Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Документ Microsoft Office Word

.docx
Скачиваний:
4
Добавлен:
19.04.2015
Размер:
52.35 Кб
Скачать

1

Релігієзнавство являє собою комплекс суспільних наук, об´єктом вивчення котрих є релігія. Кожна з цих наукових дисциплін, виходячи з специфіки свого предмета, розглядає ту чи іншу сторону цього складного явища, що дозволяє в рамках релігієзнавства представити його цілісну картину. Таким чином слід наголосити, що об´єкт і предмет релігієзнавства співпадають: це – закономірності становлення та розвитку релігії, її роль у житті суспільства та індивіда.

До структури релігієзнавства насамперед входять такі науки:

- Філософія релігії, що вивчає загальне призначення релігії,  найбільш загальні закономірності її виникнення і розвитку, роль у становленні цивілізації, того чи іншого типу людської спільності.

- Соціологія релігії, що вивчає роль та функції релігії в житті того чи іншого суспільства, взаємозв´язок і взаємний вплив релігії, різноманітних соціальних інститутів, суспільних процесів тощо.

- Психологія релігії, що вивчає взаємозв´язок та взаємну залежність релігії і психічного, внутрішнього, емоційного світу особистості або суспільної групи.

- Політологія релігії, що вивчає взаємний вплив політики та релігії, її взаємовідносини з різними політичними інститутами.

- Історія релігії, що вивчає розвиток цього явища в часі, або релігію та пов´язані з нею процеси на якомусь історичному етапі.

- Географія релігії, що вивчає розвиток релігії в просторі, поширення тих чи інших релігій в різних регіонах.

Серед наук, що вивчають релігію, слід назвати також культурологію і правознавство, які розглядають взаємозв´язок культури й релігії, а також правову базу функціонування релігійних організацій та різноманітних культів.

Слід підкреслити, що релігієзнавча проблематика може вивчатися й іншими науками. Говорячи про методи релігієзнавства, відзначимо, що вони співпадають з методами інших наук. Це перш за все єдність історичного та теоретичного підходів у вивченні релігії, а також весь арсенал методів, які використовують сучасні науки. Мова тут йде про теоретичні методи, як філософські (наприклад,  діалектико – матеріалістичний метод), так і загальнонаукові (індукція, дедукція, порівняльний метод тощо). Разом з тим в релігієзнавстві активно використовуються й практичні, емпіричні методи (наприклад, різноманітні соціальні дослідження).

Категоріальний апарат релігієзнавства значною мірою співпадає з категоріями тих наук, які входять в його структуру. Категорії релігієзнавства віддзеркалюють ті чи інші сторони функціонування релігії, компоненти її структури, широко використовують терміни з релігійного лексікону: найменування релігій, обрядів і т. ін.

Наприклад, можна назвати такі категорії релігієзнавства: “релігія“, “культ”, “церква”, “конфесія” тощо.

Зазначимо, що релігієзнавство вивчає закономірності становлення, функціонування, розвитку релігії та релігійного життя.

Аналізуючи функції релігієзнавства, котрі, по суті, не відрізняються від функцій інших наук, треба підкреслити їх особливий зміст, зумовлений своєрідністю виучуваного об´єкта. Ці функції такі: пізнавальна, теоретико-методологічна, практична, прогнозуюча, виховна, яка, зокрема, передбачає формування віротерпимості, міжконфесійної толерантності.

Отже можна сказати, що релігієзнавство є важливою навчальною дисципліною, яка займає цілком певне місце серед навчальних дисциплін гуманітарного циклу.

Основні принципи релігієзнавства − це науковість, об’єктивність, історизм, деідигологізація та політкоректність.

Особливо треба акцентувати увагу на відмінностях релігієзнавства та теології, які відрізняються цілями (у релігієзнавства вона інформативна, пізнавальна, а в теології – прозелитиська, пропагандистська), основами викладання (основа релігієзнавства – наукові дослідження, а основа теології – релігійні догмати), а також за змістом і формою подачі матеріалу.

2

Оскільки основним предметом вивчення філософії релігії є релігія, то цілком закономірно постає питання змісту цього поняття. На сьогодні існує не лише різне його змістове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлумачення латинського слова «religio». В їх основу, як відомо, покладено варіанти Цицерона (106—43 до н. е.) і ранньохристиянського мислителя Лактанція (прибл 250 — після 325). Перший виводив цей термін від латинського слова «relegere», що означає йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися і характеризує релігію як богобоязливість, страх і пошанування богів. Лактанцій вважав, що слово «religio» походить від латинського слова «religare» — в´язати, зв´язувати, прив´язувати, а стосовно релігії означає зв´язок із Богом, служіння йому і покору через благочестя. Його точка зору й закріпилася принаймні у християнській культурі. Сучасні українські словники (зокрема, Політичний енциклопедичний словник. — К., 1998) латинське слово «religio» тлумачать як набожність, святиня, предмет культу, вони близькі до тлумачення цього слова російськими виданнями (Краткая философская знциклопедия. — М., 1994). Щоправда, в «Латинсько-російському словнику» О. Петрученка (М., 1994) подається дещо інше значення цього слова: 1) совісність, добросовісність; 2) совісне ставлення до чого-небудь священного, в тому числі релігійне почуття, благочестя, набожність, богошанування, культ. У китайській мові для позначення того, що в європейській культурі охоплено терміном «релігія», використовують ім´я Chiao — вчення. В ісламі вживається назва din, що в сучасному розумінні означає безумовне підпорядкування Аллаху і його безмежній владі, віддання себе Богові, вдосконалення щирості віри. Відповідно din це: іман (віра, вірити), іслам (покірність), ісхан (совісність, чистосердечність — вдосконалення в щирості віри). Отже, не існує єдиного слова для позначення явища, яке здебільшого позначають латинським словом «religio». Однак усі сходяться на тому, що релігія як феномен нерозривно пов´язана з людським буттям, сутністю людини. Один із засновників філософської антропології М. Шелер стверджував, ще справжня людина починається з «Богошукача», С. Франк наголошував, що «людина є людиною тому, що вона є щось більше, ніж емпірично природна істота, ознакою людини є сама її… боголюдська природа. Людина не тільки знає Бога. Ці знання — релігійна свідомість — є її суттєвою ознакою, тому людину можна прямо визначити як істоту, яка має свідомий внутрішній зв´язок із Богом. Таким чином, людина пов´язана з релігією, але визначення рівня, глибини цього відношення є справою нелегкою. Передусім тому, що як, наприклад, неможливо відновити ситуації, коли, наприклад, не було мови, а відтак вона з´явилася, так не відновити в людському бутті й періоду абсолютної відсутності релігійних поглядів, переконань, почуттів. А тому годі шукати єдиної, усталеної відповіді про природу релігії, оскільки віднайти визначення, яке «однаково підходило б і до вірувань фінікіян, що спалюють на вогні своїх дітей на догоду божеству, і до вірувань вавилонян, що посилають у храм Астарти своїх дочок і дружин займатися проституцією, які віддаються першому зустрічному чужоземцеві, і до релігії християн, яка вимагає, щоб люди віддавали своє життя за ближнього, і до релігії буддизму, в основу якої покладено, по суті, повний атеїзм», як писав відомий дослідник онтологічних витоків релігії А. Штернберг, архіскладно. Отже, і дати універсальне визначення релігії, яке б розкривало її природу, багатоманітну функціональність та історичну змінність неможливо, хоча всі релігії (особливо домінуючі) мають багато спільного. Головним, без чого не могла б існувати жодна релігія, є визнання (віра) своєрідної надлюдської реальності (надприродного), про яку, як зазначав відомий британський філософ і культуролог К.-Г. Доусон, людина щось знає і на яку орієнтується все своє життя. З огляду на це багато дослідників пояснюють релігію, її природу та походження, виходячи передусім з ідеї Бога як «фундаментальної данності», «абсолютного предмета» релігії. Вони стверджують, що релігія виникла й існує тільки тому, що є Бог і є людина, яка здатна за певних умов його сприймати. Ідея Бога не могла народитися у свідомості людини поза існуванням Бога і за умови, що людина не була б істотою, богоподібною за своєю природою. Один із відомих православних богословів О. Мень, обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, наголошував, що релігія є відповіддю людини на вияв у ній Божої сутності. Все у світі, зазначав він, має реальне підґрунтя, коріння. Зокрема, ніхто не стане заперечувати того, що потребам нашого тіла відповідає об´єктивна життєва необхідність. Якщо дух людини віками прагнув до краси, добра і чогось Вищого, гідного поклоніння, то чи правильно буде бачити в цьому лише оману? Чи не природніше визнати, що подібно до того, як тіло пов´язане з об´єктивним світом природи, так і дух тяжіє до родинної йому і водночас значно вищої за нього реальності. Цей зв´язок, на його думку, здійснюється через особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід, який він визначає як переживання, пов´язане з почуттям реальної присутності у нашому житті, бутті всіх людей своєрідного Вищого начала яке спрямовує нас і є причиною всього сущого. Ще одним чинником, який поєднує якщо не всі, то принаймні абсолютну більшість релігійних систем, є ідея визволення, порятунку (спасіння), засноване на вірі у безсмертя душі. Релігія, як зазначав православний богослов і філософ П. Флоренський (1882-1937), рятує нас від нас, рятує наш внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Якщо онтологічно, розмірковував він, релігія є життя нас у Бозі і Бога в нас, то феноменологічно — релігія є система таких дій і переживань, які забезпечують душі порятунок, рівновагу душевного життя. Різні релігії, з огляду на їхні ідеологічні засади, у найбільш загальному контексті поєднані дотриманням деяких спільних концептуальних принципів і положень стосовно людини як носія релігійної свідомості та релігійного досвіду: — людині надається свобода дій, тобто вона не є запрограмованою машиною, а тому помилитися чи вчинити зло є наслідком нашої свободи; — людина бере участь у Творенні через удосконалення, навчання інших; — людське життя не обмежується земним життям. Сучасні дослідники феномену релігії вважають, що всі великі релігії, зокрема буддизм, християнство, іслам, мають спільну сутнісну основу релігійного знання, яку називають вічною мудрістю або вічною філософією. Це не що інше, як глибинне осягнення сутності життя, яке з плином часу залишалося незмінним у різних культурах і наявне у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною ця скарбниця вічної мудрості містить численні роздуми про природу життя і любові, здоров´я і щастя, страждання і спасіння, її серцевиною, за Роджером Уолшом, є чотири фундаментальні висновки: — існують дві сфери реальності: перша — світ фізичних об´єктів і живих істот; друга — сфера свідомості, духу, яка не обмежена простором, часом, фізичними законами, оскільки вона їх створює, а тому є безмежною, нескінченною і вічною; — людські істоти входять до обох сфер, оскільки ми не лише біологічні, а й духовні істоти. Ми маємо як тіло, так і центр трансцендентного усвідомлення (душу, дух); — людина здатна усвідоміти свою божу іскру і божу причину, з якої вона випливає; — усвідомлення нами своєї духовної природи є найвище благо: найвища мета і найбільша користь людського існування. Духовний центр кожної з великих релігій містить кілька спільних духовних практик, універсальних за своєю природою і покликаних допомогти людині відкрити власну душу або внутрішню самість, її взаємозв´язок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філософії. Серед цих практик — репетицій бажаних духовних якостей — виокремлюють сім вічних: — зміна мотивації: звільнення від пристрастей, жадань і пошук бажань власної душі; — розвиток емоційної мудрості: зцілення власного серця і навчання любові; — моральне життя: відчуття приємності від продукування добра; — концентрація й заспокоєння власного розуму; — пробудження духовного бажання: навчання чіткого бачення божественного у всьому; — виховання духовного розуму: розвиток мудрості та розуміння життя; — вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радості служіння. Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів свідомості й таких якостей, як мудрість і любов. Вони є необхідними, якщо ми прагнемо зрозуміти життя і самих себе. Зокрема, деструктивна сила таких почуттів, як страх, ненависть, відома кожному. Їм протистоять методи їх нейтралізації й водночас розвитку благотворних емоцій, зокрема любові та співчуття, що сприяють повільній, але неухильній зміні нашого емоційного життя і розвитку емоційної мудрості. Або, наприклад, практика свідомого сприяння іншим людям, яка гальмує такі руйнівні спонукання, як жадоба, ненаситність, і виховує позитивні якості — добро і безкорисливість. Духовні традиції великих релігій акцентують на трьох якостях розуму і містять такі практики їх розвитку: практики розвитку етики, концентрації та мудрості. Етика є неодмінною умовою, бо коли людина живе неетично і цілеспрямовано шкодить іншим людям, то вона шкодить і собі, оскільки її розум починають охоплювати страх і провина. Концентрація необхідна для того, щоб втихомирити наш неспокійний розум і вивільнити його від численних клопотів, невідчепних думок, які нас часто переслідують. За допомогою мудрості осягають власні глибини і глибини навколишнього світу. Релігія — складний, синтезуючий духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Начала, Бога, що є джерелом буття всього сущого, а й є для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання, важливою сферою універсуму культури.

3

Поняття релігії. Слово "релігія" перекладається з латинської як благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливає, що тут ми маємо справу з явищем, яке відноситься до чогось вищого, святого, надлюдського у людському житті. Це вище, абсолютне, має загальну назву Бога або Божества, хоча кожна окрема релігія має свої власні імена цієї вищої сили. Можна сказати, що не існує релігії без Бога, тобто якого-небудь уявлення про Бога, Бог є початок і сенс будь-якої релігії.

Релігія є не тільки уявленням про Бога, не тільки свідомістю. Це й реальне життя, дії людей — культ, богослужіння, церковна організація, нарешті, це форми і принципи організації суспільного життя, що тією чи іншою мірою ґрунтуються на релігійних підставах. Тобто релігія — це відповідне світосприйняття та певна сфера життя людини, які пов'язані із відношенням її до Абсолютного.

Таким чином, поняття релігії безпосередньо пов'язане з поняттям Бога. Не заглиблюючись у філософське або богословське трактування цієї проблеми, підкреслимо, що Бог є перш за все Абсолют, який стоїть вище будь-яких людських або природних сил, здібностей, якостей та відносин. Він надприродний, надреальний. Він породжує природу, породжує все — тому він не є нічим з того, що сам породжує. Бог є трансцендентним, тобто потойбічним, таким, що не міститься в межах даного замкненого кола свідомості (іманентного). Тому людина не може відкрити Бога, "побачити його", пізнати так, як вона може пізнати будь-яке природне явище. Лише сам Бог може відкритись людині, може перейти цю грань між трансцендентним і іманентним, тим більше, що не будучи сам творінням, Творець залишає в кожному своєму творінні маленьку частину себе.

Теологія і наука багато віків шукають докази як за, так і проти існування Бога. Але висновком цих пошуків є те, що ці докази марні. Вони нічого не доводять людині, яка не вірить, та вони не потрібні людині, яка вірує. Ще І.Кант вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.

Релігія існує багато віків, мабуть, так довго, як існує людство. За цей час воно виробило безліч різновидів релігій. Своєрідні релігії існували у Древньому Світі у єгиптян та греків, вавілонян та євреїв. У наш час широкого розповсюдження набули так звані світові релігії: буддизм, християнство та іслам. Крім того, продовжують існувати національні релігії.

Протягом довгого часу продовжуються спроби з'ясувати, що ж являє собою релігія, які її суттєві характеристики набули форму спеціальної галузі знання релігієзнавства. Релігієзнавство вивчає процес виникнення, функціонування та розвитку релігії, її побудови та різні компоненти, численні виявлення релігії в історії суспільства та у сучасну епоху, ЇЇ роль у житті окремої людини, конкретних суспільств та суспільства взагалі, взаємозв'язок та взаємодію з іншими галузями культури.

Релігієзнавство — це комплексна галузь людських знань. Воно сформувалося як результат зусиль представників богословсько-теологічної, філософської та наукової думки.

Історично першою формою релігієзнавства є теологія — учення про Бога в католицькій та протестантській традиції, про богослов'я як науку, про прославлення Бога за православною традицією. Теологія, або богослов'я, виникає із спроби пояснити загальні положення тієї чи іншої релігії, перекласти образи, що містяться у священних книгах та постановах соборів, та догматичні формули на мову понять, зробити їх зрозумілими загалу віруючих. Теологія також має багато відділів: догматика, моральне богослов'я, екзегетика, літургія (теорія богослужіння), каноніка (теорія церковного права) тощо. Теологія, яка вивчається в духовних учбових закладах, безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вона вивчає релігію та різні форми релігійного життя з точки зору їх практичного використання. Наука про релігію намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів з точки зору його історичного розвитку та сучасного стану, Богосдовсько-теологічний підхід до релігії — це підхід до релігії з середини, з позицій самої релігії. Основою такого підходу є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина. Не-релігійній людині вона просто недоступна.

Характерною для богословсько-теологічного релігієзнавства є концепція релігії, що подана у книзі відомого православного богослова та священнослужителя Олександра Меня.

О.Мень обстоює твердження про надприродність релігії. Релігія, з точки зору О.Меня, є відповідь людини на виявлення Божественної сутності. Релігія є силою, що зв'язує світи, міст між тваринним світом та Духом Божественним. Цей зв'язок органічно випливає з природного прагнення людської душі до спорідненої з нею, але такої, що перевищує Божественні субстанції.

Цей зв'язок, вважає О.Мень, здійснюється перш за все за допомогою особливого виду духовного пізнання — релігійного досвіду. Релігійний досвід можна у самих загальних рисах визначити як переживання, що пов'язані з відчуттям реальної присутності у нашому житті, у існуванні усіх людей та всього Всесвіту якогось Вищого початку. Кінцева мета богословсько-теологічного підходу — це захист та виправдання релігійного віровчення, доказ вічної цінності релігії для кожної конкретної людини та людства взагалі.

Богословсько-теологічному підходу до релігії, як до підходу "зсередини", протистоїть філософський та науковий методи роз'яснення релігії, як підходи "іззовні" — богословсько-теологічний підхід здійснюється на основі прийняття релігійного віровчення як початкової та безперечної істини.

Для філософської методології властиві універсалізм та субстан-ціалізм, філософія прагне з'ясувати всі явища та процеси дійсності з точки зору виявлення їх загальних принципів та законів, визначення "сутності" речей, процесів та явищ. їй характерний критичний підхід до всіх явищ дійсності, у тому числі і до релігії. Філософія, на відміну від теології, не задовольняється прийняттям на віру, все ставить під сумнів. Це не значить, що її метою є руйнування колективних вірувань, моральних підвалин людського буття. Філософи беруть під сумнів для того, щоб перевірити, наскільки міцні ці людські установлення, позбавитись тих з них, які виявили свою неістинність, а ті, які витримали перевірку, — поставити на більш міцний щабель знань. Реально ж філософія являє собою велику кількість вчень, шкіл, течій та напрямків. Існує напрямок релігійної філософії, у якому засобами філософської методології досягається така ж сама мета, що і у богословсько-теологічному підході до релігії. Разом з релігійною філософією у XVII—XVIII століттях зароджується філософія релігії. У філософії релігії також набуває перевагу позитивна тенденція у відношенні оцінки ролі релігії у житті людини та суспільства. Але тлумачення релігії виходить за межі того або іншого напрямку релігії, релігійних конфесій. У межах філософії релігії існує деїзм, що тлумачить Бога, як найвищий Розум, з буттям якого пов'язано будову Всесвіту, а також пантеїзм, що розчиняє Бога у природі та культурі.

Суттєвий вплив на становлення релігієзнавства справила матеріалістична тенденція в філософії релігії, яскравим представником якої був німецький філософ Л.Фейєрбах (1804—1872).

Л.Фейєрбах намагався розкрити емоційно-психологічні та гносеологічні механізми виникнення релігії. Вирішальне значення у формуванні релігійних образів він надавав силі уявлення, фантазії, яку називав "теоретичною" причиною релігії.

У працях Л.Фейсрбаха здійснюється абстрактно-філософський підхід до пояснення земної основи, людського джерела релігійних вірувань. Л.Фейєрбах дивився на людину взагалі, як на природне створіння поза його соціальних характеристик.

Філософський аналіз релігії створюється у європейській культурі, починаючи з XVII—XVIII століть, він панує аж до середини XIX століття.

З середини XIX сторіччя поряд з теологічним та філософським починає формуватися науковий підхід. У чому ж полягає відмінність між філософським та науковим підходом у дослідженні релігії? Ця розбіжність є як у предметній сфері, так і у методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує на вивченні світоглядного боку релігії. Для філософів найбільш суттєвим є те, як вирішується у релігії проблема створення буття, що первинне: духовний чи матеріальний початок. Бог створив цей світ, у тому числі і людину, або людина створила у своїй свідомості Бога.[Предметом науки про релігію не є проблема створення буття, або предмет релігійної віри — Бог та всі його атрибути. Наука вивчає релігію як одну із сторін суспільного життя, у її зв'язках та взаємодією з іншими галузями цього життя: яким шляхом формується релігія, як ті або інші релігійні системи пояснюють світ, які цінності, норми та образи поведінки вони формують у людей, як діють ті або інші релігійні організації, які функції має релігія у суспільстві}

Відмінність між філософією та наукою виявляється не тільки у предметній сфері, але також і в методах дослідження релігії. Філософія не провадить емпіричного дослідження дійсності.

У науковому релігієзнавстві з самого початку його формування широко застосовується історичний метод, що передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також урахування взаємодії у цьому процесі як загальних закономірностей історії, так і своєрідних конкретних обставин. Історичний метод може бути розслідуваним у вигляді генетичного підходу, коли дослідник виводить всі послідовні стадії з початкової фази. У розвитку цієї процедури важливе значення має відшукування усіх проміжних стадій у ланцюзі еволюції релігії. Активно використовуються у релігієзнавстві і порівняльно-історичні дослідження. У ході цього дослідження здійснюється порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії у різних моментах часу, всіляких релігій, що існують одночасно, але стоять на інших етапах розвитку, провадиться реконструкція тенденцій розвитку.

Проблема "мінімуму" релігії має ряд аспектів. Перший аспект пов'язаний з визначенням тієї сфери релігійного життя, у якій слід шукати цей "мінімум". Тут позначались три основних підходи. Перший підхід стверджує, що цей "мінімум" слід шукати у сфері релігійної свідомості: в особливості поглядів, уявлень і почуттів та переживань віруючих. Другий підхід стверджує, що специфіка релігії пов'язана з культовою діяльністю. Третій — з релігійними організаціями.

Більшість релігієзнавців вважає, що "мінімум" релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості. Вони, як правило, пов'язують релігію з вірою. Не випадково, що і в широкому обігу слово "віруючий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина".

Усяка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може виступати предметом віри у вигляді незалежної від свідомості об'єктивної дійсності. Не можна вірити у об'єкт як такий, а можна вірити тільки в ті або інші наші уявлення про цей об'єкт. Наприклад, вірити, що цей об'єкт існує, що він наділений тими або іншими характеристиками.

Таким чином, віра — це елемент людської свідомості, і вона безпосередньо спрямована на ті чи інші утворення свідомості: поняття, уявлення, образи, теорії та ін.

Вчені відзначають, що предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття та теорії. Але не всі гіпотези стають предметом віри.

Важливо відзначити, як активне емоційне та оціночне особисте відношення до свого предмета неминуче захоплює і вольовий процес та проявляється у тій чи іншій поведінці особистості.

Віра, як складовий момент акту вольового вибору, відбиває стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних та фізичних сил у відповідних проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних доказів, через сумніви.

Предметом релігійної віри є надприродне. Надприродне, за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу, перебуває по той бік та порушує їх природний хід. Релігійна людина вірує у виключний характер надприродних істот або сил, і зокрема, не застосовує до них звичайні критерії емпіричної вірогідності.

Значна частина релігієзнавців вважає віру в існування надприродного — "мінімумом", суттєвою характеристикою всілякої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — релігія це віра в єдиного Бога. Розповсюджена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, це лише підготовча стадія до істинної віри у Бога* Вона містить цю віру в Бога, у надприродне, у потенції, у зародження.

Така позиція визначення "мінімуму" релігії притаманна не тільки представникам богословсько-теологічної думки. Віру в існування надприродного та у можливість установлення з ним певного зв'язку, відносин як загальної, істотної характеристики релігії визначають й багато світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.

Преформізм — це вчення, яке стверджує, що всі вищі форми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, містять потенції у зародку у нижчих формах. Процес розвитку явищ спрямований на розкриття цих потенцій, закладений у самому явищі форм.

Уявлення про існування надприродного — це результат довгого розвитку людської культури. Для того, щоб виробити уявлення про надприродне, необхідно мати уявлення про природне, а це припускає можливість мислити позитивно та науково.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.