конфликтология / Лекц_я 6

10

Тема 6. Динаміка конфлікту

1. Поняття конфліктної ситуації

2. Сприйняття конфліктної ситуації.

3. Розвиток конфлікту. Етани конфлікту.

4. Характеристика зовнішніх дій у протиборстві

5. Особливості погрози як способу впливу на супротивника.

6. Особливості механізму розвитку конфлікту.

7. Форми завершення конфлікту

8. Особливості динаміки конфлікту.

Будь-який конфлікт проходить декілька стадій. Як правило, йо­му передує конфліктна ситуація, потім ескалація конфлікту і його завершення.

Поняття конфліктної ситуації. Під конфліктною ситуацією слід розуміти таке сполучення обставин, людських інтересів, котре об'єктивно складає підґрунтя для реального протиборства між соціальними суб'єктами. Головна риса ситуації — виникнення пред­мета конфлікта. Оскільки конфліктна ситуація передує безпосеред­ньо конфлікту, вона може бути ще не використана сторонами і навіть повною мірою не осмислена.

Наприклад, у приватизованому підприємстві нові власники кон­трольного пакету акцій вирішили технічно оновити виробництво, щоб зробити його конкурентоспроможним. Конфлікту тут щє немає, але конфліктна ситуація вже існує, бо кожне технічне оновлення вик­ликає зміни вимог, що ставляться до працівників, оплати їх праці, новий підхід до управління, розподіл трудових функцій і оновлення кадрів усіх рівнів. Все це неминуче призведе до протиборства інте­ресів, тобто конфліктна ситуація породить реальні конфлікти. їх зміст і гострота залежатимуть від того, наскільки всебічно і глибоко буде оцінена конфліктна ситуація, як ураховуватимуться інтереси мож­ливих суб'єктів конфлікту і яка альтернатива буде запропонована учасникам конфлікту, щоб більш-менш прийнятно врахувати їх інте­реси і загасити конфлікт. У трудових колективах може виникнути багато причин, які створюють підґрунтя для конфліктів різного рівня і різної гостроти. Наприклад, багато начальників, що видають різні і неузгоджені розпорядження, відсутність чітко визначених відповідаль­них за конкретну справу, низький професіоналізм окремих співробітників, особливо із управлінської ланки — все це може ство­рити конфліктну ситуацію і породити конфлікт. Ще більш складни­ми і різноманітними є конфліктні ситуації у міжнародних справах. До­сить згадати конфлікт у Косові, дві війни у Чечні, протистояння Ізраїлю і палестинських арабів тощо. Але і в цьому разі основою виникнен­ня конфлікту є протиборство, породжене зіткненням інтересів.

Сприйняття конфліктної ситуації. Конфліктна ситуація мо­же скластися об'єктивно, поза волею і бажанням майбутніх про­тидіючих сторін (наприклад, скорочення штатів в установі), а може бути створена однією із сторін або двома. Як же сприймається конфліктна ситуація? Суб'єктивне відображення конфліктної ситуації не обов'язково відповідає дійсному стану справ. Усвідомлення конфлікту завжди містить у собі елементи суб'єктивизму і вже тому є певною мірою викривленням.

Викривлення у сприйнятті ситуації здатні досягти значних мас­штабів. Причиною конфлікту може бути найпростіше непорозуміння, невірне сприйняття іншого суб'єкта.

Фахівці виділяють неадекватно зрозумілий і удаваний конфлікти. До першого належать випадки, коли конфліктна ситуація існує і сто­рони сприймають її як таку, але з істотними відхиленнями від дійсності (значне перебільшення чи зменшення проблеми, що ви­никла). Особливо часто це спостерігається у міжнародних конфліктах. При удаваних конфліктах об'єктивна конфліктна ситуація повністю відсутня, між суб'єктами навіть немає ніякого об'єктивного протисто­яння, і все ж таки сторони почуваються так, ніби конфлікт існує. Во­ни цим почуттям самі породжують конфліктність і вступають у про­тиборство. Причинами удаваного конфлікту, як правило, виступають, по-перше, хибна інтерпретація чиїхось дій як упереджених і спрямо­ваних проти інтересів другої сторони; по-друге, необережність або навіть непрофесіоналізм у спілкуванні і, по-третє, втручання якихось третіх сил, що зацікавлені у виникненні конфлікту і використовують з цією метою провокаційні засоби. У першому випадку така квазі-конфліктність краще за все долається об'єктивним аналізом фактич­них наслідків спілкування і усвідомленням на цій підставі безпеки своїх інтересів. У другому ж достатньо порозумітися і переконатися, що недоречності спілкування, з яких розпочався конфлікт, були не-умисними і, крім необережності, за ними нічого реального не стоїть. Третій випадок є найбільш складним, оскільки дії і джерела інфор­мації третьої сторони не завжди можуть бути з'ясовані, а учасники конфлікту наголошують на недобрих намірах протилежної сторони і віддають перевагу саме такому підходу у взаємному спілкуванні.

Що стосується механізму виникнення такого роду конфліктів, то хибне їх сприйняття частіше за все пов'язане з неправильним тлу­маченням слів і вчинків, в основі якого лежать двозначність повідо­млень, перекручення первісного смислу документів, а за певних об­ставин навіть звичайне питання чи комплімент можуть бути сприй­няті як образа. Особливо слід пам'ятати, що подібна відмінність в інтерпретації чужих вчинків і слів значною мірою визначається відмінністю культур, а також правил спілкування.

В основі виникнення конфліктів такого типу лежить певна за­кономірність, сутність якої полягає в тому, що конфлікт, який виникпомилково, може розвиватися так, ніби він мав реальний предмет, і иже в процесі конфлікту виникає конфліктна ситуація. Так із факту (міцнення обороноздатності однієї сторони робиться висновок про її агресивні і ворожі наміри, що викликає дійсну ворожість цієї сто­рони, а відтак, підтверджує первісне припущення. Із цього випли­ває дуже важливий практичний висновок, а саме: квазіконфлікти ма­ють тенденцію переростати у конфлікти реальні, а тому повинні до­латися негайно і в найбільш відкритій і доброзичливій формі.

Удаваний характер конфліктів нерідко є ознакою кримінальних конфліктів. О. Яковлев у зв'язку з цим навіть характеризував криміна­льну поведінку як невідповідну реакцію на ситуацію, що склалася. В цьому випадку неадекватність оцінки пояснюється особистісними якостями учасників конфлікту — обмеженістю кругозору, інтелекту­альною нездатністю передбачити наслідки своіх дій, стресовим ста­ном психіки, вузьким сприйняттям дійсності, алкогольним сп'янінням тощо. Надзвичайно велике значення при з'ясуванні причин переро­стання квазіконфлікту в конфлікт реальний є чинник часу, оскільки при обмеженості в часі не у всьому зразу можна об'єктивно розібра­тися — і тоді слова, необдумана реакція протилежної сторони, сло­весне втручання третьої сторони сприймаються як реальні факти, у відповідь на які вчиняються реально значущі дії.

Звідси випливає надзвичайно велике значення врахування осо-бистісних чинників і якостей у виникненні, розвитку і подоланні конфліктів, що вимагає самостійного розгляду цієї проблеми.

Як уже зазначалося, в конфлікті велике значення має сприйнят­тя сторонами конфліктної ситуації. Реагуючи на конфліктну ситу­ацію, що виникла, людина діє відповідно до своїх поглядів і особли­востей характеру. Різні люди і групи в одній і тій самій ситуації здійснюють іноді протилежні вчинки. Саме взаємодія конкретної си­туації і властивостей особистості здатна викликати конфлікт і нада­ти йому певної конкретної форми (або відвернути, уберегти від ньо­го). В разі, якщо суб'єкт не здатний розв'язати ситуацію чи не ба­жає вступати в конфлікт, типовим є психологічне заміщення (пере­несення). Воно полягає в тому, що на заміну мети, яка виявилася недосягненою, приходить інша, яка дає лише тимчасове і примарне задоволення. Таке заміщення, наприклад, може проявитися в пи­яцтві, що у свою чергу може викликати конфлікт. Побутове хуліган­ство також може являти собою перенесення конфлікту, який склав­ся в сім'ї або з сусідським оточенням, у зовсім іншу ситуацію (по­биття стороннього перехожого на вулиці, дебош в громадському місці тощо). Таке перенесення відбувається і в поведінці натовпу, який розлютився через не підвладні йому обставини і тому шукає собі жертву. Схожі процеси відбуваються і у випадках, коли заміщується невдоволеність у самоствердженні. Не маючи можливости довести свої переваги на роботі і запобігаючи там конфлікту, суб'єкт розпо­чинає конфлікт удома, в сім'ї. Це дає йому розрядку і задовольняє самолюбство.

Отже, конфліктна ситуація, що виникла в одному місці, розв'язується — з конфліктом чи без нього — при зовсім інших об­ставинах.

Розвиток конфлікту. Етапи конфлікту. Особливості конфлікту як соціального і соціально-психологічного феномена, а також ме­ханізм його виникнення і вирішення, обумовлють те, що конфлікт завжди виступає не як миттєве явище, а як процес, що зароджується, і перш ніж якимось чином бути розв'язаним, проходить певні стадії розвитку.

Конфлікту в його реальній формі передує прихована (латент­на) стадія. На цій стадії вже є всі елементи конфлікту, за винятком зовнішніх дій. Ця стадія не є чимось одномірним і завжди виступає як певна послідовність подій, або етапів, латентної стадії розвитку.

Перший етап — це виникнення об'єктивної проблемної ситуації як основи майбутнього конфлікту.

Другий етап — це усвідомлення суб'єктом об'єктивної проблемної ситуації і своїх інтересів у ній. З точки зору назрівання конфлікту і можливостей запобігання йому на латентній стадії він є ключовим і вбирає в себе принаймні три аспекти розвитку подій.

Перший аспект — це усвідомлення хоча б одним із суб'єктів своїх інтересів в проблемній, тобто потенційно конфліктній, ситу­ації. Ці інтереси можуть бути реальними або невірно усвідомлени­ми, але без процесу їх усвідомлення конфлікт не виникне.

Другий аспект являє собою розуміння суб'єктом перешкод що­до задоволення своїх інтересів. Ці перешкоди можуть бути трьох типів:

1) перешкоди, що випливають із об'єктивної ситуації незалеж­но від позицій інших суб'єктів, яких можна було б розглядати як по­тенційних участників майбутнього конфлікту. Ця об'єктивна конфліктна ситуація ще не є конфліктом. Наприклад, орган місцевого самовряду­вання у зв'язку з об'єктивним спадом виробництва не зміг забезпечи­ти згідно з місцевим бюджетом усіх виплат працівникам соціальної сфери. Працівники зацікавлені в одержанні заробітної плати, а орган місцевого самоврядування, у свою чергу, зацікавлений в зміні ситу­ації, яка потенційно в соціальному відношенні є загрозливою;

2. перешкоди, які випливають із якостей самого учасника конфлікту, що назріває. В наведеному вище прикладі місцевий орган влади міг би сам вжити заходів, які б попередили спад виробництва, але не проявив належноі ініціативи;

3. зовнішні перешкоди, що виступають у персоніфікованій формі, наприклад, у вигляді вищестоящої посадової особи, котра во­льовим рішенням відібрала додаткові прибутки, одержані у сфері торгівлі, що могли б перекрити надходження, які не надійшли до бю­джету від промисловості. Тут перешкода має певний, виявлений і усвідомлений характер, що є важливою передумовою подальшого розвитку конфлікту.

Третій аспект полягає в усвідомленні інтересів і перешкод, що існують стосовно іншої сторони. Ці перешкоди можуть бути кла­сифіковані за градацією і принципами, що застосовані при розгляді другого аспекту.

Третій етап можна характеризувати як спробу розв'язати потенційно конфліктну ситуацію неконфліктними способами. Вони полягають в тому, що одна із сторін з метою захисту своїх інтересів здійснює певні конкретні дії, але в такій формі, що не передбачає конфлікту з іншою стороною. Часто конкретні дії здійснюються в та­кий спосіб, щоб не втягувати до цього процесу потенційних суб'єктів конфлікту, що об'єктивно назріває. При взаємному розумінні інте­ресів обох сторін і відповідних практичних дій саме на цьому етапі виникає реальна можливість не дати проблемній ситуації перерости в реальний конфлікт.

Негативні наслідки конкретних дій, що були спрямовані на ре­алізацію інтересів обох сторін, ведуть до четвертого етапу латентної стадії. Зміст цього етапу полягає в тому, що тут чітко виз­начаються позиції обох сторін у запланованій взаємній боротьбі і проводяться підготовчі практичні дії до неї. Формально цей етап ви­ступає як передконфліктна ситуація, але фактично конфлікт уже роз­почався.

Зазначені етапи не обов'язково чергуються в такій послідовності. Більш того, деякі з них на практиці можуть видпадати, інші повто­рюватися. Наведена схема етапів відображує ідеальний' випадок роз­витку конфлікту, як він сприймається зовні.

За латентною йде відкрита фазами динаміці конфлікту. Пере­ростання латентної фази у відкриту визначається принаймні трьома обставинами. По-перше, для всіх учасників стає очевидною наявність конфлікту, оскільки кожна із сторін намагається переграти іншу. По-друге, дії учасників конфлікту, що назріває, стають практичними і набувають певної зовнішньої форми, наприклад використання за­собів масової інформації, застосування насильства, погрози, дій по захопленню спірного об'єкта тощо. По-третє, про конфлікт, що вий­шов із латентної фази, дізнаються сторонні треті особи. Конфлікт починає практично відчувати їх вплив. Слід зазначити, що цей вплив не є однозначним. Наприклад, громадськість може погасити конфлікт, але може і сприяти його розвитку, підігріваючи агресивні настрої однієї чи обох сторін Яскравим прикладом такого розвитку подій є міжнаціональні, міжетнічні конфлікти.

Розвиток конфлікту на його відкритій фазі вимагає чіткого виз­начення змісту цієї фази, яка включає в себе перш за все зовнішні дії, наступальні діі та погрози.

Конфлікт являє собою відносини між людьми, групами та соціальними спільнотами різного рівня і складається з чотирьох еле­ментів, добре вивчених в юриспруденції стосовно юридично значу­щої поведінки. Такими елементами є суб'єкти конфлікту, предмети конфлікту, внутрішній (суб'єктивний) процес протиборства, зовнішня (об'єктивна) сторона протиборства. Зовнішні діі становлять проти­лежно спрямовані діі учасників конфлікту в процесі їх конфліктної поведінки.

Характеристика зовнішніх дій у протиборстві. З точки зору значущості зовнішні дії у конфлікті, щоправда, досить умовно, мож­на поділити на основні та допоміжні. Основні -— це дії, спрямовані безпосередньо на предмет конфлікту, від яких залежать зміни або збереження існуючих суперечностей в інтересах. Допоміжні дії відіграють підвладну роль, що полягає у втіленні в життя основних дій. Допоміжні дії самі по собі не призначені для вирішення осново­положних проблем конфлікту.

Зовнішні дії конфліктуючих сторін відрізняються одна від од­ної за типом активності і можуть бути поділені за цією ознакою на дві групи — наступальні та оборонні.

Наступальні дії полягають у нападі на супротивника, пошкод­женні його власності, захопленні спірного об'єкта, вигнанні, підштов­хуванні супротивника до такого економічного, соціально-психо­логічного і морального стану, який істотно зменшує активність йо­го дій. Оборонні дії— це самозахист, утримання спірного об'єкта, захист від втрати власності або пошкодження матеріальних ціннос тей, нейтралізація політичних, економічних або психологічних ви­падів. При цьому слід підкреслити, що такий поділ дій є досить умов­ним, оскільки вони переплітаються і легко переходять одна в одну. Крім того, одна і та ж сама дія може за різних обставин виконувати функцію чи то нападу, чи то оборони. Недарма поширеним є вислів: наступ -найкращий вид оборони.

Вважається, що можливий також третій тип дій. До нього відно­сять відступ — здачу позицій при боротьбі за досягнення своїх інте­ресів. Але відступ це вже не боротьба, а відмова від неї, і він може мати значення лише в тому разі, якщо розрахований на наступальні або ефективні дії в майбутньому. При орієнтації на цей тип дій і на­данні йому самостійного значення захист своїх інтересів, тобто сприй­нятеє розв'язання конфлікту, фактично стає неможливим.

Всі дії у конфлікті завжди мають конкретну спрямованість. За змістом конкретних дій можна відрізняти такі типи протиборства:

а) дії, спрямовані на захоплення чи утримання спірного об'єктав різних життєвих ситуаціях. Вони мають різну форму: спірна тери­торія між державами, сутичка хлопчаків за красиву іграшку, сутич­ка селян за межу;

б) створення перешкод і заподіяння непрямої (посередньої) шкоди. Наприклад, побоючись, що хтось із кореспондентів висвітлить якісь події, влада взагалі забороняє доступ представникам засобів масової інформації на місце подій, або через можливість настання нещасного випадку в гуртожитку внаслідок користування електро­приладами взагалі забороняється користування ними;

в) використання слів і дій, що мають образливий зміст і зачіпа­ють гідність протилежної сторони. Наприклад, брутальні вирази і слова, що викликають образу і паплюжать самолюбство і гідність людей; приниження різними, іноді витонченими засобами гідності якогось прошарку населення — народу або націі; слова і вирази, що мають характер лайки, образливі жести, відкриті негативні оцінки особистості;

г) підкорення або захоплення суб'єкта. Це позбавлення моти­вації і волі до самостійних дій однієї із сторін конфлікту за допомо­гою соціального психологічного впливу або шляхом безпосереднь­ого насильства. Форми такого змісту конкретних дій можуть бути вельми різноманітними. Одне тільки насильство в сім'ї вже має ба­гато форм свого прояву — це і жорстоке поводження в сім'ї, і фізич­не насильство над дитиною, і неадекватна поведінка в емоційній сфері, і сексуальний напад, і умисне позбавлення волі, житла, іжі та інших нормальних умов життя членів сім'ї, що може спричинити постраждалому члену сім'ї психічний чи фізичний розлад здоров'я, навіть просто ігнорування; в політичній і міждержавній сфері — це нав'язування різних форм диктату, колоніального типу міждержав­них відносин (полон під час воєнних дій тощо);

ґ) заподіяння прямої фізичної шкоди і втрат, а у міжособистісних стосунках — тілесних пошкоджень з метою перетворення однієї із сторін конфліктних відносин із суб'єкта боротьби за власні інтере­си на об'єкт панування. Сюди слід віднести, наприклад, руйнуван­ня і розорення міст, територій або навіть держав, спричинення тілес­них ушкоджень під час конфлікту, насильницьке руйнування неугод­них соціальних або політичних структур та інститутів.

Особливості погрози як способу впливу на супротивника. Поряд з виділеними вище типами дій під час конфлікту дуже часто використовується такий спосіб впливу на супротивника, як погроза. Погроза — це адресований іншій стороні вираз наміру вчинити в разі загрози власним інтересам щось таке, що спричинить шкоду її інте­ресам. Особливість погрози полягає в тому, що вона не просто вира­жає певні наміри, а й орієнтована на те, щоб примусити супротивни­ка сприяти своїм намірам. Саме ця обставина перетворює цю погро­зу в «популярний» і часто-густо ефективний спосіб боротьби в про­цесі конфлікту. Логіка дій тут дуже проста: «Якщо ти вчиниш «А», то я відповім на це дією «Б». Отже, погроза це не прямий вступ до боротьби, а в певному відношенні апеляція до почуттів супротивни­ка, а також його розсудливості і здорового глузду. Погроза завжди є виразом жорсткості і безкомпромісності позицій. Тому підкорення їй означає втрату рівності позицій і можливостей захисту своїх інте­ресів з боку тієї сторони, якій погрожують. Ось чому погроза іноді може викликати несподівану і таку ж саму жорстку і безкомпромісну відповідь. Тому використання методу погроз має бути вкрай обереж­ним, зваженим і тільки в надзвичайних ситуаціях.

Погрози застосовуються як у процесі боротьби, так і під час пе­реговорів, що нерідко перетворює їх на самостійну стадію конфлікту. Особливість погроз в цьому разі полягає в тому, що вони тією чи іншою мірою виходять від обох сторін. Наприклад, під час боїв у Берліні оточеному угрупованню гітлерівців погрожували повним знищенням у разі відмови від капітуляції. У свою чергу, німці по­грожували безкомпромисним опором і великими втратами для на­ступаючих, якщо умови капитуляції будуть принизливими і небез­печними для життя капітулюючих. Погроза, що не містить ніяких (устрічних передумов, називається ультиматумом. У цьому разі во­на висловлюється за допомогою парламентерів (делегатів), повно­важення яких обмежені тим, щоб передати ультиматум і конкрети­зувати умови його виконання, а також наслідки невиконання. Такий метод останнім часом набув поширення у стосунках сторін з криміна­льного середовища. Що стосується простих, буденних ситуаций, а також особистісних стосунків, то погроза, навпаки, може не вис­ловлюватися, а лише розумитися. Наприклад, групі бешкетуючих може бути зроблене зауваження, що коли вони не припинять бешке­тувати, то у цю справу буде вимушена втрутитися міліція.

Оскільки погроза передбачає не тільки виконання супротивною стороною певних умов, а й можливість заподіяння їй шкоди, то во­на є, з одного боку, фазою переходу в більш гостру форму боротьби, а з іншого — показником ворожнечі. Міра можливих втрат від погро­жуючих дій якраз і розкриває рівень фактичної ворожнечі, яка час­то виходить за рамки існуючої в даний момент проблемної ситуації і створює підґрунтя для незрівняно більшого конфлікту. Наприклад, погроза «Якшо не повернеш за три дні борг, то спалю двір» харак­теризується не стільки своєю формою, скільки тим, що супротивна сторона вважає припустимою для себе таку ворожнечу акцію. Втра­ти від реалізації такої погрози можуть бути настільки значними, що підштовхнуть у відповідь на таке ж можливе каральне насильство. Тому погроза за можливими наслідками своєї реалізації не повинна перевищувати вимоги тих інтересів, захисту яких вимагає існуюча конфліктна ситуація.

Слід також завжди пам'ятати, що погроза — це все-таки ще не реальна дія і тому вона часто застосовується як тактичний спосіб боротьби при розв'язанні конфлікту. Внаслідок цього при вирішенні конфліктної ситуації, під час якої застосовується метод погроз, реаль­ну погрозу треба відрізняти від залякування чи шантажу. Тому тут доцільно було б сформулювати дуже просте правило стосовно по­гроз: «Не звертати уваги на пусті погрози, викривати їх авантюрний характер і дуже уважно ставитися до погроз реальних, продумуючи відповідь на них». З психологічного ж погляду головним є не дати се­бе залякати.

Завершуючи розгляд застосування насильства або погрози та­кого застосування при розв'язанні конфліктів, слід особливо підкрес­лити, що готовність особи до них залежить не тільки від конкретної ситуації, а й від протяжності (довготривалості) впливу чинників, що провокують конфлікт. До таких чинників належать постійна конфліктість середовища життя, а також тривалий стан розходжень між очікуваннями і реальністю (депривація). При цьому слід зазна­чити, що час прояву дії цих чинників може бути найрізноманітнішим і тому їх слід мати на увазі незалежно від того, коли вони справля­ли свій вплив на особу. Наприклад, кримінологи довели, що люди, які були жертвами насильства, знущань і приниження в дитинстві, в дорослому віці з великою вірогідністю самі вчиняють насильницькі, навіть злочинні, дії стосовно інших і своїх дітей. Історично найяс­кравішим прикладом з цього приводу є доля царя Івана IV Грозно­го. Зазнавши, внаслідок інтриг, знущань і приниження в дитинстві, він став психологічно ураженою особистістю і перетворився на зло­чинця за методами розв'язання соціальних і політичних конфліктів. З соціально-психологічної точки зору на стереотипи масової свідомості щодо розв'язання конфліктів впливають ті форми приму­сових дій, що дозволені в суспільстві і здійснюються самою держа­вою у відносинах з своїми громадянами. Пріоритет насильницьких дій влади, навіть якщо вони законні, зміцнюють уявлення людей про те, що ефективними є саме крайні заходи. Якщо влада допускає не­справедливі протиправні дії, то це неминуче розширює уявлення мас щодо допустимості насильства, дій, які за своєю природою і мож­ливими наслідками є соціально небезпечними. На це слід звернути особливу увагу, тому що досить поширеною, на жаль, є думка про те, що за допомогою насильства можна найбільш швидко і ефективно вирішити будь-яку суспільну проблему. Це веде до недооцінки інших шляхів розв'язання конфліктних ситуацій і врешті-решт до соціаль­ного глухого кута, особливо у випадках, коли йдеться про більш-менш значні конфлікти.

Особливості механізму розвитку конфлікту. Відкрите засто­сування всіх форм зовнішніх дій, про що говорилося вище, які спря­мовані проти суперника і призначені для захисту власних інтересів, визначає зміст фази відкритого періоду конфлікту. Таке застосуван­ня має певний механізм, тобто внутрішньо обумовлену послідовність дій. Якщо в однієї сторони є вагома перевага сил, то конфлікт завер­шується перемогою цієї сторони. Але частіше за все конфлікт прий­має затяжний характер, особливо коли він виникає на міжнаціональній чи політичній основі. Коріння подібних конфліктів сягає в таке да­леке минуле або має такий прихований характер, що їх справжні первісні причини можуть бути практично нікому невідомі. Такими неусвідомленими причинами можуть бути залишки кровної помсти, історичних претензій, уявлення про власну зверхність. Затяжний характер мають і багато з яких міжособистісних конфліктів, наприклад сімейних, котрим притаманна повторюваність однакових епізодів, тобто циклічність. Згасаючи на деякий час, такі конфлікти не дола­ють їх справжньої причини, бо вона прихована, не на виду, а іноді не усвідомлюється. Рано чи пізно така причина «проростає» новим конфліктом. Справжні причини міжособистісних конфліктів заслу­говують на особливу увагу, тому що вони маскуються емоціями і не­адекватними формами свого прояву.

Найбільш гострою і головною ланкою механізму розвитку конфлікту є безпосередня боротьба сторін. Вона являє собою засто­сування набору різних дій і засобів, які можуть бути або обмежені, або ні, залежно від конкретних обставин і гостроти конфлікту. Логіка боротьби під час конфлікту примушує його учасників до чергуван­ня наступу (тобто активних дій) і оборони (тобто нейтралізації актив­них дій супротивника і накопичення сил для власного наступу).

На практиці фаза відкритого конфлікту розпочинається з інци­денту. Інцидент — це подія, зіткнення, що має неприємний характер і може виникати випадково або організовуватися однією з конфлікту­ючих сторін. Наприклад, інцидент, що привів до розв'язання Пер­шої світовоі війни (вбивство спадкоємця австрійського престолу ерц­герцога Фердинанда в Сараєві), мав дещо випадковий характер, а інцидент, що став формальним приводом до Другої світової війни (переодягнення німецької військовой групи в польську форму на те­риторії Польщі, а потім захоплення цією групою німецької радіос­танції в місті Глейвіц), мав провокаційний характер.