К.Р.Теорія.причинності / 11Paradoxi_samo_determinatsiyi
.docx11Парадокси само детермінації: парадокс «зшивки» і парадокс пріоритетності.
Парадокси самодетермінації. Розглянемо два парадокса, розуміння яких важливе для подальшого аналізу, - парадокс зшивки і парадокс пріоритетності.
Парадокс «зшивки». Йдеться про «зшивку» причинної дії і метапричинного впливу, яка має місце у ході самодетермінації. Сутність парадоксу полягає в наступному: метапричинний вплив на характер спричинення - якісно інший, ніж причинні дії, але цей вплив не може здійснюватися інакше, ніж через причинні дії, бо інших силових чинників немає. Фактично сизигійна самодетермінація може розглядатися як самодетермінація причинна (діюча) і одночасно як метапричинна (формуюча). Тому, щоб розібратися з парадоксом «зшивки», доцільно розглядати її як поєднання моментів самоспричинення і самоформування.
Самоспричинення. самоспричинення полягатиме у тому, що в тотальності будь-яка місцева причинна дія у межах тотальності викликає зустрічну зміну причинних же дій з боку тотальності на цю місцеву причинну ситуацію. Отже, в тотальності кожний причинний акт має подвійний, причинно-причинний характер: місцева причинна дія одночасно «вмикає» новий режим причинних впливів з боку тотальності на себе. Це тягне за собою цілу низку неперервних причинних (силових) узогджень частин тотальності між собою у вигляді диверсизацій змісту тотальності і гри енергетично-інформаційних відносин в ній..
Стан «кипіння» постає як не просто носій різних можливостей самоспричинення, а як субстанція, яка потенційно здатна породжувати нові індивідуальні форми існування. Інакше кажучи, передумовою підтримання сизигійного самоспричиненняє стан постійної, хоч і змінної за характером, субстанційності. Плинність цього стану продовжується, поки процеси диверсизації превалюють над процесами спонтанних породжень нових тимчасових форм буття. Але з часом, якщо процес не дифундує в навколишнє середовище, від зупиняється на стані нестійкої рівноваги зустрічних процесів диверсизації і флуктуацій (породжень нових форм). З цього моменту субстанційні зміни залишаються на відносно незмінному рівні, з якого може початися процес дійсної організації. Субстанція, що дійшла цього стану, виступає як субстанція оновлення.
Самоформування. Субстанція, поки вона не перейшла в стан субстанції оновлення, за своєю сутністю має полісубстанційні потенції, кожна з яких може реалізуватись при наявності впливів відповідного навколишнього середовища. Поки таких впливів бракує, процеси диверсизації йдуть далі, їх обсяги і глибина можуть змінюватись, а субстанція, відповідно, приймати вигляд плинних субстанційних станів. Коли ж умови здатні зафіксувати цей процес, субстанція редукується до того чи іншого окремого стану субстанційності як до відносно сталої субстанцїі оновлення, з якої надалі починається рух самоформування. Фактично він починається навіть раніше – ще у ході процесу перетворення полісубстанційного стану в моносубстанційний. Чому таке перетворення відбувається?
Будь-яка реальна субстанція оновлення, як тільки що було зазначено, завжди вміщена у потік впливів цілком певних умов, які утворюють певну картину організаційних дій - план Гомейєра, і тому не може вічно перебувати в нестійкому стані. Хаотичність полісубстанційності і зовнішніх впливів веде спочатку до виникнення лише тимчасових організаційних форм-флуктуацій, які за даних умов швидко зникають. Але поступово з цього хаосу виділяється більш стійкий фон відносин і змін, який вступає у певну рівновагу з планом Гомейєра середовища. Рано чи пізно причинні чинники плану Гомейєра завдяки особливостям механізму функціонування субстанції оновлення, вказаним вище, своїми навіть незначними впливами ефективно спрямовують рух моносубстанції з стану нестійкої онтологічності до актуалізації більш стійких онтичних форм відповідно до характеру причинних впливів плану Гомейєра.
Це відбувається тому, що останні (причинні впливи) існують не самі по собі, а діють відповідно до цього плану, отже метапричинно. Вони здатні це робити, бо хоч і незалежні один від одного, але діють сукупно (масовим чином) і в цій сукупній дії кожний забезпечує відображення певної перспективи плану Гомейєра, а всі разом – плану в цілому. Отже, метапричинний вплив плану Гомейєра може реалізуватися через причинні дії тому, що самі ці дії, будучи неорганізованими між собою, мають організований характер щодо цього плану. Парадокс зшивки розв”язується тим, що хоч причинні дії плану Гомейєра самі по собі не несуть метапричинного впливу умов, але за рахунок того, що кожна з цих дій несе специфічну (часткову) інформацію про план, їх сукупна дія виявляється його силовою копією, яка і виступає як метапричинний вплив. Силова копія забезпечується причинними діями, але не редукується до них.
Парадокс пріоритетності. Цей парадокс випливає з розглянутої картини причинно-метапричинної «зшивки». Його сутність полягає у тому, що механізм «зшивки» надає провідну роль метапричинному впливу з боку зовнішніх умов, тоді як самодетермінація за самою своєю сутністю передбачає провідну роль внутрішніх чинників. Дійсно, субстанційні перетворення не ведуть до розпаду субстанції тому, що відбуваються у межах більш широкого цілого, яке, власне, і стає організуючим чинником. Але яке відношення така картина має до самоорганізації тотальності? Це стара проблема «зовнішнє-внутрішнє», яка, наприклад, в біології постає як проблема автогенезу і ектогенезу.
У відповіді на це питання треба розрізняти етап формування тотальності і етап її подальшого розвитку. тотальність завжди виникає в просторі більш широкого цілого і цей процес базується на самості цілого. Самість і є парсично-генерологічною єдністю цілого, оскільки саме ця єдність є основою актуального і потенційного моментів подальшого буття цілого. самість цілого є основою змін кожного його окремого субстанційного стану, який може утворюватись в ході оновлення цілого. В кінцевому підсумку саме завдяки самості цілого сизигійна самодетермінація на будь-якому рівні його субстанційності постає одночасно не лише як причинно-причинна, а й як формуюча дія. Самість діє як особистий формуючий план цілого, його внутрішній план, що не перестає діяти на протязі всього існування цілого і у межах якого розгортаються і його локальні тотальності (субтотальності). Особистий формуючий план цілого переводить частину віртуальних станів субстанцій у реальні відповідно до власної «генної морфології», нехтуючи тими, які даній морфології не відповідають. Під час формування тотальності внутрішній план цілого є внутрішнім чинником становлення тотальності як його частини. Отже, зовнішня щодо народжуваної тотальності дія плану Гомейєра цілого виявляється для неї і внутрішнім планом, поки процес народжування не завершився.
будь-яка субстанція-тотальність, з одного боку, має свою специфічну самість, але, з другого - як частина зовнішнього цілого вона залишається моментом самості цього цілого, відтак, має його самість також за свою сутнісну, отже внутрішню, підставу. Враховуючи таку ситуацію, можна вважати розв”язанням парадоксу пріоритетності твердження, що самість цілого - настільки ж зовнішня, наскільки і глибинна внутрішня основа буття тотальностей, які у ньому виникають і існують як його частини. Виходить, шо тотальність як частина цілого має два рівні своєї природи - самість власну, і самість цілого, на якій вона базується і яка так само присутня у власній самості, але як її більш глибоке підгрунтя. Це міркування може бути продовжено, якщо ми врахуємо, що самість цілого сама спирається на відповідні ландшафтні підгрунтя і має свою дворівневу будову, щодо глибинного рівня якої можна міркувати так само і т.д. В кінцевому підсумку виходить, що будь-яка самість має ірархізований характер сягаючи своєю найбільш глибокою основою аж до рівня самості всього універсуму. Що стосується впливу цілого на самодетермінацію його тотальностей-частин, то він, таким чином, має подвійний характер - зовнішній як актуально-генерологічний (провідний план Гомейєра), і глибинний внутрішній - як віртуально-парсичний. Частини несуть у собі одночасно актуальний (як зовнішній) і віртуальний (як результат впливу усіх глибин не лише цілого, а й більш широкого ландшафту) відбиток цілого. Тому самість цілого стосовно його частин є одночасно зовнішнім і фундаментальним внутрішнім чинником їх формування і розвитку.
Ця обставина означає не лише зовнішню, а й внутрішню єдність частин цілого скорельованих між собою як генерологічними відносинами, так і парсичною їх узгодженістю з самістю цілого (а через нього - з самістю більш широких ландшафтів і всього універсуму). Таке розуміння механізму формуючої детермінації дозволяє пояснити чому онтичні форми, що породжуються його дією, при всій їх довільності та різноманітті, внутрішньо пов”зані і гармонізовані між собою. Можна сказати конкретніше, що їх зв”язок має подвійний – зовнішній і внутрішній (сутнісний) характер. Зовнішній, у вигляді певної структурованості і пропорційних відносин, і сутнісний - як відображення впливу планів Гомейєра різних рівнів самості цілого і поза нього, у межах і під дією яких ця структурованість формується. Їх взаємовідповідність полягає не лише у наочній морфологічній взаємоприлаштованості (на кшалт майже містичної взаємної підігнаності органів тіла тварини чи людини під час розвитку ембріону і зародку), а у тому, що вонивідповідають складній організуючій природі самості цілого, відповідно до якої виникають і розгортаються, і є лише вторинними. Дві елементарні частинки, що виникли в результаті певного квантового процесу і вільно розбігаються в просторі, пов»язані між собою не лише «логічно», чи «імпликативно», а й сизигійно, у тому розумінні, що картина їх розбігання відображує фізичний план мікросвіту як цілого, що їх охоплює у даному русі, і у межах якого вони корелюють одна з другою цілком реально, як вияв (декодування) «морфології» даного плану.
План-самість цілого спрямовує активність тотальностей на породження самостійних онтичних форм як наочних морфологічних розкодувань зосередженої у самості інформації і у відповідності до неї, а через неї і відповідно до ландшафту універсуму. У подальшому породженні онтичних форм самих тотальностей створюються субсамості різноманітних субтотальних форм-підсубстанцій, здатних на подальше самостійне розгортання, при одночасному виявленні нових причинних дій і метапричинних впливів більш високого рівня. З зазначеного ясно, що окрім сизигійного самоспричинення у межах тотальних форм життя цілого у ньому існують і «вертикальне» та «сітьове» сизигійне увідповіднення між самими тотальними та субтотальними формами, що формує ціле як складну морфологічну будівлю, що грунтується на розгортанні і перетвореннях генерологічного каркасу.