Політологія - Щедрова Г.П. - Посібник 2011

41

координації соціально-економічного життя; ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; проведення визвольної боротьби лише просвітницькими засобами та розуміння культури як основи для функціонування майбутньої республіканської держави; євроцентризм, тобто переконання, що історичний процес в Російській імперії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи із заміною абсолютистської монархії на так званий парламентсько-земський варіант; ідея федерації як вирішальної умови перебудови імперії на засадах широкої автономії.

Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Франко – мислитель, письменник, громадсько-політичний діяч. У своїх творах він приділяв значну увагу кооперації, організації взаємодопомоги для соціального захисту, боротьбі за просвіту працівників, підвищення їх культурного рівня. Проте він не виступав за диктатуру пролетаріату, а був за широке самоврядування і акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях.

Як і Драгоманов, Франко виступав з позицій федералізму. Він вважав, що формою самостійності може бути демократична автономія у складі федерації, яка б спиралась на солідарність інтересів. Основою такого суспільства мають бути рівність людей, забезпечення прав і свобод для кожної людини.

Михайло Грушевський – історик і політичний діяч, перший Президент Української Народної Республіки (УНР), пройшов певну еволюцію у поглядах, зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістичної до самостійницької. Спочатку він підтримував ідеї федеративних форм організації державного життя нації і виступав за національно-культурну автономію України в рамках Російської імперії. Це було пов'язано з його думкою про те, що народність для свого розвитку не потребує обов'язково політичної самостійності, а вирішення українського питання тісно пов'язане з перетворенням Росії у правову державу.

Проте більшовицька революція та новий характер українсько-російських відносин внесли значні корективи у політичні погляди Грушевського. Він піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки, на його думку, більшовицькі керівники під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний централізм. Такі зміни у політичних поглядах Грушевського не в останню чергу привели на початку 1918 року до проголошення України IV Універсалом Центральної Ради самостійною, незалежною республікою.

Важливою віхою в історії української політичної думки була творча спадщина Володимира Винниченка – українського письменника і політичного діяча. Він висунув власну концепцію української робітничо-селянської революції. Головним її структурним елементом було поєднання соціальноекономічних чинників із національно-політичними при перевазі перших. Тим самим, на його думку, російських більшовиків було б позбавлено можливості виступити проти України і прагнути до захоплення влади.

43

О. І. Салтовський. – К.: Вид. Парапан, 2002. – 395 с.

6. Сковорода Г. С. Вибрані твори / Г. С. Сковорода. – Х.: Прапор, 2007. –

384 с.

7.Драгоманов М. П. Вибрані праці / М. П. Драгоманов. У 3 т., 4 кн. – К.: Знання України, 2007. – Т. 1, кн. 2: Історія. Публіцистика. Політологія. – 272 с.

8.Грушевський М. С. Твори / М. С. Грушевський. У 50-ти т. – Л. : Світ, 2005. – Т. 3 (суспільно-політичні твори). – 776 с.

Література додаткова

1.Куташев І. В. Політична думка доби гетьманщини: монографія / І. В. Куташев. – К.: Український центр духовної культури, 2007. – 320 с.

2.Кучер В. І. Володимир Винниченко про політичні події міжвоєнної доби / В. І Кучер. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса, 2008. – 68 с.

3.Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. – Л. : Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, 2006. – 562 с.

4.В’ячеслав Липинський та його доба: науковий збірник. – К. :

Темпора, 2010. – Кн. 1. – 560 с.; кн. 2. – 624 с.

5.Козачок Я. В., Горленко О. А. Забуттю не підлягає: Микола Костомаров і Кирило-Мефодіївське товариство: монографія. – К.: НАУ, 2007. – 80 с.

КОНТРОЛЬНИЙ БЛОК

Контрольні запитання

1.У чому полягає сутність боротьби церковної та світської концепцій влади в політичній думці Княжої доби?

2.Чому, на Ваш погляд, Конституція Пилипа Орлика вважається такою, що випередила свій час?

3.Які постулати політичної концепції В'ячеслава Липинського вказують на її оригінальність?

4.У чому полягає особливість політичної думки княжої доби?

5.Охарактеризуйте внесок професорів Києво-Могилянської академії у розвиток політичної думки України.

6.Розкрийте зміст політичної концепції Кирило-Мефодіївського товариства.

7.Якими є основні політичні доробки українських мислителів кінця XIX

-початку XX століття?

Контрольні тести

1. Хто був автором світської концепції державної влади за часів княжої

доби:

а) Нестор;

44

б) Феодосій; в) Іларіон.;

г) Володимир Мономах.

2.Назвіть автора ідеології „інтегрального‖ (чинного) націоналізму: а) Д. Донців; б) М. Грушевський;

в) В. Липинський; г) М. Костомаров.

3.Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина:

а) Кирило-Мефодіївського товариства; б) Союзу благоденства; в) Південного товариства;

г) Демократичного товариства.

4.М. Грушевський вважав, що держава це:

а) Суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямку до поступового розвитку громадянства;

б) забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства;

в) цілісна, інтегрована сукупність політичних суб’єктів, структур і відносин, що відображає інтереси усіх політичних і соціальних сил суспільства; г) суверенний союз народу, який забезпечує інтеграцію, розробку та

реалізацію загальної мети суспільства.

5.Назвіть представника українського консерватизму а) В. Липинський; б) Б. Хмельницький; в) М. Міхновський; г) Д. Донцов.

6.Представниками автономно-федералістської концепції є: а) М. Драгоманов, М. Грушевський; б) М. Грушевський, Д. Донцов; в) І. Франко, Т. Шевченко;

г) М. Грушевський, І. Вишенський.

7.М. Міхновський, Д. Донцов, М. Сциборський – представники: а) Націоналізму; б) Соціалізму; в) Лібералізму;

г) Соціал-демократичного напряму політичної думки.

8Автором концепції соборності правління християнською церквою,

заснованої на ідеї рівності людей (кін. ХVІ – поч. ХVІІ), є: а) І. Вишенський; б) П. Могила; в) С. Оріховський;

г) Ф. Прокопович.

45

9. Аналізуючи державу, М. Драгоманов вважав, що її суть полягає у: а) Запереченні абсолютизму світської влади; б) Правах, якими наділені в ній громадяни; в) Служінні Папі; г) Розподілі функцій влади.

АДАПТАЦІЙНИЙ БЛОК

Теми доповідей та рефератів

1. Порівняльний аналіз світської та церковної концепцій державної влади Княжої доби.

2.Політична думка Козацько-гетьманської доби.

3.Конституція Пилипа Орлика та її політичне значення.

4.Етико-гуманістична концепція Г. Сковороди.

5.Політична концепція Кирило-Мефодіївського товариства.

6.М. Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні.

7.Українська політична думка на зламі століть та періоду революції.

8.Консервативна політична доктрина В. Липинського.

9.Д. Донцов – представник національно-державницького напрямку.

Логічні завдання

1.Порівняйте політичну думку княжої доби з політичною думкою Стародавнього Сходу й античності.

2.Які погляди С. Оріховського, на вашу думку, можна вважати передовими?

3.Чому Ф. Прокопович відстоював принцип російського монархізму,

ане козацько-гетьманської автономії?

4.Запропонуйте власну схему класифікації напрямів політичної думки в Україні.

5.Чому М. Грушевський, який став на позицію незалежної Української держави, вважається представником демократично-народницького напряму?

6.В чому полягає спільність поглядів М. Драгоманова й І. Франка?

7.Якою є відмінність між консерватизмом і народництвом?

8.В. Липинський писав: «Нація – це реалізація хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави». Чи згодні ви з цією думкою? Аргументуйте відповідь.

Дискусія «Соборність України в концепціях українських мислителів»

Погляди на соборність класиків української політичної думки:

46

1. М. Грушевський: «...завдяки історичним і іншим обставинам ми бачимо вельми значні відмінності в житті, у мові, у всіляких відносинах між правобічною і лівобічною Україною, між хліборобним Херсоном і фабричною Екатерінославщиною або козацькою Кубанню. Зійти зі всеукраїнського стану, йти далі тією ж дорогою, якою відмежовують тепер «галичанину» від «українщини», грати на дудці провінціалізмів, було б великою тактичною помилкою. Національна тактика наказує органічною роботою приводити до загального знаменника все багатство українських діалектів і всю різнорідність українського життя...

...Люди, яким не потрібен більш сильний розвиток українства хапаються за ці відмінності, створені на нашому національному тілі чужими впливами і зовнішніми обставинами і поняття одноцільної української території і її автономії підміняють поняттям краю, області, і з української території викроюють обласні автономії. Але в інтересах українського національного розвою на теперішній стадії лежить власне концентрація всіх національних сил, а для цього — всіх частин української території. Потрібно розвивати в них відчуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати відмінності, які їх розділяють і які при такому роздмухуванні можуть привести до повного від'єднання, культурного і національного, різних частин української землі...»

2.І. Франко висував перед галицькою молоддю завдання подолання будьякого «регіонального партикуляризму». «Ми повинні, — писав він, — навчитися відчувати себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів».

3.В. Липинський: «Соборність може бути досягнута тільки гармонійним взаємним перетином двох сил: доосередкової сили — матеріально і морально авторитетної, єдиної і національної — центральної державної Влади, і відосередкової сили якомога більш широких автономій поодиноких українських країв, спаяних в єдину цілісність цією сильною державною владою. Тільки при існуванні цих двох сил — коли всіх українських людей притягатиме одна спільна столиця статичністю і силою державної української Влади, і коли вони туди привозитимуть свої провінційні культурні окремішності, зрощені в окремих краях, а звідти вивозити знайомство українських людей інших провінційних культур — може настати взаємне пізнавання українців, без якого все «соборності» будуть тільки пустим звуком».

47

ТЕМА 4. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Політична система - це існуюча в усіх самостійних суспільствах система взаємодії, яка виконує функції інтеграції і адаптації (усередині суспільства, поза ним і між суспільствами) за допомогою застосування легітимного фізичного примусу

Г. Алмонд

Мета: викладення студентам у відповідності з програмою та робочим планом основних питань методології функціонування і розвитку політичних систем, про системний характер політики.

Ключові слова: система, функція, елемент, владні відносини, комунікація, держава, партії, влада.

ЗМІСТОВНИЙ БЛОК

Вузлові питання теми

1.Поняття політичної системи і історія проблеми.

2.Структура і функції політичних систем.

3.Типи політичних систем.

4.Політична система сучасної України.

Призначенням політичної сфери (системи) суспільства на відміну від економічної, соціальної і духовної, а також усіх інших є організація і здійснення державного управління суспільством у цілому (від загальнодержавного рівня до найдрібніших структур у державному управлінському комплексі). Ця система дуже часто привертає в тій або іншій мірі увагу представників різних громадських наук - економічної теорії, права, соціології, психології та інших. Проте спеціально і комплексно у складі усіх доданків політичної системи її вивчає тільки одна наука - політологія.

1.1. Поняття політичної системи і історія проблеми

Світовий досвід учить, що кожен громадянин, так або інакше, задіяний у процесі функціонування політичної системи суспільства. М. Вебер, наприклад, вважав, що асоціація може бути названа політичною остільки, оскільки примусове введення її порядку здійснюється постійно на цій території шляхом застосування або загрози застосування фізичної сили з боку адміністративного апарату.

Обгрунтування і поширення терміна «політична система» належить до середини ХХ ст. До цього часу накопичилося багато інформації про різні

48

політичні феномени, політичні інститути й організації, політичну поведінку. Необхідність її систематизації, створення теоретичної основи, що представляє політичне життя як ціле, стала головною передумовою розробки теорії політичної системи.

Система (грец. – ціле, складене з частин з'єднання) - безліч закономірно пов'язаних один з одним елементів (предметів, явищ, поглядів, знань і так далі), що є певним цілісним утворенням, єдністю. Сама теорія систем активно почала формуватися на Заході з кінця XIX ст. у рамках так званої «загальної теорії систем». Політологія включає в систему процеси, інститути, поведінку громадян, колективні організації, громадську активність або пасивність, дію і взаємодію. У зв'язку з цим під політичною системою розуміється сукупність державних, партійних і громадських органів, організацій, осіб, що беруть участь в політичному житті країни.

Ця система забезпечує інтеграцію усіх елементів суспільства і само існування його як єдиного, централізованого керованого політичною владою організму. Залежно від часу і місця поняття «Політична система» має різний зміст, оскільки найбільш значні компоненти політичної системи варіюються відповідно до типу політичного режиму (авторитаризм, демократія, тоталітаризм), типу правління держави (монархія, республіка), стосунків влади (партії, уряд) і форм громадської і політичної репрезентації (плюралізм, корпоративізм).

Характерними ознаками політичної системи є: універсальність (політична система охоплює своєю дією усе суспільство); контроль (над застосуванням фізичного та іншого примусу); легітимність (здатність виносити ухвали, що зобов'язали, мають високу вірогідність того, що люди їм підкорятимуться).

Серед західних політологів існує думка, що політична система це деякий чорний ящик, видно лише процеси, які впливають на політичну систему, а що усередині – невідомо нікому.

Одним з перших застосувати загальну теорію систем до соціальнополітичних процесів намагався Толкотт Парсонс, який бачив призначення політичної системи в забезпеченні інтеграції, виробленні і реалізації загальних цілей. Тим самим Т. Парсонс заклав основи системного і структурнофункционального підходів до дослідження політичної системи. З позицій системного підходу політична сфера суспільства може бути розглянута як система, що має такі ознаки: складається з безлічі взаємозв'язаних структурних елементів, взаємозв'язок забезпечує властивість її цілісності і єдності; існує у рамках зовнішнього оточення або середовища (таким зовнішнім середовищем є інші підсистеми суспільства, природа, інші держави, різноманітні міжнародні інститути); має межі поширення і виділеність по відношенню до зовнішнього середовища; має відкритий характер, тобто схильна до дій, що йдуть із зовнішнього середовища; характеризується такими властивостями, як прагнення до рівноваги і стійкості, до адаптації та інтеграції.

Виходячи з цього, теорія Т. Парсонса полягає в тому, що суспільство взаємодіє як чотири взаємопов'язані підсистеми: економічна, політична, соціальна і духовна. Всяка з цих підсистем виконує певні функції, реагує на

49

вимоги, які поступають зсередини або ззовні. Економічна підсистема відповідає за реалізацію потреб людей в споживчих товарах. Функція політичної підсистеми полягає у визначенні колективних інтересів, мобілізації ресурсів на їхнє досягнення. Підтримку сталого способу життя, передачу новим членам суспільства норм, правил і цінностей, які стають важливими чинниками мотивації їхньої поведінки, забезпечує соціальна підсистема. Духовна підсистема здійснює інтеграцію суспільства, встановлює і зберігає зв'язки солідарності між її елементами.

Таким чином, значення теорії Т. Парсонса для розвитку політології полягає в тому, що він заклав основи системного і структурно-функціонального підходів до дослідження політичної системи.

Уперше з системних позицій політичне життя було описане Девидом Істоном в 50-60-ті роки ХХ століття. (Слайд 4) У роботах «Політична система» (1953 р.), «Переділ політичного аналізу» (1965 р.), «Системний аналіз політичного життя» (1965 р.) він обгрунтував своє бачення теорії політичної системи, уподібнивши її організму, що розвивається і саморегульованому, реагує на імпульси, що надходять ззовні. Ця система складається з багатьох частин, що утворюють єдине ціле, і має певні межі, що відділяють її від середовища. Згідно з його моделлю головні риси системного аналізу політичної системи можна представити так:

політична система – це ряд взаємодій, абстрагованих від загальної соціальної поведінки, за допомогою яких розподіляються цінності в суспільстві;

політична система має «реагуючий» «саморегулюючий» потенціал, що оберігає її від саморуйнування;

політична система – рухливий феномен, вона в силах підтримувати себе, зберігаючи характерні риси, що визначають її вигляд;

політична система – це відкрита система, що піддається зміні під впливом чинників зовнішнього середовища;

політична система може зберігати стійкість за наявності відповідного балансу між чинниками, що «входять» і що «витікають».

Д. Істон розділив основні компоненти своєї моделі на чинники (вимоги і підтримка), що «входять», і що «витікають» (рішення і дії), пов'язані з першими шляхом зворотного зв'язку.

Вимоги він поділив на розподільні (про зарплату, робочий час, умови здобуття освіти, медичні послуги тощо), регулювальні (про забезпечення громадської безпеки, контроль над ринком і виробниками тощо), комунікативні (про надання політичної інформації, про демонстрацію політичної сили та ін.), а також на зовнішні, що йдуть з середовища, і внутрішні, такі, що йдуть від самої системи. Вимоги – усього лише початковий матеріал, з якого формується кінцевий продукт, званий рішеннями.

Інший вид імпульсів, що входять, – підтримка. Вона виступає в різних формах: матеріальною (виплата податків, різних обкладень, праця на громадських засадах тощо); дотримання законів і директив державної влади; активна участь в політичному житті (з метою збереження і затвердження

50

політичних цінностей, шанобливого ставлення або пошани до влади, державної символіки тощо).

На виході системи розташовуються «витікаючі» політичні рішення, що зобов'язали, і дії з їх реалізації. Політичні рішення формуються на різних рівнях, стосовно конкретних умов.

Розвиваючи теорію легітимності М. Вебера, Д. Істон запропонував розрізняти, з одного боку, владу правителів, з іншого боку, політичний режим і політичні інститути. На основі трьох можливих джерел підтримки влади і режиму він виділив три типи легітимності політичної системи :

ідеологічну легітимність, що спирається на прихильність громадян цінностям і принципам, яких дотримується керівництво;

структурну легітимність, що витікає з переконання в корисності існуючих інститутів політичної влади і прихильності нормам, відповідно до яких ця влада була наділена правомочністю;

особову легітимність, тобто вираження схвалення діяльності конкретних політичних лідерів.

Проте модель Д.Істона не розкривала внутрішньої структури і специфіки функціонування окремих елементів самої політичної системи і її внутрішньої суперечності. Крім того, Д.Істон зосереджував увагу на авторитарному розподілі цінностей.

У зв'язку з цим надалі з'явилася модель Габрієля Алмонда, який спробував здолати деякі недоліки моделі Д.Істона і ввів інший тип функціонального аналізу, який зазвичай застосовується в соціології. (Слайд 5) На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Г. Алмонд дійшов висновків: усі політичні системи мають власну структуру; політична система багатофункціональна; усі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя, функції виконуються різними структурами системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою; усі політичні системи є змішаними в культурному сенсі; відмінність між простими (традиційними) і розвиненими системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур, ці системи схожі за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.

На перший план він висунув цільовий поведінковий аспект різних структур, що входять в політичну систему. Вхід інформації, за Г. Алмондом, складається з політичної соціалізації і мобілізації населення, аналізу існуючих інтересів (висловлених і невисловлених), укрупнень (узагальнення й інтеграції) інтересів, політичних комунікацій (зв'язків і взаємозв'язків різних політичних сил). Функції виходу інформації складаються зі встановлення правил (законодавча діяльність), застосування правил (старанна діяльність уряду), формалізації правил (надання їм юридичного оформлення), безпосереднього виходу інформації (практична діяльність уряду за здійснення внутрішньої і зовнішньої політики). Таким чином, до найважливіших функцій політичної системи в моделі Г. Алмонда належать вивчення ситуації і облік її особливостей, а також політичне розв’язання виявлених проблем. У цій моделі