Політологія - Щедрова Г.П. - Посібник 2011

21

8.Біхевіоризм і політична наука.

9.Політична наука в США: традиції та основні напрямки дослідження. 10. Особливості європейської політичної науки.

Логічні завдання

1.Незважаючи на негативне ставлення до політики значної частини населення в різних країнах, без політики не може обійтись жодне суспільство. Як на вашу думку, з чим це пов'язано?

2.Яке твердження ближче до істини, на вашу думку:

а) політика є мистецтво управління людьми (Платон); б) політика є «найголовнішою із всіх наук і мистецтв» (Арістотель);

в) політика може бути визначена як мистецтво і практика забезпечення групових цілей, які досягаються шляхом подолання опору інших груп (сучасний американський політолог К.Райт). Так що ж таке політика: мистецтво, наука чи практика?

3. Що є предметом політичної науки?

е) процес владного розподілу; м) еволюція суспільних відносин, цінностей

всуспільстві.

4.Який з перерахованих методів політологія використовує для вивчення політичної поведінки людини або соціальних груп?

а) антропологічний; в) психологічний; б) системний; г) біхевіористський.

5. Визначте сильні й слабкі сторони окремих методів дослідження, що використовуються політологами.

Дискусія «Політична наука в Україні»

Дискусія, що наводиться нижче, відображає той спектр думок, який склався щодо стану і перспектив української політичної науки. Думки учасників дискусії відображають ті точки зору, які існують у вітчизняній політології. Познайомтеся з наведеними точками зору. Сформулюйте свою думку щодо досягнень і проблем української політології.

Перший учасник. Політична наука в сучасній Україні — нова галузь знання. Період її розвитку налічує не більш ніж десять років. Процес становлення вітчизняної політичної науки виявився достатньо складним і суперечливим.

Другий учасник. Виникнення політичної науки в Україні слід відносити не до початку 90-х рр. XX ст., а до кінця XIX — початку XX ст. Саме у цей період з'являються перші роботи про політику, які, хоча і були пов'язані з

22

філософією, юриспруденцією, історією, мали достатньо самостійний і відносно автономний характер. Проблеми, які ставили і вирішували перші вітчизняні дослідники політики, були багато в чому схожі з тими, які аналізувалися політичною наукою, що зароджується, на Заході. Цей процес розвитку української політології був перерваний революцією. Але і за радянських часів (1960–1980-і рр.) дослідження політичних проблем, знайомство з досягненнями зарубіжної політичної науки продовжувалося окремими фахівцями. Початок 1990-х рр. ознаменувався справжнім політологічним бумом у нашій країні. Публікації по політологічній проблематиці, виступи політологів привертали увагу громадськості, почали з'являтися спеціалізовані наукові видання, політологічні фонди, організації політологів.

Третій учасник. Мені здається, проблема не стільки в тому, щоб визначити, коли виникла і почала розвиватися політична наука в Україні, а в тому, щоб визначити її нинішній стан і перспективи подальшого розвитку.

Перший учасник. Минуле двадцятиріччя ознаменувалося знайомством українських дослідників з основними досягненнями зарубіжної політичної науки, з основними методологічними підходами, теоріями і концепціями. Саме на основі досягнень світової політичної науки і може грунтуватися наша вітчизняна політологія.

Четвертий учасник. Запозичення досягнень зарубіжної політичної науки, яка виникла в абсолютно іншому соціокультурному середовищі, і вирішувала проблеми західного суспільства, не стимулює розвиток вітчизняної науки про політику, а лише заводить її в безвихідь. У результаті некритичного сприйняття теорій, які були покликані пояснювати зовсім інші реальності у зовсім інших умовах, і застосування їх для аналізу українських реалій виникають концептуальні натяжки, невірні і неадекватні пояснення політичного процесу в сучасній Україні.

Другий учасник. Якщо прийняти тезу про те, що теоретичні побудови західної політології «не працюють» в українських умовах, виникає питання: чи можлива взагалі політична наука в Україні?

Четвертий учасник. Не тільки можлива, але і необхідна. Проте вітчизняна наука повинна «будуватися» на власних методах досліджень, формулювати і досліджувати проблеми української політики.

Третій учасник. У цьому випадку існує небезпека ізоляціонізму української політичної науки від світової політології. Таким чином, українська наука знов може опинитися на помилковому шляху.

Четвертий учасник. Розробка власних методів дослідження, створення теорій, адекватно тих, що описують реалії української політики, не означає ізоляціонізму від світової політичної науки. Навпаки, такий підхід збагачує політологію як з погляду методології і точних теорій і концептів, так і з погляду точних і вірних висновків і рекомендацій.

Література до дискусії

23

1.Арон Р. Демократія і тоталітаризм // Філософія політики: Хрестоматія:

У4т. / Авт. – уклад.: В. П. Андрущенко (кер.) та ін. – К. : Знання, 2003. – Т.III. –

С. 183-195.

2.Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины / Г. Алмонд //

Полис. – 1997. – ғ 6. – С. 6-12.

3.Бодуен Ж. Вступ до політології // Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник / За ред. Ф.М. Кирилюка – Київ: центр навчальної літератури, 2004. – С.67-68

4.Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. – М. :

Прогресс, 1990. – 230 с.

5.Мацієвський Н. Між нормативізмом та функціоналізмом: академічна політологія в Україні на початку ХХI ст. / Н. Мацієвський // Людина і політика.

– 2004. – ғ 5. – С. 61-69.

6. Мерріам Ч. Нові аспекти політики // Політологія. Навчальнометодичний комплекс: Підручник / За ред. Ф. М. Кирилюка – Київ : центр навчальної літератури, 2004. – С. 71-72.

7. Політологічний енциклопедичний словник. Упорядник: В. П. Горбатенко.– К. : Генеза, 2004. – с. 522.

5. Рудич Ф. Політична наука в Україні: стан і перспективи / Ф. Рудич / Політичний менеджмент. – 2003. – ғ 1. – С. 5-19.

24

ТЕМА 2. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Ті, хто достатньо розумні, щоб не лізти в політику, караються тим, що ними правлять люди дурніші за них самих. Платон

Мета: з’ясувати генезис політичних ідей, основні етапи їх розвитку; розглянути політичну думку давнього світу та середньовіччя, політичні теорії доби Відродження та Просвітництва.

Ключові слова: суспільний устрій, аристократія, тиранія, олігархія, політія, демократія, державна влада, авторитаризм, лібералізм.

ЗМІСТОВНИЙ БЛОК

Вузлові питання теми

1. Політична думка Стародавнього Світу та Середньовіччя.

2.Політичні вчення доби Відродження та Просвітництва.

2.1. Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя

Історія політичної думки посідає важливе місце в політичній науці, оскільки в сучасній науці накопичено й узагальнено досвід минулих тисячоліть, а сама політологія як наука виникла лише трохи більше, ніж століття тому.

Вивчення історії політичної науки необхідне для адекватного розуміння та вирішення сучасних суспільно-політичних проблем. Теоретичні знання про закономірності генезису та функціонування політичної влади і держави, формування політичних відносин та інститутів в умовах сучасності базуються на досягненнях політичної думки на протязі усієї історії людства.

Політична думка має своє коріння у IV - III тисячоліттях до нашої ери. Основа її зародження лежить у Стародавніх Єгипті та Межиріччі. По мірі перетворення первісного ладу в рабовласницький і з появою державних утворень виникають перші паростки політичної думки, що стосуються суспільних відносин та державного устрою.

Джерела, які дійшли до наших днів, свідчать про апологетичну концепцію обґрунтування ієрархічної структури суспільства. Зокрема, йдеться про «Повчання Птахетепа» у Стародавньому Єгипті та «Закони царя Хамурапі» у Межиріччі. Вони є спробою підвести політико-правову основу під необмежену владу правителів, базуючись при цьому на містично-релігійному

25

фундаменті. По суті це були одні з перших паростків тоталітарного режиму в історії людства.

УІ тисячолітті до н.е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило певний стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Так, у Стародавній Індії основним документом, який давав інформацію щодо раціоналістичних уявлень про політику, був трактат «Артхашастра» («Вчення про користь»). Його автором вважається Каутілья, один з вищих сановників IV століття до н. е. Маючи за мету збереження каст, він обирає для цього практичну користь, як основу й головний принцип політичної діяльності, яка відповідає завданням сильної влади.

Устародавньому Китаї стовпом філософської і політичної думки був Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Головним у його поглядах було поняття про ідеальну державу. Основою даної держави та суспільства мала бути ідеальна людина, яка володіє певним набором моральних якостей, а саме: милосердям, гуманністю, чесністю, справедливістю, повагою до батьків, предків та літніх людей.

Конфуцій також розвивав патерналістську концепцію держави. Він вважав, що держава виникла з об'єднання сімей. Держава є великою сім'єю, а правитель – батьком для своїх підданих, які є його слухняними дітьми. Більш високі вимоги Конфуцій висував до морального виховання правителів, оскільки моральність правителів визначає й моральність підданих.

Стрижневим періодом розвитку політичної думки стародавнього світу є політична думка Стародавньої Греції, особливо її класичний етап.

Класичний етап в історії розвитку політичних вчень стародавньої Греції характеризується розвитком політичної думки, якому сприяли розвиток емпірико-теоретичного підходу та поглиблення соціального аналізу політичних проблем. На перший план виходить саме раціональна інтерпретація політичних явищ. Цей етап пов'язаний, перш за все, з такими його представниками, як Платон і Арістотель.

Платон (427-347 рр. до н.е.) за своїм соціальним походженням належав до рабовласницької аристократії. Дані обставини наклали вагомий відбиток на його політичний світогляд.

Основними політичними працями Платона є «Держава» та «Закони». Він запропонував концепцію ідеальної держави, сутність якої полягає у виконанні громадянином тільки тих обов'язків, які приписані йому, не роблячи нічого такого, що є обов'язком інших. Тобто в ідеальній державі кожен повинен займатися своєю справою. Отже, Платон уперше запропонував суспільний розподіл праці та обов'язків.

Ідеалом для Платона було аристократичне суспільство на чолі з філософами, які знають, як керувати державою. Завдяки цьому в державі існує чіткий порядок. Він протиставляв аристократію олігархії, де керують багаті прошарки. Платон також виступав з критикою рабовласницької демократії, оскільки вважав, що вона може трансформуватися у тиранію. Це означає, що

26

свобода для однієї людини може перетворитися у надмірну владу, а для іншої – у рабство.

Подальший розвиток політичної думки Стародавньої Греції пов'язаний з Арістотелем (384 - 322 рр. до н.е.). Він визначив людину як істоту політичну, оскільки якщо людина живе поза державою, то вона або недорозвинена в моральному сенсі істота, або надлюдина. Тобто вона може реалізувати себе тільки у суспільстві і через суспільство.

Арістотель розрізняв правильні та неправильні форми державного правління. До правильних форм він відносив монархію, аристократію і політію, до неправильних – тиранію, олігархію і демократію. При правильних формах правителі діють на основі закону і задля суспільного блага, при неправильних – задля власної вигоди і всупереч закону. При цьому найправильнішою формою він вважав політію, яка, на його думку, поєднувала у собі найкращі риси олігархії і демократії (багатство і свободу) і була формою правління середнього класу.

Одним з найбільш яскравих представників політичної думки Стародавнього Риму був Марк Тулій Цицерон (10643 рр. до н.е.).

Причина походження держави, за Цицероном. полягає у природженій потребі людей жити разом та необхідності охорони власності. Таким чином, метою держави Цицерон вважає забезпечення безпеки громадян та вільного використання майна.

Основне політичне кредо в Цицерона – гасло про примирення станів. На його думку, держава, складена з поєднання вищих, середніх і нижчих станів, схожа на мелодію, де і низькі, і середні, і високі звуки знаходяться гармонійно у співі, якими керує хороший музикант.

Вплив античної політичної думки позначився передусім на політичних вченнях доби Середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство.

Політичну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною й ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздрібленості (V-X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Не була винятком також і політична думка. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями представників церкви.

Основні аспекти політичної думки Середньовіччя полягали у висуванні на перший план проблем співвідношення світської та церковної влад, що знаходило свій прояв у боротьбі між теологічними теоріями політичної влади й антитеократичними (світськими) політичними доктринами та вченнями.

Найвідомішим представником ідей християнської доктрини був Фома Аквінський (1226-1274). У своїх вченнях він пристосував філософські й політичні погляди Арістотеля до потреб церковної ідеології, запозичивши в нього погляд на людину як на істоту політичну, інтереси якої повинні бути підпорядковані державним. Водночас держава існує лише для того, щоб піклуватися про загальне благо.

27

Проте Аквінський рішуче заперечував соціальну рівність і вважав вічними станові відмінності. Більшість членів суспільства повинна працювати фізично, лише меншість здатна займатися розумовою працею й управляти.

Найкращою формою державного правління у Аквінського є монархія. Влада доброго та справедливого монарха має бути відображенням влади бога у світі. Він проголошує необхідність безумовного підкорення світської влади владі духовній, оскільки вищою метою і сенсом існування суспільства є досягнення небесного блаженства, привести до якого може тільки церква.

Усі ці постулати лягли в основу вчення під назвою «Томізм», яке стало фундаментом доктрини католицької церкви.

Одними з представників світської доктрини були Марсілій Падуанський

(1275 - 1340) та Уільям Оккам (1285 - 1349).

Зокрема, Падуанський дійшов висновку, що ні церква, ні держава не мають божественної природи, але є різними формами людської влади. При цьому церква повинна бути відокремлена від держави і має підпорядковуватися світській владі.

Оккам також вважав, що духовна і світська влади повинні існувати окремо, а духовна влада – обмежуватися лише церковними справами і проблемами релігії. На його думку, при ідеальному політичному устрої реалізація загальнодержавних завдань має узгоджуватися з правами та свободами громадян, які не можна порушувати ні правителям світським, ні, тим більше, духовним.

2.2. Політичні вчення доби відродження та Просвітництва

Доба Відродження (Ренесанс) визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій. Її елементи починають виявлятися на пізній стадії феодалізму й обумовлені його розпадом.

Відродження висунуло на перший план зовсім нові політичні проблеми, які виникли разом із кризою феодалізму, розширенням раціонального мислення, розвитком нової структури суспільства.

Це були проблеми, пов'язані, по-перше, з новим баченням людини, рівня її свободи, прав і обов'язків, по-друге, із доступом до влади, оскільки розширювалося коло власників, що приводило до збільшення кількості індивідів, які могли брати участь у прийнятті політичних рішень. Найбільш відомим та видатним представником доби Відродження був італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Його найвідоміший політичний трактат – «Державець». Також серед найбільш відомих є такі праці, як «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» та «Флорентійські літописи».

Макіавеллі відокремлює політику від теологічних та релігійних уявлень. Політика – це лише автономна сторона людської діяльності, вона є втіленням свободної людської волі в рамках необхідності. Політику визначає не бог чи мораль, а сама практика, природні закони життя та людська психологія.

28

Розвиток гуманітарних наук, і зокрема суспільно-політичних теорій Нового часу, проходить у річищі програмного відбиття свідомих інтересів і поглядів прогресивних прошарків суспільства.

Цей період являє собою час поступової стагнації економічного розквіту італійських міст, а центр економічного розвитку поступово переміщується до Англії, Голландії й частково до Франції.

Швидкий економічний розвиток відбувається у другій половині XVI ст. у Нідерландах. У цих умовах існуючі феодальні відносини вже не в змозі задовольнити інтереси та запити більшості соціальних прошарків. Дані обставини врешті-решт призвели до першої буржуазної революції у Європі наприкінці XVI ст.

Уцьому сенсі нідерландська революція була першим політичним виступом нового суспільного класу – буржуазії.

Удругій половині XV ст. державою першорядного значення стає також і Англія. Вона стає великою колоніальною і торговельною державою. Це приводить до розвитку виробництва, яке ґрунтується на найманій праці, тобто на тих суспільних відносинах, що є не властивими феодалізмові. Клас нових власників, що народжувався, мав інтереси в галузі підприємництва. Економічна діяльність, інтереси реального практичного життя привели цей суспільний прошарок, й не тільки в Англії, до орієнтації на дійсне пізнання світу, яке спиралось не на догмати, а на розум і практичний досвід. Саме дані обставини й започаткували методологічну основу розвитку багатьох наук, у тому числі гуманітарних, в рамках яких розвивалась і політична думка того часу.

Основу раціонального мислення заклав його видатний представник Френсіс Бекон. Він є автором відомого твору «Нова Атлантида», який є соціальною утопією і в якому Бекон висловлює уявлення про оптимальний устрій суспільства. Соціально-політичні погляди Бекона є достатньо поміркованими.

На острові під назвою Бенсалем (Нова Атлантида) існує розподіл на багатих та бідних. Громада острова підтримує розвиток ремесел і мореплавство. Виключне становище має співтовариство вчених, яке має вирішальне слово у справах керівництва та управління суспільством.

Що стосується моральних норм, то на острові засуджуються будь-які аморальні війни, які ведуть до порушення закону.

Критичність соціальної утопії Бекона не спрямована проти панівних суспільних відносин, а лише на їх вдосконалення, очищення від негативних явищ, які супроводжували розвиток нових капіталістичних виробничих відносин.

Вихідною для розвитку політичної думки Нового часу стала ідея природного права. Під природними правами малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців.

Голландський юрист, політичний мислитель та історик Гуго Гроцій був одним з тих вчених, хто намагався звільнити політичну думку від теології. Він визнає право божественне і право людське. Цей підхід з точки зору історичних

29

умов того часу був кроком уперед, який звільняє людину від гегемонії монопольного права, що надається церквою.

Основою політичної доктрини Гроція є раціоналістичний світогляд. Вирішувати політичні конфлікти повинен розум. Він є верховним суддею, а не божественним провидінням.

Представником авторитарного напрямку політичної думки Нового часу був Томас Гоббс – англійський філософ.

Основою його поглядів щодо суспільного устрою та виникнення держави є природна схильність людей шкодити один одному. Це витікає з їх пихатого самолюбства та із принципу всезагальності, тобто права всіх на все. Для того щоб у суспільстві був порядок, окрім суспільного договору та згоди, має існувати суспільна влада, яка спрямовувала б дії людей та утримувала б їх у шорах. Єдиним шляхом, що веде до створення такої влади, згідно з Гоббсом, є зречення людей від політичних і громадянських прав і передача їх одній особі чи групі осіб. Так Гоббс розуміє виникнення держави.

Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями. При цьому закони суспільства починають виконувати роль законів природи. В цьому сенсі громадянські права становлять собою природні права, перенесені на державу. Оскільки природні права були необмежені, то є необмеженими і права держави, і обов'язковість громадянських законів.

Гоббс виходить з того, що носій верховної влади (суверен) ніяким договором з народом не пов'язаний і тому не несе будь-якої відповідальності перед ним. Найкращою формою державного правління він вважає монархію. Правитель-суверен повинен піклуватися про своїх підданих, про розвиток держави в цілому. В цьому йому допомагають закони, їх обов'язковість гарантується державною владою.

Водночас Гоббс повністю виключає будь-яку форму контролю верховної влади з боку суспільства. Суверену належать усі види влади і він стоїть вище законів, оскільки останні встановлені ним самим.

Просвітництво як явище виникло в західній Європі у відповідь на запит прогресивної революційної буржуазії, а також наукового знання, що розвивалось. Представники Доби Просвітництва виступали проти ідейного засилля релігії, добивались політичних свобод і критикували усе, що було пов'язане з колишнім устроєм суспільства. На перше місце діячі Просвітництва стали висувати свободу людини і силу людського розуму.

Яскравим представником доби раннього Просвітництва був нідерландський філософ Бенедикт Спіноза. Він вважав, що держава виникла на основі суспільного договору для того, щоб люди могли забезпечити свою власну безпеку, а також здійснювати взаємодопомогу.

Головним аспектом політичних поглядів Спінози було питання свободи. В цьому сенсі він виступав проти будь-якого типу монархії і схилявся до республікансько-демократичної форми правління, оскільки, на його думку, вона більш за все відповідає принципам свободи. Найкращою формою державного правління Спіноза вважав ту, в якій усі громадяни беруть участь в управлінні державою.

30

На думку Спінози, верховна влада не може втручатися у внутрішнє життя людей і диктувати їм закони совісті, за свободу яких він виступав.

Погляди Спінози були відображенням суспільної свідомості голландської буржуазії, яка у 60-ті роки XVII століття була найбільш розвиненою в Європі. Тому його політичні вчення належали у той час до найбільш прогресивних та провідних. Вони сприяли розвиткові природньоправових та договірних концепцій виникнення суспільства.

Ідеї Нового часу і доби раннього Просвітництва сприяли розпаду феодалізму і стали фундаментом лібералізму. Серед них важливою була ідея про те, що головною функцією держави є захист і охорона природних прав кожного громадянина.

Основою лібералізму стали засади індивідуалізму і непорушності приватної власності. За часів феодалізму власність знаходилась в руках вищих прошарків суспільства, тому будь-яке збільшення власності поза їх межами розглядалось як порушення феодальних порядків.

Розвиток капіталістичних відносин потягнув за собою появу лібералізму, який став теоретичним обґрунтуванням виникнення та подальшого розвитку громадянського суспільства.

Одним із основоположників доктрини лібералізму був англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк.

Суттєвий вплив на його політичний світогляд справила англійська революція 1688 року, основою якої був компроміс між дворянством та буржуазією.

Джон Локк виходить у своїх наукових побудовах з теорії природного стану людей і договірного виникнення держави. Він відстоює приватну власність, грошове господарство та економічну політику, яка заохочувала розвиток торгівлі та промисловості. Держава має забезпечувати блага природного стану і охороняти основні права людини: право на життя, індивідуальну свободу і приватну власність.

Видатним політичним мислителем доби Просвітництва у Франції був Шарль Монтеск'є. Він намагався знайти такі принципи суспільного устрою, які гарантували б певну соціально-політичну стабільність і громадянські свободи.

Гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля він вбачав у реалізації принципу поділу влади на виконавчу, законодавчу та судову. Ці функції не можуть виконуватися однією й тією ж особою. Людина не може бути суддею у власній справі чи виконувати рішення, яке вона сама ж і прийняла.

Аналогічний принцип застосовується й по відношенню до держави. Носії окремих видів влади повинні бути незалежні у своїх діях. Водночас усі три функції влади по необхідності інтегровані та взаємопов'язані. Тому незалежність стає основою для взаємного стримання, створюється система противаг, які перешкоджають якомусь органу влади нав'язувати свою виняткову волю.