2. Контрольні питання для самоперевірки знань з теми

1. Визначте співвідношення соціальних і технічних норм.

2. Наведіть обґрунтування співвідношення об'єктивного й суб'єктивного в праві з погляду системи правил поведінки й міри свободи особи.

3. Визначте достоїнства та недоліки трьох основних концепцій взаємодії права і держави.

4. Що означає соціально-економічна обумовленість права?

5. У чому виражається вплив права на економіку?

6. Що означає вираз: «Право як основа і засіб виразу політики»?

7. У чому полягає розходження в характеристиці сутності права як регулятора і як соціально-ціннісного регулятора суспільних відносин?

8. Покажіть єдність або протилежність соціально-політичної стабільності права і його динамізму.

9. Наведіть обґрунтування значення неюридичних функцій права.

10. Який зміст виховної функції права?

11. Визначте взаємозв'язок сутності права і його функцій.

12. Встановіть відмінності статичної та динамічної функцій права.

13. Чи правильний вираз: «Регулюючи, право охороняє, а, охороняючи, регулює»? Наведіть пояснення відповіді.

Джерела (форми) права

1. Схеми та визначення

Джерело права (у матеріальному сенсі) – це соціально-економічні умови життя суспільства, що визначають спосіб і засіб здійснення державної влади та виступають правотворною силою.

Джерело права (у формально-юридичному сенсі) – це спосіб зовнішнього (офіційно визнаного) вираження норм, що надає їм (нормам) якість юридичних (правових).

Нормативно-правовий акт – це юридичний акт-документ, прийнятий компетентними (уповноваженими) суб'єктами правотворчої діяльності, що вводить у систему права держави нові правові норми і містить ці самі норми.

Закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий вищими органами законодавчої влади держави та наділений вищою юридичною силою.

Підзаконний акт – це нормативно-правовий акт, прийнятий органами державної влади або місцевого самоврядування.

Локальний нормативно-правовий акт – це підзаконний акт, прийнятий органами державної влади або місцевого самоврядування, який передбачає певну сферу дії (локалізований у просторі).

Правовий звичай – це історично сформоване правило поведінки (норми), офіційно визнане в суспільстві, яке охороняється державою.

Юридичний прецедент – це створені в процесі юридичної практики (насамперед, судової) правила (норми), які офіційно виражені та охороняються державою, згідно з якими кожна наступна справа вирішується за аналогією з подібною попередньою.

Деклараторний прецедент – це правило (норма), що виникає як результат тлумачення судом (суддею) норми статутного права (закону).

Креативний прецедент – це правило (норма), що з'являється безпосередньо в процесі рішення конкретної справи.

Нормативний договір – це акт (угода) колективного погодженого волевиявлення двох або декількох суб'єктів правотворчості, що містить правові норми і спрямований на регулювання суспільних відносин у сфері, обумовленій законодавством.

Типовий договір (статут) – це акт погоджувальної (договірної) внутрішньодержавної правотворчості, що містить правові норми і санкціонований у встановленому порядку.

Міжнародна угода – це акт погоджувальної (договірної) міжнародної правотворчості, що містить норми права і прийнятий у встановленому порядку (визнання, ратифікація).

Юридична доктрина – це наукові ідеї, теорії, концепції, вчення, висловлення (письмові та усні), а також праці видатних юристів, офіційно визнані й обов'язкові як вихідний початок і обґрунтування рішення конкретних юридичних справ.

Акт тлумачення права (інтерпретаційний акт) – це правовий акт, що роз'ясняє зміст юридичних норм, які містяться у джерелах права (насамперед, нормативно-правових актах).

Індивідуально-правовий акт (у тому числі правозастосовчий акт) – це правовий акт, що містить юридичний опис, мотивацію та власне рішення у конкретній юридичній справі.

Принцип негайної дії означає, що будь-який закон (НПА) поширює свою дію на відносини, що виникли після початку його дії.

Принцип зворотної сили означає, що новий закон поширює свою дію на відносини, що виникли до початку його дії.

Принцип переживання старого закону означає, що відносини, що виникли за дії «старого» закону та стали предметом юридичної кваліфікації за дії нового закону, оцінюються за «старим» законом.