Зарецкая е.Н. Риторика: Теория речевой коммуникации. – м., 2001. – с.4-5.

Риторический пафос определяется эмоциями оратора (Аристотель часто говорил о ложном пафосе, вызывающем комический эффект). Риторический пафос описывается как волевая категория (пафос — страсть), основной мотив которой — стремление к тому, чтобы аудитория приняла решение. В этой ситуации возникает воля к конструированию действительности с помощью слова. Риторический пафос есть соединение общего пафоса и ораторской эмоции. Общий пафос бывает героическим, сентиментальным, романтическим, натуралистическим и ироническим.

Героический пафос исключает внутреннюю рефлексию и делает своим героем личность в трагической ситуации. Героический пафос характеризуется соответствующим отбором слов — высоким стилем — и исключительностью персонажей. Аристотель советовал обращаться к молодежи с героическим пафосом.

Антиподом героического пафоса является сентиментальный пафос, который соотносится с рефлексирующим человеком, разбирающим мотивы своих поступков и переживающим их. Чтобы прекратить творческую деятельность, надо применить сентиментальный пафос, поскольку он препятствует принятию решения.

Романтический пафос также включает рефлексию, но задает необходимость выбора, поскольку в нем в явном виде присутствует мотив хаоса. Романтический пафос применяется там, где вы хотите принудить к сильному решению: обстоятельства —> мотив исключительности человека —> необходимость решения.

Натуралистический пафос предполагает, что публика ставится на реалистические позиции — того, что осязаемо, видно. Частное имя противопоставляется абстрактным идеям, в результате чего создается общее, стандартное восприятие действительности. Натуралистический пафос ведет к критицизму, к стагнации действий. Если хотят препятствовать принятию решения, обычно используют именно этот пафос.

Иронический пафос демократичен. Его значение в том, что он разрушителен, поэтому применение его опасно, так как основная задача оратора — добиться согласия с аудиторией посредством диалога.

Додаток 2

Зарецкая Е.Н. Риторика: Теория речевой коммуникации. – М., 2001. – С.104-105.

Все речи могут быть разделены на однократные (ораторика) и продолжающиеся (гомилетика). Основу ораторики составляют (по Аристотелю) речи: совещательные (о будущем), судебные (о прошлом) и эпидейктические, или показательные (о связи прошлого с будущим).

"Есть три вида риторики, потому что есть столько же родов слушателей. Речь слагается из трех элементов: из самого оратора, из предмета, о котором он говорит, и из лица, к которому он обращается; оно-то и есть конечная цель всего (я разумею слушателя). Слушатель необходимо бывает или простым зрителем, или судьей, и притом судьей или того, что уже совершилось, или же того, что может совершиться... Таким образом, естественно является три рода риторических речей: совещательные, судебные и эпидейктические.

Дело речей совещательных — склонять или отклонять, потому что как люди, которым приходится совещаться в частной жизни, так и ораторы, произносящие речи публично, делают одно из двух (или склоняют, или отклоняют). Что же касается судебных речей, то их дело обвинять или оправдывать, потому что тяжущиеся всегда делают непременно одно что-нибудь из двух (или обвиняют, или оправдываются). Дело эпидейктической речи — хвалить или порицать.

Что касается времени, которое имеет в виду каждый из указанных родов речи, то человек, совещаясь, имеет в виду будущее; отклоняя от чего-нибудь или склоняя к чему-нибудь, он дает советы относительно будущего. Человек тяжущийся имеет дело с прошедшим временем, потому что всегда по поводу событий, уже совершившихся, один обвиняет, а другой защищается. Для эпидейктического оратора наиболее важным представляется настоящее время, потому что всякий произносит похвалу или хулу по поводу чего-нибудь существующего; впрочем, ораторы часто сверх того пользуются и другими временами, вспоминая прошедшее или строя предположения относительно будущего.

У каждого из этих родов речей различная цель, и так как есть три рода речей, то существуют и три различные цели: у человека, дающего совет, цель польза и вред; один дает совет, побуждая к лучшему, другой отговаривает, отклоняя от худшего; остальные соображения, как-то: справедливое и несправедливое, прекрасное и постыдное — здесь на втором плане. Для тяжущихся целью служит справедливое и несправедливое, но и они присоединяют к этому другие соображения. Для людей, произносящих хвалу или хулу, целью служит прекрасное и постыдное, но сюда также привносятся другие соображения" (Аристотель).

Гомилетика с точки зрения убеждения и воздействия — самый сильный вид речи, так как оратор выступает с одной темой перед теми же людьми много раз.

Основная цель ораторической речи — эффективность воздействия, основанная на необходимости "выиграть" речь. Главная же цель гомилетической речи — влиятельность, которая состоит в завоевании доверия и авторитета на будущее.

Жанрами ораторики, кроме судебной, совещательной и показательной речей, являются диалог, молва и фольклор. Гомилетика включает проповедь, учебную речь и пропаганду.

Учебная речь отличается такими характеристиками: она обязательно сообщает что-либо новое; она не может не сообщать нового; она обязательно включает в себя общепринятые истины, с которыми сопоставляется новое; она произносится перед аудиторией, которая не имеет возможности или свободы выбирать – слушать данную речь или нет; она исключает возможность говорить о частных проблемах; она запрещает обсуждение этических характеристик самой аудитории.

Проповедь отличается следующими характеристиками: она не несет новой информации; она направлена на обсуждение общепринятых истин; она ориентируется на анализ повседневных событий; она проедполагает возможность обсуждения этических характеристик самой аудитории; она ориентируется на добровольную аудиторию. Кроме того, проповедь ритуализирована, часто имеет форму притчи.

Пропаганда отличается следующими характеристиками: она обязательно сообщает что-либо новое; она не может не сообщать нового; она не включает в себя общепринятых истин; она ориентируется на добровольную аудиторию; она предполагает возможность говорить о частных проблемах; она запрещает обсуждение этических характеристик самой аудитории. Кроме того, пропаганда не ритуализирована, а ситуативна, ориентирована на комментарии событий.

	Учебная речь	Проповедь	Пропаганда
Обязательность сообщения новой информации	+	-	+
Сообщение общих истин	+	+	-
Ориентированность, добровольность аудитории	-	+	+
Возможность говорить о текущих событиях	-	+	+
Возможность давать этическую оценку аудитории	-	+	-

Додаток 3

Клюев Е.В. Риторика С.139-141.

Суммирующее заключение определялось как подведение итогов и формулирование выводов. Это заключение синтетическое.

Данный тип заключения предполагал ретроспективный ход говорящего: ему следовало вернуться к важнейшим пунктам основной части и построить заключение как напоминание о них.

Важнейшим требованием тактики суммирующего заключения было требование помнить о том, что содержание сообщения, таким образом, повторяется уже в третий раз. Первый раз это было сделано в изложении, второй раз - в доказательстве. Третий "круг" в таком случае обязывал говорящего к практически аптекарской точности: ему следовало взвесить каждый пункт основной части и определить, "тянет" ли данный пункт на то, чтобы стать первоочередным.

Понятное дело, первоочередных пунктов не могло быть много. С другой стороны, от того, какие пункты были повторены в третий раз, зависели и приоритеты слушателей, которым тоже предстояло выполнить определенную работу: сопоставить первоочередные, с их точки зрения, пункты с пунктами, первоочередными с точки зрения говорящего, и таким образом скорректировать свой "набор" пунктов.

Говорящему следовало иметь в виду, что речь его хранится в памяти слушателей двояко: в качестве совокупности полученных ими предметных сведений, с одной стороны, и в качестве совокупности представлений о речи как определенной композиции. В расчете на это суммирующее заключение может быть развернуто либо на предмет сообщения, либо на структуру сообщения.

Заметим, что, употребляя слово "развернуто", мы говорим только о направлении преимущественного внимания: разумеется, в реальной речевой практике никто не стремится к тому, чтобы суммировать только и исключительно сведения о предмете или только и исключительно сведения о самом сообщении. Однако отдавать себе отчет в том, какое направление суммирования я выбираю, отнюдь нелишне.

Суммирующее заключение, развернутое на предмет сообщения, в соответствии с риторической традицией определяется как заключение, воспроизводящее схему события. Необходимость в этом иногда может ощущаться весьма остро - особенно в тех случаях, когда основная часть построена фабулярно, то есть не в соответствии с линейной схемой.

При таком построении основной части слушатели явно нуждаются в том, чтобы навести порядок в структуре события, проследив, "что за чем происходило". Этого порядка может не быть в их сознании, если они прослушали сообщение о событии, упорядоченное в повествовательном разделе основной части в соответствии с логикой говорящего, а не в соответствии с "логикой жизни".

И напротив, если они прослушали сообщение о событиях, упорядоченное в соответствии с "логикой жизни", им может не хватать некоторых "авторских акцентов" (в каком именно отношении интересует событие говорящего, что он считает необходимым выделить в качестве аспектов первостспенной важности и т. п.). Таким образом, в любом случае заключение может быть так соотнесено с основной частью, что это пойдет на пользу как "предмету" (событию), так и слушателю. Разумеется, если процедура суммирования осуществлена грамотно.

Скажем, суммируя в направлении предмета сообщения книгу "Алиса в Стране чудес", я, видимо, должен буду сжато сообщить, кто такая Алиса и как она оказалась в Стране чудес, лаконично назвать основные "пункты" ее движения по Стране чудес и основные фигуры, встреченные ею по пути, а также кратко описать ее возвращение домой.

Процедура суммирования, развернутая на предмет сообщения, сродни процедуре разработки резюме и строится фактически по тем же самым правилам. Правила эти таковы:

- не следует смешивать факт/оценку факта (то есть объективное/субъективное);

- не следует смешивать существенное/случайное;

- не следует расширять/сужать границ предметной области (то есть дополнять картину новыми сведениями или упускать из виду те из предлагавшихся сведений, которые необходимы);

- не следует слишком сильно варьировать исходные формулировки;

- не следует уходить в сторону;

- не следует вводить новую точку зрения.

В отличие от этого вида суммирования суммирование, развернутое на структуру сообщения, призвано воспроизвести не схему самого события, но логическую схему рассказа о нем. Это тоже может оказаться весьма полезным, ибо трудно ожидать, например, что сложная композиция сообщения имеет шансы прочно отпечататься в памяти слушателей с одного раза.

Если в композиции постоянно чередуются блоки "фрагмент изложения - аргументация", "другой фрагмент изложения - аргументация" и т. д., важно на этапе заключения дать прочувствовать слушателю, какие из блоков приоритетны с точки зрения говорящего. Например, на какие аргументы он делает ставку в первую очередь. Для этого в суммирующем заключении, развернутом на структуру сообщения, может потребоваться воспроизведение в общих чертах самой конструкции сообщения, а также последовательности возникновения в ней аргументов (вплоть до называния частей сообщения: в первой части (в начале, середине или конце первой части), во второй части, в третьей и т. д.

Например, суммируя содержание "Алисы..." в направлении структуры сообщения, я должен буду коротко представить ее как главную героиню книги, состоящей из 12 глав, в каждой из которых представлен один из эпизодов пребывания героини в Стране чудес. Далее, выделив принципиально важные (узловые) для книги главы, скажем, 1, 3, 8, 11, 12 (взаимоотношения Алисы с "карточным королевством"), - дать лаконичные сведения о том, что в главах этих происходит. Естественно, что мне при этом не удастся избежать называния номеров глав или определения их места (в начале, в середине, в конце) в структуре целого.

Суммирование, развернутое на структуру сообщения, можно уподобить аннотированию. Процесс аннотирования предполагает короткий обзор того, в какой последовательности и в каком объеме подавалась информация о событии, и тоже подчинен определенным правилам.

- не следует забывать о необходимости общей характеристики структуры сообщения;

- не следует перестраивать структуру сообщения на ходу;

- не следует придавать разным частям структуры одинаковое значение;

- не следует упускать внешних средств маркирования частей;

- не следует упускать мотивировок при переходе от одной части к другой. Напомним еще раз, что здесь приведены лишь ориентиры в направлении суммирования. Понятно, что суммируя содержание, трудно воздержаться от называния компонентов сообщения, и наоборот. Более того, требования, предъявляемые к резюме, справедливы (правда, в несколько другом качестве) и по отношению к аннотации - и опять же наоборот. Речь же, как уже сказано, идет лишь о том, чтобы хорошо представлять себе, какой из типов суммирования говорящий предпочитает и какие это ставит перед ним первоочередные задачи.

Додаток 4

Примітка. Наведений нижче текст запозичено з книги Мела Томпсона "Восточная философия" (М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000).

Життя в гармонії з природою.

За твердженнями даосів, світ в цілому і людина зокрема характеризується трьома видами життєвої енергії: дух, дихання та життєва субстанція. Під час медитації людина прагне до злиття мікрокосмосу (Его) з макрокосмосом (світобудова). З цією метою людина має позбавитись дуалістичного сприйняття дійсності; іншими словами вона намагається ототожнити своє "Его" з усім всесвітом, тобто позбавитись суб'єкт-об'єктної свідомості.

Отже, даоська медитація глибоко містична. Містичне єднання з усім сущим не піддається раціональному поясненню; осягнення здійснюється безпосередньо через досвід.

Таким чином, стверджується фундаментальне положення даосизму, згідно з яким висловлене Дао не є істинним Дао. Те, що пізнається під час медитації, не піддається словесному вираженню.

Рекламна тактика.

Модель 1

а) активізація уваги присутніх (для не налаштованої на комунікацію аудиторії)

Пані та панове!

Ми з вами живемо у суспільстві, повсякденне буття якого приводиться в рух егоїстичними намірами. Кожному відома банальна до болісності істина: якщо сам про себе не подбаєш – ніхто про тебе не подбає. Але рано чи пізно ми задаємося питанням: чи не приносить така егоїстична позиція більше страждань, ніж користі? Чи не стаємо ми жертвами напружених егоцентричних моделей життя? Чи існує духовна альтернатива крижаному чистогану, розрахунку?

Так, ця альтернатива існує. Будь-яка людина у своєму житті цікавилася загадковою культурою Сходу. Схід приваблював не лише мечетями, храмами і шедеврами ювелірного мистецтва, але й сяючими перлинами духовності: містикою індійських схимників, солодкою, як вино, поезією, самобутнім японським живописом. Очевидно, всі ми маємо й деяке уявлення про Китай. У культури Китаю є два полюси, які щоразу кидаються у вічі, коли ми дивимося, скажімо, телепередачу про цю країну: це, безперечно, великі скупчення людей, які вправно рухаються в такт церемоніалу, та потаємні куточки порожнечі, які дають можливість відпочити від цієї скупченості. Але у будь-якому випадку для відомої егоїстичної самотності тут залишається менше шансів. Єдину самотність, яку визнає Китай, можна було б назвати самотністю медитації. Особливої популярності медитація набула серед даосів – однієї з китайських релігійних течій. Даоси якраз і відчували ту духовну порожнечу, потреба в якій ніколи не полишала китайця, втомленого повсякденною церемонністю... (далі за текстом)

Модель 2

б) стимулювання інтересу до того, хто говорить (мотивація з боку того, хто говорить, свого перебування на місці оратора)

Вельмишановні присутні!

Нещодавно я був приємно здивований своєю подорожжю до Китаю. Коли мої друзі розповідали мені про деякі екзотичні подробиці з китайської повсякденності, останні викликали у мене цілу низку асоціацій із сплячим азійським оазисом. Але що насправді відомо кожному з нас про Китай? Звичайно, Ви запитаєте: а задля чого я маю цікавитися Китаєм? Адже це не Європа і не Америка, не епіцентр світових подій, не найзаможніша країна… Все саме так, але є дещо, що завдяки Китаю стало популярним і в Європі, і в Америці, і поступово проникає до нас. Ви запитаєте: що це таке? Це те, що можна було б назвати ідеєю життя у гармонії з природою, суспільством, ближніми. Мені довелося пережити це на власному досвіді, яким би я хотів поділитися з вами. Цей досвід – медитація. Скажіть-но, чи спробував хтось із вас коли-небудь медитувати ?.. Якщо так, то чи замислювалися ви над тим, що ця найдавніша техніка релаксації використовувалася в Китаї ще тоді, коли все, що зараз називається цивілізованим світом – не існувало?

Сьогодні ми маємо можливість користуватися деякими спрощеними методиками медитації, кожна з яких є невеликою часткою духовної спадщини даосизму – однієї з китайських філософських шкіл. Про засновника даосизму Лао-Цзи відомо багато кумедних історій. Він, начебто мудра людина, був переконаний в тому, що народився раніше свого батька(!); пропагуючи уникання чуттєвих задоволень, він дозволяв собі іноді напиватися і проводити час з п'ятьма (!) коханками водночас...

Але поруч з цими екзотичними витівками Лао-Цзи і його учні мали точки дотику з чимось таким, до чого нам доводиться прилучатися у нашому сірому ординарному повсякденні, сповненому боротьби, жорстокості, інтриг і авантюр. В усьому цьому немає гармонії з сущим. У даосів вона була, і тому вони варті того, щоб поговорити про них… (далі за текстом).

Модель 3

Тактика вербування союзників (домінуюча стратегія для мовленнєвих ситуацій, у яких доводиться мати справу з конфліктно налаштованою аудиторією. Припустімо, вам доводиться робити промову про даоську медитацію у середовищі православних)

Дорогі друзі!

У мене немає сумнівів з приводу того, що кожен з нас розуміє Бога як любов. У посланні апостола Павла Коринфянам сказано, що Бог є любов, і той, хто не пізнав любові, не знає Бога. Ми так звикли до того, що говоримо своїм ближнім: я кохаю тебе, я люблю тебе. А що означає – любити? Любов, безперечно, починається з того, що ми не протиставляємо нашого ближнього собі. Ми уникаємо того, щоб вбачати в людині будь-що нестерпно вороже. Любов гармонізує і замирює протиріччя, не акцентує на відмінностях, вона завжди стоїть вище осуду, оскільки дає шанс на розкриття в кожній людині нескінченності Божого Духу, за образом і подобою якого створені всі ми. Тому той, хто судить, – виносить вирок, прирікає, а отже, він неспроможний на любов…

Любити ближнього свого – це означає визнавати самоцінність його Духу, його власної позиції при всій її протилежності щодо нашої. Якщо б ми спробували зазирнути в історію подібного розуміння любові, то побачили б, що вона присутня вже задовго до виникнення православ'я в індійській та китайській філософії.

Природно, що мудрість Божа, викладена у Писанні, сяє своїми різнобарвними проявами. І буває так, що серед деяких язичників та іновірців ми можемо побачити більшу кількість наших однодумців, ніж серед тих, хто називає себе "християнам". Здавалося б, що може бути спільного між даосом і християнином? Ви скажете: даос – незріла у духовному відношенні людина, оскільки не збагнув християнського одкровення. Можливо, так воно і є. А якщо ми запитаємо у даоса, хто такий християнин? Скоріше за все, він дасть йому подібну ж характеристику. На такому ґрунті, природно, любов не зростає; навпаки, кожна із сторін вороже доводить свою позицію і ламає списи, в той час як істина – поміж учасників суперечки.

Так от, керуючись мудрістю любові (а справжній любові завжди притаманна далекоглядність мудрості), спробуємо з вами збагнути, що ж означає життя у гармонії з сущим. Власне оригінальну відповідь на це питання дає даоська філософія… (далі за текстом)

Додаток 5

Примітка. Робота йде з текстом з книги Мела Томпсона "Восточная философия" (М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000), наведеним у Додатку 1.

Використання різних методів викладення.

Зауважте, що у наведених прикладах представлені методи викладення стосуються лише вступу до промови. Ваше завдання – використати їх для повного (хоча й короткого) викладення змісту Вашої промови.

Модель 1

Застосування індуктивного методу:

Вельмишановні колеги!

Іноді деякі люди намагаються позбавитися численних проблем, не звертаючи уваги на те, що самі ж вони й виступають їх безпосереднім джерелом. Так, у одних людей спостерігається, наприклад, хронічна „роботоманія” і проблема з повноцінним відпочинком; вони не спроможні хоча б на хвилину відірвати себе від роботи, розслабитись, відчути насолоду від споглядання природної краси.

Друга частина людей відчуває глибоку самотність, і навіть живучи в умовах надмірної комунікації, болісно переживає найменшу необхідність усамітнення.

Третя частина взагалі живе за схемою – не автентично, а тому що так прийнято, так робить більшість і т.д.

Чи звернули Ви увагу на те, що всі три категорії об'єднує одна спільна риса: неуважність до свого внутрішнього світу, нездатність залишатись на одинці із собою, зазирати у глибини духу?

Однак проблема ця не є нерозв'язанною. Ще в стародавні часи в Китаї виникла філософська школа, яка змогла знайти самобутні способи розв'язання таких складних, здавалося б, проблем. Цю школу сформували даоси, здатні поєднувати містику та ексцентрику, прагматизм і споглядальність... (далі за текстом)

Модель 2

Застосування дедуктивного методу:

Шановні колеги!

Для розуміння суті релігійної етики даосизму варто звернутися до категорій "медитація" та "самотрансценденція".

У філософських словниках термін "медитація" визначається як релігійна психотехніка, що має на меті контакт із трансцендентною реальністю. Таким чином, даосизм припускає можливість безпосередньої взаємодії із Абсолютом, який, згідно з його положеннями, не розкривається "буденній свідомості". Істинне дао не може бути вербалізоване, а тому "точкою дотику" з ним може бути глибинний трансцендентний досвід, що здобувається через самотрансценденцію.

У самотрансценденції людина здійснює вихід за межі суб'єкт-об'єктного вираження, вона перестає відчувати себе часткою, яка протистоїть невизначеній цілісності, вона втрачає "Его" і дозволяє собі розкіш незацікавленої причетності до універсуму… (далі за текстом)

Модель 3

Застосування методу аналогії:

Дорогі друзі!

Чи доводилося Вам бачити людину, яка незацікавлено дивується красі природного пейзажу? Чи звертали Ви увагу на те, що вона не відчуває себе "одиноким очеретом", а гармонійно зливається з рівниною, полем, осяяною сонцем річкою, блискучим зорепадом і заходом сонця?

Такою безтурботною істотою міг би бути хіба що даос, для якого весь світ – це його власне єство, позбавлене традиційних для нас перегородок, обмеження, ідеалізацій.

Даос – людина, яка вклоняється благозвучній гармонії природи і не має потреби в тому, щоб протистояти їй... (далі за текстом).

Модель 4.

Застосування стадіального методу: цей метод застосований в самому тексті “Життя в гармонії з природою”, представленому на початку додатку.

Модель 5.

Застосування концентричного методу:

Дорогі друзі!

Сьогодні всі можуть почути про те, що людство роз'єднане егоїстичними діями спільнот і окремих людей.

Вони намагаються знайти добробут – і не знаходять його, бо добробут неможливий без усвідомлення спільності інтересів.

Вони створюють політичні блоки – і не досягають миру, оскільки мир передбачає подолання фанатичного егоцентризму.

Вони акцентують увагу на збереженні природи – і не можуть створити умови для цього, бо споживацька розбещеність егоцентричної людини дійшла до крайньої точки.

А от чи завжди було так? Можливо, краще не будемо "винаходити велосипед", а подивимося, яким чином формувалося ставлення до природи в інших культурах… (далі за текстом)

Додаток 6

Сафаров Е., ін-т східних мов.

Шановні пані та панове!

Нещодавно Ви були свідками грандіозного шоу під назвою “Парламентські вибори в Україні 2002 року”.

На Ваших очах використовувалися найрізноманітніші передвиборчі технології: від простого роздавання листівок до найбруднішої передвиборчої війни у ЗМІ. Мало хто з політиків, що балотувалися до Верховної Ради, не є заплямований незаконною приватизацією чи таємними рахунками у закордонних банках. Підтасовка результатів голосування шляхом специфічної “організації” виборців чи “гри” з бюлетенями, до яких ми вже звикли, також мали місце. Всі ці явища можна звести до однієї проблеми, а саме: нерозвиненість політичних технологій в Україні. Тож постає цілком слушне питання: коли, а головне, які технології прийдуть на зміну теперішньому “піарному” бруду та махінаціям? Конкретну відповідь на це питання дає стаття А.Прієпи “Завдання дня: протискати та не підставлятися”...