада ухвалила "Статут вищого управління України", в якому були визначені зобов''язання, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа Конституції, яка базувалася на принципах автономного устрою. Тимчасовий уряд не затвердив цей документ.4 серпня воно видало "Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату", яка суттєво обмежувала права України. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду. Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Українська територія звужувалась до 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської). Після бурхливого обговорення в Центральній Раді "Тимчасова інструкція" була "прийнята до відома". 

Спроба виступу Л. Корнілова в серпні 1917 р., анархія осені 1917 р. - все це підштовхнуло Центральну Раду до активних дій. З її ініціативи у вересні 1917 р. в Києві відбувся З''їзд народів Росії, який мав широке представництво. Скликаючи цей з''їзд Центральна Рада прагнула використати політичний момент для єднання народів Росії навколо проблеми демократичної федерації. 

Пізніше Центральна Рада почала підготовчу роботу по скликанню Українських Установчих зборів. У відповідь на це Тимчасовий уряд порушило слідче справу проти членів Центральної Ради. 

Таким чином, проголошення Центральною Радою автономії України відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції.

2. Унр у період Центральної ради.

Третій Універсал і проголошення Української Народної Республіки 

25 жовтня 1917 в Росії відбулася подія, яка докорінно вплинула на поляризацію політичних сил в країні. У Петрограді відбулося збройне повстання більшовиків, які заарештували Тимчасовий уряд і взяли владу в свої руки. II Всеросійський з''їзд Рад робітничих і солдатських депутатів створив уряд - РНК - на чолі з В. Леніним. Гасло "Вся влада Радам!" знайшов практичне здійснення. 

В Україні основні події розвивалися в Києві. Тут діяли три політичні сили. Прихильники Тимчасового уряду об''єдналися навколо штабу Київського військового округу, в розпорядженні якого налічувалося 10 тис. чоловік (війська гарнізону, козаки, юнкери). Більшовики спиралися на 6 тис. озброєних червоногвардійців, озброєні загони робітників, деякі частини гарнізону. Їх підтримували рада робітничих і солдатських депутатів. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні українізовані військові частини в кількості 8 тис. чоловік. Центральна рада і більшовики виступили спільно в боротьбі проти військ штабу Київського військового округу. У створений Центральною Радою Комітет охорони революції увійшли місцеві лідери більшовиків. Однак, вони вийшли з цього органу відразу після засудження керівниками Центральної Ради Жовтневого збройного перевороту в Петрограді. Після триденних боїв, які вели загони під керівництвом більшовиків, військові частини, які підпорядковувалися штабу Київського військового округу, залишили Київ. У місті склалося своєрідне двовладдя: місто контролювали військові частини Центральної Ради і збройні загони на чолі з більшовиками, які підпорядковувалися Раді робітничих і солдатських депутатів. 

25 жовтня 1917 у зв''язку із загрозою Україні Центральна Рада затвердила Третій Універсал, в якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев''яти українських губерній. Цей документ передбачав ліквідацію поміщицького землеволодіння, запровадження 8-годинного робочого дня, державного контролю над виробництвом, надання національним меншинам автономії, забезпечення українському народові демократичних прав і свобод, скасування смертної кари, амністію політичних в''язнів, скликання 9 січня 1918 Українських Установчих зборів. 

У той же час на розвиток подій в Україні все більший вплив надавали зовнішньополітичні чинники. В кінці 1917 р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчили результати виборів до Всеросійських Установчих зборів. За українські партії проголосувало майже 75% виборців, а за більшовиків - лише 10%. 

У таких умовах більшовицькі організації України прагнули рішучими діями привернути маси на свій бік. Була розгорнута широка агітаційно-пропагандистська кампанія, основою якої було прагнення показати контрреволюційний і буржуазний характер Центральної Ради. Крім того, більшовики активно підтримували ліве крило українських партій, намагаючись тим самим підірвати внутрішню єдність Центральної ради. Дестабілізуючим чинником було і зовнішньополітичне тиск, який все більше набувало характер військової загрози. В кінці листопада 1917 р. більшовики створили в Могильові при ставці революційний польовий штаб, який готувався до боротьби не тільки з прихильниками старого режиму, але і з Центральної радой.1 грудня 1917 новий головнокомандувач більшовик Н. Криленко звернувся з відозвою до українського народу . Всі ці дії більшовиків були спрямовані на захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму на її території. Спочатку це завдання вони прагнули вирішити легітимно (законно) шляхом забезпечення більшості серед делегатів Всеукраїнського з''їзду Рад. 

Своєрідним каталізатором подій кінця 1917 р. послужив маніфест РНК до українського народу з ультимативною вимогою до Центральній раді, який отримали в Києві 3 грудня 1917 року. У цьому документі, підписаному В. Леніним і народним комісаром закордонних справ Л. Троцьким, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого - робилося грубе втручання в її внутрішні справи. Ультиматум РНК містив чотири вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (мається на увазі утворення Українського фронту); не пропускати через територію України козачі формування з фронту на Дон; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт; припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. На прийняття рішень Центральній Раді відводилося 48 годин. У разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду "в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і Україні". 

В цей же час, 4 грудня 1917 р., у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з''їзд Рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот і захопити владу демократичним шляхом. Але сил у них для цього було недостатньо. Серед 2,5 тис. делегатів більшовики складали незначний відсоток і тому не могли отримати владу. На цьому етапі національний рух ще зберігало масштабність і вплив. Всеукраїнський з''їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК, як втручання у внутрішні справи УНР. 

Розуміючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами і безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з''їзд рад і перебралися до Харкова, який був форпостом більшовизму в Україні. 

Позиція і участь делегації УНР

Делегація УНР на переговорах у Бересті

На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра Всеволода Голубовича (голова), Миколи Левитського, Миколи Любинського,Михайла Полоза і Олександра Севрюка. 1 січня 1918 року делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Лев Троцький мусив заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної держави. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини Оттокар Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Лев Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 р. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 року більшовицької України.