20. Як відомо, основними елементами ринкового механізму господарювання є попит, пропозиція та ціна.

Попит - являє собою потребу в певному товарі, що забезпечена грошима. Розмір попиту визначається кількістю товарів, яка може бути реалізована на ринку за існуючими цінами.

Пропозиція - це сукупність товарів, які представлені на ринку. Її розмір визначається кількістю товарів, що пропонуються для продажу в певний період часу за існуючими цінами.

Ринкова ціна — це ціна, що встановлюється на ринку. Розрізняють ціни попиту, пропозиції і рівноваги. Під ціною попиту розуміють граничну максимальну ціну, за яку покупці ще згодні брати товар, а під ціною пропонування — граничну мінімальну ціну, за яку продавці ще готові пропонувати свій товар. Ціна рівноваги — це ціна, за якої розмір попиту дорівнює розміру пропозиції.

Між цими економічними категоріями існує тісний взаємозв'язок, що виражений в законах попиту й пропозиції.

Закон попиту фіксує залежність попиту від ціни. Чим вища ціна, тим менше купують товарів. Це можна .зобразити графічно.

Р — ціна, Q — кількість товарів, що купується.

Із графіку стає очевидним, що при більш високій ціні Р відповідає менший попит Q, а більш низькій ціні Р відповідає більший попит Q. Графік називається кривою попиту.

Залежність між кількістю товару, що купується на ринку та зміною цін на нього називається еластичністю попиту. Попит може бути еластичним, нееластичним або одиничним в залежності від того, збільшується, скорочується чи зостається незмінною загальна виручка від продажу при зниженні ціни.

Закон пропозиції фіксує залежність зміни пропозиції від зміни ціни. Чим вище ціни, тим вигідніше виробляти товар і тим більше товарів буде надходити на ринок. Цю залежність можна також зобразити графічно.

Р — ціна, Q — кількість товарів, що надходить до ринку.

Із графіка видно, що меншій ціні Р відповідає менша пропозиція Q, а більш високій ціні Р — більша пропозиція Q. Графік називається кривою пропозиції.

По аналогії з попитом, поняття еластичність пропозиції означає відносну зміну кількості конкретного товару у відповідності зі зміною ринкових цін на нього. Цей коефіцієнт визначається діленням відносної зміни кількості товарів на відносну зміну цін.

Графіки попиту й пропозиції можуть бути зображені в одній системі координат.

В точці перетину кривих попит і пропозиція співпадають. Ціна, за якої попит і пропозиція співпадають, називається ціною рівноваги.

21. Конкуренція – це елемент ринкового механізму, відношення між товаровиробниками, це боротьба за: сировинні джерела; ринки збуту; вигідні умови вкладення капіталу; за більший прибуток.За формами конкуренції економічна теорія виділяє чотири моделі ринку: 1) чиста конкуренція; 2) монополістична конкуренція; 3) олігополія і 4) чиста монополія.

Залежно від режиму конкурентної боротьби розрізняють досконалу й недосконалу конкуренцію. Досконала (чиста) конкуренція виникає, коли на ринку діють безліч покупців і продавців, забезпечена однорідність продукції, що продається, вільний доступ фірм на ринок тощо. Жоден продавець або покупець за цих умов не в змозі якимось чином серйозно вплинути на ринкову ціну товару. Цей вид конкуренції є найсприятливішим для оптимального функціонування ринкового механізму.Недосконала конкуренція виступає у формах монополістичної й олігополістичної конкуренції.

Монополістична конкуренція виникає, коли застосовується широка диференціація продукту, пов'язана або а його особливостями, або з місцем знаходженням продавців чи з особливими послугами, що супроводжують продаж товару. Зменшуючи цінову еластичність попиту за допомогою диференціації продукту, продавець одержує певну монополістичну владу над ним, тобто він може до якоїсь межі підвищувати ціну товару без ризику скорочення обсягу його продажу.

Олігополістична конкуренція виникає, коли однорідну продукцію продають декілька (два – три) продавців. За цих умов кожен з них здійснює свою власну ринкову стратегію, але при цьому повинен враховувати стратегію і дії конкурента.

Конкурентна боротьба зовсім зникає, коли певний товар виробляє і продає тільки одна фірма. В даному випадку має місце монополія.

22. Монополія (італ. mono — один і роlео — продаю) — окремі наймогутніші підприємства або об'єднання підприємств, які виготовляють переважну кількість певної продукції, внаслідок чого впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі (монопольні) прибутки.

Розмежування монополій носить досить умовний характер, оскільки деякі фірми можуть належати одночасно до декількох видів монополій. Природна монополія — вигляд монополії, що займає привілейоване положення на ринку через технологічні особливості виробництва (у зв'язку з ексклюзивним володінням необхідними для виробництва ресурсами, украй високою вартістю або винятковістю матеріально-технічної бази). Найчастіше, природні монополії — це фірми, які керують трудомісткими інфраструктурами, повторне створення яких іншими фірмами економічно невиправдано або технічно неможливо (наприклад: системи водопостачання, системи електропостачання, залізниці). Державна монополія — монополія, створена відповідно до законодавства, що визначає товарні кордони монопольного ринку, суб'єкта монополії (монополіста), форми контролю і регулювання його діяльності, а також компетенцію контролюючого органу. Чиста монополія — ситуація, коли на ринку присутній лише один постачальник даного вигляду товарів і послуг. Конгломерат (Концерн, в юридичній практиці — група осіб) — декілька різнорідних, але фінансово взаємно інтегрованих суб'єктів (наприклад: у Росії ЗАТ «Газметалл»). Закрита монополія. Вона захищена від конкуренції: юридичними обмеженнями, патентним захистом, інститутом авторських прав Відкрита монополія — монополія, при якій одна фірма, принаймні на певний час, є єдиним постачальником продукту, проте не має спеціального захисту від конкуренції. У подібному положенні часто знаходяться фірми, які вперше вийшли на ринок з новою продукцією

Залежно від причин, що породжують монополії, їх можна класифікувати таким чином:

— природні монополії

— агломераційні монополії;

— державні монополії Існують американська та європейська системи антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890 р.) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. залишається єдиним антитрестівським законом Америки. Він забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю.

Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно вело до істотного послаблення конкуренції або до встановлення монополій.

Головною метою антимонопольних законів є обмеження ионополій та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка дрібного бізнесу та сприяння йому.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою.

Більшість антимонопольних законів у європейських країнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. Найбільш високий рівень монополізації виробництва в україні склався в машинобудуванні, металургії, хімічній промисловості.

Найважливішим напрямком побудови в Україні розвинутих ринкових відносин є введення в дію механізмів ринкового регулювання, розвиток здорової конкуренції товаровиробників, демонополізація виробництва.

Для цього вже є певна правова база: на початку 1992 р. в Україні прийнято Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". Він спрямований на демополізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з цим законом, монопольним вважається становище, коли частка окремого підприємця на ринку його продукції перевищує 35%.

23. Ринок як складне полісистемне утворення має надзвичайно багату структуру. Його складовими є ринки – товарів, капіталу, фінансово-кредитний, валютних, трудових ресурсів, інформації, так званий тіньовий, а також ринкова інфраструктура.Кожний з перелічених елементів здатний функціонувати в так званому автономному режимі і тому має свою структурну побудову. Всі вони взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов'язані між собою в становленні і розвитку.Ринкове середовище розмежовується за політико—адміністративними ознаками: ринки окремих областей, територій, регіонів, країн, світовий ринок. Крім того, в рамках конкретного ринкового середовища можуть функціонувати агенти різних форм власності і господарювання. Відповідно до цього ринок характеризується за критерієм конкурентоспроможності функціонуючих суб'єктів господарювання.

Відправною точкою ринкової структури є ринок товарів. Макроекономічні складові його — це ринки споживчих товарів і послуг, інвестицій та капіталу тощо.Важливо звернути увагу на те, що надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є ринкова інфраструктура.

Інфраструктура - сукупність галузей і підприємств, зайнятих обслуго­вуванням суспільного виробництва. Розрізняють виробничу і невиробничу (соціальну) інфраструктуру.

Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних, приватних і суспільних інститутів (організацій, установ), що обслуговують інтереси суб’єктів ринкових відносин і забезпечують їх ефективну взаємодію.

Відповідні елементи ринкової інфра­структури, які можна згрупувати у наступні три блоки: 1)організаційно-технічна інфраструктура, куди входять товарні біржі і аукціони, торгівельні дома і торгові палати, холдінгові і брокерські компанії, інформаційні центри і ярмарки, пункти прокату і лізингу, державні інспекції, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку; 2)фінансово-кредитна інфра­структура ринку, куди входять банки, фондові і валютні біржі, страхові і інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших суспільних орга­нізацій, тобто усі ті, хто може і займається мобілізацією тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює їх в кредити, а потім і в капіталовкладення; 3)організаційно-дослідницька інфраструктура ринку включає наукові інститути, що вивчають ринкові проблеми: інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні учбові заклади. Інститути і організації, що входять в цю інфраструктуру вивчають динаміку ринкової ситуації, розробляють стратегію і такти поведінки підприємців на ринку, розробляють прогнози для уряду і підприємців, моделюють наслідки тих чи інших рішень, консультують, улагоджують конфлікти між партнерами, готують економістів, менеджерів і спеціалістів по маркетингу.

Існує спеціалізована інфраструктура, яка забезпечує ефективне функціонування окремих ринків – товарів, капіталів, праці (аукціони, торгово-промислові палати, біржі, торгові доми, ярмарки, служби маркетингу, комерційне—інформаційні центри, брокерські, страхові, аудиторські, холдінгові компанії тощо.)

Основними елементами ринкової інфраструктури є банки і біржі.

24. Сучасна ринкова економіка не може існувати без державної господарської діяльності. Державне регулювання ринкової економіки - це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики. Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики). Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об`єктивно притаманних державі економічних функцій. Вони досить різноманітні. Розглянемо основні з них.

* Розробка і впровадження правових основ господарювання дозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Правова база передбачає такі заходи, як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.

* Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарські наслідки цих дій.

* Реалізація соціальних цінностей, яка проявляється в тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконання законів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановлення мінімуму та меж монопольних цін.

* Регулювання економічної діяльності спрямоване на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуються бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.

* Захист конкуренції як основного механізму регулювання ринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство і контролює його реалізацію.

* Перерозподіл доходів спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. * Фінансування суспільних благ і послуг, які є неподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів, музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.

* Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю і вивезення капіталу.

* Стабілізація економіки - важлива функція держави, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогою проведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

25. Підприємство - самостійний господарюючий суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою отримання відповідного прибутку (доходу). Підприємство здійснює виробничу діяльність, тобто є товаровиробником. У практиці господарювання кожне підприємство становить складну виробничо-економічну систему, що здійснює багато видів діяльності.

Основним завданням діяльності підприємства є забезпечення потреб народного господарства товарами і послугами відповідного асортименту та якості. Виконання основного завдання підприємства вимагає вирішення часткових завдань, без чого неможливе виконання головного завдання.

До часткових завдань підприємства належать:- постійне підвищення ефективності виробництва;- впровадження досягнень НТП у виробництво;- постійне зростання культурно-технічного рівня працівників підпри-ємства і залучення їх до творчої діяльності (винахідництво, раціона-лізаторство, новаторство).Основними рисами промислового підприємства є:- виробничо-технічна єдність;- економічна єдність; - організаційна єдність.Виробничо-технічна єдність підприємства визначається спільністю призначення продукції або спільністю процесів її виробництва. Вона визначає єдину систему технічної документації, загальну технічну політику окремих ланок підприємства і т.д. З розвитком виробничих сил і спеціалізації виробництва виробничо-технічна єдність поглиблюється, оскільки звужується номенклатура виробів.Економічна єдність підприємства виявляється у єдності плану, обліку, спільності матеріальних, технічних і фінансових ресурсів, економічних результатів роботи та єдиної системи стимулювання. Організаційна єдність підприємства передбачає наявність єдиного колективу, єдиної адміністрації і управління виробництвом, загального обслуговування колективу підприємства, що визначає спільну відпо-відальність за його діяльність. Як правило, організаційна єдність підкрі-плюється спільністю території. В енциклопедичній літературі дається широке тлумачення поняття"принцип". Це основне вихідне положення будь-якої теорії або вчення,внутрішнє переконання, що визначає норму поведінки, основа побудови абодіяльності якоїсь системи. У менеджменті під принципом слід розумітиосновні керівні ідеї, правила та орієнтири діяльності управлінськогоперсоналу, у рамках яких реалізуються цілі організації. Принципи повинніне тільки відповідати цілям менеджменту, а й враховувати сучасні вимогидо підприємницької діяльності і прогресивні тенденції можливих змін,мати достатню легітимність.Загальноприйнятим є те, шо принципи раціонального менеджмебулисформульовані в 1912 р. у книзі американського менеджера Г. Емерсона"Дванадцять принципів продукти вності".

1. Точно поставлені ідеали або цілі.2. Здоровий глузд.3. Компетентна консультація.4. Дисципліна.5. Справедливе ставлення до персоналу.6. Швидкий, надійний, повний, точний і постійний облік.7. Диспетчеризація.8. Норми і розклади.9. Нормалізація умов.10. Нормування операцій.11. Письмові стандартні інструкції. 12. Винагорода за продуктивність.Змістові принципи висвітлені в роботах Ф. Тейлора, А. Файоля, М. Веберата ін.

Розвиток науки і узагальнення практики підприємницької діяльності дализмогу сформулювати сучасні принципи менеджменту. Серед них розрізняють загальні та спеціальні.До загальних принципів слід насамперед віднести принцип поєднання демократизму і доцільного економічного централізму. Згідно з цимпринципом, усі зайняті у підприємництві пра-цівники вільно вибирають, деі в межах яких форм власності та господарювання докласти своїх зусиль.Питання господарської діяльності підприємств, кооперативів, об'єднаньсамостійно вирішуються їхніми трудовими колективами з урахуваннямекономічної політики держави, запитів ринку та можливостей максимальногозадоволення потреб працюючих. Апарат управління здійснює виключнофункції координації та регулювання трудової діяльності колективів,забезпечує доцільне використання виробничого потенціалу економічнихфондів, які створюються. Для здійснення оборонної програми, соціальногой екологічного захисту населення створюються відповідні централізованіфонди. Держава централізовано визначає політику ціноутворення,оподаткування, розробляє валютну, банківську, митну системи тощо.

26. Підприємство - самостійний господарюючий суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою отримання відповідного прибутку (доходу). Підприємство здійснює виробничу діяльність, тобто є товаровиробником. У практиці господарювання кожне підприємство становить складну виробничо-економічну систему, що здійснює багато видів діяльності.Слід зазначити, що у відповідності з формами власності, що передбачені Законом України “Про власність”, можуть діяти підприємства таких видів:Індивідуальне підприємство, що засноване на особистій власності фізичної особи і її особистій праці;Сімейне підприємство, що засноване на власності і праці громадУкраїни, членів однієї сім'ї, які живуть разом;Колективне підприємство, яке засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого уставного товариства, громадської або релігійної організації;Приватне підприємство, що засноване на власності окремого громадянина з правом найму робочої сили; Державне комунальне підприємство, що засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;Державне підприємство, яке засновано на загальнодержавній власності;Спільне підприємство, що засноване на об'єднанні майна різних власників (змішана форма власності);Орендне підприємство, яке надано в повне господарське ведення колективу (володіння майном зостається в руках держави, а функції розпорядження та використання передаються трудовому колективу).Залежно від розмірів розрізняють підприємства великі, середні й малі. До малих належать підприємства в яких наявна чисельність працюючих становить: в промисловості та будівництві – до 200 чоловік, у науці та науковому обслуговуванні – до 100, в інших галузях виробничої сфери до 25, в роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.

27. Госпо́дарське товари́ство — юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Господарське товариство — об'єднання юридичних або фізичних осіб господарська діяльність яких спрямована на отримання прибутку.

До господарських товариств належать:Акціонерні товариства,Товариства з обмеженою відповідальністю,Товариства з додатковою відповідальністю,Повні товариства,Командитні товариства. В Україні найбільшу популярність мають приватні підприємства, а серед господарських товариств — акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю. Акціонерне товариство — товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. Статутний фонд акціонерного товариства становить загальну номінальну вартість випущених ним акцій і не може бути меншим за суму, еквівалентну 1 250 мінімальним заробітним платням. При цьому величину мінімальної заробітної платні визначають за ставкою, що діяла на момент створення акціонерного товариства. Нині мінімальна вартість статутного фонду становить 147 500 грн.

Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими. Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися через відкриту підписку та купівлю-продаж на біржах, тимчасом як акції закритого акціонерного товариства розподіляються між його засновниками й не можуть розповсюджуватися через підписку, купуватися й продаватися на біржі.

28. Кругооборот капіталу - послідовний рух, протягом якого капітал проходить три стадії (обіг, виробництво, обіг), набуває трьох функціональних форм (грошової, виробничої і товарної) і виконує певні функції. Стадії кругообороту промислового капіталу відображає формула

Перша стадія. Рух капіталу починається зі стадії обігу, на які й капітал виступає у грошовій формі (Г) і виконує функцію забезпечення виробництва засобами виробництва (ЗВ) та робочою силою (РС); тобто змістом цієї стадії є створення передумов виробництва додаткової вартості

Друга стадія. Після того як уже створенні умови для початку виробництва, почи-нається рух капіталу безпосередньо на стадії виробництва (В). На цьому етапі капітал виступає у виробничій (або продуктивній) формі і виконує функцію виробництва това-рів і створення вартості, невід’ємною частиною якої повинна бути додаткова вартість

Третя стадія. Одержання підприємцем вартості та додаткової вартості неможливе, якщо капітал, тепер уже у новій функціональній формі - товарній, знову, як і на першій стадії, не пройде сфери обігу. Основною функцією капіталу в товарній формі є реалізація виробленого товару (Т') й отримання певної суми грошей (Г), яка кількісно дорівнює Г (первісно авансовані гроші) та Аг, що і є, за визначенням К. Маркса, додатковою вартістю

Час обороту капіталу - це період, протягом якого ресурси проходять сфери ви-робництва та обігу і повертаються до вихідної (грошової) форми. Час обороту капіталу складається з двох частин: 1) часу виробництва; 2) часу обігу. Час виробництва включав в себе робочий період, перерви у процесі праці, час у виробничих запасах, а час обороту - час продажу, придбання продукції та час придбання факторів виробництва.

Фонди підприємства – це сукупність матеріальних і грошових ресурсів, цінних паперів, які створюються, розподіляються і використовуються у процесі розширеного відтворення для забезпечення життєдіяльності підприємства. До складу їх входять основні та оборотні фонди, фонди обігу, резервні й страхові фонди, а також інші матеріальні цінності й фінансові ресурси.

Основні фонди — це засоби праці, які багаторазово беруть участь у процесі виробництва, зберігають повністю або частково свою натуральну форму тривалий час, їхня вартість переноситься на вироблений продукт частинами у процесі їхнього зношування. Перенесення це здійснюється шляхом амортизації й утворення амортизаційного фонду.

Основні фонди включають виробничі й невиробничі. Виробничі основні фонди – це засоби праці, які функціонують у виробничому процесі. Невиробничі основні фонди – це засоби праці, які безпосередньо не беруть участі у виробничому процесі, а задовольняють побутові й культурні потреби.

Оборотні фонди – це предмети праці, які використовуються у виробництві. Вони являють собою частину продуктивних фондів, які цілком споживаються у кожному циклі виробництва і їхня вартість повністю переноситься на виготовлений продукт. На практиці вони складають три групи: 1) виробничі запаси; 2) незавершене виробництво (предмети праці у виробництві, півфабрикати); 3) витрати майбутніх періодів.

Фонди обігу — це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу. Вони включають: готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, у банках, на рахунках, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, доведення до якості, яка відповідає вимогам споживачів, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції.

Оборотні фонди і фонди обігу, виражені у грошах — це оборотні засоби. Амортизáція (пізньолат. amortisation — погашення, сплата боргів) — процес поступового перенесення вартості основних фондів на продукт, що виготовляється з їх допомогою (наприклад, на видобуте вугілля). Для заміщення зношеної частини основних засобів виробництва підприємства роблять амортизаційні відрахування, тобто відрахування певних грошових сум відповідно до розмірів фізичного і морального зносу засобів виробництва. Амортизаційні відрахування проводяться за встановленими нормативами А. основних засобів. Річна норма амортизаційних відрахувань визначається у відсотках від початкової вартості об'єктів. Амортизаційні відрахування обчислюються щомісяця у розмірі 1/12 частини річних норм, зараховуються до амортизаційного фонду і включаються у собівартість продукції або витрати обігу. Амортизаційні відрахування використовуються для повного відтворювання зношених основних фондів (на реновацію), а також для їх часткового відшкодування (на капітальний ремонт і модернізацію).

28. Як відомо, в основі процесу кругообороту й обороту фондів в умовах ринку грошові затрати підприємства відособлюються від вартості у вигляді витрат і приймають форму собівартості продукції. Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається із затрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів та інших затрат на виробництво та реалізацію. Отже, собівартість — це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Ці затрати за їх економічним змістом можна згрупувати_таким чином: 1) матеріальні затрати; 2) витрати на оплату праці; 3) відрахування на державне соціальне страхування; 4) відрахування на обов’язкове медичне страхування; 5) амортизація основних фондів; 6) інші витрати.

У західній економічній літературі продуктивні сили (засоби виробництва і працівники) називають економічними ресурсами. Їх вважають обмеженими або рідкісними, тому що вони недостатні для задоволення безмежних потреб людини.

Крім того, вони ввели термін — вмінені витрати — справжні витрати виробництва на той чи інший товар, які визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати при найоптимальнішому використанні економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні — це витрати на придбання сировини, найму робочої сили, матеріалів та ін. Внутрішні витрати — це обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси).

Західні економісти розрізняють також постійні та змінні витрати. До постійних належать витрати на заробітну плату, на сплату оренди, витрат на освітлення, опалення, сплату процентів за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони незмінні для даного підприємства.

До змінних належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

29. Витрати виробництва — це вартість факторів виробництва, використаних для створення певного обсягу продукції. В економічній теорії існують різні підходи до визначення категорії "вартість". Так, прихильники трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) вважали, що вартість — це втілена у товарі праця. Однак сьогодні більш поширеною в економічній теорії і, зокрема, в мікроекономіці є концепція альтернативної вартості. З позицій саме цієї концепції і будуть розглядатися витрати виробництва. Економісти розрізняють зовнішні (бухгалтерські, або явні) та внутрішні (неявні) витрати. Зовнішні витрати — грошові видатки постачальникам ресурсів, які не належать власникам підприємства. Це сума всіх платежів підприємця, пов'язана з залученням необхідних економічних ресурсів (заробітна плата найманим працівникам, відсотки за отримані кредити, орендна плата за землю чи інше майно, оплата наданих послуг тощо).

Внутрішні витрати — це грошові платежі, які могли б отримати власники підприємства при альтернативному використанні ресурсів, що їм належать. Підприємець використовує власні гроші, які міг помістити у банк на депозит, він може використовувати власні приміщення, що могли б передаватися в оренду та приносити відповідний доход тощо. Таким чином, викорис­товуючи власні ресурси для організації виробничої діяльності, підприємець втрачає певну грошову вигоду, яку він міг би отримати при інших варіантах використання ресурсів. Зовнішні та внутрішні витрати формують економічні витрати підприємця. Далі розглядатимемо виключно економічні витрати.

30. Собівартість продукції (робіт, послуг) — це виражені у грошовій формі витрати, пов’язані з підготовкою, організацією, веденням виробництва та реалізацією продукції (виконання ро-біт, надання послуг). Собівартість продукції (робіт, послуг) під-приємства складається з витрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних засобів, трудових ресурсів, а також інших витрат.

Собівартість — один з найважливіших показників діяльності підприємства, оскільки він:— комплексно характеризує рівень витрат усіх наявних ресур-сів підприємства, а відтак, і рівень техніки, технології та органі-зації виробництва;— є базою для оцінки економічної ефективності виробництва;— є базою для встановлення цін на продукцію (роботи, по-слуги);— є базою для визначення прибутку підприємства.

Собівартість продукції є якісним показником, в якому кон-центровано відображаються результати господарської діяльнос-ті організації, її досягнення і резерви. Чим нижча собівартість продукції, тим більшою є економія праці, краще використову-ються основні фонди, матеріали, паливо, тим дешевше вироб-ництво продукції обходиться як підприємству, так і суспільству в цілому.

Витрати, які відносяться на собівартість продукції, визнача-ються Методичними рекомендаціями з формування собівартості продукції (робіт, послуг).

До собівартості продукції, зокрема, включаються витрати праці, засобів і предметів праці на виробництво продукції на під-приємстві. До них відносяться:— витрати на підготовку і освоєння виробництва;— витрати, безпосередньо пов’язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), зумовлені технологією і організацією виробницт-ва, включаючи витрати на контроль виробничих процесів і якості продукції, що випускається;— витрати, пов’язані з раціоналізацією й винахідництвом;— витрати по обслуговуванню виробничого процесу, забезпе-ченню нормальних умов праці й техніки безпеки— витрати, пов’язані з набором робочої сили, підготовкою та перепідготовкою кадрів;— відрахування на соціальні заходи;— витрати по управлінню виробництвом тощо.

Крім цього, до собівартості продукції (робіт, послуг) включа-ються також втрати від браку, від простоїв за внутрішньовироб-ничими причинами, нестачі матеріальних цінностей у виробниц-тві й на складах в межах норм природного убутку.

Залежно від того, які витрати включаються до собівартості продукції, традиційно виділяються такі її види:— технологічна — включає лише прямі витрати, пов’язані з підготовкою та виготовленням продукції;— виробнича — включає прямі витрати і загальновиробничі витрати; вона характеризує витрати самостійного виробничого підрозділу (цеху) на виготовлення продукції;— маржинальна (обмежена) — це виробнича собівартість, яка характеризує рівень прямих змінних витрат, які припадають на одиницю продукції;— фабрично-заводська — собівартість, до складу якої вклю-чаються, крім безпосередніх затрат на її виготовлення, ще й ад-міністративні та інші операційні витрати;— повна — виробнича собівартість, яка збільшена на суму адміністративних, комерційних і збутових витрат. Цей показник інтегрує загальні витрати підприємства, які пов’язані як з вироб-ництвом, так і з реалізацією продукції;— індивідуальна — характеризує витрати конкретного під-приємства, які пов’язані з випуском продукції;— середньогалузева — характеризує середні по галузі витра-ти на

31. Дохід є спонукальним мотивом і джерелом діяльності підприємства. Підприємство приводить у рух усі виробничі фактори - капітал, працю, природні ресурси - для створення продукту, його наступної реалізації та утворення доходу.

Загальний дохід підприємства - це сума доходу, отриманого фірмою від продажу певної кількості продукції. (Кількість проданого товару залежить від попиту на нього). Таким чином, TR=PxQ, де TR (Total Revenue) - загальний дохід підприємства або виручка підприємства, P (Price) - ціна, Q (Quanting) - кількість проданої продукції. Розрізняють такі види доходу: валовий і чистий.

Валовий дохід підприємства становить грошову виручку від реалізації продукту (виконання робіт чи послуг), інших матеріальних цінностей і майна підприємства (включаючи основні фонди) тощо, зменшену на суму постійних витрат підприємства. Якщо від валового доходу підприємства відняти ще й змінні витрати, то одержують суму чистого доходу підприємства.

Чистий дохід підприємства - це прибуток підприємства.

Поняття "дохід" ширше поняття "прибуток". Прибуток підприємства є складовою частиною доходу підприємства. Прибуток - це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства.

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він є джерелом оплати податків і з урахуванням значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його зростання. Суть прибутку як економічної категорії проявляється у його функціях. Прибуток виконує такі три функції:

* оцінка підсумків діяльності підприємства;

* розподіл чистого доходу в економіці;

* економічне стимулювання підприємства. Суттєвий доробок у розробку проблеми прибутку внесли класики, політекономії А.Сміт і Д.Рікардо. А.Сміт визначав прибуток як вирахування з продукту праці робітників на користь підприємця. Тим самим він зводив прибуток до привласнення чужої, неоплаченої праці. А.Сміт вказував, що нова вартість, яку. створюють наймані робітники, розпадається на дві частини: заробітну плату і прибуток підприємця.

Д.Рікардо, послідовно розглядаючи прибуток як вирахування з продукту праці робітника, сформулював закон, згідно з яким заробітна плата і прибуток знаходяться у зворотному відношенні одне до одного. Близькою за змістом до теорії продуктивності капіталу є теорія трудового доходу підприємців, яку започаткував англійський економіст Джеймс Мілль і яку поділяли такі відомі економісти ХІХ ст. як Ф.Бастіа, Мак-Куллох, А.Маршалл та інші. Згідно з цією теорією підприємці утворюють особливу групу трудящих. Вони, як і робітники, виконують соціально-необхідні функції: робітники -функції виконавців, підприємці - функції організаторів. Сучасні західні економісти, розвивають теорії прибутку економістів ХІХ - го початку ХХ ст., пристосовуючи їх до нових умов. Серед них можна виділити чотири основні концепції:

- теорія "продуктивності капіталу", згідно з якою прибуток є результатом капіталу як фактора виробництва;

- теорія "утримання", яка проголошує прибуток психологічним фактором;

-теорія, яка визначає прибуток як "трудовий доход" підприємців за підприємницьку діяльність;

- теорія, в якій прибуток розглядається в якості доходу, породженого монополіями.

32. В теорії відтворення суспільного капіталу К. Маркса (1818-1883),німецького економіста, засновника марксизму, центральною проблемою суспільного відтворення є реалізація всього сукупного продукту, створеного в суспільстві. Його відтворення пов’язується зі співвідношенням між структурою виробництва і структурою суспільних потреб, тобто показується через певну пропорційність між ними. Дана теорія базується на певних припущеннях - умовах, яких повинні дотримуватися. Все суспільне виробництво поділяється на два підрозділи: І – виробництво засобів виробництва; ІІ – виробництво предметів споживання. Переваги надаються випереджальному розвитку першого підрозділу порівняно із другим. Просте відтворення – відтворення за незмінних масштабів виробництва, коли ввесь отриманий дохід (продукт) нації використовується в особистому (кінцевому) споживанні. При такому відтворенні нагромадження відсутнє, запас капіталу залишається незмінним, економіка характеризується сталістю: немає ні зростання, ні спаду (тут обсяг заміщення капіталу, який вибув, дорівнює чистим інвестиціям).

Маса продуктів, що виробляється в країні знаходиться у безперервному русі. Початком цього руху є виробництво, а закінченням - споживання. Так само, як суспільство не може перестати споживати, воно не може перестати виробляти. Для існування людського суспільства виробництво має постійно відновлюватися, проходячи стадію виробництва, розподілу, обміну та споживання. Це постійне відновлення, безперервне повторення процесу виробництва називається відтворенням. Відтворення можна розглядати на рівні мікроекономіки, коли виробництво повторюється в межах окремих фірм чи господарств, та на рівні макроекономіки, коли повторюваність виробництва відбувається в усіх галузях економіки, в суспільстві в цілому. Тому мова йде про суспільне відтворення. Важливим елементом суті відтворення є відтворення сукупного суспільного продукту; відтворення робочої сили; відтворення виробничих відносин; відтворення умов економічного зростання.

Відтворення має два типи: просте і розширене.

Просте відтворення - це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості і якості виготовленого продукту. Відповідно цьому і фактори виробництва не змінюються, а увесь додатковий продукт, якщо він виробляється, цілком використовується самими виробниками для особистого споживання. Таке відтворення було характерним для традиційних суспільств з неринковою економікою.

Розширене відтворення - це відновлення виробництва у кожному наступному циклі у зрослому масштабі щодо кількості і якості виготовленого продукту. Для того, щоб розширене відтворення відбулося треба щоб до початку нового виробничого циклу (року) були додаткові, або більш якісні ресурси, з яких можна виробляти більше продуктів. Джерелом розширеного відтворення є додатковий продукт, який тут не весь використовується для особистого споживання.

.

33. Нагромадження. Процес розширеного відтворення сукупного суспільного продукту невіддільний від процесу нагромадження. Для забезпечення розширеного відтворення необхідно створювати все більш нові та досконалі умови виробництва для все більшої кількості працюючих. Отже, для цього необхідно частину додаткового продукту або прибутку перетворити в умови виробництва або нагромадити. Нагромадження - використання частини національного доходу (НП + ДП) на збільшення основних і оборотних фондів та страхових запасів. Інакше кажучи, нагромадження - перетворення додаткового продукту в капітал або капіталізація додаткової вартості (прибутку).

Розширення та якісне вдосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва становить собою виробниче нагромадження.

Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, навчальних закладів, культурних, спортивних та наукових установ - це невиробниче нагромадження. Слід мати на увазі, що в кінцевому підсумку виробниче нагромадження здійснюється для того, щоб зробити можливим невиробниче.

Норма нагромадження(виражена у процентах)характеризує відношення частки чистого доходу(прибутку), яку господарюючий суб’єкт (підприємець, фермер, держава)спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку(доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження — це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період.

Марксистська політекономія розглядає нагромадження як перетворення частки додаткової вартості в капітал, тобто як процес капіталізації додаткової вартості. За К. Марксом, норма нагромадження — це відношення фонду нагромадження до національного доходу, яке виражається в процентах. ПРОПОРЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА— співвідношення, розмірності між обсягами виробництва споживних вартостей різних галузей народного господарства, окремими частинами сукупного суспільного продукту в процесі відтворення. В основі руху сусп. Виробн. і встановлення пропорцій лежить певний рівень розвитку продуктивних сил, сусп. потреб. Характер формування П. с. в. визначається метою виробн., системою економічних законів. До загальноекономічних пропорцій належать певні кількісні співвідношення, розмірності між сферою матеріального виробн. і невиробничою сферою, між І і II підрозділами сусп. виробництва, між фондом заміщення матеріальних витрат і національним доходом у сукупному суспільному продукті, фондом споживання і фондом нагромадження у нац. доході. Міжгалузеві пропорції виражають співвідношення між взаємозв'язаними різними галузями виробн. (напр., вугільною і металург. пром-стю, чорною металургією і машинобудуванням, електроенергетич. і хім. пром-стю, рослинництвом і тваринництвом у с. г.). Внутрішньогалузеві пропорції включають співвідношення між різними елементами всередині галузі (напр., у чорній металургії — між виробн. чавуну, сталі й прокату; у машинобудуванні — між енергетичним, важким, атомним, хім., с.-г., верстатобудуванням, приладобудуванням; у с. г.— між м'ясним і мол. тваринництвом). Територіальні, регіональні пропорції характеризують поділ сусп. праці у просторі і спеціалізацію окремих районів (співвідношення між екон. районами, тер.-виробничими комплексами, союзними республіками — див. Територіальний поділ праці). Внутрішньовиробничі пропорції виражають співвідношення, розмірності між різними необхідними частинами відтворюваного процесу (між різними стадіями обробки сировини і матеріалів, створення і складання готових виробів) на окремому підприємстві. Визначальну роль у дальшому вдосконаленні пропорцій соціалістич. відтворення відіграє випереджаючий розвиток базових галузей індустрії —електроенергетики, металургії, хімії, машинобудування, паливної пром-сті, а також забезпечення сталого зростання с. г. як осн. сировинної бази галузей пром-сті, які виробляють предмети споживання.

37. Суть відтворення сукупного суспільного продукту полягає в заміщенні всіх його частин за вартістю і натуральною формою. Умови та закономірності такого заміщення з'ясовує теорія реалізації..К.Маркс вперше поділив суспільне виробництво на два підрозділи, а суспільний продукт став розглядати як у вартісній, так і в натурально-речовій формах, що дало можливість визначити напрями формування сукупного попиту, а на цій основі встановити пропорції, необхідні для того, щоб суспільне виробництво повторювалось безперервно, нарощуючи свій потенціал, тобто, щоб ішов процес економічного зростання.

При аналізі відтворення суспільного капіталу К.Маркс, як і Кене, застосовує ряд припущень (абстракцій).

По-перше, капіталістичне виробництво розглядається в чистому вигляді. Це означає абстрагування від докапіталістичних форм виробництва й припущення, що все виробництво ведеться капіталістичним шляхом, а все суспільство складається лише з найманих робітників і підприємців. Хоча в дійсності чистого капіталізму не існує.

По-друге, допускається, що всі товари продаються й купуються згідно з вартістю. Хоча в кожному конкретному випадку такий збіг практично неможливий. Таке припущення виправдане тим, що в кінцевому результаті відхилення цін від вартості взаємно врівноважується.

По-третє, не беруться до уваги операції по зовнішній, торгівлі. Це стає можливим, оскільки країни не тільки вивозять товари, але і ввозять їх, що породжує певну рівновагу в суспільстві.

Ці абстракції не тільки необхідні, але й науково виправдані. Вони дають можливість, не ускладнюючи процес дослідження, вирішити складну проблему реалізації суспільного продукту й на основі цього з'ясувати необхідні пропорції відтворення суспільного капіталу.

Процес реалізації сукупного продукту К.Маркс аналізує при простому й розширеному відтворенні.

Значний доробок у розвиток теорії і практики моделювання макроекономічних процесів вніс англійський економіст

Дж.Мейнард Кейнс. У принципі він дотримувався погляду, що інтереси всіх верств населення знаходяться в гармонійній рівновазі. Ця рівновага повинна існувати і в економіці, яка лише в такому випадку функціонує ефективно. І якщо для встановлення цієї рівноваги (в разі ЇЇ порушення) необхідне втручання держави, то Кейнс був за це. Тому він розглядає явища короткочасної ситуації, тобто одномоментні втручання в економіку для усунень порушень постійно існуючої рівноваги. Зміни довгострокового характеру його зовсім не цікавили. Новаторство Кейнса проявилось перш за все в захисті постулату про можливість тривалого незбігу рівня ефективного попиту в економіці з рівнем економічної активності, яка відповідає повній зайнятості населення. Причиною можливості такого незбігу він вважав недосконалість ринкового механізму. Існуючу до цього часу точку зору (в основі якої лежала смітовська ідея "невидимої руки ринку") на те, що ціновий механізм діє достатньо гнучко, вріноважуючи попит і пропозицію на всіх ринках, Кейнс поставив під сумнів, вважаючи, що корегування цін є вторинним процесом по відношенню до механізму кількісного реагування: зіткнувшись з падінням попиту на продукцію, фірми не знижують ціни й зарплату робітників, а насамперед скорочують випуск продукції й звільняють частину зайнятих Це зменшує доходи населення й веде до подальшого падіння попиту і т.д.

35. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклів можна побачити за рядом ознак показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін; зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції та контракти на нове будівництво тощо.

Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.

Криза — це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і зростання безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут товарів. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процента. Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.

Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте, і не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.

Пожвавлення — це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Створюються нові підприємства, зростають ціни і процентні ставки. Поступово обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, збільшується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, стрімко зростають ціни й процентні ставки, курси акцій та інших цінних паперів, активізується комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, уже закладає основу для наступної нової кризи.

Першопричиною (поштовхом) нової періодичної кризи є скорочення сукупного попиту, і знову все повертається на «круги своя»: починається спад виробництва, зниження зайнятості, зменшення доходів, скорочення витрат тощо.