Тема 1. Спілкування як інструмент професійної діяльності

План

1. Спілкування і комунікація. Функції спілкування.

2. Види, типи і форми професійного спілкування/

3. Етапи спілкування.

4. Мова, мовлення і спілкування.

5. Невербальні засоби спілкування.

6. Гендерні аспекти спілкування.

7. Поняття ділового спілкування.

Література

1. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики : Підручник. – К. : Видавничий центр «Академія», 2004. – 344 с.

2. Коваль А.П. Ділове спілкування : Навчальний посібник. – К. : Либідь, 1992.

3. Шевчук С.В. Російсько-український словник ділового мовлення. – К. : Арій, 2010. – 488 с.

4. Шевчук С.В., Лобода Т.М. Практикум з української мови: Модульний курс: Підручник. – 3-е вид., виправ. І доповнен. – К.: Алерта, 2012. – 696 с.

5. Спілкування і комунікація. Функції спілкування

На початку ХХІ ст. стало очевидним, що інтелектуальний потенціал людства, кожної країни і нації значною мірою визначається їх інформаційними можливостями. Місце і роль будь-якої держави в світовій спільноті передусім пов’язані з її спроможністю виробляти, споживати і застосовувати нові знання й технології. Ці процеси безпосередньо залежать від чотирьох складових: науки, освіти, виробництва та бізнесу, спільним інструментом яких є інформаційні й комунікативні технології.

Сучасні комунікативні технології надають людині можливість швидко і якісно передавати та отримувати інформацію, спілкуватись у будь-яких сферах і на будь-яких відстанях, розвивати свій бізнес, ефективно керувати організаціями, установами, налагоджувати їх зв’язок з іншими інституціями. Тобто йдеться про комунікації – соціальну взаємодію за допомогою мовних і паралінгвальних (міміка, жести тощо) засобів з метою передавання інформації. Знання законів комунікації сприяє розвитку комунікативної компетентності – рівня досвіду взаємодії з людьми, що потрібно для успішного функціонування в професійному середовищі й суспільстві. У сучасних суспільствах саме інформацію та знання визнають найважливішими продуктами.

Спілкування людей – складний процес взаємодії особистостей у конкретному часовому й просторовому вимірі. Життя і діяльність суспільства неможливі без спілкування людей, оскільки воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Процес спілкування значною мірою визначає добробут, ефективність дій, настрій людей тощо.

Часто у побутовому мовленні, а іноді й у науковій літературі спілкування ототожнюють з комунікацією. Однак поняття «спілкування» і «комунікація» різняться між собою. Поняття «спілкувння» є більш загальним, а «комунікація» – конкретним, що позначає лише один із виявів спілкування.

Спілкування – сутність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією, досвідом, умінням, навичками та результатами діяльності.

Спілкування – одна з необхідних і всезагальних умов формування і розвитку суспільства й особистості. Комунікація ж пов’язана лише з інформаційним зв’язком.

Комунікація – смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування.

У сучасній лінгвістиці комунікацію розглядають як спілкування, обмін думками, даними, ідеями, тобто як специфічну форму взаємодії людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності. Існує два підходи до сутності процесу комунікації: механістичний і діяльнісний.

У разі механістичного підходу комунікація сприймається як односкерований процес кодування і передавання інформації від адресанта до адресата. У межах діяльнісного підходу комунікацію розуміють як спілну діяльність усіх учасників (комунікантів), під час якої формується спільний (до певної межі) погляд на об’єкти і дії з ними.

Спілкування в сучасному інформаційно-насиченому суспільстві виконує декілька функцій:

- контактну (встановлення атмосфери обопільної готовності передавати і сприймати повідомлення та підтримувати взаємний зв’язок до завершення акту спілкування);

- інформаційну (обмін інформацією, описами, запитаннями та відповідями);

- спонукальну (заохочення партнера, аудиторії або самого себе до виконання певних фізичних, фізіологічних, інтелектуальних, духовних та інших дій);

- координаційну (узгодження дій учасників спілкування щодо їх спільної діяльності);

- пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень, а також взаємне розуміння намірів, установок, переживань, станів один до одного);

- емотивну («обмін» емоціями, збудження у партнера, аудиторії певних переживань, психічних станів тощо);

- налагодження стосунків (усвідомлення і фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків);

- впливову (спрямування на зміну стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери партнера: намірів, поглядів, думок, рішень, уявлень, потреб, рівня активності, смаків, норм поведінки, оцінних критеріїв тощо).

У процесі спілкування ці функції тісно взаємодіють; може також переважати якась одна або декілька.