Тема 3. Релігійна філософія

 

Релігійна філософія – одна з течій, у якій філософське бачення та осмислення людини і світу здійснюється через тлумачення тим або іншим релігійним віровченням (теологія, богослов'я) смислу "священних писань", "божественних щиросердій": Біблії, Євангелія, Корана, Вед та ін. Тобто релігійна філософія органічно зв'язана з теологією, але не тотожна їй.

Джерела західної релігійної філософії простягаються до повчань "батьків церкви" ("патристика") – Оригена, Василя Великого, Григорія Назіанзіна, Григорія Ниського, Августина, Леонтія, Боеція, Іоанна Дамаскіна (II-УI ст.н.е.). Свого розквіту вона досягла у середині віки у вивченнях філософів-схоластів: Ансельма Кентерберійського, Гільома, Росцеліна, П.Абеляра., Альберта Великого, Томаса Аквінського. Кінець ХІХ – початок XX ст. були для християнської релігійної філософії епохою своєрідного Ренесансу. Домінуючу роль у західній релігійно-філософській думці XX ст. тривалий час займав неотомізм. Його найбільш відомі представники: Я.Марітен (1882-1973?.), Е.Жильсон (народився у 1944 р.), Г.Веттер, Й.Бохенський, Карол Войтила (зараз Папа Римський Іоан Павло II) та ін. Своєрідним "прошарком" між неотомізмом та релігійним екзистенціалізмом є персоналізм (Г.Марсель, Б.Боун, Дж. Ройс, Е.Муньє, Ж.Лакруа).

Широко відомі імена протестантських філософів Карла Барта (1886-1968 рр.), Пауля Тілліха (1886-1965 рр.), Рейнгольда Нібура (1892-1971 рр.), філософа іудаїзму Мартина Бубера (1878-1965 рр.).

Зберігаючи у принципі теоцентристську орієнтацію та не виходячи за межі класичного раціоналізму, релігійні філософи XX ст. все одно змушені були оновлювати, модернізувати свої погляди, пристосовувати їх до реалій сучасності. Можна відзначити ось такі особливості релігійно-філософської думки ХХ ст.:

- прагнення поступово, напівлегально, без відкритих заяв про це якось відокремити філософію від теології, вивести її з-під гніту богословських догм, певний елемент вільнодумства;

- таке саме-напівлегальне – висування на першій план у своїх міркуваннях не проблеми Бога, а проблеми Людини, такий собі негласний поворот від теоцентризму до антропоцентризму (що виявилось також у назвах робіт релігійних філософів: І.Шелер "Про вічне у людині", "Про місце людини у космосі", Г.-О.Марсель "Бути чи мати", П.Тейяр де Шарден "Феномен людини", П.Тілліх "Любов, влада та справедливість", К.Войтила "Діюча особистість", М.Бубер "Я та Ти");

- принципова зміна позицій по відношенню до науки: від заперечення та ворожості – до визнання її важливої ролі та установці на досягнення гармонії науки та релігії.

Ці особливості сучасної релігійно-філософської думки знаходять своє відображення у постановці та вирішенні конкретних філософських проблем.

 

3.1 Проблема буття у філософії неотомізму та персоналізму

 

В основі онтології неотомізму знаходиться гілеморфізм – висхідне до Арістотеля вчення про два початки буття – матерію та форму. "Матерія" – пасивний, рутинний початок, суто абстрактна можливість, потенція, тотожна "ніщо". "Форма" – активний, ідеальний початок, під впливом якого матерія актуалізується, тобто перетворюється із можливості у дійсність – у речі та процеси світу: від неорганічних до найвищого ступеню природного буття – людини. Формою та суттю людини є нематеріальна, а тому і безсмертна душа.

У персоналізмі ("персона" – особистість) людина розглядається не як одна з форм буття, а як єдина творча реальність, без якої все інше не має смислу (і в цьому пункті персоналізм змикається з екзистенціалізмом). Та є "початок усіх початків", "форма усіх форм" – найвища форма, яка утворює і матерію, і всю конкретну багатоманітність форм – Бог.