Самостійна робота № 4
за робочою програмою
час на виконання - 2 год;
форма контролю – усне
опитування.
Тема: Політичні кризи в період незалежності Украйни
План:
Політична криза 2000 – 2002 рр.
Вибори Президента 2004 р.“Помаранчева революція”.
Вибори Верховної Ради України 2006, 2007 рр.
Основні поняття і терміни: парламентська більшість, політична криза, «Помаранчева революція».
Основні дати: 16 квітня 2000 р. – Всеукраїнський референдум за народною ініціативою; зима – весна 2001 р. – політична криза; 31 березня 2002 р. – вибори депутатів до ВРУ та місцевих рад; 31 жовтня – грудень 2004 р. – Вибори Президента України. «Помаранчева революція». Обрання В.Ющенка Президентом України. 2010 р. – обрання В.Януковича президентом України.
Робота з поняттями та термінами.
Політична криза – тимчасове призупинення функціонування окремих елементів політичної системи, загострення політичних конфліктів.
«Помаранчева революція» - ситуація, що склалася в країні у наслідок політичної кризи, пов’язаної з Виборами Президента у 2004 р. Громадськість виявила недовіру ЦВК, було призначено пере голосування ІІ туру виборів, за результатами перемогу одержав лідер опозиції – В.Ющенко.
1. Політична криза 2000 – 2002 рр.
21 січня – 1 лютого 2000 р. Загострення протиріч у Верховній Раді: ліві депутати 157 осіб засідали в приміщенні Верховної Ради, решта 256 осіб – в Українському домі. Створення парламентської більшості, переобрання голови Верховної Ради.
16 квітня 2000 р. Всеукраїнський референдум з питань зменшення кількості народних депутатів і скасування їх недоторканності, створення двопалатного парламенту для кращого представлення інтересів регіонів України, права Президента розпустити парламент у разі не створення постійно діючої більшості та прийняття бюджету країни.
Більшість громадян підтримали винесення на референдум питання, але втілення змін у життя затягувалося.
28 листопада 2000 р. Початок “касетного скандалу” у зв’язку зі зникненням журналіста Г.Гонгадзе, який писав критичні статті на адресу існуючій влади. Відбулося загострення політичної ситуації.
9 березня 2001 р. Масові сутички представників опозиції з правоохоронними органами під час святкування чергової річниці від дня народження Т.Г.Шевченка.
26 квітня 2001р. Відставка уряду В.Ющенка (разом з Ю.Тимошенко, яка раніше залишила міністерське крісло, він очолив процес консолідації опозиційних сил).
31 березня 2002 р. Відбулися чергові вибори до Верховної Ради: блок “Наша Україна” на чолі з В.Ющенком (23,57%), КПУ (19,98%), блок “За єдину Україну!”(11,77%), БЮТ на чолі з Ю.Тимошенко (7,26%), СПУ (6,87%), СДПУ(о) (6,27%), за мажоритарними округами перемогли переважно проурядові депутати. Вибори засвідчили поразку лівих партій.
Створена пропрезидентська парламентська більшість довго не протрималася за відсутності спільних ідеологічних засад. Опозиція також ще не була готова створити власну більшість.
21 листопада 2002 р. Створення коаліційного уряду на чолі з В.Януковичем.
24 серпня 2002 р. Ініціювання Л.Кучмою дискусії про необхідність політичної реформи в Україні та внесення змін до Конституції.
6 березня 2003 р. Указ Президента про винесення на всенародне обговорення проекту закону “Про внесення змін до Конституції України”, у результате якого відмовилися від ідеї двопалатного парламенту та скорочення кількості депутатів.
4 вересня 2003 р. Зустрічний проект Медведчука-Симоненка, за яким Президента обирає не народ, а Верховна Рада (спричинив серйозну політичну кризу й був скасований).
Основні положення політичної реформи.
Обрання депутатів за партійними списками.
Формування коаліційного уряду парламентської більшості, яка відповідає за його роботу.
Наділення Президента правом розпускати парламент у разі не створення у визначені строки більшості, неспроможності більшості сформувати уряд, несхвалення державного бюджету на наступний рік.
Визнання результатів всеукраїнського референдуму (прямої волі народу) без затвердження будь-яким органом влади.
Розподіл парламенту на дві палати.
Перетворення України з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську (парламент призначає прем’єр-міністра та затверджує склад уряду, Президент призначає міністрів оборони, внутрішніх справ, закордонних справ, з питань надзвичайних ситуацій та інших – тобто чітко розмежуються сфери відповідальності).