1.1.4 Психологія натовпу в вітчизняній психологічній науці

М.К. Михайловський першим зробив спробу виявити природу несвідомого у масовій поведінці, він приділяв багато уваги дослідженню механізмів взаємодії людей і натовпу. Про внесок М.К. Михайловського в дослідження проблеми психології натовпу написано багато. [7]

У російській науці на початку ХХ ст. цими проблемами займалися також інші дослідники. Зокрема, В.М.Бехтерєв у роботах «Роль навіювання у суспільному житті» (1898р.), «Колективна рефлексологія» (1921 р.) аналізує психологію натовпу, визначає його різновиди, умови формування, механізми взаємодії його учасників [11, с.24].

Соціально-психологічні дослідження поведінки російсько­го натовпу провів у 1917 році П.Сорокін. У книзі «Революція і соціологія» він виявив наступні особливості поведінки людей у революційний період:

• вседозволеність поведінки;

• соціальна активність, яка різко росте;

• безвідплатна допомога один одному;

• ентузіазм натовпу, створення коротких і гучних гасел;

• відсутність підпорядкування і дисципліни як в армії, так і на виробництві;

• неврівноваженість емоційних станів, виявлення почуття ненависті, жорстокості, презирства до людського життя і страждань людей;

• безлад у всіх сферах суспільного життя.

Загальний висновок, який робить П.Сорокін: революція не соціалізує, а біологізує поведінку і психіку людей [11, с.25].

Несподівано яскраво ідея наслідування була заявленою в Європі 80-х років ХХ ст. С. Московічі. Причому Московічі, по суті, повертається до соціально-психологічних джерел цієї ідеї – робіт Г. Тарда, Г. Лебона і З. Фрейда. Обставини, які змусили С. Московічі взятися за цей серйозний аналітичний аналіз, він опи­сує так: «Розрив соціальних зв'язків, швидкість передачі інформації, безперервна міграція населення, прискорений і дратівливий ритм міського життя створюють і руйнують людські спільноти. Будучи розрізненими, вони відтворюються у формі непостійних і розростаючих натовпів ...Народження будь-якої фор­ми колективного життя завжди збігалося з появою на світ нового людського типу. І напроти, занепад якої-небудь з цих форм завжди супроводжується зникненням певного типу людей. Ми існуємо в епоху масових спільнот і людини маси» [18. с.27-28].

Отже, термін «натовп» увійшов на психологію під час потужного революційного піднесення мас у ХІХ. – початку XX. ст. Під натовпом психологи тоді розуміли переважно слабко організовані виступи трудящих проти експлуататорів.

Концепція «психологія натовпу» базується на абсолютизації індивідуального у розв’язанні проблеми співвідношення індивіда і суспільства. Її представники протиставляли маси еліті, вождю, лідеру, здатним упорядкувати масу, повести її за собою.

Ідея, що виникла наприкінці ХІХ ст. як соціально-психологічна відповідь на ту культурну і соціально-економічну ситуацію, яка склалася в Європі, виявилась досить життєстійкою і є сьогодні дуже актуальною.

1.2 Сучасний етап розвитку натовпу в психології

Важко сказати, чи існують серед сучасних наук такі, що у своєму термінологічному арсеналі не використовували б поняття “натовп”.

Натовп має свої характерні, яскраво виражені риси, а саме: скупчення на обмеженому просторі; відносна тривалість перебування на одному місці; відсутність здатності контролю над взаємодіями. Натовп не має стійких факторів спільності, що практично блокує можливість відповідати на логічну аргументацію, а навпаки відкриває можливість швидкої відповіді на імпульсивні, емоційні впливи. Тому Лебон підкреслював, що “натовпом не можна керувати за допомогою правил, які ґрунтуються на чисто теоретичній справедливості, а потрібно відшукувати те, що може справити на нього враження і захопити його” [5, c.9].

Індивід у натовпі суттєво відрізняється від ізольованого  індивіда, позаяк натовп дає йому відчуття сили, а анонімність перебування у ньому позбавляє почуття відповідальності. Це, в свою чергу, веде до зниження рівня інтелекту особи, яка перебуває у натовпі, а також зменшує, причому іноді досить суттєво, здатність до критичної оцінки реальності.

Механізм формування психології натовпу був розкритий психологом і психіатром В.І. Бехтєрєвим. Він підкреслював, що у натовпі обмежуються довільні рухи, що викликає концентрацію уваги на словах оратора. Та оскільки будь-яка концентрація уваги має певні межі, то поступово настає втома уваги, а потім йде період, коли відкривається широке поле для навіювання. Саме навіювання є тією основною причиною яка обумовлює появу в індивідів, які знаходяться у натовпі, тих характерних, специфічних рис, якими вони не володіють перебуваючи в  ізольованому стані. Під впливом навіювання менш критично сприймаються слова оратора, а спокійний спочатку натовп стає натовпом збудженим. У збудженому натовпі підсилюється загальне взаємонавіювання, тут вже не до логіки та виваженої аргументації.

Знання цього простого механізму пояснює використання багатьох відомих і широко розповсюджених атрибутів  політичного спілкування в масових аудиторіях: міміки, жестів, шумів, якими активно послуговуються їхні учасники. Ці прийоми ламають ту тонку межу, що відокремлює публіку від натовпу, збільшує частку фізичної взаємодії на шкоду інтелектуальному контакту.

Увага дослідників від Г. Лебона й Г.Тарда до сучасних авторів фіксувалась на найбільш яскравих, максимально емоційних виявах вже сформованого натовпу. Але недостатньо аналізувався той фактор, на основі якого цей натовп формувався. Таким фактором, на нашу думку, є спільні настрої людей. Саме настрої ніби притягують людей один до одного, групують їх в особливу спільність. Розповсюджуючись, настрої досить швидко досягають значної інтенсивності, переростають в емоції, розчиняються в них і стають ніби непомітними на їхньому фоні. Але як тільки емоції спадають, знову помітними стають настрої. В практичному відношенні потрібно враховувати найбільш важливі моменти, а саме: можливість переростання настроїв у політичні дії; характер цих дій, їх зміст і спрямованість; їх масштаби та можливі політичні наслідки [14].

Дослідження історичної і сучасної феноменології дозволяє зробити висновок, що масові політичні настрої є важливим фактором політичної динаміки. Будучи основою масових політичних процесів, настрої з найбільшою силою проявляються у періоди політичних зрушень, послаблення впливу стабілізуючих політичну систему політичних інститутів. Маси, які сформовані на основі тих чи інших настроїв, часто є не просто потенційною загрозою для політичної системи, а реальним фактором, що викликає модифікацію системи в тому чи іншому напрямі. І тут доречно згадати  вислів  німецького політолога П. Бараха: “Маси, а не еліти стають потенційною загрозою для системи, і еліти, а не маси є її захисниками” [6, c.30].

Україні, політична система якої перебуває у процесі трансформації і на сьогодні далекою від стабільної, вартувало би врахувати як теоретичний доробок з питань масової політичної свідомості та поведінки, так і конкретні приклади впливу масових рухів на модифікаційні та трансформаційні процеси.

Омельченко Ю.В. аналізуючи сучасний стан масового суспільства доходить висновку, що ера мас у кінцевому результаті призвела до кінця історії, або, точніше, до межичасся, тобто до стану глобальної цивілізації. Автор дисертації, слідом за К.Ясперсом, виводить сучасний вид масової людини – публіку. Тут вчений маэ на увазі не звична публіка як глядач, а типовий продукт сьогодення. Її основними рисами є примарливе уявлення про своє значення, підпорядкування власних думок громадській думці, яка є фікцією тощо. Публіка існувала і раніше в періоди занепаду культур. Омельченко Ю.В. стає на позиції О.Шпенглера й аналізує стан мас саме в ці періоди. Проте за умов замкнутості культур публіка не мала такого великого впливу, якого набула вона за умов глобалізації. Тиражування громадської думки за допомогою аудіовізуальних засобів, засобів культуріндустрії перетворило все життя на нескінчене шоу по маніпуляції масовою свідомістю. Громадська думка стала найвищою владою, проте за нею стоять сили, що приховано перетворюють думку меншості на переконання і віру широких мас. Одним із способів формування громадської думки є мода. Дисертант аналізує це явище, спираючись на дослідження Г.Зіммеля [13, с.194].

«Натовп – поняття кількісне і візуальне: безліч, - писав Х.Ортега-і-Гассет у своїй книзі «Повстання мас» [36]. – Переведемо його, не спотворюючи, на мову соціології. І отримаємо «масу». Суспільство завжди було рухомим єдністю меншини та маси, зауважує Ортега-і-Гассет (2000). Меншість – сукупність осіб, особливо виділених. Маса – нічим не виділених. Маса – це середня людина. Стихійне зростання маси передбачає збіг цілей, думок, способу життя. Маса – це посередність. Сьогодні весь світ стає масою. Така жорстока реальність сучасності [22, с.197].

Х.Ортега-і-Гассет передрікає сувору розплату масам за зайву посередність і одержавленість. Сучасна держава – самий явний і наочний продукт цивілізації, пише Ортега-і-Гассет. Ставлення до неї масового людини проливає на багато що світло. Така людина гордиться державою і знає, що саме воно гарантує їй життя. Але така людина не усвідомлює, що держава створена людьми, а значить тримається на певних людських цінностях, які сьогодні є, а завтра їх може і не бути. При цьому людина в натовпі бачить у державі безлику силу і зливається з цією силою. А якщо в житті держави виникнуть конфлікти, проблеми, масова людина постарається, щоб влада негайно втрутилися і взяли турботу на себе, вживши на необмежені кошти. Тут-то, на думку Х.Ортега-і-Гассет, і підстерігає цивілізацію головна небезпека – повністю одержавлена життя, експансія влади, поглинання державою всякої соціальної самостійності, словом, удушення творчих начал історії, якими в кінцевому рахунку тримаються, харчуються і рухаються людською долею. І коли у маси виникнуть труднощі або просто розіграються апетити, вона не зможе не піддатися спокусі добитися всього найбільш звичним для неї способом, без зусиль, без сумнівів, без боротьби та ризику. Маса вважає держава і себе єдиним цілим, зауважує Ортега-і-Гассет, вбачаючи в такому погляді помилку, так як, на думку вченого, держава «ідентично масі лише в тому сенсі, в якому Ікс ідентичний Ігрекові, оскільки ніхто з них не Зет [22, с.197].

Сучасну держава і масу ріднить лише їх безликість і безіменність. Але масовий людина впевнена, що вона-то і є держава, і не пропустить нагоди під будь-яким приводом двинути важелі, щоб розчавити яка б то не була творча меншість, яка дратує його завжди і всюди, будь то політика, наука чи виробництво. Скінчиться це плачевно. Держава задушить остаточно всяку соціальну самодіяльність, і ніякі нові насіння вже не зійдуть». Маси змусять жити для держави, людини – для державної машини. «І оскільки це всього лише машина, справність і стан якої залежать від живої сили оточення, врешті-решт держава, висмоктавши з натовпу всі соки, видихається, зачахне і помре самою мертвотвоюї зі смертей – іржавою смертю механізму» [22].

Аналізуючи способи маніпуляції публікою, ми доходить висновку, що головним способом маніпуляції за сучасних умов є ЗМІ, які застосовують такі методи як міфотворчість, фабрикація фактів, викривлення реального стану речей шляхом замовчування одних фактів і загострювання уваги на інших, пробудження негативних емоцій, вибірковість інформації, нагнітання психозів, семантичні методи, психолінгвістичні методи, спрощення, стереотипізація, повторення, подрібнення інформації, сенсаційність, виривання цитат із контексту тощо; для здійснення маніпуляцій застосовуються такі техніки, як паблик рилейшнз, реклама, пропаганда, в рамках яких розроблено велику кількість конкретних методик впливу на свідомість масової людини.