6. Види, типи і форми професійного спілкування

Спілкування як процес розгортається послідовно, має плин у часі, здійснюється під контролем свідомості учасників. Тобто має всі ознаки діяльності.

Засновники теорії мовленнєвого спілкування (Л. Виготський, О.М. Леонтьєв, Т. Ахутіна) вважають комунікацію різновидом людської діяльності загалом, мовленнєвою діяльністю поряд з трудовою, ігровою, пізнавальною. Саме в діяльності відбувається перехід об’єктивного відображуваного в суб’єктивний образ, в ідеальне.

Мовленнєва діяльність, як і будь-яка інша діяльність, має мотиви, мету, специфічні дії та операції. Водночас мовленнєва діяльність – це певна абстракція, не зіставна з іншими видами діяльності, наприклад, працею або ж грою, оскільки обслуговує всі види діяльності і є складовою кожного.

Мовленнєве спілкування – це передусім соціальна взаємодія, оскільки в неї люди вступають не для того, щоб обмінятися інформацією, це завжди лише засіб для досягнення іншої, немовленнєвої мети, яка може і не усвідомлюватися комунікантами. У повсякденній свідомості, що актуалізується в спілкуванні, відображаються відносини (національні, класові, групові, трудові, міжособистісні).

Існує кілька типологій спілкування за різними критеріями:

1. За участю чи неучастю мови (мовного коду): вербальне (словесне) або невербальне спілкування. До засобів невербального спілкування належать міміка, жести, постава, тип одягу, зачіска, а також інтонація, тембр голосу тощо.

2. За формою реалізації засобів мовного коду: усне спілкування (сприяє швидкому реагуванню сторін, що спілкуються, передає всі нюанси розмови); письмове (більш формалізоване, може бути розірване в часі й просторі (наприклад, листування)), співрозмовниками можуть бути незнайомі люди (наприклад, художня комунікація, ділове спілкування); друковане (характеризується уніфікаційними особливостями). Окремо виділяти його запропонував представник Празького лінгвістичного гуртка (20-30-і роки ХХ ст.) чеський мовознавець Йожеф Вахек.

3. За темою спілкування: політичне, наукове, побутове, релігійне, філософське, навчально-педагогічне, виховне. Теми, які порушуються в спілкуванні мають вплив на його перебіг.

4. За метою спілкування: ділове спілкування (переслідує конкретну предметну або інформаційну мету); розважальне (проведення часу в спілкуванні).

5. За мірою офіційності: офіційне спілкування (відбувається у формальних комунікативних ситуаціях: начальник – підлеглий, колега – колега, покупець – продавець); неофіційне (відбувається в неформальних комунікативних ситуаціях, це спілкування друзів, приятелів тощо).

6. За кількістю співрозмовників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою); міжособистісне (спілкуються двоє); комунікація в межах малої мовної групи (3-5 комунікантів); публічне (20-30 і більше). Його різновиди: активний промовець і пасивна аудиторія; учасники пов’язані спільним виконанням обов’язків – ієрархічна комунікація; масова комунікація (1000 і більше учасників). Вона пов’язана зі спілкуванням за допомогою газет, журналів, телебаченя, радіо, Інтернету; міжнародна та міжкультурна комунікації (відбуваються між представниками різних етносів, народів, рас), однією з їх форм є телевізійні мости, учасниками яких можуть бути мільйони глядачів і слухачів.

7. За мірою контрольованості: формальне спілкування (відбувається в офіційних ситуаціях, які контролюються і регламентуються (н-д, переговори)); неформальне (відбувається у ситуаціях з невимушеною розмовою, н-д, бесіда друзів).

8. За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (скероване на встановлення особистісних стосунків, передусім духовних, товариських) і соціально зорієнтоване (скероване на встановлення статусних, рольових, ієрархічних стосунків, н-д, начальник – підлеглий).

9. За формою спілкування: закрите спілкування (спілкування, за якого зміст розмови перебуває ніби на задньому плані, а на передньому – сам процес спілкування, його форма і правила (світське спілкування, розмови на загальні теми)); відкрите (у ньому порушуються будь-які теми, висловлюється власна точка зору (ділова розмова, розмова друзів)); змішане (має в собі елементи обох типів спілкування: викладач – студент, лікар – пацієнт).

10. За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (співбесідники мають змогу вибирати своїх партнерів по комунікації, уникати спілкування з неприємними людьми); вимушене (людина вступає у нього незалежно від своїх бажань (розмова з начальником)).

11. За скерованістю стосовно адресанта, адресата і об’єкта комунікації: активна гетерокомунікація (діалогова система, коли мовець і адресат є одночасно суб’єктом щодо себе і суб’єктом щодо іншого та об’єктом щодо себе та об’єктом щодо іншого); аутокомунікація (суб’єкт одночасно є адресантом і адресатом (внутрішній діалог)); псевдоспілкування («розмови» з тваринами, рослинами, неживими об’єктами).

12. За тривалістю: постійне (переважає у колективах і сім’ях); періодичне (у випадку кількаразових зустрічей, н-д, з лікарем); короткотривале (спілкування з попутниками у транспорті); довготривале (з друзями).

У межах соціальної психології виділяють також типи спілкування з урахуванням соціальних характеристик його учасників. Ними можуть бути: індивіди, соціальні групи (множини людей зі спільними соціальними ознаками: сім’я, родичі, друзі) і масові сукупності людей (множини випадково зібраних людей: натовп, пасажири транспорту). Види комунікативної діяльності, активними суб’єктами котрих є згадані учасники комунікації, називають відповідно мікрокомунікацією, мідікомунікацією, макрокомунікацією.

Останніми роками комунікацію розглядають на предмет істинності – неістинності інформації. З урахуваням інтенції (задум, прагнення, намір) мовця та інтерпретанти (пояснення, трактування) виділяють такі типи комунікації:

• псевдоінформування (подання відомої інформації як нової);

• дезінформування (повідомлення інформації, яка не відповідає дійсності);

• параінформування (асоціативні натяки, приховані смисли);

• метаінформування (обман, мотивована брехня).

Кожен акт людського спілкування з точки зору участі в ньому особистостей, які обговорюють найрізноманітніші проблеми, є неповторним, але з погляду найзагальнішої організації відбувається у межах відпрацьованих форм.

Класифікують форми мовного спілкування за різними критеріями.

1. Залежно від форми втілення засобів мовного коду розрізняють мовлення:

- зовнішнє (усне, писемне, паралінгвальне);

- внутрішнє (діалог людини із самим собою; довербальний етап породження мовлення).

2. За способом взаємодії між комунікантами виділяють:

- монологічне;

- діалогічне;

- полілогічне.

3. З урахуванням специфіки каналів комунікації виокремлюють:

- мовлення безпосередньої комунікації («обличчям до обличчя»);

- мовлення опосередкованої комунікації (записка, друкована продукція, телефон, радіо, телебачення, Інтернет).

4. Залежно від функції та змісту повідомлення розрізняють:

- побутове (обговорюють побутові, щоденні проблеми);

- наукове (обговорюють наукові проблеми);

- офіційно-ділове (спілкування між людьми як представниками срціальних інституцій);

- естетичне (пов’язане з передаванням естетичної інформації, н-д твори художньої літератури).

5. За способом організації комунікації виокремлюють:

- стихійне (випадкова зустріч на вулиці, у транспорті);

- організоване (збори, мітинги, конференції).

6. За сферами спілкування або стосунками комунікантів розрізняють:

- дружнє (розмова друзів, добрих знайомих);

- антагоністичне (спілкування ворогів, людей, які сваряться);

- офіційне (спілкування регламентоване, інституйоване, н-д начальник – підлеглий).

Для комунікативної лінгвістики особливе значення мають передусім форми мовного спілкування, пов’язані зі способом взаємодії між комунікантами, тобто діалог, монолог і полілог.

Усі форми мовленнєвого спілкування істотно різняться між собою і мають свою специфіку.

Діалог – форма мовлення (і спілкування), якій притаманна зміна мовленнєвих актів (повідомлень), як правило, двох мовців, які перебувають у безпосередньому зв’язку.

Найхарактернішими особливостями діалогу є:

• наявність 2-х співбесідників;

• швидкий обмін репліками без попереднього обмірковування і їх смислова взаємозалежність;

• лаконічність, чіткість реплік; вони також можуть бути еліптованими (скороченими, нерозгорнутими);

• ситуативна залежність реплік;

• певна шаблонність реплік, використання «відпрацьованих» у мовленні засобів-штампів;

• зорове й слухове сприйняття учасників діалогу (особлива роль міміки, жестів);

• важливість інтонації, тембру, тональності, які можуть впливати на семантику слів, змінювати її або навіть повністю нейтралізувати.

Монолог – форма мовлення, витворена внаслідок активної мовленнєвої діяльності адресанта, розрахованої на пасивне і опосередковане її сприйняття адресатом (аудиторією).

Найважливішими ознаками його є:

• певна тривалість у часі (значно більша за тривалість реплік у діалозі);

• розгорнутість;

• обмеженість або повна відсутність паралінгвістичних засобів (писемний монолог);

• підготовленість і керованість мовленнєвими висловлюваннями, їх плановість (доповідь, лекція);

• однобічний характер висловлювання, не розрахований на негайну репліку співбесідника;

• наявність значних за розміром уривків, які складаються з пов’язаних між собою повідомлень, що мають індивідуальну композиційну побудову і відносну смислову завершеність.

Полілог – розмова між декількома (трьома і більше) особами.

Найважливіші ознаки полілогу:

• ситуативна пов’язаність, тобто залежність від ситуації, в межах якої відбувається спілкування;

• порівняно високий рівень спонтанності комунікації;

• більш-менш однакова участь у комунікації всіх учасників;

• реактивна роль учасників комунікації градуюється (від позиції адресата до позиції адресанта) і може, залишаючись невербалізованою (спостерігач), впливати на розвиток розмови своєю немовленнєвою дією;

• велика амплітуда коливань смислового і формального зв’язків реплік;

• суттєве значення соціальних ролей учасників комунікації, а також етикетних правил її ведення .

Уперше в лінгвістиці форми спілкування класифікував російський мовознавець Лев Якубинський (1892 – 1945) у статті «Про діалогічне мовлення». За критерії розмежування форм спілкування він брав: усну діалогічну, усну монологічну, писемну монологічну форми спілкування.

У комунікації, як і в системі мови, діють певні закони. Вони пов’язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їх соціальними ролями. Комунікативні закони нежорсткі, з часом можуть змінюватися, мають національну специфіку. Реалізуються вони незалежно від того, хто конкретно спілкується, з якою метою, в якій ситуації.

Російський мовознавець і фахівець з теорії та практики ефективної комунікації Йосип Стернін виокремлює низку основних законів спілкування.

Закон дзеркального розвитку спілкування: співбесідники у процесі спілкування імітують стиль один одного. Ця імітація відбувається автоматично, підсвідомо. Наприклад, якщо в розмові хтось раптом починає говорити пошепки, інші мимоволі звертають на це увагу і понижують гучність голосу. Цей закон впливає на тематику розмов, поставу учасників спілкування, ритм їхніх рухів, навіть дихання. Він дає змогу налагодити добрі стосунки між комунікантами, тобто є одним із найважливіших принципів безконфліктного спілкування.

Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: ефективність спілкування прямо пропорційна комунікативним зусиллям. Тобто чим більше комунікативних зусиль затрачає адресант, тим вища ефективність його мовленнєвого впливу. У спілкуванні, щоб досягти комунікативного успіху, необхідно застосовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів, дотримуватись законів, правил, норм етикету, тобто затрачати більше зусиль. Досвід засвідчує, що коротко висловлені прохання і розпорядження виконують з меншим бажанням, оскільки вони сприймаються як неввічливі.

Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважніше й нетерплячіші його слухачі. За даними дослідників, друга половина промови оратора завжди видається приблизно вдвічі довшою від першої, а останні десять хвилин – утричі довшими ніж за перші десять. Отже, ефективне мовлення повинне бути коротким і тривати не довше десяти хвилин.

Закон зниження інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії. Тобто в цьому законі знаходить своє втілення «ефект натовпу», який полягає в тому, що в натовпі людина гірше мислить логічно. У натовпі посилюються емоційні реакції й послаблюється інтелектуальна діяльність, знижується критичність сприйняття, людина стає довірливішою і легше піддається впливам оточення. Тому оратору слід брати до уваги кількість слухачів. Найважче переконати одного слухача.

Закон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу. Наприклад, нова інформація, висловлена співбесіднику, як правило, спершу ним піддається сумніву, навіть відхиляється. Згодом вона може бути схваленою. Впливом цього закону багато в чому обумовлена комунікативна поведінка у групі: людина простіше пристосовується до поведінки групи, ніж протистоїть їй. Цей закон дає змогу людині підтримувати внутрішній спокій, рівновагу, відкидаючи дратівливу інформацію.

Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння і мовчання в мовленні кожної – величина постійна. Людина говорить менше, ніж мовчить. Цей закон діє в житті кожної людини чітко. Звичний ритм спілкування необхідно витримувати. В іншому разі з’явиться психічний неспокій, стреси, погіршення настрою. Співвідношення говоріння і мовчання варіюється залежно від багатьох чинників:

1) професійних, н-д, учителі, актори, продавці говорять багато, а тому потребують відпочинку від говоріння; люди похилого віку або хворі люди, тобто «виключені» через певні обставини зі звичного ритму говоріння, потребують більшої уваги, задіяності у говорінні;

2) ритм спілкування залежить від статі – жінки відчувають більшу потребу в говорінні, ніж чоловіки;

3) від віку – у дітей і молоді велика потреба у спілкуванні, у людей середнього віку – зменшується, а в похилому віці знову зростає;

4) від національності: мало розмовляють фіни, норвежці, естонці, шведи, народи Півночі, значно активніше спілкуються італійці, іспанці, французи, українці також належать до народів з великим обсягом словесного спілкування.

Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію у мовця. Як свідчить, практика словесне втілення певної думки дає змогу людині впевнитися в ній, остаточно утвердити її для себе. На цьому законі, зокрема, ґрунтується аутогенне тренування, в основі якого – словесні команди, які подає людина сама собі і які регулюють її психічні та фізичні стани.

Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять. Ідеться про апеляцію до вічних і простих істин.

Закон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше її критикують. Дія цього закону пояснюється психологічно: все, що привертає увагу, стає предметом обговорення; концентруються переважно на недоліках людей, що певним чином виділилися, з метою опустити їх до свого рівня. Американський менеджер Ел Ньюхарт зауважував: «Не звертайте увагу на тих, хто у всьому вам перечить. Коли ви досягнете успіху, насмішки перетворяться на поздоровлення. Ті, хто сміявся над вами, почнуть сміятися разом з вами».

Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток. Раз народившись вони можуть стати причиною появи інших чуток.

Закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співбесідник у спілкуванні порушує комунікативні норми, інший співбесідник змушує його змінити комунікативну поведінку.

Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидшого поширення, ніж позитивна. Дія цього закону пов’язана з підвищеною увагою людей до негативних факторів, оскільки позитивне швидко сприймають за норму і перестають обговорювати.

Закон спотворення інформації: будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється в процесі передавання. Міра спотворення інформації прямо пропорційна кількості осіб, які її передають. Причини спотворення – суб’єктивна інтерпретація інформації кожною особою, яка її отримує, а також дія «правила коментування», тобто особистісного ставлення до змісту інформації.

Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об’єднатися в групу і спілкуватися один з одним (люди в поганому настрої шукають таких самих друзів; веселій людині хочеться спілкуватися з веселими партнерами).

Закон мовленнєвого посилення емоцій: емоційні вигуки людини посилюють емоцію, яку ця людина переживає в певний момент. Встановлено, що словесна констатація емоції посилює її в півтора-два рази (пропаганда, реклама, медитативні й релігійнй практики).

Закон мовленнєвого поглинання емоцій: у разі послідовної вдумливої розповіді про емоцію, яку переживають, вона поглинається мовленням і зникає. Слова ніби всмоктують емоцію, забирають її в людини. Це явище відоме як «поскаржитись комусь на життя».

Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність й аргументованість мовлення. Саме тому збуджену людину логікою не переконати, з нею слід спілкуватись спокійно, не сперечаючись, демонстративно погоджуватися, заспокоювати, щоб згодом задіяти логіку.

Знання комунікативних законів та вміння використовувати їх, а якщо необхідно – протистояти їм, є важливою складовою комунікативної компетенції кожної освіченої людини.