Документ Microsoft Office Word
.docxОтже, надати вірі в існування надприродного загальний характер означає ніщо інше як переносити на ранні релігійні уявлення та релігійні уявлення східних релігій стереотипи, форми мислення людини, що вихована в умовах західної християнської культури.
Існує один аспект при виявленні специфіки релігії. Серед релігієзнавців, які визнають релігійну свідомість як провідний визначальний елемент релігії, чітко прослідковуються дві тенденції. Одні тлумачать релігійну віру переважно як інтелектуальний феномен. Вони акцентуються на змістовному характері релігійних уявлень. Релігія з позиції такого підходу є переважно як міфологічна система. Прихильники такого підходу зазвичай малюють таку схему формування релігійної свідомості: релігійні уявлення спочатку постають у чуттєвих наочних образах. Джерелом образного матеріалу слугує природа, суспільство, сама людина. На базі цих образів формуються розумові конструкції: поняття, судження, висновки. Важливе місце у релігійній свідомості займають так звані порівняльні образи, які є перехідною формою від почуттєво-наочних образів до абстрактних понять.
Розбіжності між релігієзнавцями починаються тлумаченням джерела цих почуттів (любов, страх). Представники богословсько-теологічної думки в релігієзнавстві виводять ці почуття з надприродного джерела, "із зустрічі" віруючого з божеством, "священним". Представники психології релігії вважають, що свої судження вони мають грунтувати на науковому підході. Психологія як наука про душу, обмежується своїм предметом і не торкається метафізичних питань, у тому числі і доказу буття Бога. Це перебуває за її межами. Таким чином психологія релігії виносить "поза дужки" питання про природне та надприродне джерело релігійних переживань, вважаючи, що вирішення цієї проблеми не під силу науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної гілки філософії релігії стверджують, що будь-які людські почуття можуть стати релігійними, коли вони пов'язані З релігійними віруваннями, і тим самим набувають специфічного спрямування. Інакше кажучи, ці звичайні людські почуття набувають релігійного характеру, коли вони спрямовані на сфан-тазовані істоти, зв'язки та відношення. Проблема пріоритету раціональних та емоційних боків релігійної свідомості набуває нову грань при розгляді питання про взаємодію різноманітного рівня релігійної свідомості.
Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення. Зміст віровчення розгортається і обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних знань — богослов'ї або теології, яка є цілим набором теоретичних та практичних дисциплін: апологетика, догматика, пастирське богослов'я та ін.
Основна заслуга теології — формування ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення у тій формі, як це диктується інтересами церкви відповідно вимогам часу, боротьбі з єретичними відхиленнями.
Представники богословсько-теологічної думки наполягають на безумовному пріоритеті догматично-віровченського боку релігійної свідомості.
Прихильники наукового релігієзнавства вказують на вторинний характер віровченних форм та документів. Таким чином, у розвинутих формах релігії мова може йти не про пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а про їх взаємодію та взаємовплив один на одного.
Визнання релігійної свідомості як провідного елемента релігійного комплексу є домінуючою, але не єдиною точкою зору у релігієзнавстві.
Основний елемент релігії, що надає їй своєрідність, відмінну від інших форм суспільної свідомості та соціальних інститутів, є культова система.
Отже, специфіка релігії проявляється не в особливому характері вірування або в якомусь особливому предметі чи об'єкті вірування, а у тому, що ці уявлення, образи включаються у культову систему, набувають у ній символічний характер і як такі функціонують у соціальній взаємодії.
Релігійний культ є не що інше, як соціальна форма об'єктивації релігійної свідомості, реалізація віри у діях соціальної групи окремих індивідів.
Культова система, перш за все, являє собою сукупність певних обрядів. Тому для розуміння особливостей релігійного культу необхідно зрозуміти, що таке є обряди. Обряд — це сукупність стереотипних дій, що установлені звичаями та традиціями тієї чи іншої соціальної спільноти, що символізує ті або інші ідеї, норми, ідеали та уявлення.
Як важливу ознаку обряду називають його символічний характер. Знак та символ має аналогічну структуру, яка містить у собі:
1) матеріальну форму;
2) заповнений (позначений) предмет;
3) значення або зміст.
Знаки — це штучні утворення. Знак не відтворює об'єкт, а лише його зазначає.
Знакові системи лише позначають предмет. Позначення знаків має зовнішній формальний характер. Це є зовнішнім процесом виявлення оформленого змісту. У символа позначення значною мірою має змістовний характер. Символізацію можна визначити як здатність свідомості за допомогою повних чуттєво сприйнятих об'єктів образно репрезентувати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд також можна розглядати як різновид символу. Мета та зміст обрядових дій полягає не у самих діях, а у тому ідеальному змісті, що стоїть за цим дійством.
Обряди охоплюють всі сфери життєдіяльності людини і не є специфічним елементом релігії. Специфіка релігійних обрядів є в їх ідеальному змісті.
Релігійний культ базується на вірі в існування поміж людиною та предметом його віри можливості установлення певних взаємовідносин. У культовій системі християнства попередні жертвоприношення набувають все більш перетворену, вторинну символічну форму.
Еволюція релігійних обрядів йшла по лінії їх спірітуалізації, одухотворення. Верхівкою такого шляху є молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри. Як вербальний компонент вона первісно входила до обряду жертвоприношення. Згодом молитва відокремилась від жертвоприношення, стала важливим компонентом культу багатьох релігій.
Молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення молитов відбувається під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Вони відправляються організовано.
Під час цих молитов учасники богослужіння відчувають вплив один на одного як психологічний, так і контролюючий. Участь у колективній молитві може відбуватись з різних мотивів, у тому числі і не з релігійних мотивів.
Під час богослужіння відбувається читання священних книг, хоровий спів, проповіді. Значну роль у культовій системі має естетичний вплив.
Як зазначають дослідники релігії, в процесі богослужіння за допомогою культових дій у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи. Внаслідок цього відбувається трансформація негативних емоцій у позитивні.
Третій напрямок у тлумаченні пріоритетів поміж елементами релігійного комплексу пов'язаний з розвитком соціології. Соціологи підкреслюють, що релігійна культова система — це перш за все система колективних дій.
Колективні дії не можуть відбуватися спонтанно, хаотично. Вони потребують упорядкування, організації, тому на базі культових дій і відносин формується релігія як соціальний інститут. Соціальні інститути — це історично сформована стійка форма' упорядкування спільних дій людей. Становлення релігії як соціального інституту — процес інституціоналізації релігійних культових систем.
Першою ланкою інституту релігії є релігійна група.
Спочатку у культових діях брали участь на рівній основі всі члени первісної общини. Поступово у релігійних групах відчленовуються спеціалісти з проведення культовий дій: чаклуни, шамани. Вони створюють своєрідну професійну групу, що зайнята таким видом діяльності, як організація та проведення обрядів.
Важливою метою релігійних організацій є нормативний вплив на їх членів, формування у них відповідної мети, цінностей, ідеалів. Здійснення цих цілей досягається за допомогою виконання ряду функцій:
1) вироблення систематизованого віровчення;
2) розробка системи його захисту та виправдання;
3) керівництво та здійснення культової діяльності;
4) контроль та здійснення санкцій за виконанням релігійних норм;
5) підтримка зв'язків з світськими організаціями державним апаратом.
Поява релігійних організацій об'єктивно обумовлена розвитком процесу інституціоналізації, одним із наслідків якого є посилення системних якостей релігії, поява особистої форми опредмечування релігійної діяльності та відносин. Вирішальну роль у цьому процесі відіграло виділення стійкої соціальної верстви, що протистоїть масі віруючих — служителів культу, які стають на чолі релігійних інститутів і які скупчують у своїх руках всю діяльність по виробництву, трансляції релігійної свідомості та регуляції поведінки маси віруючих.
У розгорнутій формі релігійна організація являє собою складний соціальний інститут. Внутрішня структура такого інституту є організаційно сформована взаємодія різноманітних систем, функціонування кожної із яких пов'язане з формуванням соціальних організацій, які також мають статус соціальних інститутів, зокрема, на рівні церкви вже чітко поділяються на керівну та керовану підсистеми.
Дослідники релігії виділяють чотири основні типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ та деномінація. Церква — це тип релігійної організації зі складною суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодій між священнослужителями та віруючими, що здійснюють функції вироблення, збереження та передачі релігійної інформації, організації, координації релігійної діяльності та контролю за поведінкою людей.
Секта виникає як результат відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів, як результат зміни віровчень та культу.
Харизматичний культ можна розглянути як один із різновидів секти. Особливість харизматичного культу пов'язана з процесом його формування.
Деномінація — це перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та тенденції еволюції має риси церкви та секти.
У підсумку можна зробити такі висновки: розвиток релігії являє собою складну структуровану будову, що включає в себе три основні елементи — релігійна свідомість, культова діяльність та релігійні організації.
4
Релігія — явище суспільне. Вона з´являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв´язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидящий Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії (лат. functio — виконання, завершення). Функцій релігії кілька: світоглядна, компенсаційно-терапевтична, комунікативна, інтегративна, дезінтегративна, легітимізуюча, регулятивна та ін. Світоглядна функція релігії. Виявляється в тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навколишнього світу та місця людини в ньому. Світоглядна функція — здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різник предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом. Мета релігійного світогляду — дати людині не тільки певну картину світу, а й сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людини того, для чого вона живе, робить її сильнішою, допомагає здолати життєві негаразди, страждання і навіть гідно сприйняти смерть. Релігійний, поруч із міфологічним, філософським, натуралістичним (науковим), є одним із найважливіших типів світогляду. В його основі — релігійні догми, викладені у святих книгах, релігійних переказах, працях отців церкви тощо. Центральним положенням релігійного світогляду є думка про те, що в основі всіх явищ природи, суспільства, людського буття, свідомості й пізнання — Бог. Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція. Компенсаційно-терапевтична функція — здатність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілнуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об´єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя. Комунікативна функція. Релігія всіляко сприяє спілкуванню, реалізовуючи комунікативну функцію. Комунікативна функція — здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв´язки. Комунікативна функція має вертикальний (спілкування під час богослужінь, молитов, медитації тощо з Богом, ангелами, душами померлих, святими, які виконують роль ідеальних посередників) і горизонтальний (спілкування віруючих між собою) аспекти свого вияву. Інтегративна функція. З огляду на віросповідну єдність віруючих певної конфесії релігії притаманна й інтегративна функція. Інтегративна функція — здатність релігії сприяти безконфліктному зв´язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому. Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями і цілями. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями людьми. Інтегративна функція релігії виявляється чи не найочевидніше під час спільної участі в культовій діяльності. Саме через культ релігія формує суспільство як цілісність. Дезінтегративиа функція. Практична реалізація інтегративної функції має свої історичні, соціальні межі. За певних умов і в певні історичні епохи релігія може не інтегрувати, не поєднувати людей, а навпаки, дезінтегрувати, роз´єднувати їх. Дезінтегративна функція — здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння. Релігійне протистояння може бути джерелом конфліктів між християнами і мусульманами, православними і католиками, католиками і протестантами тощо. Такі конфлікти часто свідомо загострюються лідерами певних релігійних об´єднань, оскільки ворогування з «чужими» конфесіями сприяє внутрішній інтеграції, створює відчуття єдності, спонукає шукати опертя тільки у «своїх». Вороже ставлення до «чужих» найбільш характерне для сектантських об´єднань. Дезінтегративна функція релігії виявляється не лише за умов протистояння різних конфесій. Конфлікти, непорозуміння можуть існувати й всередині певної релігійної організації чи об´єднання, наприклад між ортодоксами (консерваторами-традиціоналістами) й реформаторами-модерністами. Інколи такі конфлікти набувають найгостріших форм і переростають у соціальне протистояння (наприклад, селянська війна у Німеччині в XVI ст. під керівництвом Томаса Мюнцера). Легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція. Із інтегративною функцією релігії тісно пов´язана легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція. Легітимізуюча функція (лат. legitimus — законний, узаконений) — здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку. Відомо, що жодна суспільна система не здатна існувати, якщо не забезпечено певне лімітування (обмеження) дій її членів, не визначено параметрів, меж їхньої діяльності. Інакше кажучи, для стабільного існування суспільної системи необхідне дотримання певних узаконених правил й наслідування певних зразків. Релігія «вкорінює» такі норми в надприродному, абсолютному, висуваючи абсолютні (крайні) вимоги — максими (лат. maxima — найвищий принцип). Крізь призми максим оцінюються найрізноманітніші вчинки, явища і формується певне до них ставлення. Максими мають обов´язковий і невідворотний характер. Регулятивна функція. Є близькою до легітимізуючої. Регулятивна функція — здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки. Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми (релігійне право, мораль тощо) — система вимог, правил, приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють і зразки (приклади для наслідування) та заохочення (покарання) тощо. За характером регулювання релігійні норми можуть бути позитивними, тобто такими, що зобов´язують виконувати певні дії; або негативними, що забороняють певні вчинки, відносини тощо. За об´єктом припису їх поділяють на загальні (розраховані на всіх прибічників конкретного релігійного вчення) та часткові (призначені лише для певної групи, наприклад, тільки для мирян або лише для кліру). За характером діяльності та відносин, на які впливають релігійні норми, їх поділяють на культові й організаційні. Культові норми визначають порядок культових обрядів, церемоній. Організаційні норми регулюють внутріобщинні, внутріцерковні, міжцерковні, а також міжконфесійні відносини, тобто відносини, які виникають у релігійних організаціях (общинах, сектах, церквах, деномінаціях) між віруючими певного віровчення, між релігійними об´єднаннями, між представниками духовенства, між керівними органами релігійних організацій та їх структурними підрозділами. Ці норми входять до різноманітних статутів і положень про релігійні організації. Релігія не просто проголошує норми. Вона також підкріплює їх чіткою системою заходів спонукання, заохочення, схвалення, стимулювання. Релігійні норми охоплюють широку сферу суспільного буття людини. Не випадково в релігієзнавсті йде дискусія з приводу того, що в нормативному регулюванні можна віднести до суто релігійного, а що є зовнішнім щодо релігії. На нашу думку, релігійними є будь-які регулятивні впливи, якщо вони не виходять за межі релігійних організацій (виняток становить хіба що місіонерська діяльність, яка ініційована релігійною мотивацією). Усі інші є формами суспільної (громадської) діяльності релігійних організацій. Релігія виконує й інші функції, зокрема культуроформуючу, культурозберігаючу, за певних умов — етноформуючу тощо. Гуманістична місія релігії. Аналіз функцій релігії свідчить, що вона активно впливає на конкретну людину і суспільство загалом у багатьох напрямах. При цьому вона не лише виконує важливі суспільні функції, а й має гуманістичну місію. Гуманістичний потенціал релігії полягає в тому, що вона підносить людину над природою. Так, Христос фактом свого воскресіння подолав вікову приреченість людини на смерть, проклав їй шлях до безсмертя, піднявшись тим самим над природною необхідністю. Смерть і воскресіння Христа — межа, яка засвідчує, що кінечність людини може бути подолано. І подолано зусиллями самої людини, її творчою діяльністю стосовно самої себе, тобто самотворенням. Творчий акт такого ґатунку завжди є процесом звільнення й переборення людиною всього того, що стоїть на шляху пізнання істини. Як продукт геніального Творця, вона мусить розкрити геніальність і у собі — своєю творчою активністю, подоланням у собі всього особисто-егоїстичного, самолюбного. Тому людина й розглядається як співтворець Бога. У такому розумінні релігійний світогляд стимулює творчу діяльність людини, створює необхідні передумови для її самореалізації. Гуманістичний потенціал релігії виявний через формування духовності людини — міру її людяності, яка є надбанням праці її власної душі. Духовність — це сфера зв´язку людини з абсолютом, з буттям. І забезпечує цей зв´язок релігія. Виникнення і функціонування релігії у певному сенсі — це відповідь людини на потребу в рівновазі й гармонії зі світом, в єдності зі всім сущим. Релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо). Релігія — це ключ до історії. Не можна зрозуміти культурні надбання суспільства, поки не осягнено релігійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії тощо. Релігією породжено багато соціальних інститутів. Так, сім´я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації судилося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить покінчити зневажливо ставитись до свого духовного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релігія — не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здатності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об´єднавчою силою.