Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ekzamen

.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
23.03.2015
Размер:
86.86 Кб
Скачать

1.Періодизація історії середніх віків.

2.Поняття «гуманізм» та «Відродження», «Північне Відродження» в історіографії.

3.Періодизація історії італійського гуманізму.

4.Італія доби Петрарки: суспільно – політичний, економічний та культурний розвиток.

5.Етапи життєвого шляху Петрарки та розвиток його світогляду.

6.Петрарка та його творча спадщина.

7.Церква та влада Англії у ХІІІ – ХІV ст.

8.Джон Вікліф та його погляди.

9.Джон Вікліф: етапи життєвого шляху.

10.Джон Вікліф: основи вчення.

11.Сприйняття Вікліфа англійським суспільством та рух лоллардів.

12.Реформація в Європі.

13.Поняття «чернечий орден», «військово–чернечий орден».

14.Умови виникнення військово–чернечих орденів у державах хрестоносців на Сході.

15.Орден Тамплієрів.

16.Орден Госпітальєрів.

17.Тевтонський орден.

18.Місце військово–чернечих орденів в політичній, соціально - економічній та релігійній історії Європи.

19.Передумови Четвертого хрестового походу на Схід.

20.Початок походу та перебіг основних подій. Мета учасників та її еволюція.

21.Хрестоносці і Константинополь: тріумф «захисників» і трагедія міста.

22.Наслідки падіння Константинополя та доля Візантії.

23.Перші хрестові походи : причини, хід, результати.

24.Феномен хрестового походу дітей.

25.Скандинавські країни в ХІІ – ХVІІ ст. загальна характеристика.

26.Розвиток феодалізму в Швеції та Данії ХІІ – XV ст..

27.Норвегія в к. ХІІ – ХІІІ ст. загальна характеристика.

28.Кальмарська унія.

29.Реконкіста ХІ – ХІІІ ст.

30.Паризьке повстання 1356 – 1358 рр.

31.Податкова та військова реформи Карла VІІ.

32.Соціально – економічний розвиток Німеччини у ХІІ – ХІІІ ст.

33.Зміцнення самостійності територіальних князівств у Німеччині у ХІІ – ХІІІ ст.

34.Німецька агресія на схід.

35.Мартін Лютер.

36.Особливості протестантського вчення.

37.Процес централізації у Франції в ХІ – ХІІІ ст..

38.Альбігойські війни.

39.Боротьба Франції з папством та виникнення Генеральних штатів.

40.Нормандське завоювання Англії.

41.Війна червоної та білої троянд.

42. Виникнення парламенту в Англії.

1.Періодизація історії середніх віків.Історія сер.віків под. на три великих періоди: раннє середньовіччя, розвинене (або класичне) середньовіччя й пізнє середньовіччя. Хронологічні рамки осн.стадій розв. середньовічного сус-ва й держави різні історичні школи визначають неоднаково. У Західній Європі та США раннє середньовіччя датують переважно V — серединою XI ст.; класичне середньовіччя — серединою XI— XIV ст.; пізнє середньовіччя — XV ст. Початком історії середніх віків традиційно вважають падіння Західної Римської імперії (476 p.), а кінцем — відкриття Америки Х.Колумбом (1492 р.). У вітчизняній історіографії раннє середньовіччя датують V — серединою XI ст. То був час формування феодального ладу, феодальної роздробленості й поширення на всю Західну Європу впливу католицької церкви як основної ідеологічної сили в середньовічній Європі. Класичне середньовіччя датують періодом із середини XI до кінця XV ст. Це був час розквіту феодалізму, появи і розвитку середньовічних міст, виникнення станових монархій. Нарешті, пізнє середньовіччя датують XVI — першою половиною XVII ст. Для цього періоду характерні: розкладання феодального способу виробництва і зародження капіталістичних відносин на Заході, виникнення національних держав, Великі географічні відкриття, Високе Відродження, Реформація, початок наукової революції, затвердження абсолютизму, перемога буржуазної революції в Нідерландах. Деякі історичні школи відносять XVI—XVIII ст. до так званого «раннього нового часу» — перехідного періоду від феодалізму до капіталізму, від середньовіччя до нового часу.

2. .Поняття «гуманізм» та «Відродження», «ПівнічнеВідродження»вісторіографії.Півні́чне Відро́дження — культурний рух та мистецька епоха у північноєвропейських країнах в останнє десятиріччя XV століття та першу чверть XVI століття. Поступилося місцем культурі маньєризму і бароко. Свою назву течія отримала через спільні з італійським Відродженням тенденції. Північне Відродження набуло найбільшого поширення в таких країнах як Німеччина, Нідерланди, Франція та Англія. Загальна особливість Північного Відродження  — гуманістична творчість розгортається у вченому, ідеологічному аспекті. Це філософські суперечки, теологічні проблеми, боротьба гуманістів із середньовічною схоластикою. Культура в цей період має яскраво виражений релігійний характер. Існувало 4 напрямки теоретичних пошуків.Перший пов'язаний з діяльністю вчених-гуманістів. Вони критикували римську католицьку церкву. Це Генріх Бебель, Йоганн Рейхлін, Еразм Ротердамський.Другий напрямок пов'язаний з діяльністю письменників, з рухом реформації — Мартін Лютер, Ульріх фон Гуттен.Третій — бюргерська література (міська): Себастьян Брант («Корабель дурнів») і майстерзінгери — Ганс Сакс (швець), лірик, відомий поет.Четвертий пов'язаний з безіменною ( анонімною ) народною творчістю — німецькі народні книги «Про Тіля Ойленшпігеля», «Про рогового Зиґфріда», "Про доктора Фауста ", «Книги про Шільдбюргерів». Ці твори виражають сатиричну складову німецького Відродження. Це література про дурнів — популярний тоді жанр.

3. Періодизація історії італійського гуманізму Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть:1)дученто (XIII ст.) — Протовідродження (Проторенесанс);2 треченто (XIV ст.) — продовження Проторенесансу;3) кватроченто (XV ст.) — Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);4) чінквеченто (XVI ст.) — Високе Відродження (Високий Ренесанс).К.XIII ст., дученто — прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Це століття Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворянства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесансної культури Італії. Раннє Відродження, XIV ст., треченто — це доба пополанської демократії, республіканських міст-держав. У цей період з´явл. перші мануфактури . Це століття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реальна, земна, внутрішньо вільна людина».Кватроченто, XV ст. — це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. У пол. еволюції Італії з кін. XIV ст. поч. новий період: придушення нар. повстань, вст. олігархії, і, нарешті, вст. тиранії. У період кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «всебічно й гармонійно розвиненої особистості».Останній період Відродження, XVI ст., чінквеченто — це доба небаченого розквіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макіявеллі. Нікколо Макіявеллі писав у той час, коли культура італійського Відродження досягла найвищого піднесення, а стиль ренесанс поширився максимально широко й перетнув Альпи. Разом із тим країна вступила у смугу глибокої пол. й екон. кризи, що провіщала занепад і рефеодалізацію XVII ст.У цей період гармонійна цілісність класичного стилю розпадається. Після 1532 p., у культурному житті не тільки Італії, а й інших країн Європи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму», або «контр-ренесансом» чи «антивідродженням». До цієї доби належать такі вчені й письменники, як П´єтро Аретино, Торквато Тассо, Джордано Бруно.

4. Італія доби Петрарки: суспільно – політичний, економічний та культурний розвиток. Перехід до культури Нового часу містить в собі два великих рухи — Ренесанс і Реформацію, що змінюють звичний середньовічний образ світу.. Ренесанс поширився в Італії, інших країнах Західної Європи, де набув більш релігійного характеру. Основним рисами культури Ренесансу є: 1) антропоцентризм, 2) гуманізм, 3) модифікація середньовічної християнської традиції, 4) особливе відношення до Античності — відродження античних пам'ятників мистецтва і античної філософії, 5) нове відношення до світу.З визначенням основних рис зв'язана і хронологія епохи італійського Ренесансу. Час, в який зазначені якості тільки проявляються, характеризується як Проторенесанс (кінець XIII-XIV ст.). Відрізок часу, коли культурна традиція, що відповідає цим рисам, простежується чітко, одержав назву Раннього Ренесансу (XV ст.). Час, що став періодом розквіту ідей і принципів італійської ренесансної культури, а також передоднем її кризи, прийнято називати Високим Ренесансом (перша третина XVI ст.). Нарешті час, коли ренесансні ідеї розчаровують, а філософія гуманізму переживає кризу одержав назву Пізнього Ренесансу (ХVI ст.). Проторенесанс. Зачинателем італійського Відродження в живописі звичайно вважають Джотто (1266-1337). У своїх творах, написаних на релігійні сюжети, він починає відходити від середньовічного площинного, двомірного зображення. Застосовує світлотінь для надання фігурам об'ємності. Розташовуючи їх в декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини зображення. Його сучасник Петрарка писав, що відчував перед витворами Джотто “захоплення, яке доходило до заціпеніння”. Найбільш чудовими є фрески в капелі дель Арена в Падуї (ця капела - невелика церковна споруда для молитов однієї сім'ї або зберігання реліквій - побудована на арені античного амфітеатру, звідки і назва). На Джотто було покладено керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фьоре. За його проектом була побудована знаменита дзвіниця, розцвічена смужками білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.

5. Етапи життєвого шляху Петрарки та розвиток його світогляду. Батьки Петрарки були вигнані з Флоренції (1302) після поразки партії «білих» гвельфів, до якої вони належали. Майбутній поет нар. в Ареццо. Петрарка слухав лекції на юр. факультетах в ун-ах Монпельє та Болоньї, але правником не став. У 1326 р. він прийняв сан священика, у 1330 р. вступив на службу до кардинала Дж. Колонна. У 1332— 1333 pp. здійснив разом з ним подорож по Франції, Фландрії та Німеччині. З 1334 р. мешкав у Авіньйоні, місті на півдні Франції. Петрарка користувався заступництвом папи.У 1337 р. поет оселився в одній із найкрасивіших південнофранцузьких провінцій Воклюзі. За 4роки усамітненого життя Петрарка ств. початок своєї латинської поеми «Африка» та кращі сонети зі збірки «Канцоньєре». У 1341 р. Петрарку коронували лавровим вінком у Римі на Капітолії, відтоді він — визнаний голова літ-го світу в Італії, а його слава сягнула за межі рідного краю.У 1347 р. у Римі спалахнуло антифеодальне повстання, очолюване К. ді Рієнцо, шанувальником і до певної міри однодумцем Петрарки. Дізнавшись про це, Петрарка відіслав до римського народу «заохочувального листа», у якому закликав народ зберегти завойовану свободу. К. ді Рієнцо видавався Петрарці ідеалом державця, здатного воскресити традиції римської доблесті, він оспівав Рієнцо у канцоні «Високий дух». Однак повстання було швидко придушене, поет з гіркотою слідкував за подіями зі свого захищеного горами Воклюзу.У 1351 р. сталася незвичайна у житті Петрарки й усієї Італії подія: Флоренція амністувала вигнаних колись батьків Петрарки і прохала повернутися його самого й очолити університетську кафедру, спеціально для нього створену; при цьому посланцем від Флоренції було направлено Дж. Боккаччо, його недавнього (з 1350 р.) приятеля. Петрарка знехтував запросинами флорентійців і оселився у Мілані, а згодом замешкував у Венеції та Падуї. Останні роки його життя сповнені напруженої праці; якщо вірити легенді, він і помер із пером у руках. Останнє його пристановище — давня Аркуа, неподалік від Падуї. Особистість Петрарка характерна для Відродження: у ній головними рисами стали гідність, духовна незалежність та одержима любов до античної літератури. Водночас він мав схильність до земних радощів, цінував життєві зручності і спілкування, був вибірковим у дружбі, не всякому державцеві приділяв увагу, але з деякими із них бесідував, причому на рівних. До його щирих друзів належали єпископ Дж. Колонна і письменник Дж. Боккаччо. «Не знати злигоднів і не мати надміру, не командувати іншими і не бути у підлеглості — ось моя мета», — писав Петрарка. Його любов до античності була спричинена прагненням пізнання світу в часі та бажанням «дружити крізь віки». Він вважав особистими друзями багатьох діячів Стародавнього Риму, уявно спілкувався з ними, писав листи до Вергілія та Ціцерона. Він шукав по монастирях старовинні сувої, збирав і зберігав їх, вивчав і коментував. Петрарка був різнобічно обдарованим літератором: поетом, прозаїком, вченим-філологом і — не можна забувати про це — видатним бібліофілом. Залишена ним бібліотека античних авторів налічувала сотні згортків, він їх заповідав флорентійській бібліотеці, частина давніх рукописів була віддана Венеціанській республіці і послужила основою для венеціанської бібліотеки «Сан-Марко». На відміну від Данте, Петрарка найчастіше писав латиною, він досконало володів цією мовою й умів оживити її. Він розробляв жанри античної лірики, вслід за Горацієм писав сатири; наслідуючи Вергілія, — еклоги та буколіки, у Ціцерона запозичив форму послання у прозі. Петрарка залишив величезну епістолярну спадщину, лист був для нього повноправною літературною формою. У формі листа створив він і свою автобіографію («Лист до нащадків» — «Posteritati», 1374). Сповідальність була властива однаковою мірою для прози та поезії італійського гуманіст.

6. Петрарка та його творча спадщина.Багато років Петрарка провів на півд Франції, в Авіньйоні і Воклюзі, подорожував і по півн.містах країни, відвідав Німеччину і Фландрії, в останні 20років жив в Італії: у Мілані, Венеції, Падуї і, нарешті, в АРК в, де завершилося його життя . Творча спадщина Петрарк величезна. Його ім'я обезсмертила лірична поезія на вольгаре, зібрана в «Книзі пісень». Вона присвячена Лаурі - коханої Петрарки - і розкриває багатий світ почуттів і думок поета, яскраві грані його особистості. З «Канцоньєре» поч. ренесансна поезія, оспівує красу земної жінки, На італ. були ств. і «Тріумфи» - алегорична поема з безліччю античних ремінісценцій, - але більшість творів Петрарки написано на класичній латині. («Африка» (про героїчні діяння переможця карфагенян Сципіона Африканського), Еклогіт «буколічні пісень», твір біографічного жанру «Про знаменитих людей», діалогізірованная сповідь «Моя таємниця», ряд трактатів ( «Про відокремленої життя», «Про неуцтві своєму власному та багатьох інших людей »,« Про засоби проти всякої Фортуни »тощо), інвективи.) Ідейною домінантою творчості Петрарки, що знаменувала нове ставлення до античної культури, стала «любов до стародавніх», реабілітація язичницької літератури, особливо поезії, і звеличення її як носії мудрості, що відкриває шлях до осягнення Істини. У поданні Петрарки ідеали християнства і захоплення Цицероном не протистоять один одному, навпаки, світ християнства може лише збагатити себе, освоюючи культурну спадщину древніх, красу мови і мудрість язичницької поезії. Пристрасний збирач античних рукописів, їх перших текстолог і коментатор, Петрарка заклав основи ренесансної класичної філології. Його бібліотека включала безліч творів більше тридцяти давніх авторів, у тому числі забутих або мало відомих в середні століття, і була найбільшою в тогочасній Європі. Зусиллями Петрарки був початий характерний для культури Відродження процес відновлення спадкоємних зв'язків з античністю, незрівнянно більш широких, ніж у середні віки. Відношення перший гуманіста до культурної епохи між античністю і його власним часом було негативним - він вважав її, бува, «панування варварів», занепаду освіченості. Петрарка був противником схоластичних знань, вважаючи, що їхні відповіді на одвічні питання про особливості природи людини та її призначення не можуть принести задоволення. Критично оцінював він і саму систему схоластичних дисциплін, в якій квадрівіум (арифметика, геометрія, астрономія і музика) відтіснив на задній план такі важливі для розуміння людини і світу гуманітарні науки. Настільки ж критичний він був і до діалектики - формально-логічного методу пізнання схоластики, якому в ній надавалося універсальне значення. У гострій полеміці з сучасними університетськими схоластом Болонки, Парижа, Оксфорда Петрарка не тільки відкидав їх безплідні, на його погляд, позиції, але й висував своє розуміння структури знання і цілей науки. Він вважав назрілої завданням звернення всієї системи знання до проблем людини. Головними серед освітніх дисциплін йому представлялися філологія, риторика, поезія та особливо моральна філософія. Саме в цих науках слід було б, по Петрарці, відновити їх втрачену античну основу і будувати їх на вивченні широкого кола класичних текстів - творів Цицерона, Вергілія, Горація, Овідія, Саллюстій і багатьох інших древніх авторів. По-новому перечитував він і праці отців церкви, перш за все Августина, і високо оцінював їх класичну освіченість, як приклад, забутий в наступні століття. Оволодіння культурним досвідом древніх, на думку Петрарки, мало підпорядковуватись головної мети - виховання духовно багатого і морально досконалої людини, здатної керуватися у своєму земному призначенні розумом і високими нормами чесноти.

8. Джон Вікліф та його погляди.Джон Вікліф (бл. 1320-1384) — англійський мислитель, який рішуче виступав проти монастирського землеволодіння, розкоші духовенства. У його поглядах, по суті, вже формулювалися окремі протестантські ідеї. Так, на противагу церковній ієрархії Вікліф висував тезу повернення до простоти і чистоти апостольського християнства, встановлення рівності між священиками і прихожанами. Вищим авторитетом для віруючих він вважав Святе Письмо: це — єдина Богонатхненна книга, всі інші релігійні твори, папські настанови написані людьми і не обов’язкові у справі спасіння. Для піднесення авторитету Біблії Вікліф першим із європейських реформаторів у 1382 р. переклав національною мовою чотири Євангелія та Послання апостолів. Він у раціоналістичному дусі тлумачив церковні таїнства як такі, що лише символізують близькість віруючого з Богом. Вшанування святих та ікон взагалі відкидав. За соціальними поглядами Джон Вікліф був представником бюрґерства, яке вважало феодальну церкву суперником у досягненні станових економічних і політичних інтересів. Він висував вимоги секуляризації*, підпорядкування церкви світській владі. На Констанцському соборі католицької церкви у 1415 р. був оголошений єретиком. Вчення Вікліфа швидко поширилось у Чехії, впавши тут на родючий ґрунт зростаючої національної свідомості народу у боротьбі за звільнення від Священної Римської імперії. Саме в Чехії у XV ст. опозиція іноземним загарбникам та католицькій церкві вилилася у перший всенародний визвольний рух, що водночас був і рухом антицерковним. Його очолив чеський мислитель і реформатор Ян Гус (1371-1415) — ідеолог бюрґерського крила. Соціальна неоднорідність гусизму (помірковане бюрґерство, що прагнуло задовольнити власні інтереси, і селянсько-плебейські прошарки, котрі вимагали кардинальної перебудови всього суспільного і політичного життя) зумовила в ньому різні ідеологічні течії. Перемогло помірковане крило та ідейна програма Яна Гуса.

9. Джон Вікліф: етапи життєвого шляху.Джон Вікліф бл. 1330—1384), англ. теолог, професор Оксфордського ун, перекладач Біблії англ мовою, предтеча Європейської Реформації.Нар. бл. 1330, ймовірно, поблизу Річмонда (графство Йоркшир).У житті Вікліфа виділяють три періоди:1) до 1373 — академічний;2) 1374—1378 — політичний; 3) 1379—1384 — єретичний. Академічний період.У 1372 або 1373 Вікліф отримав в Оксфордському університеті ступінь магістра теології, провівши майже чверть століття на студентській лаві. Написав безліч робіт з логіки та філософії і отримав в унів. репутацію видатного полеміста-схоласт; але по церковній ієрархічній драбині просувався повільно і високих посад йому не пропонували. В 1360 став Майстром (головою) Бейлліол-коледжу Оксфордського ун. Після призначення його на посаду священика в Філлінгамі змушений був покинути викладацьку діяльність. до 1381, за вирахуванням короткого періоду, коли він очолював Кентербері-коледж в Оксфордському ун., жив у Кембриджі, знімаючи кімнату в Куїнз-коледжі. Політичний період.На королівську службу Вікліф вступив незадовго до 7 квітня 1374, коли Едуард III призначив його парохом у Латтеруерті. Йому було доручено захищати антиклерикальний курс сина короля, Едуарда, принца Уельського. Влітку 1374 Вікліф жив у Брюгге, допомагаючи відстоювати перед нунцієм папи Григорія XI позицію уряду, який протестував проти обкладення англійського кліру папським податком і проти папських призначень своїх кандидатів на церковні посади в Англії. З 1374 до 1376 він працював в Оксфорді над двома трактатами «Про Божественну владу» і «Про світську владу» які закінчив у 1378. У них стверджувалося право государя позбавляти кліриків, які вчинили гріхи, джерел їхніх прибутків.Принц помер у 1376, але його брат, Джон Гентський, закликав Вікліфа до Лондона, щоб той у своїх проповідях виступив проти єпископальної системи правління. Проповідник впорався з дорученням настільки успішно, що збірки його теологічних думок було відправлено до Риму для вивчення, а самого Вікліфа викликали на допит вищі англійські ієрархи в собор Святого Павла. Джон Гентський був присутній на цьому допиті (19 лютого 1377) і настільки запекло сперечався з єпископом Лондонським Вільямом Кортні, що судді розгублено припинили розгляд. Ніяких подальших кроків проти Вікліфа не було зроблено до тих пір, поки 18 грудня в Англії не були оприлюднені папські булли. Було наказано заарештувати Вікліфа і провести розслідування з приводу тих його помилок, які зачіпали церковне керівництво. Але й після цього він перебував під захистом університетської влади і його друзів при дворі. Наступна спроба віддати його під суд у Ламбет (у березні 1378) була порушена овдовілою принцесою Уельською. Свої політичні здібності Вікліф в останній раз продемонстрував у Глостерському парламенті в жовтні 1378, де він захищав право на порушення недоторканності храму королівськими чиновниками у Вестмінстерському абатстві.Єретичний періодУ відповідь на церковні звинувачення Вікліф почав критикувати католицьку практику і вчення. У цей період він спонукав своїх послідовників взятися за переклад Біблії анг. мовою. Смерть Григорія XI і наступний за нею папський розкол (так звана Велика схизма, 1378—1417) врятували його від подальших переслідувань з боку Риму. У 1381, діючи, ймовірно, за порадою Джона Гентського, Вікліф віддалився з Оксфорда в порівняно відлюдне місце (Латтеруерт) після того, як комісія в його університеті невеликою більшістю голосів засудила його погляди на євхаристію як єретичні. Це рішення було підтверджено з ще більш суворим формулюванням на соборі в Блекфраярі (Лондон) архієпископом Кентерберійським у травні 1382, коли групку учнів, що залишилися у нього, змусили відректися від його поглядів., вчення Вікліфа поширилося за межі ун. і зберігалося в вульгаризований формі зусиллями невеликого числа ревних, але неосвічених проповідників. Лолларди, так називалися члени цієї секти, періодично порушували спокій світської та церковної влади аж до Реформації. Вікліф помер від інсульту 31 грудня 1384 під час служіння в Латтеруерті. Вчення Вікліфа і за його життя, і після смерті до самої Реформації було популярне в нижчих верствах населення як в Англії, так і в материковій Європі, особливо серед гуситів, послідовників чеського реформатора Яна Гуса (близько 1369—1415).У 1415 Констанцький собор оголосив Вікліфа єретиком і в 1428 Папа римський наказав ексгумувати і спалити його рештки.

10.Джон Вікліф: основи вчення.Джон Виклиф (ок. 1328–1384) Большую часть своей жизни Виклиф учился и преподавал в Оксфорде. До 1378 года он хотел преобразовать Римскую Церковь путем устранения распустившегося духовенства и изъятия церковного богатства. В своем сочинении «О гражданском управлении» (1377) он утвердил моральные основы церкви. Бог дал в наше владение имущество, но не право собственности над ним для церковных руководителей; в этом залог того, что имущество будет использоваться во имя Его славы. Неумение церковников исполнить должным образом свои функции было достаточной причиной, чтобы гражданские власти отняли у церкви богатство и передали его тому, кто будет служить Богу должным образом. Этот взгляд устраивал дворян, которым хотелось захватить богатства Римской Церкви. Дворяне и Иоанн Гентский возвысили Виклифа так, что церковь в Риме не смела трогать его. Виклиф с отвращением относился к «пленению» и расколу и после 1379 года начал выступать против догматизма Римской Церкви с революционными идеями. В 1379 году он посягнул на авторитет папы Римского, когда выразил в своих сочинениях взгляд, что Христос, а не папа римский, является главой Церкви. Он утверждал, что Библия, а не Церковь, является единственным авторитетом верующего и что Церковь должна строиться по образу Нового завета. Чтобы подкрепить свои взгляды, Виклиф сделал Библию доступной людям на их родном языке. К 1382 году был закончен первый полный перевод Нового завета на английский язык. Николай Герфордский закончил перевод большей части Ветхого завета на английский язык в 1384 году. Таким образом, впервые англичане имели полный текст Библии на своем родном языке. Виклиф пошел еще дальше и в 1382 году выступил против догмата о пресуществлении, хотя Римская Церковь полагала, что сущность элементов изменяется при неизменной внешней форме. Виклиф утверждал, что вещество элементов остается неизменным, что Христос является духовно присутствующим во время этого таинства и ощущается верой. Принять взгляд Виклифа значило признать, что священник не в состоянии влиять на спасение человека путем запрета ему принимать тело и кровь Христа при евхаристии. Взгляды Виклифа были осуждены в Лондоне в 1382 году, и ему пришлось удалиться в свой приход в Люттерворте. Тем не менее он обеспечил постепенное распространение своих идей, основав группу светских проповедников, или лоллардов, которые передвигались по всей Англии, пока Римская Церковь не вынудила парламент в 1401 году принять статут De eretico comburendo и ввести смертное наказание за проповедь идей лоллардов. Действия Виклифа помогли вымостить дорогу для последующих преобразований в Англии. Он дал англичанам первую Библию на родном языке и создал группу лоллардов, чтобы проповедовать евангельские идеи среди простых людей всей Англии. Его учение о равенстве в Церкви было применено к экономической жизни крестьянами и способствовало крестьянскому восстанию 1381 года. Студенты из Чехии, обучавшиеся в Англии, принесли его учение к себе на родину, где оно стало почвой для идей Яна Гуса.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]