К.Р.Теорія.причинності / 38_Teoriya_regionalnogo_rozvitku_i_ekonomichnog

№ 38 Теорія регіонального розвитку і економічного районування.

Згідно з Е. Хуверу, регіон – це просторово взаємозв’язаний центральний ринок праці. За їхнім визначенням, регіон має дві основні риси: функціонально регіони інтегровані до такого ступеня, що робоча сила та потоки товарів більш розповсюджені в межах регіону, ніж за його кордонами; в межах регіону, економічна діяльність орієнтована на домінуючий центр, а не на периферію.

Теорія регіоналі́зму (регіонального розвитку) — сучасна географічна теорія, тісно повֹ’язана з атрибутами географічної науки, являє собою сукупність філософських, загальнонаукових та географічних уявлень про розвиток залежно від регіонів. Сьогодні ця теорія набула міждисциплінарних ознак, проникнувши в інші галузі наук. Ця теорія відображається у працях Інокентія Герасимова (1905–1985), Саушкіна Ю., Вадима Покшишевського (1905–1984), Сергія Лаврова (1928–2000) тощо.

Теорії регіонального розвитку

Теоретичний арсенал регіонального управління постіндустріальних країн досить великий. Його розробки знайшли практичне втілення в умовах реформування економіки окремих держав. Розглянемо найвідоміші з них.

Посткейнсіанська теорія. Аргументує державне регулювання міжрегіональних розбіжностей. її основою є стимулювання інвестицій і надходження приватного капіталу в слабко розвинуті регіони.

Неокласичний регіональний підхід. Ґрунтується на постулаті: вільний нерегульований ринок природно призведе до усунення нерівності між регіонами, тому немає необхідності обмежувати стихійну дію ринкових сил.

Теорія незбалансованого розвитку. Прямо протилежна попередній. Згідно з цією теорією, ринок без державного регулювання об'єктивно збільшує регіональні розбіжності і закріплює високий розвиток одних регіонів і слабкість інших.

Суспільні теорії регіоналізму. Основна проблема - зіткнення політичних за формою і економічних за суттю загальнонаціональних і регіональних інтересів. У межах цих теорій окремо розглядаються розподіл ресурсів і політичної влади між регіонами і центром, соціальні відмінності й конфлікти.

Кожна з цих теорій у певні історичні періоди стала базою для розроблення державних програм регіонального розвитку. Так, Європейська ринкова модель регіонального управління пройшла три методологічні парадигми:

1) невідкладна допомога кризовим регіонам (кінець 20-х - 40-і роки XX ст.);

2) міжрегіональний перерозподіл економічного зростання з орієнтацією на збалансований регіональний розвиток, створення полюсів зростання (1950-1970-і рр.)

3) реструктуризація регіонів (середина 1970-х - кінець 1980-х років), що спирається на неокласичні й технологічні теорії і орієнтована на максимальне використання внутрішнього потенціалу кожного регіону, підтримку малого і середнього бізнесу.

У наш час формується нова парадигма - регіональний саморозвиток на базі врахування інтересів регіонів і покладання відповідальності за розвиток регіонів на місцеву владу.

У нашій країні певну роль відіграють посткейнсіанська теорія і теорія незбалансованого розвитку, спрямовані на підтримку проблемних регіонів і становлення місцевого самоврядування. Практичне втілення знаходять і деякі технологічні теорії - створення технополюсів і полюсів зростання (наприклад створення вільних економічних зон). Таке сплетення декількох методологічних підходів до створення системи регіонального управління зумовлене вимогами часу: якщо в Європі методологічні підходи послідовно змінювалися на різних етапах розвитку, то Україні необхідно пройти багаторічний період еволюції регіонального управління за малий проміжок часу.

Економічне районування - це науково обґрунтований поділ те-риторії країни або регіону на систему економічних районів, які фор-муються в процесі розвитку суспільного виробництва й відбивають географічний поділ та інтеграцію праці [5, с. 16].

З економічним районуванням пов'язані інші суміжні поняття. Так, районоутворенням називають об'єктивний процес формуванняй розвитку районів, а районологією (регіонологією) - вивчення закономірностей та особливостей створення, формування й розвиткурайонів [5, с. 30].

Батьківщиною теорії й практики економічного районування вважається Росія, перші наукові досвіди районування якої відносять допочатку XIX ст. В XIX - на початку XX ст. районування Росії прово-дилося К. І. Арсеньєвим, К. Ф. Германом, П. П. і В. П. Семеновими-Тян-Шанськими, Д. І. Менделєєвим, Д. І. Ріхтером, А. І. Скворцо-вим та іншими вченими.

У радянський час, особливо в 1920-ті роки, воно набуло особливого розмаху у зв'язку із втіленням плану електрифікації Росії (ГО-ЕЛРО) та перших п'ятирічних планів.

Основоположниками теорії економічного районування в радянський період уважаються І. Г. Александров, Г. М. Кржижановський,М. М. Баранський [3], М. М. Колосовський [11]. Істотний внесоку подальший розвиток цієї теорії зробили економіко-географиЮ. Г. Саушкін [21], П. М. Алампієв [2], A. М. Колотієвський [12],І. І. Бєлоусов [4], Т. М. Калашникова [10] та ін.

У цей час було сформульоване поняття про інтегральний економічний район. За Е. Б. Алаєвим, економічний район - це територіально ці-лісна частина народного господарства країни, що має наступні ознаки:спеціалізацію як основну народногосподарську функцію, комплексність,що розуміється у широкому сенсі як взаємозв'язок найважливіших еле-ментів економічної та територіальної структур району, керованість, щодозволяє розглядати район як організаційний осередок територіальногоуправління народним господарством. Об'єктивною основою економіч-ного району є територіально-виробничий комплекс [1, с. 227].

М. М. Колосовський виокремив п'ять типів економічних районів, віднісши до них: 1) резервні території зі слабким розвиткомпродуктивних сил; 2) райони піонерного економічного розвитку;3) райони великоосередкового розвитку господарства; 4) районипотужних осередків господарського розвитку; 5) райони комплек-сного господарства. Ним розроблені ієрархія економічних районівз виділенням відповідно макро-, мезо- та мікрорайонів, а також їхзонування, тобто об'єднання районів у групи [14, с. 124].

Просунулося вперед не тільки інтегральне, але й галузеве еконо-мічне районування: промислове, сільськогосподарське, транспортнета ін.

Найбільша цінність даної теорії полягає в тому, що, починаючиз плану ГОЕЛРО 1920-х років і до кінця 1980-х років, вона знахо-дила втілення в конкретному територіальному плануванні та еко-номічному районуванні СРСР. У 1980-х роках сітка економічногорайонування СРСР нараховувала 19 великих економічних районів,об'єднаних в 3 економічні зони. Однак на той час вона вже багато вчому не відповідала реаліям, так само як і система управління райо-нами. Усе різкіше стали позначатися розбіжності між економічнимрайонуванням та адміністративно-територіальним поділом.

Сучасне районування, запозичуючи теоретичні розробкиекономіко-географів, виходить за рамки економічного як такого.Мова йде про соціально-економічне, політико-географічне, історико-географічне, еколого-ресурсне, природно-сільськогосподарське таінші види районування.