Політологія - Щедрова Г.П. - Посібник 2011

131

Сучасним державам притаманні дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія характеризується спадковою передачею влади голові держави, і вона не є похідною від якоїсь іншої влади та виборців.

У сучасному світі монархії існують у понад 40 країнах. Монархії поділяються на абсолютні й обмежені.

За умов абсолютної монархії забезпечується всевладдя голови держави, її верховного правителя, який володіє усіма необхідними повноваженнями і є єдиним вищим органом державної влади. При цьому фактично відсутні законодавчі установи та конституційний устрій.

Даний різновид монархічної форми правління притаманний феодальним суспільствам і в сучасних країнах у чистому вигляді фактично не існує.

Обмежена монархія – це форма правління, за якої влада монарха обмежена якимось представницьким органом (парламентом). Якщо ці обмеження законодавчо закріплені на основі конституції, що існує, то така монархія носить назву конституційної.

В залежності від рівня конституційного обмеження владних повноважень монарха обмежена (конституційна) монархія поділяється на дуалістичну і парламентську.

Дуалістична монархія передбачає розподіл владних повноважень між монархом і парламентом, при якому монарх має більш широкі повноваження й особисто формує уряд, котрий є відповідальним перед ним. Як правило, влада монарха в таких країнах є більш авторитетною в силу традицій, ніж влада парламенту. Типовими представниками такого різновиду монархії є Йорданія і Марокко.

При парламентській монархії влада монарха суттєво обмежена і вона реально належить голові уряду, який формується і затверджується виключно парламентом і є підзвітним тільки йому. За такої форми правління монарх формально з юридичної точки зору залишається головою держави, але реально він не бере участі в управлінні країною. В основному монарх виконує церемоніальні функції, будучи символом державної єдності нації.

До такого типу монархій зокрема відносяться: Велика Британія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія.

Інша основна форма правління – республіка.

Республіка – це форма правління, за якої вищі державні органи влади обираються народом на певний термін.

Республіканська форма правління виникла як альтернатива монархічній. Більшість сучасних держав має республіканську форму правління.

У наш час виділяють три основні різновиди республіканського правління: президентська, парламентська і змішана (напівпрезидентська) республіки.

Президентська республіка характеризується тим, що президент поєднує у собі повноваження голови держави і голови уряду при відсутності посади прем'єр-міністра і суворому розподілі законодавчої, виконавчої й судової функцій влади. Президент здійснює керівництво внутрішньою і зовнішньою

132

політикою, представляє державу на міжнародній арені та є верховним головнокомандувачем збройних сил.

Президент обирається безпосередньо народом, а не парламентом. Уряд формується президентом і є відповідальним перед ним, а не перед парламентом. У результаті існування чіткої системи стримувань і противаг президент не має права розпускати парламент, проте має право накладати вето на рішення та законопроекти парламенту. При цьому парламент має право ініціювати процедуру імпічменту – притягнення президента до відповідальності у зв'язку зі злочином та антиконституційними діями. До представників такої форми правління відносяться США та Бразилія.

Парламентська республіка характеризується принципом верховенства парламенту, коли уряд формується парламентською більшістю і є підзвітним парламенту. Виконавча влада концентрується в руках уряду, на чолі якого знаходиться прем'єр-міністр. Президент у більшості випадків обирається парламентом і має обмежені повноваження, виконуючи, як правило, представницькі функції. В цьому сенсі його політичні функції мало чим відрізняються від функцій монарха в парламентських монархіях. Парламент має право виражати вотум недовіри урядові, в результаті якого він іде у відставку. Проте президент згідно з пропозицією прем'єр-міністра має право розпустити парламент і оголосити дострокові вибори. Класична модель парламентської республіки існує в Італії й ФРН.

Змішана (напівпрезидентська) республіка характеризується подвійною відповідальністю уряду – перед президентом і перед парламентом. Напівпрезидентська республіка тією чи іншою мірою тяжіє до парламентської чи президентської. Президент може розпускати парламент і призначати нові вибори. Парламент може також виражати вотум недовіри уряду, проте механізм його відставки доволі складний (Україна, Росія, Франція, Фінляндія).

Державна система управління країною неможлива без делегування частини повноважень на місця, до конкретних адміністративно-територіальних одиниць. У залежності від того, як будуються відносини між центральними державними органами та тими, що діють в регіонах, виділяють дві форми територіальнодержавного устрою – унітарну та федеративну.

Унітарна держава характеризується концентрацією влади у центральних державних органах. Територія унітарної держави складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають якоїсь політичної самостійності. Створювані в цих адміністративно-територіальних одиницях органи управління обмежені в своїх повноваженнях і прямо чи опосередковано контролюються центральними органами влади.

Вони повинні діяти у відповідності з тими нормативними актами, які приймаються центральними органами, а їх власна нормотворча діяльність носить виключно підпорядкований характер.

До країн з унітарною формою державного устрою зокрема відносяться Україна, Франція, Туреччина, Японія.

Федеративна держава – це держава, яка є об'єднанням кількох територіальних утворень у єдиний союз. Дані утворення мають певну

133

самостійність у межах розподіленої між ними та центром компетенції. Суб'єкти федерації мають своє законодавство і значні повноваження (США, ФРН, Російська Федерація).

Слід також виділити таку форму державного об'єднання, як конфедерація. Конфедерація являє собою союз самостійних, суверенних держав і створюється на основі відповідного договору з метою спільного розв’язання проблем та завдань, проведення єдиної політики з певних напрямків.

Література основна

1.Рудич Ф. М. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ф. М. Рудич. – Вид. 3-тє, перероб., доп. – К.: Либідь, 2009. – 480 с.

2.Цюрупа М. В., Ясинська В. С. Основи сучасної політології. – К.:

Кондор, 2009. – 354 с.

3.Політологія: підручник / За ред. Л. М. Димитрової, С. О. Кисельової. – К.: Знання, 2009. – 206 с. (Серія „Вища освіта ХХІ століття‖).

4.Василенко И. А. Политология: учебник для вузов / И. А. Василенко. –

М.: Юрайт, 2010. – 398 с.

5.Политология / Под ред. В. И. Буренко. – М.: Нац. ин-т бизнеса, 2009. –

450 с.

6.Політологія / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – 3-тє вид., перероб., доп. – К.: Академія, 2008. – 567 с.

7.Політологія / За ред. М. М. Вегеша. – 3-тє. вид., перероб. і доп. – К.:

Знання, 2008. – 384 с.

8.Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія: навч. посібник. – К.: Знання,

2008. – 415 с.

Література додаткова

1.Політологія: тексти лекцій для студентів усіх спеціальностей. – К.:

КНУБА, 2010. – 200 с.

2.Кулагін Ю. І., Полурез В. І. Політологія. Практикум. – К.: Київ. нац.

торг. – екон. ун-т, 2010. – 231с.

3.Мухаев Р. Т. Политология: конспект лекций / Р. Т. Мухаев. – М.:

Проспект, 2010. – 223 с.

4.Зайцев В. А. Политология: курс лекций / В. А. Зайцев. – Кострома: Изд-во КГТУ, 2010. – 90 с.

5.Федощеев А. Г. Политология: уч. пособие в схемах и определениях / А. Г. Федощеев. – М.: Книжный мир, 2010. – 127 с.

КОНТРОЛЬНИЙ БЛОК

Контрольні запитання

134

1.Визначте основні підходи до виникнення держави.

2.У чому полягає сутність держави як політичного інституту?

3.Основні ознаки та функції держави.

4.Правова і соціальна держава.

5.Дайте характеристику формам державного правління та державного устрою.

6.Чому внутрішніх функцій держави більше ніж зовнішніх? Обгрунтуйте відповідь.

7.Чим, на Ваш погляд, обумовлене розмаїття форм державного правління у світі, які фактори впливають на їх ефективність?

Контрольні тести

1. Держава, яка може забезпечити громадянину гідні умови життя, праці, можливості для самореалізації – це:

а) правова держава; б) соціальна держава;

в) демократична держава; г) унітарна держава.

2.Держава, в якій не тільки проголошуються, але й забезпечуються права

ісвободи особистості, реалізується принцип взаємної відповідальності держави

івсіх, хто вступає з нею у взаємини – це:

а) правова держава; б) соціальна держава;

в) демократична держава; г) унітарна держава.

3.Особлива форма організації політичної влади в суспільстві, яка володіє суверенітетом й здійснює керівництво суспільством на основі права та за допомогою спеціальних механізмів правління – це:

а) держава; б) місто; в) район;

г) суспільство.

4.Суверенітет держави – це:

а) верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах;

б) відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади;

в). система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов’язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу;

г) Особлива форма організації політичної влади в суспільстві, яка здійснює керівництво суспільством на основі права та за допомогою спеціальних механізмів правління.

5. Конфедерація – це:

136

1.Зобразіть основний зміст концепцій виникнення держави у формі піктограм. Оформіть їх графічно.

2.У праці „Про дух законів‖ Ш.-Л. Монтеск’є писав: „Для громадянина політична свобода є душевним спокоєм, заснованим на переконанні у власній безпеці. Щоб володіти цією свободою, необхідним є таке правління, за якого один громадянин може не боятися іншого громадянина‖. Визначіть, що саме, на думку Монтеск’є, надає цю свободу?

3.У чому, на ваш погляд, мають полягати відмінності у підході до розв’язання національного питання у однорідних (гомогенних) і різнорідних (гетерогенних) суспільствах?

4.Як ви ставитесь до підходів, один з яких полягає в тому, що у правовій державі існує пріоритет і верховенство закону, а другий – стоїть на непохитності свободи особистості, її прав та інтересів. Аргументуйте свій погляд на співвідношення між даними ціннісними підходами.

5.Назвіть основні цілі і функції соціальної держави. Спробуйте встановити дозволену межу втручання держави у соціальне й економічне життя. Які передумови є необхідними для формування соціальної держави?

Дискусія «Правова держава»

У переліку прав людини у особливу групу виокремлюються соціальноекономічні. Проте їх тлумачення є неоднозначним. Згідно з однією точкою зору, держава повинна нести відповідальність за здійснення цих прав. Сутність іншої полягає у тому, що держава лише відзначає ці права, а відповідальність за їх реалізацію несе сама людина. Дамо пояснення на прикладі дискусії про право на працю.

А: „Я вважаю, що правова держава має забезпечувати повну зайнятість, гарантувати кожному індивіду роботу у відповідності з певною професією і гідну винагороду. Інакше держава не може вважатися правовою‖.

Б: „В умовах ринкової економіки прагнення держави до забезпечення повної зайнятості на практиці означає фінансування збиткових підприємств, значні видатки, які неминуче ведуть до інфляції. Тому, проголошуючи право на працю, держава не повинна прагнути до його здійснення і забезпечувати кожну людину роботою. Вона лише гарантує індивіду, що ніхто не може змусити його до підневільної праці або заборонити займатися професійною діяльністю, якщо вона не порушує суспільну безпеку та права інших‖.

А: „Чи можна у такому випадку стверджувати, виходячи з Ваших міркувань, що безробіття не є порушенням права людини на працю?‖

Б: „Правова держава не може запобігти безробіттю, але вона має забезпечити індивіду допомогу з безробіття, за можливістю допомогти отримати йому нову, потрібну для суспільства професію та працевлаштуватися. Держава не може брати на себе відповідальність за долю людини. Тому окремий працездатний громадянин повинен сам проявляти активність,

137

ініціативу та заповзятливість, самостійно піклуватися про реалізацію свого права на працю‖.

Яке з двох тлумачень соціально-економічних прав здається Вам найбільш коректним? Як, в світлі обраної Вами точки зору, можна тлумачити право на освіту, на відпочинок тощо?

139

1.Виникнення аристократичних угруповань, які являють собою групи привілейованих громадян, що борються за політичну владу в державі.

2.Створення політичних клубів, тобто союзів однодумців, які захищають та розповсюджують якусь політичну ідею.

3.Формування масових політичних партій, які насамперед виокремлюються наявністю соціальної бази, тобто частки населення країни, що підтримує програму даної партії та голосує за неї на виборах.

Феномен політичної партії досліджували Г. Бюрдо, К. фон Бойме, М. Дюверже, Дж. Лапаламбара, Дж. Сарторі та ін.

Принципи, що виокремлюють політичну партію від суспільних організацій, сформулювали Дж. Лапаламбара та М. Вейнер в праці «Політичні партії та політичний розвиток». Вони виділяють чотири сутнісні риси партій:

1.Партія – це організація, тобто достатньо довго діюче об’єднання людей. Довготривалість існування організації дозволяє відокремити її від фракцій або клік, які виникають та зникають разом зі своїми організаторами.

2.Існування стабільних місцевих організацій, що підтримують регулярні зв’язки з центральним керівництвом.

3.Мета партії – завоювання та здійснення влади. Саме це виокремлює їх від груп тиску та суспільних організацій.

4.Наявність народної підтримки, починаючи з голосування, та закінчуючи активним членством у партії.

Моріс Дюверже в праці «Політичні інститути та конституційне право» визначає сутність політичних інститутів на відміну від юридичних. На його думку, політичні інститути роблять акцент «на реальну та конкретну організацію суспільств, а не на юридичні установлення, які ми намагаємося до них покласти». «Закон, юридичне установлення, Конституція, – стверджує вчений, – є не вираженням реального, але спробою упорядкування реального, спробою, яка ніколи не вдається повністю». Відповідно, політична партія, за М. Дюверже, – це своєрідний інститут, що визначається особливою структурою та організацією.

В політології відсутнє єдине визначення політичної партії. Існує декілька підходів до його формулювання. Політичні партії розглядаються як групи людей, об’єднані спільною ідеологією, або спільними програмами. М.Вебер під політичною партією розумів громадські організації, що спираються на добровільне прийняття членів, які прагнуть завоювати владу для свого керівництва і забезпечити активним членам певні вигоди (духовні чи матеріальні).

Французький політолог Р.-Ж. Шварценберг вважає, що політична партія – це постійно діюча організація, що існує як на національному, так і на місцевому рівнях, націлена на отримання та здійснення влади шляхом використання народної підтримки.

Російські дослідники В. Пугачов та О. Соловйов під політичною партією розуміють спеціалізовану організацію впорядкованих груп, що об’єднує найбільш активних прибічників тих чи інших цілей та спрямована на завоювання та виконання влади.

140

Отже, сучасна політична партія – це добровільне об’єднання людей на ідеологічному та організаційному ґрунті з метою завоювання, утримання та використання державної влади для реалізації інтересів певних соціальних груп.

Для усвідомлення сутності та ролі політичних партій важливим є визначення їх структурних складових. К. Гаджиєв виділяє три структурні рівні політичних партій. Перший рівень – це блок виборців, що підтримує дану партію та голосує за неї на виборах (соціальна база партії). Другий рівень

– це офіційна партійна організація, первинні осередки партії. Їхнє завдання – мобілізувати виборців на підтримку партійного кандидата. Сукупність таких організацій створює організації на районному, земельному, штатному і т.ін. рівні, а сукупність цих партійних організацій – загальнонаціональну партію.

В структуру партії входить партійний апарат, що представляє собою групу людей, яка професійно займається керівництвом та організаційними питаннями діяльності партії.

Третій рівень – це представники партії в системі правління.

На думку О. Соловйова, внутрішня структура політичних партій представлена керівництвом та рядовими членами. Перше в свою чергу представлене вищим керівництвом та функціонерами. Вище керівництво – це лідери партії, її найбільш авторитетні та досвідчені діячі, ідеологи, мозковий центр. Це невелика група, партійна еліта, що визначає загальний політичний курс, конкретні цілі та засоби їх досягнення, розробляє програму партії.

Функціонери – це партійні активісти, що працюють на всіх рівнях як в центральних, так і в місцевих органах партії. Вони є організаторами усіх напрямків партійної роботи та провідниками її політичної лінії.

Рядові члени партії, як правило, працюють в первинних організаціях. Вона діють у відповідності до політичного курсу партії, виконують завдання партійного керівництва.

Таким чином, у структуру політичної партії входять:

–лідер партії;

–партійна бюрократія;

–мозковий штаб;

–партійна ідеологія;

–партійний актив;

–рядові члени партії.

Політичні партії виконують важливі функції в суспільній системі.

До внутрішніх функцій партії відносяться такі: формування партійного бюджету, вибори керівництва, підтримка відносин партійної бюрократії та рядових членів і т.ін.

Найбільш важливими зовнішніми функціями партій є представництво групових інтересів громадян в органах влади, інституціалізація політичної участі громадян, відбір та рекрутування політичних лідерів та еліт, політична соціалізація громадян, розробка політичних програм розвитку суспільства, організація виборів до парламенту.

Підвищення стабільності та функціональності політичних партій пов’язане з розвитком партійної дисципліни. Її відсутність або незначний