Політологія - Щедрова Г.П. - Посібник 2011

31

Таким чином, згідно з Монтеск'є, сутність поміркованого і вільного правління полягає у його конституційному механізмі, основаному на рівновазі різних органів політичної влади.

Виокремлюючи три основні форми правління: республіку, монархію і деспотію, Монтеск'є своїм ідеалом вважав конституційну монархію. Проте він також відзначав, що республіканська форма державного правління закономірна, як і монархічна. До деспотичної форми правління Монтеск'є ставився вкрай негативно.

Видатним представником французького Просвітництва був Жан-Жак Руссо. Центральним мотивом його вчення виступає проблема нерівності між людьми. Її корінь він вбачав у царині суспільного розвитку. Соціальну нерівність Руссо розумів як нерівність майнову, тобто пов'язану з приватною власністю.

Руссо є автором концепції суспільного договору, на основі якого створюється асоціація рівних та вільних індивідів. При цьому верховним правителем суспільства (сувереном) є народ.

Погляди Руссо стали ідейною передумовою революційних подій у Франції наприкінці XVIII століття.

Важливий внесок у розвиток політичної думки зробили німецькі мислителі Імануїл Кант і Георг Вільгельм Фрідріх Гегель.

Кант займався розробкою проблем права, держави та закону, вперше ввів поняття «правова держава». На його думку, призначення права полягає у тому, щоб дотримуватися моральних принципів у людських відносинах, забезпечити індивідуальну свободу та суспільну рівність громадян.

Кант вважав, що для дотримання правових норм у суспільстві необхідна певна примусова сила, яка буде утримувати громадян у рамках моральних принципів, що відповідають праву. Важелем даного примусу він вважав державу. Держава, яка виступає гарантом права, й буде правовою.

Гегель ввів поняття «громадянське суспільство», яке, на його думку, являє собою суспільство власників, що вільно обмінюються предметами власності й тим самим забезпечують взаємне визнання.

Гегель був одним з перших мислителів, які запропонували трактовку громадянського суспільства як системи матеріальних потреб.

Згідно з Гегелем, лише у державі виявляється реальна свобода індивідів. Отже, існування громадянського суспільства вбачає наявність держави як основи для його розвитку та функціонування.

Оскільки самому громадянському суспільству притаманні внутрішні протиріччя та конфлікти, то держава, за Гегелем, є тим моральним цілим, яке регулює суспільні відносини й за допомогою своїх інститутів гарантує основні права та свободи громадян.

У цьому сенсі держава функціонує в правовій площині, являючи собою конкретне право. На думку Гегеля, ця розумна держава гарантує існування конституційного ладу, представницьких органів і рівності громадян перед законом.

32

Політичні ідеї минулого істотно впливають на сучасні політичні погляди. У них відображається не тільки шлях прогресу політичної думки, культури людства, але й прогрес формування та ствердження загальнолюдських політичних і правових цінностей.

Література основна

1.Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: підручник / Ф. П. Шульженко. – К. : Юрінком Інтер, 2007. – 464 с.

2.Марчук В. П. Історія політичних і правових вчень: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл./ В. П. Марчук. – К. : Персонал, 2009. – 480 с.

3.История политических и правовых учений. Учебник для вузов / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. – М. : Норма, 2010. – 338 с.

4.История политических и правовых учений / Под ред. О. Э. Лейста и В. А. Томсинова. – Изд. 3-е, доп. – М. : Зерцало, 2009. – 569 с.

5.Хрестоматия по истории Древнего Востока в 2-х ч. - М.: Наука, 1980.

6.Древнекитайская философия. Собрание текстов в 2-х т. – М. : Наука,

1972.

7.Аристотель. Политика / Пер. с древнегреч. С. М. Роговина. – М. :

РИПОЛ, 2010. – 583 с.

8.Платон. Государство. Законы // Соч. в 4-х т. – М. : Мысль, 1990.

9.Цицерон Марк Туллий. О государстве. О законах. – М. : Мысль, 1999.

–782 с.

10.Макиавелли Н. Государь / Никколо Макиавелли // Сочинения. – М. :

Эксмо, 2009. – 509 с.

11.Гоббс Т. Левиафан / Томас Гоббс. – М. : Мысль, 2001. – 478 с.

12.Гоббс Т. Соч. в 2-х т. – М. : Мысль, 1991.

13.Бэкон Ф. Избранные произведения / Френсис Бекон. В 2-х т. – М. :

Мысль, 1972.

14.Гроций Г. О праве войны и мира: Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы публичного права / Гуго Гроций; пер. с латин. А. Л. Саккетти. – М. : Науч.-изд. центр «Ладомир», 1994. – 867 с.

15.Спиноза Б. Собр. соч. / Бенедикт Спиноза. В 2-х т. – М. : Госполитиздат, 1957.

16.Локк Дж. Сочинения / Джон Локк. В 3-х т. – М.: Мысль, 1985.

17.Монтескье Ш. Избранные произведения / Шарль Монтескье. – М. : Госполитиздат, 1955. – 800 с.

18.Руссо Ж.-Ж. Трактаты / Жан-Жак Руссо. – М.: Наука, 1969. – 703 с.

19.Кант И. Сочинения / Иммануил Кант. В 6-ти т. – М.: Мысль, 1965.

20.Гегель Г. В. Ф. Политические произведения / Георг Гегель. – М. :

Наука, 1978. – 438 с.

Література додаткова

34

б) А. Августин; в) Н. Макіавеллі; г) Ж.-Ж. Руссо.

4.Назвіть, якому вченому належить особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства:

а) М. Веберу; б) Дж. Локку; в) Г. Гегелю; г) М. Дюверже.

5.Назвіть найвідоміших представників політичної думки стародавньої

Греції:

а) Н. Макіавеллі, А. Августин; б) Цицерон, Ф. Аквінський; в) Платон, Аристотель; г) Платон, Ф. Аквінський.

6.Найбільш відомими науковими працями Н. Макіавеллі є:

а) «Політика», «Закони»; б) «Державець», «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія»;

в) «Левіафан», «Персидські листи»; г) «Державець», «Левіафан».

7.Назвіть автора теорії про невід’ємний та неподільний суверенітет народу

вдержаві:

а) Ж.-Ж. Руссо; б) І. Кант; в) Г. Гегель;

г) Ш. Монтеск’є.

8.Договірну концепцію створення держави розвивали: а) Т. Гоббс, Дж. Локк; б) Ж.-Ж. Руссо, І. Кант; в) Аристотель, Платон; г) Дж. Локк, Г. Гегель.

9.Назвіть три основні форми правління за Ш. Монтеск’є: а) Республіка, монархія, деспотія; б) Тероризм, лібералізм, авторитаризм;

в) Парламентська, абсолютистська, президентська; г) Республіка, монархія, лібералізм.

АДАПТАЦІЙНИЙ БЛОК

Теми доповідей та рефератів

1.Основний зміст античних проектів політичного устрою суспільства.

2.Проекти ідеальної організації суспільства в «Державі» Платона і «Політиці» Аристотеля: загальне та особливе.

3.Вчення Аристотеля про найкращий устрій суспільства.

35

4.Мораль і політика у вченнях Конфуція та Н. Макіавеллі.

5.Ідеї Ш. Монтеск’є про розподіл функцій влади.

6.Концепції «суспільного договору» і «природного права» в історії політичної думки (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж. Ж. Руссо).

7.Теорії «правової держави» І. Канта і «громадянського суспільства» Г. Гегеля.

Логічні завдання

1.Чому античні мислителі Платон і Аристотель виступали проти демократії як форми організації суспільного життя?

2.У чому полягає відмінність теорій ідеальної держави Платона та Конфуція?

3.Чому політичні ідеї Н. Макіавеллі вважаються неоднозначними?

4.Які характеристики, згідно з теорією Н. Макіавеллі, відрізняють правління еліти лисиць і еліти левів? Як би, на вашу думку, він визначив сучасну правлячу еліту в Україні?

5.Т. Гоббс стверджував, що «репутація влади і є самою владою»? Що мав на увазі англійський мислитель? Чи згодні ви з його твердженням?

6.Т. Гоббс і Ж.-Ж. Руссо були противниками поділу функцій влади, вважаючи, що влада завжди повинна бути цілком зосереджена у руках якогонебудь одного органу; Дж. Локк і Ш. Монтеск’є, навпаки, обґрунтовували необхідність поділу функцій влади. Чим пояснюється така відмінність у підходах до даної проблеми у сучасників? Як аргументують свою позицію прихильники і противники ідеї поділу функцій влади?

Дискусія «Проблеми співвідношення моралі і політики в історії політичної думки»

Що є спільного і у чому полягають відмінності між політикою і мораллю? Дилема «політика – мораль»: чи є сумісною політика з мораллю? Чи може та повинна політика бути моральною? Наскільки актуальними є ці питання для сучасної України?

Підходи до проблеми співвідношення моралі і політики в історії політичної думки:

1. Єдність політики і моралі.

Г. Маблі називав політику суспільною мораллю, а мораль – приватною політикою. Добра політика, згідно з Маблі, не відрізняється від здорової моралі. Ж.-Ж. Руссо закликав до поєднання політики і моралі: хто захоче вивчати окремо політику і мораль, той нічого не зрозуміє ані в тій, ані в іншій, і все, що є моральним злом, є злом і у політиці. На думку Т. Джефферсона, мистецтво управління полягає у мистецтві бути чесним.

2. Політика і мораль є несумісними.

Політика і мораль є автономними. За Н. Макіавеллі мораль є сферою вічного, вона регулює індивідуальні стосунки людей за допомогою

36

добровільного дотримання ними певних правил. У політиці ж панує доцільність, у ній виражаються інтереси різних соціальних груп. Іншими словами: у політиці нема моралі, а є лише інтереси.

3. Політика може бути моральною або аморальною залежно від обставин.

М. Вебер поєднував мораль і політику шляхом поділу сфер їх дії: до прийняття політичного рішення політик може додержуватися своїх ідейних переконань і моральних принципів, але після він має думати про його наслідки і результати, враховуючи реальні обставини (етика переконань та етика відповідальності).

Проблема зв’язку моралі з політикою і свободою людини: чи є вільною людина або ні, чи має вона свободу морального вибору у своїх діях, у тому числі у діях політичних, чи може людина бути моральною, будучи невільною?

Засоби політики і моральність. Між Сциллою «аморальних» засобів у виразі: «мета виправдовує засоби» і Харибдою моральних цілей у категоричному імперативі І. Канта. Політична етика.

37

ТЕМА 3. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

Ми не робимо з політики релігії, ані з релігії політики

В’ячеслав Липинський

Мета: розглянути особливості і основні напрямки української політичної думки, тлумачення у ній проблем влади та держави.

Ключові слова: світська та церковна концепції державної влади, гуманізм, соборність, євроцентризм, консерватизм.

ЗМІСТОВНИЙ БЛОК

Вузлові питання теми

1.Політична думка Київської Держави.

2.Політична думка козацько-гетьманського періоду.

3.Політична думка Нової доби.

3.1. Політична думка Київської Держави

Політична думка давніх жителів українських земель існувала у вигляді суспільно-політичних поглядів, що мали релігійно-міфологічний характер. Найчастіше вони були пов'язані із практичним життям та основними потребами.

Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божеством. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і посідає панівне місце ідеологія божественного походження влади і пов'язаних із нею певних політичних сил.

Важливим чинником, що сприяв об'єднанню Київської Русі та перетворенню її у велику феодальну державу, посиленню політичної влади правління, було введення християнства на Русі. Його утвердження сприяло не тільки розвиткові суспільно-політичної думки, а й посиленню економічних і культурних зв'язків з Візантією та іншими європейськими країнами. Під впливом візантійської філософії формувалась теологічна та політична думка. Ці процеси сприяли народженню єдності суспільно-політичного устрою, суспільних відносин і права.

Центральною політичною проблемою того часу була проблема взаємовідносин світської та церковної влад.

З одного боку, церква в Київській Русі прагнула піднятися над великокнязівською адміністрацією, намагалася стати центром єднання удільнороздрібненої держави, що знайшло своє концептуальне відображення у

38

церковному вченні про богоугодного владаря, в основі якого лежала ідея родового, династичного князювання. З іншого боку, відображаючи інтереси світської влади, поступово склалася концепція одновладдя, верховенства тільки світської влади.

В основі першої концепції про богоугодного владаря лежали думки отців церкви – Василя Великого, Іоанна Златоуста (IV ст.) про духовне провідництво в державі як запоруку добробуту й миру, дотримання заповідей Божих, припинення удільної боротьби за владу. Спираючись на них, печерський ігумен Феодосій заклав основи теологічної концепції. Він зазначав, що світські владарі не зберігають, а лише захищають віру, стоячи на процерковних позиціях. Займаючи ортодоксальну позицію, Феодосій стверджував, що шлях до істини лежить через східне християнство (православ'я). Згідно з даною концепцією важливим аспектом була централізація держави, але під керівництвом церкви.

Погляди Феодосія розвинув диякон Нестор, автор літопису під назвою «Повість временних літ», який був творцем головної ідеї першої православної церковної доктрини – династичного князювання. В літописі на першому місці стоїть Володимир Великий, який хрестив Русь. Проте центром єдності держави давньоруських князів мала б бути не великокнязівська влада, а церква.

Творцем другої концепції був митрополіт Іларіон. Йому належить відома праця «Слово про закон і благодать». Він вважав, що одновладдя є опорою християнської віри. Завдяки великокнязівському централізму православ'я утвердилося на Русі, саме йому воно має завдячувати своїм існуванням. В одновладній монархії Іларіон бачив головний гарант єдності і сили держави, її територіальної цілісності. Тому християнство повинно служити консолідації країни, стояти на охороні загальнодержавного централізму.

Одним із найвідоміших представників політичної думки Київської Русі був Володимир Мономах. Зокрема, він вважав, що здійснювати беззаконня не мають права не тільки сини князів, але й службові люди. Князь є державним мужем, носієм закону. На його думку, владар повинен пам'ятати, що разом із владою зростає і відповідальність.

Із татарською навалою державність, політичне життя надалі зберігалися лише у Галицько-Волинській державі. З того періоду найважливішим джерелом політичної думки залишився Галицько-Волинський літопис (XIII ст.), що доніс інформацію про політичну діяльність князя Данила Галицького. Перед обличчям татаро-монгольської навали політичні погляди того часу зводилися до необхідності європейського об'єднання.

3.2. Політична думка козацько-гетьманського періоду

На початку козацько-гетьманської доби важливим осередком суспільнополітичного життя залишалась галицька земля. Такі зв'язки із західноєвропейською культурою сприяли поширенню ідей гуманізму. Серед представників цього напряму в політичній думці можна виокремити Юрія Котермака-Дрогобича і Станіслава Оріховського.

39

Зокрема, Юрій Дрогобич висловлювався за зміцнення сильної королівської влади, що обумовлює зверхність світської влади над церквою. Щодо ідей Станіслава Оріховського, то він вважав, що керування державою повинне здійснюватись методами переконання, владар повинен здобути повагу і любов підданих, бо без того він не може стати авторитетом і його влада буде слабкою.

Серед видатних мислителів козацько-гетьманського періоду виділяється Іван Вишенський. Церкву і суспільство в цілому він уявляв в образі заснованої на братерстві й рівності соборності. Лише дотримання принципу соборності й забезпечувало б рівність усіх людей як у церковно-релігійному, так і суспільнополітичному житті, усунення несправедливості, гноблення, визиску і тиранії. Одержавши владу від Бога, будь-який правитель не зможе користуватися нею на свій розсуд, свавільно, бо це є грубим порушенням божих настанов про рівність. Вишенський виступав за поширення освіти, пов'язував її і виховання народу з політичним та соціальним відродженням України.

Значне поширення освіти в Україні стало важливою умовою створення Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях. Її засновником був Петро Могила. Він не виокремлював державу і суспільство один від одного. На його думку, держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на базі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організовує виховання, згуртовує та захищає людей. Як вважав Петро Могила, метою людського життя є діяльність у поєднанні з чеснотами.

Професорами Києво-Могилянської академії, які зробили значний внесок в українську політичну думку, були Феофан Прокопович і Стефан Яворський.

Феофан Прокопович вважав, що природним для людини є творити добро, це дар її природи, як і совість, що спонукає людину на це добро. Влада держави потрібна для охорони природного закону, закони потрібні, щоб не порушувати природних прав, а влада є силою, що гарантує їх виконання. Щоб цього досягти, народ через договір передає свою волю правителю. Верховна влада у своїй діяльності повинна дотримуватися принципу загальної користі, опікуватися народом, дбати про його добробут і безпеку. При цьому влада духовна має підпорядкуватися владі світській.

Стефан Яворський прагнув використати усе позитивне, що мали в собі католицизм і протестантизм, залишаючись на позиціях православ'я. Він стверджував про необхідність рівноправності співпраці церкви з державою для загальної користі.

Свідченням підвищення рівня політичної думки стали «Пакти й конституції законів та вільностей Війська Запорізького», укладені у квітні 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом та Військом Запорізьким. Основним пунктом Конституції Пилипа Орлика було проголошення незалежності України. Вона передбачала створення вищого органу – Генеральної Ради та обмежувала права та повноваження гетьмана. Без рішення Генеральної Ради гетьман мав право розглядати лише поточні питання, радитись при цьому з Генеральною старшиною. Україна повинна була стати демократичною

40

республікою з виборними законодавчим та виконавчим органами. Конституція Пилипа Орлика була видатним досягненням політичної думки початку XVIII століття. Вона знаходилась у річищі тенденцій політичного розвитку Європи того часу (зокрема, це стосується розмежування світської та церковної влади). В деяких питаннях Конституція випереджала свій час, передусім, у спробах утвердження домінування засад конституціоналізму і правопорядку над ідеєю абсолютної державності.

Видатний український мислитель Григорій Сковорода вважав, що державний устрій, політичний лад залежить від того, наскільки соціальнополітичний стан членів суспільства відповідає їх духовній природі. Держава є законною й необхідною, він був лише проти злочинної влади та устрою. Це настає тоді, коли природне перетворюється у неприродне. Такі ж проблеми, як рівність і свобода, на його думку, є проблемами природної відповідальності. Суспільно-політичним ідеалом у Сковороди мав бути державний лад, який би спирався на суспільний компроміс. Це мало б бути гармонійне суспільство, але з певною ієрархічною структурою.

3.3. Політична думка нової доби

Наприкінці XVIII – початку XIX століття політична думка в Україні вступає у новий період свого історичного розвитку. Головними джерелами відродження національної свідомості були вплив західноєвропейських політичних ідей, зокрема ідей Французької революції.

У першій половині XIX століття в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство, яке уособлювало цвіт української політичної думки, об'єднувало людей, котрі справили величезний вплив на хід і подальший розвиток українського відродження.

До складу Кирило-Мефодіївського товариства входили: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Василь Білозерський, Опанас Маркович, Тарас Шевченко. Основними завданнями вони вважали побудову слов'янської спілки християнських республік; знищення кріпацтва та абсолютистської влади в Російській імперії як необхідної умови створення цієї спілки; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов'янами.

Кирило-Мефодіївське товариство закликало слов'ян до об'єднання, але за умов утворення кожним народом своєї власної суверенної республіки, не залежної від інших, збудованої на демократичних засадах. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу як через державні реформи, так і завдяки поширенню освіти, моральному вдосконаленню людини. Головною передумовою ідеального суспільного ладу вони вважали особисту чесність і порядність обраних правителів.

Михайло Драгоманов вважав, що чим більш високим є рівень розвитку суспільної організації, тим вищим має бути ступінь соціального прогресу.

Основними постулатами політичної концепції Драгоманова були визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості